[Домінік Шнаппер. Спільнота громадян. Про модерну концепцію нації. — Х., 2007. — С. 3-10.]

Попередня     Головна     Наступна





Присвячується пам’яті членів моєї родини, близьким і далеким, яким не була байдужа доля Нації



Безперечно, концепція нації є поняттям містичним, незбагненним.

Еміль Дюркгейм



ПЕРЕДМОВА



Перевидання книги у книжковій серії, розрахованій на широку аудиторію, неминуче призводить автора до роздумів над долею, що зазнав його твір, та до формулювання власних критичних думок стосовно роботи, написаної десять років тому, не нехтуючи декількома ностальгічними та не дуже оригінальними думками про час, що плине...

Проект «Спільнота громадян» я задумала після конференції, що відбулася в університеті м. Беєр-Шева перед товариством ізраїльських антропологів, яким я без значного успіху намагалася викласти головні положення твору «Інтеграційна Франція» *. Перебуваючи під впливом атмосфери мультикультуралізму, що домінує в американських університетах, які вони відвідували, слухачі ввічливо, але наполегливо піддали критиці «теорію» нації, яку я виклала, на їхню думку, виключно на французькому прикладі. Саме після цієї зустрічі в мене зародилось бажання пояснити хистку теоретичну концепцію, яка дійсно обґрунтувала аналіз, присвячений французькій нації. Моєю метою було змоделювати і викласти, але не на французькому прикладі, ідеальний тип сучасного національного суспільства, який би ґрунтувався на цінностях, принципах та інститутах громадянства.



* Інтеграційна Франція. Соціологія нації у 1990 році. — Париж: Галімар, «Бібліотека гуманітарних наук».



Таким чином, у цьому творі я показала, що його основною рисою було створення абстрактного політичного суспільства, яке через інститут громадянства виходить за межі конкретних стереотипів, окремої відданості та со-/6/ціальних нерівностей його членів. Усі люди, незалежно від свого історичного (в найширшому розумінні цього слова) чи етнічно-релігійного походження та соціальних характеристик, — усі вони є громадянами.

Демократична нація будує свою легітимність на цьому абстрактному політичному суспільстві, «спільноті громадян», що складається з громадян, юридично та політично вільних і рівних людей. Вона водночас є принципом політичної законності та джерелом соціальних зв’язків. Звичайно, йдеться не про зображення об’єктивної реальності, а про формулювання принципу, на якому ґрунтується політичне право на життя сучасних демократичних націй, іншими словами, про «ідею» (в логічному розумінні) або ж про ідеальне політичне сьогодення.

Ідея трансцендентності через політику дозволяє зрозуміти, що навіть у суспільствах, які вважають себе «найбільш громадянськими», ще залишаються та навіть посилюються етнічні особливості. У будь-якому демократичному суспільстві фактично співіснує багато різних культур. Спільнота громадян характеризується насамперед не тим, що громадянського у ньому більше, ніж етнічного, або ж навпаки, а тим, що принцип трансцендентності етнічного сьогодення конкретного суспільства виходить з принципу громадянськості й обґрунтовує своє право на існування цієї творчої утопії. Саме це пояснює, що традиційне протиставлення, яке часто можна зустріти в соціальному житті та в літературі, між «етнічною» нацією або нацією «німецького» типу, з одного боку, і «громадянською спільнотою» або спільнотою «американського» (чи «французького») типу, з другого боку, є історичним та ідеологічним, проте аж ніяк не аналітичним.

Формулювання ідеального типу нації через вихід за етнічні реалії та соціальну нерівність за допомогою принципу громадянськості також дозволяє краще усвідомити суспільні реалії, ніж попередні бінарні історичні та ідеологічні концепції. Воно дозволяє зрозуміти результати історичних та соціологічних досліджень, що доводять переплетіння етнічних та громадянських факторів у всіх демократичних суспільствах, незалежно від історії ста-/7/новлення нації та аргументів націоналістів. У всіх так би мовити «громадянських», як і в усіх «етнічних» націях люди розмовляють однією мовою, поділяють одну культуру, в них спільна історична пам’ять, спільне бачення світу та спільний спосіб діяти разом. Узгодження реалій, які я назвала етнічними, із принципами та інститутами громадянства неминуче, бо суспільство не може розвиватися за якимось одним абстрактним чинником — громадянство і правова держава — через те, що воно складається з конкретних людей зі своїми історичними, культурними та соціальними особливостями. Конкретне суспільство складається не з громадян, а з конкретних історичних особистостей.

