[Попович М. В. Нарис історії культури України. — К., 1998. — С. 380-399.]

Попередня     Головна     Наступна





Розділ VII

КУЛЬТУРА УКРАЇНИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XIX — ПОЧАТКУ XX ст.


§1. ПРОМИСЛОВА РЕВОЛЮЦІЯ НА ЗАХОДІ. РЕАЛІЗМ І СУБ’ЄКТИВІЗМ


Горизонти технічної цивілізації


В середині XIX ст. промислова революція поширилась на увесь Європейський континент. Про потужність індустріального піднесення свідчить стрибок у енергетиці: світове виробництво кам’яного вугілля зросло з 1850 р. по 1910 р. в 13 разів, виробництво енергії в світі зросло особливо разюче між 1870 та 1910 р. — з 1,1 млрд кВт/год. до 9,4 млрд кВт/год. Джерелом енергії на 90 відсотків було вугілля; основою енергетики XIX ст. залишалася парова машина на вугільному паливі. В кінці століття близько половини кораблів у найбільших морських державах становили ще парусні судна, але поступово флот перейшов на мазут, а в дев’яностих роках були вже й електростанції, і дизельний двигун. Паралельно із зростанням видобутку вугілля змінюється обличчя європейської металургії. Розвиток металургії безпосередньо впливав і на будівництво: дедалі ширше застосовувались металеві конструкції, особливо наочно переваги металу над традиційними матеріалами виявлялися в будівництві мостів. Заводські металеві знаряддя стають доступними селянству, вже в кінці століття в селі з’являються косарки, жатки, молотарки, а потім трактори і комбайни.

Зростання індустріальної потужності країн Заходу передусім відбилося на організації життя, на інфраструктурі й способах зв’язку господарських територій в єдине ціле. Будівництво деяких залізниць мало /382/ характер стратегічних сенсацій: такими є магістраль Схід — Захід у США, Транссибірська магістраль у Росії, магістраль Каїр — Мис Доброї Надії в Британській імперії. Але дійсно колосального значення для Європи набула мережа залізниць, які з’єднали між собою скромні містечка глибокої провінції з великими культурно-господарськими центрами. Телеграф працював і удосконалювався вже давно, а з кінця 70-х років почав поширюватися телефонний зв’язок. Одночасно розпочалася ера електричної лампочки. В останнє десятиріччя XIX ст. новий переворот у технічній культурі Європи роблять електрика, хімія й нова будівельна техніка. Геніальний Едісон у своїх майстернях, які стали потім основою знаменитої «Дженерал електрік», розробляє всю техніку електроосвітлення від патрона і запобіжника до першої електростанції постійного струму (1882 р.). На той час вже була розв’язана проблема електропередач на великі відстані. На вулицях Берліна з’являються у 80-х роках перші трамваї, а в 1897 р. Дізель реалізував свою давню ідею двигуна внутрішнього згорання. Дизельний двигун починає історію автомобіля, трактора, комбайна, а згодом і літака. Вивчення електромагнітних коливань приводить до цілком несподіваного технічного результату: 1897 р. Гульєрмо Марконі запатентував радіо (патент на аналогічний і одночасний винахід О.С. Попов узяв пізніше, 1901 р., коли Марконі вже здійснював радіопередачу через океан).

А найбільш зримим став якісний стрибок у техніці будівництва, пов’язаний з винаходом бетону, залізобетону, збірних конструкцій, цементу. Європа не мала потреби в американських хмарочосах, але масштаби і характер конструкцій у зв’язку з нечуваними запасами міцності перевищували фантазію.

У XIX ст. тільки починався той інтерес до науки, що пізніше виніс на шпальти газет повідомлення й нариси про її найбільш сенсаційні досягнення. Чи не найхарактернішим з цього погляду фактом є поява наукової фантастики, причому у вигляді не різного роду соціальних утопій, а науково-технічних прогнозів. Цей жанр відкрив Жюль Берн у шістдесяті-сімдесяті роки, і повісті про неймовірні (як правило, досить швидко здійснені) винаходи читались з таким же захопленням, як незадовго до того — повісті про мандрівки і відкриття нових земель. Історія наукових відкриттів уявлялась продовженням великих відкриттів й завоювань епохи Колумбових каравел; Ґ. Фреґе в кінці століття писав, що математик відкриває нові числа і закони так само, як географ — нові землі. Згадаємо, що і епохальний твір Ч. Дарвіна «Походження видів» (1859 р.) був нібито завершенням «Подорожі навколо світу на кораблі «Бігл».

Наші знання про Всесвіт у XIX — на початку XX ст. фактично обмежувалися Сонячною системою. Світ далеких зірок залишався поза можливостями спостереження. Розвиток техніки астрономічних досліджень дозволив описати зоряний світ приблизно тільки після 1914 року. А до того наука лише постулювала, що закони механіки Ньютона діють у всьому безмежному просторі.

Неначе колосальна біла пляма простягався в уявленні науки безконечний в ширину і в глибину простір, який треба було лише /383/ «наповнити» зірками, сузір’ями, молекулами, атомами. Залишалася загадка походження життя й походження людини, але й вона, здавалось, відступала перед теорією Дарвіна. Звичайно, всі розуміли, що так само, як про походження Сонячної системи ми можемо говорити лише гіпотезами, так і походження видів, походження Homo sapiens в тому числі, — це ще перший загальний начерк еволюції. Поки що. Але колосальний вплив Дарвіна якраз у тому й полягав, що утверджувалася ідея еволюції, розвитку, поступу. Поступу не тільки в природі, а й у людському суспільстві і в людському пізнанні.

Не тільки в науці — в усій культурі діє переконання: якщо приступити до справи без передсудів, безсторонньо, без упереджень, без заданих наперед припущень, спиратися лише на перевірені факти, то поступово вималюється правильна картина і заповняться всі білі плями. Терміни «позитивізм», «реалізм», «матеріалізм», «об’єктивізм» тощо пов’язані з конкретними філософськими течіями, школами, напрямами з їх специфічними уявленнями, термінологією, колом інтересів. Мабуть, їх усі об’єднувало одне: пануючі в XIX ст. ідейні течії були проти суб’єктивізму, проти спроб уже на початку дослідження сформулювати наперед задані загальні суб’єктивні уявлення.

Щоправда, небезпеки чатували безстороннє пізнання тоді, коли, здавалось, найґрунтовніші результати одержано на підставі мінімуму припущень. Найнебезпечнішою виявлялась ідея безконечності й неперервності. Чи атом — це шматок матерії? Якщо так, то його можна поділити хоча би навпіл, але тоді й кожну половинку так само, і так далі необмежено! Але чи розділений атом до безконечності, чи його тільки можна ділити? Що значить — розділений до безконечності, актуально безконечний?

Таємниця, що стояла за подібними питаннями, подекуди змушувала визнавати, що принаймні в деяких пунктах наш розум заходить у безвихідь. Зрештою, наука XIX ст. дуже впевнено оперувала безконечностями, а з 70-х років розвивається математична теорія множин, яка, здавалось, цілком управлялася з подібними проблемами на рівні строго логічних доказів. Так чи інакше реалізм і позитивізм у різних пропорціях могли сполучатися з дозою здорового агностицизму, з визнанням безсилля нашого розуму перед деякими великими й вічними загадками. Але скепсис не змінював головної спрямованості наукового оптимізму: чим менше попередніх припущень і передсудів, чим біліша пляма, тим краще заповнювати її рисунками, що загалом складають карту величезної неосвоєної території, яка називається Всесвіт.

