[Попович М. В. Нарис історії культури України. — К., 1998. — С. 348-362.]

Попередня     Головна     Наступна





§4. МИКОЛА ГОГОЛЬ


Особистість. Життєвий шлях


Микола Васильович Гоголь належав до того кола полтавського дворянства, душею якого були Д. П. Трощинський і В. В. Капніст і яке було пов’язане з М.Г. Рєпніним та нащадками Розумовських. Він прожив життя далеко від дому — то в Петербурзі, то в Римі, то в Москві, заспокоювався більше в дорозі, дрімаючи в екіпажі; все його майно вміщалося у валізі, а рідним домом завжди залишався для нього хутір Янівщина (Василівка), збудований його дідом. З непереборної пристрасті до таємниць і містифікацій він оповив туманом навіть дату свого народження; народився ж Гоголь 1809 р. в Сорочинцях, в хаті уславленого тоді на Україні лікаря М. Трохимовського. Батько був управителем маєтку Трощинського, який його цінував як чоловіка своєї далекої родички і як автора і постановника смішних малоросійських вистав. У домі Трощинського Гоголь читав найновішу російську літературу, списував «Енеїду» Котляревського, там він відчув пристрасть до української старовини; Капніст напророчив малому Нікоші літературне майбутнє, Трощинський йому протегував — влаштував вчитися в Ніжинську гімназію вищих наук, намагався сприяти кар’єрі. Все життя Гоголь був близький до синів і дочки Капніста, сім’ї Рєпніна; в Італії часто бував у домі княгині Зінаїди Волконської, дружини брата Рєпніна; фрейліна О. Смирнова-Россет, його добра приятелька в останні роки життя, провела дитинство в домі Капністів... Була й українська громада в Петербурзі та Москві; з «однокоритниками» Гоголь /349/ постійно підтримував стосунки, видавничі справи довірив не дуже компетентному і практичному, але надійному земляку і приятелю Прокоповичу. Коротше кажучи, Гоголь належав до того проміжного україноросійського середовища, яке діяло на маргїнезі обох культур і справляло великий вплив і на російську, і на українську культурну історію.

Безумовно, Гоголь — великий російський письменник і, більше того, один із творців сучасної російської літератури. Але і за витоками художньої культури, і за зв’язками з культурним середовищем, і за впливом на долю України Гоголя не можна відділити від духовної історії його батьківщини.

Закінчивши Ніжинську гімназію і прослуживши чиновником у різних петербурзьких департаментах, домашнім вчителем у сім’ях, теж переважно пов’язаних з високим українським панством, надрукувавши 1831 р. і 1832 р. дві частини «Вечорів на хуторі коло Диканьки», Гоголь (за протекцією) влаштувався ад’юнкт-професором у Петербурзький Патріотичний інститут і почав клопотатися про переведення на професорську посаду до Києва, в новостворений університет. Мабуть, він міг би бути ближчим до української культурної історії, але життя його потекло б звичною колією — лекції з історії, збирання й публікація матеріалів з української старовини, народних пісень та дум, час від часу по свободі щось би пописував. Цього не сталося — викладацька кар’єра Гоголя не вдалася, перший ентузіазм швидко пройшов, лекції він читав абияк і часто пропускав, 1835 р. був звільнений з посади під приводом реорганізації інституту, а в Київ його так і не запросили. На цей час уже вийшли з друку його повісті в збірнику «Миргород», і Гоголь став ще дуже рідкісним тоді професійним письменником, який жив літературною працею.

Тим часом Гоголь зблизився з московськими слов’янофільськими колами, виношував плани «Мертвих душ» і почав писати драматичні твори. В січні 1836 р. він уже читав у Жуковського вузькому колу літераторів, серед яких був і Пушкін, свого «Ревізора». 19 квітня відбулася прем’єра «Ревізора» в Олександринському театрі. Виставі покровительствував сам цар, який був присутній на прем’єрі, вітав автора й акторів, прийшовши до них за куліси. Вистава мала добру пресу, але Гоголь сприйняв її як провал. /350/

Гоголь покинув службу, яка давала йому більш-менш забезпечене існування, і поїхав за кордон. Так уже раз було: видрукувавши свою першу літературну пробу, поему «Ганц Кюхельгартен», до речі, абсолютно бездарну, потім скупивши і спаливши її наклад, Гоголь поїхав без певної мети в Німеччину, і все це на материні гроші, які він мав внести в банк за борги. Тоді племінник Трощинського обізвав його негідником, а сусід по маєтку, літератор Ломиковський, передрік, що глузду з Миколи не буде ніякого. Тепер Гоголь був уже уславленим письменником і драматургом, але джерел прибутку він не мав ніяких — маєток був повністю в розпорядженні матінки, яка вважала, що Нікоша, ставши знаменитим, страшенно розбагатів. Поїздка за кордон була бездумним кроком, грошей, зароблених за «Ревізора», не могло вистачити надовго, з-за кордону співробітництво з журналами було майже неможливим.

Гоголь повернувся в Росію більш ніж через три роки. Його важко було впізнати: він відпустив вуса і маленьку борідочку-еспаньйолку, волосся не завивав по-хлестаковському, як колись, а стриг «а ля мужік», фрак замінив на довгополий європейський піджак, і лише яскравий жилет нагадував про колишню франтуватість. З собою він привіз перші розділи «Мертвих душ».