Такий аналіз дозволяє також зрозуміти, що спільнота, яка неминуче буде метатись між загальним принципом громадянськості та етнічно-релігійною реальністю і соціальними особливостями її членів, між. творчою утопією принципу громадянськості та реальністю, що складається з ворожнечі, конфліктів та нерівностей конкретних історичних суспільств, надзвичайно хистка. Спільнота, що ґрунтується на утопічному принципі, навіть якщо йдеться про творчу утопію, не може не зраджувати цінностей, що їх вона декларує, та утримуватись від критики своїх громадян, бравуючи цими цінностями.

Якби я працювала над цим твором сьогодні, то передусім щось би змінила стосовно поняття «етносу» *. Читаючи та перечитуючи у той час, коли я писала цей твір, гори літератури про нації та націоналізм, я залишила протиставлення між «етнічним» та «громадянським», основним його чинником.



* Я насамперед би говорила про «принцип відокремлення політики від релігії», а не про «світськість», термін, що надто пов’язується з Францією. Втім, «світськість» лише національна форма більш загального явища, яким є відокремлення політики від релігії.



У той час я ставила перед собою за мету довести, що слід уже залишити позаду це історичне протиставлення та визнати, що не існує двох ідей нації. Ідея нації лише одна. Я вважаю такий аналіз цілком справедливим, до того ж багато вчених подекуди доходять такого ж висновку. Втім, зараз я сформулювала б його іншими словами, більш абстрагувавшись від заяложених термінів політичних та /8/ наукових спорів. У цьому творі термін «етнос» уживається в двох значеннях. Вони пов’язані між собою, але ніколи не плутаються. Було б доцільно їх відрізняти*.

У деяких випадках він означає належність до певних історичних спільнот, що існували до створення націй та можуть бути наднаціональними або ж інфранаціональними; наприклад, Каталонія, Країна Басків щодо іспанської нації або ж вірмени, китайці чи євреї, розкидані по світу між різних націй, але які, незважаючи на це, продовжують ототожнювати себе з єдиним народом. Термін «історична спільнота», який я вживала у творі «Ставлення до іншого», здається мені більш влучним, ніж «етнос» чи «історико-культурна громада» (пор. «інфра», с. 37), що вживаються для визначення груп людей, які не були визнані незалежними політичними об’єднаннями". Він більшою мірою замінює термін «етнічна чи расова група», що надто сильно пов’язані з досвідом американського суспільства, створеного іммігрантами (етнічними групами) та корінним населенням або людьми, що були привезені як раби (расові групи). Якщо, як зауважив Вебер, чорношкірі у Сполучених Штатах утворюють історичну спільноту, то це не через особливу пігментацію їхньої шкіри, а тому, що вони відчувають себе, як, до речі, вважають і інші, нащадками африканців, що були поставлені в особливі історичні умови: работоргівля, рабство та його наслідки, уявлення, створене з цього історичного процесу іншими американцями, і звідси їхнє ставлення до чорношкірого населення; тому, що їхня соціальна боротьба в американському суспільстві вписується в їхню колективну долю.



* Утім, я виходжу з пропозиції Лорана Тевено, якою він поділився зі мною під час семінару у Вищій школі суспільних наук, де я викладала суть своїх наукових досліджень і де він керує разом з Люком Болтанські.

** Докладніше з таким аналізом ви можете ознайомитись у моєму творі «Ставлення до іншого. У серці соціологічної думки». — Париж: Галімар, «Nrf/essais», 1998. — С. 75 та наст.



У цьому випадку особливий розвиток історії обумовив створення історичної спільноти. Що спільного в соціальному плані мають вони з мешканцями Дакара чи Зеленого Мису? Термін «етнос» неминуче несе додатковий подвійний зміст, в якому все ще присутній біологічний аспект; термін «історична спільнота» наполягає /9/ на історичному характері відносин тієї чи іншої спільноти з громадами, що об’єднані в політичні нації.

