Головна




ЄВРАЗІЙСЬКИЙ СИНДРОМ


Вадим СКУРАТІВСЬКИЙ — доцент Київського державного інституту театрального мистецтва імені І.К.Карпенка-Карого





Довкола джерел євразійського проекту


В останні роки позаминулого століття і перші минулого розпочинається консервативно-романтична полеміка з ідеологією французької революції — саме у ті роки, коли неологізм "ідеологія" входив до європейського лінґвістичного вжитку.

Суб’єкти цієї полеміки цілком серйозно вважали, що французька революція — просте похідне від революційної (власне, передреволюційної) ідеології. Трохи згодом ідеологію почали вважати точним знаковим дзеркалом тієї чи тієї історичної реальності. І лише майже столітні зусилля європейської ідеології від Карла Маркса до Карла Мангайма довели, що історична реальність не є безпосереднім продовженням певної системи ідей. Остання відтворює ту реальність лише опосередковано, через безліч містифікацій, за допомогою різноманітних методів та прийомів.

Ідеологія у точному сенсі цього поняття є впорядкованим світоглядом тієї чи тієї суспільної групи, як звичайно, владно впливової або такої, що складається з так званих опозиційних "володарів думок". Вони мають, по-перше, можливість створювати умови для їхньої теоретичної обробки (раціоналізації), по-друге, мають певні засоби їхнього розповсюдження та широкої пропаґанди через мас-медіа, публіцистику та наукову літературу.

Ідеологія — це духовне перетворення (аж до семіотичної містифікації) дійсності. Воно настільки ж зберігає основні контури цієї дійсності, наскільки її спотворює.

Очевидно, що будь-яка ідеологія не відбиває цілу суспільну реальність з її численними поглядами, множинними перспективами інтересів, багатовекторними очікуваннями різних людських угруповань. Тому вже за способом існування, тобто у вигляді претензії на відтворення універсального інтересу, єдиного для всіх погляду на суспільство та чи та ідеологія щоразу мусить вдаватися до явної чи несвідомої містифікації, добудовуючи бажану світоглядну цілісність за допомогою міфологізації, міфотворення. Виходячи із таких характеристик ідеології, належно визнати, що явище євразійства — від перших його сполохів у 50-60-ті роки минулого століття до систематизації й інституціалізації євразійської доктрини у середовищі російського зарубіжжя 1920-1930 років аж до нинішнього його російського ренесансу — це перш за все велетенська містифікація, неозорий каталог ідеологічних пасьянсів.

Міфологічне осердя всієї євразійської доктрини — героїчний культ Чінгісхана як найбільшого після Христа благодійника і "євразійської", і взагалі світової історії. Є епістолярне свідчення про те, як Горького налякала "осанна Чінгісханові", що її "проспівав" у Празі середини 1920-х П.М.Савицький (1), один із теоретиків євразійства. Для Горького та "осанна" (2) стала одним із знаків присмерку Європи. Можливо, саме ця обставина не останньою чергою вплинула на рішення письменника повернутися до сталінської Росії. Письменник же Василь Ян (3), ліберальний консерватор за своїм дожовтневим світоглядним минулим, приховано полемізуючи з євразійством і сталінізмом, написав (між іншим, 1937 року!) роман "Чінгісхан". Отож не дивно, що неоєвразійці "Нашего современника" обрали кардинальним об’єктом своєї критики саме Горького (до речі, "Наш современник" — часопис, колись заснований саме Горьким), а їхні однодумці із прохановського "Дня" розпочали заочну боротьбу з Василем Яном як з "фальсифікатором історії".

Актуалізація, здавалося би, давно забутої теми, що її здійснили нинішні неоєвразійці, була прелюдією до гегемоністської політики посткомуністичної Росії. Саме тому євразійська перспектива цікава не стільки з погляду її тяжіння до містичної семантики, скільки з погляду конкретної геополітичної прагматики. Адже геополітична налаштованість євразійства досить точно передає історичну динаміку реальних інтересів певних політичних кіл з усіма їхніми історичними коливаннями та змінами.

