Попередня       Головна       Наступна





КИРИЛО ТУРІВСЬКИЙ

КИРИЛА-ЧЕНЦЯ ПРИТЧА ПРО ЛЮДСЬКУ ДУШУ, І ПРО ТІЛО, І ПРО ПОРУШЕННЯ БОЖОЇ ЗАПОВІДІ, І ПРО ВОСКРЕСІННЯ ТІЛА ЛЮДСЬКОГО, І ПРО СТРАШНИЙ СУД, І ПРО МУКИ [1]



Господи, благослови, Отче!

Добре, браття, і дуже корисно розуміти нам Святого Письма смисл: це і душу робить цнотливою, і на смирення спрямовує розум, і серце на прагнення до доброчинства спрямовує, і саму людину робить вдячною, і на небеса до Божих заповідей думку спрямовує, і на духовні труди тіло зміцнює, і зневагу до цього земного життя, і багатства, і слави дає, і всі житейського світу печалі відводить. Тому і прошу вас, постарайтеся ретельно читати святі книги, щоб, Божим наситившись словом, вічного життя невимовного блаженства досягти: якщо воно і невидиме, але вічне і кінця не має, міцне і непорушне. Давайте не просто промовимо язиком, написане кажучи, але, з роздумами вчитавшися, постараємося справою наповнити те. Бо солодко — медовий щільник, і добре — цукор, за обидвох же краще книжне пізнання: тому що воно — скарб вічного життя. Якщо б тут хто знайшов земний скарб, то на весь і не посягнув би, але лише один коштовний камінь узяв би — і ось уже без печалі живеться, аж до самої смерті багатством володіючи. Так і той, хто знайшов скарб священних книг, а також пророчих, і псалмів, і апостольських, і самого спасителя Христа збережених речей, розум істинний, мислячий, — уже не собі одному на спасіння, але багатьом іншим, які слухають його. Сюди підходить євангельська притча, яка говорить: «Кожен книжник, який пізнав царство небесне, подібний до мужа домовитого, котрий зі скарбів своїх роздає і старе, і нове»; якщо ж через марнославство, великим догоджаючи, малих зневажає, зухвало приховує срібло пана, не пустивши його в обіг за життя, щоб подвоїти царське багатство — людські душі, то, побачивши погірдливий розум його, візьме Господь від нього свій талант [2]; бо сам він гордим противиться, смиренним же дає благодать. Якщо ж світу цього володарі і люди, що потонули у житейських справах, наполегливо прагнуть книжного знання, наскільки більше слід нам учитися у них і всім серцем у нього заглибитися, пізнаючи слова господні, про спасіння душ наших написані! Але важко стає моєму неясному розуму, слабкий глузд маючи, не може потрібних слів у порядку викласти і подібний до сліпого стрільця, з якого сміються, бо не годен потрапити у свою ціль. Нехай же не від себе викладу я невченою мовою, але зі священних беручи писань; з великою боязню наважуюся торкнутися євангельських слів, для початку господню притчу сказавши так, як Матвій її церкві доніс [3].

Початок. Сказав Господь. Був один домовитий чоловік; він посадив виноградник, й огородив плотом, і викопав яму для вичавлювання вина, залишив вхід, — зробив і ворота, але не закрив входу. І повертаючись додому, сказав він: «Кого залишу я сторожем мого виноградника? Якщо я залишу когось із рабів, що служать мені, то, знаючи мою поблажливість, розтратять вони моє добро. Але ось що зроблю: приставлю до воріт кульгавого і сліпого. Якщо хто з ворогів моїх захоче обікрасти мій виноградник, то кульгавий побачить, а сліпий почує. Якщо ж хтось із них двох захоче увійти у виноградник, то кульгавий, не маючи ніг, не зможе проникнути всередину; сліпий же, якщо і ввійде, то, заблукавши, у безодні розіб’ється». І, посадивши їх біля воріт, дав їм владу над усім, що навколо виноградника, і їжу й одяг приготував легкий. «Тільки, — сказав, — того, що всередині виноградника, не чіпайте без мого повеління». І потім пішов, сказавши, що повернеться з часом і тоді плату їм за роботу з собою принесе, але застеріг їх покаранням, якщо ті заборону його порушать. Залишивши їх тут, знову звернемося до слів Євангелія, що словесний плід на розумовому бенкеті вашим очам пропонує.