Тож сьогодні я повернуся до деяких з тих висновків під дещо іншим кутом зору. Принцип громадянства — або ж громадянський принцип, — який організує громадян у спільноту, полягає у спробі вийти за межі визначення окремих історичних спільнот, що утримує людей усередині однієї політичної групи.

Проте я б залишила поняття «етносу», щоб показати спільні почуття та співучасть людей, які належать до однієї спільної культури. Передусім це стосується всіх корінних мешканців країни, незалежно від їхніх розбіжностей та нерівностей. У цьому сенсі найбільш громадянські нації ставлять за мету виховати національний етнос, що недвозначно доводиться в четвертому розділі цього твору. Вони прагнуть створити історичну, національну спільноту, на шкоду іншим інфранаціональним та транснаціональним спільнотам. Саме на цьому нещодавно наполягали історики та антропологи, коли досліджували процес створення, або, якщо вживати більш «модний» зараз термін, «винаходження» націй. Віра у «біологічний» аспект, що часто-густо вживається, коли йдеться про етнос, є лише однією складовою цього терміна. Люди, яких зв’язує спільна культура, охоче вірять, що вони походять від одного предка чи навіть одного народу. Якщо об’єктивно така віра нічим не обґрунтована, представники однієї культури ретельно плекають її, що виходить з етимології самого терміна «нації». Під час Третьої республіки у школах маленьких французів повчали, що вони походять від галлів.

Реакцію, яку вже понад десять років викликає мій твір, дуже добре ілюструють роздуми Макса Вебера: «Часто-густо сучасники вважають певні соціальні умови, які можна спостерігати, абстрагувавшись від певних соціальних явищ, властивих тому чи іншому часу, дійсно ідеальними, що їх вони прагнуть досягнути, або ж принаймні правилом, що має регулювати певні соціальні відносини. Такі приклади зустрічаються дуже часто» *.



* Вебер. Нариси про теорію науки. — Париж: Арман Колен. — 1992. - С. 178.



Попри зусилля Вебера /10/ у відокремленні логічного чи аналітичного вмісту «ідеї» від нормативного його вмісту, подекуди ідеал плутають з типовим ідеалом. У Франції й за кордоном твір «Спільнота громадян» сприйняли як маніфест захисту та прославляння Французької республіки — або, у кращому разі, будь-якої «Республіки», — породжуючи схвальні думки про «республіканців» та засуджуючи «демократів» од імені сучасних цінностей. А втім, твір аж ніяк не викликав соціологічної полеміки. Дійсно, громадянство, кажучи мовою Вебера, є тим «ідеалом», якого сучасники прагнуть «практично досягти», і «правилом, що має регулювати певні соціальні відносини». Неминуче у соціальному та політичному житті аналіз «ідеї» демократичної нації сприйнявся за висловлення «ідеальної формули».

Також справедливим є той факт, що, за висловом того ж Вебера, «зазвичай існують певні відносини між «ідеєю» з точки зору практичної та теоретичної думки певного історичного періоду та «ідеєю» ідеальної нації цього ж часу, що ми самі створюємо собі, як концептуальний допоміжний інструмент» *. Я ніколи не приховувала своїх так званих республіканських поглядів, тобто мого переконання, що ґрунтується на історичному та соціологічному аналізі, про те, що громадянство є єдиним способом організації людського суспільства, навіть якщо соціальна реальність не завжди відповідає ідеалам, які декларуються. Дослідник, що завжди намагається бути об’єктивним та обережним, а я, звичайно ж, не є винятком з цього правила, ризикує піднести нормативні сталі уявлення до образу типового ідеалу. Зусилля з об’єктивації ніколи повністю не відокремлюються від власних цінностей дослідника, але не тому, що не існує іншої абсолютної об’єктивації, ніж та, коли соціологічні знання змішуються з промовами політичних діячів та їхніми зобов’язаннями. Знання, попри свою певну роль в історичному досвіді та інтелектуальну традицію, беруть участь у формуванні об’єктивної думки.


15 лютого 2003 р.



* Там само. /11/









Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.