З Москви Гоголь знову поїхав за кордон, до Рима, де й дописав першу частину свого славнозвісного твору. 1841 р. головна праця над твором була завершена. Всупереч очікуванням «Мертві душі» порівняно легко пройшли цензуру (завдяки ентузіазму цензора О.В. Никитенка). Залишивши перший том «Мертвих душ» і ще кілька творів для публікації в Росії, Гоголь поїхав у Петербург, а потім — знову за кордон. Йому виповнилося в цей рік тридцять три — вік Ісуса Христа. Більше Гоголь практично нічого не написав.

Праця над другим томом «Мертвих душ» йшла важко. Гоголь, взагалі дуже вимогливий до своїх текстів, від найважливішого свого твору чекав якогось надзвичайного впливу на суспільство. Письменницьке чуття говорило йому, що книга не виходить. Чи то втрата перспективи вела до депресії, чи депресії вели до зниження працездатності — так чи інакше Гоголь почав дедалі частіше страждати від нападів дивної хвороби.

Особистість Гоголя була настільки виразною, що навіть за уривчастими свідченнями сучасників неважко відновити його психологічний портрет.

Здатність проникнення в психіку інших людей, уміння пристосуватися до їхніх чеснот і вад, надзвичайний артистизм, потреба знаходитися в центрі уваги, навіть якщо це вимагає /351/ дивної поведінки, схильність до фантазій, розиграшів, містифікацій, приховування мотивів своїх вчинків якимись вигадками і при цьому інколи навіть хизування своєю «зміїною мудрістю» — всі ці риси Гоголя дозволяють віднести його до так званого демонстративного психічного типу. Характерною рисою таких людей є їх здатність з надзвичайною легкістю витісняти в підсвідомість те, що не хотілося б тримати в пам’яті. Пам’ять послужливо відступає перед натиском бажань і настанов, неприємності легко поглинаються підсвідомістю, і слово «обман» малопридатне для тієї щирої неправди, яку легко творить фантазія, підігріта глибоко прихованим інтересом.

Як правило, особистість цього типу спрямовує увагу на зовнішній світ (екстравертована), менше зайнята собою, легковажніше приймає рішення. Гоголь належав до тих рідкісних випадків, коли демонстративні якості психіки сполучалися з інтровертованістю — постійним виробленням власної думки внаслідок зосередженості на внутрішньому світі, на самооцінці, на ідеях, що блукали у глибині власного «Я».

Демонстративний тип психіки може призводити до психічних розладів — гострих неврозів типу істерії, пов’язаної з граничним егоїзмом, відсутністю почуття обов’язку перед людьми, загостренням потреби у фантазуванні аж до авантюризму, маніакальною впертістю в переслідуванні корисливих цілей і повною некритичністю. Нічого подібного у Гоголя не було. Його психічні розлади пов’язані з успадкованою хворобою — фобією.

Нещастя Гоголя полягало в тому, що справжнє відчуття смерті приходило до нього неодноразово. Свідомість жевріла, а до відчуття смерті додавався інший страх: Гоголь боявся, що його поховають у летаргічному сні. Це було випробування всіх життєвих сил.

Гоголь працював, доки міг, і самовіддана праця рятувала його від жаху. Але напади ставали дедалі важчими, праця дедалі менш успішною. Відчуваючи, що він не виконає свого обов’язку перед людством, Гоголь написав книжку у формі листування. «Вибрані місця з листування з друзями» вийшла в світ 1847 р. і дискредитувала Гоголя в очах як правих консерваторів, так і ліберально-демократичних прихильників. Дійсно, книжка була сповнена багатослівних сентенцій, які аж ніяк не могли замінити бодай слабкої белетристики, загалом консервативна, але невиразна й малозрозуміла за своїм спрямуванням.

Долаючи неймовірні внутрішні труднощі, Гоголь працював над другим томом «Мертвих душ». Наприкінці 1851 р. праця була переважно закінчена. Найближче оточення Гоголя тоді вже складали люди не просто консервативні, а ретроградні і вкрай реакційні. Ніхто не сприймав другий том як великий твір, а в планах був ще третій том, який мав вивершити колосальну споруду і змінити людство. У Гоголя почався напад душевної хвороби, відчуття чогось невиліковного «в кишках». Він їздив до церкви, плакав і молився, таємно від знайомих зовсім перестав їсти. Рукопис другого тому він спалив. Гоголь визнав поразку і не хотів жити. Він помер перед ранком 21 лютого 1852 р., не доживши місяця до сорока трьох років. /352/





Повісті


До «Вечорів на хуторі коло Диканьки» Гоголь друкувався під різними псевдонімами або анонімно; читач знав про автора «Вечорів» теж небагато: титулярний радник Гоголь-Яновський ховався за міфічним «пасічником Рудим Паньком». Уявний Рудий Панько відчувається в усьому тексті «Вечорів» і надає цілісності й своєрідної орієнтації всьому матеріалу. Ніхто не міг оцінити містифікації: за віком Рудий Панько належав до катерининських часів і, отже, ніби дід Гоголю, та й звуть його так само, як діда, — Панасом. Але той Панас був секунд-майором з високою філологічною освітою. Та й дячок Диканської церкви Хома Григорович, кілька новел якого переказує Рудий Панько, — не простий сільський дячок, бо служить у церкві самих Кочубеїв. Усього цього не знає читач: хоч всі оповідачі разом з Гоголем прикидаються простаками, і хоча читач приймає цю гру, його все ж трохи містифікують.

Світ старої України, створюваний у «Вечорах», ані на мить не можна абстрагувати від столичного існування, це наче зблиски на бляклому відсвітку петербурзької буденності, життєвий ряд, паралельний до буття «серединного» Петербурга. Як контраст, світ «Вечорів» забарвлений оптимізмом і радістю життя.

