Розділ I. стор. 71-73. УКРАЇНА
Розділ VI. стор. 406-408. Початок Москви.
Розділ VI. стор. 472-484. 6 січня 1493 р., Кремль, Москва.
Розділ VIII. стор. 680-681. РУСЬ
Розділ XI. стор. 973-978. Міжвоєнний період.
Розділ I. стор. 71-73.
УКРАЇНА
Україна—земля, по якій найбільше європейських народів прийшли на свою кінцеву батьківщину. У стародавні часи вона була відома під назвою Скіфії чи Сарматії — за назвами тих народів, які панували у причорноморських степах задовго до приходу слов’ян. Україна займає найбільшу частину південної зони Європейської рівнини — від волзької переправи до карпатських ущелин; по ній проходить головний суходільний шлях з Азії до Європи. Її сучасна слов’янська назва означає "на краю" [* Тут автор повторює поширену помилку, яка ґрунтується на схожості слова Україна та російського "окраина". Борис Грінченко у своєму Словнику української мови першим значенням слова Україна дає "країна" і не наводить жодного значення, подібного до "околиці" чи "кордону". Таке значення практично було неможливим для слов’ян, які вважали територію теперішньої України центром слов’янських земель. — Перекл.], що є близьким до американського терміна "прикордоння". За фокусну точку України на дніпровських порогах, де степовий шлях перетинався з річковою торговельною магістраллю, люто билися всі новоприбульці, адже це була точка переходу між заселеними землями на Заході й відкритим степом на Сході. Україна має багаті мінеральні ресурси, скажімо, донецьке вугілля та криворізьке залізо. Її уславлені чорноземи — найбагатші сільськогосподарські ґрунти Європи, і до 1914 р. Україна була чи не найбільшим експортером зерна на континенті.
А втім, крім Кримського півострова і долин головних річок — Дністра, Дніпра й Дону, — де містились як Хозарія, так і перша держава східних слов’ян, більшу частину України було послідовно заселено лише за нових часів. Доти ж на широких відкритих просторах "диких степів" панували кочовики й точилися війни козаків з татарами. Османське врядування у XV-XVIII ст. наблизило Україну до Чорного моря й мусульманського світу. Польське врядування після 1569 р. привело на Україну силу польських землевласників і польських євреїв. Російське врядування, яке поступово, з 1654 по 1945 р., охоплювало дедалі ширші території, принесло росіян і русифікацію. 1775 р. російська армія зруйнувала Січ запорозьких козаків на одному з дніпровських островів; Кримське татарське ханство було знищене Росією 1783 р. За царату всю країну офіційно називали "Малоросією". Південні провінції, які призначалися для нової колонізації, отримали назву "Новоросії".
Не дивно, що після аж надто багатьох примх та поворотів долі жителі сучасної України мов прикипіли серцем до рідної землі. Цю любов відображено в сумовитій поезії:
ЗАПОВІТ
Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого,
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.
Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу... отойді я
І лани, і гори —
Все покину і полину
До самого Бога
Молитися ... а до того
Я не знаю Бога.
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.
І мене в сем’ї великій,
В сем’ї вольній, новій,
Не забудьте пом’янути
Незлим тихим словом.
Проте, оскільки на рівнині завжди панувала політика сили, українці рідко малу нагоду керувати своєю долею. У XX ст. їх постійно гнобили. Недовговічна Українська Республіка, що в 1918-1920 рр. правила за головне бойовище для червоних та білих росіян, загинула від ударів Червоної армії (див. с. 957-958). Українці стали жертвами найбільших рукотворних катастроф на континенті і загального геноциду. Їхні втрати під час війни 1918-1920 рр., колективізації 1930-х років, терору та голодомору 1932-1933 рр. та нищень другої світової війни мають бути близькими до 20 млн. чоловік. Дехто з них, у розпачі від свого безсилля супроти росіян, поляків та німців і неспроможності помститися гнобителям, спрямував свою лють на сусідів. Населення України за кількістю дорівнює населенню Англії чи Франції і має численні меншини, проте українцям відведено дуже мало місця в історичних працях. Протягом багатьох років українців репрезентували західному світові як "росіян" чи "радянських людей", коли їх годилось похвалити, а "українцями" називали лише тоді, коли вони чинили зло. Вони не мали свободи слова аж до 1990-х років. У грудні 1991 р. Республіка Україна нарешті проголосила свою незалежність, зазираючи в непевне майбутнє.
1. Taras Shevchenko, "Zapovit" (1845) y Song out of Darkness, selected poems translated by Vera Rich (London, 1972), p. 85. Див.: D. Čyżevsky, A History of Ukrainian Literature (Littleton, Colo., 1975); G. Grabowicz, Toward a history of Ukrainian literature (Cambridge, Mass., 1981). 2. D. Doroshenko, A Survey of Ukrainian History (Winnipeg, 2nd edn. 1975); R. Szporluk, Ukraine, a brief history (Detroit, 1982); R. Magocsi, Ukraine: a historical atlas (Toronto, 1985); O. Subtelny, Ukraine: a history (Toronto, 1988).
Розділ V. стор. 341-343.
Київська Русь 988 p. перейняла християнство від Візантії як частину великої політичної угоди. Русь уже понад сторіччя мала дедалі тісніші зв’язки з Візантією. Дніпровська торгівля, варязькі походи і степові війни стали основою найрізноманітніших контактів. Київський князь Володимир (правив 980-1015) був "відважний поганин", братовбивця й багатожонець. Але православне хрещення і шлюб з Анною, сестрою імператора Василя II, були необхідною платою за те, що імператора пощастило переконати найняти 6000 воїнів славетної варязької ґвардії. Хоча князева бабуся — св. Ольга — була християнкою, онук обдумував різні альтернативи, перше ніж ступив у її слід. Князь вирядив за кордон посланців, які мали доповісти про переваги трьох конкурентних релігій — юдаїзму, ісламу та християнства. Перемогу здобули посланці, що розповіли свої враження про храм Св. Софії в Константинополі, бо їм, певне, приготували якийсь церковний еквівалент Лютпрандової аудієнції в імператора. Лише тоді київський князь погодився охреститись. Підданим він звелів вийти на берег Дніпра, де їх теж охрещено еп masse. Боярських дітей князь повідбирав від батьків і виховував їх у новій вірі. Згодом по країні розійшлись місіонери, які мали поширювати варіант православ’я, що його популяризував у Болгарії св. Климент, крім того, церковнослов’янську літургію, кириличну абетку, а також прищеплювати вірність патріархові Константинопольському. Всюди будували церкви, руйнували поганські капища. На початку XI ст. християнство дійшло до Новгорода, Мінська і Полоцька. Відтоді Русь стала несхитним членом християнського світу.
НОВГОРОД
Стародавній Новгород містився в лісовій зоні, а отже, майже повністю був збудований з дерева: з дерев’яними будинками, дерев’яними церквами, дерев’яними вулицями, дерев’яними риштаками і навіть системою письма на бересті. Новгород зародивсь як торговельний пункт на берегах річки Волхов на північному краї Балтійсько-чорноморського і Каспійсько-Балтійського торговельних маршрутів. Деревина, певне, завжди була одним з головних новгородських товарів.
У 1951-1962 рр. у Новгороді проведено ретельні розкопки, і одна середньовічна археологічна знахідка поставила науку дендрохронологію перед поважним викликом. Просякнута водою земля зберегла дерев’яні залишки в напрочуд доброму стані, і за 13 сезонів експедиція археологів на чолі з А. В. Артіховським та Б. О. Колчиним розкопала городище площею 9000 кв. м., виявивши 1150 будівель з колод. Найдивовижніше те, що на колишній центральній вулиці виявлено не менше ніж 28 рівнів дерев’яного покриття, верхній рівень датовано 1462 р., а найдавніший — 953 р. Протягом п’яти сторіч дорогу оновлювали пересічно кожні 18 років, просто накладаючи новий шар соснових колод на старі, пошкоджені возами і саньми. Великі скарби монет (два з них — середньоазіатські монети VIII ст.) показують, що далекі торговельні контакти Новгорода по-справжньому ніколи й не уривались, навіть під час монгольської навали.
З 400 берестяних грамот усі, крім однієї фінськомовної, написано давньоруською мовою. В грамоті № 17, знайденій на 5-му рівні (1409-1427 рр.), управитель заміського маєтку пише до свого пана:
"Михайло з поклоном до свого пана Тимофія. Землю зорано і вже треба сіяти. Пане, приїздіть, бо все готово, а без вашого наказу ми не можемо взяти жито".
Фраґмент грамоти № 37, знайденої між рівнями 12 і 13 (1268-1299 рр.), містить шлюбну пропозицію:
"Від Микити до Уляниці. Вийди за мене, я хочу тебе, а ти мене. А Ігнатій буде нам за свідка".
Ходячи дерев’яними вулицями старого Новгорода, що його жителів вирізали московські посіпаки, можна тільки гадати, як змінився б світ, якби Росія сформувалася під проводом мирної Новгородської республіки. Новгородська Росія, безперечно, дуже відрізнялася б від Московської Росії, що перемогла всіх своїх суперників. Але такі думки неісторичні. Хай там як, середньовічна археологія не дає нам ясної відповіді.
Володимира, князя Київського, часто порівнюють з Карлом Великим, творцем ще однієї великої, але ефемерної держави. Ця паралель досить влучна, не останньою чергою й тому, що обидва володарі стали героями пізніших національних леґенд. Звичайно, Володимир Руський — не більший росіянин, ніж Карл Великий Франкський — француз. За Володимира Росії ще не було, так само як за Карла Великого ще не було Франції. На лихо, Російська православна церква, вийшовши через п’ять сторіч на історичну сцену, висунула монопольні претензії на київську спадщину, і сучасна російська пропаґанда пнеться зі шкури, аби придушити конкурентні претензії і традиції, насамперед українські. А тим часом, як Карл Великий став національним героєм chansons de geste, так і святий князь "Владімір" обернувся на центральну постать середньовічних російських билин. Роланд, Олів’єр і єпископ Турпін мають своїх відповідників у образах Альоші Поповича, Добрині Нікітіча і звитяжного селянина Іллі Муромця — товаришів "Красного солнышка". Ніхто б не реготав гучніше з цього народнопоетичного означення, ніж сам той дуже несвятий святий.
