[Попович М. В. Нарис історії культури України. — К., 1998. — С. 65-71.]

Попередня     Головна     Наступна

§2. РУСЬ У КУЛЬТУРНО-ПОЛІТИЧНІЙ ПЕРСПЕКТИВІ УКРАЇНИ

Мовний вимір

З розвитком міст, особливо з поширенням християнства східного обряду на всій величезній і різноманітній з етнокультурного погляду території, що визнавала політичну зверхність Києва, панувала однотипна міська, в тому числі книжна, культура, діяли приблизно однакові юридичні норми, в ролі засобу високого культурного спілкування вживалася одна літературна мова. Це дає підстави говорити, що слов’янство Східної Європи жило в єдиному культурному просторі. Можливий найпростіший, здавалось би, вихід: проголосити східну Слов’янщину монолітною давньоруською зоною, «колискою трьох братніх народів і трьох братніх культур».

Справді, культура Київської Русі стала колискою трьох культур — української, російської, білоруської. Але це стосується тільки книжної культури. Більше того, книжна східнохристиянська культура церковнослов’янською мовою була спільною також для болгар, східних романців, сербів. Теза про те, що в рамках єдиної феодальної держави — Київської Русі — «сформувалася» єдина руська «феодальна» народність, щоб майже одразу, на жаль, розпастися під впливом феодальної роздрібненості, не витримує критики.

Водночас із певним внутрішнім опором сприймається беззастережне проголошення Київської Русі давньою Україною. Не кажучи вже про те, що сам термін «Україна» якщо і вживався в давньоруські часи, то лише в розумінні лісостепової «окраїни» держави. Сумнівним залишається сам факт відокремлення русинів Київського часу — предків українців — в окрему етнічну категорію у їх власній самосвідомості.

Насправді, терміни Русь, русин (зрідка русич), руський вживаються або в надто широкому значенні, що охоплює всю державу від Новгородської півночі до Приазовської Тьмутаракані, або ж у надто вузькому значенні, що стосується лише полянських земель (Київщина та Чернігівщина). Не згасають суперечки про походження самого терміна русь. Слово добре етимологізується на іранському ґрунті, але сучасники наполегливо виводять його з германських коренів, приписуючи цей етнонім давнім шведам («варягам»). Можливий, щоправда, компроміс: у міфологію скандинавів аси, як встановлено, потрапили з осетинсько-аланського світу, — чому б не могли так само потрапити і роси-русь? У будь-якому разі, літописці сприймають слово як чуже і ледве-ледве засвоєне в слов’янському світі. А іншого етноніма для південної території Східної Слов’янщини — нинішньої України — не існувало.

В сучасній етнології та соціальній філософії часто приймають за критерій існування нації (народності, етносу) наявність етнічної самосвідомості. Цей принцип не може бути застосований без огляду на різницю в історичних формах самосвідомості й самоусвідомлення. Що стосується етнокультурної ситуації в Київській Русі, то тут необхідно взяти до уваги теорію диглосії і двомовності, висунуту /66/ Ч. А. Ферґусоном і обґрунтовану на давньоруському матеріалі Б. А. Успенським.

Відрізняють двомовність, коли люди в побуті і культурному спілкуванні користуються двома рівноправними мовами, від диглосії, коли кожна з цих двох мов вживається тільки в певній ролі, у визначеній функції. В культурній ситуації Київської Русі мовою літератури, культу, права була спеціальна «висока», книжна мова, сформована на тій слов’янській основі (очевидно, салонікського діалекту, близького до староболгарської), яка була знайома великим просвітителям Кирилу і Мефодію. В побуті розмовляли «племінними», етнічними діалектами, які впливали на мовні стилі літературних пам’яток залежно від місця їх створення і соціально-культурної функції. Але сама ідея нормованості мови ніколи не пов’язувалася з етнічним діалектом. Нормована, культурна мова — це тільки мова книжна і сакральна. Розмовляти в побуті книжною мовою, перекладати з книжної на побутову тощо не можна — ці два типи мов живуть у різних площинах. Така ситуація існувала в Україні, за Успенським, десь до XVI ст., в Росії — на століття пізніше.