Емоційний тон і загальний художній настрій збірки створює «Сорочинський ярмарок», яким відкривається книжка. Опису самого ярмарку передує епіграф, який Гоголь узяв із батькової комедії: «Що, Боже ти мій Господи! чого нема на тій ярмарці! колеса, скло, тютюн, ремінь, цибуля, крамарі всякі... так що хоч би в кишені було рублів із тридцять, то й тоді б не закупив усієї ярмарки». Микола Гоголь продовжує цей жартівливий опис: «Галас, сварка, мукання, мекання, ревіння, — все зливається в один безладний гомін. Воли, мішки, сіно, цигани, горшки, баби, пряники, шапки, — все яскраве, строкате, безладне, метушиться купами і снується перед очима». Образ хаосу життя, виразний вже у Гоголя-батька, у сина стає тим надзвичайно яскравим карнавальним тлом, яке неявно протистоїть сірому порядку Петербурга. Ярмарок переходить у загальне святкування, сватання чи й весілля, «все неслось, все танцювало». Веселий танок сполучається з танком старих баб, відзначеним рисами зовсім не смішного ритуального дійства.

В оповідках Рудого Панька знаходимо всі аксесуари карнавальності: переодягання, кожухи навиворіт, дотепні лайки, раблезіанська ненажерливість (згадаймо характерника-запорожця Пузатого Пацюка, якому вареники самі залітали до рота), дивовижні перетворення. Грані між реальністю і сном, чудесами і п’яними видіннями майже невідчутні. В «Сорочинському ярмарку» так і залишається неясним, чи то нечиста сила допомогла парубкові висватати Параску, чи цигани за гроші влаштували виставу із червоною свиткою. В примарному світлі місяця розвалена хата стає чистою світлицею, а викопаний на зачарованому місці казан із золотом обертається казна-чим.

Але тільки на перший погляд світ гоголівських персонажів являє собою хаос. Насправді він — єдність свого хаосу й свого порядку, невіддільних один від одного.

З першої ж сторінки «Вечорів» Гоголь вводить нас у свій художній світ /353/ через прадавній язичницький образ бога-Неба і богині-матері Сирої Землі. Один із цікавих символів-образів — образ світового дерева в «Майській ночі». «А кажуть, проте, що є десь, у якійсь далекій землі, таке дерево, що шумить верховіттям у самому небі, і Бог сходить ним на землю вночі проти Великодня». — «Ні, Галю; у Бога є довга драбина од неба аж до землі. її становлять проти Великодня святі архангели, і скоро Бог ступить на перший щабель, усі нечисті духи полетять стрімголов і купами попадають у пекло, і тим-то на Христове свято жодної нечистої сили не буває на землі». Галя уявляє зв’язок неба і землі, світовий порядок по-язичницьки, а освічений Левко, поет і музикант, перекладає язичницьку образність мовою київських спудеїв.

Тричастинна організація світу з горою — верхом і проваллям — низом раптом стає очевидною в сакральний, чарівний момент, як у «Зачарованому місці»: «Кругом провалля; коло ніг — безодня; над головою нахилилася гора, от-от, здається, гупне на нього!». Прихована буденністю і організація світу в горизонтальній площині, яка лише чудесним чином буває видима людям (пор. «небачене чудо» «за Києвом» у «Страшній помсті», де стає «видно у всі кінці світу»).

Світ «Вечорів» тільки порівняно з Петербургом є сміховим світом. Він організований по-своєму, його порядкові протистоїть свій хаос, з яким люди з «Вечорів» можуть знайти компроміс. Образ втраченої грамоти — неначе символ староукраїнського неладу, де все життя залежить від випадку, як у грі в карти, і вся надія на те, що, перехрестивши карти під столом, виграєш у нечистої сили.

Гоголь прекрасно вживається у найдавніші світоглядні традиції українського народу, вони впливають на його власне бачення світу. Так, образ вогню у його творах пов’язаний з тим справжнім вогнем, якому письменник віддав «Ганца Кюхельгартена» і другий том «Мертвих душ». Не менш очевидне ставлення Гоголя до іншої стихії архаїчного світогляду — води. Гоголь щиро вірив у цілющу силу води, її зв’язок з життєвими силами світу, пізніше легко обманувся обіцянками так званої «водної терапії», випивши незліченну кількість карафок холодної води. Неусвідомлена світоглядна настанова перетворювалась на норму поведінки.

«Мало який птах долетить до середини Дніпра». Найчастіше той, хто вчить напам’ять ці чудові гоголівські рядки, не замислюється над неприродністю цього образу. Хіба ж перелітні птахи, що мандрують у вирій, не подолають бодай кілька кілометрів? Але прочитаймо уважно все, що написано про Дніпро в «Страшній помсті». Дніпро розділяє обжиті землі Правобережжя та лівобережний степ, де сотні верст пройдеш, не знайшовши жодного козака. Дніпро — дорога, по якій плавають козацькі дуби; в Дніпрі погрожує пан Данило потопити визволительку чаклуна, кинувши її посеред ріки зашитою в мішок; з Дніпра дивляться на козаків, спокусливо посміхаючись, утоплениці-русалки. Далі Гоголь описує ніби не ріку, а якусь небувалу істоту, образи його дивовижно відповідають народній міфології. Водна поверхня Дніпра подвоює світ, і відкривається його потрійна структура: «верхній», горішній світ неба — «наш», «середній» світ, світ живого — «нижній» світ, що тримає «верхній», /354/ дзеркально, навиворіт його відображаючи. Прибережним лісам і квітам не можна глянути в середину Дніпра: «ніхто, крім сонця і блакитного неба, не дивиться в нього». Тут і з’являються рядки про «птаха» — інтуїція художника бере верх над здоровим глуздом, адже ніщо живе не сміє глянути всередину «нижнього» світу. Образ Дніпра розростається до символу світової ріки, що поєднує наш світ з «тим» світом, світом навиворіт.