Розділ VI. стор. 406-408
Московські князі вийшли з пітьми на сяйливі вершини протягом двох століть після монгольської навали. По-перше, поєднуючи звитягу і підступ, вони підбили під свою руку численні князівства Рюриковичів навколо Володимиро-Суздальської землі. 1364 p. вони привласнили собі спадковий титул великих князів Володимирських. По-друге, тішачись ласкою хана Золотої Орди, московські князі дістали ярлик, що давав їм право бути головними збирачами данини для монголів, вони відповідали за виплати й за борги решти князів. Іван І (правив 1325—1340), відомий як Калита, більшу частину свого князювання провів не в Москві, а в дорозі до Сарая. Карл Маркс писав, що він поєднував "риси татарського ката, блюдолиза і головного раба". По-третє, щедро обдаровуючи православну церкву, московські князі додали до своєї політичної влади ауру побожності. 1300 р. митрополит перебрався з Києва до Володимира, а 1308 р. — до Москви. Монастирі, засновувані в глухих лісових пущах, становили нові осередки торговельної і територіальної експансії. Попри монгольську блокаду і далеку двомісячну подорож річкою та морем, православна церква підтримувала тісні зв'язки з патріархом Константинопольським. Московія була par excellence патримоніальною державою, де до князевих підданих та їхнього майна можна було ставитися з абсолютною зневагою. Контроль за ресурсами залежних князівств неминуче посилював московську гегемонію. 1327 р. Іван Калита допоміг монголам придушити повстання свого головного суперника — міста Твері на Волзі. Але вже в 1380—1382 рр. князь Дмитро Донськой (правив 1359—1389) уперше кинув виклик військовій могутності монголів. 8 вересня 1380 р. на Куликовому полі він здобув славетну перемогу над непереможною ордою, і то тільки на те, щоб побачити, як монголи, помщаючись, спалили через два роки Москву. 1408 р. син Дмитра Василь І (правив 1389—1425) спробував не віддати данину, але поступився, коли монголи обступили облогою Москву. Московити набирали сили, але й далі були васалами.
Саме тієї пори московити почали називати свою державу грецьким словом "Росія", що означало "Русь", а себе називали вже росіянами. Ці московити-росіяни ніколи не володіли Києвом, проте брак підстав не перешкоджав їм вважати Москву за єдину законну спадкоємицю київських земель. Саме їхня східнослов'янська говірка стала основою сучасної російської мови. Росіяни вкрай тенденційно тлумачили історію, затято сплутуючи Московію-Росію з усією Руссю, і ті східні слов'яни, які ще кілька сторіч не знали московського ярма, не визнавали такого тлумачення.
Литовці були останніми поганами в Європі. Заховавшись у далеких прибалтійських лісах, вони уникнули як першого наступу тевтонських лицарів, так і монгольської навали. Литовцями правили войовничі прибалтійські князі, що добачили історичну нагоду розвалити Київську державу. Відтоді, водночас із Москвою, що збирала північно-східні залишки Русі, Литва заходилась завойовувати південно-західні залишки. На чолі тодішніх державотворчих зусиль, які перевершили навіть московські заходи, стояли три видатні постаті: великий князь Ґедимін (бл. 1275—1341), його син Ольґерд (правив 1345—1377) і Яґайло (правив 1377—1434), що уклав історичну унію з Польщею. Після сторіччя збройних наїздів, будівництва замків і збирання данини литовці домоглися блискучих успіхів в усьому широкому Дніпровському басейні. Білу Русь абсорбовано цілком. Червону Русь (Галичину) 1349 р. поділено з Польщею. Київ захоплено 1362 р., коли Ольгерд розбив монгольські кайдани в битві на річці Синій на вигині Дніпра. 1375 р. Ольґерд узяв Полоцьк. Литовці зупинилися тільки 1399 р., коли ще далі на південь, на річці Ворсклі, їх розбили татари. На той час Литва справді простягалася "від моря до сяйливого моря", від Балтики до Причорномор'я. З 1386 р. литовська панівна еліта почала навертатись до римо-католицизму (див. с. 446) і зазнавала дедалі більшої полонізації. Проте населення Білої Русі та України здебільшого складалося з православних слов'ян, що називали себе русинами, і саме руська східнослов'янська говірка Великого князівства Литовського правила за основу, на якій сформувались сучасні білоруська та українська мови. До 1700 р. офіційною мовою Великого князівства, де здебільшого врядували освічені слов'яни-християни, була не литовська, а руська [староукраїнська] мова.
На перший погляд православна церква видається набагато пасивнішою, ніж її католицька посестра. Глава православної церкви — Константинопольський патріарх — був тісно пов'язаний із долею Візантійської імперії. Проте його роль була непересічна. Саме затята рішучість православної церкви на Сході, де на християнський світ нападали монголи і турки, посіяла зерна сучасного націотворення серед сербів, болгар і румунів на Балканах, серед росіян Московії та русинів Литви.
Розділ VI. стор. 472-484.
За п’ять тисяч кілометрів на схід, на іншому краї християнського світу, зсув християнсько-мусульманського кордону призвів до не менш тривожних наслідків. 1452 р. майже весь православний християнський світ опинився під чужоземним пануванням. Православні грецького обряду, за винятком крихітної Візантійської імперії і залежних від неї територій, потрапили в турецьке ярмо. Православні слов’янського обряду, за незначними винятками, перебували під владою татар, Польсько-Литовської держави та угорців. Тож коли турки обложили Константинополь, здавалося, ніби європейським православним судилося зазнати того самого безкінечного полону, який терпіли з VII ст. православні Азії та Африки. Проте тільки в одному місці, у Москві, снувались думки про іншу долю.
У середині XV ст. Москва, дарма що номінально підлягала татарському ханові, мала великий ступінь незалежності. У Москві врядував великий князь Василь II (правив 1425-1462), що, втративши зір, великою мірою покладався на свого сина і спадкоємця. Отже, Іван III (правив 1462-1505), сідаючи на трон, був уже досвідченим політиком. Колись могутня татарська Орда значно ослабла, і з 1452 р. Москва вже не платила щорічної данини. Через те Іван III сподівався, що йому пощастить скинути татарське ярмо назавжди. Отже, видавалось очевидним, що йому треба наголосити на своїй ролі оборонця православних християн супроти мусульман на півдні і католиків Польсько-Литовської держави на заході. Якби тільки визнали його суверенітет, він став би тоді єдиним незалежним православним володарем на землі.
Досить цікаво, що Івановим амбіціям дуже посприяли хитрощі римського папи. Після катастрофи 1453 р. папство заопікувалося Зоєю Палеолог (народилась 1445 р.), небогою останнього візантійського імператора. Зоя, донька Фоми, морейського деспота, народилась у Греції, проте дістала добру освіту в Римі, її навчали приватні вчителі. 1469 р. Зоя була блискучою молодою 24-річною жінкою, ладною спекатись своїх опікунів. Папа Павло II, венеціанець, подумав, що він може оживити Флорентійську унію і викувати союз із Москвою проти турків. Отож, почувши, що Іван III недавно овдовів, він запропонував йому ідеальну кандидатку. Папські емісари з’явились у Москві, і молодят спарували. Зоя подорожувала слідами емісарів через балтійський порт Ревель. Зою навернули до її первісної віри — православ’я, і 12 листопада 1472 р. вона вийшла заміж за Івана III. Престиж, пов’язаний зі шлюбом Івана з візантійською принцесою, важко переоцінити. До цього шлюбу Москва була найпериферійнішою провінцією найпригнобленішої парості християнського світу. Її князі були майже непомітні. Але ж тепер вони доторкнулись до мантії цезарів. Ще один крок — і імперську мантію можна вже вдягати й самому.
В 1477-1478 рр. Іван рушив проти Новгорода Великого, чиї п’ять земель були набагато більші за територію Московського князівства. Новгород недавно відступив світський провід Литві, а духовний — митрополитові Київському. Іван добачив у цьому особисту образу, і невдовзі його військо примусило капітулювати кепсько захищене місто і скоритися Москві. Вдруге Іван прийшов придушити бунт, і цього разу вже вдався до масових страт та депортацій. Псков і В’ятка скуштували тієї самої долі. Влітку 1480 р. Ахмат, хан Золотої Орди, пішов у третій похід, намагаючись присилувати Москву платити данину. Він сподівався на допомогу Польсько-Литовської держави, проте надії виявились марними. Іван не поступався, Ахмат повернувся з порожніми руками, і на цьому залежність Москви від Золотої Орди скінчилася. Москва визволилась. На той час Іван став називати себе царем і самодержцем — російськими еквівалентами титулів цезар і автократ. Як і Карл Великий майже 700 років тому, напівварварський володар будував свій образ не як засновник новітньої держави, а скорше як відновитель давньої, мертвої і вочевидь оплакуваної імперії римлян.
Богоявлення, 6 січня 1493 р., Кремль, Москва. Великий князь відзначав це релігійне свято серед пишноти своєї приватної каплиці в Благовіщенському соборі. Був дванадцятий день Різдва, останній етап Різдвяних свят, нагадування про мить, коли Христос явився трьом царям. Гучні голоси церковнослов’янською мовою читали тексти візантійського обряду, луна відбивалась у кожному закутку соборних склепінь і розмальованих фресками стін. Іконостас, що відгороджував вівтар, був набагато давніший за церкву. На ньому висіли ікони, що їх малювали найвидатніші середньовічні московські художники — Феофан Грек, Андрій Рубльов, Прохор з Городця. Бородаті попи в чорних рясах ходили навколо вівтаря, виконуючи церемонії готування, освячення, окурювання і прикривання святих дарів.
На цьому святі Богоявлення в соборі правили літургію св. Василя Великого, яка заступила куди традиційнішу літургію св. Іоанна Золотоустого41. У своєму слов’янському варіанті вона, по суті, була такою самою, що й літургія, яку правили православні християни на Балканах. Хоч і знайома російській пастві, що терпляче стояла перед іконостасом, ця літургія навряд чи була їй зрозуміліша, ніж латина італійцям чи іспанцям. Відправа — synaxis, або збір, — починається, коли миряни зайдуть до нефу, а диякон прочитає мирну єктенію: "За мир з неба і спасіння душ наших Господові помолімося. За спокій усього світу..." Далі йдуть тропарі й кондаки, псалми, заповідь блаженства, повчання з Послань апостолів та з Євангелій, молитви, дальші єктенії і херувимська трисвята пісня. Читанню Євангелія (Матв., 2) передує звичайний вступ:
СВЯЩЕНИК (нахиляється, беручи Святе Письмо, і, за свічками, виходить з райських дверей, повертається на захід).
ДИЯКОН. Премудрість. Станьмо побожно. Вислухаймо Святої Євангелії.
СВЯЩЕНИК. Мир вам усім.
СПІВЦІ. І духові твоєму.
ДИЯКОН. Від Матвія Святої Євангелії читання.
СПІВЦІ. Слава Тобі, Господи, слава Тобі.
ДИЯКОН. Будьмо уважні.
СВЯЩЕНИК (читає з Євангелія):
Друга частина відправи — anaphora, або принесення дарів, — починається з Великого Входу, коли священики і диякони з молитвами, свічками й кадилами ходять навколо нефу. Далі вони виголошують Символ Віри, готують хліб і вино, читають Господню молитву, дають причастя. Під час причастя співці співають: "Причащаєшся тіла Христа... на життя вічне". У православній традиції священик називає кожного причасника на ім’я. "Причащається раб Божий Іван Чесного, і Пресвятого, і Пречистого Тіла і Крові... Спаса нашого Ісуса Христа на відпущення гріхів своїх і на життя вічне". Після подячної єктенії священик роздає благословенну проскуру і подає хрест для поцілунку, потім заходить у вівтар і зачиняє за собою райські двері. Після останніх слів відпусту: "Господи, нехай тепер Твої раби відійдуть з миром", — ідуть співи, що закінчуються кондаком, глас третій:
"Явився єси непохитною основою Церкви, подаючи всім людям неприсвоювані скарби, стверджені твоїм навчанням, небоявлений Василію преподобний, нині, і повсякчас, і на віки вічні. Амінь".