Цей загальний дух прогресу, що спирається на неупереджене пізнання, знаходив вияв у всьому просторі культури.

Архітектура особливо виразно демонструє еклектизм — псевдоісторичну мішанину різних елементів, зрештою, не позбавлену сьогодні певної привабливості попри ту нещадну критику, якій її піддавали за безпринципність покоління теоретиків. Цими пишними й життєрадісними спорудами забудовано центри європейських столиць і великих міст, бо в другій половині століття повсюдно в Європі руйнують старі оборонні вали, безжально нищать старі середньовічні /384/ вулички, прокладаючи нові широкі вулиці й засаджені деревами бульвари. Нові будівельні матеріали й техніка будівництва могли вже в другій половині століття різко змінити вигляд міст, але нові елементи приховуються на перших порах за старими звичними конструкціями. Характерним прикладом може бути читальний зал Паризької бібліотеки св. Женев’єви, закінчений якраз 1850 р., і дещо пізніша будова Національної бібліотеки в Парижі (автор обох будов — Анрі Лябруст); використані тут тонкі чавунні колони заховані в цеглу й імітують корінфський стиль.

З науковими конструкціями архітектурні, мистецькі, літературні явища мають дещо спільне: демонструється відсутність апріорної, упередженої, наперед заданої позиції. В цьому розумінні і дух «позитивної науки», і літературний реалізм щось об’єднує з еклектизмом. Архітектурний еклектизм відмовляється від тієї загальної ідеї, яка визначала майбутню цілісність твору в готиці чи бароко, Він іде не від чіткого формального стилістичного задуму, а від змісту. Прикраси в якому завгодно стилі будуть залучені до конструкції потім, незалежно від характеру і задуму самої споруди.

Цією ж відсутністю сталевої настанови (чи принаймні прагненням уникнути апріорних настанов) характеризується реалістичний літературний твір. На відміну від класицизму, що спирався на архаїчні культурні зразки, від романтизму, який шукав основу для зразка в надчасовому національному дусі, реалізм ґрунтується на сьогоднішньому повсякденному житті, і в ньому якраз бачить той зразок, ту парадигму, які мають визначити стилістичні риси твору. Щонайбільше реалістичний твір може дозволити собі щось не надто висвітлювати, аби не бути непристойним, і щось трошки підкреслювати, аби не бути безідейним.

Друга половина XIX ст. породила велику літературу і велике мистецтво реалістичного напряму. Слабким місцем цих культурних творів була відсутність чіткої межі між літератур рою і публіцистикою, легкість, з якою твір мистецтва перетворювався на ілюстрації до певної ідеології. В кінці століття виявляється неспроможність цієї, так би мовити, «програми неупередженості». В мистецтві дедалі сильнішою стає тенденція не ховати свої художні настанови, а знайти і виявити нове художнє «Я», що визначило б власне бачення світу. В науці виявляється обмеженість традиційного бачення світу, його власна і своєрідна суб’єктивна упередженість. Критика Ернстом Махом наївно-об’єктивістських засад механіки була симптомом близької кризи.

Сенсаційні для природознавства відкриття, які по-новому змусили замислитися про те, що ж вносить дослідник у хід і наслідки пізнання, мали всі передумови в XIX ст., але прогриміли тільки в XX столітті. В художній же культурі і в архітектурно-будівничій справі це відбувалося, починаючи з третьої чверті XIX століття.

Художнім відкриттям суб’єктивності став насамперед французький імпресіонізм (ітгеззіоп — враження). Мистецтво миттєвості перевертало увесь естетичний світ, вносило нові чітко виражені від початку художні настанови. В цьому розумінні витончений естетизм малярства і музики мав дещо спільне з функціональною естетикою в будівничому /385/ мистецтві. Первістком нового архітектурного мислення став побудований для Лондонської всесвітньої виставки Д. Пекстоном павільйон «Кришталевий палац», в якому вперше широко застосовано збірні конструкції і скло, і все це було відкрито виявлене, а не приховане.

Нові технічні можливості здійснюються при будівництві вокзалів, універмагів, виставочних залів тощо; при будівництві великих індустріальних споруд широко використовується все нове, але там не думають про естетику. Міжнародна виставка 1889 р. відзначена побудовою Ейфелевої вежі, яка своєю естетикою відкритих сталевих конструкцій кидала виклик старому Парижу.

90-ті роки XIX — перше десятиліття XX ст. — період утвердження й розквіту нового художнього стилю з виявленою цілісною естетикою, який одержав у Франції назву «arts nouveaux» («нові мистецтва»), в Німеччині та Австрії — «Jugendstiel» («молодий стиль») або «Sezession» («відділення», «відокремлення»; так називали себе мистецькі об’єднання цього напряму), а загальноприйнятою стала назва «модерн». Естетика й філософія модерну вносила той суб’єктивний елемент до розуміння світу, який в чомусь повертав Європу від раціоналістичного реалізму до романтизму.





Пізній романтизм


Вся європейська культурна історія XIX ст. немовби проходить на тлі величного заклику Шіллера «Обнімітесь, мільйони!», що звучить у простих і могутніх фразах Дев’ятої симфонії Бетховена. Бетховенське музичне розуміння трагічного — це той самий героїчний оптимізм Ґете, що ґрунтується на осмисленості і виправданості жертви і самопожертви. Ця оптимістична впевненість у тому, що «добро візьме гору», була підґрунтям і опертям гуманізму і свободолюбства.

В тіні Ґетевої мудрої життєлюбності до певного часу непомітною була філософія близького до нього Артура Шопенгауера (1788 — 1860 рр.). Головна його праця «Світ як воля і уявлення» вийшла ще 1819 р., за життя Ґете, але стала популярною тільки в другій половині століття. Шопенгауер відомий своїм песимістичним сприйняттям людської трагедії. Проте слід підкреслити близькість його вихідних позицій до німецької класики і романтики, включаючи Фейєрбаха і раннього Маркса. «Спочатку було діло» — ця максима однаково визначає примат діяльності, практики у всіх великих німецьких філософів; Шопенгауер чітко визначає практичну діяльність як особливий вимір людини, що називається воля. Світ людини у цьому вимірі розпадається на суб’єкт та об’єкт після реалізації вольової дії; здійснивши заміри, людина має перед собою справу своїх рук, розуму та інтуїції як річ, предмет, об’єкт — і сама живе в створеному нею світі як річ серед речей. Тут і діє причинність, логіка, достатня підстава, розум, розрахунок. Тут, у плині життя як ланцюга взаємопов’язаних подій, людина не вільна, вона жде неминучого і безглуздого кінця. Об’єктивний світ, де людина є сама не більше ніж об’єкт, — це світ страждання. Але воля, світ воління і рішень мають і інший полюс. До цього полюса можна прийти тільки через співчуття, співпереживання, через вихід за /386/ межі власного «Я», через любов. Тут і тільки тут людина може знайти щастя: адже щастя — це не більше, ніж позбавлення страждань, вихід у рятівні нечутливість, байдужість споглядання, східну нірвану.

