[Т. Г. Шевченко. Біографія. — К., 1984. — С. 52-80.]
Попередня
Головна
Наступна
НАВЧАННЯ В АКАДЕМІЇ МИСТЕЦТВ. ПОЯВА «КОБЗАРЯ» ТА «ГАЙДАМАКІВ»
(1838-1842)
Засвідчивши відпускну в петербурзькій Палаті цивільного суду, Шевченко почав відвідувати рисувальні класи Академії мистецтв. Його учителем був К. Брюллов. Настає чи не найсвітліша доба його життя, ті «незабвенные, золотые дни» (V, 59), дні навчання в Академії мистецтв, про які він не раз згадуватиме у щоденнику, яким присвятить автобіографічну повість «Художник».
Визволений з кріпацьких пут, зігрітий увагою й приязню багатьох представників російської творчої інтелігенції, насамперед К. Брюллова, Тарас перебуває в радісному відчутті стрімкого сходження до вершин творчості й знань, тішиться особистою свободою. «...Велике щастя буть вольним чоловіком, робиш, що хочеш, ніхто тебе не спинить», — пише він до брата Микити (VI, 9). «Самому теперь не верится, — згадував поет згодом ті незабутні дні, — а действительно так было. Я из грязного чердака, я, ничтожный замарашка, на крыльях перелетел в волшебные залы Академии художеств... я пользовался наставлениями и дружеской доверенностью величайшего художника в мире» (V, 43).
З червня 1838 р. він переходить на квартиру в будинок № 100 другого кварталу Васильєвського острова, недалеко від Академії мистецтв (тепер будинок № 13 на З’їздівській лінії). Але здебільшого проводить час в Академії та в майстерні К. Брюллова.
Через багато років один із учнів Брюллова пригадував: «Брюллов говорил нередко, что в число своих учеников он может включить лишь того, кто понимает его, талантлив и кому он может быть поэтому полезен. Люди с дарованиями находили в Карле Павловиче поддержку и часто выдвигались им. В числе их был Тарас Григорьевич
Шевченко» 1.
1 Меликов М. Заметки и воспоминания художника-живописца, — Русская старина, 1896, № 6, с. 653.
Діяльність Академії мистецтв, коли до неї вступив Шевченко, регламентувалася правилами 1830 р. Крім казеннокоштних учнів-академістів, які слухали як загальноосвітні, так і спеціальні предме-/53/ти, у ній навчалися так звані сторонні учні. Останні повинні були купувати квитки на право відвідування лише спеціальних навчальних класів. І все ж Шевченко, хоч і був учнем стороннім, одержав змогу слухати лекції з теорії мистецтва, які читав В. Григорович, найімовірніше — з особистого дозволу цього прихильного до нього професора. Через багато років, на засланні, поет критично згадував його лекції в своєму щоденнику: «Я, несмотря на мою искреннюю любовь к прекрасному в искусстве и в природе, чувствую непреодолимую антипатию к философиям и эстетикам. И этим чувством я обязан сначала Галичу и окончательно почтеннейшему Василию Ивановичу Григоровичу, читавшему нам когда-то лекции о теории изящных искусств, девизом которых было: побольше рассуждать и поменьше критиковать. Чисто Платоновское изречение» (V, 50 — 51).
1840 р. відбулася реорганізація Академії мистецтв. Викладання загальноосвітніх дисциплін у ній припинили. Всі учні відвідували лише спеціальні класи 2. Таких класів було шість: два оригінальних, або рисувальних, де учні малювали з естампів-оригіналів; два гіпсових, в одному з яких малювали з гіпсових голів, а в другому — з гіпсових постатей («фігур»), нарешті — класи натурний, де малювали з натурщиків, та живописний, або етюдний, де робили етюди олією. Шевченко прийшов до Академії мистецтв з досить високою підготовкою. Перші іспити він складав у класі «гіпсових фігур».