Тлумачення. Домовита людина — Бог всевидящий і вседержитель, який сотворив усе словом, видиме і невидиме. Домовитим він називається, бо має не тільки дім, згідно з Писанням. Адже говорить пророк: «Твої небеса і твоя земля: всесвіт і межі його створив», і ще: «Небо мені — престол, а земля — підніжжя ногам моїм». Мойсей же під твердю розуміє дно вод, а Давид ставить воду вище небес. Але подивися в Письмо і вдумайся: всюди доми Божі, і не тільки у тваринах, але і в людях. «Бо вселюся я, — сказав, — у них». Так же і було: зійшов він, і увійшов у плоть людську, і возніс її від землі до небес, і престолом Божим стала плоть людська; на вишньому небі престол стоїть. А що насадив виноградник — так це рай: бо це і є Його труд. Пишеться ж: «І насадив Бог рай в Едемі». А що огородив його, — говорить, — оплотом, своїм острахом. «Острахом Його, — говорить пророк, — рухається земля, розсипається каміння, тварини трепечуть, гори димлять, світила по-рабськи служать, хмари і повітряні створіння визначене виконують». Оплот же — значить закон. Закон — усім Божий заповіт. «Межу ж, — сказав, — поклав, яку не перейдуть і не пересунуть». Але залишив вхід, тобто знання розуму: ніяке створіння не порушить Божого повеління. «Адже всі, — сказав, — від тебе очікують: ти даси їм їжу, і вчасно». Їжею ж не їжа називається, але слово Боже, яким всяке створіння живиться. Бо говорить Мойсей: «Не хлібом єдиним живе людина, але всяким словом, що виходить із вуст Божих». Незаперті ж ворота — чудесних Божих творінь порядок, і через те — пізнання сутності Бога. «Через створіння ж, — сказав, — Творця пізнай: не властивість, а велич, і силу, і славу, і благодать, яку творить самовладно, догоджаючи усім вищим і нижчим, видимим і невидимим. Якщо ж зветься Христос людиною, то не за видом, а іномовно: ніякої подоби Божої не може мати людина. Наважується ж Письмо і ангелів людьми називати, — але словом, а не подобою. Якщо ж спокушаються деякі, слухаючи Мойсея, який говорить: «Сказав Бог: сотворімо людину за образом нашим і подобою», — і прикладають до безплотного тіло без належного розуму, то є то єресь і донині у тих, хто вважають Бога подібним до людини, який ніяк не описується і меж властивостей не має. Проте, це залишивши, про попереднє скажемо.