Ця песимістична і трагічна філософія стала засадовою для культурної концепції Ріхарда Ваґнера і втілилася в його музиці.

Впродовж XIX ст. надзвичайно популярною була і ранньоромантична музика — Вебер, Шуман, Шуберт і особливо Шопен. «Новоромантичною трійцею» називають Берліоза (1803 — 1869 рр.), Ліста (1811 — 1886 рр.) і Ваґнера (1813 — 1883 рр). Бурхливий і піднесений Гектор Берліоз, в музичному відношенні — спадкоємець Бетховена і Вебера, був натхненний великою літературою — Верґілієм, Шекспіром, Ґете, Байроном — і прагнув зробити музику виразником літературних ідей і образів. Створена ним у молодості «Фантастична симфонія» стала маніфестом програмної музики, в якій музична тканина підпорядкована певній програмі й ілюструє її. Такий же ілюстративний характер має музика у великого угорського композитора й піаніста Ференца Ліста. Що ж до Ріхарда Ваґнера, то він сприйняв ту саму ідею поєднання музики і літератури, надавши їй всезагального і філософського характеру, створивши новий музикальний світ.

Ваґнер почав писати дуже рано, з успіхом поставив у Дрездені свої перші опери, закінчив «Лоенґріна» — і все зруйнувалось: молодий директор придворної опери брав участь у революції 1848 р. і опинився в еміграції. В Швейцарії він пише статті й книги — «Мистецтво і революція» (1849 р.), «Всемистецький твір майбутнього» (1850 р.), «Єврейство в музиці» (1850 р., видано окремою книгою 1869 р.), «Операідрама» (1851 р.). А головне — починає працю над справою свого життя, тетралогією «Перстень Нібелунґів». Його музика, чималою мірою завдяки підтримці Ліста та його зятя, знаменитого піаніста і диригента Ганса фон Бюлова, проникає в Німеччину. 1862 р. Ваґнера амністовано, і він переїжджає на запрошення короля Баварії Леопольда в Мюнхен, потім живе в м. Байрейті, де король спеціально для нього побудував театр; тут Ваґнер закінчив і поставив «Перстень Нібелунґів» та оперу «Парсіфаль».

Ваґнер вивчав Прудона і Фейєрбаха, дружив з Бакуніним, проте найбільше пройнявся філософією Шопенгауера. На розгром Франції 1871 р. Ваґнер відгукнувся врочистим «Кайзермаршем»; його антисемітські писання та агресивний націоналізм дали привід говорити про зраду ідеалів революції. Насправді і у молодого, і у літнього Ваґнера політика, філософія і музична естетика досить цілісні.

Ваґнер вбачав глибоку ваду сучасного суспільства у відособленості, відчуженості його членів, що є наслідком влади золота. Ця влада грошей над людьми у нього уособлюється в єврействі, ненависть до якого проходить навіть через «Нібелунґів» (тема «Золота Рейну»). Всебічна людина майбутнього має, за Ваґнером, відчувати світ цілісно; цю цілісність Ваґнер намагаєтся виразити і в музичній формі. Якщо у Берліоза і Ліста єдність музики й літератури обертається ілюстративністю, то Ваґнер тлумачить оперу як синтетичний твір — музичну драму. /387/ Музика Ваґнера сповнена глибокого симфонічного драматизму, якому підпорядковане все. Замість вставних арій і речитативів у Ваґнера — Sprechgesang, співи-говоріння, що вписуються в єдиний симфонічний текст як імпровізації навколо його лейтмотивів або, за Ваґнером, головних тем (Grundthemen). Ваґнер у традиції романтизму звертається до історії як виразу національного духу. Міфологія, що слугує джерелом його натхнення, — це понура апокаліптична старогерманська міфологія, осмислена в дусі філософії Шопенгауера. Порятунок через любов і визволення через смерть — ось ідеї, що проходять крізь творчість Ваґнера.

Звідси починається Ніцше. Фрідріх Ніцше (1844 — 1900 рр.), людина, яка шокувала європейський культурний світ войовничими деклараціями «білявої бестії», нещадний егоцентричний Übermensch (надлюдина); в житті він був хворобливим самотнім чоловіком, представником найсумирнішої професії — філологом-класиком. Його перша книга «Походження трагедії з духу музики» (1872 р.) народилась як результат критичного осмислення романтизму Шопенгауера — Ваґнера. Ніцше не приймає їх трагічного песимізму, протиставляючи йому філософію життя і відчуття повноти і радості життєдіяльності, волі до влади, сили світовідчування. Оживає Шіллеровий заклик «До радості», але в зовсім іншому, глибоко індивідуалістичному значенні. Радість у Ніцше — це сп’яніння в трансі колективного дійства, де кожен залишається сам, заглушуючи в загальному піднесенні страх самотності виявом жорстоких всеперемагаючих життєвих сил.

Роздуми над джерелами античної трагедії приводять Ніцше до висновку, що в кожній культурі маємо конфлікт двох начал — мирного, просвітленого й усталеного аполлонічного та буйного, нестримного, темного і життєдайного діонісійського. Діонісійський хміль протистоїть розміреному конформізму звичних структур, в яких відбувається раціональне життя індивіда. Кризу європейської культури Ніцше вбачає в змертвінні усталеного світу міщанської моралі й традицій («боги вмерли»). Приймаючи тезу про породження об’єктивного світу з незмірно багатого життя, Ніцше виводить з ірраціонального життєвого потоку також і всю людську мораль, вторинну й залежну від сили.

Слава прийшла до Ніцше ще за життя, але він не зазнав її, розум його згас задовго до смерті. Скандальний виклик, кинутий ним світові європейських культурних традицій, породив могутню хвилю співзвучних настроїв у найрізноманітніших культурних і політичних середовищах, як лівих, так і правих, — сам Ніцше не був ні антисемітом, ні німецьким націоналістом.

Філософія життя зберегла і набагато поміркованіші традиції романтизму, а звернення до аналізу й художнього наголошення суб’єктивності далеко вийшло за межі ніцшеанства. Проте без Ніцше неможливо уявити культуру кінця XIX — початку XX ст., в тому числі українську.

Такі радикальні результати розвитку чи деградації романтизм дав насамперед у Німеччині. Музика Ваґнера залишилась надто важкою і монументальною і для Німеччини, тут вона зустріла романтичну опозицію в особі Брамса та його прихильників. /388/ Однолітком Ваґнера був Верді, опери й духовна музика якого відповідали романтичному духові італійської національно-визвольної боротьби і зберігали традиційне італійське відчуття прекрасного. Не настільки радикально суб’єктивістською була пов’язана з романтичними витоками німецька «історична школа».

Вільгельм Дільтей (1833 — 1911 рр.) виходив із тієї ж, що й Шопенгауер, ідеї співчуття, подолання самотності людини через вживання в її внутрішній стан, емпатію. В цьому Verstanden, розумінні він вбачав головну особливість гуманітарії (наук про дух). Дільтей наполягав на корінній відмінності гуманітарного дослідження від природничо-наукового: природознавець встановлює загальні закони і від них йде до пояснення конкретних природних подій, гуманітарій відновлює, встановлює, реконструює індивідуальні події, індивідуальну психіку конкретних історичних діячів, а отже, — мотиви і справжній перебіг історичного чину. Гуманітарій — історик передусім — діє в зворотному напряму порівняно з природознавцем, і головна проблема для нього — розуміння людей, які діяли в іншому часі й за інших обставин.

