Василь Яременко
НА ЗАМОВЛЕННЯ ВІЧНОСТІ
Український народ має давню літературну традицію. Їй понад тисячу років, і, здається, вона почала складатися ще задовго до прийняття християнства. Але сьогодні розмова не про легендарні «Велесові книги», «Літопис Аскольда», а про цілком реальну пам’ятку писемності нашого народу — найдавніший літопис України і тих східнослов’янських народів (білорусів і росіян), які вважають себе спадкоємцями київської культури IX—XIII ст.— архітектури, живопису, писемності,— засвоїли її й зросли з неї і на її основі починали творити свого власну культуру.
Назва цієї пам’ятки — «Повість врем’яних літ». Оригінал її до нас не дійшов. Книжники землі нашої, як тільки відкотилась, ослабла і перестала бути нестерпним тягарем татаро-монгольська орда, взялися до відбудови культурного життя. Відшукували уцілілі пам’ятки XI—XIII ст. і ретельно переписували, аби не обірвалася нитка народної пам’яті — легенди і дійсність глибокої давнини.
Складена і щонайменше тричі переписана і відредагована, востаннє близько 1118—1119 рр., «Повість врем’яних літ» на кінець XIV — початок XV ст. була вже майже 300-літньою старожитністю і вимагала нового «перевидання», сиріч — перекопіювання. Таке «перевидання» було здійснене тиражем аж в два примірники. Перший примірник з’явився в 1377 р. і відомий сьогодні під назвою Лаврентіївського списку, а другий — не пізніше другого десятиліття XV ст. і відомий як Іпатіївський (Іпатський) список (літопис). Ці списки не ідентичні як за назвою, так і за змістом. Ще О. О. Шахматов відзначав, що хоча Іпатський список зроблено на якихось сорок років пізніше за Лаврентіївський, багато місць у Іпатському списку старіші відповідних місць у Лаврентіївському списку.
Досі традиційно віддавалась перевага Лаврентіївському списку, відсутні в ньому дані переносили із Іпатського списку. На Україні користувалися послугами російських вчених і перекладачів, власного видання будь-якого списку в оригіналі чи в перекладі до початку 80-х рр. нашого століття не було, спроб інтерпретації пам’яток у сув’язі з історією українського народу не робилося. Якщо російські вчені дожовтневого і радянського періодів вже підготували і видали тридцять сім томів «Полного собрания русских летописей», ще в 1950 р. в серії «Памятники литературы» здійснили двотомне академічне видання «Повести временных лет по Лаврентьевской летописи 1377 р.» (текст, переклад, коментар, покажчики), то на Україні справа ця виглядає сумно і розв’язання її йде із значними ускладненнями.
Перші спроби наукового вивчення літописів Київської Русі пов’язані на Україні з іменами М. Максимовича, М. Костомарова, І. Франка, О. Потебні, М. Грушевського та інших відомих вчених. Ставилося питання про музичну строфу, застосовану в віршових оповіданнях «Повісті врем’яних літ» (Франко, Потебня), маємо приклади поетичного переспіву найдавнішого літопису (Франко, Олесь), тлумачення окремих місць тощо.
В радянський час серед українських вчених, що спеціально і серйозно займаються літописами Київської Русі, одинокою постаттю залишається Л. Є. Махновець. У 1980 р. першу спробу переповісти для дітей «Повість врем’яних літ» здійснив покійний Віктор Близнець. Розкішно виданий у 1982 р. «Веселкою» переказ В. Близнеця виконав своє завдання і призначення, був справді культурною подією. Але треба відверто сказати, що перекладач лише коригував себе оригіналом, а в основному переповідав за російським перекладом, вдавався до широких пропусків.
Майже чверть століття над науковим перекладом повного тексту «Літописця Руського» («Повість врем’яних літ», «Київський літопис», «Галицько-Волинський літопис») працює Л. Є. Махновець. Про його митарства в справі видання може розповісти тільки він сам. І все ж його науковий переклад щойно побачив світ не в видавництві АН УРСР «Наукова думка», а в видавництві «Дніпро». Ця обставина досить промовиста і звільняє від потреби говорити про це докладніше.
Щойно у «Молоді» побачила світ перша книжка із серії книжок героїчної поезії — «Марсове поле», підготовлена Валерієм Шевчуком. Тут вміщено низку поетичних перекладів епічних уривків із «Повісті врем’яних літ». Оце й уся увага до найдавнішої літературної пам’ятки України. Що являє собою даний переклад?
По-перше, це, здається, безпрецедентна на Україні спроба видати паралельно текст пам’ятки і текст перекладу. В такий спосіб, на мою думку, належить видати усю нашу стару літературу XI—XVIII ст., яка творилася мовами староруською, церковнослов’янською, грецькою, латинською, польською, староукраїнською книжною, народною, наближеною до народної і наближеною до російської та російською мовами. Багатомовність давнього літературного процесу диктує потребу перекласти всю стару літературу сучасною мовою і в такий спосіб повернути її сучасному читачеві, зробити доступною і зрозумілою для найширшого загалу. Це в світі сьогодні уже робиться поспіль. Так, в Ісландії, де живе біля двохсот тисяч населення, щороку перевидається 42-томний корпус староісландської літератури до XV ст., з тим щоб цей багатотомник був у кожній сім’ї. Гарвардський університет у США, при якому діє кафедра україністики, започаткував 42-томну бібліотеку «української досекулярної творчості (до 1798 р.)»: сорок томів оригінальної літератури і два томи староукраїнських перекладів із літератур світу. Оригінальна спадщина (40 томів) буде продубльована в перекладах англійською і сучасною українською мовами. Перший десяток томів уже побачив світ.
По-друге, будь-якого незадоволення можливим неякісним перекладом окремих місць читач має змогу позбутися, звернувшись до оригіналу, який не треба шукати десь, він поруч, зліва. Читач запрошується до співучасті в перекладі, має змогу перевірити свої знання староруської мови і критичними увагами посприяти поліпшенню перекладу при перевиданні.
По-третє, перекладач намагався не просто відтворити давній текст сучасною мовою, а зробити чи не першу спробу саме українського прочитання «Повісті врем’яних літ» і саме за Іпатським списком, який в радянський час не перевидавався.
Насамперед — щодо назви літопису. Вона має в українському перекладі різне прочитання, тоді як росіяни подають однозначне — «Повесть временных лет». В. Близнець переклав як «Повість минулих літ», М. Брайчевський — «Повість минущих літ», П. Загребельний у передмові до Близнецевого перекладу подає назву літопису, адаптувавши її до сучасної орфоепічної норми — «Повість временних літ». Тут письменник, якому довелося багато працювати над літописами Київської Русі, інтуїтивно відчув неточність варіанта з «минулими літами». Часом пробують подавати «Повісті давніх літ». На мій погляд, всі ці варіанти чи перекладні форми або не точні, або не українські, як, наприклад, «временних літ».
