[Попович М. В. Нарис історії культури України. — К., 1998. — С. 134-159.]

Попередня     Головна     Наступна

§2. УКРАЇНА В КУЛЬТУРНО-ПОЛІТИЧНІЙ СИСТЕМІ ПОЛЬСЬКО-ЛИТОВСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Україна-Русь: устрій і традиція

Після військової катастрофи руські князівства перетворюються на васальні держави Золотої Орди. Ярлик на велике княжіння одержують у Сараї від ординського хана князі північно-східної Русі; з XIV ст. великим князем «всея Руси» титулує себе московський князь. Україна звільнилася від влади Орди в кінці XIV ст., коли була завойована Литвою. Москва від васальної залежності від Орди звільняється повністю лише після «стояння на Угрі» 1480 р., за Івана III.

Після воєнної катастрофи Київська земля одразу опинилась на глибокій периферії політичного і культурного життя. Золотоординські хани не випадково ніколи не давали ярлик у Київ. Ще більше ніж століття політичним і культурним центром тяжіння було Галицько-Волинське князівство, яке навіть переживало /135/ розквіт міської культури. Проте і воно поступово занепадає і втрачає незалежність, а в 1387 р. «Червона Русь» включається до коронних земель Польщі. Закарпаттям володіють угорці.

З 1503 по 1618 р. до Росії входила Чернігово-Сіверська земля по Десні. Центр східної України-Русі, Чернігів, із запустіння почав виходити в другій половині XVII сторіччя.

За інерцією Київ продовжував вважатися «матір’ю міст руських». Проте фактично це не було підкріплено реальною вагою міста. Зникла саме та рівновага систем «градів і пригородів» — великих і малих князів — митрополії, єпископій і монастирів, яка забезпечувала можливості інтенсивного культурного зростання. Почалась аграризація міст, зниження освітнього і морального рівня священнослужителів, замикання аристократії на інтересах своїх сільських помість та її здичавіння.

В цей період найбільш дошкульною була постійна загроза хижацьких нападів татар. У той час, коли деспотична влада Золотої Орди над Північно-Східною Руссю дедалі слабішала, втрати України від молодецьких наїздів безконтрольних кочівницьких загонів ставали просто катастрофічними. Території лісостепової України і навіть поліську глибину татари проходили майже без опору інколи аж до Польщі.

Втрата державності, розвал україно-руських земель на слабо пов’язані територіальні комплекси, підпорядкування їх різним державам — такі ознаки багатовікового сумного періоду української культурно-політичної історії.

Проте неможливо було б зрозуміти, як Україна зібрала сили для культурно-політичного піднесення XVI — XVII ст., якби ми не взяли до уваги характер владних і економічних відносин тієї пори.

Держава феодального типу мала надзвичайно слабку централізацію, адже феодальне військо формується місцевими володарями і не може розв’язувати великих стратегічних завдань, натомість місцеві проблеми воно розв’язує краще. Зміна політичних залежностей мало /136/ позначається на цій системі; сюзерени змінюються, а князі зі своєю кіннотою та панцерними слугами залишаються; замки будуються і ремонтуються, як і раніше; служать на баштах і воротях правнуки тих самих міщан, які служили в київські часи. Історія замикається в просторі навколо невеличких міст і князівських замків.

Шлюб литовського Великого князя Яґайла з. дванадцятирічною польською королевою Ядвіґою — Кревська унія 1385 р. — не перетворили Польщу і Литву на одну державу: тільки особиста унія монархів об’єднувала обидва утворення з їх різними політичними, юридичними, соціальними та релігійними умовами існування. Після Люблінської унії 1569 р., коли було створено польсько-литовську конфедерацію, українські землі увійшли до складу Польщі, але зберегли ті правові підстави свого життя, які було закладено в час перебування їх у складі Литви.

Влада Великого князя Литовського встановлювалася почасти внаслідок завоювань, почасти шляхом укладання угод з місцевою руською знаттю, часто через шлюбні союзи. В усіх випадках передача влади здійснювалась за принципом «старовини не рухаємо», тобто на підставі збереження відносин, що склалися в прадавні часи. Перехід влади від Рюриковичів до Гедиміновичів нерідко полягав у простому вкоріненні литовського куніґайштіса в князівську родину, відтак не тільки діти, а й сам зять ставали за культурно-побутовими рисами справжніми русинами. Литовська адміністрація користувалась «руською мовою», аристократія формально була католицькою, а по суті — напівязичницькою, і на землях Русі литовські князівські роди швидко стали частиною русинського правлячого класу.

Адміністративну систему Литва будувала за польським зразком, а реальні владні відносини на Русі мусили пристосовуватись до тієї «старовини», яку литовці обіцяли «не рухати». За актами про дарування, купівлю, позичання тощо, за словами про владу над людьми стоять реалії, які не так просто відновити. Коли, наприклад, король Влодислав (польське ім’я великого князя Яґайла) дарує братові Скирґайлу місто Мінськ «весь і со всіми людми і с землею і с всякою пошлиною і с доходом і князи служебниє тим усім володіти», то це може сприйматися як дарунок людей в буквальному розумінні; але коли якась пані /137/ Хонка Васкова продає протодияконові Іванові Губці монастир, церкву святої Богородиці «ізо всім об’їздом, і со всіми границами, і землею, і сіножатьми, і з гаїми, і з дубровами, і з бортьми, і з болоти, і с ріками, і со млином, і сичем, і с колодязем, і с ловищи, і со всіми ужитки, яко із віка вічного слушало к тому монастиреві» * — у цьому випадку, щоб зрозуміти текст, потрібно знати, що ж означало «моє» і «чуже» в побутовій і юридичній свідомості тих часів.

* Грамоти XIV ст. — К., 1974. — С. 75, 56.

Якраз продаж церкви чи монастиря дозволяє зрозуміти характер відносин власності в українському суспільстві тих часів. Звичайно, не можна тлумачити цей акт буквально як купівлю у власність. Як князь Яґайло, так і пані Хонка мали над певною територією, зокрема над тією, де був монастир, владу. На цій території, згідно з руським звичаєм, існувала і приватна власність. М. С. Грушевський наводить факти купівлі-продажу землі, здійснювані селянами, в тому числі у Галичині. Але владний, адміністративний контроль над територією давав князям і панам такі матеріальні вигоди, що його поступка відверто оформляється як купівля. За місце архімандрита монастиря велася не тільки боротьба шляхом інтриг у князівському дворі, а й звичайні війни з сотнями вбитих і поранених. Часто церковні посади (особливо католицькі на українських теренах) давались арцибіскупом чи князем суто формально, без будь-якої надії їх посісти. Господар території міг просто захопити монастир і вигнати ченців, окрім того, він так само безконтрольно розпоряджався маєтностями селян. У випадку, коли церква або монастир довго стояли без ієреїв, господар території міг призначити намісника із світських людей, який робив у церковних маєтностях все, що бажав. Право та інституції власності існували, але ще сильнішою була реальна адміністративна влада.