Та ж тема знаходить розвиток у збірці «Миргород», у повісті «Вій». В ясну місячну ніч, коли «ліси, луки, небо, долини — все, здавалося, спало з розплющеними очима», летів київський спудей Хома Брут над землею з відьмою на спині. «Якесь млосне, неприємне і разом солодке почуття підступало йому до серця». Хома дивився вниз і бачив середину Дніпра, глибини «нижнього» світу, хтонічної і водної стихії. «Піт котився з нього градом, його охопило якесь диявольське солодке почуття, він відчував якусь гостру, якусь млосно-страшну насолоду».

Ненавмисно київський філософ здійснив «шаманський політ», аналогічний подорожі на «той світ». Мертвотний погляд Вія, викликаного вбитою Хомою відьмою-панночкою, був розплатою — за що? За блюзнірську насолоду споглядання «нижнього» світу? Гоголь сам не мав на увазі якоїсь прихованої сентенції, а просто передав відчуття погляду зла, споріднене з ілюзією оклику в яскравій непорушній тиші, знайоме з дитинства, розбуджене народними повір’ями і збагачене постійними думами про природу зла в людському світі. Той же погляд зла проникає в душу художника Черткова (Чарткова в іншій редакції), цей погляд залишається навіть тоді, коли портрет завішений простирадлом.

Мов Вій, мов лихвар з портрета, дивилися на Гоголя петербурзькі вікна, і він не міг не заглянути в каламутну глибину життя.

Задум петербурзьких повістей бентежив душу письменника ще тоді, коли він продовжував працю над незакінченим романом «Гетьман» і пробував писати драму. В остаточному варіанті «малоросійські» повісті були відділені від «петербурзьких», а «Ніс» взагалі вийшов пізніше, проте писалося все майже одночасно, і провідною темою став Петербург. Тепер хитруватий посередник між українською публікою і петербурзьким читачем пасічник Рудий Панько був непотрібен.

Враження осмислюються через ті ж художні категорії, через які бачив світ Гоголь у «Вечорах». Але небо позбавлене сонця, день позбавлений фарб, і скута гранітом животворна сила сирої землі, а місячне сяйво дублюється примарним світлом вуличних ліхтарів.

Гоголь створює водночас соціологічно точні, реалістичні картини петербурзького буття й своєрідну «петербурзьку міфологію». Столиця імперії набуває рис нереального простору — антисвіту, в ньому розігрується драма, сенс якої не зрозумілий самому письменнику: сіра безкольоровість «справжнього дня», реальної буденності не протистоїть хисткій примарності ночі.

На Невському проспекті зав’язується сюжет однойменної повісті. Невський проспект — і сцена, і дійова особа драми. Спочатку автор описує життя проспекту впродовж дня, як можна описати життя людини або департаменту. Життя цієї сутності /355/ ілюзорне, нереальне, позбавлене мети, як позбавлене мети «життя» машини. Ця подоба мети і подоба життя показана на перипетіях двох протилежних персонажів — художника та офіцера.

У творах Гоголя взагалі часто діють два головних персонажі: Афанасій Іванович і Пульхерія Іванівна, Іван Іванович і Іван Никифорович, художник Пискарьов і поручик Пирогов, нарешті, майор Ковальов та його двійник — ніс.

Щось подібне до двійника можна побачити і в «Записках божевільного». В першому задумі головний герой, чиновник, мріяв одержати орден і, збожеволівши, почав вважати себе орденом. У «Записках» орденоносець, начальник Поприщина, відходить на другий план, але насправді і він, і Поприщин — двійники: система цінностей у них однаково ілюзорна, різниця лише в статках та ордені. Собачка Меджі пише в листі до подружки: «Я нюхала її (орденську стрічку), та не знайшла ніякого аромату: нарешті потихеньку лизнула: солоненьке трішки». Це «природна» оцінка, як пізніше в Толстовському «Холстомірі». Абсурд якраз у людських уявленнях.

Гоголь прагне показати, що пересічна свідомість чутлива не до абсурду в житті, а до тієї фальшивої імітації порядку, яка виражена в пануючих поняттях добропристойності. Це підкреслено в іронічному закінченні «Носа». «Не кажучи вже про те, що справді чудне, надприродне відділення носа і поява його в різних місцях у вигляді статського радника, — як Ковальов не додумався, що не можна через газетну експедицію оповіщати про носа? Я це не до того кажу, що мені здавалося дорого заплатити за оповіщення; це дурниця, і я зовсім не з користолюбних людей. Але ж непристойно, ніяково, негарно!»

На одному полюсі — свідомість учасників колізій, яка ковзає по поверхні абсурду, майже не затримуючись на безглуздості самих ситуацій. На другому полюсі — самосвідомість, що набуває рис відчуження від людини її «другого Я». Це «друге Я», що інколи перетворюється на блудного сина, живучи самостійним життям, втілює приховані сподівання справжнього «Я». Тема двійника, введена в літературу романтиками, а в російську літературу — Антоном Погорєльським (Олексієм Перовським) в «Малоросійських вечорах», набуває у Гоголя особливого значення, розпочавши тематику роздвоєння особистості в творах Достоєвського, що прямо продовжували гоголівського «Носа».