Перекладач взяв автентичну назву пам’ятки за Лаврентіївським списком, в якому вона названа «ПовЂсть времяньных лЂт». Ця назва повністю відповідає українському мовленню і перекладу не потребує: на час, коли робився список із староруського оригіналу, книжники на Україні цілком були вже у полоні української мовної стихії. Академік О. О. Шахматов називав Іпатський список українським літописом не тільки за змістом, а й за мовою. Тож «Ђ» вживали книжники-українці найчастіше як — і, рідше — и, ї і майже ніколи як — є(е). «Ђ» прочитується в давній назві як «і», апостроф для роздільної вимови з’явився пізніше, тож і маємо збережену цілком оригінальну назву «Повість врем’яних літ». Слово «врем’я» цілком українське. Згадаймо в Шевченка «во врем’я люте», у Гребінки — «жартуй, поки є врем’я», поспіль це часове поняття «врем’я» зустрічаємо в етнографічних оповіданнях Ганни Барвінок та в інших класиків української літератури.
«Минулі», «минущі», «давні» літа у зв’язку з літописними часовими уявленнями не точні. З одного боку, в літописі йдеться не тільки про давні, минулі чи минущі літа, а й про сучасні літописцям літа і події. А з другого боку, є ще одна поважна причина говорити саме про «врем’яні» літа, а не якісь інші. Справа в тому, що Нестор-літописець та його попередники вдавались до різних вітчизняних джерел — давніших літописних зводів, епічної поезії, житій, переказів, історичних легенд та іноземних хронік, хронографів, врем’яників, збірників, біблійних книг тощо. Опрацьовуючи джерела, вони стикалися з найрізноманітнішими календарями і літочисленнями — «врем’яними» літами. В одних джерелах рік починався в березні, в інших — у вересні, і події одного року доводилося переводити в наступний рік, часом епічне поетичне оповідання, що оспівувало ущільнені або розтягнені в часі події, доводилося повторювати в щорічних хронікальних записах, ніби розкладати їх на окремі події. При уважному читанні літопису видно, як прагне літописець дати раду з місячним і сонячним календарем, узгодити індикти із щорічними записами за літочисленням «від сотворіння світу», «від Адама і Єви», «від потопу», «від Різдва Христового» і т. д. Тільки в християнському світі було відомо біля двохсот космічних ер і стилів літочислення. Одне слово — «врем’яні літа»! Знайомість із ними літописця і застосування в літописі вказують на широкі культурні зв’язки київських полян з іншими народами, з різними культурами і цивілізаціями — скандінавською, європейською, арабською, азіатською. Взаємовпливи цілком очевидні, взаємодія в світовому культурно-історичному контексті надто відчутна. Та й потреба історичних знань усвідомлюється з перших заяв літописця. Він не розглядає історичні факти і події в причинно-наслідковому контексті, багато подій випало, і відшукати їх, очевидячки, літописцям не вдалося. В їхньому викладі, а чи в редакції Нестора, основною категорією стає «врем’я», в розрізі якого і розказано про події. Минуле і сучасне — це окремі факти для літописця, пов’язані «врем’ям», але не в сьогоденному значенні — «часом».
Нестор-літописець користується в основному Константинопольською («візантійською») ерою, згідно якої врем’я від «сотворіння світу» до «Різдва Христового» має 5508 років. За Александрійською світовою ерою — 5501 р., за Антіохійською — 5969 р. і т. д. Здається, запровадження поняття «врем’яні літа» були для літописця виходом із становища, за якого треба було шукати спільного знаменника для розмаїтого набору літочислень.
Дотримуючись наукових принципів перекладу пам’ятки, особливо важливо, на думку перекладача, підкреслити художню, літературну, поетичну її вартість.
Ще в 1907 р. Іван Франко вперше спостеріг, що оповідання про напад печенігів у 972 р. в нашому «найстаршому літописі» «уложене віршами, які з літописного тексту можна реконструювати» [1 Франко 1. Я. Студії над найдавнішим Київським літописом (частина перша). Зібрання творів у 50-ти т., т. 6, с. 10//К.: Наукова думка, 1976.]. Досліджуючи далі «Повість врем’яних літ», Франко не тільки визначив дві великі групи віршованих текстів у літописі, а й зробив спробу визначити характерні особливості літописної поезії: «Проходячи епізод за епізодом нашого найстаршого літопису, я переконався, що вони майже всі... зложені віршами, не силабічними, але тонічними; з нерівним числом складів, але з досить рівномірним числом наголосів, так званим музикальним розміром, у якому чергуються вірші з 3, 4 і 5-ти наголосів. Сей розмір досить докладно відповідає розмірові великоруських епічних пісень, так званих билин, який таким способом являється витвором не великоруського племені, а прастарою віршовою формою, витвореною в Південній Русі, правдоподібно, не пізніше X ст.» [1 Франко І. Я. Студії над найдавнішим Київським літописом (частина перша). Зібрання творів у 50-ти т., т. 6, с. 10—11.].
І. Франко вказав, що найменшою віршовою мірою є вірш із двома наголосами, як окрема віршова цілість, далі з 3, 4, 5-ма наголосами. Зроблене відкриття він вважав «ключем до розв’язки дуже многих досі сумнівних питань не тільки при критиці та критичній реконструкції самого тексту, в дуже многих місцях досі темного та незрозумілого, але також для розрізнення первісних частей від пізніших додатків, що або псують віршову форму, або, зложені очевидною прозою, дають зайве або повторяють уже сказане, затемнюють смисл або поясняють те, що видалося незрозумілим пізнішому читачеві або редакторові» [2 Там же, с. 11].
І. Франко, як кажуть, «запатентував» відкриття, але «впровадити», зреалізувати його повністю не встиг, хоча й працював над літописом до останніх днів свого життя. Метою свого вивчення він «поклав видання найстаршого київського літопису в первісній віршованій формі» [3 Там же, с. 520] з додатком критичного, історичного та літературного апарату. Франко виділив частину віршових текстів у літописі і зробив власний переспів сучасним віршем.
Даний переклад — це заявка на продовження Франкових студій. Прийнявши Франкову думку про те, що літописні епічні оповідання — віршові твори і що це найстаріша книжна поезія українського народу, перекладач зробив кілька нових спостережень. При вивченні тексту впадає в очі перенасиченість його сполучником «і». Перекладач переписав відповідні тексти окремими реченнями від «і» до «і». Для прикладу наведу уривок із тексту, записаного в літописі під роком 993:
Иде Володимир на Хорваты. Пришедшю же ему съ войны Хорватской,
И се ПеченезЂ придоша по оной сторонЂ от Сулы, Володимир же противу имъ,
И устрЂтЂ я на Трубеши над броду, кдЂ нынЂ Переяслав,
И ста Володимеръ на сей странЂ, а ПеченЂзЂ на оной,
И не смЂяху си на ону сторону,
И они на сю сторону.
И приЂха князь ПеченЂскый к рЂцЂ,
И возва Володимира,
И рече ему...
Поза будь-якими сумнівами маємо початки віршування. Ритмічний малюнок, чітка організація поетичної фрази. Сполучник «і» (в окремих випадках «ї») є своєрідною одиницею організації поетичної фрази. Синтаксичний паралелізм із таким засобом поетичної мови, як «краєграніє», «краєстрочіє», відомий на Україні — Русі в XI ст., і так званий музичний розмір без будь-яких гіпотетичних перебільшень чи «натяжок» дають підстави говорити про початки віршування на Україні уже в епоху Київської Русі, про нашу найдавнішу книжну поезію.