В економічній та соціологічній теорії на перший план виступає історизм, що принципово протистоїть спробам теоретизування, які нагадують йому побудови повітряних замків. В історії немає різних можливостей, вона є потік, в який треба тільки зануритися, отже, описати й зрозуміти історію означає відчути її дух. Ідеологію історизму в німецькій політичній економії впродовж другої половини століття відстоює берлінський професор Густав фон Шмоллер (1838 — 1917 рр.), який заснував 1872 р. «Товариство соціальної політики».

Прямою протилежністю романтизму в «науках про дух» стала французька соціологічна школа, засновником якої був Еміль Дюркгейм (1858 — 1917 рр.), який очолив 1896 р. в університеті Бордо першу в світі кафедру «соціальної науки» (пізніше він очолив аналогічну кафедру в Парижі, в Сорбонні). Дюркгейм продовжує традиції французького раціоналізму від Декарта і Монтеня до Конта; він категорично проти ненаукової, невизначеної ідеї «співпереживання» історії та сучасності, де не можна відділити правильне розуміння від хибного. Все має бути пояснене в позитивній науці однаково переконливо, незалежно від того, що є об’єктом вивчення. Виходячи з того, що ціле — завжди більше, ніж сума частин, Дюркгейм ставить завдання вивчення не окремих психологічних реалій, а цілісних соціальних фактів. Одиничним явищам протиставляється особлива соціальна реальність, що тільки і повинна стати предметом соціології (цей термін Дюркгейм узяв у Конта). Соціологія має бути, за Дюркгеймом, вільна від упередженості і необгрунтованих припущень, як і наука.

З середовища німецької «історичної школи» вийшов Макс Вебер (1864 — 1920 рр.), який разом із братом Альфредом, В. Зомбартом, Ф. Теннісом та іншими членами Гайдельберґського гуртка заснував 1909 р. Німецьку соціологічну асоціацію. Школа Вебера називалась «розуміючою соціологією», але по суті протистояла державницькому романтизму як об’єктивна теоретична дисципліна. Німецька соціологічна школа спиралася /389/ на філософські традиції, що йшли від Канта, і зокрема визнавала незалежність моральних підстав від соціальних обставин. У неприйнятті морального релятивізму «розуміюча соціологія» близька до французької школи Дюркгейма.





Соціалізм та марксизм


Стійка тенденція до зростання виробництва і стабільне зростання національного доходу означали також зростання життєвого рівня населення провідних країн Європи. Щоправда, підвищення заробітків було значно повільнішим порівняно із загальними темпами технічного прогресу і енергоозброєння, і проблема бідності залишалася для Європи гострою. Особливо важко переживалися біднішими верствами населення періодичні депресії, що в XIX ст. були дуже важкими, частими, глибокими і супроводжувались масовими безробіттями і соціальними катаклізмами. Можна навіть сказати, що більша частина XIX ст. пройшла під знаком постійної загрози, яку становила для промислово-технічної цивілізації соціальна нестабільність, викликана тиском бідності.

Тільки під кінець століття ситуація стала кращою. Після 1895 р. починається новий етап промислового піднесення, що супроводжується постійним поліпшенням матеріального становища працюючих. Кризи двадцятого століття (до першої світової війни Європа пережила їх чотири) були не такі тривалі й глибокі, з них суспільство виходило з меншими втратами, ніж у минулому.

Тим цікавіше, що саме цей період в історії Європи характерний швидким зростанням впливу соціалістичних течій і вчень та успіхами профспілок і страйкового руху. Епоха від 1889 р. до першої світової війни — це епоха II Інтернаціоналу.

Вплив соціалізму був найменшим там, де найсильнішими були традиції профспілкового руху і найпередовішим трудове законодавство — в Англії.

Англія як світ і цивілізація являла собою надійно збудоване суспільство з чітко визначеними межами між соціальними класами. Найхарактернішою рисою цього суспільства було те, що воно мінімальною мірою трималося на засобах державного насильства і максимальною мірою — на неписаних законах. Англія уникла потужної бюрократії, не знала тоді постійної армії і досі живе без конституції.

У 1870 р. ліберальний уряд Гладстона здійснив реформу цивільної служби. Суть уніфікації правил державної служби, включаючи колонії, полягала в тому, що завдяки системі конкурсних іспитів створювалися різні освітні цензи для різних соціальних позицій, наприклад, університетський рівень — для «адміністративного класу». Здавалось би, це створювало суспільство рівних можливостей, але насправді нова система закріплювала класову нерівність, оскільки остання пронизувала всю систему освіти. «Public school», державна школа, ніколи не могла зрівнятися з приватною, «privat school», а випускник такої школи, як заснований 1441 р. коледж Ітон, не міг бути рівним жодному іншому випускникові. При цьому навчання в аристократичних коледжах було жорстким, дітей там сікли. Здібніших дітей відділяли в кращі класи в усіх /390/ школах, і той, хто закінчив пересічний клас пересічної школи, не мав жодних шансів. Хто вийшов з Лондонського Іст-Енду, той так і проведе своє життя в цьому районі «нижчих класів», маючи свою компанію і свій паб, де питиме своє пиво. Така система життя існувала в Англії до середини XX століття.

Англійське суспільство заохочувало індивідуалізм і водночас ставило інтереси сім’ї вище інтересів кожного її члена. Зберігши родову аристократію й продовжуючи аж до сьогодні процес нобілітації, англійська система відвела лордам скромне місце в державному управлінні, істотно зменшивши його ще раз на початку XX століття. Залишаючись індивідуалістами і чітко дотримуючись принципу невтручання в чужі, бодай сусідські, справи, англійці зберегли в стандартах поведінки щось від рицарства, щось від етики морських народів — вміння приходити один одному на допомогу в екстремальних ситуаціях і взагалі триматись щільно разом там, де вони протистоять «іншому світові».

Уолтер Беджет у книзі «Англійська конституція» (1867 р.) писав, що постійне політичне об’єднання представників нижчих класів забезпечило б їм переважаючу роль у країні й владу невігластва над знанням. Він рекомендував «вищим класам» добровільно поступатися, щоб не довелося потім поступатися за примусом. І «вищі класи» діяли саме в такий спосіб, навіть упереджаючи вимоги тред-юніонів розвинутим робітничим законодавством, як це було зроблено за ініціативою Ллойд-Джорджа напередодні війни.

Соціалістична течія в Англії репрезентована в ці роки насамперед Фабіанським товариством, створеним 1884 р. подружжям Сіднеєм та Беатрісою Уебб, письменником Бернардом Шоу (тоді ще не драматургом) та іншими інтелігентами, серед яких були і священики. Це, по суті, такий же гурток, як і різні благодійні товариства, релігійні об’єднання, громади аматорів тощо, структура радше неформальна, що поєднувала людей на підставі співчуття бідним і неприйняття соціальної несправедливості. Оскільки соціалістичні цінності суперечили традиційному порядку, не лише закріпленому владою, але й укоріненому в традиціях і класовій структурі суспільства, вони не утверджувалися не лише у «пристойному товаристві», а й у робітничому русі. Тред-юніони займались конкретними справами поліпшення добробуту робітничого класу в межах усталеної соціальної структури. На правому фланзі політики були консерватори-торі, на лівому — ліберали-віґі. Тред-юніони залишались поза активною політичною грою, і тільки після війни внаслідок радикалізації суспільного життя Робітнича партія стала лівим флангом політичної палітри замість лібералів.