А тієї самої миті десь далеко, не відомий московському людові, "адмірал океану" змагався з зимовими вітрами на останньому етапі свого повернення до Іспанії. Через тиждень він допливе до Палоса.
Того року Різдвяні свята в Москві були забарвлені дуже незвичайними почуттями. Вчені ченці вже якийсь час провіщали, що ніхто не доживе до кінця року. За православними підрахунками, серпень 1492 р. — місяць, коли Колумб виплив у подорож до невідомих країв, — відзначав кінець сьомого тисячоліття від створення світу, і всі навколо пророкували, що настане кінець світу. І справді, ніхто навіть не обраховував церковний календар на наступні роки. Хоча православні використовували той самий юліанський календар, яким послуговувалась латинська церква, вони мали іншу систему підрахунку anni mundi, років від створення світу. Крім того, як і у Візантії, православні росіяни мали звичай починати церковний рік 1 вересня. Отже, з огляду на думку православних, що сім днів створення відповідають сімом тисячоліттям, і на те, що світ, по-їхньому, створено 5509 р. до н. е., 1492 р. дорівнював 7000 р. від створення світу, тобто становив найімовірнішу дату Судного дня. Критичним днем було 31 серпня. Та, коли цього дня нічого не станеться, удар долі можна відсунути до 31 грудня, останнього дня світського року і середини Різдвяних свят. Тож, коли нічого не сталось до Богоявлення, Москва полегшено зітхнула 43.
Москва, по суті, стояла на порозі нового періоду своєї історії. Її великий князь, Іван III, не чекав Страшного суду. Він уже майже втілив у життя ґрандіозний план перебудови Кремля у своїй столиці. Вдаючись до символічних та ідеологічних засобів, він готувався створити могутній російський міф, що стане підхожою парою для все більшої політичної могутності Москви.
Більшість міст на Русі мали свої кремлі, проте московський Кремль, перепроектований з наказу Івана III, затьмарив геть усе, що існувало в інших містах. На січень 1493 р. новозбудовані червоні цегляні мури і високі круглі башти височіли всього кілька місяців. Кремль мав форму неправильного трикутника з периметром десь 2,5 км — достатнім, щоб умістити все лондонське Сіті. Навколо відкритого простору в центрі Кремля стояли чотири собори і палац великого князя. Благовіщенський собор, збудований лише три роки тому, мав свій первісний вигляд. Його сусіда, Успенський собор, де була митрополича кафедра, височів уже тринадцять років. Собор збудував болонський архітектор Арістотель Фйораванті, що швидко пристосував давній володимирський стиль для новітнього вжитку. Цей собор став взірцем московської церковної архітектури.
Він мав великий відкритий інтер’єр, хорів не було, склепіння і куполи немов поєднувались. Фрески з видовженими постатями і неповторними яскравими кольорами малювали художники Діонісій і Феофан Грек. Церкву Ризположения спорудили всього сім років тому. Архангельський собор зі своїм ренесансним фасадом був ще тільки на папері. У Грановитій палаті архітекторів Марко Руффо і П’єтро Соларі, названій так через ограноване, як діамант, каміння фасаду, тільки-но оселився князь Іван зі своєю родиною. До цього він кілька років жив у одному будинку зі своїм улюбленим боярином. Палата замінила колишній дерев’яний палац, що служив Івановим попередникам кілька сторіч. За винятком Рима і Константинополя, небагато столиць християнського світу могли дорівнятись до такої пишноти.
У стінах Грановитої палати Іванову родину розривало суперництво двох впливових жінок: Зої Палеолог, його другої дружини, і Олени Степанівни, його невістки. Зоя, небога останнього візантійського імператора, одружилася з Іваном після смерті його першої дружини, Марії Тверської. Зоя прагнула захистити інтереси своїх сімох дітей, найстаршим серед них був тринадцятирічний Василь. Олена була донька Стефана III, господаря Молдавії, і вдова найстаршого Іванового сина і спадкоємця, Івана Молодшого, який нещодавно помер. Олена намагалася захистити інтереси свого дев’ятирічного сина Дмитра. 1493 р. Іван III ще не вирішив, кого саме — сина Василя чи онука Дмитра — він назве своїм спадкоємцем, і по черзі схилявся до кожного з них. Напруга під гладенькою поверхнею Кремля, певне, була величезна 44.
Івана III здебільшого пам’ятають у Росії як царя, що скинув татарське ярмо, але його, напевне, треба вважати за впроваджувача татарських фінансових, військових та політичних методів, що використав мінливі союзи ханів і князів для заміни татарського ярма московським. У боротьбі з Золотою Ордою, чиє панування він остаточно скинув 1480 р., його найближчим союзником був кримський хан, що допомагав йому плюндрувати решту незалежних християнських князівств так, як самі татари ніколи не наважувалися. З московського погляду, який згодом став монопольним, "Іван Великий" відновив "російську" гегемонію. З погляду новгородців чи псковитян, він був антихристом, що розтоптав найкращі російські традиції. Коли настав час писати заповіт, Іван III назвав себе так, як колись його батько: "Многогрішний раб Божий"45.
Іван III уперше назвав себе царем, тобто цезарем, ще двадцять років тому — в договорі зі Псковською республікою, мабуть, щоб наголосити на своїй вищості відносно решти місцевих князів, — а згодом, у 1480-х роках, ще кілька разів приписував собі цей титул. Але титул царя, хоч і вищий від титулу великого князя, не був еквівалентний візантійському титулові басилея. Він не міг надати повної імператорської гідності, якщо його не супроводили решта атрибутів імперії. Адже цезарем, зрештою, називали співімператорів і заступників імператорів верховних авґустів.
1489 р. Іван III розглядав іншу пропозицію. Провадячи переговори з Гасбурґами, він почув, що королівську корону йому може дати папа. Королівський статус, безперечно, зміцнив би його становище на Заході. Але титул rex, король, мав конотації, які ображали московську пиху. Прийняти його означало б повторити оту начебто зраду правдивої віри, яку греки вчинили у Флоренції. Тож Іван відмовився. "Мої предки, — пояснював він, — товаришували з імператорами, що колись дали папі Рим"46. Єдине, що він зробив, — запозичив імперський герб Габсбурґів. З 1490-х років двоголовий орел почав з’являтись як символ держави у Москві — так само як і у Відні та в самому Константинополі.
Окрім страхів про кінець світу, московська церква мала й інші причини для великої тривоги. Вона розірвала зв’язки з патріархом Константинопольським (див. с. 462-463), проте не здобула цілком незалежної ролі. На відміну від митрополита Київського, якого призначала Литва, митрополита Московського обирали єпископи, і він очолював церковну організацію, що не визнавала жодного зверхника. Така ситуація 40 років суперечила візантійській традиції невіддільності церкви від держави, бо ж Москва не мала імператора. Але як не може бути імператора без правдивої віри, так само не може бути й правдивої віри без імператора. Дехто покладав надії на відвоювання Константинополя для православного християнського імператора — то був так званий "великий задум". Інші сподівалися, що можна досягнути певних домовленостей з німецьким імператором латинян. Але цей намір відкинули. Тож єдиним виходом для Москви залишилося те, що в минулому вже зробили Сербія і Болгарія: знайти собі власного імператора.
Але найбезпосереднішою проблемою стало складання нових пасхалій з розрахунком Великоднів на восьме тисячоліття. До цього завдання митрополит Зосима взявся восени 1492 р. "Ми чекаємо Пришестя нашого Господа, — писав він у передмові, — але годину, коли Він прийде, годі визначити". Потім митрополит додав коротенький історичний підсумок. Константин заснував Новий Рим, а св. Володимир охрестив Русь. А тепер Іван III має стати "новим імператором Константином нового Константинополя — Москви"47. Це була перша опосередкована згадка про родовід, який відтоді доточуватиме до себе Москва.
Отже, 1492 р., і то вперше, "новий Константинополь—Москву" можна було б назвати й куди знайомішою назвою — "третій Рим". Того самого року архієпископ Новгородський Геннадій начебто дістав переклад римської леґенди про Білий клобук, а разом з ним і передмову, яка пояснювала, як рукопис леґенди потрапив до Рима. В учених немає згоди щодо давності цього тексту, частини якого цілком могли бути вставлені згодом. Але, певне, не випадково в передмові міститься ясна згадка про Москву як про "третій Рим". Автора передмови інколи ототожнювали з одним відомим перекладачем, що працював над Апокаліпсисом Ездри. Ця праця була частиною задуму архієпископа Геннадія дати московській церкві повний варіант Біблії, еквівалентний латинській Вульґаті 48.
Відколи Москва підбила решту російських князівств, її імперські амбіції вочевидь мали спрямовуватись супроти Великого князівства Литовського — західного сусіди Москви. Литва виграла від монгольської навали, скориставшись своєю базою на північній периферії для розширення своїх анексій серед фраґментів колишньої Русі, — Москва чинила так само. Наприкінці XV ст. Литва, як і Москва, контролювала величезний обшир території (здебільшого в басейні Дніпра), що простягалась від Балтійського узбережжя до Причорномор’я.
Але Литва, на відміну від Москви, була відкрита для західних впливів. Понад сторіччя Велике князівство процвітало завдяки особистій унії з Польщею (див. с. 445-446). В 1490-х роках литовський двір у Вільно і католицька панівна еліта були великою мірою полонізовані — у сфері як мови, так і політичної культури. Литовській династії належали не тільки Польща та Литва, а й Богемія та Угорщина. На відміну від Московії, Литва дозволяла великий ступінь релігійного розмаїття. Римо-католицький істеблішмент стерпно ставився і до чисельної переваги православних християн, і до постійного напливу сильного єврейського елементу. На відміну від Московії, православна церква Литви не розривала зв’язків з Константинополем і не зрікалася своєї давньої вірності Візантії. Митрополит Київський мав усі підстави опиратися московській сепаратистській лінії, що ділила слов’янське православ’я і неминуче рухалась до утворення відокремленої Російської православної церкви.
У січні 1493 р. відносини Москви і Литви от-от мали піти в іншому напрямі. Півроку тому помер Казимир Яґелончик, король Польщі і великий князь Литовський, поділивши свої володіння між другим і третім синами. Польське королівство перейшло до Яна Ольбрахта, а Литва — до неодруженого Олександра. (Найстарший син тоді був уже королем Богемії та Угорщини). Іван III добачив можливості для себе. З одного боку, він готував посольство, що поїде до Вільна й почне переговори про політичний шлюб між великим князем Олександром та Івановою донькою Оленою. Водночас цар виставляв умови, які мали підкопати попередній modus vivendi двох держав. Уперше в московській історії він озброїв свого посла настановами, вимагаючи визнання доти незнаного титулу "государя всея Руси"49. То був класичний подвійний дипломатичний хід: з одного боку, очевидна приязнь, а з другого — потенційна ворожість. Іван зумисне втягував Литву в угоду, яка ставила під сумнів майбутнє всіх східних слов’ян.