В її формуванні мала місце і значення не тільки народнопоетична традиція полянського племені, але й біблійна поезія, її ритм і метр. Біблія була настільною книгою кожного книжника на нашій землі, з неї починався і нею закінчувався кожен день його життя. Рясне цитування літописцями біблійних псалмів, пісень і приповісток Соломонових, афоризмів із різних біблійних книг запевняє нас, що Біблія була благодатним джерелом у формуванні образно-художнього мислення перших наших віршотворців.
Все ж приявна в літописах поезія не е наслідувальною. Вона вже перебуває на тому історичному етапі свого розвитку, коли більше задивлена не в колишні біблійні джерела, з яких проросла, а в народний грунт, куди мала просякнути і оживити нову прорість. В інтонаціях літописної віршової літератури ми вчуваємо речитатив, ритмомелодику українських народних дум. Деякі епічні оповідання справді написані нерівноскладовим «думним віршем». Український національний інтонаційний фонд, як один із неповторних скарбів народу, постає в літописній поезії уже сформованим або в стадії активного формування.
Маємо бути свідомі, вдаючись до оригінального тексту, що перед нами все-таки не оригінальний текст мовою початку XII ст., а копія саме українського книжника XV ст., зроблена майже через 300 років після появи оригіналу. Уже жила і діяла понад століття традиція староукраїнської книжної мови. Цілі пласти староболгарської та й староруської лексики замінялися питомо українською. Ми маємо повне право розглядати Іпатську копію і як пам’ятку власне української писемності початку XV ст. Та заміна переписувачем певних лексичних сполук також спотворювала первісне поетичне звучання тексту або наближувала його до думного звучання, можливо, вже рідного книжнику. Так, відомі російські вчені Буслаєв, Афанасьєв, ведучи мову про Бояна, зазначають, що він був подібний «позднейшим бандуристам, кобзарям и гуслярам».
На жаль, ми сьогодні не знаємо, як правильно читати давній літописний текст навіть у списку початку XV ст., ми не маємо більш-менш пристойної наукової праці, що вводила б нас у світ історичної орфоепії. Непрояснена наукою справа затемнює не тільки наукову проблему, а й наше історичне мислення, робить ущербною національну свідомість. Чому про це доводиться нагадувати сьогодні читачам? Бо не такі вже й поодинокі нині публіцистичні, псевдонаукові публікації, позначені плакатною агітацією, суттю своєю спрямовані проти самої ідеї «спільної колиски» трьох братніх народів, щоб у довірливого, емоційно зарядженого квасним патріотизмом читача посіяти сумнів, чи була вона, та колиска, взагалі, а якщо й була, то чи таки спільною. Декого надзвичайно цікавить, кого першого в ту колиску поклали, хто перший із неї вибрався і став на власні ноги, бо вони аж ніяк не можуть без «першого», «старшого», не задумуючись, що культ якогось одного, «вибраного» народу такий же потворний, як і культ особи. Це й приводить до того, що на роль першого і єдиного власника колиски претендує сильніший. Прагнення пріоритету, особливо засобами диктату, шляхом присвоєння монопольного права на «єдино можливі» і «єдино істинні» наукові висновки не такі вже й рідкісні сьогодні.
Не будемо голослівні. Візьміть видану «Наукою» у 1988 р. монографію М. І. Толстого, ленінградського лінгвіста, під титулом «История и структура славянских литературных языков». Не розкриваючи книжки, погляньмо на зворотний бік обкладинки, і перед очима — рекламний щиток із єдиною цитатою такого змісту: «Будучи модернизированной и обрусевшей формой церковнославянского языка, русский литературный язык является единственным прямым преемником общеславянской литературной традиции, ведущей свое начало от Первоучителей славянских, то есть от конца эпохи праславянского единства». Н. С. Трубецкой». Про яку колиску тут може йти мова? Кінчилась епоха праслав’янської єдності — і почалась «единственная» російська літературна мова. А українська, білоруська літературні мови? Очевидно, на думку учителя (Н. С. Трубецького) і учня (М. І. Толстого),— «наречие», або «не было, нет и быть не может», або австрійська чи польська інтриги.
Нещодавно член-кор. АН СРСР О. Трубачов опублікував статтю під промовистою назвою «Славяне. Язык и история», в якій висловив непідробне обурення: «Доходит до того, что сейчас в научной литературе, да и у широкой общественности набрало силу мнение, что якобы неудобно называть нашу начальную письменность и ее язык русскими, поскольку это общее наследие языка и культуры не одних русских, но и украинцев и белорусов» («Правда», № 87, 28 марта, 1987 г.). Він схильний називати її лише великоруською.
Та годі публіцистики. У цьому жанрі відповів на всі сьогоднішні недолугі домагання псевдоідеологів від науки С. Гречанюк у фейлетоні «Трубачов іде на «ми» («Вітчизна», 1988, № 12).
Тут, очевидячки, доречно врівноважити крайнощі, посилаючись на інші, незаперечні авторитети російської науки.
Так, російський мовознавець Буслаєв звернув увагу, що українська мова різниться від російської «незалежністю своїх етимологічних форм у деклінаціях (відхиленнях.— В. Я.) і кон’югаціях (відмінюванні, з’єднаннях.— В. Я.) форм, давніших від форм великоруської мови». Російський історик Соловйов у третьому томі «Історії Росії» висловлюється ще категоричніше: «Оповідання українського літописця різниться від новгородської хроніки багатством подробиць, мальовничістю стилю, своєю жвавістю, своїм, можна сказати, художнім характером. Волинській хроніці властива, зокрема, поетична форма. Неможливо не побачити тут впливу південної природи, характеру південного народу (українців.— В. Я.). Якщо йдеться про повість суздальського літописця, то ця повість суха, і ця недостача не покривається навіть силою народної новгородської мови: вона багатослівна і не має того художнього характеру, що притаманний південній (тобто українській.— В. Я.) літературі». Отже, російські мовознавці, історики XIX ст. визнавали київську літературу XI—XII ст. за українську. Навіть В. Бєлінський, в якого ставлення до української літератури однозначним можна назвати хіба що в негативному значенні, висловлювався про «Слово о полку Ігоревім» як про твір за характером український і не боявся найразючіших зіставлень: «Слово о полку Ігоревім» різко відгукується південноруським походженням. Є в мові його щось м’яке, що нагадує сучасне малоруське наріччя, особливо багатством гортанних звуків і закінченнями на м’який знак у дієсловах теперішнього часу третьої особи множини. Але найбільше промовляє на користь південноруського походження «Слова» зображений в ньому побут народу. Відчувається щось благородне і людське у взаємних стосунках діючих осіб цієї поеми...» І далі: «Все це, повторюємо, відгукується в родинному житті, де взаємини чоловіка і жінки грунтуються на любові, де жінка користується повнотою своїх прав. І все це діаметрально протилежне Північній Русі, де сімейні стосунки дикі й грубі, а жінка — рід домашньої скотини, і де любов при шлюбі — поняття цілком стороннє. Порівняйте життя малоросійських селян із життям російських селян, міщан, купців і, зокрема, інших верств, і всі переконаєтеся в справедливості нашого висновку про південне походження «Слова»...» [1 Бєлінський В. Г. ПСС, т. V//М.: Изд-во АН СССР, 1954, с. 332— 333; 348.]