І Інтернаціонал Маркс і Енгельс розпустили після Паризької комуни тому, що його залишили англійські тред-юніони і рівновага порушилася на користь революційних анархістів. Острівні пролетарі остерігалися конкуренції своїх братів по класу, що стимулювало міжнародне співробітництво тред-юніонів, але відмежовувалися від революційних крайнощів. Маркс і Енгельс, які могли спокійно жити і працювати тільки в Англії, всі сподівання покладали на революційний робітничий рух континентальних країн, насамперед Німеччини і Франції. /391/

У Франції Ребітнича партія виникла 1879 р., її вождем став 25-річний Жюль Гед, що знаходився під впливом Маркса і його зятя Поля Лафарґа, але, взагалі кажучи, до теорії залишався досить байдужим. В партії ставало дедалі впливовішим крило опортуністів, або посибілістів, орієнтоване на можливі (opportune, possible), а не радикально-революційні, покращення. Дуже ліве і радикальне крило Ґеда, на яке покладали надії Маркс і Енгельс, насправді не було таким уже революційно-марксистським і відповідало радикальним умонастроям робітничого класу по-своєму, по-французьки. На початку XX ст. лідером соціалістичної партії став посибіліст Жан Жорес, найбільш яскрава фігура довоєнного соціалістичного руху, лівий інтелектуал (за фахом історик, Жорес вчився разом з Дюркгеймом і Берґсоном), чудовий оратор і порядна людина.

Південна жвавість і відкритість, життя на вулиці, у кав’ярні, де за кавою або скляночкою перно обговорювалось геть усе, підвищений інтерес до політики, мод, мистецтва, постійні амурні скандали, взагалі великий інтерес до жінок — все це створювало в уяві чужинців нерідко хибний образ легковажної Франції, країни насправді досить індивідуалістичної, де обивателі опускають на вікнах жалюзі й закривають двері дуже рано, живучи у своїх сімейних фортецях не менш закрито, ніж англійці. Вони достатньо егоїстичні (з певною часткою нарцисизму), віддані принципам свободи і власності. Франція прагне і вміє жити в своє задоволення і підпорядковує цьому свої економіку, культуру і навіть демографію. Грошей у неї вистачало, і середні класи вкладали їх у банки, а банки, в свою чергу, — в різні країни світу, зокрема в Росію.

Французька промисловість орієнтувалась на те, що безпосередньо буде споживатися, і Франція вивозила парфюмерію, тканини, зокрема ліонський шовк, а з винаходом (у Франції ж) швейної машини — наймодніший французький одяг, доступний тепер для середніх верств населення. Париж був не просто столицею мод чи мистецтв, він залишався столицею смаку, передусім справжнього високого смаку в традиційних елітарних сферах культури.

Залишаючись країною, де Слову належить велика роль, Франція завжди була чутливою до думки своїх інтелігентів і особливо поетів. Гюґо став символом непокори авторитаризмові, коли змушений був у часи диктатури Луї-Наполеона III емігрувати до Англії. Після повернення в Париж його слово в морально-політичних колізіях часом вирішувало все. Поети відіграли певну роль у політиці, але поезія не була політизована — Франція надто цінувала культуру як таку, і саме вона відкривала можливості орієнтованої суто на духовні цінності культури.

Французький індивідуалізм виявився і в тому, що профспілковий рух у Франції був розвинутий слабо — в кінці століття налічувалося 400 тис. членів профспілок на 4 млн робітників. Політичні партії Франції виражали в чистому і яскравому вигляді радите тенденції, ніж масовий настрій. І профспілки, і соціалісти, навіть посибілісти, у Франції були досить ліві й революційні, що зовсім не означає, ніби таким був і робітничий клас. Тому у республіканській Франції було можливо те, що немислиме в /392/ кайзерівській Німеччині: радикальний демократ Клемансо дав наказ артилерії розстрілювати страйкарів, і небо не впало на волелюбну республіку.

В Німеччині позиції соціалістів як партії стали в робітничому класі набагато сильнішими. Вплив профспілок був не більшим, ніж у Франції, під кінець століття ними вже охоплено близько 10 відсотків робітників, натомість за соціал-демократів голосувало до 20 % населення. Робітничий і соціалістичний рух уповільнювався в періоди економічних негараздів і швидко прогресував у часи піднесення.

Німецька Соціалістична Робітнича Партія утворена на з’їзді в Ґота 1875 року. З’їзд об’єднав більше «ласальянське» та менше «айзенахське» угруповання. З приводу знаменитої в історії марксистської доктрини «Критики Готської програми» Маркса його вірний і ліворадикальний послідовник Франц Мерінґ писав: «Маркс не брав до уваги, що проект програми точно відображав теоретичні погляди обох фракцій: він гадав, що айзенахці охопили уже науковий комунізм у всіх його логічних висновках, а ласальянці не більш, ніж відстала секта, переможена ходом історичного розвитку, що має здатися айзенахцям. Цією помилкою пояснюється граничне роздратування, під впливом якого Маркс написав свого листа» *.



* Меринг Ф. История Германской социал-демократии. — М; Л., 1928. — Кн. 5. — С. 75. «Там же. — С. 103.



Ідейну ситуацію в німецькій соціал-демократії Мерінґ характеризує досить відверто: «Невизнані винахідники і реформатори, противники щеплень проти віспи, прихильники природного методу лікування і тому подібні дивакуваті генії намагались знайти собі серед потужних хвиль робітничого руху те місце, в якому всі їм відмовляли» **. Серед таких «невизнаних геніїв» був і досить авторитетний в партії саморобний філософ, антисеміт і нахаба Ойґен Дюрінґ, висміяний в академічних колах; Маркс і Енгельс здійснили спробу встановити ідейну монополію в соціал-демократичному русі, протиставивши свою концепцію ідеологам-аутсайдерам. Славнозвісна праця Енгельса «Анти-Дюрінґ» друкувалась спочатку в офіційному партійному органі, але лідери соціалістів не дуже хотіли визнавати теорію Маркса і Енгельса своїм партійним ученням, і подальша публікація твору була перенесена в науковий додаток до журналу. Отже, і німецьку соціал-демократію не можна безумовно вважати «марксистською». Проте чим далі, тим охочіше соціал-демократичні лідери апелювали до марксистського вчення.