Йдеться, таким чином, не тільки про мовну, а й про культурну загалом самосвідомість. «Етнічна самосвідомість» за умов диглосії — це абсурд. Самосвідомість взагалі є культурне явище, вона належить не до побутового, а до «високого» рівня, не до рівня стихії, природи, а до рівня порядку і культури. Як етнічні говірки і діалекти належать до хаосу мовної стихії, так до побутової, неокультуреної поведінкової стихії належить етнічна («племінна») самосвідомість. Звичайно, кожен знав, що він древлянин чи полянин, нарешті, що він слов’янин взагалі, але як людина культури, як людина із самосвідомістю, він ототожнював себе з Руссю як державою, або з християнством як культурою.

Звідси не випливає, що етнокультурної спільноти, яка була базою для майбутньої української нації, в часи Київської Русі не існувало. Ніколи для людини не збігається самосвідомість і буття, ніколи не одне і те ж — бути кимось і думати про себе, хто ти є.

Дані археології свідчать, що на всьому перебігу історії часів Київської Русі зберігалися етнокультурні особливості літописних «племен»-етносів, які, крім полян, зберігали внутрішній племінний поділ. З іншого боку, впродовж усього домонгольського періоду залишається загальнослов’янська самосвідомість, що знаходить вияв зокрема у спільності імен на -мир та -слав, насамперед у князівському середовищі. А проте вже в період Русі чітко виявляється відмінність між різними культурними зонами, насамперед зонами півдня і півночі.

Ми не знаємо, якими діалектами розмовляли етноси Київської Русі. Проте загальний хід мовного розвитку на східнослов’янській території досить переконливо досліджений. Ще в 30-х роках М. С. Трубецькой показав, що давньоруський масив діалектів спершу розпадався на дві групи: північну і південну, які мали центрами відповідно Новгород і Київ. Особливістю південної групи, до якої входили також попередники майбутніх південновеликоруських говірок, була їх близькість до південнослов’янського мовного і культурного світу. Ця різниця в орієнтаціях /67/ ілюструється згадкою про обмін дарами між Київським князем Ізяславом та Смоленським князем Ростиславом: Ізяслав «да дари Ростиславу, что от Рускиі землі і от всіх царских земель»(тобто від Візантії), а Ростислав «да дари Ізяславу, что от верьхніх земль і от варяг» *. Звідси, з одного боку, їх консервативність, прив’язаність до слов’янських мовно-культурних традицій, з іншого боку — чутливість до тих змін, які йшли із слов’янського Півдня. Північ же, чинячи опір новаціям з півдня, була сприятлива до впливів з західнофінського світу та з летто-литовської Прибалтики. Так, південь дуже рано засвоїв «скіфське» (чи «українське») «м’яке» г, північ «пофінськи» не розрізняла ц і ч.

* Полное собрание русcких летописей (далі ПСРЛ). — Т. II: Ипатьевская летопись. — СПб., 1843. — С. 39. — В цитатах із літописів тут і надалі «ять» передається через «і», як воно на півдні і звучало, «єри» в кінці слів опускаються, крім поетичних текстів.

Три головні мовні явища проходять хвилями через всю слов’янську мовну стихію: (1) перетворення звука, що позначався на письмі літерою «ять», на «є» на півночі, «і» на півдні; (2) втрата музичної інтонації та довготи голосівок, заміна музичного інтонування наголосом; (3) «падіння єрів» («єрами» називаються літери «ъ» та «ь», що означали колись невиразні голосівки, близькі до «о» та «і»). Море східнослов’янських діалектів являло собою єдину мову в тому розумінні, що по ньому перебігали одні й ті ж мовні новації. Але вони перебігали в різний час, утворюючи різні комбінації, і тут північ і південь утворювали різні умови для реалізації мовних змін. Так, коли на півдні зникли «єри», то інтонації і різна довгота голосівок ще існували; на півночі ж усі ці новації ще не розпочались. Туди першою прийшла заміна інтонації та довготи наголосом, а вже потім почалось «падіння редукованих» — зникнення «єрів». Ця різниця в комбінаціях одних і тих же мовних змін приводила до того, що північні діалекти виявлялись несприятливими до одних новацій, південні — до інших.