Звучить ця тема і в «Тарасі Бульбі». Повість справляла великий вплив на російську й українську літературно-мистецьку традицію. /356/ Була в ній, проте, і прихована двозначність. Молодший син Андрій, якого за зраду вбиває сам батько, все ж викликає певну симпатію у читача своїм високим коханням і здатністю до благородного лицарства задля улюбленої жінки. Є і приховане від читача особисте тло трагедії. Клопочучи про дворянство, дід Гоголя Опанас Дем’янович посилався на грамоту про шляхетство, дану нібито їх предку полковнику Гоголю польським королем. Зате в грамоті ім’я полковника не вказане, а сам Опанас Дем’янович називає його Андрієм. У той час як полковник — не голка в копиці сіна, і жодного Андрія Гоголя серед них потім дослідники не знайшли. Зате всім добре відомий Остап (Євстафій) Гоголь, полковник часів Хмельниччини, пізніше навіть правобережний гетьман. Чи не тут роздвоєння загадкового предка на двійників Андрія та Остапа з «Тараса Бульби»?

Символічний ряд в «Тарасі Бульбі» Гоголем виписується з великою старанністю: в першому варіанті повісті Тараса прив’язували й прибивали до колоди, піднімали вгору (порівняймо з жертовним стовпом!) і не спалювали його, а розтинали на шматки (типовий ритуал жертвоприношення). В другому варіанті розіп’ятий на дереві, враженому громом, Тарас конає у вогні — і, вже палаючи разом з деревом життя, обпаленим Перуном, командує рештками свого загону, що долає водну стихію Дністра десь далеко внизу під кручею. Жертва — за що? Яку вищу цінність утверджує Тарас своєю ритуальною смертю?

У першій редакції повісті Тарас гине, гукаючи своїм козакам останні слова прощання: «Будьте здорові, пани-брати, товариші! Та глядіте, прибувайте наступного року знов, та погуляйте гарненько!..». Тут здорове життєствердне підґрунтя становить та ж сила братства «по душі, а не по крові», яка, як підкреслює Гоголь, властива тільки людині, і яка з надзвичайною повнотою знаходить вияв у козацькому серці. Але Гоголь відчуває, що цього замало. І в другій редакції повісті, вже значно пізніше, з’являється фальшива промова: «Стривайте, прийде час, буде час, дізнаєтеся ви, що то є православна руська віра! Вже й тепер чують далекі і близькі народи: піднімається з руської землі свій цар, і не буде в світі сили, яка б не скорилася йому!..».

Але це вже не справжній, безпосередній і глибокий Гоголь.

Гоголь у «нижньому світі» через карнавальність і сміх відчував щось страшне і абсурдне. Спроби ж Гоголя-романтика знайти опертя для веселої сили життя в прийнятій системі цінностей призводили до жалюгідних результатів.





«Ревізор»


П’єсу «Ревізор» Гоголь написав досить швидко, всього за два місяці. Залишилися його свідчення про те, що задумом комедії він зобов’язаний Пушкіну, як і ідеєю та сюжетом «Мертвих душ», що вже тоді оволоділи його уявою. Дійсно, в записах Пушкіна знаходимо згадку про історію, яка трапилася з ним в Оренбурзькій губернії, де він, будучи гостем губернатора краю В. О. Перовського (теж одного з синів О. К. Розумовського), збирав матеріали з історії Пугачовщини. Але на той час сюжет «Ревізора» був розхожим літературним штампом, та й сам Гоголь, /357/ повертаючись з друзями з України в Москву, успішно грав ревізора на станціях, щоб випросити кращих коней. Знаючи характер Гоголя, можна бути певним, що він щиро вірив у пушкінське походження своїх сюжетів, але це ще нічого не говорить про дійсну їх історію.

Друга загадка «Ревізора» — сприйняття Гоголем прем’єри вистави як провалу. При цьому Гоголь особливо ремствував на те, що Хлєстаков вийшов карикатурним, і це радше п’єса «Городничий», а не «Ревізор». З часів від рецензії Бєлінського для широкого читача Хлєстаков дійсно є допоміжною і третьорядною фігурою, роль якої лише в тому й полягає, щоб запустити в рух той механізм переполоху, який висвітлить всю ницість провінційного імперського буття й викриє його вади.

Дійсно, Гоголь, який написав більше коментарів до «Ревізора», ніж будь-який драматург до свого твору, розглядає «Ревізора» як сатиру дидактичну, раціоналістично-просвітницьку. Він настирливо підкреслює типовість Хлєстакова для не зовсім поганих молодих людей, наполягає на тому, що в кожному з нас є трохи Хлєстакова. Гоголь немовби розраховує і на те, що імперські чиновники, упізнавши в собі Городничого або Ляпкіна-Тяпкіна, зніяковіють і почнуть морально одужувати. Він вказує на політичну силу, що, на його думку, єдина може оздоровити суспільство: освіченого монарха. Тому цар Микола сказав про комедію: «Тут дісталося всім, а над усе мені», звелівши всім міністрам побувати на виставі. В цьому був той самий заклик до «критики і самокритики», що й у словах Сталіна «Нам Гоголі і Щедріни потрібні». З набагато гострішою критичністю, але в тому ж таки сатирико-викривальному дусі сприйняла комедію російська ліберально-демократична громадськість.

Все це так. Лише з поправкою — цей Гоголь такої комедії, як «Ревізор», ніколи б написати не спромігся.