Опинившись у парламенті, соціалісти спочатку використовували його трибуну для революційної агітації, мало думаючи про конструктивне розв’язання державних проблем. Об’єктивно їх роль зводилась до того, що вони здійснювали тиск зліва на консервативні сили і змушували їх робити кроки назустріч інтересам робітництва. Але постійна участь у парламенті зобов’язує до відповідальності. Необхідність розв’язувати поділовому практичні питання ставала дедалі більшою, а це вимагало якихось загальних принципів. Щоб продемонструвати принциповість своїх голосувань з питань суднобудівної програми чи колоніальної політики, краще було обґрунтовувати їх теоретичними засадами нової пролетарської науки — марксизму. Що це таке насправді, пересічний /393/ соціал-демократичний лідер, за фахом столяр чи кушнір, погано собі уявляв і не дуже цього прагнув, задовольняючись тим, що він залишається добрим німцем і має «Залізного хреста» за франко-пруську війну. Для цього у нього були «наші вчені», високоповажані Маркс, Енгельс та їх молоді учні.

Та обставина, що марксистська наука більше була солідною вивіскою, ніж глибоким переконанням німецьких соціал-демократів, наочно виявилася з початком світової війни, коли розгублена групка марксистських теоретиків опинилася практично поза партією.

В рік святкування столітнього ювілею Великої Французької революції французьким соціалістам вдалося зібрати досить представницький міжнародний конгрес, який відродив Інтернаціонал як міжнародне робітниче товариство, що керується соціалістичними орієнтирами. Вчення Маркса не сприймалося ще як політична релігія, але мало найбільшу вагу в соціалістичних колах. За роки свого існування II Інтернаціонал ухвалив чимало рішень, що визначали рамки розв’язання глобальних проблем у дусі гуманізму і соціальної справедливості. Звичайно, жодних механізмів виконання таких декларацій в розпорядженні Інтернаціоналу не було, не було і безпосереднього зв’язку між цими ідеологічними маніфестами та реальною політикою національних робітничих та соціалістичних партій. Прірву між деклараціями та повсякденною політикою продемонструвала Перша світова війна.

Вже в цей період визначились слабкі риси обмеженості Марксової філософської концепції суспільного розвитку і політичної економії.

В економічній науці тією реалістичною та об’єктивістською концепцією, яка, спираючись на абстрактний аналіз, намагалася встановити незалежні від суб’єкта закони життя суспільства, була теорія Сміта, розвинута в кінці XVIII ст., удосконалена Рікардо на початку XIX ст. і широко розпропагована логіком, філософом і економістом Джоном Стюартом Міллем у першій половині XIX століття. Англійська класична політична економія виходила з того, що вартість товару має об’єктивний характер, визначається кількістю витраченої на нього праці і лише частково в певних межах може змінювати свій грошовий вираз, зважаючи на попит. Загалом XIX ст. проходить під впливом цієї економічної системи. До кінцевих послідовних висновків довів її Карл Маркс, перший том фундаментальної праці якого «Капітал» опубліковано 1867 р. в Гамбургу німецькою мовою; за життя Маркса (він помер 1883 р.) том витримав друге німецьке, а також французьке і російське видання (англійською мовою опублікований 1886 р.). Послідовність Маркса виявилася в тому, що він уявлення школи Сміта про об’єктивний характер вартості переніс на вартість робочої сили (до 1863 р. він говорив про вартість праці), і на підставі цих уявлень розвинув концепцію капіталістичної експлуатації і форм експлуатації взагалі, пов’язану із загальною теорією класів та суспільно-економічних формацій. З економічною теорією та соціологічною доктриною Маркса рахувалися не лише як з ідеологічним, а й науковим явищем, що доводило до кінця об’єктивізм англійських класиків. /394/

Сам Маркс протиставив свою «політичну економію» економічній теорії Сміта — Рікардо не тільки як вираз пролетарської ідеології — виразові ідеології буржуазної, але і як німецьку економічну науку, обґрунтовану матеріалістично переробленою ідеалістичною німецькою діалектикою, англійській економічній науці, побудованій на засадах емпіризму. Мілль об’єктивність економічної науки обґрунтовував у той же спосіб, що й об’єктивність природничих наук. Для нього механіка відрізнялась від метеорології тільки тим, що мала в основі більше фактів, а тому давала точніші прогнози. Це був типовий для XIX ст. варіант неупередженої реалістичної науки: жодних вихідних припущень, збирання фактів, знаходження регулярностей, за ними — причин економічних явищ, а до цього трошки здорового сумніву, легкого агностицизму: фактів завжди дещо бракує для абсолютної істини. На відміну від цього німецька і пролетарська наука Маркса претендувала на метод, який забезпечує їй безпомилкове визначення істини принаймні на тому етапі, коли пролетаріат виконує свою історичну місію. Класова упередженість пролетаріату є, з точки зору Маркса, водночас гарантом неупередженості та об’єктивності його науки з огляду на його історичну місію.

Ідеї, протилежні економічному вченню Сміта і Маркса, філософії «історичної місії пролетаріату» та німецького романтизму, висунула маржиналістська теорія.

У 1883 р. в німецькомовній літературі почалася різка полеміка між прихильниками історичної школи та новим напрямом, проголошеним в опублікованій того року книзі австрійського вченого Карла Менґера. Школа Менґера — фон Візер, Бем-Баверк, пізніше фон Мізес (родом львів’янин) та інші — започаткувала сучасну ліберальну економічну теорію. Публікації Менґер почав ще в сімдесятих роках, а незалежно від нього ідеї так званої «маржиналістської революції» обґрунтовувались в Англії С. Джевонсом, у Швейцарії — Л. Вальрасом.

Маржиналізм протиставив класичній об’єктивістській теорії від Сміта до Маркса новий підхід, який можна пов’язати із суб’єктивістським «модерном» у культурі. Головне протистояння починалося з того, що відкидалася сама ідея об’єктивної вартості: вихідним пунктом аналізу була споживча вартість, цінність як міра потрібності товару для покупця, і визначалася зміна ціни залежно від насичення ринку. Маржиналістська теорія одразу виявилася перспективною з прикладної точки зору; Маркс усе пояснював і передбачав на далеке майбутнє, але щодо близьких перспектив не був щасливим прогнозистом.

Спрямованість маржиналістської теорії проти класичної політекономії й марксизму сполучалася з її протистоянням економічній теорії історичної школи. Конфлікт з останньою був таким гострим, що Шмоллер погрожував заборонити викладання маржиналістських теорій в університетах Німеччини. Шмоллера і його школу називали «кафедральними соціалістами» (Kathedersozialisten), оскільки вони підтримували ідеї соціалістичного державного контролю над економікою, вважаючи, що соціалізм може бути побудований шляхом співробітництва робітничого класу з монархією. /395/

Не узгоджувались із марксизмом як моністичною детерміністською концепцією соціального розвитку також соціологічні теорії і Дюркгейма, і Вебера. Макс Вебер переконливо показав, що економічні стимули можуть мати протилежні наслідки в різних етико-релігійних системах мотивації, і, отже, релігію і мораль можна вважати передумовою економічного розвитку. Плюралістичні висновки випливали і з соціологічних досліджень Дюркгейма, що вказав на значення соціальної солідарності й деструктивний характер стану, де втрачено цінності, а мораль не регулює поведінку індивіда (теорія аномії).