І повертаючись додому, «кого, — сказав він, — залишу я сторожем діла мого?» Ці питання — Отця, і Сина, і Святого Духа — не про створіння, але про володаря створінь, тобто про пана, якому побажав передати землю і все живе підкорити; не ангелам же призначив він всесвіт, і так далі. «Приставлю, — сказав, — до воріт кульгавого і з ним сліпого». Хто це — кульгавий і сліпий? Кульгавий — це тіло людське, сліпий же — душа. Спочатку Бог створив тіло Адама бездушним, потім же — душу. Створивши ж тіло, говорить Письмо: «І вдихнув в обличчя його життєвий дух». Тому і тіло без душі кульгає і не зветься людиною, а трупом. Прослідкуй тут і зрозумій Книгу Буття. Створив Бог тіло поза раєм і вніс його в едем, а не в рай. Едем же означає і їжу. Як і кожен, що кличе на бенкет, перш за все приготує щедру їжу і тільки потім приведе кликаного, — так же і Бог спочатку приготував йому для життя едем, а не рай. Адже рай — місце святе, як і в церкві вівтар. Церква ж для всіх відкрита. Вона всім і мати, яка породжує всіх хрещенням і легко живить усіх, що в ній живуть, яка одягає і радує всіх, що увійшли в неї. Бо говорить пророк: «Ось слуги церкви поїдять і наситяться». І знову: «О чада церковні, що ссуть із сосків її жир і олію, окропіть радістю ваші голови», і Давид: «Нап’ються, — сказав, — від багатства дому твого, і потоком їжі твоєї напоїш їх». І ще про покриття священиків та одяг монахів: «Служителі твої, Господи, одягнуться у правду», та інше. Ченцю ж: «Зняв із мене тяжкий і потворний одяг, й одягнув мене у спасіння, і підперезав мене радістю». Заспівайте ж, сказано, Богу нову пісню — хваліть у церквах Його доброчесним. І ось дійсно так: зі священиків — єпископ, і з монастиря — чернець. Бачиш тепер, що єпископство і монастир — едем, тобто безпечальне життя; вівтар же святий як едемський рай, у який важко увійти, хоч і ворота незамкнуті має. Так був посаджений кульгавий зі сліпим біля воріт берегти те, що всередині, як приставлені і патріархи, архієпископи, архімандрити між церквою та вівтарем берегти святі таємниці від ворогів Христових, тобто від єретиків і зловірних спокусників, нечестивих гріхолюбців і невірних опоганювачів. Послухайте ж уважно, ми по порядку річ нашу скажемо, а ви уважно стежте. Хоч безпорадний розум у мене і мова грубувата, але, сподіваючись на ваші молитви, прошу дати мені слово. Хоч і недостойний я про це говорити, але для користі тих, що слухають, напишу. Якщо ж хто упереджено слухає, той не шукає, що на користь собі відшукати, але обдумує, у чому б нас звинуватити і за що докорити.

Після того, як вони сиділи якийсь час, сказав сліпий кульгавому:

«Що то за аромат із воріт виноградника долинає до мене?» Відповідав кульгавий: «Багато доброго всередині виноградника є у пана нашого, а на смак — надзвичайно приємного. Але оскільки пан наш такий мудрий, що посадив тебе тут сліпого і мене кульгавого, то і не можемо ніяк насититися добрими плодами». Відповідав сліпий, кажучи: «Що ж ти давно не сказав мені цього, ми б не терпіли, але це, дане нам у власність, давно б розібрали! Хоч я і сліпий, але маю ноги і сильний, можу носити і тебе, і ношу». (Розумій, що гріх є духовна ноша; тому і пророк говорить: «Ноша важка тисне на мене»). І сказав сліпий: «Бери кошика і сідай на мене; я тебе понесу, ти ж показуй шлях, і все добро пана нашого ми заберемо; не думаю я, що прийде сюди наш пан». Ось уявлення не тих, котрі Бога шукають, але про мирські чини і тіло тільки дбають, не прагнуть дати відповідь за справи свої, але, ніби суєтну пару, свою душу на вітер пускають! Тому говорить Ісайя: «Заздрість сприймуть люди невчені», заздримо ми, грішні, честі та славі праведних замість того, щоб наслідувати їхні справи. «Якщо ж, — додав сліпий, — прийде сюди наш господар, приховається від нього діло наше. Коли він мене спитає про крадіжку, я скажу: «Ти знаєш, пане, що я сліпий». Якщо ж спитає тебе, ти скажи: «Кульгавий я і не можу увійти всередину», — і так перехитримо ми нашого пана і самі отримаємо платню за свою роботу». І сів кульгавий на сліпого, і, зайшовши всередину виноградника, обікрали все добро, що було там, пана свого.

Проте не обурюйтеся, браття, на мою невченість, через яку і повість моя недостойний вид приймає. Бо як і по ногах зв’язаному птахові неможливо у повітряну піднятися висоту, так і мені, що у тілесних потонув бажаннях, не можна про духовне бесідувати: не досягнуть мети слова грішника, позбавлені благодаті Святого Духа. Все ж до попередньо сказаного повернемося, пояснюючи цієї притчі смисл.