Одним з перших звернув критичну увагу на першоджерела євразійства російський історик-ліберал Олександр Кізеветтер. А починалося все так. На схилку 50-х років XIX століття вихованець Київського університету, сполонізований українець Ф.Духінський (4), обрядово поділив тогочасну ойкумену на християнсько-гуманістичну Європу, якг. закінчувалася на Дніпрі, і на знелюднений, безоглядно деспотичний "туранський світ", який розпочинається на Сіверянщині, а закінчується на узбережжі китайських морів.

"Політична географія" Духінського — це ніби продовження відповідних статей Паризького миру 1856, який по Кримській війні дещо загальмував російську експансію, силоміць нав’язав агресивній гіпердержаві певну статику. Разом з тим це — наївний психологічний реванш польського патріотизму у його тогочасній політичній безвиході.

Політичні ризики, що випливають з доктрини Духінського з її патетикою цілковитої переваги "європейсько-персоналістського" над "турансько-імперсональним", виявили себе дуже швидко. Один проникливий французький співрозмовник Олександра Герцена говорить йому з приводу "туранців": "...Комплімент... Наші мудреці видумали це ім’я вам на сміх, щоби вас філологічно вилаяти. Це була єдина допомога, що її Франція вчинила Польщі. Нічого не скажеш, добре придумали. Назвати вас туранцями, які мають арійські елементи, означає визнати ваші претензії на Азію і на Європу. Ото образили!" (Олександр Герцен. "Лікар, помираючий і мертві")





Образ прийдешньої імперії


Постулати доктрини Духінського реанімуються на порозі 1920-х pp., коли й з’являються перші твердження євразійців: романо-ґерманський світ себе історично вичерпав, увійшов у стаґнативний стан, і відтак прийдешність належить цілком відрубному від романо-ґерманських цивілізацій євразійському світові. В останньому колективістичне рішуче переважає над індивідуальним, авторитарне — над невимушеним волевиявом, конфесія — над державою і взагалі профанним, ідея — над "практикою". "Ідеократія", тобто влада системи ідей над суспільством, була однією з центральних категорій євразійства.

У євразійській ойкумені православне гармонійно поєднується з ісламським, при очевидній для "євразійця" перевазі першого над другим, слов’янське — з тюркським, а особливо з монгольським, осідле — з номадним, міське — з сільським, індивідуалістичне, приватно-власницьке — з колективним, общинним, федеративно-земське — з суворо нейтралістським.

Чи не найбільш оригінальна риса євразійства — вкрай масивна наявність у всіх його побудовах добірної географії у науково бездоганних формах. А проте, здається, саме тут, на географічній ділянці, євразійство з найбільшою енергією маніфестує свою цілковиту залежність від політичної кон’юнктури, яка його породила. Сакральна географія євразійства — похідне від його політичного ангажементу. Фактично географія тут служить певній політичній телеології та специфічній євразійській політології.

О.Кізеветтер у своїх відгуках на перші євразійські видання сказав просто і точно: євразійство виникло у європейських приймальнях, де, чекаючи (і часто намарне) на дозвіл на проживання, знемагала тогочасна російська еміграція. Додамо, що це була кількамільйонна російська еміграція, зокрема, російська інтелектуальна еліта.

Політична безпритульність вигнанців стимулює їхню ретрофантазію. Російська зарубіжна література 1920-1930 років створює ідеалізований художній портрет старої Росії, а точніше — імперської Росії від Петра Першого до Петра Столипіна (5).

У точній, аж синхронній відповідності з цими художніми зусиллями ідеологи євразійства створюють ідеалізований портрет імперії, але вже не минулого, а очікуваного прийдешнього. Портрет, що у ньому точно обраховані всі найвпливовіші тенденції-домінанти недавнього імперського минулого, з якого обачливо викреслені ті явища й характеристики імперської ретроспективи, які напевне не матимуть політичної функції у майбутньому. Скажімо, безнадійна — як демографічно, так і ідеологічно — конкуренція слов’яно-православного начала з татаро-ісламським чи навіть монголо-буддійським.