2 Привилегия, уставы и штаты императорской Академии художестн. — Спб., 1843.
Попередній етап навчання — малювання з «оригіналів» і «гіпсових голів» — був пройдений ним самостійно, ще до вступу в Академію, очевидно, за допомогою друзів-художників (І. Сошенка, А. Мокрицького та ін.). Певні навики він набув як сторонній учень Товариства заохочування художників. Свідчення цього дає повість «Художник». Герой повісті (тобто Шевченко) просить в учня Академії мистецтв, свого покровителя (І. Сошенка), «эстампика срисовать» і одержує для копіювання саме ті навчальні «оригінали», якими користувались учні Академії, — «Геркулеса Фарнезького», вигравіруваного Ф. Слюджинським за рисунком Ф. Зав’ялова з античної статуї Неаполітанського музею, та «Аполліно» («Маленького Аполлона») з Флорентійського музею — гравюру В. Осипова з рисунка А. Лосенка. З «гіпсових голів» Шевченко теж малював ще до звільнення з кріпацтва в рисувальному класі Товариства заохочування художників та в Академії мистецтв (героя повісті «Художник» у «некласні» години пускав у гіпсовий клас натурщик Тарас Малишев малювати «голову Люция Вера, распутного наперсника Марка Аврелия, и голову «Гения», произведение Кановы»; IV, 153).
Перший іспит з малювання Шевченко складав (разом з І. Сошенком, Ф. Ткаченком та ін.) 23 червня 1838 р. — через два місяці після викупу з кріпацтва. Оцінки виставляли, починаючи з першого номера, що був найвищим балом, і далі, залежно від кількості поданих учнями малюнків. І. Сошенко одержав п’ятий номер, Шевчен-/54/ко — тринадцятий, Ф. Ткаченко — п’ятнадцятий 3. З вересня того ж року на так званому третному іспиті (за третину року), коли черговим професором був К. Брюллов, Шевченко мав одинадцятий номер 4, 4 жовтня 1838 р. на місячному екзамені йому присуджено найвищий бал — перший номер, наприкінці того ж місяця — третій номер, ще через місяць, 30 листопада, — другий 5. Одержання тричі таких високих номерів, як перший, третій і другий, було великим успіхом і давало підстави для переведення в наступний, натурний, клас ще до закінчення навчального року. На третному іспиті 24 грудня 1838 р. Тарас малює вже з натури й одержує четвертий номер 6. Разом з тим він пробув свої сили і в самостійних композиційних малюнках. Найраніший з них — «Козацький бенкет» (VII, № 15) — створений 25 грудня 1838 р. (на другий день після третного іспиту).
Його успіхи тоді ж привернули увагу Товариства заохочування художників. 16 грудня 1838 р. Комітет цього товариства, розглянувши подані Шевченком малюнки, вирішив узяти його на утримання при першій же вакансії. А через місяць, 20 січня 1839 р., Комітет ухвалив «назначить художнику Шевченке по 30 руб. в месяц содержание, которое и производить с 1-го января настоящего года» 7.
23 листопада 1838 р. Тарас Григорович перейшов на квартиру І. Сошенка в будинку № 47 на 4-й лінії Васильєвського острова. Спогади I. Сошенка, записані М. Чалим, донесли до нас відомості про його роботу в цей час над поемою «Катерина». «По временам, — розповідав Сошенко, — он сидел и дома, но все-таки делом не занимался: то співає, то пише собі щось, та все до мене пристає: «А послухай, Соха, чи воно так добре буде?» Та й почне читать свою «Катерину» (он в это время писал ее). «Та одчепись ти, — кажу, — з своїми віршами! Чом ти діла не робиш?» 8
Під «ділом» Шевченків приятель-художник розумів, звичайно ж, живопис, малярство. Він і згодом, коли до Шевченка прийшла слава найвизначнішого, поряд з Пушкіним і Міцкевичем, поета слов’янства, лише частково виправдовувався за ці докори: «А хто ж його знав, що з його зробиться такий великий поет?» і продовжував твердити: «А все-таки я стою на своєму: що якби він покинув свої вірші, то був би ще більшим живописцем, як поетом» 9.
