На цьому, звичайно, історія української літературної мови не вичерпується: перед нею, незважаючи на всілякі перепони, ще довгі віки розвитку. Кожного разу, коли на ній ставили хрест і казали, що її «не было, нет и не будет», вона знову воскресала, ставала всеохопнішою і життєздатнішою.
Як ви могли переконатися, український народ спершу обслуговувала спільнослов’янська мова — старослов’янська, або церковнослов’янська (назва виникла у зв’язку з переважно виконуваними цією мовою функціями). Оригінальні твори, написані цією мовою, поділялися на три стилі: високий, середній і «низький». Високий був класичним церковнослов’янським, середній — церковнослов’янським з багатьма місцевими вкрапленнями, «низький» — русько-українським з церковнослов’янськими вкрапленнями. Проте непрохідної межі між цими стилями не було: так, окремі уривки з агіографічної літератури (високий стиль) майже повністю збігаються з відповідними уривками з Іпатіївського літопису (середній стиль).
Староукраїнська літературна мова розвивалася на основі «низького» стилю — юридично-ділових документів. Церковнослов’янізми поступово замінювалися руськими словами, але активно запозичувалася й іншослов’янська лексика, зокрема чеська й польська. Через польську мову входили в староукраїнську й слова з інших мов, зокрема з німецької. Староукраїнська літературна мова досягає розквіту в XVII ст. — на початку XVIII ст., але згодом поступово замінюється слов’яноруською, в якій переважали церковнослов’янські елементи, і зрештою занепадає, здаючи свої позиції російській мові. З кінця XVIII ст. зароджується нова українська літературна мова на народній основі з окремими елементами давньої. Але її функціональні можливості /378/ були обмежені — вона вживалася тільки в белетристиці і частково в листуванні. Т. Шевченко довів цю мову до блиску, що послужило поштовхом до її дальшого розвитку у творах його послідовників — Марка Вовчка, Л. Глібова, І. Нечуя-Левицького, А. Свидницького, Ю. Федьковича, Панаса Мирного та ін. Кінець XIX — початок XX ст. позначені намаганням виробити українську публіцистичну й наукову мову з власною термінологією. В 20-ті роки XX ст. багато було зроблено і для утвердження української термінології, і для освіти українською мовою, і для розвитку книговидання. Підрадянський час складається з двох різних за національно-політичною орієнтацією періодів: короткого (1922-1930 рр.) коли проводилася українізація, і довгого (1930-1990 рр.), позначеного ставленням до української мови й культури як до меншовартісних. І все ж навіть у ці роки була коротка хрущовська відлига, яка породила третє покоління українських письменників, що подивилися на світ іншими очима, ніж офіційна пропаганда, і взяли в свої руки долю української мови. І тепер ця мова могла б про себе сказати словами П. Тичини:
Щоб жить — ні в кого права не питаюсь,
Щоб жить — я всі кайдани розірву,
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
Бо я живу.