Даруючи землю своїм княжатам, литовський Господар (великий князь), згідно з давніми литовськими уявленнями, дарував і владу над підлеглими. Оскільки ж Литва приймала європейську соціально-політичну систему й оскільки вона мусила рахуватися із «старовиною», такі роздачі влади відповідали і руським, і західним нормам: або у вислугу до ласки (тимчасовий бенефіцій), або в доживотну вислугу (пожиттєвий бенефіцій), або у вислужену отчину (феод або аллод). Роздавалися і державні посади. В кінці XIV ст. Господар почав перетасовувати призначення, щоб усунути систему удільних князів і замінити її воєводською адміністрацією. Нащадки князівських фамілій, які були переміщені в період ліквідації удільних князівств, називались княжатами-повітниками. З часом їх земельні володіння перейшли в отчину. /138/

В Україні відбувається розшарування між військовою челяддю і «шевальє», рицарською верхівкою. Боярин відрізнявся від бояра: на Україні «боярин» — це «людина, що належить бояру». Слуги панцерні — «боярини» становили на Київщині майже третину сільського населення, вони були під особливим захистом закону, але залишались челяддю. Вільні «шевальє» одержують назву «шляхта» (термін прийшов з Чехії через Польщу і Галичину від німецького das Geschlecht — рід, покоління). В литовсько-руському середовищі слово «пан» означало спочатку членів великокнязівської ради і тих шляхтичів, які виступали у військовий похід із власними корогвами, а не в загальному ополченні; пізніше воно поширилось на всю шляхту і служило формою звертання.

Адміністративна система Великого князівства Литовського була побудована так, як у Польщі. Воєвода призначався тільки за згодою місцевої шляхти, а то й тільки з місцевого середовища. Помічником воєводи і комендантом воєводського замку був каштелян, який правив також центральним повітом воєводства. В центральному апараті роль міністрів відігравали канцлер (хазяїн великої печатки), підканцлер (хазяїн малої печатки), підскарбій (міністр фінансів), гетьман коронний (командувач військами) та польний (його заступник та виконуючий обов’язки), підкоморій (відповідав за порядок та убранства в палаці, а пізніше розбирав конфлікти між шляхтою), маршалок земський (відповідав за етикет при дворі та роботу Ради панства і сейму), маршалок дворний (начальник служби із шляхти при дворі). Всі ці посади пізніше могли бути і просто почесними званнями, оскільки в Польщі дворянські титули не надавались. У провінції в повітах правили старости, які мали право годуватись з державних маєтків.

У Польщі, шляхетській республіці, всевладдя шляхти було набагато більшим, ніж у Литві, де великий князь зберігав архаїчну владу і систему бенефіціїв. Тому на шляху до конфедерації двох держав литовська і україно-білоруська шляхта і магнатерія добивалися законодавчих гарантій статусу пануючого класу.

Кінець XVI ст. був для польської шляхти часом повного торжества її /139/ особливої ідеології. На елекційному сеймі 1575 р. поміркований і розумний польський магнат Ян Замойський проголосив промову, в якій прозвучав справжній панегірик шляхті, і обґрунтував її незвичайне покликання. Замойський говорив про три головні засади існування шляхти, характерні для Польщі: шляхта сама обирає собі короля, сама творить собі закони і має повну владу над своїми селянами. Шляхтич користувався правом суду над своїми підлеглими, але сам, слугуючи вищому панові, піддягав тільки юрисдикції спеціальних станових судів; шляхтич не міг бути покараний без суду і слідства і мав право виїзду за кордон. Право обирати і бути обраним, яке мала шляхта, було в ту епоху взірцем політичних свобод.

Вільність, рівність, незалежність — ці шляхтицькі гасла сприймались як вроджені чесноти шляхтича. Українсько-польський письменник Станіслав Оріховський писав: «Поляк завжди веселий у своєму королівстві, співає і танцює вільно, не маючи над собою жодних примусових обов’язків, бо не винен королеві, своєму вищому володареві, нічого, окрім титулу на позові, двох грошей з лану і посполитої війни. Четвертого ж над поляком немає нічого, що б псувало йому настрій у Королівстві» *. Зауважимо, що слово «поляк» було синонімом слова «шляхтич». Той факт, що українець по матері Оріховський, не чужий почуттю русинської приналежності, називає себе поляком, свідчить про політичне, громадянське значення цього слова.

Польський етнограф Ян Бистронь характеризує шляхту тих часів: «Шляхетська гордість була гідна, певна себе, не рахувалася ні з ким і ні з чим. Шляхта була сіллю землі, була верствою, створеною для вживання інших і наказування. Народ шляхетський ототожнювався з народом польським; інші стани є чимось додатковим, чимось потрібним радше технічно, позбавленим власної рації існування. Шляхетськість не була конвенціональним поняттям; її вважали суттєвою, природженою рисою, сукупністю властивостей, які може мати одна лише шляхта. Повсюдно утримувалося переконання, яке мало дуже значний вплив на утвердження станових різниць, що шляхта походить з інших витоків, ніж селяни і міщани» **. Звідси — нестримна погорда шляхтича до «хлопа», звідси й не тільки погорда до міщанина, а й прагнення утискувати місто, навіть нищити його. Замойський говорив у згаданій промові про Європу: «Квітнуть там села і міста, бо міський стан має великі права. Але оскільки ця краса приходить з кривдою шляхетської вільності, волів би я її краще не мати, ніж мати за таку ціну.

* Цит. за: Яковенко Н. М. Українська шляхта. — С. 60.

** Bystroń J. S. Dzieje obyczajów w dawnej Polsce. Wiek XVI — XVIII. — Warszawa, 1976. — T. 1. — S. 145.

Не за рукодільними виробами, не за мурами і обширними будівлями, чого нам і так не бракує, судять про /140/ щастя людей, а за їх свободою.чеснотами і добрими звичаями» *.

** Bystroń J. S. Dzieje obyczajów w dawnej Polsce. Wiek XVI — XVIII. — Warszawa, 1976. — T. 1. — S. 193.

Шляхтич-хазяїн володів і селянами, і землею, на якій вони жили. Селяни, у свою чергу, могли належати до його челяді, тобто невільників, рабів або до осадних, або до тяглих, прикріплених до землі і зобов’язаних виконувати повинності землевласникові. Осадні мали лише загальні зобов’язання перед шляхтичем як представником влади, але через десять років проживання на землі шляхтича вважались такими, що засиділися, і ставали тяглими. Міг покинути пана і піти також і тяглий, але попередивши його і лишивши все майно. На правах займанщини на необроблюваних землях міг осісти кожен. У селі платили подимне селяни, мельники, корчмарі, в Польщі, на коронних землях — православні священики; не платили шляхта поміст (власники землі) і безпомісна (що служила в чужих маєтках), орендарі, управителі, челядь, католицьке духівництво в Польщі, а також сільські євреї (вони вважалися власністю короля, а пізніше — того, на чиїй землі жили).

У Литві 1557 р. була для державних маєтків прийнята так звана Устава на волоки, що служила зразком упорядкування землекористуванням. Згідно з «Уставою», землі шляхти і бояр виділялися із загального масиву окремо, якщо вони знаходились посеред власницьких земель; селяни ж наділялися так званими волоками — наділами по 30 моргів, тобто десь гектарів по двадцять, на одну — дві — три сім’ї. До обов’язків тяглих селян входив обробіток панської землі — сім селянських волок на одну панську. Це бувало тоді, коли панувала фільваркова система, тобто шляхтич свою землю не здавав в оренду, не осаджував на ній вільних селян, а використовував як землероб, хазяїн, будуючи там фільварок, палац та розводячи коней тощо.