Аби домогтися свого, Іван влаштував сенсаційну демонстрацію. Десь перед Різдвом він заарештував двох литовців, що працювали в московському Кремлі. Він звинуватив їх, начебто вони намірялися отруїти його. Звинувачення проти Яна Лукомського і Мацея Поляка видавались не дуже обґрунтованими, проте їхня вина чи невинність навряд чи мала якусь вагу. Литовців тримали у відкритій клітці на замерзлій річці Москві, де їх міг бачити кожен, а напередодні від’їзду Іванових послів до Литви бідолах живцем спалили в клітці 50. Коли від шаленого жару полум’я розтанула крига і важка залізна клітка занурилась у воду, тягнучи на дно обвуглені трупи під несамовите сичання пари, можна було добре уявити, яке політичне майбутнє Москва готує Литві.
Титул "государь всея Руси" не можна було обґрунтувати ні історією, ні політичною реальністю. Він належить до тієї самої категорії, що й претензії англійських королів на Францію. В 1490-х роках, через два з половиною сторіччя по тому, як зникли всі сліди єдиної Київської Русі, цей титул мав такий самий ступінь вірогідності, яким тішився б і король Франції, якби, воюючи з Німецькою імперією, проголосив себе "володарем усіх франків". Під ту добу цей титул суперечив окремій ідентичності, якої набули "русини" Литви, відрізняючись від "росіян" Москви. І справді, цей титул видався литовцям таким нереальним, що вони погодились його визнати як мізерну ціну за Іванову прихильність. Тоді вони ні про що й не здогадувались, хоча відступили ідеологічний наріжний камінь територіальних амбіцій, які росіяни потім утверджуватимуть півтисячоліття.
Отже, 1493 р. усі головні елементи ідеології "третього Рима" були вже наявні. Існувала незалежна галузка православної церкви, яка шукала імператора; був князь, пов’язаний з останнім візантійським імператором, і цей князь уже назвався царем; сформувались претензії на панування над усією Руссю. Бракувало лише спритного, вигадливого ідеолога, що поєднав би всі три елементи у своєрідну містичну теорію, якої вимагала напрочуд теократична держава. І такий чоловік знайшовся.
Філофей зі Пскова (бл. 1450-1525) був учений чернець псковського Єлеазарського монастиря. Він добре знав біблійні пророцтва Ездри і Даниїла, історичні прецеденти — від Сербії і до другого Болгарського царства, твори Псевдомефодія і хроніку Манасії, а також леґенду про Білий клобук. Такі знання були не унікальні. Незвичайність Філофея виявлялася тільки в його прагненні використати їх задля вигоди московських князів. Псков, як і Новгород, жив у страху й трепеті перед Москвою. Більшість псковських ченців дихали лютим антимосковським духом. Згадуючи в своїх літописах сон Навуходоносора або чотирьох тварин у видиві Даниїла, вони примудрялись ототожнити Навуходоносора з Москвою. Хоч яка там була причина, але Філофей приготувався обернути запас своїх знань на користь Москви. 1493 р., на початку четвертого десятка, він не мав ні посади, ні авторитету в монастирі, де згодом стане ігуменом; тоді він ще не написав жодного з публічних послань, які уславлять його ім’я. Але те шумування в церкві, що сформувало його погляди, вже давало свої плоди. Згодом Філофей обстоюватиме тотальну покору всіх християн цареві і тотальну опозицію латинській церкві. В посланні до Іванового наступника він закликає нового царя врядувати справедливо, бо світ тепер вступає в останню фазу історії:
"А тепер я скажу Тобі, і ти, благочестивий Царю, слухай уважно й пильно: всі імперії християнського світу об’єднаються в твоїй. Бо два Рими впали, Третій існує, а четвертого не буде. Твоя Християнська імперія, за словами великого богослова, не мине. А щодо церкви, то справдяться слова благословенного Давида: "Вона — місце мого довічного спочинку..."51
Згодом, у посланні до московського дяка Мунехіна, Філофей вергатиме блискавки "проти астрологів і латинян":
"Тепер тільки одна Свята Католицька і Апостольська Церква Сходу сяє яскравіше за сонце на небі, і тільки великий православний цар Риму, як Ной, урятований у ковчезі від потопу, правує Церквою..."52
Саме тут, через двадцять років по смерті Івана, остаточно сформульовано вочевидь натхнену його політикою ідеологію церкви і держави, що не залишала ані п’яді для компромісу.
Пізніша російська традиція стверджувала, що Москва просто успадкувала візантійську мантію. Насправді, хоч візантійські форми збереглися, сам візантійський дух був утрачений. Московські ідеологи мало цікавилися всесвітніми та екуменічними ідеями східноримського християнства. Найвидатніші історики цих питань характеризували ідеологію "третього Рима" як мішурний суроґат. "Християнський універсалізм Візантії зазнав перекручень, обернувшись на вузькі рамки московського націоналізму"53.
В останні роки царювання Івана III московських богословів розворушили дві взаємопов’язані суперечки, які обидві будуть розв’язані на користь найбезкомпромісніших елементів. Одна суперечка зосереджувалась на поглядах секти або течії, відомої як зжидоватілі. Інша була пов’язана начебто зі скандалом, оскільки християнські монастирі багатіли внаслідок володіння землею. Йосиф, ігумен Волоколамського монастиря, очолив виступ як проти зжидоватілих, так і проти нестяжателей.
Земельна власність була невіддільна від могутності Московської церкви, але проти цієї власності виступала група ченців-пуритан на чолі з заволзькими старовірами, що дотримувались давнішої, відлюдницької традиції православного чернечого життя. Іван III, здається, виробив план секуляризації монастирських багатств, але його переконали утриматись. Ситуація стала критичною лише після смерті Івана, коли його колишній фаворит Патрикєєв, що тепер став ченцем, опублікував нове видання "Номоканону", православного підручника канонічного права. Один з Патрикєєвих спільників — Максим Грек, що засуджував користолюбство, породжене земельною власністю церкви, — мав щастя, спромігшись урятувати власне життя.
Зжидоватілі породили ще більші пристрасті. Вони з’явились у 1470-х роках у Новгороді, де, за чутками, сформували антимосковську фракцію. Джерелом їхніх поглядів начебто стали євреї Польщі та Литви, а самі зжидоватілі нібито потай дотримувались юдаїзму. Їхня діяльність, здається, не дуже непокоїла царя, що призначив підозрілого новгородця протоієреєм Успенського собору; зжидоватілі, певне, мали підтримку й Олени Степанівни. Попри скликаний 1490 р. собор, який мав розглянути звинувачення в антитринітаризмі та іконоборстві, зжидоватілі й далі крутились у вищих колах. Але ігумен Йосиф не відступав. 1497 р. у своєму творі "Просвітитель" він не кого, як самого митрополита Зосиму назвав "головним зжидоватілим і содомітом", "мерзенним лютим вовком"54. Ігумен Йосиф та його партнер архієпископ Геннадій захоплювались іспанською інквізицією, і їхня ревність зрештою була винагороджена великим auto de fe. Вони спромоглися переконати своїх співвітчизників повірити в те, що стане наворотною темою російської історії: мовляв, усе зло йде з Заходу. Під ту добу Захід означав передусім Новгород, а крім Новгорода — Польсько-Литовську державу.
Дипломатія Івана III рухалась у тому самому напрямі 55. Тодішня дипломатія була вкрай забарна. Московські посли потребували від шести місяців до чотирьох років, щоб повернутися з закордонної країни і зробити доповідь; прибувши куди-небудь, вони не раз виявляли, що ситуація вже не відповідає отриманим інструкціям. Та, незважаючи на це, в 1490-х роках стало вже очевидним, що поглинання Литви — головний московський пріоритет. Іванів батько десятиріччями жив у мирі з Литвою, а помираючи, доручив Іванові та його матері дбати про "мого брата, короля Польщі і великого князя Литовського, Казимира"56. Але Іван знехтував батькові слова.
1493 р. закінчувались два десятиріччя інтенсивної дипломатичної діяльності Івана III. Головна її мета полягала в стримуванні та оточенні Яґелонів. Своїм договором зі Стефаном III, господарем Молдавії, скріпленим синовим шлюбом, Іван III марно намагався не дати Молдавії схилитись перед польським королем. Іванів план антияґелонського пакту з Угорщиною зійшов нанівець після раптової смерті Матяша Корвіна і вибору на угорський трон Владислава Яґелона. Іван III навіть мав контакти з незалежними князями Мазовії. З 1486 р. він раз по раз обмінювався посольствами з Габсбурґами, які доти хибно вважали, що Московія — феод Литви. 1491 р. австрійський посланець Йорґ фон Турн окреслив плани великої антияґелонської коаліції, що складалася б з Німецької імперії, тевтонських лицарів, Молдавії і татар. У січні 1493 р. Іванів посланець Юрій Траханіот їхав за Максиміліаном аж до Кальмара, де виявив, що імператор уже уклав мир з Яґелонами і переймається тепер хрестовим походом. У відносинах Івана III з Кримом велику роль відігравав антилитовський компонент. Цар використовував кримських татар здебільшого як своїх союзників проти Золотої Орди, а в червні 1491 р. послав три війська, які мали допомогти розігнати табір Золотої Орди в гирлі Дніпра. Водночас Іван не міг не бачити, що татари, улещені Москвою, дедалі більше енергії витрачають на походи проти Польщі та Литви.
Узимку 1492-1493 р. Московія встряла в хаотичну прикордонну війну з Литвою. Кілька прикордонних князьків перекинулись на бік ворога, рязанський князь намірявся відповісти на каральний похід литовського воєводи Смоленська. Московське військо, що дістало наказ захопити місто Вязьма у верхній течії Дніпра, вирушило через кілька днів по тому, як до Вільна поїхала московська мирна місія. Можна тільки гадати, мир чи війна переважали в Івановій голові.
У тому періоді перших відкриттів Москва, хоч і далека, не була цілком ізольована. Кожне московське посольство поверталося з іноземними інженерами, архітекторами і гармашами у своєму обозі, а німецькі й польські купці щороку приїздили й купували великі партії хутра. Щоправда, прямих контактів з Тюдорами в Англії, Валуа у Франції і Фердинандом та Ізабеллою в Іспанії не було. Балтійська торгівля з Нідерландами спинилась у Лівонії, а шлях навколо мису Нордкап був ще не відкритий. А проте Москва мала добре налагоджені зв’язки з рештою Європи. На півночі "німецький шлях" вів через Новгород до Ревеля чи Риги, а звідти морем до Любека. На суходолі лісові шляхи тягнулись на захід до кордону біля Смоленська, а звідти до Вільна і Варшави. Іван III запровадив систему поштових станцій та поштових коней і радив у своєму заповіті підтримувати її функціонування 57. На півдні прадавні річки швидко несли подорожніх до Каспійського або Чорного моря, а звідти кораблем в усі порти Середземного моря. Попри наступ турків-османів, Москва й далі підтримувала тісні контакти з давнім візантійським світом, тобто з Балканами, Грецією, надто Афоном, а через Грецію і з Італією.