Послідовники Маркса, як правило, ігнорували результати розвитку соціальних наук поза межами марксизму, проголошуючи всіх новітніх суспільствознавців буржуазними епігонами класики, давно подоланої Марксом. Проте з ходом економічного розвитку і підвищенням добробуту європейських робітників ставало дедалі очевиднішим, що головний «закон», на який спирався висновок Маркса про неминучість світової пролетарської революції, «закон абсолютного і відносного зубожіння пролетаріату», — не відповідає дійсності. Почалися несміливі спроби переосмислення марксизму і переорієнтації його на етичні засади, що викликало бурхливі протести радикальних революційних догматиків.




Націоналізм і загроза війни


У післявоєнних спогадах епоха кінця століття (fin du sciècle) і початку нового залишилась золотим віком Європи, часом безжурного сподівання на неперервність прогресу, подолання бідності і соціальної нерівності на підставі розвитку науки, промисловості та освіти. Катастрофа світової війни струсонула західну цивілізацію несподівано, хоча про війну багато писали й говорили.

При цьому можливість війни була зрозумілою для всіх, і розроблений німецьким Генеральним штабом план нападу на Францію через Бельгію — «план Шліффена» — обговорювався військовими спеціалістами у відкритій пресі, ніби план будівництва якого-небудь каналу. Несподіваним і невідповідним до очікуваного результату виявився тільки масштаб воєнних дій і, відповідно, лютість нищення, вбивств і спустошень.

Чим була викликана страшна і всеохопна світова бійня? Причини війни пізніше шукали в зіткненнях глобальних економічних інтересів європейських імперій. Дивлячись на історію ретроспективно, ми сьогодні не можемо заперечувати економічних мотивів мілітаристської політики, але й не маємо підстав стверджувати, що без військового розв’язання проблем економічний розвиток був би неможливий.

З весни 1905 р. до Сараєвського вбивства налічують 6 — 7 політичних криз, які ставили Європу на межу війни. Щоразу це були інциденти, що випливали з франко-німецького суперництва в Марокко або австросербського суперництва на Балканах. У конфлікти втягувались Росія на боці Сербії, Німеччина на боці Австрії або Туреччини, Франція на боці Росії, нарешті, Англія на боці Франції. Врешті один із таких конфліктів закінчився світовою війною.

Європа контролювала майже весь світ. Європейські держави /396/ перетворились на світові імперії з колоніями на околицях цивілізації. Уявлення про те, що боротьба за колонії як ринки збуту та джерела сировини стала причиною воєнного вибуху, не підтримується фактами і цифрами, І за імпортом, у тому числі сировини, і за ринками збуту, і за вкладами капіталів території колоній займали в економіці європейських держав приблизно десяту частину. Дев’ять десятих фінансових і товарних засобів черпались у розвинених, неколоніальних господарських територіях.

Так, у 1899 р. Франція вивозила товарів на суму 4518 млн франків; колонії надавали ринок збуту тільки для товарів на суму 451,6 млн франків. Якщо не брати до уваги Алжир, що раніше став частиною французької господарської території, то вся колоніальна імперія Франції поглинала товарів всього лише на суму менше, ніж 200 млн франків. Втрата всієї колоніальної імперії, крім Алжиру, означала б для Франції втрату менше однієї двадцятої ринку!

Те ж — стосовно джерел сировини. Франція ввозила товарів з колоній на суму до 500 млн франків, а за винятком Алжиру — на 223 млн, натомість увесь імпорт становив більше 4 млрд франків!

Якщо додати, що тільки завоювання Алжиру коштувало Франції 5 млрд франків, то стане зрозумілим: раціональна калькуляція не пояснює прагнення контролювати якомога більше територій у світі, якому були підпорядковані військово-дипломатичні стратегії всіх провідних держав. При цьому про землі, які ставали об’єктами колоніальної політики великих держав, практично нічого не було відомо напередодні завоювання — лише поодиноким мандрівникам, що подорожували під виглядом місцевих купців або пілігримів, вдавалося інколи проникнути на закриті для погляду чужинця території. Великі держави іноді були готові воювати за квадратні кілометри пустель або тропічних лісів у надії щось там відкрити або посилити свої геополітичні позиції.

Чи не була підготовлена війна піднесенням націоналізму у країнах Європи? Вибух воєнного конфлікту приніс спалах шовіністичних пристрастей. Але й тут можна заперечити, що в довоєнний час націоналізм не виходив за рамки «нормального» патріотизму, і в більшості європейських країн радикальні форми націоналізму не були пануючими.

Франція звикла до іноземців, у Парижі їх завжди жило багато, і французи на відміну від англійців не цуралися чужинців. Проте вони не розуміли, що культурне життя може бути іншим, ніж французьке, і для них Париж був столицею не тільки Франції, а й цілого світу. Якщо для англійця пожити якийсь час де-небудь у колонії було явищем нормальним і давало додаткові шанси дещо збагатіти, то французи в колоніях приживалися погано (крім Алжиру), взагалі Франція була недоброю і жорстокою метрополією, простий народ колоніями не дорожив, а видатні діячі культури завжди соромилися колоніалізму.

Вирішальною драмою, що визначила позицію нації в морально-політичних проблемах, була справа Дрейфуса, під час якої антисеміти й націоналісти в результаті важкої і напруженої боротьби зазнали ганебної поразки. /397/

У Франції завжди були консервативно-націоналістичні сили так чи інакше пов’язані з ідеями повернення авторитарного диктаторського чи монархічного «порядку», католицького «відродження» та мілітарного реваншу — переможної війни з Німеччиною. Але суспільство не підтримало консервативно-націоналістичних орієнтацій. В час «справи Дрейфуса» народився «інтегральний націоналізм» Шарля Морраса, який проголосив гасла інтеграції нації на ґрунті класового миру, строгої ієрархії та корпоративізму. Рух «Альянс франсез» Ш. Морраса залишився далекою від мас організацією, натхненною кількома націоналістично-католицькими інтелектуалами. Він виявився притягальним для деяких синдикалістських лідерів, як от Ж. Сорель, який пізніше виявляв великі симпатії одночасно до Леніна і до Муссоліні. Нагнітання націоналізму знайшло вихід у варварському акті, що потряс Францію напередодні війни, — вбивстві Жореса. І все ж це було винятковим, потворним явищем.

Спалах німецького націоналізму та антисемітизму припадає на час франко-прусської війни (термін антисемітизм з’явився пізніше, 1879 р.). Німецький націоналізм набував форм релігійно-консервативної ідеології та політики, пов’язаної з антисемітизмом, а також форм «духовного расизму», раніше невідомих. За серією ганебних статей Ріхарда Ваґнера з’являється низка інших подібних публікацій, а 1875 р. германіст-дилетант Г. фон Пфістер вводить у вжиток вираз «volkisch» (від das Volk — «народ»). Цей вираз у певних колах швидко витіснив слово «national» (національний) і навіть «volklich», яке можна перекласти як «народний»; в слові «volkisch» була наявна якась конотація, що апелювала до «раси», «кревної спільноти», «народного духу». Тут же з’являється вираз «deutschvolkisch» («німецьконародний») з тими ж конотаціями.