Пан карав своїх селян на власний розсуд, хоча громада мала свої визнані законом судові органи — копний суд, сама вела слідство і здійснювала покарання. Інколи стосунки пана і селянина бували патріархально теплими, але загалом стосунки пана і хлопів були до озлоблення ворожі. Шляхта була переконана, що селяни ліниві, дурні й схильні передусім до крадіжок. Селяни, в свою чергу, відбували панщину абияк, а щодо панських заборон на лови в лісі і особливо на річці чи в озері, — то тут непереможним залишалось переконання селянина, що вся ця звірина і риба не панські, а Божі, і, зрештою, пан не збідніє. Це стосувалося і Польщі, і України. Шляхта намагалася якомога міцніше закріпити селян за землею, а селянин міг забрати свій злиденний скарб і піти в невідомі краї, захопивши займанщину.

За обрахунками Н.М. Яковенко, на території Волині і Центральної України на середину XVII ст. чисельність шляхти становила 38,5 — 40 тис. чоловік, або 2,3 — 2,5 % загальної чисельності населення регіону. Що ж до князівсько-магнатської верхівки, то її чисельність, звичайно, була краплею у морі, хоча тримала вона в руках мало не все; на Волині в руках заможних латифундистів було 79,8 % земельного фонду, на Київщині — 68,3 %, на новоколонізованих землях Брацлавщини — 89,5 %.

На відміну від аристократії польської та литовської стара руська аристократія зберегла князівську титулатуру. /141/ Ті князі, які залишились на власних отчинах з кінця XIV ст., називались головними княжатами; до них належали роди Острозьких, Заславських, Сангушків, Гольшанських-Дубровицьких, Збаражських, Вишневецьких, Чорторийських, Четвертенських, Корецьких. Гніздом україно-руської князівської аристократії була Волинь.

Соціально-економічний устрій Речі Посполитої забезпечував шляхті політичні свободи, яких добивалися в епоху Просвітництва для всього народу. Система владних відносин була тут більш цивілізованою, ніж у Московській Русі. Але та влада, якою користувалися щодо простонароддя шляхтичі, була безконтрольною і розгнузданою. Вона відверто і зухвало порушувала правні засади життя підвладних і викликала у них роздратування і обурення.

Шляхтичі розглядали себе як спадкоємців рицарського стану і пишалися своїм рицарством, хоробрістю, вірністю, військовою вправністю. Проте реально шляхетство було навіть звільнене від зобов’язань військового характеру. «Посполита війна» (посполите рушення) була тим окремим і практично надзвичайно рідкісним випадком загальної мобілізації, коли шляхта повинна була ставати під військові корогви. Але і в цьому випадку реальність уже не відповідала тим романтичним образам, які створювалися в оповіданнях шляхтичів про їх воєнні пригоди. Настав час масових дій великих, переважно піших військових сил, індивідуальна військова виправа з виявами особистого героїзму мала дедалі менше значення в боях з використанням вогнепальної зброї. Шляхтич як воїн належав до минулої епохи. Його нездатність до дисциплінованих дій паралізувала великі шляхетські з’єднання. Цим пояснюється неспроможність старої феодальної організації захистити Україну від татарських наїздів. На початку XVII ст. Річ Посполита веде війни все більше найманим «кварцяним» військом, натомість у новоколонізованих землях України виростає сила козаків.

Литовські статути

Впродовж XVII ст. сейми Великого князівства Литовського прийняли три редакції так званих Литовських /142/ статутів — 1529, 1566 і 1588 років; проте статут 1588 р. вже мало різнився від попереднього. Прийнявши статут 1566 р. як правову засаду існування Великого князівства Литовського, правлячі кола князівства, як литовська, так і русинська — білоруська і українська — знать, могли вже йти на об’єднання двох держав.

Певна різниця у загальній поставі польської і литовсько-руської шляхти виявилася у їх ставленні до правової культури.

Підготовка Литовських статутів була великою справою, що вимагала серйозної юридичної культури. Як зазначив видатний польський дослідник Юліуш Бардах, подібні за обсягом проекти не були здійснені тоді в жодній європейській країні попри поширені в Європі XVI ст. ідеї раціональної кодифікації права. В Польщі атмосфера для подібної юридичної діяльності була вкрай несприятлива. Один із головних учасників роботи над документами, професор римського права Краківської академії, вихованець університетів Падуї і Болоньї Петро Ройзіус (Педро Руїс де Морос, іспанець) писав своєму приятелеві, що юрист у поляків пошановується так само, як кушнір у ефіопів *. Саме тому Ройзіус переїхав до Вільно.

В Європі ідеї правової реформи були пов’язані з тенденцією до створення централізованих правових держав, у яких статус людини не залежить від її станової, етнічної, релігійної тощо приналежності та від регіону, в якому вона проживає. Такі умови в європейських державах не могли скластися, доки вони залишалися становими державами. В Польщі подібні ідеї викликали особливо шалений опір шляхти, оскільки принцип рівності всіх перед законом (незалежно від того, які саме свободи визнавались за громадянами) загрожував привілейованому становищу шляхти і виборності короля (тобто рівності шляхти навіть із королем). Тому шляхта принципово виступала проти правової держави. Згаданий Станіслав Оріховський наполягав на тому, що римське право є право людей невільних: він хизувався тим, що «ані параграфів, ані глосс не вчив, а що є декрет, не розуміє». Оріховський закликав шляхту повиганяти отих докторів наук ізза Альп, що «волочаться по краю»: «повинні гидувати ними, пановебраття, що, зрештою, ви й робите. Повинні уникати їх як зарази, як Неронову школу, виганяти їх з нашого королівства, аби ці паршиві вівці не заражали чистих джерел нашої справедливості...» **

* Bardach J. O dawnej i niedawnej Litwie. — Poznan, 1988. — S. 32.

** Там же. — S. 38.

Кодифікація права могла бути здійснена лише за умов, коли у Великому князівстві Литовському, а передусім у найчисельнішій його «руській» частині, вже існувала, висловлюючись по-сучасному, інтелігенція досить високого рівня освіченості. /143/ Користуючись юридичними консультаціями фахівців, литовсько-руська шляхта створювала правові умови свого входження в спільну Річ Посполиту, що ґрунтувались на традиціях Київської Русі, враховували деякі важливі норми римського права і забезпечували умови панівного положення шляхти та соціальної стабільності на цьому ґрунті. Маємо приклад розвитку світських культурних форм, що не легітимізовані посиланнями на релігію, а існують паралельно.

З точки зору становища людини в тогочасному українському суспільстві, її свободи і безпеки, найсуттєвішим є артикул 1 розділу 12 Статуту 1588 р. — «Про забиття чоловіка простого стану від шляхтича». В ньому зокрема говорилось: «Ми, Господар, кладучи край сваволі і зухвальству людським, котрі в людях нестриманих час від часу виявляються без усякого страху Божого, з чого і кров невинну людську безвстидно і безвинно, з надією сплати за неї грошової виплати, розливають і тим не менше Пана Бога до гніву на Річ Посполиту штовхають, встановляємо: якби який шляхтич з зухвальства, з пияцтва і без причини до свавілля умисне, легковажачи право посполите і знущаючись над створінням Божим, чоловіка простого стану, не шляхтича, забив, а був би пійманий одразу на гарячім учинку в часі, визначеному в сім статуті як гарячий учинок, такий шляхтич після належного доказу має бути скараний на горло, крім сплати головщини» *.

* Статут вялікага княства літоўскага 1588. — Мінск, 1989. — С. 312 — 313.