І, нарешті, дозволимо собі навести ще одну цитату. М. П. Драгоманов у повідомленні, представленому 1878 р. в Парижі Літературному конгресу на захист культур малих народів (між іншим, у видання праць вченого в 1971 р. не ввійшло через наведені в ній процитовані вище слова В. Бєлінського) , писав: «Що стосується «Літопису Нестора», «Слова про похід Ігоря» і т. д., то ці твори були безпосередніми плодами місцевого життя міст стародавньої України. Ці твори започатковують, таким чином, українську літературу, вони мали тільки посередній вплив на Північну Росію». Тож, як бачимо, нове мислення може бути і старим, але наукова правильним. Науково встановлені ще в XIX ст. істини були замовчані, забуті, а потім підмінені кон’юнктурними положеннями вульгарно-соціологічного гатунку. Були замінені й методологічні принципи вивчення явищ минулого. У XIX ст., перш за все, порівнюючи два народи, скажімо український і російський, виходили з того, що є в них самобутнього, неповторно оригінального і в позитивному і в негативному відношеннях.
Вульгарно-соціологічна наука шукала тільки «спільне», те, що., на її думку, «єднає», а точніше — не дає змоги виокремити індивідуальне обличчя кожного. Бєлінський виводив психологічно-культурні риси українця XIX ст. з обставин життя полянського племені X—XII ст., а росіянина— з традицій Володимиро-Суздальської і Новгородської Русі. Цим шляхом ішов і М. Максимович, і М. Костомаров у статті про дві народності — українську і російську, і М. Драгоманов, і І. Франко. Сьогодні деякі істини доводиться встановлювати, а деякі — повертати.
Український народ має ту високу гордість, що є прямим носієм всієї культури Київської Русі, але не заявляє одноособових прав на неї, бо вона має ще й культурних спадкоємців в особі білоруського і російського народів. Від полянського племені, яке літописець називає «русь», від «полян-киян» пішло пагіння архітектурне, малярське, музичне, літературне до інших племен, з яких пізніше утворився білоруський і російський народи, за зразком Києва формувалися князівські «гради» — столиці окремих князівств, з Києва була винесена й горда назва «Русь» в північні князівства, де вона й залишилась, а в знищеному татаро-монголами Києві поволі забувалася, робила спробу зростися в нове найменування РусьУкраїна. Та з часом старіше ім’я цілком витіснилося новим — Україна. Поняття Мала Русь і Велика Русь — церковного походження. На означення України назва Мала Русь у фольклорі не зустрічається. Термін цей утворили, як довів український історик С. Шелухін, в XIV ст. у Цареграді греки у відповідності зі своєю традицією. У XIII ст. Київ через татаро-монгольські руйнування занепав і перейшов під владу галицьких князів. У 1299 р. київський православний митрополит остаточно переселився в Москву. Після цього галицько-волинські князі домоглися від константинопольського патріарха для своїх земель окремого митрополита. Патріарх назвав округу цього митрополита «Мікро Росіа», що по-грецьки означало Мала, корінна, метропольна Русь, зерно, з якого йде зріст малого на велике. Подібно у греків Малою Грецією називалася метропольна Греція, а її колонії (в Італії та Сіцілії) звалися Великою Грецією. Поняття про Малу Русь своїм походженням було зв’язане органічно з православним населенням і юрисдикцією православного митрополита. Московія Руссю тоді не звалася, і за таку її не вважали. Згідно Андрусівського договору Київ із складу Малої Русі вилучено. 20 жовтня 1775 р. вийшов царський указ, за яким належало город Київ «присоединить к Малороссии». Почався поділ Малоросії на намісництва, потім на губернії, аж 27 березня 1853 р. з’явився закон, який вимагав «восстановить древние пределы Малороссии». Так поступово церковно-адміністративна назва «Малоросія» стала назвою адміністративною, а етнографічною ніколи й не була. Велика Русь також не була етнографічною назвою. Це були навколишні землі метропольної Малої Русі. Поняття Велика Русь зазнало повного переосмислення і стало вживатися на означення нового державного формування, як назва офіційно-адміністративна, особливо після 1589 р., коли Москва була урочисто проголошена патріаршою столицею, «третім Римом».
Щось подібне можна добачити в прикладі із Румунією. Одна з найвіддаленіших римських провінцій (Романіа) назавжди зберегла одержане з рук римлян ім’я, мовну специфіку, залишила за собою право приналежності до романської мовної сім’ї, за винятком хіба що права називати Рим своєю столицею і оголошувати його історичні пам’ятки румунськими. Та й не тільки український народ втратив своє середньовічне ім’я. У Європі таких прикладів знайдемо чимало.
Шукати в Києві руському витоки власних культурних джерел належить і білоруському, і російському народам. Колись академік Михайло Погодін висунув хитру гіпотезу-казку: до нашестя татаро-монголів українців, мовляв, у Києві не було (він не заперечує, що їх взагалі не було, ні!). Тут були тільки росіяни, які під тиском завойовників відійшли на північ, а потім не захотіли повертатися з нових насиджених місць. Вакуум, що утворився в Києві, був заповнений українцями, що прийшли на Дніпро з Карпат. Оця байка була потрібна й охоче була взята на озброєння царськими ідеологами, щоб, здійснюючи великодержавницьку шовіністичну політику, довести, ніби українці ніякісінької участі в творенні київської культури до XIV ст. не брали, а тому вся ця культура винятково російська, а Київська Русь — не що інше, як Древня Русь, староросійська держава з центром у Києві. На жаль, ця вигадка багатьом не дає спати й сьогодні. Так у статті Р. Балакшина «Древо колокольное» (ж. «Наука и религия», 1988, № 11) читаємо: «Нигде на белом свете не отливались в таком количестве и такие большие колокола, как в России. Первые русские колокола невелики, под стать и церквам тех времен. В 1824 году в Киеве при раскопках Десятинной церкви был найден колокол... Полагают, что это древнейший русский колокол. Сначала колокола привозили из других стран. Русские мастера начали лить сами только в XIII веке в Киеве и Холме. Во время татаро-монгольского ига это ремесло в числе многих других ремесел пришло в упадок... Литье отечественных колоколов возобновляется в XV веке...» Тут і слово «отечественный» не що інше, як фіговий листок на голій погодінській тезі: росіяни спочатку відливали дзвони в Києві і Холмі, а після татаро-монголів відродили київсько-холмську традицію у Твері.
Зрозуміла річ, якихось ознак нового наукового мислення в таких претензіях знайти важко.