Тлумачення. Сиділи вони, як сказано, довгий час. Що це — довгий час? — зневага до Божої заповіді і про тіло турбота, байдужість же до своєї душі. Бо ніхто, страх Божий маючи, плотським не спокуситься, ніхто зі щиро віруючих незаконно не намагається отримати сану [4] — ніхто, чекаючи смерті і після смерті знову воскресіння; інші ж у злих тонуть ділах. І знову те ж скажу повчання заради. Сказав сліпий кульгавому: «Що то за аромат з воріт долинає до мене?» — і так далі. Ось роздимання Адамового зарозуміння, який, володіючи усім земним, тваринами, морем та істотами, що у ньому, в едемі насичуючись благом, до повеління Бога на святе наважився, з едему пройшов у рай. Тому Письмо говорить: «Вигнав Бог Адама з раю і засудив його обробляти землю, з якої і взятий був». Вдумайся: не там було наказано йому жити, звідки його вигнав. Але так же увійшов, як і цей церковник, недостойний священства і затаїлий гріх свій, зневажив божий завіт, але заради високого сану і слави земної зійшов на єпископський стіл. Порівняння. За те Адама смертю засудив, що той доторкнувся древа пізнання добра і зла. Древо ж пізнання добра і зла — це пізнаний гріх і добровільна дія на догоду Богові. Бо пишеться: «Горе тим, що свідомо згрішили!» Цим гублять подув животворного духу, який вдихнув у нього Бог, що є нездійснене благо освячення. Бо пишеться: «І вдихнув у нього животворний дух». Так же і Христос, дихнувши на обличчя апостолів: «При-йміть, — сказав, — Духа Святого», — нездійснену благодать, усього лише запоруку освячення; бо чекати наказав їм самого Святого Духа: «Який, прийшовши, — сказав, — до кінця освятить вас». Так і святителі освячують іподияконів, читців і дияконів, — нездійснений дар, але запорука освячення, щоб могли себе приготувати на остаточне святительство. Ніщо так не миле Богу, як не підноситися у чинах, і ніщо настільки не противне Йому, як зарозуміла гордовита пиха у захопленні сану не по-божому. Подивися ж на того сліпого з кульгавим, як зневажили наказ пана свого і заборону: узявши ж кульгавого і ношу, поніс, і, зайшовши всередину, наблизився до дерева, спробував плід, а він дуже хороший, і так обікрали те, що наказано було стерегти їм. Зіставлення. Від того дерева покуштував Каїн; не будучи посвяченим, на святительський посягнув сан, позаздривши священному Авелю, якого із заздрості і вбив. Того дерева спробували сини Корея, що були з Дафаном і Авіроном: узявши ж кадильниці, пішли у скінію, будучи непосвяченими, — і поглинула їх земля. Того ж дерева спробував жрець Ілій, який, знаючи, що його сини порушують закон ієреїв, не відлучив їх від священного сану. Того дерева спробували єретики, які у брехні, ніби знаючи духовний шлях, помилялися і, не покаявшись, загинули. Але, це все скорочуючи, до попередньої повернемося розповіді.

Хоч і стомився язик мій, але пророк надихає мене, так же говорячи: «Стомився я від крику, охрипло моє горло!»

Викриття гріхів. Почув же пан, що обікрали його виноградник, наказав відкинути від воріт кульгавого і вигнати зі сторожів сліпого.

Розумійте ж тепер, найбільш нерозсудливі із сановників, найдурніші зі священиків! [5] Коли порозумнішаєте? Хто дав вухо, хіба не чує? Хто сотворив око, хіба не бачить? Хто керує народами, хіба не викриє? Хто навчає людину розуму, хіба не усвідомить нашої помилки? Адже Господь осягає неправдиві думки, як брехливі, і позбавить неправедних влади, віджене нечестивих від жертовника. Бо ніякий сан у цьому світі не позбавить мук тих, що порушують Божі заповіді. Але прошу вашої милості, уважно погляньте на написане і все, що чуєте, обдумайте.