Великий князь і його близькі люди добре знали свою шляхту — нестриману, водночас закомплексовану і пихату, грубу і свавільну. Обмеження цієї сваволі для випадку умисного вбивства ґрунтується на християнських нормах: «не убий» стосується всіх людей однаково. Вперше з часів Київської Русі засуджується вимір ціни людського життя в грошах, та ще й залежно від соціального стану вбитого. За смерть убивця має платити власним життям — цей принцип поширюється на всіх підданих держави.

Проте реально здійснити ці елементарні права людини на життя і безпеку особистості для простого люду було важко або й неможливо. Уявімо, що розлючений шляхтич вихопив шаблю і зарубав парубка в присутності, скажімо, його батька і матері. Ті поскаржилися, а шляхтич присягнув, що парубок з погрозами накинувся на нього, і він мусив вжити зброю в обороні. Згідно зі статутом, справа невтішних батьків безнадійна. Шляхтич щонайбільше заплатить «головщину» залежно від статусу забитого, як і було за «Руською правдою».

Присяги свідків далекі від норм доказу, які використовувало римське право. Справа в тому, що слово шляхтича розцінювалось як доказ. Юридична сила, яку має слово людини із вищого стану, відображає ту харизму, яку в свідомості суспільства носив у /144/ собі «шляхетний». Звідси еквілібристика у визначенні кількості і характеру необхідних свідків.

У праві лишилися від «Руських правд» штрафи за вбивство, залежні від соціального статусу жертви. Розцінки вартості життя людей простого стану такі (артикулЗ): панцерний слуга — 60 кіп грошей, путний слуга — 50 кіп, бортник — 40 кіп, тяглий чоловік — 25 кіп, челядник домовий отчизний або полоненик — 20 кіп грошей, жінки їх — удвоє дорожчі. Від «простих людей» відрізняються державні службовці — тіуни, ключники, війти, старці (виборні особи селянського самоврядування), кожен з яких оцінюється в 40 кіп грошей.

По 30 кіп грошей оцінюються ремісні люди — «майстер, органіст, пушкар, майстер шиття золотом, маляр, сокольник, конюх, кравець, майстриня шиття золотом, килимник, ткач, слюсар, стельмах, тесляр, коваль, столяр, псар, візник, муляр, швець, гончар» (артикул 5). Міщани міст, які живуть за магдебурзьким правом і мають своє самоврядування, — по 30 кіп, міщани маленьких міст — по 25 кіп грошей. Євреї судились за власним правом; за вбивство єврея шляхтич судився, як звичайно за вбивство простої людини, але головщини не платив. Татари, які служили у війську чи були шляхетного татарського звання, мали ті ж права, що й шляхтичі, головщини за них — 100 кіп грошей. Прості татари — візники, ремісники, зеленщики, скотопромисловці тощо — оцінювалися в 25 кіп. Іновірці — євреї і татари — не мали права займати державні посади і тримати невільниківхристиян.

Маємо, таким чином, енциклопедію соціальних прошарків у тій їх точній оцінці, яка, за давньоруською традицією, виражає все в грошах. Ціни ці досить високі, якщо зважити, що кінь вартий, за статутом, 2 копи (копа — 60 грошей); досить сказати, що місто Берестя (Брест) сплачувало податку на рік 150 кіп грошей.

Але справа полягала не в тому, як оцінювались тіуни, а як — коні. Тепер, на відміну від давньоруського права, така оцінка не мала нічого спільного з ринковою ціною, бо, згідно з литовськими статутами, людину не можна продавати і купувати.

Саме Статут зробив вирішальний крок, який відділяє від примітивних, архаїчних суспільств суспільства з розвиненою культурою влади і власності і який в Росії зроблено тільки з ліквідацією кріпацтва: свій не може бути рабом. Про це прямо говорить артикул 11 (під назвою «Людина вільна ні за який злочин не може бути віддана в неволю») того ж розділу 12. Статут повністю перекриває можливість потрапляння в рабство іншим шляхом, як успадкування «челяді /145/ домової отчинної» та полон. Тяглі селяни були юридично вільні і мали право власності і передачі власності у спадщину, щоправда, обмежене обов’язковістю дозволу землевласникашляхтича. Не мали права власності тільки особи, які, згідно з правом, нічим вільно не володіють: неповнолітні діти, ченці, сини, не виділені від батька, ті, хто був по закону переданий комусь у чужу власність (подаровані холопи), полоненики, дворова челядь, вигнанці й божевільні.

Міста і торгівля

Населення Правобережжя становило в першій половині XVI ст. близько 1,5 млн чоловік, в тому числі Волині — близько 680 тисяч, Київщини — близько 500 — 550 тисяч, Брацлавщини — близько 450 — 500 тис. осіб. На думку О. І. Барановича, населення Правобережного Полісся (точніше, Овруцького повіту) і Лівобережного Полісся (Чернігівщини) в цей час становило близько 650 тис. чоловік. Через сто років населення Подільського воєводства, що належало Польщі, становило, за підрахунками М. Крикуна, близько 350 тис. чоловік. Степові та лісостепові райони Лівобережжя зовсім запустіли. Якщо в кінці XIII ст. Лубни ще згадуються серед міст Переяславської єпархії, то пізніше говорять просто про «землю Лубни». Найбільш населеними до початку масової колонізації Поділля і Лівобережжя стали лісові та лісостепові землі Волині та Лівобережного Полісся, куди важче було добратися татарським загонам.

Отже, на початку XVI ст. населення України можна оцінити приблизно в 2 — 2,5 млн. Оцінки давнішого стану умоглядні.

Україна через Польщу була втягнута в пожвавлення господарської та торговельної діяльності Європи в XVI — XVII ст. Через Гданський порт в Європу йде потік сільськогосподарської продукції, передусім хліба. Монополістами на торгівлю із Західною Європою через Гданськ були купці польські і німецькі. їм перепродувалось все, призначене для експорту, в порубіжних містах. У руках купецтва Русі-України залишалась торгівля зі сходом — з Молдовою, Кримом, Туреччиною. /146/

До кінця XV ст. східні торговельні шляхи йшли головним чином до кримських колоній італійців. Після падіння Кафи та інших колоній шлях галицьких купців обривається в Сучаві, в Південній Буковині, де починається нова торговельна дорога на турецькі Балкани.

Відсоток міського населення демографи визначають лише на кінець XVI ст., і він виявляється несподівано високим як для тієї доби: на Белзькій землі — 26 %, на Волині — 30 %, на Поділлі — 34 %! Такий високий відсоток говорить не стільки про розвинену урбанізацію, скільки про небезпеку життя на селі, без охорони міських мурів: звернемо увагу, що Поділля, яке тільки-но починає колонізуватися, набагато більш міське, ніж стара галицька Белзька земля. Переважають містечка по сотні хат (тобто по півтисячі чоловік населення), села маленькі — хат по двадцять-тридцять. Міста налічували по дві-три тисячі чоловік, до першої п’ятірки з населенням у вісім-десять тисяч чоловік входили в XVI — XVII ст. Київ, Львів, Кам’янець, Луцьк, Остріг, та й то разом з передмістями.

Київ у свідомості русинів залишався головним містом краю, центром релігійного благочестя. Тут знаходилися Києво-Печерська Лавра, до якої стікалися прочани з усієї України, головні, найбільш шановані церкви, тут номінально знаходився митрополичий центр, а з XVII ст. — знамениті православні школи. Щоправда, Київ сильно страждав від татарських наїздів, пожеж, епідемій. Жителів до XVII ст. було небагато і на Подолі, не кажучи вже про практично безлюдне верхнє місто і малозаселені монастирські дворища Печерська.

