Головна





Іван КРИП’ЯКЕВИЧ

ІСТОРІЯ РУСІВ


[Іван Крип’якевич у родинній традиції, науці, суспільстві. Львів, 2001. — С.167-171. Текст статті подається зі збереженням тогочасного правопису.]



Історія Pyciвсе найславніший памятник українського літописання XVIII в. Вона стала голосна вперше на Лівобережній Україні в 1830-их роках під назвою літопису білоруського архиєпископа Юрія Кониського. Переходила з рук до рук по панських дворах потомків козацької старшини, всі зачитувалися в ній, всіх чарувала своїм живим викладом, горячим патріотизмом, сміливістю поглядів. На жаль, не знаємо нічого певного про автора сього цінного твору. Кониський не був її автором, — його ім’я поклав літописець у передмові свойого твору тільки тому, щоби закрити своє прізвище. Новіші дослідники дійшли до погляду, що автором Історії Русі є правдоподібно Григорій Полетика.

Полетика родився 1725 р., учився у київській академії, де його учителем був Юрій Кониський, потім став перекладчиком в Академії Наук і Св. Синоді в Петербурзі і там прожив більшу частину свойого життя. Щойно під старість вернувся на Україну, до своїх маєтностей в лубенськім полку — але часто їздив до Петербурга і там умер 1784 р. Полетика знав кілька мов, зложив і видав друком переклади творів грецьких письменників Ксенофонта і Епіктета, зібрав велику бібліотеку. Особливо цікавився минулим України і до української історії приготовив багато матеріалів, — може бути, що він саме є автором Історії Русів.

Історія Русів не є науковою історією, такою, як ми тепер сього вимагаємо. Автор не знав багато важних подій, які є тепер в кожнім підручнику історії України; деякі справи він уявляв собі цілком хибно, а не раз і перекручував самовільно ріжні події і переказував їх так, як йому подобалося. Він не дбав зовсім про те, щоби в його історії всі подробиці були вірні. Мав він у свойому творі цілком иншу мету.

Він бачив, що до того часу ніхто не написав історії України, в якій змагання українського народа були б зображені вірно і справедливо. Тоді про Україну багато писали поляки, але вони відносилися до українців з погордою і старалися нас принижувати. Польські історики, читаємо в Історії Русів, оповідають, що ніби український нарід був усе в підданстві у поляків, стараються закрити славні його діла, кидають на українців всякі обиди і клевети. Але не ліпше пишуть і українські історики. Вони не знають добре минувшини свойого народа, пишуть на основі польських історій, і оповідають нпр., що польські королі заселили пусті землі над Дніпром ... Самі зменшують славу свойого народа!

Наш автор ставить собі отже як мету: віддати всьому народові і його проводирям за їх змагання і геройство належну справедливість. Він старається за всяку ціну підняти добре імя України перед чужими і перед своїми, вказати на здобутки і заслуги українського народа, змалювати образ минувшини гарно і блискучо, щоби привернути Україні заслужену славу і пошану.

Ся провідна ідея в Історії Русів виступає всюди виразно і ясно. Загальний хід історії України зображений тут коротко в такому поділі: 1) Україна спершу, за княжих часів, була самостійною державою; 2) для оборони від татар увійшла в союз з Литвою і Польщею на основах рівности; 3) з причини польських переслідувань Україна вийшла з того союза і увійшла у звязь з Московщиною, знов на основах рівноправности. При кожній добі старається автор дати докази на те, що Україна все була вільною державою і все мала свою високу культуру.

Про словянські і княжі часи в Історії Русів є небагато. Але наш історик звертає увагу на старі слов’янські назви ріжних опустілих городів, написи на памятниках, назви рік, гір і ин. на доказ, що українці від віків замешкували свою землю. Він підносить й те, що Україна є старша культурою від Московщини, що і назва "Русь" перейшла з України до москалів, і Київ скорше став християнський, так, що українські обряди були зразкові для Московщини.

Могутню княжу державу зруйнували татари. Щоби оборонитися від диких наїздників, українці з’єдналися з Литвою, потім з Польщею. Але cе не було ніяке підданство. Український нарід увійшов у звязь з своїми сусідами як вільний і свобідний, на основі прав і привілеїв, які забезпечили йому чужі володарі. Вищі уряди на Україні мали дальше потомків українських князів, як нпр., Острожські; потім з поміж українських вельмож нарід почав вибирати собі гетьманів.

Але пізніше союзники почали ламати права України. Почалася епоха страху і знищення, — український нарід мав випити таку гірку чашу, якої навіть в часи Нерона не всі христіяне зазнавали. На Україну наслано чужих урядників, городи зайняли чужі ґарнізони, почалися грабіжі, побої, муки і насильства ... Нарід жив у важкій неволі. Визначні люде з-поміж шляхти не могли перенести тих переслідувань, кидали давню віру, відрікалися народности ...