Особливого поширення ця «німецьконародна» ідеологія набуває в певних колах Австрії. Зазнавши поразки в боротьбі з Пруссією за першість у німецькому русі й вийшовши з Німецького союзу, встановивши дуалістичну австро-угорську систему національного панування (1867 р.), мірою того, як виборче право внаслідок реформ 1882, 1897 і 1907 рр. наближалося до рівного і прямого, австрійські німці дедалі більше перетворювалися на національну меншину в імперії. Територія, обмежена рубежем річки Лтави і — з півночі та сходу — Карпатським хребтом, контролювалась угорцями; сюди відносились також землі словаків, закарпатських українців, Трансільванія із змішаним угорськорумунським населенням, невеликий сербський анклав. Словенія, Хорватія, Чехія, Галичина польська та українська, Буковина належали до австро-німецької сфери впливу. В австронімецькому середовищі розвивається «deutschvolkisch» націоналізм.

Проте ні в кайзерівській Німеччині, ні в Австро-Угорщині расизм і войовничий антисемітизм не були ані державною політикою, ані ідеологією мас. В Німеччині, як і в усій Західній Європі, утвердились ліберальні правові та політичні настанови; напередодні війни Німеччина була досить терпимою в національному відношенні державою, хоча єврей мав дедалі менше шансів стати офіцером, а онімечення поляків йшло повним ходом. Тривалий період ностальгії по єдиній німецькій /398/ державі породив справжній культ державної влади, довоєнні німці дивували грубістю своїх чиновників і поліцаїв та дисциплінованістю й слухняністю громадян. Поліцейськобюрократична традиція була властива Пруссії, яка здійснила державне об’єднання Німеччини. Решта країни, і особливо її католицька частина, досить ревно ставилася до прусського авторитаризму й оберігала федеративний характер держави.

Протистояння інтелігентських кіл ідеології романтичного deutschvolkisch, «німецьконародного» націоналізму знайшло вираз у соціологічній теорії. Після публікації книги Ф. Тенніса «Спільнота і суспільство» («Gemeinschaft und Gesellschaft», 1887 р.) нація як спільнота, що породжується інстинктами, почуттями, органічними відносинами (Wesenwille — сутнісна чи природна воля), протиставляється нації як суспільству, раціонально організованому соціальними інституціями (Kurwille — розсудкова воля), тобто політичній нації і громадянському суспільству. В «розуміючій соціології» Макса Вебера другий тип спільності розглядається як вищий.

Садистська жорстокість міжетнічних конфліктів постійно була наявна в політичному побуті Османської імперії. Люті звірства турецької влади в Болгарії в період російсько-турецької війни викликали протести світової громадськості, і в мирний договір, підписаний на Берлінському конгресі, було внесено пункт, згідно з яким султан брав на себе певні зобов’язання щодо останнього великого християнського народу, що залишився в імперії, — вірмен. Вірменія займала тоді величезну територію в рамках султанату — від Кавказу до середземноморського узбережжя Кілікії. Невдовзі з’ясувалось, що султан Абдул Гамід має далекосяжні наміри щодо вірмен. Вірменське населення було поставлене в умови, коли під постійною загрозою знаходились не тільки добробут, а й життя й безпека кожного. Час від часу турецьку Вірменію потрясали масові вбивства мирного населення; до участі в кривавих погромах залучались війська і поліція, але головну роль відігравав набрід грабіжників, ґвалтівників і вбивць із міських низів (дадашів). 1894 пограбовано і вирізано район Сасуна, у вересні 1895 р. погроми прокотились по Стамбулу, а потім — по всій турецькій Вірменії. Водночас імператор Вільгельм II під час поїздки на Близький Схід зустрівся з Абдул Гамідом, прозваним Кривавим, і в своїй промові в Дамаску заявив: «Нехай султан і триста мільйонів магометан, розкиданих по землі, будуть упевнені, що німецький імператор на всі часи залишиться їх другом».

Абдул Гамід був скинутий 1908 р. революцією «Молодої Туреччини», а Османська імперія проголошена турецькою національною державою. Західна Європа була сповнена надій на швидку європеїзацію Туреччини. Проте уже навесні 1909 р. молодотурецьке керівництво спровокувало різню, в ході якої в Сирії було по-звірячому вбито десятки тисяч вірмен — чоловіків, жінок і дітей. Молодотурецькі націоналісти проводили в життя політику етнічної чистки, започатковану Абдул Гамідом, яка мала закінчитися винищенням цілого народу. Це був провісник масових геноцидів XX століття. Вже тоді європейські гуманісти підносили голос на захист вірмен та всіх /399/ переможених і пригноблених народів. Постійно вірменською проблемою займалися у Франції Анатоль Франс і Жан Жорес, який вбачав у захисті народів — жертв переслідувань пануючих націй, насамперед в Азії, Африці, Америці, одне із завдань міжнародного соціалізму. В журналі «Вестник Европы» український і російський вчений і громадський діяч М. М. Ковалевський друкував статті гуманістичного спрямування, зокрема на захист вірмен від геноциду.

Небезпечні симптоми в європейській цивілізації виявила колоніальна експансія. Вона підтримувала ідеологію «сильної людини», романтику нещадного твердого воїна, що протистоїть розм’яклому європейському міщанину. За духом конкістадорів XIX ст. важко було вгадати реальність нечуваного садизму щодо нещасних завойованих тубільців. Але вже на початку XX ст. англійський письменник Джозеф Конрад підняв завісу над тією жахливою буденністю Конго, яку пізніші письменники назвали словом «простір смерті» або «культура терору», а російські кримінальні злочинці — словом «беспредел». «Джозеф Конрад» — літературний псевдонім Юзефа Конрада Тадеуша Коженьовського, польського шляхтича з України, сина польського письменника і політичного засланця Аполло Коженьовського, великого симпатика українського народу; може, ця «польськість» визначила і почуття справедливості у Джозефа Конрада — письменника Британської імперії, може, це визначило також і його слабкості — адже навіть у повісті «Серце темряви» Конрад, за висловом одного дослідника, намагався «проникнути за завісу, зберігаючи, проте, її галюцинаторні властивості».

Мабуть, один лише Р.Б. Каннінґем без будь-яких романтичних галюцинацій зривав покрови з «простору смерті» як у Конго тих же часів, так і в Північній Америці, де каучукові компанії так само по-садистськи нищили індіанців у хащах Амазонки. Характерно, що Каннінґем так само, як і Конрад, належав до пригнобленої нації — він був ірландець і 1916 р. переправляв повсталим землякам зброю з Німеччини.

Проте людство не оцінило тоді загрози, яку несе йому расизм. Пристойне Етнографічне товариство в розквіт вікторіанської епохи було дещо стурбоване доповіддю француза дю Шайо про його подорож по Екваторіальній Африці, оскільки вона здалася їм надто апологетичною щодо негрів; мандрівник виправдовував деякі риси їх характеру і навіть релігій. Товариство виявилось на боці мандрівника Бертона, який, повернувшись із Верхнього Нілу, доповідав: «Як тільки африканець дорослішає, його розумовий розвиток зупиняється, і з цього моменту він іде не вперед, а назад», а мозок африканця «такий же стоячий, як і болота, що становлять його крихітний світ» *. Тільки після праць Дюркгейма і Малиновського ставлення до корінного населення колоній почало змінюватися. Але XIX ст. загалом пройшло під знаком європоцентристських передсудів, що створювало можливості великих гуманітарних катастроф.



* Див.: Дэвидсон Б. Африканцы. Введение в историю культуры. — М., 1975. — С. 12. /400/










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.