Москва, хай там як, робила і власні відкриття. В 1466-1472 рр. тверський купець Афанасій Нікітін (помер 1472 р.) вирушив у шестирічну подорож до Персії та Індії. Він подорожував через Баку і Ормуз, а повернувся через Трапезунд і Кафу. Свої пригоди купець описав у подорожніх нотатках "Ходіння за три моря". Через десять років військова експедиція Салтика і Курбського перетнула Урал і дійшла до джерел Іртиша та Обі (досягнення, що за своїм масштабом дорівнює відкриттям Льюїса та Кларка в Америці через триста років). 1491 р. два угорські золотошукачі дійшли до арктичних допливів Печори і відкрили поклади срібла й міді. Їхнє відкриття, мабуть, пояснює, чому в січні 1493 р. до Москви приїхав австрійський золотошукач Снупс, що привіз листи від імператора Максиміліана, просячи дозволу досліджувати Об. Оскільки зв’язок з Габсбурґами Іванові був уже непотрібний, він відмовив.
А новина про звитяги "адмірала океану" дійшла до Москви разом із Максимом Греком, запізнившись на чверть століття. Максим Грек (Михаїл Триволіс, бл. 1470-1560) належав до вмирущого візантійського світу, частини якого ще й далі становили єдиний культурний регіон. Він народився в Арті, в Епірі, що вже належав туркам, і звідти його родина переїхала на венеціанський острів Корфу. 1493 р. він був у Флоренції, навчався у платоністів і схвально дослухався до Савонаролиних проповідей. Після дальшого навчання у Венеції та в Мірандолли, де Максим спеціалізувався в екзегетиці грецьких текстів, він склав обітницю домініканського ченця у монастирі Сан-Марко, пріором якого був сам Савонарола. Згодом, уже як чернець Максим, він десять років працював перекладачем у монастирі Ватопеді на горі Афон у панправославному і греко-слов’янському середовищі, де не відчувалося розколу між православними і католицькими традиціями. Потім його запросили до Москви упорядкувати цареву збірку грецьких та візантійських рукописів, що їх московські вчені ще не навчилися читати. Невдовзі проти Максима виступила непримиренна фракція Московської церкви, звинувативши його в чарах, шпигунстві й ушануванні патріарха Константинопольського. Проте він пережив тривале ув’язнення, особисто побачився з Іваном IV і тішився його покровительством. Він був "одним з останніх у своєму племені"58.
Максимові твори, що з’явились у 1550-х роках, згадували про "великий острів Кубу"59. Отже, нема сумніву, що тієї пори він твердо знав про висадку Колумба в Карибському морі. Але тут важливо пам’ятати про хронологію Максимового життя. Оскільки Максим Грек тридцять років просидів у московській в’язниці, слушно припустити, що він привіз інформацію з собою, коли вперше добувся до Москви (1518 р.), через двадцять п’ять років після першої Колумбової подорожі.
Один з дивовижних історичних збігів якраз і полягає в тому, що новітня "Росія" і новітня "Америка" зародились того самого 1493 р. Європейці дізналися про Новий Світ, як вони називали його, тієї самої миті, коли московити збагнули, що їхній "Старий Світ" ще не скінчився.
Москва, 1493 p.
41. Див.: The Orthodox Liturgy, being the Divine Liturgy of S. John Chrysostom and S. Basil the Great according to the use of the Church of Russia, trans. P. Thompson et al. (London, 1939), звідки й узято наступні цитати, за винятком уривків з Євангелія.
42. Тексти, написані церковнослов’янською мовою, використовують назви "Цар Ірод" і "Цар Юдейський"; див.: Господа Нашего Иисуса Христа Новый Завет на славянском и русском языках [паралельні тексти]. — Спб., 1823.— С. 23.
43. Див.: Dimitri Stremooukh off, "Moscow the Third Rome: Sources of the Doctrine", Speculum (Jan. 1953), 84-101; перевид. у M. Cherniavsky, The Structure of Russian History: Interpretative Essays (New York, 1970), 108-125.
44. Див.: J. L. I. Fennell, Ivan the Great of Moscow (London, 1961).
45. R. G. Howes, Testaments ofthe Grand Princes of Moscow (Ithaca, NY, 1967), 267-298.
46. Fennell, Ivan the Great, op. cit., 122.
47. Stremooukhoff, "Moscow the Third Rome", passim.
48. Ibid., 113, зокрема прим. 46.
49. "Testament of Ivan III", y Howes, Testaments. Див. також G. Vernadsky, Russia at the Dawn of the Modern Age (vol. IV of G. Vernadsky and M. Karpovich, History of Russia), (New Haven, Conn., 1959), ch. 3.
50. Fennell, lvan the Great, 146.
51. Stremooukhoff, "Moscow the Third Rome", 115.
52. Ibid., passim.
53. Dimitri Obolensky, "Russia"s Byzantine Heritage’, Oxford Slavonic Papers, I (1950), 37-63.
54. Fennell, Ivan the Great.
55. Vernadsky, Russia at the Dawn of the Modern Age, ch. 3.
56. Fennell, lvan the Great, preface, pp. V seq.
57. Dimitri Obolensky, "Italy, Mount Athos and Muscovy: The Three Worlds of Maximos the Greek" (Raleigh Lecture, 1981), Proceedings of theBritish Academy, LVII (1981); пepeвид. y Six Byzantine Portraits (Oxford, 1988), 201-219.
58. Ibid., 160.
59. Elie Dennisoff, Махіте le Grec et l’Occident (Paris, 1942), 423.
Розділ VIII. стор. 670-678.
Якщо Пруссія унаочнювала успішне поривання до влади невеличкої держави, Росія репрезентувала той самий феномен у героїчному масштабі найбільшої європейської країни. Вражений був навіть сам Фрідріх Великий. Якось він сказав про росіян: "Знадобиться ціла Європа, щоб утримати тих панів у рамках".
За 149 років, які проминули від смерті Олексія Михайловича 1676 р. до смерті Олександра І 1825 р., Романови піднесли статус своєї країни від щойно народженої регіональної держави до непереможного "жандарма Європи". Олексій, сівши на трон у тому самому десятиріччі, що й Людовік XIV, був невідомим московським володарем, про якого навряд чи хто чув у Версалі, — Олександр тріумфально проїхав крізь Париж. За ті півтора сторіччя проведено не одну воєнну кампанію, майже щоразу успішну, Велике князівство Московське обернулось на "імперію всіх росіян", збільшилась територія, бо держава поглинула кілька сусідніх країн, суспільство й адміністрація зазнали радикальних реформ, цілком змінилась ідентичність держави та панівної нації. Для всіх, хто пишався такими виявами сили, історичні постаті та політика, що уможливили ці зміни, безперечно, були гідні всілякої хвали і, як писав Ключевський про Петра I, ще й "необхідні".
За автократичних режимів особистість самодержця — аж ніяк не другорядний чинник, і в Росії вирізнялись дві імператорські постаті: Петро I (правив 1682-1725) та Катерина II (правила 1762-1796). Обох винагородили епітетом "великий", обоє аж буяли життям, маючи величну статуру, необмежену природну енергію та рішучість; обох незмірно вихваляли за їхній безперечний внесок до величі самої Росії. Та якщо судити загалом, нехай навіть про володаря країни, слід поцікавитись, чи можна тільки розміри тіла та брутальну силу вважати за ознаки величі. Критикам неважко знайти риси, що породжують скорше сором, ніж повагу. Надто Петро був моральним страховиськом. Його участь протягом усього життя в гульні соборів блазнів та штукарів — безсоромному та блюзнірському російському варіанті англійських клубів безпутної "золотої" молоді — ще можна зрозуміти як вияв ексцентричного несмаку. Проте його любов до страшних, садистських тортур, що вперше проступила 1697 р. під час масових покарань збунтованих стрільців, не можна вважати за безневинну примху навіть за тогочасними нормами. Дивакуватим пристрастям Петра — моделюванню кораблів та забавам з олов’яними солдатиками — можна протиставити його колосальну зневагу до безмірних людських страждань, що завжди супроводили чимало його проектів, як-от будівництво Санкт-Петербурга. Цареві, що міг уранці спостерігати, як закатували до смерті його невинного сина і спадкоємця, а ввечері подавався на непристойну двірську розвагу, не так уже й далеко до Нерона, навіть якщо він вивів Росію "з небуття в буття".
Катерина теж постає перед істориками "серед блиску величі, що змагається з примарами скандалів"28. Німецька князівна, народжена в Штетині як Софія-Фредерика-Авґуста Ангальт-Цербстська, вона мала таке хиже честолюбство, якому в анналах історії майже немає рівні. Імператрицина велика сексуальна розбещеність — сама по собі не такий уже й гріх, проте її слід вважати за огидну, коли до неї домішана брудна інтриґа. Чутка, ніби Катерина померла внаслідок конструктивного ґанджу машини, відомої як "Катеринина лебідка", намагаючись покохатися з конем, прикметна тільки тим, що люди охоче повірили їй. Та повернімося до історичних фактів. Катерина захопила трон унаслідок двірського перевороту, спонукавши імперську ґвардію вбити свого чоловіка Петра III (правив 1761-1762). Катерина врядувала у співпраці з довгою низкою десяти офіційних коханців — від Григорія Орлова та Григорія Потьоміна до Платона Зубова, на тридцять вісім років молодшого від неї. На користь Катерини слід сказати, що її найближче коло становили цивільні і вона частіше вдавалась до переконувань, ніж до терору. Поблажливий історик міг завершити: "Вона зробила для Росії те саме, що зробив для Франції Людовік XIV, поки не став в’язнем Версалю... самодержавство очистилось від ганьби тиранії... деспотизм обернувся на монархію 29.
Преторіанські заколоти стали звичаєм у домі Романових, так само як і в римлян. Законний перехід трону до спадкоємця був рідкістю. Катерина І (правила 1725-1727), або ж Сковороцька, молода латиська селянка і друга Петрова дружина, скинула чоловіка з трону, коли той був на смертному ложі. Петро II (правив 1727-1730) сів на трон, сфальшувавши заповіт; імператриця Анна (правила 1730-1740), герцоґиня Курляндська, схопилася за корону завдяки хитрощам Таємної ради; Івана VI (правив 1740-1741), малого герцога Брауншвайзького, посадив на трон барон Бірон; імператриця Єлизавета (правила 1741-1761), колись наречена єпископа міста Любека і fréquentée, часта гостя, гвардійських казарм, сіла на трон унаслідок прямого coup de force, заколоту; Олександр І (правив 1801—1825) став царем, убивши свого батька. Павла І (правив 1796-1801), можливого царя-реформатора, офіційні історіографи довгий час зображували як психічно неврівноважену людину, хоча він вочевидь був нормальний. Коли Павло наполіг на ексгумації тіла свого забитого батька, Петра III, і на перепохованні останків своїх батьків у Петропавловському соборі, літній граф Орлов був змушений нести імперську корону позаду труни чоловіка, якого він убив тридцять п’ять років тому. Цей моторошний акт примирення добре символізує обман, страх і насильство, що виповнювали санкт-петербурзький двір та всі його дії.