Так само завбачливо із цього портрета стерто саму ідею демократії західно-парламентарного зразка. Категорії європейської суспільно-політичної традиції — "революції" й "реакції", "патріотизму" й "космополітизму", "лівого" і "правого" — у євразійській доктрині або взагалі втрачають сенс, або зазнають вже зовсім невпізнаваної трансформації, насамперед в аспекті їхнього політичного сенсу (6).

Зокрема, євразійство імплікує у цей портрет таку нестерпну для переважної частини еміґрантського середовища деталь, як жовтневий переворот, вважаючи його першим поворотом від романо-ґерманського декадансу, вкрай необхідною фазою євразійського "Исхода к Востоку", природним прологом до власне євразійського завершення цього процесу.

Євразійська ідеологія цілковито, а подеколи й ентузіастично збігається з ідеологією радянською, щоправда, лише у межах деяких відтінків останньої, але межах дуже широких: різка антизахідна орієнтація СРСР; "дружба народів" у її авторитарно-федеративному варіанті; "кордони на замку"; інтенсивне військове будівництво; несподівана для "матеріалістичного" суспільства пріоритетність ідеології над реальністю; тотальне посвячення молоді в "ідеократію" й т.ін. Більшовицька революція видається євразійству і необхідною, і корисною "дитячою недугою" російського організму на шляху його неуникної і, ймовірніше, вже близької євразійської трансформації.

Згодом суголосний заочний діалог переростає у справжню співпрацю поміж євразійством і певними радянськими інститутами, у тому числі і ГПУ. Доречно пригадати провокативно-шпигунську діяльність агента радянських спецслужб Сергія Ефрона, якого Л.П.Карсавін називав "золотим дитям євразійства". Як відомо, Ефрон виконував спеціальні завдання ГПУ, а згодом НКВС у білоеміґрантському середовищі у Парижі.

По суті, євразійство у повному своєму ідеологічному обсязі, у всіх своїх персоналіях, жанрах — всій своїй розмаїтій, ще до кінця не систематизованій феноменології — є ідеалізованим образом прийдешньої імперії, в якому віртуозно відреставровано основні риси й характеристики імперії попередньої, і що найістотніше — образом, створеним в умовах цілковитої катастрофи останньої.

По цій катастрофі — та ще й на чималій географічній віддалі од її руїн, у чужинському середовищі, яке не приховувало зловтіхи з приводу тієї катастрофи — виникає проект імперської реставрації. Проект, що набуває вкрай ексцентричної форми, альтернативний усій попередній світовій історії, яка не змогла запобігти політичному крахові "третього Риму".

Євразійство — це імперський проект, створений на грані відчаю, на основі спровокованого катастрофою політичного вибору людей, які втратили все, але з тим більшою енергією намагаються здобути так само все. Євразійство з його пафосом цілковитої переваги "Турану" над "Заходом" являє собою умоглядне привласнення всього майбутнього світу, символічну реставрацію загиблої гіперструктури, етатистську мрію мегаломаньяка, яка за своїм радикалізмом лишає позаду всі відомі імперські утопії.

Задля обгрунтування свого бачення нової геополітичної ситуації євразійці зробили спробу синтезувати у єдиному проекті культурні набутки кількох земних цивілізацій, примирити численні історіософські доктрини.

Отож перед нами, з одного боку, грандіозний інтелектуальний компендіум, який і сьогодні приголомшує читача своїм белетристичним блиском та фантастикою, а з другого — спалах приреченого політичного зусилля.

Євразійське утвердження було однією з найбільших історичних фальсифікацій, що зростали на географії і статистиці П.М.Савицького (7), історіографії молодого Г.В.Вернадського (8), лінґвістиці і культурології М.С.Трубецького (9), філософії і теології Л.П.Карсавіна та молодого Г.В.Флоровського (10). Нарешті, її живив нестримний політичний темперамент Сергія Ефрона, Олексія Ейснера (11) та інших пізніших кондотьєрів і ландскнехтів комінтернівського наступу-на-Захід. На гімалайській "околиці" досліджуваної доктрини корелятом євразійського утвердження було малярство і взагалі навчительство Миколи та Олени Реріхів (12), що вочевидь резонує з цією доктриною.