Почуття, яке домінувало при зіткненні Гоголя з реальністю, — це почуття страху. Невиразні обличчя обивателів під його поглядом перетворювались на потворні пики — зовсім як у враженого листом Хлєстакова городничого: «От коли зарізав, так зарізав! убив, зовсім убив! Нічого не бачу. Бачу якісь свинячі рила замість облич, а більше нічого...». Як тут не згадати сцени з «Пропалої грамоти», коли загадкові нічні «пики» біля вогнища виявляють свою сутність після того, як дід кинув поміж них жменю грошей: «Свинячі, собачі, козлячі, дрофині, конячі морди всі притьмом полізли цілуватися». Видовище інфернальних потвор, як у «Капріччос» Гойї, — образ жаху, що переймає людину, залишену сам на сам із «божевіллям природи», із силами зла.

Сила Гоголя у цьому протистоянні — в зухвалому, відчайдушному ставленні до всього, включаючи життя. Це й породжувало рятівний сміх, що давав силу й незалежність.

Моралізаторство у Гоголя починається там, де його не вистачає як художника. А чи потрібні були морально-політичні рецепти? Гіпертрофована художницька совість, традиційна для Росії того часу настанова щодо громадського призначення літератури спонукали Гоголя доводити до кінця, до конкретних заходів і адрес «висновки» з художніх відкриттів.

В образній системі, звичній для тогочасного театру, заключна «німотна сцена» з «Ревізора» сприймалась як /358/ запозичення з «живих картин», що ставились у придворних театрах минулого століття. Для Гоголя ж застиглий світ у яскравому світлі під поглядом когось, хто «кличе» («Старосвітські поміщики»), був не тільки юнацьким жахом, а й образом, що має витоки в українському фольклорі. Так зав’язли у дверях і вікнах церкви страхіття з «Вія», злякавшись передсвітанкового крику півня.

Хлєстаков — двійник городничого, продукт його переляканої уяви і, по суті, раб тієї ролі, яка йому відведена. Особливого комізму хвастощам Хлєстакова надають його претензії на близькість до Пушкіна. Той факт, що саме Пушкін мало не потрапив у ситуацію «ревізора», міг дати Гоголю стимул для натхнення більше, ніж сам по собі пушкінський «сюжет». Гоголь безумовно відносив самого себе до пушкінського літературного світу. І в самому Хлєстакові можна побачити багато суто гоголівських характерологічних рис. Гоголь нещадно ставився до себе, побачивши і в собі того ж жалюгідного, але страшного куця.

Будучи, по суті, нічим, Хлєстаков не просто роздувається. Він заповнює собою ту соціальну форму, що приготовлена для нього суспільством провінційного містечка і в яку він потрапив випадково. Хлєстаков став для міста всім, залишившись нічим. Тоді ще не співали російські революціонери: «Кто был ничем, тот станет всем», але як страшно лишитись нічим, ставши всім — це Гоголь уже відчув. Тому Хлєстаков для Гоголя — такий же важливий полюс комедії, як і городничий з оточенням. Задовго до «Братів Карамазових» і «Бісів» у галереї образів російської літератури з’являється натяк на нову колізію: надмірні претензії й духовна, моральна, ідейна незрілість «маленької людини».





«Мертві душі» і крах Гоголя


Перший том «Мертвих душ» вийшов у обкладинці, ескіз якої малював сам Гоголь. Малюнок цей відтворений у сотнях ілюстрацій, і читач не затримується на ньому поглядом, зазначаючи про себе, можливо, його старомодність. А між тим старомодним і дивацьким він був уже за життя Гоголя, бо на обкладинці тоді використовувалися тільки різні друкарські елементи. Дослідники уважно вивчали малюнок Гоголя, роздивлялися «птицю-тройку» нагорі, різні пляшечки з чарочками, тарелі з рибкою, чоботи і постоли, черепи, скелет — всілякі реалістичні дрібниці. Гоголь вплів у картуші і завиточки щось своє, щось, що мало характеризувати головний тон його твору.

Нещодавно дослідниця творчості Гоголя Є. О. Смирнова показала, що сукупність символів обкладинки зашифровує дві барочні емблеми: «vanitas» і «memento mori», що виражають ідеї суєтності життя й близькості смерті. Гоголівський малюнок — це форта, титульний аркуш того типу, яким у барочну старовину оформлялись староукраїнські книги Печерської лаври та Почаївського монастиря. Саме так, наприклад, була оформлена книга проповідей Лазаря Барановича, що її Гоголь просив надіслати йому в Італію, та інші «пастирські» книги київських авторів, відгомони яких чуються в «Мертвих душах». Українська барочна форта відтворювала образність церковної споруди і нагадувала іконостас. /359/

Близький до церковно-книжної стилістики, гоголівський малюнок нагадує водночас комічну серйозність «страшносудних» картин. Страшносудний живопис був поширений в ті часи, особливо в рідних місцях Гоголя. Згадаємо коваля Вакулу з «Ночі перед Різдвом», який малює в церкві огидного чорта.

З боку глибоко релігійного Гоголя таке вільне обходження з іконостасом та церковною фортою було б блюзнірством, якби ми не зважили, що страшносудна образність теж була церковною, тільки позначала «нижній світ», місце якого було зразу ж у притворі, на західній стіні храму.

Свій твір Гоголь з незрозумілих причин назвав «поемою». Зрештою, таємниця одразу ж була розгадана — вже сучасники Гоголя побачили аналогії між «Мертвими душами» і великою поемою Данте «Божественна комедія».