3 Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії, с. 16.
4 Там же.
5 Там же, с. 17.
6 Там же, с. 18.
7 Там же.
8 [Чалый М. К.] Новые материалы для биографии Т. Г. Шевченка, с. 58.
9 Там же.
Та сила поетичного покликання всемогутня, його не спинити. Сам Шевченко скаже про це так (запис у щоденнику 1 липня 1857 р.): «Странное, однако ж, это всемогущее призвание. Я хорошо знал, что живопись — моя будущая профессия, мой насущный хлеб. И вместо того чтобы изучить ее глубокие таинства, и еще под руководством такого учителя, каков был бессмертный Брюллов, я сочи-/55/ /56/нял стихи, за которые мне никто ни гроша не заплатил и которые, наконец, лишили меня свободы, и которые, несмотря на всемогущее бесчеловечное запрещение, я все-таки втихомолку кропаю» (V, 43-44).
Сошенко докоряв Шевченкові не тільки за писання віршів, а й за те, що разом з К. Брюлловим він почав часто їздити на літературно-музичні вечори, відвідувати письменників, діячів мистецтва, став краще вдягатися. «В то время он совершенно изменился, — розповідав І. Сошенко М. Чалому. — Познакомившись с лучшими петербургскими домами посредством Брюллова, он часто разъезжал по вечерам, хорошо одевался и даже с претензией на comme il faut'-ность. Словом, в него на некоторое время вселился светский бес. Досадно мне было и больно смотреть на его безалаберную жизнь, не свойственную нашему брату-художнику, живущему лишь для одного искусства. Так-то, думал я себе, понял он свободу, стоившую ему такой борьбы, таких страшных усилий! Не раз я принимался уговаривать его, чтобы он бросил рассеянную жизнь пустых людей и серьезно принялся бы за живопись. «Ей, Тарас, схаменись! Чом ти діла не робиш? Чого тебе нечистая носить по тим гостям? Маєш таку протекцію, такого учителя!» Куда тобі! Шуба єнотова, ципочки не ципочки, шалі да часи, да извощики-лихачи... Закурив же мій Тарас, не буде з його нічого доброго!..» 10
Однак легковажне, з точки зору Сошенка, життя й поведінка молодого митця не завадили йому створити в цей час низку справжніх поетичних шедеврів. У своїх докорах Шевченкові Сошенко не мав повної рації. Нові знайомства з художниками та письменниками, з літературно-мистецьким світом загалом, відвідання гуртків та літературних і музичних вечорів збагачували й розширювали кругозір юнака, стимулювали його поетичну творчість.
На квартирі, де Сошенко наймав кімнату, жила небога хазяйки, донька виборзького бургомістра Я. Європеуса. Через неї у взаєминах друзів виникли незлагоди. Вони обидва захопилися цією дівчиною. Згодом Сошенко розповідав про це М. Чалому: «У Марьи Ивановны жила племянница сирота, дочь выборгского бургомистра, Марья Яковлевна, прехорошенькая немочка. Нашему брату художнику влюбиться нетрудно, и я полюбил ее от души, и даже, грешный человек, подумывал было на ней жениться. Но Тарас расстроил все мои планы. Он быстро повел атаку против Маши и отбил ее у меня. Долго я скрывал свое неудовольствие на их близкие отношения, наконец не выдержал. Разбранив Тараса, я выгнал его из квартиры. Но тем не помог своему горю: Маша стала уходить к нему на квартиру» 11.
10 Там же.
11 Там же.