Наказав Бог вигнати з раю Адама, тому що забороненого торкнувся, тобто до дозволу увійшов у освячене місце. І поселив його поряд із райською їжею. «Лише тільки, — сказав, — простягне руку і вкусить з райського дерева, і жити буде вічно», — якщо, звичайно, отямиться, і, змирившись, покається у тому, що згрішив. Але велике людинолюбство Бога! І карає нас, і милує, за гріхи ганить і — знову у покаяння приймає; не жаліє він смерті грішника, але наказує виправитися і в житті бути.

Що таке дерево життя? Смиренномудрість, початок якій покаяння. «Зізнаюся ж, — сказав, — у беззаконні моєму, і ти простив мені нечесність серця мого». Стовбур того кореня — благовір’я. «Віра ж твоя, — сказав, — врятує тебе», все ж віруючому дасться. Від того стовбура багато різних гілок, адже багато, сказано, видів покаяння: сльози, піст, чиста молитва, смирення, зітхання та інші. Тих гілок доброчесний плід: любов, послух, покора, любов до бідності, — багато шляхів спасіння. Бачиш: не в раю було дерево життя, не в едемі, але у вигнанні, тобто у відлученні від сану. Скинув він також і Каїна, дізнавшися про убивство ним брата, і, викривши, показав йому древо життя, сказавши так: «Стогни і здригайся!», тобто покайся у злобі, у заздрості, у брехні, у вбивстві, у неправді, змирися, постуй, не піддавайся сну, лежи на землі. Але оскільки ти цього не зробив, то відійшов від лиця Божого — не віддаленістю землі, але відсутністю страху Божого у своїй душі. Якщо благих справ немає у нас і немає покаяння у гріхах, то, хоч би в якому ми були чині, далеко від Бога ми. Тільки біля засмучених серцем Господь; смиренних духом — спасе, бажання тих, що бояться Його, виконає. Обличчям же Господь обернений на злодіїв, щоб знищити на землі й пам’ять про них. Так і Павло відігнав від священного жертовника Іменея і Філіта і блудних у Коринфі священиків, і помістив їх поряд зі святим вівтарем, тобто поставив їх серед освячених, сказавши: «Соромте їх, але полюбіть, щоб не загинули у злій долі, нехай покаються — і живі будуть!» Не захотів цього древа життя спробувати коваль Олександр, про якого сказав Павло: «Хай воздасть йому Господь у день судний за гріхом його!» Не спробував того дерева і Трефіс із Ефеса, один із семи дияконів, які відреклися від Христа, і Микола [6], що став жерцем у селунській кумирні і що віддавав християн мучителям; про них же обох пише Іоанн, кажучи: «Із нас вийшли і встали на нас». Того райського дерева не прийняли і єретики, прокляті були і померли духовною смертю, не осягнувши пророка, що сказав: «Спробуйте і визнайте, що — благий Господь!» Бо немає гріха, який би подолав Божі милості. Але тільки не впадемо у відчай, як Іуда [7]; не сумніватимемося у воскресінні плоті, як саддукеї, — але покаянням постукаємо у Божі ворота, поки не відкриє нам райські двері. Правдиво сказав Господь: «Постукайте — і відкриється вам! шукайте — і знайдете! просіть — і дасться вам!» Але не буду збільшувати повість викладом слів, що затягне бесіду; давайте до вже сказаного повернемося.

Побачив той чоловік, що обікрадений його виноградник, і побажав розлучити сліпця і кульгавого; і наказав спочатку привести сліпця, щоб його допитати, хто порушив його наказ і посягнув на заборонене без його дозволу. Бо ніщо не зможе утаїтися від Божого ока, і ніхто з нас так не знає себе, як Бог усіх нас знає.