На шляху до номенклатурного націоналізму


Наше століття позначилось двома грандіозними катастрофами: падінням романовсько-петербурзької імперії, а потому, у межах пам’яті лише одного людського життя — імперії ленінсько-сталінсько-московської як особливого деривату попередньої. При цьому тенденція від імперського до національного, яка стала першозмістом політичного життя Європи по французькій революції (попри доволі численні спроби сумістити національне з імперським — імперії наполеонівська, британська, Гогенцоллернів), стосовно Росії виявилася дещо специфічною. Не беручи до уваги цієї обставини, ми, зазвичай, некоректно вживаємо термін "націоналізм" щодо Росії Миколи Першого чи СРСР Сталіна. Докладніше зупинимося на цьому питанні.

Події лютого-березня 1917, зруйнувавши вже зовсім анахронічний централізм, водночас залишають незмінною політичну інерцію монархії щодо національного питання. Ослаблена метрополія перебувалась млявою ліберальною риторикою замість його бодай часткового розв’язання. Зрештою, околиці поводили себе доволі-таки лояльно стосовно центру, перебуваючись теж млявою, але вже культурно-національно-автономістською риторикою.

У жовтні — листопаді 1917, у ситуації шоку від надзвичайного стану у центрі, ці околиці (у точній симетрії до серпня 1991-го!) майже блискавично, хто за кілька місяців, а хто і впродовж кількох годин, "відклалися" від комуністичної імперії. "Білий рух" у своїх діях проти неї зберіг антифедеративну паранойю старої Росії, всупереч таким очевидним фактам, як гетьманська Україна, красновський Дон, Кубанська Рада, "кокандська автономія". Тим самим діячі цього руху виявили себе недалекоглядними, позбавленими політичної інтуїції догматиками.

Тим часом геніальний стратег більшовицької революції Ленін, який уже за своїм марксистським походженням ставився до будь-якого прояву національного як до безперспективного історичного антикваріату, майже блискавично переорієнтував свою тактику — в напрямі щонайщедріших обіцянок автономії і тим самим політично обеззброїв, а затим і мілітарно розгромив "білий рух".

Так народжується гранично парадоксальна структура молодого СРСР — з "основними законами", що їхня риторика прямо збігається із речником федералізму Михайлом Драгомановим (13). Виникає режим, за якого у 20-х — початку 30-х можна було потрапити на заслання за саме вживання слів "отечество" і "патриотизм" стосовно етнічної Росії, оточеної велетенським націонал-комуністичним морем, що буквально бурхає різного роду національними відродженнями. І це у той час, коли червоний академік-історик Покровський створює у Москві вкрай песимістичну ретроспективу російської імперії — як нескінченної хижацької інтриги.

Але поступово в Росії народжується впливове етнічне апаратне ядро, що з його допомогою Сталін, за словами Карла Радека, подібно до Мойсея, який вивів своє плем’я із Єгипту, вивів євреїв із складу політбюро. Згодом це ядро з допомогою Сталіна завдає нищівного удару націонал-комунізму, дотла випалює всі національні відродження, пізніше висуває, мов таємну зброю, те, що можна назвати номенклатурним націоналізмом, що, власне, є не чим іншим, як ідеологічним переобладнанням системи у напрямі її (іноді аж пародійного) наближення до вчорашньої імперії.

Євразійці по-своєму точно передчували цю фундаментальну переорієнтацію режиму у 1930-х і розраховували саме на неї.

Російський номенклатурний націоналізм, пройшовши через своє першостановлення, через патетичний період 1941-1945, поступово входить у перший свій конфлікт з суто радянським імперським апаратом, конфлікт, що першим його трагічним сиґналом стала "ленінградська справа" і катастрофа тогочасного керівництва РРФСР (14). Власне, крах "перебудови" був історичним реваншем того самого націоналізму.