«У ворота гостиниці губернського міста NN в’їхала досить гарна ресорна невелика бричка, якою їздять холостяки: відставні підполковники, штабс-капітани, поміщики, що мають близько сотні селянських душ, словом, усі ті, кого звуть панами середньої руки». Скільки поколінь читачів відкривали для себе світ гоголівської глибинної губернії цими рядками, в’їжджаючи в місто NN разом з Чічіковим, чи разом з автором, — теж, між іншим, холостяком, поміщиком і «паном середньої руки»! Ще нічого не сказано про місто, а читач відчув його дух, і йому вже смішно, його вже торкнулася безпросвітна нудьга. Увага, з якою автор описав дрібниці одягу молодого перехожого, споріднена з увагою мужиків до колеса, що викликала їх глибокодумну розмову на тему, чи доїде це колесо до Москви, чи не доїде.

Чимось цей опис нагадує безглузді лубочні картини з повісті «Портрет». Лубочна безглуздість випливає і з характеристики міста NN. коли його пішов оглядати Чічіков: «Місто ніяк не поступалось іншим губернським містам: дуже била у вічі жовта фарба на кам’яних будинках і скромно темніла сіра на дерев’яних... Траплялись майже позмивані дощем вивіски з кренделями і чобітьми, де-не-де з намальованими синіми штанами і підписом якогось Аршавського кравця; де магазин з картузами, кашкетами і надписом: чужоземець Василій Федоров; де намальований був більярд з двома гравцями у фраках, в які вдягаються у нас по театрах гості, що входять в останньому акті на сцену. Гравці були зображені з націленими киями, трохи вивернутими назад руками й косими ногами, які щойно зробили в повітрі антраша. Над усім цим було написано: «І ось заклад». /360/

Відчуття безглуздості й хаосу ще сильніше проступає, коли Чічіков виїжджає за місто. «Та тільки відійшло назад місто, як почалася, нашим звичаєм, всяка всячина по обидва боки дороги: купинки, ялинник, низенькі миршаві кущі молодих сосен, обгорілі стовбури старих, дикий верес і тому подібний непотріб».

Сонцем, яскравою кольоровою символікою сповнені ранні повісті Гоголя. У повістях петербурзького циклу переважає чаклунське світло Місяця. В першому томі «Мертвих душ» світла взагалі немає. Колір є — його мають фрак, панталони, будинки; підпорки дерев у міському парку пофарбовані зеленою фарбою, а от самі «тоненькі дерева, що погано прийнялись», неначе не мають кольору. В літературі, присвяченій «Мертвим душам», показано зв’язок світлової символіки гоголівської «поеми» з символікою «Божественної комедії» Данте. Численні аналогії з описом Дантового пекла в «Мертвих душах» доводять, що задум подорожі Чічікова повторює ідею Данте — оцінку людських пороків розміщенням їх носіїв у колах пекла.

Архітектоніка Дантового пекла продумано точна, а в гоголівському краї мертвих душ панує хаос — «дороги розповзались в усі боки, як спіймані раки, коли їх висиплють із мішка». Чічіков блукає російським бездоріжжям, вкінець заплутаний вказівками мешканців, які не знають, де правий бік, а де — лівий. Відчуття безглуздості поступово посилюється мірою того, як мандри Чічікова обростають неймовірними здогадами: чи він Наполеон, чи капітан Копєйкін, чи збирається викрасти губернаторську дочку.

Ю. В. Манн звернув увагу, що Манілов відкриває галерею образів поміщиків відповідно до принципу Данте: вхід до пекла населяють ті, хто не вчинив ні добра, ні зла. Іншу ідею розвинув Д.С. Лихачов. Згідно з тогочасними нормами, приїжджий після обов’язкових візитів урядовим особам повинен був провідати поміщика, найближчого до кола поважних чиновників міста. Манілов за багатьма ознаками має найбільший стосунок до чиновного дворянства. Його подібність до вищих кіл стає ризиковано близькою, якщо брати до уваги сентиментальні манери кола Бенкендорфа, Дубельта, та й самого царя... Це стає не таким вже й неймовірним, якщо згадаємо, що образи «Мертвих душ», як і взагалі образи Гоголя, — не сатиричні карикатури на певних людей чи навіть на певні типи, а їхні антиподи, двійники в «нижньому світі».

Образ Собакевича, що став символом хамства, грубощів, недоброзичливості, тонкими алюзіями пов’язаний з патріотичною ідеєю, молодецтвом, «російським началом»: обличчя Собакевича кругле, «як молдавські тикви, звані горлянками, з яких роблять на Русі балалайки, двострунні, легкі балалайки, красу і потіху молодцюватого двадцятилітнього хлопця, моргуна й чепуруна, що й підморгує, і посвистує на білогрудих і білошиїх дівчат, які зібралися послухати його тихострунного тринькання». Але це і не ганьбить російський патріотизм, і не виправдовує собакевичівське хамство: в «нижньому» варіанті богатирство стає потворністю, патріотизм — озлоблено-недоброзичливим ставленням до всього і всіх, крім себе і «своїх». Чи не ведмежа вайлуватість друга Гоголя Михайла Погодіна вгадується в рисах Михайла Собакевича? Слова Гоголя про те, що щирий патріотизм Погодіна /361/ непомітно перетворюється на донос, підтверджують можливість таких аналогій.

Зажерливість перетворює суспільне речове багатство на той хаос, який панує в домі Плюшкіна. Типово російськи-імперське явище — ноздрьовський героїзм, який поряд з безглуздою відчайдушністю командирів включає зневагу до солдатських життів. Найбільше асоціацій з переходом із Дантового лімба в нижні кола пекла викликає в’їзд Чічікова у володіння Коробочки: суцільна темрява, грозовий дощ, гавкіт собак, болото, в якому він вивалявся. У примітивному світі Коробочки потужні життєві сили зливаються з силами смерті, немає добра і зла — все хрусне в зубах, щоб дати приплід, і хазяйці все одно, що продати, мертвих, борошно чи скотину, тільки незвичність «негоції» лякає її убогий розум, та й то лише страхом продешевити. Світ Коробочки — «нижній», сміховий і страшний вияв сил фертильності, плодючості, материнства. Це — не висміювання матері, а негатив, дублікат материнської сили в «нижньому світі».