Тлумачення. Наказав розлучити Бог душу з тілом. Словом же Божим виходить із тіла душа: «І забереш, — сказав, — дух їх, і зникнуть вони, і в персть повернуться». Коли ж бачиш тіло, у землі заховане, не думай, що тут же і душа, бо не від землі душа і не в землю входить. Але якщо ж і святих бачиш чудотворні мощі, не тут їх залишилася душа, але Божу розумій благодать, що так прославила своїх угодників: «Тих, що славлять мене, — сказав, — прославлю». Наказав привести сліпого: відійшовши від тіла, душа будь-якої людини перед Богом являється з приставленим до неї ангелом, людини віруючої і невіруючої, що живе праведно і неправедно. «Господь же, — сказано, — допросить праведного і нечестивого», бо всі племена народів від однієї були крові народжені і поширилися жити по землі, і Бог їм призначив благотворити Його тим, що давав дощ з неба і щасливий час урожаю. «Направляє ж, — сказано, — сонце своє на добрих і на злих», та інше. Нехай ніхто за слова ці не засуджує мене, — але погляньте у Письмо і знайдете, що я зі святих черпаю книг. Пише ж Мойсей: «Поставив межі народам за числом ангелів божих». Ієремія ж: «Один лише Господь, — сказав, — у всіх піднебесних народів», хоча і залишив їх кожного з його помилкою, але душі їх перед Ним постануть, і Він розсудить за ділами їхніми. Павло: «Для чого ж мені, — каже, — зовнішніх судити, адже внутрішніх ви самі бачите, а зовнішніх судить Бог». Внутрішніми називає він тих, хто у вірі, а зовнішніми — язичницькі народи. Слухати ж слід Боже ім’я тепер душам, які розлучаються з тілами, щоб у Судний день, воскреснувши у тілі, негріховно поклонитися Богу, — не подобає душам, спокушеним дияволом, плоті своїй служити, бо говорить апостол: «І тоді побачить будь-яке око, і всякий народ поклониться, визнаючи, що господь Ісус Христос у славі Бога-отця — один». Але це всякий, хто вчився, знає, — я ж про сліпого спочатку бесіду за силою мого розуміння коротко поясню, хоч і передчуваю докори, до мене звернені; адже знаю, що не від мудрості, а від неосвіченості ця моя розповідь. Проте тут на основі пророчій та апостольській будуємо, як головний камінь покладаючи самого Христа.

Коли ж приведений був сліпий, почався допит. «Хіба не поставив я тебе, — сказав пан, — як доброго сторожа моєму винограднику? Для чого ж ти його обікрав?» Відповідав йому сліпий: «Пане! ти знаєш, що я сліпий і без поводиря не бачу, куди йти, і не знаю жодного місця, куди б хотів піти. Не чув я, щоб хтось ішов повз мене у ворота, бо вслід йому я почав би голосно кричати. Але ось що я думаю, пане, що кульгавий украв». Впізнай у цьому неправдиву розмову душі перед Богом і брехню на тіло.

Тлумачення. Так же є духовне слово: «Господи, я — дух. І ні їсти, ні пити не бажав я, ні честі, ні слави земної не шукав я, і плотських прагнень не розумів, і диявольській волі не підкорявся, — все це робило тіло!»

Тоді наказав пан постерегти сліпого у таємному місці, про яке сам знав, поки не вернеться у виноградник і не прикличе кульгавого — і тоді буде судити обох.

Тому до другого пришестя Христа немає ні суду, ні мук ніяких людській душі, що вірує і не вірує. Вірте ж у істину воскресіння людської плоті. «Пошле ж, — сказано, — дух свій, і поєднаються, й обновиш обличчя землі». На прикладі Іїзекіїля показав нам надію воскресінням. «Пророкуй, — сказав, — сине людський, мертвим цим кісткам, щоб наросла на них плоть і натягнулася шкіра, щоб явився дух від чотирьох вітрів і увійшов у цих мертвих — нехай оживуть!» Це все сам Творець здійснює, не змінюючи порядку, але все ж первинний свій труд поновлюючи. Спочатку Він створив тіло Адама і тільки потім вдихнув йому душу. Так і в утробі жіночій: спочатку із сім’я утворюється тіло, через п’ять місяців створить Він душу. У хрещенні ж спочатку породжує водою, потім — породжує духом від тління гріховного. Так же і в Судний день: спочатку відродить землю, і збере прах людський, і створить всі наші тіла за одну мить, потім і душі наші — кожна увійде у своє вмістилище, — за Павлом, який говорить, що сам Господь в архангельських покликах, під Божі труби зійшов із небес, і мертві воскреснуть у Христі раніше, потім же і ми, живі. Хто ці мертві? Всі народи, що не прийняли Божого закону, не пізнали хрещення. «Хто ж, — говориться, — беззаконно згрішив, той беззаконно загине». Живими ж християн називає він. Дивися ж: плоттю всі люди воскреснуть, і віримо ми свідченню Павла, що сказав за Божим словом: «Хто не осягне від початку Богом створеної людини, той не зрозуміє і породженого у життя хрещенням; тому і не вірить він у наступаюче у плоті воскресіння людей, які встають на вічне життя: тих — на честь і славу, цих — на докори і муки». Але скажемо ж і про інше.