Посткомуністична доля євразійської ідеї


Борис Єльцин свою опозиційну кар’єру розпочав, крім усього, доволі лояльною зустріччю з московською демонстрацією товариства "Пам’яті" ("что хорошо для вас, то хорошо и для нас" — літо 1987-го). У цьому відношенні він постає як інстинктивний наступник, продовжувач і завершитель цього номенклатурного націоналізму, який, зрештою, зрозумів, що його повне політичне розкріпачення можливе лише за умови щонайрадикальнішої емансипації від "апарату імперського". "У серпні 1991-го адміністрація РРФСР взяла гору над адміністрацію СРСР" (Григорій Померанц), а уже в перших числах вересня 1991-го Андрій Козирєв звертався до вкрай розгубленого здеморалізованого Безсмертних, який посідав пост міністра закордонних справ СРСР напередодні політичної смерті Країни Рад, словами "господин министр", тим самим демонструючи не лише політико-дипломатичну інтуїцію, а й неабияку політичну кмітливість.

І ось уже котрий рік Російська Федерація, яка так довго і страшно народжувалась, має нарешті обрати свою "післяпологову" подальшу політичну долю: або творення справжньої федерації чи навіть конфедерації (північноамериканського чи відповідно швейцарського типів), або творення нової третьої імперії у російській історії Нового часу.

У разі вибору на користь проекту третьої імперії євразійство зможе відіграти роль ефективного ідеологічного акомпанементу. У пригоді може стати широкий спектр пропагандистських важелів: від глибокодумних претензійних трактатів до нотаток у вечірніх газетах. Від мітингової риторики до публічних роздумів Олександра Солженіцина або Нікіти Михалкова. Власне, вся текстова і подієва сума явищ, політична та інтелектуальна історія, події останнього часу свідчать про сповзання Росії саме у таку імперську перспективу.

Усе частіше входять до арсеналу політичної риторики Росії патетика ізоляціонізму євразійського самодостатнього космосу. Так само євразійський штурм-на-Захід, пафос російського православ’я і пропаґанда слов’яно-монгольського союзу, а також несподівана для Росії толерантність до передньо- та центральноазійського ісламу. У масовій свідомості починають співіснувати і апологія "міцного господаря", цього ніби євразійського фермера, і панегірики "євразійським спільнотам — громадам", включаючи господарські. Дивовижне поєднання ксенофобії з принциповою поліетнічністю, необмеженої у своїх повноваженнях ідеократії і обмежено-автономної земщини — ця євразійська гаряча суміш може, нарешті, вибухнути у російській поточній історії будь-якої хвилини.

Доводиться принаймні констатувати, що євразійська ідея у сьогоднішній Росії має численних прихильників. Інтелектуальний джин, сконструйований на паризьких, празьких і бєлградських мансардах, наглухо запечатаний в екзотичних малотиражних виданнях, похований у нечисленних "спецхранах", вирвався-таки на національну поверхню, на газетні шпальти й телеекрани. Євразійські імена, події і просто тексти безперестанку тиражуються у безлічі жанрів — від коректних дисертацій до копійчаних брошур, від академічних лекцій до мітинґового ревища. Вони резонують у думських дебатах, у назвах фірм і партійних статутах.

Особливу роль у реанімації євразійства зіграло явище Лева Гумільова (15). Не зайве завважити, що Лев Гумільов разом зі своєю матір’ю Анною Ахматовою впродовж усього радянського періоду уособлював певну культурну альтернативу цьому періоду. Ще у 60-х роках автор цих рядків був уражений подібністю євразійської і гумільовської доктрин і сприйняв як належне визнання Гумільова про генетичну (і просто біографічну) залежність його побудов від побудов євразійських. Гумільов став для радянського читача напівлегальним ретранслятором євразійства. Так у масову свідомість увійшла гумільовська, а власне євразійська, ідея про вирішальну етнічно-географічну чи географічно-етнічну каузальність людської поведінки — і колективної, і індивідуальної.

Етнічно-географічний детермінізм євразійства, а надто у його рішучих гумільовських формулюваннях, з необхідністю повертає нашу увагу у бік німецької геополітики 1920-х. Але це не вишукано-академічна її редакція, запропонована Карлом Гаусгофером, а та, яка вийшла на німецькі вулиці 1920-1930-х.