Українська філологічна й історична думка також не була в минулому однозначною в ставленні до культурної спадщини Київської Русі. І в ній звучали голоси: «Наше, не поділимось!» Та здоровий глузд в наукових судженнях утвердив Михайло Максимович, який перший переконливо довів, що ця спадщина спільна і від свідомості цього і права брати до вжитку кожного, що йому найрідніше, не тільки ніхто не збіднюється, а, навпаки, всі, і той, хто дає, і той, хто бере,— багатшають, справді почувають себе братньою сім’єю. І кожен знайде в пам’ятках того далекого часу витоки своєї національної гордості, патріотизму й інтернаціоналізму.
Нестор-літописець не приховує своєї синівської любові до рідної полянської, київської, руської землі. Йому тут все миліше, ліпше, моральніше, ніж, скажімо, у сусідніх деревлян (сучасних житомирян), не говорячи вже за новгородських словен. Там взагалі, на його думку, бог зна як погано. Для цього досить побути в новгородських лазнях, де віниками хвоськають себе в перегрітих мивницях до напівсмерті, а потім обливаються студеною водою і оживають. З цього навіть у Римі реготали, як апостол Андрій розповідав про те, що бачив у Новгороді на власні очі. І «аргументи», як бачимо, знайшлися. Своє плем’я літописцеві наймиліше, воно, на його думку, і найкультурніше: «Поляни своїх батьків обичаї мають, тихі й покірливі... І брачні обичаї мають...» А от сусідидеревляни, на думку літописця, уже «жили по-звіриному, жили по-скотськи: і убивали один другого, їли все нечисте, і брачення у них не бувало, а умикали дівиць біля води».
Чим далі — тим гірше: «А радимичі, і в’ятичі, і сіверо один обичай мали: жили в лісі, як всякий звір, їли все нечисте, і соромослів’я в них при батьках, і при снохах. І брачення у них не бувало, а ігрища між селами. І сходилися на ігрища, на танцювання і на всі бісівські пісні, і тут умикали собі жінок, хто з якою зговориться, мали ж по дві і по три жони».
Здається, літописець боїться, щоб його полянський народ не загубився в хащі різних найменувань, кожне з яких він намагається вияснити: «словінський народ і руський — один...», «полянами прозвалися, оскільки в полі сиділи, а були одного народу — словінського». Отож русь, поляни, словіни — це один народ, предок сучасних українців. Літописець — його кровний син.
Оці любування чи залюбленість у своє полянське плем’я автора літопису — не засліпленість. Він проглядає далі і бачить народи різні: і слов’янські, і агарянські, і бохмитські (мусульманські), і європейські (варязькі). Він бачить всі сусідні племена, «примучені» Києвом, бажає їм добра і братньої любові між ними і Руссю. Він заповідає мир на всіх землях Русі і між всіма народами, що сусідять з його людом.
Кожен із авторів «Повісті врем’яних літ» бере на себе роль морального судді всіх людських вчинків і подій, про які оповідає. Літописець постійно і настійно апелює до моральності, до пошанівку традицій і батьківських звичаїв, в яких для нього і краса, і правовий кодекс, і педагогіка, і предківські заповіти. Від перших оповідань і до останніх записів нав’язується думка, що зло карається. Хто і коли б не вчинив зло — матиме покуту. Здається, про жоден розказаний злочин не забув оповідач, і в якомусь, віддаленому часом і простором, епізоді покаже, як той злочин покараний.
Оцей гуманістичний поклик — люди, не робіть зла, бо воно викликає інше зло і неминучу покару! — також на замовлення Вічності. Й аж ніяк не князів, хоча й вони один на одного не схожі, і між князями, на думку літописця, є гідні хвали, а є гідні хули, і є — доброї і лихої пам’яті в нащадків.
1 хоч часом літописні відомості подрібнені річними записами, поетичними оповіданнями, ширшими історичними описами і уривчастими відомостями й повідомленнями, «Повість врем’яних літ» має дивовижну художню цілість. Наскрізними в літописі є релігійна концепція людини і світу, вогонь любові до рідної землі і патріотична тривога за її долю, бо «земля наша велика й багата, тільки ладу в ній нема», бо «Бог дає владу, кому хоче», бо «для Русі пиття — веселість, не можемо без того».
Наскрізними в «Повісті врем’яних літ» є висока поезій у сув’язі з епічним спокоєм, живі барви русько-української землі, ореол героїки в змалюванні людей і подій. Так, у пісні про Святослава поет творить його образ як типовий образ руського воя, а з другого боку — це вже прообраз козацького полководця — чи Сагайдачного чи Сірка, чи Богуна.
І сам-бо був хоробрий і легкий у ході, як барс,
І воєн багато провів,
І возів за собою не возив, ні котлів,
І м’яса не варив,
А тоненько нарізав конини, чи звірини, чи гов’ядини,
І, на жару запікаючи, їв.
І шатра не мав, а пітник стелив
І сідло під голову.
І всі вої його такими були.
Чи не маємо тут романтичної гіперболізації одного з перших руськоукраїнських полководців, про якого літопис доніс стільки захоплюючих легенд, переказів, дум? Свідчення літописця перевіряється документально-безстороннім свідченням грецького історика Лева Диякона, який сам зустрічався із Святославом і залишив для нас його словесний портрет: «На вигляд він був такий: середній на зріст, ні надто високий, ні надто малий, з густими бровами, з голубими очима, з рівним носом, з голою головою і з густим довгим волоссям, що висіло на верхній губі. Голова в нього була зовсім гола, і лише на одному її боці висіло пасмо волосся, що означало знатність роду; шия груба, плечі широкі, і весь стан досить стрункий. Він виглядав похмурим і суворим, В одному вусі висіла в нього золота сережка, прикрашена двома перлинами з рубіном, вставленим між ними. Одіж на ньому біла, яка нічим, окрім чистоти, не відрізнялась від одягу інших». Отож, тільки чистішою, білішою сорочкою і відрізнявся князь Святослав від своїх дружинників, та ще даром слова, що здатне підняти на смерть, і особистим прикладом у скрутну хвилину:
І рече Святослав: «Уже нам діватися нікуди,
І волею і неволею станемо супроти:
І не посоромимо землі Руської,
А ляжемо тут кістьми — мертвий сорому не має,
А коли ж побіжимо, то сором нам.
І не маємо втікати, а станем кріпко,
Я ж попереду вас піду».
Оце, здається, єдина була перевага — іти попереду.