Коли прийшов Господь взяти плоди у винограднику і побачив його обікраденим, покликав кульгавого і об’єднав його зі сліпим, і почали вони викривати один одного. Кульгавий сказав сліпому: «Якби ти мене не поніс, ніяк би я не міг туди дібратися, бо я кульгавий». Сліпий же говорив: «Якби ти не показував мені дорогу, то ніяк би я не міг дібратися туди». Тоді Господь, сівши на суддівське крісло, почав судити їх обох. І сказав: «Як ви крали, так і тепер — нехай сяде кульгавий на сліпого». І коли кульгавий сів, наказав перед усіма рабами нещадно карати у темниці.

Пізнайте ж, браття, тлумачення цієї притчі. Людина домовита — Бог-отець, творець усіх. Його ж син доброго роду — господь наш Ісус Христос. А виноградник — це земля і світ. А твердиня виноградника — закон Божий і заповіді. Слуги ж, що є з ним, — ангели. Кульгавий — це тіло людини. А сліпий — душа її. А що посадив їх біля воріт — це значить, що він віддав у владу людині всю землю, давши їй закон і заповіді. Коли ж людина порушила заповідь Божу і за це засуджена на смерть, то спочатку душа його до Бога приводиться і виправдовується, кажучи: «Не я, плоть згрішила». Тому і немає муки душам до другого пришестя, але вони зберігаються, — Бог знає, де. Коли ж він прийде обновити землю і воскресити усіх померлих, як сам нам пророкував, тоді: «Всі сущі у гробах почують голос Сина Божого, і оживуть, і вийдуть, що сотворили благо у воскресіння життя, а ті, що сотворили зло, — у воскресіння суду». Тоді ж душі наші увійдуть у тіла і кожен отримає належне за справи свої: праведники — вічне життя, а грішники — безкінечну і безсмертну муку: «Чим же хто згрішив, тим же і муку прийме».

Все це я витлумачив не за своїм задумом, а за святими книгами. 1 це не слово моє, але тільки бесіда, бо я не такий учитель, як ті церковні і священні мужі.



Переклад Оксани Сліпушко






[1] Переклад друкується за текстом: Памятники литературы Древней Руси. XII век. — М., 1980. — С. 292-309.

[2] Талант — вага і монета. Відповідно до другої євангельської притчі, пан дав вісім талантів трьом рабам, і тільки один із них не пустив свою частку в обіг, а закопав талант у землю. Саме цього раба чекала сувора покара.

[3] В основу цієї повісті покладено притчу про сліпого і кульгавого, що осмислювалася багатьма світовими письменниками і богословами. Кирило робить стилізацію під євангельські притчі.

[4] Викриття честолюбного єпископа Федора Ростовського, який за підтримки князя Андрія Боголюбського добився незалежності ростовської єпархії від київської митрополії, що відповідало сепаратистським прагненням самого князя. Кирило стурбований загрозою роздроблення Русі. Пізніше Федор був покараний за це.

[5] Кирило звертається до світського вельможі Андрія Боголюбського і церковного вельможі Федора. Перший у рік страти другого рушив на Київ з війною за підтримки одинадцяти князів. Він захопив і зруйнував Київ, але на київському престолі не залишився, прагнучи незалежності Ростово-Суздальського князівства.

[6] У деяких неканонічних текстах розповідається про християн, які відреклися від Христа, через що позбавили себе раю.