Московія немов нараз вискочила з пітьми під час другої, або Великої, Північної війни 1700-1721 рр. Цей двадцятирічний конфлікт зосередився навколо суперництва Петра I, що дивився завидющими очима на шведські володіння на Балтійському узбережжі, і молодого Карла XII, короля Швеції, що був охочий нападати на всіх своїх сусідів одразу. Війна почалась у серпні 1700 р., коли Карл, немов авантурник, висадився під Копенгаґеном, а Петро зненацька напав на Нарву, шведську фортецю на Фінській затоці. Але битви відбувалися здебільшого на проміжній території Речі Посполитої, чий король (Авґуст, курфюрст саксонський) уклав з Петром таємну угоду. Зрештою Річ Посполита зазнала ще тяжчих утрат, ніж Швеція (див. нижче).
Після перших сутичок Карл XII заволодів ініціативою на континенті. Він прагнув спершу покарати саксонського союзника Петра і 1704 р. спромігся заступити Авґуста на польському троні проводирем прошведської фракції Станіславом Лещинським. Загрузнувши в Польщі, він дав Петрові нагоду захопити шведські провінції Лівонію та Інґрію, де 1703 р. негайно проголошено заснування нового міста Санкт-Петербурга. 1707 р. Карл XII повернувся на схід, розраховуючи на підтримку Лівонії та гетьмана України Мазепи. Його одурили і там, і там. Узимку 1708-1709 рр., вимучений партизанськими діями селян, він був змушений зректися початкового плану походу на Москву і повернув на південь. 27 червня під Полтавою в Україні Карл XII зазнав нищівної поразки і втік, шукаючи притулку, до турецьких володінь. Тріумфальні московські армії посунули на Захід, Варшава була окупована, Авґуст II знову посів трон. Балтійські провінції зостались у московських руках. Серед німецьких князів не бракувало стерв’ятників, що разом з Данією та Пруссією метнулися шматувати решту шведських володінь іще далі на захід. Карл XII загинув у бою в грудні 1718 р. при облозі фортеці Фрідріхсхальд на норвезько-шведському кордоні. На Аландських островах відбувся дипломатичний конґрес, згодом біля Ніштадта (1721 р.) був підписаний російсько-шведський договір. Швеція була присоромлена. Петро І став володарем Півночі, гордим власником "вікна до Європи". 1721 р. він підвищив себе, заступивши давній московський титул "цар" титулом "імператор", хоч його за життя Петра I визнавали не всі.
Коли Московія надягла імператорську мантію, їй були накинуті далекосяжні реформи, аби перетворити нову імперію на сучасну західну державу. Зокрема в очах Петра I ті реформи були еквівалентні "вестернізації". Цар двічі надовго виїздив до Західної Європи (в 1696-1697 та 1717 р.), звертаючи увагу геть на все — від будівництва кораблів до поголених облич. Проте саме Велика Північна війна правила Росії за своєрідного виконроба. Передусім перед царем постала потреба створити постійну армію та фінансові й соціальні інституції, необхідні для її утримання. Стара Московська держава була страшенно неефективна. Строкате військо немов тануло взимку, а проте його мусило годувати дві третини населення, в неврожайні роки, як-от 1705 р., воно споживало до 96% державного прибутку. Наприкінці Петрового царювання існувало постійне тристатиячне навчене військо — коштом подушного податку, що втричі збільшив державні прибутки, коштом вербування селян та реорганізації дворянства.
Реформи сягнули майже кожної сфери життя. Однією з головних установ став "Преображенский приказ" (1701 р.), що визначав діяльність політичної поліції. До важливих змін спричинився поділ країни на губернії (1705 р.), створення Сенату та адміністративних колегій у рамках центрального уряду (1711 р.), запровадження муніципальних урядів (1718-1724), сприяння з боку держави торгівлі, промисловості, освіті, літературі, науці та мистецтвам. 1721 р. скасовано патріархію, Російська православна церква тепер корилася Священному Синодові, що підлягав державі. Священикам наказали виказувати таємниці, повідомлені їм на сповіді. 1722 р. "Табель про ранґи" накинув дворянству ієрархічну кастову систему, пов’язану з державною службою та земельними привілеями. Створення такої кількості нових інституцій спричинилось до того, що названо в одному джерелі "частковим руйнуванням патримоніальної держави", — до першого в Росії усвідомлення різниці між державою та суспільством 30. Це сталося незважаючи навіть на те, що в політичній сфері не відбулося жодних великих змін і що саме дворянство перебувало в жалюгідному ярмі. Дворян можна було прилюдно шмагати батогами і провадити їм "шельмование ", якщо вони уникали освіти або служби. Тепер, по суті, більшість істориків уже погоджуються, що Петрові реформи були трохи не тим, за що вважали їх сучасники. Реформи не діяли як велика об’єднавча сила, — навпаки: вони поділили царевих підданих, надто в справах релігійних та національних. Крім того, вони спромоглися запровадити лише форми західних інституцій, нехтуючи самий їхній зміст. Петро не міг обернути московитів на європейців, просто звелівши їм голити бороди та чіпляти напудрені перуки.
Катерина II про зміст дбала більше. Але й тут, попри просвітницьку риторику, ніхто не зазіхав на основи самодержавства чи кріпацтва. Проте славетна інструкція Катерини законодавчій комісії 1766-1768 рр., спрямована на створення сучасного кодексу законів, її централізаційні та русифікаційні тенденції в керуванні губерніями, а над усе — згода на "дворянські свободи" – спричинились до глибоких змін усієї системи. "Жалованная грамота дворянству" (1785 р.), що потвердила давніший указ, який надавав обмежені права дворянським зборам і самоврядування губерніям, доповнила "Табель про ранґи", а давні обмеження на продаж кріпаків мов худоби були трохи пом’якшені. Остаточним наслідком був компроміс, давнє впереміш із новим; покруч, де самодержавна монархія мало-помалу ставала залежна від створеного нею служивого дворянства, тим часом дворянство не могло передати центральному урядові владу, яку воно мало над масою населення на місцях. "Парадоксально: своїм наполяганням на монополії політичної влади російські самодержці забезпечили собі менш ефективну владу, ніж їхні колеґи конституційні монархи на Заході»31. Давня московська тиранія принаймні була послідовна. Нова Російська імперія містила в собі зародки власного руйнування.
А тим часом безжальна російська експансія тривала (див. додаток III, c. 1325). Країна, що вже мала більше земель, ніж могла вигідно скористатись ними, й далі потурала своїй невситимій зажерливості. На заході Росія проковтнула більшу частину Швеції—Фінляндії та більшу частину Речі Посполитої. На півдні, починаючи з Азова (1696 р.), вона загарбала всі чорноморські провінції Османської імперії та Крим (1783 р.), а вже потім рушила на Персію, Кавказ і Середню Азію. На сході, перетнувши увесь Сибір аж до Тихого океану, Росія з 1740-х років досліджувала береги Аляски, а 1784 р. заснувала постійне поселення на острові Кадьяк.
Російські історики раціоналізували експансію країни, вдаючись до термінів "національні завдання" та "збирання земель". Насправді Росію та її володарів охопило шаленство територіальних загарбань. Ота гонитва за землями була симптомом патологічного стану, породженого великою неефективністю та традиційним мілітаризмом. Яка страшна іронія криється в тому, що найбільша в світі країна потребувала дедалі більшої кількості землі та людей, аби позбутися свого чуття непевності, запровадити заходи, що їх інші держави здійснювали куди меншими ресурсами, і винагородити роздуту державну машину, яка стерегла трон Романових. Тут перед нами крайній випадок, якому навряд чи десь можна знайти паралелі, bulimia politica, або так званого "вовчого голоду", великого територіального ожиріння організму, який може вижити, тільки дедалі більше споживаючи крові та плоті своїх сусідів. Кожен високий російський урядовець для підтримки традиційного способу життя своєї родини потребував маєтку, де працювали б сотні, а то й тисячі кріпаків. З 800 000 таких завойованих "душ", що їх роздала Катерина II, не менше ніж 500 000 походять із самої тільки Речі Посполитої. Прикметно, що, коли німецькому дворянству з колишньої шведської "Прибалтики" дозволено зберегти свої привілеї, колишнє польське дворянство з Литви та Рутенії (Білорусі та України) такі привілеї втратило.
У межах дедалі ширшої Російської імперії Україна зберігала свою окрему ідентичність понад сотню років. З 1654 по 1783 р. гетьманською державою України керували під царським наглядом спадкоємці дніпровських козаків, що спершу шукали союзу з царем у боротьбі проти Польщі. Спроба козаків за гетьмана Мазепи здобути свободу під час шведської навали 1708-1709 рр. (див. вище) скінчилася нічим. Скасування козацтва збіглось із анексією Криму: козаки перестали виконувати роль буфера проти татарів і турків.
Після знищення козацтва історична різниця між Росією та Рутенією офіційно була скасована. Україну названо Малоросією, а всі сліди її окремих традицій були затерті. Українським козакам не дали тієї автономії, яку мали російські козаки на Дону й на Кубані. Щедра українська земля стала об’єктом інтенсивної русифікації та колонізації. Південні "дикі степи", останнє у Європі прикордоння, були обсаджені селянами-імміґрантами, переважно з Росії та Німеччини. Монополія Російської православної церкви серед слов’ян була зміцнена, всіх посилено навертали до російської мови. Уніатів, які ще зоставались, виганяли з країни. Російські іммігранти почали міняти національний склад міст, надто Києва, називаючи його тепер давнім російським містом. Українська, польська та єврейська культури мало-помалу втрачали ґрунт під ногами. Рутенську (українську) мову, яка ще збереглася по селах, офіційно трактували як діалект російської мови. Чудовий новий порт Одеса, заснований 1794 р. як столиця "Новоросійської" губернії, відкрив дорогу для дедалі більшої торгівлі зерном, став вікном на південь.
Річ Посполита стала головною жертвою російської експансії в Європі. І справді, знищення цієї республіки стало sine qua non, неодмінною умовою, успіху Російської імперії. Як і її колишня провінція Україна, Річ Посполита спершу була об’єктом московських нападів, а потім безпосереднього й опосередкованого (ці періоди чергувались) московського врядування. Московський вплив набирав усе більшої сили після смерті Собеського 1696 р. Під час Великої Північної війни він досяг ступеня, коли фактично міг бути запроваджений російський протекторат. Потім, після десятиріч суперечок між потенційними польськими реформаторами і оборонцями статус-кво, за якими стояла Росія, розвиток російсько-польських стосунків скінчився таким логічним наслідком, як поділи Польщі. З 1772 по 1795 р. Росія головувала на бенкеті, під час якого республіка була остаточно поглинута.