А в період між серединою XII ст. та серединою XIII ст. відбуваються зміни, які заторкують уже тільки українську мовну область. Відбуваються мовні явища, які становлять підґрунтя особливостей фонетичної системи української мови: насамперед затвердіння м’яких приголосних, що після приголосної змінює є на є, і на и. Десь протягом XII ст. українська мова в найархаїчнішому її варіанті відокремлюється в особливу мовну сферу, за межі якої новації уже не розповсюджуються або розповсюджуються в іншому вигляді.

М.С. Трубецькой підкреслював, що «правеликоруської» мови взагалі не існувало: попередників великоруської мови слід відносити до двох різних мовних зон — північновеликоруської (з культурним ядром в Новгороді — Пскові) та північно-східного діалекту південноруської (з культурним ядром у регіоні Москви).

Отже, можемо виділити за мовними критеріями не три, а чотири зони: (1) «україно-руський» південь з культурно-політичним центром в Києві, (2) «північновеликоруську» зону з центром в Новгороді, проміжні зони — (3) майбутню Бєларусь і (4) майбутню Московську зону.

Вимір культури побуту

Ця концепція підтверджується фольклорно-етнографічними матеріалами, зокрема аналізом зимової святочної обрядовості. Особливий інтерес становлять такі /68/ безумовно дохристиянські, архаїчні твори народної культури, як колядки. За своїми поетичними характеристиками і колядки, і щедрівки належать до пізнього часу, вони явно витримали вплив пізнішої поетики. Тому не можна ставитися до них некритично, як до прямих свідчень глибокої давнини. Але, як показує їх дохристиянська образність, колядки і щедрівки пережили радше редакцію, згідно з новими умовами, ніж змістовну переробку.

Характерна різниця між північчю та півднем виражена в символіці колядок.

Колядки прийшли в слов’янський світ з провінційно-римського півдня, від календ, що свідчить про розвиток не лише церковної, а й традиційної культури під греко-болгарським впливом. Ні в межиріччі Волги і Оки, ні на російській півночі колядок, власне, немає. Колядки на російському півдні та в Бєларусі явно походять з української території. В межиріччі Волги і Оки їм відповідає так званий «овсень», а на Півночі — «виноградье». «Виноградье» засадово — звичайні вірші, сакралізовані завдяки додаванню приспівочки «виноградье красно, зеленое». Ця літературна, християнська за походженням і образністю приспівка розкриває міський характер самого обряду в північному краї. «Овсень» більше пов’язаний з архаїчним ритуалом, а його відмінність від українських колядок надзвичайно характерна: тут відсутнє виділення в складі сім’ї поряд з батьком жінки і дітей. В колядці співаки звертаються до усіх трьох елементів сім’ї, кожен із яких має свій космічний символ. У великоросійському овсені наявний лише домовладика.

Ця обставина давно відзначена фольклористами та етнографами і ставилася у зв’язок з тим, що сім’я у великоросійській традиції була деспотичною, з необмеженою владою домовладики. Влада домовладики в Північно-Східній Русі була набагато більшою, ніж на півдні, так само, як влада домовладики у стародавньому Римі — набагато більшою, ніж влада батька у Греції. Щодо російської Півночі, то звичаї там були м’якшими, ніж на Північному Сході, що можна ілюструвати численними матеріалами, особливо щодо сватання і подружнього життя.

Далі будуть розглянуті суто господарські відмінності півночі і півдня: на півночі довго трималося підсічновогневе землеробство, на півдні ж «вогняна ляда» в часи Русі витісняється трипіллям. На півдні панувала напівземлянка, яку лише впродовж Київського періоду витісняє північний наземний дерев’яний будинок, але зберігається властивий для напівземлянки звичай обмазування стін білою глиною. На півночі металургія ґрунтується на західній (германській) традиції наварювання або вварювання лез чи тришарового пакету, на півдні — на майстерності цементації металевих виробів та їх загартовування, що продовжує кельтську традицію. І так далі.

Мабуть, все ж найістотнішою виявилась та різниця в статусі домовладики, яка відбилася в структурі колядок. Владні, потестарні відносини кожного народу мають за зразок ті відносини підпорядкування, моделлю яких є сім’я. Римляни говорили, що жоден народ не знає такої суворої влади батьків, як вони, і що це — підґрунтя їх дисциплінованості і сили. Можливо, вони мали рацію. /69/

Етноси й землі

Впродовж цього періоду на півдні Русі утворюються три «землі», відносно самостійні Київське, Чернігівське та Галицько-Волинське князівства.