Справжніх героїв, готових на самопожертву, на патріотичний чин літописець знаходить серед простих людей: не боярський син, а безіменний «отрок (хлопець) з обротькою» вирятовує киян і княгиню Ольгу із внуками, саме кожум’яцький син «переймає» славу печенізького велета, старенький дідусь виявляє більше розуму і мудрості, ніж всі білогородські старійшини, і рятує «білогородським киселем» від печенізького полону. Подаючи масштабні монументальні картини зіткнень Русі із Степом, літописець не губить в узагальненій масі народного ополчення — воях чи князівській дружині —народні типи, він вихоплює світлом свого таланту із затемненої простором і часом народної маси монументальні лики простих людей і увічнює їхній героїзм і страждання. Ідуть безкінечним степом руські полоняни: мукою і печаллю позначені їхні лиця, почорнілі від стужі, морені жагою, з побитими терням босими ногами. І до нас долітає кілька вихоплених літописцем фраз із розмови невільників: «Із сльозами відповідали одне одному, промовляючи: «Я був з цього города», а другий: «Я з цього села». І так, перемовляючись, із сльозами, розповідали про рід свій, зводили очі на небеса до Всевишнього, знаючого тайне». Якось академік Д. С. Лихачов дуже точно відзначив, що ці епізоди — великі художні знахідки, гідні великої літератури. Одним словом «був», а не «є», окреслити весь трагізм сущих, живих людей, для яких уже нема теперішнього, а тільки минуле, якого не відібрати,— міг тільки великий майстер з широким епічним мисленням. Він не пророкував долі українського народу і шляхів, якими гнатимуть в ясир у XVII ст. і на каторгу в наступні віки. Та все ж не тільки записував до літопису певні події, а й творив яскраве художнє полотно. З нього ми зчитуємо як історичну інформацію, так і живі сплески емоцій людей з високим конкретно-історичним почуттям самосвідомості і розумінням повної взаємозалежності з навколишнім світом природи та іншими народами, серед яких його руський полянський народ перебуває у величі історії, осягає красу вічних моральних істин і усвідомлює причаєні нещастя, уготовані розбратом, міжусобицями братовбивством.
Особливі симпатії літописець виявляє до тих князів, митрополитів, єпископів, ігуменів, які були книжниками, будували храми, зводили нові міста, забезпечували народові добрий лад і мир, в яких сила влади утверджувалась на силі духу, на високій моральності, на пошані до минулого, до історії, до діянь батьків, дідів, прадідів.
Неподільні симпатії літописець засвідчує до Володимира Великого, котрий перший на Русі «повелів будувати церкви» «і людей приводити на хрещення по всіх городах і селах», «і почав посилати забирать дітей у нарочитих мужів своїх і віддавати їх на учення книжне». У пантеоні культурно-освітніх діячів України-Русі першим стоїть князь-просвітитель Володимир І Великий. Він перший вклав книжку в руки народу нашого і, говорить літописець, «через оцих, відданих на навчання книжне, і збулося пророцтво на Руській землі, в якому сказано: «У ті дні глухі почують слова книжні і ясною буде мова гундосих».
Запис під 1037 р.— не що інше, як хвалебна пісня («Слово похвальне»), з якої, можливо, і склалося друге ім’я князя Ярослава — Мудрий. У перекладі подано цей запис як прозовий. Але це все ж «попсований» віршовий текст, і в цьому легко переконатися, переписавши його за прийнятим у виданні принципом:
І стала при ньому віра християнська множитися на Русі
І поширюватися.
І чорноризці почали множитися,
І з’явилися монастирі.
І любив Ярослав церковні статути
І попів любив дуже, особливо ж любив чорноризців.
І до книг був прихильний, читав часто і вдень, і вночі.
1 зібрав писців много,
І перекладали вони із грецької на словенську і Письмо.
І написали вони багато книг,
1 славу цим здобули,
І повчаються за їхніми книгами вірнії люди
1 насолоджуються, навчаючись божественного слова,—
І так, неначе один хтось вкоре землю,
А другий — засіє,
А інші — пожинають,
І споживають страву неоскудну,
І це так.
І це батько його Володимир землю розорав
І спушив, тобто хрещенням просвітив.
А цей же Ярослав, син Володимирів,
І засіяв книжними словами серця вірних людей,
І ми пожинаємо, приймаючи науку книжну.
І велика користь буває чоловікові від науки книжної,
І книги вказують нам
І навчають нас, як іти шляхом покаяння,
І мудрість і стриманість здобуваємо із слів книжник.
Книги подібні рікам, що тамують спрагу цілого світу.
Книги — джерела мудрості.
Книги — бездонна глибина,
І ми ними в печалі втішаємось,
І вони — узда для тіла і душі.
Мудрість — велика,
І її премудрий Соломон похваляє словами:
«Я, премудрість, вселила світло, і розум, і смисл.
Я прикликала страх господній.
Моє світло, моя мудрість, моє утвердження.
Мною царі царюють і сильні правду пишуть.
Мною вельможі величаються,
Мучителі землею управляють.
Я люблячих мене — люблю,
І хто шукає мене — знайде».
Це перший в історії української книжної поезії світлий гімн книзі, книжній мудрості, книжникам. Цей мотив звучить через усю «Повість врем’яних літ» як об’єднуюча, наскрізна тема в поліфонічній симфонії.
Нестор зі своїми можливими попередниками і наступниками, як Аскольдів літописець, Іоанн, Никон, Сильвестр, писали для свого народу власну Біблію — священні книги русько-українського народу, що ввібрали в себе багатовіковий досвід слова. Це й дзеркало історичного життя, це й збірник дидактичних повчань і настанов, це й звід звичаїв і заповітів пращурів своїм ненародженим праправнукам, це й книги епічних пісень як художня спроба прочитання минулого й сучасного в ім’я омріяних ідеалів майбутнього. Це об’ємна закодована інформація, для розшифрування якої ще буде потрібно величезних зусиль. Це неоціненний скарб трьох народів, зібраний на замовлення Вічності. Сила нашої духовності зростатиме в пропорційній залежності від того, яке місце в нашому розумовому і культурному житті займатиме історія взагалі, історія рідного українського народу зокрема, а в ній історія Київської Русі — зосібна.
Мова літопису енергійна, містка від перших слів: «Се начнем повість сію» — і до заключного запису. Нестор давав своє прочитання історії. На відміну, а можливо — і всупереч іншим, він розпочинає саме «повість сію». Його намір відповісти на питання, хто перший почав княжити в Києві і як виникла Руська земля, є й нашим бажанням. Остаточної відповіді ми не маємо й сьогодні, але зате маємо тисячолітній досвід слова, в якому, хай і неповна, міститься відповідь.
Чиє це слово? Українське, російське, білоруське? Чи приналежність його знову сховаємо за фігові листки — «східнослов’янський автор», «наш співвітчизник», «вітчизняний автор»? Якщо книжник, що творив копію на початку XV ст., точно відтворив мову оригіналу, то Нестор — українець і в побуті користався мовою українською. Щоправда, зіставлення різних списків підтверджує факт доповнення, поширення Несторового тексту автором копії. Всі доповнення мають характер українського мовлення. У поданих нижче прикладах підкреслено введені автором Іпатського списку доповнення тексту чи зміну фразеологічних сполук: «іже би володіл нами і рядил по ряду, по праву», «велми дітеск», «літо ціле», «смислену велми», «аще кто хотяше волею креститеся», «не їдем ні на конях, ні на возіх, ні піш ідем», «не можаше сидіти на коні» і т. д. Такого характеру поширення тексту засвідчують в особі книжника-переписувача українця. Але якщо це не поширення, а автентичний текст «Початкового літопису»? Тоді мова Нестора м-ає значні сліди українського мовлення.