Найзначнішим торговельним і культурним центром України залишався Львів. Після пожежі 1527 р. він фактично відбудовувався наново, але швидко відновив і помножив свою життєву силу. Львів мав право складу, тобто всі товари, привезені з інших країн, мали продаватися спочатку у Львові, а що вже не буде куплене, розвозилося по інших містах. Центром усього його ділового і культурного життя століттями була площа Ринок, що й досі зберегла свій старовинний вигляд. «Ринок служить і для справ публічних, і для справ купецьких, — писав хроніст. — Тут розв’язуються адміністративні суперечки, а також виставляються на продаж всі необхідні товари. Це досить широка квадратна площа, оточена високими красивими кам’яницями... Тут можна бачити купців з усіх країн, вони прибувають у це місто як до торговельного складу з усієї Європи /147/ та Азії, а найбільше — греків, турків, вірмен, татар, молдаван, мадяр, німців, італійців» *. За даними 1630 р., у Львові проживало всього близько 4 тис. мешканців, але в передмістях його — Галицькому, Краківському, Личакові, і селах, що йому належали, — більше 16 тисяч. Оточений могутніми стінами з баштами, які і будували, і обороняли в час війни ремісничі цехи (збереглись рештки башти лимарів), Львів панував над дорогами з Галича у Краків і на Волинь. Двоє воріт — Галицькі й Краківські — служили водночас митницями.

* Цит. за: Островский Г. Львов. — М., 1982. — С. 86.

Перемишль залишався переважно релігійно-культурним центром, а в сусідній Ярослав купці з’їжджалися і з Італії, і з Близького Сходу. На ярмарках Ярослава продавалося на рік близько двадцяти тисяч коней і двохсот тисяч волів. На Волині головним містом був Луцьк. Оборона краю трималася на фортецях Львова, Тернополя, Трембовлі, Збаражу, Жовкви, Белза, Сокаля, Холма, Перемишля, Ярослава, Санока; Галич перекривав Дністер. Великими фортецями знамениті були Володимир, Кременець, Острог, Заслав, Дубно, нарешті, — Кам’янець і Хотин. А далі — великі й малі містечка, де на базарах можна було купити за гріш-два сокиру чи серпа, діжку моркви чи пастернаку, а грошів за тридцять — кабана.

В усій Європі гроші ходили без обмежень державними кордонами. На території України можна знайти скарби і з дрібною татарською монетою, переважно на Чернігівщині, і з західними грішми. На зміну поганеньким денаріям приходить з початку XIV ст. празький срібний denarius grossus, широкий грош. Потім почали бити литовський, або пеняжний грош; найгірший був польський грош (лядський, вузький грош або осьмак: 8 польських грошей-осьмаків йшло на 6 литовських чи на один шостак). Або /148/ інакше: литовський грош — 10 пенязей, польський — 8, празький — 14. Гроші (будь-які) рахувалися на копи (60), золоті (30) та на рублі (100 грошей). Ходили й західні золоті: дукати (венеціанські, — напис сшсапіт означає «князівство», але були дукати різних держав), флорини (флорентійські), вони, як і дукати, важили близько 3,5 г золота. Були й свої золоті, але вони ставали дедалі гірші, їх називали просто золотими (злотими), на відміну від західних червонних золотих. У середині XV ст. на злотий ішло, як сказано, 30 грошей. З початку XV ст. все міряється на талери. Так стали називати срібні Joachimsthaler Münze, що їх били в Богемії, в Йоахімсталі. В Росії їх називали за першою половиною німецької назви «єфимками». В 1528 р. талер коштував 30 грошей, у XVII ст. — 90 грошей (польських).

З XIV — XV ст., таким чином, Україна входить до західної монетної зони, порівняно з грошовою системою Росії незмірно покращивши свій грошообіг. Так, на початку XV ст. в Новгороді, найбільшому торговельному місті Росії, користувалися дрібною татарською монетою, частинами куничих шкурок, шматками шкіри з тиснутою печаткою, 1425 р. почали бити дуже погану грубу срібну монету. Лише в XVI ст. з’явились німецька монета і зливки.

Розміри штрафів, наведені в «Литовському статуті», дозволяють судити про ціни наприкінці XVI сторіччя. Віл і кінь коштували по дві копи грошей, корова — рубель, відгодований кабан — копу, порося, ягня, козеня — 5 — 6 грошей, гуска чи курка — три гроші. Вражає дешевизна товару широкого вжитку: сани коштували 2 гроші, віз — 6, діжка ріпи чи редьки (тодішній еквівалент картоплі), моркви чи пастернаку — теж 6! Зате павич — 3 копи, як і цепний собака. Заробити можна було наймиту десь гріш на день. Найбільш високооплачуваний пролетар тієї доби — солдатнайманець — одержував близько 5 талерів на місяць (майже 5 грошей на день). Україна-Русь була краєм дешевим, що не є свідченням про високий рівень її торговельно-промислового розвитку.

Щоб купити землю, маєток, потрібні були гроші інших масштабів — тут йшли в діло золоті, зливки, тисячі талерів. За кілька сотень тисяч талерів можна було найняти сяку-таку армію, а за кілька мільйонів — виграти невелику війну. Із своїх 80 міст і містечок та 2760 сіл князь Константан Острозький /149/ одержував прибуток на рік у 10 млн золотих, що на день становило десь близько 27 тис. грошей.

Право заснувати місто мав кожен шляхтич; міста могли належати і королю чи церкві. Як привілей місто одержувало магдебурзьке право. В цьому були зацікавлені і король (господар), і міська громада, та не були зацікавлені намісники, бо втрачали великі джерела прибутків. Магдебурзьке право було однією з форм німецької організації міського і ремісничого життя. Одержавши магдебурзьке право, міщани спілкувалися з владою виключно через обраного ними війта, який відповідав і за сплату всіх повинностей, і за дотримання порядку. Судив міщан уже не приватний власник міста, а міський суд.

Верхівка міського купецтва та ремісничих цехів становила досить заможний патриціат. Шляхта ставилася до міщан з погордою і певними заздрощами, оскільки не кожен шляхтич міг дозволити собі одягнутися так, як одягався багатий міщанин. У цей час міщани вже перейняли від шляхти верхній одяг: жупан, не дуже довгополий, застібнутий на ряд численних ґудзиків, зібраний в талію, з коміром стоєчкою або відлогам, переважно синій або зелений, краще тонкого сукна; поверх нього — кунтуш з пишними плечима і вузькими фальшивими рукавами з розрізами, що закидались за спину, часто червоного кольору. Різні цехи мали свої кольори одягу. Було видано королівські і господарські розпорядження про те, чого не мають права носити міщани, щоб не відрізнятися від дворян. Зрештою, міщани нічого проти цього не мали, бо змагання з шляхтою в пишності вбрання та прикрас могло втягнути їх у небажані витрати.

Як бачимо з розмірів головщини, міщанин має статус, рівний статусові залежного (тяглого) селянина; статус міщанина, що живе за магдебурзьким правом, дещо вищий, хоча й не такий, як у нащадків великокнязівських холопів. Але міщани, особливо в незалежних від приватного власника і державного намісника, «магдебурзьких» містах мали і великі переваги, бо тут діяв принцип європейських міст: «міське повітря робить вільним». Буквально це означало, що задавнене міське проживання дозволяло перейти з категорії підданого, зобов’язаного до категорії вільної і незалежної людини, фактично ж громадянин міста на німецькому праві користувався великими свободами.