Київська земля займала територію, обмежену зі сходу Дніпром (хоча вузька ділянка на лівому березі Дніпра контролювалась Київськими князями, а Переяславське князівство являло собою південний форпост Київської землі). На півдні межею Київської землі було Поросся, хоча князі виїжджали на лови значно південніше, в район сучасних Черкас, отже, цю територію кочовики не контролювали. Західна межа Київської землі — так звана Погорина, територія вздовж річки Горинь, з містами Бужеськ, Шумськ, Тихомль, Вигошів, Дорогобуж, Гнойниця. За Погорину боролися Волинське і Київське князівства, взагалі це корінна Волинська земля, але бувало, що вона ставала «волостю» київською. Нарешті, північні межі Київської землі проходили приблизно по Прип’яті, але фактично в сферу впливу Київських князів входило все Полісся; так, князівство Турово-Пінське впродовж половини всього розглядуваного періоду знаходилось у формальній залежності від Києва.

Територію Київської землі населяли два етноси: поляни і древляни. Древляни розселилися і далі на захід, на Волинь, де жили впереміж з волинянами, і на північ від Прип’яті, на дреговицьку землю. Поляни-русь покорили древлян ще в часи княгині Ольги і врешті-решт асимілювали їх, але в часи Русі різниця між цими двома етносами була ще відчутною. Полянин Нестор у літописі характеризує древлян як варварів, «живущих скотсько». Якщо поляни в цей період були ґрунтовно християнізовані, ховали своїх небіжчиків хоч і в курганах, але за християнським обрядом, без кострищ, та не клали їжу в домовину, то древляни залишили характерні кургани без ям, із слідами ритуальних вогнищ.

Неоднорідним з етнічного погляду було й населення Чернігівської землі. Русь-поляни займали південь її і луки вздовж Десни аж до Новгород-Сіверського. Головна територія князівства населена була сіверою, яка залишила, зокрема, кургани вздовж ріки Сули і на схід аж до Курська. Північними межами землі сівери були лісові простори аж до Дебрянська (нинішній Брянськ). Влада Чернігівських князів сягала далеко на північний і південний схід — від Рязані до Причорномор’я (Тьмутаракань).

Можна думати, що піднесення Галицької землі чималою мірою стало наслідком її колонізації з півночі, з боку Волині. У будь-якому разі, якщо назва «Червона Русь» («червенські городи») має просторову символіку, то вона означає території на південь від основної землі, отже, в цьому випадку — Волині. За антропологічними і культурними ознаками прикарпатське населення різко виділяється із слов’янського масиву: галичани і гірці менші на зріст, темніші, грацильніші, їх музичний і танцювальний фольклор дуже різниться від загальноукраїнського. Радше за все, це наслідки змішування прийшлого слов’янського населення з місцевими нащадками кельтського або фракійського етносу. Так чи інакше, дуже рано після заселення слов’янами Волинської землі починається активне будівництво міст по верхів’ю Дністра і в прилеглих /70/ гірських районах. Галич побудовано, за даними археології, в X ст.; місто стояло далі вглиб, у гори, на південь від нинішнього райцентру, на узвишшях над Дністром, що тече тут у глибоких каньйонах. На заході Перемишль, Сянок, Ярослав стають центрами гірської «Перемишлянської землі». На сході землі, що їх об’єднало Галицьке князівство, сягали в сучасну придністровську Буковину і в Поділля аж до Ушиці. Незважаючи на різницю між Волинню та Галичиною з Поділлям, ці дві землі, час від часу об’єднуючись у одному князівстві, мали багато спільного в історичній і культурній долі.

Ці три південноруські землі розташовані на території найдавнішого слов’янського розселення, базовій території для наступної слов’янської колонізації лісової півночі Східної Європи та її південного лісостепу, а згодом і степу. Відстані тут, як на той час, величезні, землі неосяжні, зв’язки між землями і всередині них слабкі, — хіба що соляний шлях з Підкарпаття на схід ніколи не завмирав. І все ж, незважаючи на некомпактність території, вона являє собою певне ціле, центром якого є величний Дніпро. Як два крила, примикають до нього Прип’ять і Десна з численними притоками в піщаних і болотистих, порослих сосновими та мішаними лісами берегах. Навіть звірина орієнтувалась на Дніпро як на вісь цієї території: восени водоплаваюче птаство летить на південь вздовж Дніпра, до багатих рибою плавнів біля його гирла.