У Іпатському списку маємо й інші відмінності в зіставленні із іншими текстами «Повісті врем’яних літ». Ці відмінності — цілеспрямоване підновлення старої мови:
Текст за 1-м Новгородським літописом (старіший текст):
«возьмуть на ся прутье младое» (варіант: «возьмуть вьтвие)
«борзописца зЂло»
«пережгоша истопку» (истобу)
«дружина»
«смерть прииметь»
«охабивъ»
«красоты ради лица ея»
Текст за Іпатським списком:
«возьмуть вЂники и начнуть хвостатися»
«борзописца велми»
«пережгоша мовницю»
«друзЂ наши»
«смертЂю да оумреть»
«своея ся лишивъ»
«крась; для лица ея»
Цей ряд зіставлень можливий по всьому тексту. Тут українські вкраплення йдуть чи від Нестора та його попередників і сучасників, а чи від автора копії. Але погляньмо й на текст, який не має варіантів. Подамо кілька прикладів в сучасному правописному оформленні без перекладу, тільки, повторимо, прочитуючи «Ђ» як «і», «ї», «и»: «преставися Володимир», «межи собою», «сього же дітища виволокоша риболови в неводі», «переїха в лодьї чрес Дніпр», «ілі гусіницею», «і шия желізна вия твоя», «пшениці», «умре ту», «ні ким», «отерся віхтем», «водою студеною», «сидить в бездні», «на порозі», «і многі прельсті, мало не весь город», «стояло сонце в колі, а поза колом ще два сонця», «написав на стрілі», «ізвірже і вітр на рінь, іже і до сьогодні словеть Перуня рінь», «і строєна баня кам’яна», «двори ваші пусті будуть, яко ви злі есте і лукаві», «видай мужі сія, ми не б’ємся за сих, а за тя можем ся бити, а за сих не б’ємся», «се бо єсть бо батіг» і т. д. Це зразки української фразеології і української орфоепії в «Повісті врем’яних літ». А українська лексика ллється суцільним потоком: жито, сочевиця, рінь, колодязь, зоря, зоріти, віно, посаг, подружжя, преставитися, могила, умерти, величатися, лукавий, вабити, сварити, приязнь, туга, сором, свита, сіни, печера, вежа, голубник, стріха, манастир, орати, рало, рілля, знемагати, володіти, наймит, уряд, заплатити, мито, митник, повість, перекладати і т. д.
Ще Михайло Максимович довів близькість української народної поезії з літературними пам’ятками Київської Русі. Його думки щодо цього, між іншим, поділяв і розвивав Бєлінський у статті про російські народні пісні, а також Буслаев у праці «Об этнических выражениях украинской народной поэзии». Підсумовуючи значення започаткованого Максимовичем напрямку, Драгоманов сказав: «Всякий, хто знає історію південнозахідної Русі і її стан,— надіємося, порозуміє без дальших слів, яке величезне практичне, державне значення має думка, що мова, чуття «хлопа» з південно-західної Русі — прості потомки мови, поезії, чуття князів старокиївської землі» [1 Розвідки Михайла Драгоманова про українську народну словесність і письменство, т. 1 // Львів, 1899, с. 60.]. Ці висновки вченого ніколи і ніким не були спростовані.
Більшість діалогів у «Повісті врем’яних літ» передана фактично українською мовою. Маємо дивну сув’язь прадавньої української історії й слова.
На питання, чому і як українські слова з’являються в мові книжників Київської Русі, ще наприкінці XVII ст. відповів німецький вчений Генріх-Вільгельм Лудольф: «Назви більшості звичайних речей, вживаних у повсякденному житті, не зустрічаються в тих книгах, за якими навчаються слов’янської мови». Себто — в російських підручниках старослов’янської мови, з якими він знайомився в 1692—1696 рр., були відсутні всі українські слова, вживані в літописах Київської Русі.
Ці докази спростовують різні спекулятивні легенди, що фактично й створювались, аби позбавити український народ його історичного коріння. Та й взагалі із деякими легендами декому жаль розлучатися.
Одна з найкращих легенд — це легенда про Бояна. Цей поет, прославлений в «Слові о полку Ігоревім», як уже точно встановлено, сучасник Нестора. Оця обставина будить серйозний сумнів: чи був Боян узагалі?
Не можна йняти віри, щоб автори «Повісті врем’яних літ», віддаючи належну хвалу і шану кожному книжнику — митрополитові Іоанну, ігуменові Івану, князю Ярославу Мудрому і в старості маститому Яневі,— не помітили, не згадали жодним словом славетного Бояна. Чим зумовлена така неувага?
А чи й треба висувати звинувачення в неуважності проти авторів літопису? Вони увічнили його, тільки ім’я того співця інше, реальне, не вигадане чи штучно утворене вченими кінця XVIII—XIX ст., які вписали його в паспорт. Мусимо вдатися до свідчень Нестора. Під 1106 р. він фіксує дві події: «Повоювали половці побіля Заріченська, і послав на них Святополк Яня Вишатича і брата його Путяту, Іванка Захарича, і Козарина...» І відразу: «У це ж літо помер Янь, старець добрий, жив літ дев’яносто, в старості маститий: жив по закону Божому, не гірший перших праведників, від нього ж я чув багато словес, які і вписав у літописець. Був же він муж добрий, і покірливий, і смиренний, уникав всіляких тяжб, його ж і гріб є в Печерському монастирі, у притворі, де лежить тіло його, покладене місяця червня в 24-й день». Оце, очевидячки, і є біографія Бояна. Насправді — Яня. Прошу читачів звернути увагу на поданий приклад: «се бо єсть бо батіг». Подібна фраза, повторена кілька разів, була і в «Слові о полку Ігоревім», але розбита на слова по-іншому, хоча її треба було б розбити так: «бо Янь бо віщий».
Академік Д. С. Лихачов ототожнює Яня-поета із Янем Вишатичем. Аргументи його, на нашу думку, не витримують критики. У Лаврентіївському списку коло імені Яня, який ходив на половців, нема вказівки, що це Вишатич, а раз так, то, на думку Лихачова, маємо кількох братів Захаричів — Яня, Путяту й Іванка. А помер, мовляв, Янь Вишатич, хоча літописець й не зазначив, що це Вишатич. Боян же так і залишається міфічним Бояном.