У липні 1839 р. Сошенко виїздив на постійну роботу до Ніжинського повітового училища. Довідавшись про це, Шевченко відвідав його, і вони відновили дружні стосунки. «От усиленной работы, — пригадував Сошенко, — я заболел глазами и грудью. Доктора стали отсылать меня в мой родной климат, и я, не дошедши до цели, дол-/57/жен был бросить Петербург, чтобы не последовать за Безлюдным, га переселиться в болотный Нежин учителем уездного училища на 4 рубля серебром месячного жалования. Узнав о моем отъезде, Тарас пришел ко мне прощаться. Он чувствовал себя виноватым передо мною, принял братское участие в моем бедственном положении, и мы простились с ним как добрые приятели и земляки, как будто между нами ничего и не было» 12.
Від Сошенка в лютому 1839 р. Шевченко переїхав у будинок № 182 другого кварталу Васильєвської частини міста на квартиру мадам Йогансон. Мешкав він тут недовго і незабаром перебрався на квартиру свого друга, учня К. Брюллова і його фаворита — Г. Михайлова в будинку Г. Аренс на 7-й лінії Васильєвського острова 13. «Я почти безвыходно нахожусь у Карла Павловича, — згадуючи той час, писав Тарас Григорович у повісті «Художник», — только ночевать прихожу домой, а иногда и ночую у него. А Михайлов и на ночь домой не приходит. Бог его знает, где он и как он живет? Я с ним встречаюся только у Карла Павловича да иногда в классах» (IV, 176).
У цей час, з початку 1839 р., Шевченко перебував у натурному класі Академії, де з перервами продовжував малювати до 1844 р. На першому третному іспиті 29 квітня 1839 р. К. Брюллов відзначає його рисунок як найкращий. Першого й другого номерів тоді не було поставлено нікому, третій виставлено Шевченкові 14. Рада Академії мистецтв нагородила його срібною медаллю другого ступеня 15. П’ятий номер молодий митець одержав за рисунок «Натурщики» на третному іспиті 24 грудня 1840 р.16 Це — єдиний рисунок, що зберігся, з числа тих, які він виконав на третних іспитах у натурному класі.
Перебуваючи постійно в майстерні Брюллова, Шевченко не міг не піддатися впливу творчих принципів великого художника. Майстерність Брюллова захоплювала Тараса. За порадою вчителя він копіював його малюнки: «Голова матері» (деталь з картини «Останній день Помпеї»), «Перерване побачення», «Сон бабусі і внучки», акварельна копія з олійного портрета І. Крилова. Копіювання не завадило розвиткові власної творчої манери юнака 17.
Як і раніше, Шевченко продовжував писати акварельні портрети (юнкера, А. Лагоди та ін.). Два з них восени 1839 р. були експоновані на великій академічній виставці 18.
12 Там же, с 59 — 60.
13 Жур П. Шевченківський Петербург, с 79 — 81, 172 — 173.
14 Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії, с 20.
15 Там же.
16 Там же, с 29.
17 Гінзбург 1. В. Шевченко і брюлловська школа. — В кн.: Збірник праць дев’ятої наукової шевченківської конференції. К., 1961, с 161 — 173.
18 Указатель художественных произведений, выставленных в залах императорской Академии художеств. — Спб., 1839, с. 4.
Вони привернули увагу й викликали схвальні відгуки в газеті «Северная пчела» (1839, 14 жовтня, № 232) та в журналі «Отечественные записки» (1839, № 11, с. 51). Аквареллю виконав молодий художник сюжетні ма-/58/люнки «Натурщиця» (VII, № 21), «Жінка в ліжку» (VII, № 20), «Марія» (малюнок за поемою О. Пушкіна «Полтава»; VII, № 22) та ін.
Водночас він починає опановувати техніку олійного живопису. До найраніших спроб належить «Натурщик у позі св. Себастіана», написаний у той період, коли Шевченко, залишивши в другій половині листопада 1839 р. квартиру в будинку Г. Аренс, перебрався до Ф. Пономарьова, який мав у Академії мистецтв майстерню з антресолями. Поет у цей час (десь з грудня 1839 до початку лютого 1840 р.) тяжко хворів на тиф 19.