Разом з німецьким правом місто переймало й цеховий устрій ремесла. У XV — XVII ст. в Україні було понад 270 ремісничих спеціальностей. Коваль був у кожному селі, як і добрий /150/ гончар чи бондар, залізо виплавлялося на руднях по невеликих річках з покладами болотної руди, склодуви працювали в гутах, що будувалися в зручних для скляного виробництва місцях, але більшість ремісничих спеціальностей зосереджувались по містах. Чинбарі, які вичиняли шкіри для взуття (на заході їх називали гарбарі), кушніри, які вичиняли шкіри овець для кожухів, лимарі, які робили сирицю, ткачі, теслі, стельмахи і інший люд, не кажучи вже про високих майстрів — золотарів, конвісарів (майстрів олов’яного литва), малярів тощо — працювали на ринок і в містах були традиційно об’єднані в ремісничі асоціації — братства.

Цеховий уклад німецького типу в містах з магдебурзьким правом /151/ природно сприймався на слов’янському ґрунті, де мав власну традицію.

До ремісничих цехів XV — XVII ст. (братств) входили майстри або брати, серед яких виділяли найбільш авторитетних і досвідчених — старших майстрів (старших братів). Нижче братів знаходились підмайстри (челядники, товариші), ще нижче — учні (хлопці). Підмайстри-товариші об’єднувалися в громади, або молодші ремісничі братства. На чолі братства-цеху стояв цехмістр, або панотець. Таким чином, цехова організація будувалася за потестарною схемою сім’ї («челяді») за корпоративним принципом, тобто включала не тільки «вертикальні» владні відносини типу «батько — діти» (учні майже без прав, як давня «челядь»; наймолодші «хлопці» — зовсім без прав, як колись «обельні холопи»), але і «горизонтальні» відносини квазіспорідненості (братньої солідарності). Братства мали свої символи-клейноди, в тому числі хоругви, свої свята, своє право.

Центрами цехової організації ремесла були для всієї України Львів, Краків, Кам’янець-Подільський. Сюди мандрували для підвищення кваліфікації та своєрідної атестації майстри навіть з Лівобережжя, ходили вони і в Німеччину. Цехове право на Україні будувалося за німецькими взірцями. Проте цехи як братства є продовженням інституції давньої і сакральної.

Засадовим стосовно братської самосвідомості і корпоративності було уявлення про магічний характер ремесла. За близькістю до сакральних «чистих» і «нечистих» сил, за їх властивостями професії розрізнялися: найбільш чистими були ковалі і гончарі, найбільш нечистими — лимарі чи грабарі. Гончар не мав права ані вбити тварину, ані обробляти шкіру. Але всі були трохи чаклуни. Безліч заборон та приписів /152/ ритуально-магічного характеру регулювали трудову діяльність і побут. Гончар не міг кривитися під час роботи. Молочний посуд робили в суботу із решток глини, яку збирали з рук, — із «слимаків», щоб краще збиралася сметана. В суботу ж робили посуд для відьом і знахарів, при цьому гончар особливим чином викручував руки і крутив круга справа наліво. Ряд робіт виконувався тільки рано вранці, перед сніданком, адже з раннього ранку починалося будь-яке творіння. Та обставина, що світанок і весна є початком нового часу, відбита і в звичаї починати новий ремісничий рік з весни, з березневого рівнодення, хоча на календарний відлік нового року з січня західна Україна перейшла давно.

Особливо цікавий ритуал переходу до роботи при свічках з 1 вересня. До слов’янської обрядовості завжди входило перенесення вогню в хату восени і винесення його назовні навесні. Якщо ці звичаї загалом стиралися з пам’яті, то в братствах вони розрослися у великий осінній ритуал, у центрі якого було весілля свічки на Семена (1 вересня), що супроводжувалось запалюванням свічок на зеленому деревці та нічними гуляннями. Усяке рукомесло так чи інакше пов’язане з вогнем, і особливу роль вогню в ритуалах братчиків легко зрозуміти.

У цехів (братств) були свої святі покровителі, але характерно для України, що чіткого закріплення святих за професіями не було. Більш-менш окреслюється «спеціалізація» святих Кузьми і Дем’яна на ковальській справі, але й тут винятків ледве не більше, ніж правил. В. Балушок дає цій обставині єдино можливе етнологічне тлумачення: старі, ще язичницькі братські структури не прив’язувались до окремих богів, вони базувались на культі предків. Ця особлива роль предків-небіжчиків знаходила вияв і в тому, що підготовка до ритуальної трапези називалася у братчиків канун, як і поминальна трапеза й особлива поминальна страва (інакше коливо). Характерно також, що в обрядах братств використовувались рослини з особливою семантикою: квіти барвінку та гілля калини з ягодами. В українській /153/ культурі ці рослини мають семантику перехідних, пов’язаних як із смертю, так і з народженням і шлюбом. Віссю всього магіко-сакрального світу братської самосвідомості було відчуття причетності до космічного творіння-відтворення.

Про сакральний характер об’єднань ремісників у містах Русі говорять і обряд посвячення в члени громади, і обрядові бенкети — «братчини», і той факт, що вбивство, вчинене під час братчини, не підлягало звичайному суду, а розбиралось у колі громади, отже, вважалося сакральним. Продовжувало існувати і посвячення в члени цеху, і урочисте прийняття з підмайстрів до «дорослого» стану. Під час вступу до підмайстрів учень міняв ім’я, як це було колись під час дійсної язичницької ініціації. Право на зміну імені, надане цеху, означало визнання за ним чільних позицій в певному ремеслі. Так, підмайстри східноукраїнських міст проходили перейменування в цехах міст Кракова, Львова і Кам’янця-Подільського. Львівські цехи мечників і столярів мали королівські привілеї на перейменування підмайстрів з усієї Речі Посполитої. Дослідники скаржаться, що за іменами ремісників, які значаться в документах під цеховими прізвиськами, неможливо визначити їх національність: у Львові, наприклад, фігурують якісь Нерановстал, Мочигуба, Пишимуха, Патерностер, Авемарія тощо. Прізвиська ці сміхові, оскільки в ритуалі вступу до підмайстрів, як і в парубоцькій ініціації, переважає сміхова культура, що підкреслює маргінальний, проміжний характер стану підмайстра. Молодші піддавалися ритуальному осміюванню, а, з іншого боку, громада начувалася від підмайстрів, бо для них нормою була ритуальна антиповедінка, досить буйна і дошкульна для оточення.

Дуже характерно, що в ритуал ініціації входили учнівські мандри. Підмайстри з усієї України мандрували до великих ремісничих центрів, переважно на захід. Мандри, статус «блудного сина» були маргінальним, сусіднім з «нижнім світом» статусом, як зазначає В. Балушок, пережитком давньої ізоляції молоді, яка готувалася до посвяти в повноправні члени громади. Мандри набувають особливого значення ініціаційного етапу. /154/

Братства-цехи розцінюються багатьма дослідниками як специфічне для Середньовіччя явище корпоративності, що знаменує собою етап у розвитку людської індивідуальності. В корпоративному устрої людина не повністю усамостійнена, відділена від колективу, вільна духовно в обранні рішень і долі. З цим можна погодитись, але з істотною поправкою. Адже, з одного боку, братська організація має на собі сліди більш давньої, ніж феодальна корпорація, структури. З іншого боку, саме на зорі новочасного суспільства гасло братства висувається Французькою революцією як вища цінність поряд із свободою та рівністю. Очевидно, мають рацію і ті етнологи, які підкреслюють вічність прагнення людей у важкі часи віднайти поряд з офіційними соціальними структурами такі способи спільності, які б ґрунтувались на безпосередній взаємовідданості й взаємодопомозі, що буває між рідними людьми. Звідси — апеляція до братства як чогось вищого за раціональний розрахунок. Коли такі групування (антиструктури) набувають офіційного статусу, вони швидко стають дуже обтяжливими і деспотичними. Від одних спільнот люди тоді переходять до інших, теж неформальних і посвоєму «братських». Структурі братств, створеній для ремісничих об’єднань, судилося відіграти велику роль в Україні.