Слід зайнятися розрахунками, які заперечують, що в 1106 р. Янь Вишатич міг мати 90 років. Так, його батько Вишата згадується в Літописі під 1043 роком як воєвода Ярослава Мудрого і «отець Янів». Припустимо, що цей запис зроблено пізніше, коли Вишатич мав славу більшу, ніж Вишата. Але тоді Янь Вишатич на 1106 р. не міг мати 90 років. Він їх справді і не мав, він ходив на чолі князівської дружини в похід на половців. Якщо ж Янь Вишатич уже в 1043 р. мав широку популярність, щоб батькову заслугу відзначити тільки за те, що він батько Янів, то знову ж виникає питання, скільки було на той час років його батькові і скільки могло бути самому Яневі. Якщо в 1106 р. помер Янь Вишатич, то він народився в 1016 р. В Літописі про нього є згадки під 1071, 1089, 1091, 1093, і, впевнені, в 1106 р. ходив ще на половців. Коли ж він народився в 1016 р., то і в 1093 р. уже мав 77 років, і сумнівно, щоб він уже й тоді міг ходити на половців. Отож у 1106 р. помер інший Янь. Наш перший відомий піснетворець. Його епічні твори були внесені Нестором в літопис, про що він сам свідчить. На цю поезію, виокремлену в нашому виданні саме як поезію, очевидячки, й покликається невідомий автор «Слова о полку Ігоревім». Запис про Яня Вишатича і «старця доброго» Яня стоять поруч під одним роком, і ототожнювати їх немає найменших підстав. Це два різні Яні, висновки, що 90 років — це «епічне перебільшення», ні на що не оперті і серйозно сприйматися не можуть. Я повністю поділяю думку Вельтмана, Лонгінова, Черепніна, що згаданий під 1106 р. Янь є легендарний поет «бо Янь». На її користь промовляє те, що літописці, віддаючи належну шану кожному книжникові, жодним словом не обмовилися про таку знаменитість, як Боян. Не обмовилися, бо його й не було, а про Яня, автора поетичних творів, сказано все: «Від нього ж я чув багато словес, які й вписав у літописець».
Питання про особу Бояна і Яня вперше поставив ще в 1842 р. відомий вчений, дослідник літератури Київської Русі А. Ф. Вельтман у статті «Упоминаемый «бо Ян» в «Слове о полку Игореве» есть старец Ян, упоминаемый Нестором» («Москвитянин», 1842, № 1, с. 213—215), а з радянських вчених думку Вельтмана підтримав Л. В. Черепнін в статті «Повесть временных лет», ее редакции и предшествующие ей летописные своды» («Исторические записки», 1948, № 25, с. 328—329) Підтримували цю думку й деякі інші вчені.
Академік Д. С. Лихачов явно перебільшує роль і значення в київській історії роду новгородського посадника Остромира, ідеалізує й гіперболізує образ Вишати і його сина Яня, останнього представника роду Остромира. Аргументи надто непереконливі, а деяких у «Повісті врем’яних літ» немає взагалі, вони — плід багатої фантазії. Зокрема, нема підтвердження, що літопис героїзує рід Остромира і «підкреслює його вагу в розподілі сил Київської держави, його близькість до роду київських князів» [1 Д. С. Лихачев. Избранные работы в трех томах, т. 2 // Л., «Худ. литература», 1987, с. 50.] І далі: «Володимир І Святославич неодноразово йшов за порадами Добрині в своїх походах. Добриня домагається для Володимира руки полоцької княжни Рогніди. Слухаючи порад сина Добрині Константина, Ярослав отримав київський стіл... Як Володимир був зобов’язаний княжінням Добрині, так Ярослав був зобов’язаний київським столом його синові
Константану» [1 Д. С. Лихачев. Избранные работы в трех томах, т. 2 (переклад автора статті).]. М’яко кажучи, київськими князями правив рід новгородського посадника Остромира, цьому родові всі великі київські князі «зобов’язані». Очевидно, коли б Добриня не сходив до Рогніди сватом, до того ж дуже кривавим, то й Володимир не був би Великим, а Ярослав не був би Мудрим, коли б не посадник Константан. Але Д. С. Лихачов не відповідає на питання, чому літописець жодним словом не обмовився про свого великого сучасника — Бояна. І ще одне: літописець не оповідання переповідає, як це стверджує Д. С. Лихачов, хай навіть почуті від Вишати і його сина, а вводить готові епічні пісні, поетичні віршовані оповідання. Коли б ще й цей дар мали Вишата і Вишатич, то, будьмо певні, Нестор не поминув би відзначити це — і неодноразово. Ми певні, що в особі Яня відшукався загублений вигаданий Боян. Введена в літопис поезія в переважаючій більшості належить Яню.
Уже давно помічено, що жоден із виявів духовного життя не зв’язаний так міцно з окремими особливостями духу народного, з народним генієм, як поезія. І як тільки народ заявив про себе в поетичній творчості, в своїй поезії, видобув власний поетичний звук, а з ним і свою неповторну інтонацію,— він уже започаткував свою національну історію. Історія і поетичне слово у нерозривній сув’язі з найдавніших часів. Активність поезії є виявом активного життя суспільства, поетичне слово супроводжує розвиток народного життя. І коли воно в силу різних причин занепадає і вже не здатне до нових оригінальних виявів, тоді на вустах народу залишається старовинна пісня, створена в період здорової молодості.
Незглибимий в розмаїтості своїх виявів дух народу у поезії засвідчує свій поступальний рух, а значить — і історичний розвиток. Тож питання про літописну поезію чи про поетичні твори в «Повісті врем’яних літ» має першочергову вагу. На сьогодні ми вже маємо перші спроби її вивчення, виокремлення з літописів і окремого видання. Йдеться про спроби І. Франка та такі видання, як 1-й том «Антології української поезії» (1984) та «Марсове поле» (1988).
Дружинна поезія, що славила полководчий талант руських князів, ратну доблесть їхнього війська, овіяного славою, героїчним духом,— походи Аскольда і Діра, Олега, Ігоря, Святослава на Цареград,— це скарбниця історичної пам’яті нашого народу. У ній діяння наших предків піднесено як зразок, приклад для наслідування сучасникам і найдальшим нащадкам.
Спонукає до роздумів та обставина, що літописець називає свою працю ‘не «літописанням», а «повістями», себто історичними поетичними оповіданнями, «словесами» про певні події, головним чином пов’язані з битвами, походами, міжусобицями. Нестор засвідчив, що багато цих «словес» він вписав, тобто вніс не редагованими, не переробленими, до літопису з вуст старого Яня. Очевидно, це і є ті «старі словеси», про які автор «Слова о полку Ігоревім» згадує на самому початку як про давню уже столітню традицію. Автор «Слова», на противагу Яневі, збирається оспівати не те, що було колись давно, а те, чого він сам був свідком, «по былинам сего времени». У цьому, гадаємо, підтвердження того, що, можливо, Янь складав пісні і на біблійні теми, і про події 200—300-літньої давності, і події свого часу. Всі ці пісні легко прочитуються в літописі. Але проблема їх авторства потребує спеціального дослідження. Це справа майбутнього, сьогодні, гадаємо, достатньо поставити це питання, щоб спонукати молодих дослідників до його вивчення і розв’язання.
У перекладі подано біля п’ятдесяти поетичних творів. Ще близько двадцяти залишено у прозовому відтворенні. Це також поетичні твори, як наведена вище хвалебна пісня Ярославу Мудрому, але цільність їх з різних причин порушена, а втручатися в текст, робити спробу його реставрації — не завдання перекладача.
«Повість врем’яних літ» — не просто пам’ятка писемності, а й високохудожня поетична книга, збірка епічних пісень та перша, найдавніша історія українського народу, написана на замовлення Вічності. Вона має стати букварем нашої національної свідомості, глибоких патріотичних та інтернаціональних почуттів, пронесених народом через тисячоліття.