«Я был с Шевченко самый близкий друг, — згадував пізніше Ф. Пономарьов. — В конце 1830-х и в начале 1840-х годов мы были неразлучны почти ежедневно. Он жил на Острову... дом Аренста, а я в Академии художеств, где имел мастерскую, данную мне за успехи в рисовании и лепке. Эта мастерская (бывшая старая церковная ризница) состояла из одной комнаты с антресолями. На этих антресолях мой бедный Тарас помещался во время тяжкой своей болезни, поглощавшей наши скудные средства. В это самое время он написал с себя масляными красками портрет и подаренный мне торс св. Севастьяна с натуры, в классах Академии» 20.
У березні 1840 р. в зв’язку з реорганізацією Академії мистецтв усі учні з її приміщення були виселені. Отже, Шевченко міг жити у Ф. Пономарьова лише до початку березня 1840 р., а його «Натурщик у позі св. Себастіана» написаний, слід гадати, в перші місяці 1840 р. До цього ж часу належить, імовірно (як і зазначає Ф. Пономарьов у наведених вище спогадах), чудовий автопортрет митця (деякі автори відносять його до 1843 р.).
Олійні етюди Шевченко подає на місячні іспити. 27 вересня 1840 р. Рада Академії мистецтв відзначила срібною медаллю другого ступеня його першу самостійну олійну картину «Хлопчик-жебрак, що дає хліб собаці». Крім того, Рада та Загальні збори Академії мистецтв висловили автору «похвалу» 21. Про нагороду писала «Художественная газета»: «Удостоены серебряной медали второго достоинства: ... Тарас Шевченко, которому, кроме медали, объявлена похвала от Академии за первый опыт в живописи» 22. Успіх Шевченка відзначило Товариство заохочування художників. Комітет ухвалив письмово висловити свою готовність підтримувати його й далі в прагненні оволодіти мистецтвом живопису 23.
19 Жур П. Шевченківський Петербург, с. 87.
20 Т. Г. Шевченко в воспоминаниях современников, с. 60.
21 Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії, с. 27.
22 Художественная газета, 1840, 1 ноября, с. 3.
23 Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії, с. 27.
В надісланому листі говорилося: «Известись о том, что Вы, за первый опыт в живописи, удостоились награждения от императорской Академии художеств серебряною медалью 2-й степени, Комитет Общества поощрения художников поставляет себе приятною обязанностию изъявить Вам, сколь радостны для него успехи, оказываемые Вами на избранном Вами поприще, и если в дальнейших Ваших занятиях по /59/ живописи Вы будете продолжать оказывать то же прилежание и ревность к искусству, то бессомненно всегда найдете в членах Комитета самых усердных постоянных одобрителей» 24.
У роки навчання в Академії мистецтв поступово формуються й дедалі міцніють матеріалістичні основи мистецьких поглядів Шевченка. Показовий, зокрема, такий епізод. У кінці січня 1839 р. В. Жуковський повернувся із закордонної подорожі й привіз звідти малюнки німецьких художників-ідеалістів П. Корнеліуса, П. Гессе та ін. Запросивши Шевченка й В. Штернберга, він показав їм ці малюнки. «Но боже! — писав згодом у щоденнику поет. — Что мы увидели в этой огромной развернувшейся перед нами портфели. Длинных безжизненных мадонн, окруженных готическими тощими херувимами, и прочих настоящих мучеников и мучеников живого, улыбающегося искусства. Увидели Гольбейна, Дюрера, но никак не представителей живописи девятнадцатого века. До какой степени, однако ж, помешались эти немецкие идеалисты-живописцы» (V, 58).