Міжетнічні відносини

Впродовж XIV — XV ст. в документах Константинопольського патріарха вживаються терміни Велика і Мала Русь (по-грецьки Rosia), що означали, відповідно, пізніші Росію і Україну; проте тоді ці терміни ще вживалися дуже рідко. Всі українські землі називалися традиційно «Руссю». Грецький термін «Росія» офіційно приймається в титулатурі Олексія Михайловича після 1654 р., проте, в побуті і на Україні, і в Росії тоді переважало слово «Москва» як назва держави й народу. Відчуття етнічної ідентичності українців і росіян тоді не було в жодної із сторін — можна говорити лише про релігійну близькість (але не ідентичність). Впродовж століть ізоляції Північно-Східної Русі зовсім різними стали одяг, побут, особливо міський, навіть у культі посилювалися розбіжності.

Польські автори зазначають, що литовські князі часто русифікувались, але рідко полонізувались. Принаймні на певному етапі історії литовці почували себе безпечніше в культурному колі русинів, ніж поляків, що знайшло прояв і у виборі офіційної мови князівства. «Руська» мова литовської канцелярії стала проявом компромісу литовської, української та білоруської шляхти в її протистоянні польському державно-культурному елементу, сильному також і в литовській державі. Адже для польської шляхти Литва залишалась краєм диким і некультурним, литвин — темним, хитрим і підступним варваром. У Литві не читали книжок, окрім релігійних «учительних», в Литві не вміли одягатись і не знали добрих манер. Що ж до русина, то він для пересічного шляхтича був грубим і небезпечним, як і литвин.

Так звана руська канцелярська мова Великого князівства Литовського вживалася в цій державі ще з часів Ґєдиміна як державна мова. Вона спиралася спочатку на канцелярські /155/ традиції писарів-галичан, потім, в XV ст., — волинських писарів, а остаточно норми цієї мови сформувалися з початку XVI ст. на основі живих білоруських діалектів.

За кілька століть традиції церковнослов’янського письма мінялись і в результаті привели до створення церковнослов’янської мови південного, україно-руського ізводу. Книжну «словенську мову», lingua sclavonica, відрізняли від lingua sacra sclavonica — «церковнослов’янської мови». Разом з тим відріз-няли від обох і живі українські і білоруські говірки. Так, у словнику Памви Беринди (1627 р.) читаємо: «Руски, когут; волински, півень; литовски, петух» — тут «руська» є книжна мова, «волинська» — українська розмовна, «литовська» — білоруська розмовна говірки. В побуті утверджується розрізнення між власне русином (тобто українцем) та литвином (білорусом і литовцем, або «литовцем», який говорить «по-руськи», і литовцем, що говорить по-литовськи і є, як правило, католиком). Водночас білоруси в народній масі усвідомлюють себе або як «руських» (коли це пов’язане з релігією), або як просто «тутэйшых», місцевих. Білою Руссю в цей період спочатку називають Московську Русь, що цілком природно з татарської позиції, оскільки білий колір у тюркській просторовій символіці означає західну сторону. Впродовж окресленого періоду символічна назва західної (щодо татар) етнічної території починає закріплюватися за власне Західною Руссю — Бєларуссю.

Україна ще довго ототожнюється з Руссю як основою колишньої великої держави. Руським воєводством називається тепер Галичина. Вживається і термін «українні воєводства» стосовно Руського, Волинського, Подільського, Брацлавського і Київського воєводств, але термін «Україна» не позбавлений асоціацій з окраїнністю в географічному значенні. З початком масової колонізації лісостепового Півдня і Сходу термін «Україна» вживається все більш визначено — як назва території шириною в сто-триста кілометрів на межі зі степом, де влада адміністрації ефемерна і де тільки утверджується землероб.

Чисельність литовців увесь час коливалась близько 10 % від загальної кількості населення Великого князівства. Українські та білоруські магнати були значно багатшими порівняно з польськими і литовськими і мали в середовищі «шляхетних» значно більшу вагу. Представники таких фамілій, як Острозькі чи Вишневецькі, не мали собі рівних у верхівці польсько-литовської держави. І хоча Велике князівство Литовське іноді називають литовсько-руською державою, насправді політична роль україно-руських та білоруських магнатів і шляхти загалом зовсім не відповідала їх економічній вазі. /156/

Пасивність української магнатерії є однією з історичних загадок. Можливо, справа в тому, що українська знать мала всі можливості для необмеженого збільшення своїх земельних володінь, а до проблем польсько-литовської внутрішньої політики ставилася з таким же презирством, як взагалі до справ дрібної шляхти. Проте не тільки польська, а й литовська шляхта чинила опір спробам посилення політичного впливу православної знаті.

Литовське князівство було релігійно терпимим. Так, у міському уряді м. Вільно половина членів Ради мала бути католицькою, половина — православною, а ключів від міської скарбниці мало бути чотири: два для католиків і два для православних. Загалом упродовж XVI ст., яке вважається часом найбільшого культурного і політичного розквіту Польщі, терпимість більш-менш властива і королівській політиці. Проте навіть у кращі для православних часи реальна ситуація складалась не на користь українського та білоруського елемента. Не випадково в Раді Панства Великого князівства Литовського переважали католики: у другій половині XV ст. членами Ради були 14 католиків-литвинів і 5 православних (3 білоруси і 2 українці), у першій чверті XVI ст. — 17 литвинів, 1 поляк, 6 білорусів і 5 українців. Князь Острозький був найкращим, за загальним визнанням, кандидатом на королівський престол, але ніколи не міг стати ним через релігійну приналежність. Його призначення Тракайським каштеляном викликало серед литовської знаті велике роздратування, вона почала шукати в давніх актах заборони для русинів, і король мусив спеціально роз’яснити, що зроблено виняток через особливі заслуги волинського князя. Польським королем став лише той із руських князів Вишневецьких, який був католиком уже в другому поколінні.

Ще складнішою була ситуація в містах. Магдебурзьке право спочатку надавалося лише католикам. Міщани-ремісники інших віросповідань тим самим переходили на становище «партачів», як називались ремісники, які не входили до цеху. Поступово різні королівські привілеї ліквідували це безправ’я, але в добу контрреформації становище православних знову погіршилось. Це особливо стосувалося ремісників, які мали стосунок, так би мовити, до «ідеологічної роботи». Так, 1596 р. з ініціативи католицького архієпископа у Львові створено перший окремий малярський цех (до того художники входили до об’єднаного цеху разом із золотниками і конвісарами). Вступ до цього цеху був можливий тільки для католиків. Тим самим було перервано давню традицію, коли православні майстри запрошувалися розписувати костьоли, на рівних брали участь у художній освіті. Доступ до цього цеху одержали лише українці-уніати, решта змушена була обслуговувати передмістя в статусі «партачів».