Тоді приходить повстання Богдана Хмельницького. Гетьман так промовляє до козаків: "Ми підняли зброю не для якоїсь користи, або пустої слави, а тільки для оборони нашої батьківщини, життя нашого і життя дітей наших! Всі народи, що живуть у світі все боронили і вічно боронитимуть своє істнування, свободу і власність ... Чого ж браття бути нам без чуття і тягнути важкі окови рабства у дрімоті і соромному невільництві у власній ще землі нашій? Вороги все відняли у нас честь, право, власність і саму свободу мови і віри нашої; залишається при нас одно життя, але й воно безнадійне і не виносиме нам самим, і яке ж це життя, як воно виповнене горем і страхом і безнастанним одчаєм? Предки наші, як єдналися з сусідами, прийшли до них із своєю природною землею, з своїми городами і селами, навіть зі своїми законами, з усім, що потрібне в життю. Вони нічого не дали нам, ні за один гріш, а заслуги наші і предків наших, зроблені для поширення їхнього королівства, відомі всій Европі і Азії!... Та за пролиту за них кров нашу і за убиті на полях боїв тисячі і тьми війська нашого вони нагороджують нас одною погордою, насильством і тиранством всіх родів. І як ви, браття і други, не чуєте згірдних імен, які вороги надали вам, тобто імени хлопа і раба, то згадайте хоч недавні жертви предків наших і братів ваших, замучених найбільшим, нечуваним варварством ... Всі ті мученики, замучені за свою батьківщину, за свободу і віру нашу, кличуть до вас із могил своїх, жадають за кров пімсти і зазивають вас на оборони Батьківщини нашої".

Навели ми се місце в цілості як зразок стилю Історії Русів спосіб міг відчути і висловити страждання народа тільки великий патріот!

Успішне повстання дає почин самостійній українській державі, але невдовзі знов Хмельницький, присилуваний обставинами, входить у звязки з Московщиною.

Союз складений на правах рівности — Україна у всьому є рівноправна з Московщиною. Але союз сей трівав недовго. Царі зломили договір і почали нищити вольности України. Українці знов повстають проти Росії, під булавою Мазепи. "Московський цар, що є непримиримим ворогом усіх народів в світі і бажає покорити їх під своє ярмо, кинув і козаків під своє ярмо, касує і віднімає всі ваші права, свободи, утверджені святочними умовами ... Бо відомо всьому світові, що український народ був спочатку самодержавний, тобто залежний сам від себе і з’єдинився з Московщиною добровільно"... Такі слова вкладає Історія Русів в уста Карла XII, шведського короля. Подати таку критику відносин Москви до України — се була незвичайна відвага, бо ж се був кінець XVIII в., часи, коли Росія держала вже Україну під важким ярмом. Автор Історії Русів, очевидно, дуже болючо відчував поневолення України.

Такий є загальний хід української історії в зображенню Історії Русів Автор історії є свідомим державником. На першому і головному місці свойого розгляду він ставить державу. В ріжних місцях він призадумується над тим, яким способом можна добути й удержати державу. Український нарід добув собі державу завдяки цінним національним прикметам, особливо завдяки своїй хоробрости. Важною підпорою держави він уважає військо. "Се безсумнівне, що кожний нарід повинен мати своїх вояків і то необхідно із самого себе, щоби доручити свою долю і безпеченство не чужому, а свойому війську; робити инакше — се так само, як заставити каню стерегти голуби, або вовків стерегти вівців". Від уряду автор жадає, щоби був звязаний інтересами з народом і тим способом добував собі симпатії. "Всяке правління насильне і тиранське ніколи не було сильне і трівке, але як щось силуване і не скріплене взаїмними інтересами і радою, все руйнувалося і з галасом падало". Від усіх членів нації автор домагається, щоби "трималися однодушної згоди і братерської дружби, без чого ніяка держава і ніяке громадянство не може стояти".

Історія Русів, така жива, палка і навіяна патріотизмом, мала незвичайний вплив на українську інтеліґенцію 1830-1850-их років. Згадує про неї Тарас Шевченко в свойому оповіданні "Близнюки", де описується панський двір: "Літопис Кониського у розкішному переплеті лежав постійно на столі і все розкривав його Никифор Федорович, кілька разів перечитував її"... Те саме оповідає Олександр Кониський у своїх споминах: рукопис Історії, переписаний його батьком на синьому папері, уважався найбільш дорогоцінною книгою. Історія Русів мала великий вплив на літературні твори половини XIX в.: так під її впливом зложений Тарас Бульба Гоголя, перші історичні твори Тараса Шевченка, деякі твори Гребінки. Також визначні українські історики (Микола Маркевич, Костомарів) не могли опертися її чарові.

В новіші часи помічено в Історії дещо помилок і видумок, тому не можна уважати її достовірним історичним джерелом. Але ціна і вартість Історії Русів в чому иншому — в її сміливих політичних поглядах і незвичайному патріотизмі. Через сі свої прикмети Історія Русів все буде мати почесне місце в українськім письменстві.


Життя і Знання 6 (1928) 175-177.

















Головна



Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.