Шевченко познайомився з В. Штернбергом, слід гадати, наприкінці вересня 1838 р., коли останній повернувся до Петербурга з поїздки на Україну 25, або десь незабаром після цього. У повісті «Художник» він передав захоплення К. Брюллова привезеними Штернбергом малюнками. Карл Павлович, читаємо тут, «был в восторге от вашей однообразно-разнообразной, как он выразился, родины и от задумчивых земляков ваших, так прекрасно-верно переданных Штернбергом... Чудный, бесподобный Штернберг! Недаром его поцеловал Карл Павлович» (IV, 181). Створюється враження, ніби Тарас Григорович був присутній у Брюллова, коли той захоплено розглядав малюнки Штернберга.
Спільним другом Шевченка і Штернберга, який, очевидно, сприяв їхньому зближенню, був А. Мокрицький (Штернберг жив з ним на спільній квартирі). 8 березня 1839 р. А. Мокрицький занотував у своєму щоденнику від’їзд Штернберга до Оренбурга (на запрошення оренбурзького військового губернатора і начальника краю В. Перовського): «В 6 часов он уехал. Я остался один... После класса пришел Шевченко и очень жалел, что не застал Штернберга и не простился с ним» 26.
3 Оренбурга В. Штернберг повернувся прямо на квартиру Шевченка, їх спільну адресу записав 24 березня 1840 р. М. Маркевич: «На 11 линии в доме Донерберга» 27.
24 Там же, с. 28.
26 Судак В. Т. Г. Шевченко і В. I. Штернберг. — В кн.: Тарас Шевченко — художник: Дослідження, розвідки, публікації. К., 1963, с. 129 — 140.
26 Дневник художника А. Н. Мокрицкого, с. 161 — 162.
27 Інститут російської літератури (Пушкінський дім) АН СРСР, відділ рукописів, ф. 488, № 39. (Далі: ІРЛІ).
Саме до цього часу належить інтенсивне спілкування й початок дружби обох митців. У повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали» Шевченко з великою теплотою згадує: «Мне представилась комната в 9-й линии (насправді в 11-й лінії. — Ред.), в доме булочника Донерберга; комната со всеми ее подробностями, не го-/60/корю — с мебелью: это была бы неправда. Вдоль передней стены над рабочим столом висят две полки; верхняя уставлена статуэтками и лошадками барона Клодта, а нижняя в беспорядке завалена книгами. Стена, противоположная полузакрытому единственному окну, увешана алебастровыми слепками следков и ручек, а посреди их красуется маска Лаокоона и маска знаменитой натурщицы Фортунаты. Непонятное украшение не для художника. Вдобавок мне вообразился тот самый день, когда мы с покойным Штернбергом на последние деньги купили себе простую рабочую лампу, принесли ее в нашу келью и среди белого дня засветили, поставили среди стола и, как маленькие дети, восхищались нашим приобретением. После первых восхищений Штернберг взял книгу и сел по одну сторону лампы, а я взял какую-то работу и сел по другую сторону лампы. Так мы днем с огнем просидели до пяти часов вечера, в пять часов пошли в Академию и всему натурному классу разблаговестили о своем бесценном приобретении. Некоторых из товарищей пригласили полюбоваться нашим дивом и по этому случаю задали вечорку, т. е. чай с сухарями... Боже мой! боже мой! куда умчались эти светлые, эти золотые дни?» (IV, 293 — 294).
Штернберг познайомив Шевченка з своїм далеким родичем О. Шмідтом, якого поет тепло згадував у повісті «Художник»: «Пре-/61/красный человек, а семейство его — это просто благодать господня. Мы часто по вечерам бываем у них, а по воскресеньям и обедаем. Чудное, милое семейство! Я всегда выхожу от них как будто чище и добрее. Я не знаю, как и благодарить Штернберга за это знакомство» (IV, 182 — 183). Часто бував він у родині інспектора університету О. Фіцтума, де слухав квінтети Бетховена і сонати Моцарта, відвідував купця І. Уварова, про якого у повісті «Художник» сказано: «Праздник встретил я в семействе Уваровых. Не подумайте — графов. Боже сохрани, мы еще так высоко не летаем. Это простое, скромное купеческое семейство, но такое доброе, милое, гармоничное, что дай бог, чтобы все семейства на свете были таковы. Я принят у них как самый близкий родной. Карл Павлович тоже их нередко посещает» (IV, 205).