Головним колесом у механізмі драматичної дії «Мертвих душ» є Павло Іванович Чічіков. Його роль подібна до ролі Хлєстакова в «Ревізорі», тільки дещо поглиблена: Гоголь поступово виводить Чічікова на передній план.

Чічіков належить до того «середнього класу» дореформенної Росії, який становили нижчі чиновники, колишні семінаристи, відставні офіцери, вихідці з небагатих купецьких та міщанських родин тощо і яких називали різночинцями. Як і Хлєстаков, Чічіков авантюрист, його теж викривають, але не повністю, бо він слизький і верткий, з сильним характером і винахідливим розумом. Натяки на Наполеона, паралель зі «шляхетним розбійником» капітаном Копєйкіним невизначено поширює характеристику Чічікова на сферу політичного бунтарства. Тема маленької людини набуває тут нового звучання: Чічіков надзвичайно небезпечний, хоча він шахрай і авантюрист не від якоїсь плюшкінської жадібності, він просто прагне добробуту і «бере, як усі», але приниженість «маленької людини» робить його прагнення вибитись «нагору» потворно сильним. Торгуючи небіжчиками, Чічіков набуває зловісних рис антихриста — адже смерть робить кріпаків рівними їх власникам, і Чічіков немовби вдруге обертає їх у земне рабство.

Продовження подорожі Чічікова по кругах буття мало привести всіх до прозріння і порятунку. Але великої Поеми, яка потрясла б світ, просто не могло бути.

Друга частина «Мертвих душ» відіграла свою роль, вона містила зародки багатьох тем і образів, розвинутих пізніше російською реалістичною літературою. Але жоден з творів, що виросли на її матеріалі, не міг належати Гоголю.

Гоголь збирався здійснити поїздку до Палестини після завершення праці. Відчуваючи, що праця не йде, він поїхав у подорож по святих місцях, прагнучи набратись натхнення. З жахом почував Гоголь, що ніякого відчуття святості у нього не виникає. Просто були східні міста з брудними вузенькими вуличками, а на поштовій станції він відчув себе зовсім як у Росії.

Гоголь багато читав про життя святих подвижників, його цікавило, /362/ як вони любили Бога і людей. Це змусило його по-новому прочитати історію Христа. «Коли цього визнано всіма за найбільшу людину з усіх, що досі були, навіть і тими, які не визнають у ньому його божественності, тоді слід повірити йому на слово, навіть і в тому випадку, якби він був просто людиною».

Гоголь готовий припустити, що Христос був не Богом, а просто людиною, але рівною Богу тому, що він любив усіх людей «просто так»! У «Вибраних місцях», які здалися прогресистам Росії суто консервативним твором, Гоголь уже виходить із аналогічних ідей. Захищаючи самодержавну владу, Гоголь хоче бачити функцію царя в державі саме в цій любові до своїх підлеглих. Але вчити кожного його власній майстерності ніхто не може, бо кожен є «майстер своєї майстерності». Справжня любов до Бога, повчає Гоголь графа О. П. Толстого, — це любов до людей, і любов до Росії — це теж любов до її людей. Полюбити всіх і допомогти кожному вилікуватись від своїх пороків — не більше і не менше — так бачить своє призначення в житті Гоголь.

Звичайно, такого знести жодній людині несила.

За своїми культурно-політичними орієнтаціями Гоголь продовжує той консервативно-традиціоналістський умонастрій українського панства, яке виросло з козацької старшини, який знайшов вираз зокрема в «Історії русів». Його козацький романтизм слугує тій самій меті — обґрунтуванню дворянської повноцінності староукраїнських лицарів. Він так само хотів би знайти своє місце в імперській культурі, як люди його кола з маєтків на Полтавщині чи Новгород-Сіверщині — у великодержавній системі. Неприємні риси й рисочки, які час від часу знаходимо в його історичних повістях, — як-то великодержавницька антипольська промова Тараса Бульби чи гумористичний опис зовсім не смішного погрому, — відтворюють ті ж консервативні національні симпатії та упередження, що їх ми можемо побачити в старшинській рецепції спадщини Хмельниччини. Все це веде Гоголя до гуртка московських слов’янофілів, причому не романтиків-народолюбців Хом’якова і Киреєвських, а панславістів-державників Погодіна і Шевирьова. їм він обіцяє після повернення із зарубіжних мандрів припасти до «русской груди», але злиття душ якось не виходить.

Інколи пишуть про конфлікт між «руськістю» та «українськістю» Гоголя як джерела його драми. Це вигадки, які жодним матеріалом не підтверджуються. Мазепинець Андрій убитий суворим і жорстоким батьком Тарасом, цим козацьким Авраамом. Але чим більше Гоголь тягнеться до тієї ідеї державного й релігійного єднання, заради якої принесено стільки жертв, тим порожніша й фальшивіша риторика. Владний гігант обертається безкровною тінню столичного міста-примари, барочна пишність життя — бестіарієм мертвих душ. Гоголь наче навмисне прагне одержати схвалення найтемніших сил Росії, явно чужих його пошукам і стражданням, аж доки інстинкт самознищення не призводить до трагічного кінця. /363/









Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.