Ян Собеський (правив 1674-1696) здобув собі славу за кордоном, зате нехтував внутрішні проблеми. Облога Відня показала, що Річ Посполита ще й досі першорядна військова держава, але то був останній порух. Литва була віддана на поталу громадянській війні, сейм раз по раз припиняв роботу через liberum veto, право одноосібного скасування постанови, маґнати були безкарні, централізоване законодавство та оподаткування занепали. За нератифікованим "вічним договором" з Москвою 1686 р., Україна була кинута напризволяще. Король марнував силу на битви задля Священної ліґи, сподіваючись збудувати для свого сина міцний грунт у Молдавії. Через багато років, дивлячись на статую Собеського у Варшаві, російський цар зауважив: "Ось іще один [такий, як я], що змарнував життя на боротьбу з турками"32.
Вибори короля 1697 p. зруйнували всі плани Собеського. Яків Собеський не завоював довіри виборців, австрійського кандидата перекупили хабарами, французький кандидат граф де Конті зазнав кораблетрощі неподалік від Данциґа, Завдяки російському золоту і вчасному наверненню до католицизму, нагороду виграв Фрідріх-Авґуст, курфюрст саксонський, що сів на трон як Авґуст II. Вигнаним Собеським нічого не зосталось, як видати свою доньку за вигнаного Стюарта, що зазнав невдачі тієї самої пори. У "милого принца Чарлі" мати була полька.
Саксонський період — за Авґуста II (правив 1697-1704, 1710-1733) і Авгута III (правив 1733-1763) — загалом трактують як добу польського занепаду. Велика Північна війна, у якій польський король як саксонський курфюрст був провідним учасником, призвела до незліченних нещасть та поділів. Річ Посполита стала головним театром воєнних дій між Швецією та Росією, і кожну з цих держав підтримували конкурентні конфедерації польської шляхти (див. вище). Саксонський двір трактував Річ Посполиту як противагу сусідній Пруссії і як джерело здобичі. Саксонське військо, розгорнуте в Польщі, мало юридичний імунітет від протестів сейму. Грабунки з боку військових призвели до конфлікту між королем та шляхтою, що мав багато спільного з таким самим конфліктом в Угорщині. А конфлікт став приводом для прямого російського втручання.
Після російської перемоги під Полтавою Авґуст II повернув собі 1710 р. польський трон тільки з допомогою російських військ. Після цього його вважали за подвійну небезпеку — за царського пішака і за такого собі малого "самодержця". У 1715-1716 рр. дійшло до відкритої війни між королем та його опонентами. Для царя то був немов небесний дарунок. Діючи як посередник, Петро I міг урятувати польську шляхту від її саксонського короля, водночас накидаючи умови, які позбавлять Річ Посполиту незалежності. На "мовчазному сеймі", скликаному у Варшаві в січні 1717 р., без обговорень, бо під наглядом російського війська, були схвалені отакі заздалегідь підготовані постанови:
1. Саксонське військо короля має бути вигнане з держави. (Іншими словами, король втрачав будь-яку подобу незалежної військової потуги).
2. "Золоті свободи" шляхти будуть потверджені. (Іншими словами, через збереження liberum veto центральний уряд Речі Посполитої можна було паралізувати коли завгодно).
3. Збройні сили Речі Посполитої мають бути обмежені 24 000 чоловік. (Іншими словами, Річ Посполита мала залишитись безборонна).
4. Збройні сили мають фінансуватись через відрахування з боку низки королівських, церковних та маґнатських маєтків. (Іншими словами, збройні сили були виведені з-під контролю короля або сейму).
5. Ґарантом дотримання тих пунктів був цар. (Іншими словами, цар міг коли завгодно втрутитись у справи Речі Посполитої і законно придушити будь-який реформістський рух).
Відтоді в будь-якому аспекті Річ Посполита стала російським протекторатом, простим додатком до Російської імперії, величезною буферною державою, що захищала Росію від Заходу; утримання такої держави не вимагало жодних коштів.
За Авґуста III центральний уряд занепав остаточно. Короля довелося садити на трон з допомогою російського війська, поваливши знов обраного Станіслава Лещинського, отже, й запаливши таким чином іскру війни за польську спадщину; король, проте, перебував здебільшого в Дрездені. Сейм скликали реґулярно, але, перше ніж він міг зібратися, його роботу раз по раз блокували, вдаючись до liberum veto. За тридцять років лиш одна сесія спромоглась ухвалити закон. Довівши до краю принцип делеґування повноважень, урядування було полишене сваволі маґнатів та місцевих сеймиків. Республіка не мала дипломатії, не мала скарбниці, не мала оборони. Там не можна було здійснити жодної реформи. Річ Посполита стала мішенню для philosophes. Коли 1751 р. вийшов перший том французької "Encyclopedie ", вся велика стаття "Анархія" була присвячена Польщі.
Реформаторська партія втекла за кордон, започаткувавши неперервну традицію польської політичної еміграції. Станіслав Лещинський, двічі обраний на короля і двічі вигнаний росіянами, знайшов собі притулок у Франції. Одружившись із донькою Людовіка XV, він дістав Лотаринзьке герцоґство, де, сидячи в Нансі як le bon roi Stanislas, добрий король Станіслав, міг запроваджувати освічене врядування, заборонене на батьківщині.
Станіслав-Авґуст Понятовський (правив 1764-1795), останній король Польщі, був трагічною, а в певних аспектах навіть шляхетною постаттю. Один з колишніх коханців Катерини II, він опинився на троні, поставивши перед собою неможливе завдання реформувати республіку і водночас зберегти російське панування. А проте, скутий конституцією 1717 р., він спровокував ті самі катаклізми, яких намагався уникнути завдяки реформам. Як можна було обмежити священне право шляхти на опір, не наразившись на опір шляхти? Як можна було обмежити право росіян на втручання, не спровокувавши російського втручання? Як можна було скасувати liberum veto без того, щоб хтось скористався ним? Король тричі намагався розбити порочне коло і щоразу зазнавав поразки. Щоразу приходило російське військо й відновлювало лад, а республіку щоразу карали поділом. У 1760-х роках королеві пропозиції реформ призвели до війни з Барською конфедерацією (1768-1772) і до першого поділу. В 1787-1792 рр. королева підтримка реформ Великого сейму і конституції 3 травня (1791 р.) призвела до утворення Тарговицької конфедерації й до другого поділу Польщі (див. розділ IX). У 1794-1795 рр. королева прихильність до національного повстання Тадеуша Косцюшка призвела до остаточної розв’язки. Після третього поділу вже не зосталося чим урядувати, Понятовський зрікся в день св. Катерини 1795 р. і помер у російському вигнанні.
Під час остаточної агонії Речі Посполитої Велике князівство Литовське зберегло свою індивідуальність. Політична слабкість князівства не перешкодила інтенсивним внутрішнім процесам, які обернули його на осередок чотирьох тривалих традицій. Його столичне місто — Вільно-Вільна-Вільнюс — стояло на справжньому перехресті культур. Становище домінантної польської еліти було зміцнене аж двічі: спершу завдяки заходам Комісії народної освіти після 1773 р., а вдруге — місцевої освітньої ради, що базувалась у Віленському університеті, який за царату процвітав до 1825 р. Литовська культура ідиш консолідувалась, коли Велике князівство стало основою межі осілості для євреїв у Росії. Литовське і рутенське (білоруське) селянство, уникнувши полонізації, зберегло досить духу, аби опиратись усім спробам русифікації в майбутньому. Ввійшовши до складу Російської імперії, Велике князівство вже ніколи не воскресне як адміністративна одиниця, проте його жителі не забудуть остаточно свого походження і братимуть участь в усіх польських повстаннях XIX ст. Польська та єврейська культури не щезатимуть аж до вбивчої доби Сталіна й Гітлера. Литовська, а меншою мірою білоруська культура переживуть і потопи, і пекло й досягнуть незалежності в 1990-х роках.
Розділ VIII. стор. 680-681.
РУСЬ
6 вересня 1749 p. у Санкт-Петербурзі імператорський історик доктор Ґерхард Мюлер став за кафедру і почав читати латиною лекцію "Назва та походження Росії". Він намірявся викласти теорію, мовляв, давню Київську державу заснували варяги. Але його зацитькали: патріотична російська аудиторія навіть слухати не хотіла, що Росію заснували не слов’яни. Після офіційного розслідування докторові Мюлеру звеліли полишити цю тему, а його вже наявні публікації знищили. (Цьому вченому принаймні пощастило уникнути долі французького вченого Нікола Фрере, що помер якраз того року: одного разу його запроторили до Бастилії, бо він написав, що франки походять не від троянців)1.
Відтоді російські історики ненастанно сперечаються про "норманську" теорію. Внаслідок державної цензури російська історична наука зазнавала помітного впливу політичних втручань та міркувань про доцільність. Історія Київської держави мала стати на службу інтересам новітнього російського націоналізму або ж—унаслідок реакції на російський варіант—інтересам новітнього українського націоналізму. Однак виявилось, що певний ступінь причетності скандинавів до російської історії заперечити неможливо. Назву "Русь" тлумачили по-різному: як "рудоволосі" вікінги (пор. англійське слово russet, "червоно-коричневий"); як ruotsi, фінську назву шведів; як скандинавське плем’я з назвою rhos, не відоме в Скандинавії; і навіть як багатонаціональний торговельний консорціум, що базувався в містечку Родез у Ланґедоку.
Згідно з цією останньою вигадливою (і невірогідною) гіпотезою, компанія "Родез" використовувала скандинавських мореплавців для проникнення на хозарський ринок рабів через балтійсько-дніпровський шлях і близько 830 р. намірялась усунути конкурентів — єврейський консорціум "Раданія", що з Арля контролював торгівлю рабами від Чорного моря до Північної Африки. Заснувавши в Хозарії "каганат" Русь, родезці начебто перетворилися з панівної чужоземної еліти, зосередженої у Тмуторакані/Таматарсі на Волзі, на місцевих князів переважно слов’янської спільноти з центром у Києві 2.
Там, де не можна дійти безперечних висновків, доконечно ще раз пильно придивитись до джерел. Проте найприкрішою особливістю матеріалів київської доби е їхнє велике розмаїття. Окрім слов’янських та візантійських літописів, учені повинні дослідити давню скандинавську літературу, порівняльну германську та тюркську (хозарську) міфологію, рунічні написи, скандинавські та фризькі кодекси законів, данські та ісландські хроніки, праці арабських географів, єврейські документи і навіть тюркські написи з Монголії. І, звичайно, треба добре знати археологію. Скажімо, одна з дивовиж, яка має неспростовну доказову силу, полягає в тому, що арабські монети знаходять у скарбах на території всієї Східної Європи. Найдавніша згадка про Київ — у формі QYYWB — міститься в документі, що зберігається тепер у Кембриджській університетській бібліотеці: хозарські євреї написали листа до синагоги Фустат-Міср поблизу Каїра 3.
Проте з часів доктора Мюлера аж до 1991 р. головна перешкода полягає в тому, що жоден учений чи в Україні, чи в Росії не мав змоги провадити незалежні дослідження. Утворення незалежної України та незалежної Росії навряд чи спроможне поліпшити академічний клімат.