Синові І. Уварова Олександру Шевченко подарував малюнок «Погруддя жінки», виконаний ним ще у Вільно 1830 р. (VII, № 1). На малюнку — дарчий напис: «На память Александру Ивановичу Уварову. Т. Шевченко».
Дружні стосунки склалися в Шевченка з художником К. Іоахімом, з яким його також познайомив Штернберг. У повісті «Художник» зустрічаємо таку згадку: «В продолжение лета постоянно занимался в классах и рано по утрам ходил с Йохимом на Смоленское кладбище лопухи и деревья рисовать. Я более и более влюбляюсь в Йохима. Мы с ним почти каждый день видимся, он постоянно посещает вечерние классы, хорошо сошелся с Карлом Павловичем, и часто бывают друг у друга. Иногда мы позволяем себе прогулки на Петровский и Крестовский острова с целью нарисовать черную ель или белую березу. Раза два ходили пешком в Парголово, и там познакомил я его со Шмидтами» (IV, 194 — 196).
26 вересня 1841 р. Рада Академії мистецтв втрете відзначила Шевченка срібною медаллю другого ступеня — за картину «Циганка-ворожка» (VII, № 32) 28. 28 листопада на рисувальному іспиті він одержав п’ятий номер 29. На наступних іспитах таких високих показників не має, але й нижчих, ніж середні, оцінок не одержує. Так, 23 грудня 1841 р. йому ставлять 19-й номер з 49; 31 січня 1842 р. — 39-й з 59, за живопис з натури — 11-й; 26 лютого того ж року — 17-й номер з 53 30. 15 травня 1842 р. скарбник Товариства заохочування художників А. Сапожников, очевидно, маючи до Шевченка особисті претензії, запропонував вилучити його з числа пансіонерів цього товариства. «Пансионер Общества Шевченко, — писав він у своєму рапорті, — в течение 7 месяцев не посещал академических классов и никаких трудов своих не представлял Комитету, невзирая на деланные мною ему замечания, почему и предлагаю Комитету уволить его и из содержания его (состоящего из 100 руб. сер[ебром]) назначить 75 руб. сер[ебром] молодому граверу на дереве Дунину...» 31.
28 Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії, с. 35.
29 Там же, с. 37.
30 Там же, с. 39 — 41.
31 Там же, с. 42.
Наступного ж дня у відсутність давнього Шевчен-/62/нового покровителя В. Григоровича Комітет товариства схвалив вимогу А. Сапожникова: «По представлению г. члена казначея о нерадении живописца Шевченки и неоказании [им] в последнее время никаких успехов, Комитет положил Шевченку из числа пансионеров Общества уволить и определить на его место гравера на дереве Дунина» 32. Однак незабаром, у звіті про діяльність товариства з 28 квітня 1842 р. по 28 квітня 1843 р., з’явилося інше пояснення вибуття Шевченка з числа пансіонерів, без посилання на його недостатні успіхи, яке довелося зняти. «Из числа воспитанников Общества, — зазначено в цьому документі, — в прошедшем году выбыли по окончании учебного художественного курса гг. Шевченко, Антонов, Ермилов, Борисов и Парчин, которые, при полученном ими направлении, могут поддерживать себя и существовать собственными трудами. Надеемся, что они и впредь будут достойны внимания и покровительства Общества» 33.