Галицько-Волинська, Київська та Чернігівська землі охоплюють вологу і достатньо родючу лісову смугу, що поступово переходить в чорноземний лісостеп. Рубіж із барвистим трав’яним степом — історична межа України, край поля, який завжди притягував охочого до землі хлібороба, край загрози і свободи.

Культурно-політичний сенс роздрібненості

В історіографії, як російській самодержавній, так і в радянській, закріпилось уявлення про «період феодальної роздрібненості» як про сумний час у нашій історії, своєрідний занепад Руської держави. Та факти не підтверджують уявлення про якийсь занепад Київської Русі в період, що настав після смерті Ярослава чи принаймні Володимира Мономаха. Як і всі «варварські королівства», як слов’янські держави на заході, Київська Русь виявляє здатність зібрати величезну військову потугу і стати грозою для сусідів, але ця потуга не може бути довготривалою. Не можна ототожнювати її з державністю взагалі. Перші кроки до створення правових засад Руської державності зроблені якраз після смерті Ярослава його синами («Руська Правда» першої редакції). Встановлення реального державного контролю над територією Русі могло бути досягнуте тільки шляхом послаблення центральної влади, передачі її функцій землям та удільним князям.

Роздрібненість Русі не може бути оцінена однозначно на тій підставі, що стала причиною безсилля перед лицем монгольської навали. Мусимо бачити всі сторони справи.

Розпад держави на дрібніші фрагменти може мати різний характер. Він може супроводжуватися занепадом та аграризацією міст, загальним зниженням культурного рівня. В Київській Русі відбувався інший /71/ процес: падіння влади Києва над регіонами супроводжувалось розквітом міст, посиленням регіонів, загальним піднесенням культури. В останню третину XII і першу половину ХНІ ст. і Київська земля, і периферійні князівства знаходяться у стані найвищого розквіту культури.

В соціальній, політичній та культурній історії Київської Русі приблизно всередині XII ст. проходить рубіж, який відділяє епоху, де діяла інерція централізованої держави, де відбулася перша рецепція християнської культури, від нової епохи, коли всі регіони східної Слов’янщини набувають свого неповторного культурно-політичного обличчя.

.Політично різниця між регіонами східної Слов’янщини стає дедалі очевиднішою. Північ (Новгород, Псков та землі їх колонізації аж до Білого моря) підпорядковує князівську владу місту, висуваючи на перший план постать церковного владики як «президента» міської республіки, і перетворюючи князя на головнокомандуючого та начальника поліції. Північний Схід (Москва, Московська Русь) ґрунтується на необмеженій владі великого князя, побудованій за моделлю деспота-домовладики. Південь, ядром якого була Русь у власному значенні слова, або, як ми будемо говорити з великою часткою умовності і орієнтуючись на сьогоднішні реалії, УкраїнаРусь, — зберігає нерівноважний, консенсусний характер влади, з певною мірою залежності князівської влади від віче, але без юридичного оформлення процедури і форм залежності, із змаганням князів за владу над територією Русі загалом, яка тепер зводиться до змагань між трьома землями за прикордонні міста і за династичні права на Київський престол.

Цілісність території підтримувалась і її релігійною інтеграцією, і книжною культурою, і полісною структурою — взаємними стосунками між містами, де велику роль відігравав престиж міста, і близькістю народних вірувань та діалектів.

Цілісність соціального і культурного комплексу, який ми звемо «Київська Русь», трималась на взаємодії різних правових, економічних і культурних світів. Можна, як і в Європі, говорити про співіснування в Київській Русі кількох світів:

(1) світу села, незалежних мужів, що вели своє господарство на рівні, який протримався вісім — десять століть;

(2) світу міста, де жили ремісники, що працювали безпосередньо на ринок або в системі найманої праці, торгівці та інший люд;

(3) світу церкви та монастирів, який юридично залежав від грецького, Константинопольського владики;

(4) світу князівського двору з його дружиною та челяддю.

В кожному світі були свої структури, свої потестарні відносини, що розвивалися на архаїчних засадах автономно від економічних.

Попередня     Головна     Наступна