[7] Іуда, який зрадив Христа, отримав тридцять срібляників, що їх хотів покласти у храмі на спокутування крові; жерці не прийняли цих грошей, тому, у відчаї пожбуривши їх, Іуда пішов і повісився. У Євангелії розповідається також про саддукеїв, які не вірили у воскресіння після смерті.










Суспільна мораль Кирила Турівського


Кирило Турівський належить до когорти тих письменників і церковних діячів, котрі активно впливали на суспільну політику як своєю діяльністю, так і творами, — Іларіон Київський, Феодосій Печерський, Кпим Смолятич. Його спадщина відбиває глибокий синтез питань політичних і церковних, які поєднували ідеї політичної єдності Русі та автокефальності руської церкви. Ці дві проблеми у другій половині XII ст. були глибоко і нерозривно пов’язані, що й спонукало письменників церковного напряму вводити у свої твори питання суто політичні і давати їм власне тлумачення з точки зору руської церковної ідеології.

Яскравий представник цього напряму Кирило Турівський народився і жив у Турові, що на річці Прип’ять, центрі Турово-Пінського князівства. Мав блискучу освіту. Рано прийняв чернечу схиму і присвятив своє життя осмисленню Святого Письма, служінню Русі та її церкві.

На початку 70-х років XII ст. з ініціативи турівського князя Юрія Ярославича Кирило став єпископом й водночас активним учасником суспільно-політичного життя Русі. У цей час володимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський вів боротьбу за відокремлення від Києва й твердження нового політичного центру Русі — Володимира. Це означало політичну роздрібненість Русі, занепад її колишньої сили, що трималася на єдності удільних князівств. Кирило Турівський як прихильник єдності Русі виступив у цей час із твором «Притча про душу і тіло», що є перлиною його спадщини і найяскравіше репрезентує суспільні погляди середньовічного мислителя.

Автор використовує апокрифічну притчу про сліпого і кульгавого як символічну основу твору, на базі якої розглядаються важливі філософські проблеми — співвідношення духовного і тілесного, небесного (високого) і земного (низького) у людині та її житті. Кирило апелює до внутрішнього світу середньовічного читача, намагаючись вплинути на нього, виховати у нього почуття високоетичні й моральні.

Проте, крім суто релігійних проблем, у творі порушуються й питання світські, політичні. Можна сказати, що ідеологічним завданням твору є оцінка стосунків двох гілок влади — церковної і світської. Введенню цієї теми у твір Кирила передували реальні події. Так, у 1164 році ростовським єпископом був Федор, що не приймав чернечого чину, тобто фактично не мав права займати єпископську кафедру. На цій високій церковній посаді він опинився завдяки підтримці князя Андрія Боголюбського. Коли Київський митрополит грек Костянтин відмовився визнати Федора, останній закрив усі володимирські церкви, у тому числі й Успенський собор, і припинив богослужіння. Це було нечуваним злочином, який засудив навіть колишній покровитель Федора Андрій Боголюбський. Крім того, літопис розповідає про Федора багато негативного, зокрема звинувачує його в єресі, за що той і був страчений. Саме ці події спонукали Кирила Турівського написати свій твір.

«Притча про душу і тіло» гостро критикує Федора й Андрія. Як суспільний діяч Кирило Турівський засуджує цих двох за спробу розколу держави і церкви, за порушення ієрархії князівської влади і церковної. Таким чином Кирило Турівський фактично утверджує право руської церкви на власну і не залежну від Візантії церковну ієрархію, що має стати надбанням самостійної і політично стабільної держави Русі.

Як середньовічний мислитель і письменник, Кирило Турівський розвинув і довів до високої досконалості метод символіко-алегоричного тлумачення Святого Письма. Суспільно-політичні та художні ідеї Кирила Турівського мали суттєвий вплив на погляди українських мислителів протягом наступних віків. Він збагатив суспільно-політичну думку ідеями про єдність політичної самостійності держави та автокефальності її церкви.



Оксана Сліпушко






[За виданням: Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9-ти т. — К., 2001. — Том I. — С.397-407.]


















Попередня       Головна       Наступна



Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.