Проте Україна залишається територією, де править власна знать і власна шляхта. Як уже згадувалось, у Речі Посполитій тієї доби слово «поляк» не відносилось до простого «хлопа», а стосувалось насамперед шляхетського стану. Це вводило в оману і людей тих часів, і, пізніше, дослідників.

Аналіз даних про співвідношення місцевого і прийшлого шляхетського населення привів Н. М. Яковенко до висновків, що суперечать /157/ розповсюдженим уявленням: навіть у часи після Люблінської унії, коли польська шляхта нібито масово посунула на Україну, частка прийшлого землеволодіння коливається від чверті до третини, і здебільшого це власність кількох польсько-магнатських родин — Замойських, Любомирських, Калиновських, Потоцьких, Фірлеїв, пізніше — Конєцпольських. Головні ж землі в центральній та лівобережній Україні перейшли до волинських князів — Острозьких (а після згасання роду переважно до Заславських), Збаразьких, Корецьких, Вишневецьких тощо. Якщо Збаразькі стали головною силою в колонізації Брацлавщини, то Вишневецькі оволоділи майже всією Лівобережною Україною. Представники 10 родин стали господарями 55 % усього земельного фонду України. В переважній більшості аж до XVII століття і шляхта, і магнати на Україні — то «наша», рідна україно-руська шляхта. Традиція всіх їх відносила якщо не до «ляхів», то до «недоляшків» на підставі нібито віросповідання. Мелетій Смотрицький в «Триносі» (1610 р.) перераховує «неоціненні втрати» «матері — церкви — вітчизни», відносячи до покатоличених 21 князівську родину; перевірка архівних матеріалів показала, що на той час усього 7 із них були католиками. Прийняття аристократичної побутової культури сприймалось як «покатоличення».

У збірнику дум (під рубрикою «Думи про соціальну нерівність і боротьбу з польською шляхтою») вміщено старовинну думу про козака-нетягу Ґанджу Андибера, де є такі рядки:

Там пили три ляхи,

Дуки-срібляники:

Первий пив Гаврило Довгополенко переяславський,

Другий пив Війтенко ніжинський,

Третій пив Золотаренко чернігівський.

Називаючи ляхами козацьких полковників, автори думи оцінювали їх як «чужих». У ситуації соціальної кризи і воєнної катастрофи XVII ст. всі розшарування сприймались уже як релігійні або етнічні. Князі і навіть козацька старшина викликали недовіру як «ляхи».

При всій напруженості стосунків між Руссю і Ордою чимало татар мирно жило в українському і польському середовищі. Золотоординський хан Тохтамиш у часи боротьби з Тамерланом переселився із своїми людьми на Наддніпрянщину. Великий масив поселенців становили татари «Яголдаєвої тьми», адміністративного округу в районі Сіверщини, які на ґрунті міжусобиць повністю перейшли до Литви. Яголдаєвичі були одним із численних україно-руських родів татарського походження, як і Домонти, і знамениті Глинські. Часто татари жили військовими поселеннями із власними корогвами, мали свою шляхту і ходили в походи, чесно несучи військову службу. На території Литви в середині XVI ст. налічувалось близько ста мечетей. Там по-арабськи правили мулли, яких привозили з Криму. Литовсько-руські татари арабської мови не знали, в татарських сім’ях нерідко можна було побачити Коран, написаний арабськими літерами, але руською мовою.

В містах України вздовж торговельних шляхів жило різнонаціональне населення. Наприклад, у Кам’янці 1662 р. жило поляків (точніше, католиків) 1072, вірмен — 696, українців — 409, євреїв — 261. /158/

Вірмени селилися на Україні з XI ст., хвилі вірменської, еміграції йдуть після нових турецьких завоювань або антивірменських переслідувань в імперії Османів. Поодинокі вірменські сім’ї швидко асимілювалися в українському оточенні, але вірмени селилися переважно групами, які мали свої релігійні об’єднання — парафії. У великих колоніях створювались міські вірменські самоврядування. Такі великі колонії з самоврядуваннями маємо в XV — XVI ст. у Снятині і Яблунівці (біля Бучача) і в Замості, в XVII ст. — в Бродах, Бережанах, Золочеві, Підгайцях, Дрогобичі, Тисьмениці, Студениці. Центром вірменської громади в Україні-Русі залишався Львів.

Р. Дашкевич зазначає, що збільшення кількості вірменських колоній зовсім не свідчить про посилення впливу вірменського елементу на суспільне життя Русі-України. Навпаки, широке розселення мало місце тоді, коли вірменські купці втратили позиції у великій, міжнародній торгівлі. Там вони відігравали значну роль завдяки своїм зв’язкам зі Сходом. Коли ж відпала торгівля через Кафу, головну роль почали відігравати єврейські торговці, які добре пристосовувалися до невеликих торговельних справ і вдовольнялися невеликим зиском. Після вторгнення турків 1672 р. на землі, що відійшли до Польщі, лишилася десята частина вірменських родин — близько 600 осіб.

Євреї жили на Русі з давніх-давен, говорили вони тут по-руськи або мовою лушон-койдеш — давньоєврейською з домішкою слов’янізмів. З кінця XIV ст., коли після епідемії чуми євреї були вигнані з Німеччини імператором Максиміліаном, вони починають прибувати на Україну через Польщу. Ці євреї — ашкеназі — говорили діалектом, що ґрунтувався на німецькій мові і називався ідиш. Селилися тут і вихідці з Іспанії — сефарди, але вони в більшості своїй переїхали на Балкани.

Найбільшими єврейськими громадами в Україні були львівська та перемишлянська. Найяскравіше різниця між «німецькими» євреями та давніми єврейськими поселенцями виявлялась у Львові, де існувало дві практично незалежні громади. Євреї львівського передмістя, як і «прикагальні» громади Жовкви, Бучача, Яворова, Мостиська та інших містечок, підпорядковані львівському кагалу, були ортодоксальними богомільними іудаїстами; мешканці гетто в новій частині міста були більш світськими, деякі зовсім невіруючими, чимало з них мало добру німецьку або чеську освіту.

Різко відрізняючись від місцевого населення своїми релігією, мовою, звичаями, одягом та зовнішністю (більшість євреїв ходила в лапсердаках або шовкових халатах, лисячих шапках — штраймел та ярмолках, з довгими пейсами, заміжні жінки голили голови і ходили у перуках), євреї навіювали забобонному населенню темний страх і недовіру, які спалахували особливо під час лихоліть, стихій, пожеж і супроводжувались чутками про ритуальні убивства, начебто здійснювані іудаїстами. Стосунки погіршувались тим більше, що шляхта перекладала на євреїв-факторів через оренду свої клопоти по управлінню маєтностями, використовувала їх як посередників у різноманітних зносинах з простим населенням, де єврейські орендарі, управителі, корчмарі тощо /159/ здирали, що можна, з бідних селян та міщан, не забуваючи, звичайно, і про свої інтереси.

Єврейські громади через усі ці обставини жили дуже ізольовано, культурні контакти обмежувались мінімумом, подекуди спалахували погроми. Проте загалом україно-єврейські міжнаціональні стосунки не порушували соціальної стабільності, свідченням чого є постійне зростання кількості єврейського населення не тільки в містах, а й у селах (майже 20 % євреїв жило саме в селах). Тільки кривава національно-релігійна війна середини XVII ст. призвела до жахливих жертв серед єврейського населення. Кількість жертв оцінюється істориками в десятки тисяч чоловік, що відповідає жорстоким «нормам» геноциду релігійних війн тієї епохи.

Попередня     Головна     Наступна