Німецька геополітика 20-х всіх рівнів репрезентації — від елітних до масових — це особливий географічний парафраз тогочасного німецького реваншизму. І витончені розумування, і їхня вульгаризація у "вечірніх" фейлетонах — усе це працювало на експансію, гарантувало її ідеологічне і пропагандистське забезпечення.

У геополітиці, що не має жорстко усвідомлених меж, людина остаточно втрачає саму себе, стає безособовою функцією надпростору. Попри свою стилістику, євразійство уявляється російським інтелектуальним двійником довершеної політичної зверхності щодо окремої людини — колишньої німецької геополітики. Дивним чином дослідники обох глобалістських візій проходять одне повз одного і тим самим повз разючу подібність цих візій.

А проте цілком закономірно, принаймні в останні ж сезони російського політичного життя, євразійство й метафізичні засади німецької геополітики "зустрілися" під обкладинками екстремістських часописів типу "Элементов" чи газет типу "Дня" (16).

Нинішній "Євразійський ренесанс" отримав сильний методологічний допінґ-доповнення у вигляді ідеологічної спадщини, що утворювала фундамент нацистської консервативної революції. Ця подія має й історико-політичний корелят у пакті Молотова-Ріббентропа. На наших очах народжується ідеологія надзвичайної ударної сили, яку Росія — в разі побудови своєї третьої імперії — неодмінно використає. Ще раз нагадаємо, що один із двох складників цієї ідеології історія вже вповні використала у відому добу з відомими історичними наслідками.








Примітки


1. Петро Миколайович Савицький (1895-1968) — історик, географ, економіст, правник, мистецтвознавець, поет, громадський діяч (багаторічний директор празько-російської гімназії). За походженням — українець із Чернігова. В еміграції став жертвою інтриг радянської розвідки, після Другої світової війни — багаторічний в’язень радянського і чехословацького "Гулагів". Найбільш характерні твори: "Россия — особый географический мир". — Прага. Евразийское кн. изд-во. 1927. "Географические особенности России", ч.1, Растительность и почва. — Прага, Евразийское кн. изд-во, 1927; "Месторазвитие русской промышленности". — Берлин. Евразийское кн. изд-во. 1932; "В борьбе за евразийство: Полемика вокруг евразийства в 1920-х годах". "Утверждение евразийцев. Тридцатые годы", кн. 7. Париж. 1931; "Евразийская библиография". — Там само; "Ритмы монгольского века". — "Евразийская хроника". Вып.12. — Берлин, 1937.

Про своєрідне українофільство П.М.Савицького та його українознавчі праці див.: Олександр Бобир. "Петро Савицький: життєвий і творчий шлях". — Київ, "Сучасність". — 1993. — С.4.

Саме Савицький створив своєрідне географічне підґрунтя євразійства, надав йому особливого орієнтального забарвлення, монголофільського головним чином. 2. Див.: "Архив Горького". — Т.XII. — С.62; T.XIV. — М.: "Наука". — 1976. — С.403-404. Про полеміку Горького з євразійством див. у ст.: О.А.Казнин. "Д.П.Святополк-Мирский и евразийское движение". — "Начала". — 1992. — 4. — С.84.

Про празьких євразійців Горького чи не систематично Інформував його тамтешній конфідент, російський письменник-еміґрант Далмат Лутохін (1885-1942). Прикметно, що празькі емігранти дали П.М.Савицькому прізвисько "Чінгісхан" (Борис Лосский. В русской Праге. "Минувшее. Исторический альманах." М. Спб. Atheneum Феникс. — 1994. — С.18-19).

3. Василь Ян — Василь Григорович Янчевецький (1875-1954) — російський письменник, за походженням — син "старогромадівця", соратника Михайла Драгоманова, київського філолога-класика професора Янчевецького. Полеміка з азійським деспотизмом становить домінанту історичної белетристики Василя Яна. На початку 30-х років висловив думку про майбутній конфлікт на Тихому океані поміж США і Японією та про можливу поразку останньої внаслідок використання американцями "атомних бомб".