РУСЬ 1. N. Freret, Memoire sur les origines des francs (Paris, 1714). 2. Omeljan Pritsak, The Origins of Rus’ (Cambridge, Mass., 1981), ch. 1. 3. Norman Golb and Omeljan Pritsak (eds.), Khazarian Hebrew Documents ofthe Tenth Century (Ithaca, NY, 1982), ch. l, "T-S (Glass) 12.122 — the Kievan Letter".
ПОТЬОМКІН
1787 р. фельдмаршал князь Григорій Потьомкін (1739-1791), губернатор Новоросії, організував річкову подорож для імператриці Катерини та її двору. Він прагнув довести успішність своєї колонізаційної політики на теренах, нещодавно відвойованих від турків. Задля цього граф підготував кілька пересувних "сіл", кожне з яких мали розміщати в стратегічному пункті на березі річки. Люди Потьомкіна, вбрані як веселі селяни, тільки-но помітивши імператорську барку, починали якнайпалкіше вітати імператрицю та чужоземних послів. Та коли барка ховалася за поворотом, вони чимдуж скидали капелюхи та блузи, розбирали декорації і за ніч знову виставляли їх десь нижче за течією річки. Оскільки Катерина на той час була коханкою Потьомкіна, навряд чи можна вважати, що вона не знала про ці хитрощі; пошитись у дурні мали передусім іноземні посли. "Потьомкінські села" стали прозивними для давньої російської традиції ошуканства та дезінформації 1. Насильство та шахрайство — засоби, до яких удається кожна диктатура, але потьомкінство в Росії обернулось у невмирущу доктрину.
Щоб збагнути його справжню суть, нам можуть стати в пригоді погляди професійних ошуканців. За словами одного з провідних перекинчиків з КДБ, західну громадську думку вправно й послідовно дурили з часів ленінського НЕПу. Контроль за всією інформацією, поєднаний із вибірковим просочуванням даних та принагідним шахрайством дав змогу радянським таємним службам годувати Захід невпинним потоком оманливих вражень. "Десталінізація" 1950-х років була лише модифікованою формою сталінізму. "Китайсько-радянський розкол" 1960-х років спільно сконструювали КПРС та КПК. "Румунська незалежність" була міфом, вигаданим задля зручності як Москви, так і Бухареста. Чехословацькою "демократизацією" 1968 р. керували "проґресивні елементи" з КДБ. "Єврокомунізм"—це ще одне ошуканство. Навіть у польській "Солідарності" верховодили московські аґенти. Це признання працівника КДБ, опубліковане 1984 р., ще до того, як Горбачов дістав владу, слід неодмінно прочитати кожному, хто міркує про двозначності "гласності" та "перебудови" або таємниці "путчу" 1991 р. Проблема тут така: коли професійні ошуканці перестануть ошукувати?2
Крім отих сіл, князя Потьомкіна найчастіше пов’язують із названим його ім’ям панцерним кораблем, чия збунтована залога під час революції 1905 р. відпливла з Одеси. На гадку неминуче спадає сумнів, а чи не був той бунт іще одним ошуканством 3.
Прихильники теорії змов уважають, буцімто за кожною історичною подією криються наміри ошуканців, змовників та лихих "невизначених сил". Їхні опоненти дотримуються протилежної думки, мовляв, змови та ошуканство не існують. І ті, й ті дуже помиляються.
стор 857.
Українці жили під владою двох "східних автократій". Колись піддані Польщі, вони тепер стали підданими Росії та Австрії. Цей переважно селянський народ, звичайно ж, мав украй низький рівень національної свідомості, аж поки в середині сторіччя впали кайдани кріпацтва. Традиційно відомі як русини, або рутенці, вони стали тепер переймати назву українців, то була реакція на хибний і образливий ярлик "малоросів", вигаданий для них царатом. (Українець — це просто політично свідомий рутенець). Культурне пробудження українців великою мірою було стимульоване поетичною творчістю Тараса Шевченка (1814-1861), політичне пробудження набрало темпу наприкінці сторіччя. В Росії українці зіткнулися з режимом, що відмовлявся визнавати їхнє існування, вважаючи їх за регіональну російську меншину і дозволяючи їм лиш одну релігійну конфесію — російське православ’я. В Австрії, де русини мали більшу культурну та політичну свободу, вони зберегли уніатську віру і дуже повільно переймали назву українців. На зламі сторіч австрійські українці вже організували широкомасштабне шкільництво рідною мовою, проте зіткнулися з сильною польською громадою, яка мала чисельну перевагу в усій Галичині, зокрема і в Лемберзі.
В обох імперіях українцям довелося зіткнутися з тим, що на їхній батьківщині живе кілька інших народів — поляки, євреї та росіяни, — і всі вони були ворогом українському націоналізмові. Ситуація, якщо висловитись найделікатніше, просто розпачлива. Потенційна українська нація не поступалася числом французам чи англійцям, проте українці ніде не могли скористатися своєю кількістю, зостаючись, як і ірландці, бездержавною нацією. Як і серед ірландців, найактивніші національні діячі почали, шукаючи рятунку, дивитись на Німеччину.
стор. 245.
LIETUVA
Не бракує авторитетів, які стверджують, що литовська мова — "найархаїчніша з усіх індоєвропейських мов"1 або що "вона краще зберегла свої архаїчні форми... ніж будь-яка інша сучасна індоєвропейська мова"2. Відколи Карл Бруґман 1897 р. опублікував свої "Grundriß"("Основи") порівняльного індогерманського мовознавства, литовська мова стала улюбленим об’єктом етимологів з романтичними поглядами.
Литовський словник і справді містить ядро слів, що їх упізнає будь-який знавець класичної давнини: vyras—чоловік; saulē — сонце; тēпио — місяць; ugnis—вогонь; kalba — мова. Литовська мова зберегла і двоїну, і множину, довгі голосні носового походження, сім відмінків, систему дієслівних часів, дієвідміни і способи дієслова, подібні до латинських. З іншого боку, слов’янський елемент у литовському словнику теж дуже великий: galva — голова (рос.); ranka (рука) — ręka (пол.); paukštis (птах), žiema (зима), sniegas (сніг)—ptaszek, zima, śnieg (пол.). Польська мова теж має множину, носові голосні і сім відмінків. На відміну від литовської (чи французької) мови, більшість слов’янських мов не втратили середнього роду. Тож насправді для литовської мови характерні риси, спільні як для балтійської, так і для слов’янської мовних груп. Кожного, хто уявлятиме, ніби литовська мова дуже близька до санскриту, чекатиме розчарування.
А втім, збереження литовської мови—явище дивовижне. Вона залишалася місцевою селянською говіркою протягом довгих сторіч існування Великого князівства Литовського (див. с. 407), і її ніколи не використовували як мову високої культури або врядування. Литовські статути, написані руською мовою, перекладено латиною (1530 р.) і польською мовою (1531 р.), проте їх ніколи не перекладали литовською. Але, починаючи з "Катехізису" (1547 p.) M. Мажвідаса, литовську мову стали вживати для релігійних потреб. У XIX ст. російські освітні діячі намагалися перевести її на кириличну абетку. Проте польські єпископи з Вільна (Вільнюса) успішно опиралися цим тактичним хитрощам, підтримуючи початкову литовську освіту на основі латинської абетки, зміцнивши таким чином глибоку прив’язаність Литви до католицизму. Завдяки цьому лінґвістові-аматору можна ще й як випробувати свої сили на текстах Святого Письма:
"Ir angēlas"
tare jiems:
"Nesibijokties!
Štay!"
Apsakau jums didį dźaugsmą
kurs nusidůs
vissiems żmonems".
Та Ангел
промовив до них:
"Не лякайтесь,
бо я ось
благовіщу вам радість велику,
що станеться
людям усім" (Лк., 2, 10) 3.
LIETUVA 1. H. H. Bender, A Lithuanian Etymological Index (Princeton, NJ, 1921), 5. 2. В. Амбразас и др. Грамматика литовского языка (Вільнюс, 1985), 5.3. Див.: J. Biddulph, Lithuanian: A Beginning (Pontypridd, 1991).
Розділ IX. стор. 746.
METRYKA
1795 p., придушивши Річ Посполиту, російська армія вивезла польські та литовські державні архіви до Санкт-Петербурга. Серед трофеїв була й Metryka Koronna, Коронний реєстр, Польського королівства, що містив копії всіх актів, статутів та хартій, виданих королівською канцелярією з часів середньовічної доби, разом з такою самою збіркою документів із Великого князівства Литовського та Мазовецького князівства.
Оскільки каталоги та покажчики теж були забрані, у Варшаві ніхто точно не знав, що саме втрачено. Польські історики не мали змоги вивчати історію рідної країни, бо росіяни та пруссаки перешкоджали їм усе XIX ст. За кордоном створювалось враження, ніби роль Польщі в європейській історії така ж марґінальна, як і її роль у сучасній політиці.
Спроби знайти, відтворити і, якщо можливо, повернути польські втрачені архіви тривають уже двісті років. Якусь частину повернено після 1815 р., трохи більше — після Ризького договору 1921 р. Решту матеріалів складено докупи з розпорошених по світу окремих копій. 1945 р. Радянська армія знову привласнила собі все цікаве, повернувши незначну кількість вибраних матеріалів лиш у 1960-х роках. Жоден незалежний дослідник ніколи не мав змоги попрацювати без усякого контролю в царських та радянських архівах 1.
Лиш у 1980-х роках одна американська дослідниця підготувала докладний звіт про долю Литовського реєстру, Metryka Litewska, датованого 1440 р. Працюючи з дозволу влади в радянських архівах задля допомоги західним ученим та маючи часткову копію каталогів, що її в XVII ст. зробили у Варшаві шведські інтервенти, вона ретельно простежила долю більшості архівних матеріалів: адже російські архіваріуси невпинно перейменовували їх, перерозподіляли та переміщали 2. Але однаково: через два сторіччя після крадіжки головна частина Литовського реєстру залишається в Санкт-Петербурзі. Звертання урядів Литви та Білорусі зосталися без відповіді, оскільки Російська Федерація офіційно претендує на всі документи, пов’язані з "історією Росії", в архівах колишньої РРФСР, "незважаючи на їхнє місце збереження та форму власності"3.
Західні історики звикли наголошувати на принципі звертання до документальних джерел, і ця порада слушна всюди, де ті документальні джерела доступні. Проте вони забувають про ще важливіший принцип, який уже не одне сторіччя добре розуміє російська влада, а саме: той, хто контролює документи, може контролювати і їхнє використання та інтерпретацію.
METRYKA 1. Див.: A. Tomczak, Zarys dziejów archiwów polskich (Toruń, 1982); R. C. Lewandowski, Guide to the Polish Libraries and Archives (Boulder, Colo., 1974). 2. Patricia Grimsted, The Lithuanian Metrica in Moscow and Warsaw. Reconstructing the Archives of the Grand Duchy of Lithuania (Cambridge, Mass., 1986); також її Handbook for Archival Research in the USSR (Washington, DC, 1989). 3. A. E. P. Zaleski, "Some New Archival Sources for the Study of Recent Polish History", MA thesis (SSEES, University of London, 1994), 5-6.