4. Духінський Франциск (1817-1880) — вчений-історик, який своє підкреслено українське ("руське") походження поєднував з так само підкресленою польською політичною орієнтацією, виступаючи речником геополітичної та культурної єдності України й Польщі. Хранитель польського еміґрантського Національного музею у Рапперсвілі (1872-1874). Основна праця "Peuples Aryas et Tourans, agriculteurs et nomades" (Paris, 1864) у вигляді ніби дзеркальної симетрії містить майже всі євразійські ідеї.

"Тенденційна етнографія" (Олександр Пипін) Духінського стала об’єктом різкої полеміки впродовж останньої третини минулого століття.

Апологію Духінського див. у кн.: "Encyclopedya powszechna" T.7. War. 1861, C.553-557. Полеміку з Духінським з позицій "офіційного" російського українознавства див.: В. М-нъ (Венедикт М’якотін). Духинский. "Энциклопедический словарь". Т.ХІ. Брокгауз-Ефрон. СПб. — 1893. — С.251.

Власне український погляд на Духінського див.: Н.Костомаров. Ответ на выходки газеты (краковской) "Czas" и журнала "Revue contemporaine". "Основа". 1861. №2.

5. "Жизнь Арсеньева" Івана Буніна, "Юнкера" Олександра Купріна, "Лето Господнє" Івана Шмельова, історична белетристика Івана Лукаша. Характерно, що в цій емігрантській прозі майже обрядово постає образ ідеалізованої, принципово "неполітичної" України.

6. Див., крім усього, нью-йоркську лекцію євразійця І.Степанова (1926): "Не люблю я "национализм" и "патриотизм". Нехорошие они дали плоды на русской почве. Мы, евразийцы, считаемся с фактом русской революции, но совсем не считаем необходимым усвоение французской революции" ("Евразийская хроника" B.VI, Париж, 1926, С.30). Аналогічний умонастрій подибуємо у дефініції націонал-соціалістичної доктрини, що її дав Гітлер у розмові з англійським журналістом на початку 30-х років: націонал-соціалізм — це спроба викреслити французьку революцію із історії.

Див. спогади аноніма, колишнього євразійця: А.Б. Евразийцы и трест. "Возрождение. Тетрадь тридцатая. Ноябрь-декабрь". 1953. — Paris. — C.I 17-27. 7. Георгий Вернадский. Начертание русской истории. Ч.І. (С приложением "Геополитических заметок по русской истории" П.Н.Савицкого). — Прага, Евразийское кн. изд-во. 1927. Зрештою, пізніше Георгій Вернадський відійшов від започаткованої ним таки концепції про абсолютне значення татаро-монгольської присутності у московській історії доби династії Калит і еволюціонував у бік уже більш ліберальної інтерпретації російського історичного процесу. Не виключено, що відхід Вернадського-сина від євразійства відбувся не без епістолярного впливу Вернадського-батька — великого українського і російського вченого, головного речника українського лібералізму. Вернадський-батько входив до ЦК партії "кадетів", їхній лідер П.Б.Струве називав євразійців "стервецами" і додавав, що "найбільшим азійським дарунком для долі Росії була монгольська фізіономія Леніна".

Згаданий відхід Г.В.Вернадського від крайнощів євразійства засвідчили його "Звенья русской культуры" (ч.І. Древняя Русь: До половины 15 века). — Берлин: издание евразийцев, 1938.

8. Микола Сергійович Трубецькой (1890-1938), князь, один із найвидатніших мовознавців цього століття, що започаткував фонологію як самостійну лінґвістичну дисципліну. Саме М.С.Трубецькой подав першу версію євразійства ("Европа и Человечество" — София: Рос.-Бол. кн. изд-во, 1920; насправді книжка, що з неї і розпочинається феномен євразійства, була видрукувана 1921-го), доволі оригінально затим розвинув її (див. його книгу: "К проблеме русского самопознания: Сборник статей", — Париж: Евразийское кн. изд-во. 1927). У своїй концепції Трубецькой віртуозно продовжив "туранські" спостереження Духінського над російською культурою, але, зрозуміло, вже у позитивному сенсі, посиленому велетенською лінгвістичною та іншою ерудицією вченого ("О туранском элементе в русской культуре. "Евразийский временник". Кн.4. — Берлин. — 1925. — С.351-377).

Зрештою, аристократична неприязнь до комуністичного та фашистського режимів (а також до "ультралівого" крила самого євразійства) доволі загальмувала євразійський ентузіазм Трубецького. Помер, зацькований гестапівськими "візитами", у Відні.

Князь М.С.Трубецькой висунув дуже цікаву доктрину чи не суцільної "українізації" московської культури XVII — початку XVIII ст. ("К украинской проблеме." "Евразийский временник" Кн. 5. — Берлин. 1927).

9. Карсавін Лев Платонович (1882-1952) — філософ, теолог, вчений-медієвіст, поет, професор Санкт-Петербурзького, а затим литовського університетів, загинув у сталійських таборах.

Висунув надзвичайно оригінальну концепцію італійського середньовічного релігійного життя, яка і досі зберігає своє наукове значення. Євразійство розглядав як нагально необхідну стадію світового духовно-містичного процесу, що призвело Л.П.Карсавіна до вельми своєрідного політичного флірту з більшовизмом (див.: А.В.Соболев. Своя своих не познаша. Евразийство: Л.П.Карсавин и другие (конспект исследования). "Начала". 1992, 4; С.С.Хоружий. Карсавин, евразийство и ВКП. "Вопросы философии". — 1992. — 2).

10. Флоровський Георгій Васильович (1893-1979) — філософ і теолог, професор патрології Православного Богословського інституту у Парижі, пізніше ректор Свято-Володимирської Духовної академії у Нью-Йорку. Розпочинав як палкий євразієць, панегірист ідей цього напряму, але невдовзі його "правовірний протибільшовизм" (П.М.Савицький) призвів до рішучого розриву вченого з євразійством.

11. Ефрон Сергій Якович (1893-1941) — белетрист-дилетант, згодом офіцер-білогвардієць, один із найпалкіших ентузіастів євразійства, брав безпосередню участь у зарубіжних операціях славнозвісного "ИНО" (Іноземного відділу НКВД); загинув у підвалах Луб’янки десь через місяць після самогубства його дружини Марини Цвєтаєвої, яка до євразійства, хоч як це й несподівано для її темпераменту, поставилася доволі скептично.

Олексій Ейснер, як і Ефрон, його молодший соратник по євразійству, пройшов шлях від диякона православної церкви у Бєлграді до ад’ютанта червоного генерала Лукача в Іспанії. За свідченням історика Михайла Гефтера, за всієї своєї ортодоксальності відмовився від ролі "радянського Лоуренса Аравійського" і за це був покараний двадцятьма роками таборів. Цікавий поет і прозаїк з відповідно євразійськими мотивами.

12. Див.: С.Ю.Ключников. Философское наследие Рерихов и евразийство. "Ю.Н.Рерих. Материалы юбилейной конференции." Междунар. Центр Рерихов. — М., 1994. — С.69-74.

13. Драгоманов Михайло Петрович (1841-1895) — український вчений і громадський діяч, автор першого в історії політичного проекту майбутньої України як суверенної частини очікуваної демократичної східнослов’янської федерації, виступав проти польського патріотизму типу Духінського.

14. Наприкінці 40-х років Сталін з остраху перед "російським сепаратизмом" практично знищив усю політичну еліту так званої "РРФСР", розпочавши цю акцію з ленінградського керівництва.

15. Про євразійську генеалогію відомого ленінградсько-петербурзького вченого, географа й історика: "...Если Россия будет спасена, то только через евразийство". Интервью с Л.Н. Гумилевым. "Начала". — 1992. — 4. — С.4-16.

16. Див., передусім, "Элементы. Евразийское обозрение". 1992. 1-2 (статті Дугіна і Олександра Проханова).




Джерело: Політична думка 1995, №2-3 (6) С.81-88..








Головна



Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.