Позбавлений, зовсім несподівано, матеріальної підтримки Товариства заохочування художників, Тарас Григорович мав розраховувати — тепер ще більшою мірою, ніж раніше, — тільки на власні заробітки, що не були ні систематичними, ні значними. Про його напружену роботу під час навчання в Академії мистецтв над акварельними портретами на замовлення лишились спогади сучасників. Письменник Д. Григорович, який вступив до Академії восени 1840 р., згадував: «В числе учеников Брюллова находился в то время Т. Г. Шевченко, с которым, сам не знаю как, я близко сошелся, несмотря на значительную разницу лет. Т. Г. было тогда лет тридцать, может быть, больше: он жил в одной из линий Васильевского острова и занимал вместе с каким-то офицером крошечную квартиру. Я посещал его довольно часто и постоянно заставал за работой над какою-нибудь акварелью — единственным его средством к существованию. Сколько помню, Шевченко был тогда постоянно в веселом настроении духа; я ходил слушать его забавные рассказы и смеялся детским простодушным смехом» 34.
Виступає Шевченко і як ілюстратор книжкових видань. Перша створена ним книжкова ілюстрація — малюнок «Католицький чернець» (VII, № 31) до оповідання М. Надеждіна «Сила воли». Гравюру з нього (на сталі) вміщено в збірнику «Сто русских литераторов», виданому 1841 р. О. Смірдіним 35. Про підготовку цього ілюстрованого видання поет знав від К. Брюллова. У повісті «Художник» він лишив згадку, що відбиває реальні факти взаємин Брюллова з Смірдіним: «Карл Павлович обещался Смирдину сделать рисунок для его «Сто литераторов», и он служит ему всею своей библиотекою» (IV, 176). Брюллов справді взяв участь як ілюстратор у смірдінському виданні поряд з Ф. Толстим, А. Сапожниковим, К. Зеленцовим, В. Тіммом та іншими відомими художниками.
32 Там же, с 43.
33 Там же.
34 Григорович Д. В. Полное собрание сочинений: В 12-ти т. Спб., 1896, т. 12, с. 241.
35 Сто русских литераторов. Спб., 1841, т. 2, між с. 398 — 399. /63/
Він же, очевидно, залучив до ілюстрування збірника й Шевченка.
Того ж року Шевченко взяв участь у ілюструванні видання О. Башуцького «Наши, списанные с натуры русскими». У 13-му випуску цього видання репродуковано його малюнок до нарису Г. Квітки-Осяов’яненка «Знахар» (гравюра на дереві О. Неттельгорста) 36. О. Башуцькому рекомендував Шевченка Г. Квітка-Основ’яненко — як художника, який якнайкраще зможе ілюструвати його нарис. Він же 22 березня 1841 р. звернувся з проханням і до поета: «Александр Павлович Башуцький дрюкує дуже мудру книжку. Там будуть усякі народи: і школярі, і купці, і ковалі, і усякі. Я списав нашого знахаря. І як треба до нього картинки, то я ваших вирізав та і послав йому, бо на виду він настояще так дивиться, як треба знахарю, що обдурює народ і мошеннича, та й вона дивиться на нього теж лукаво. Припадають вони обидва до моєї казки, тільки не знаю, щоб хто йому обділав як треба їх по-нашому, так я і указав на вас, і прохав його сеє письмо відослати до вас. Коли проситиме вас об сім, то, будьте ласкаві, учешіть наших так, щоб пальці знати було, щоб наші на славу пішли, як знаєте, так з ним і скомпонуйте, бо й він также штука на усяке діло» 37.
Ілюстрації збірника «Наши, списанные с натуры русскими» дістали позитивну оцінку критики. Зокрема, про ілюстрації до «Знахаря» В. Бєлінський писав: «Картинки и виньетки (числом 13) прекрасны» 38.
У новій техніці гальванокаустики виконав Шевченко ілюстрацію до російського видання книжки Ф. Кобеля «Гальванография, или Способ производить гальванически медные доски для печатания кистью работанных рисунков» (Спб., 1843). Видавець російського перекладу цієї книжки В. Семененко-Крамаревський замість зразків гальванографічного способу репродукування, здійснених німецькими майстрами, приклав три роботи вітчизняних художників: «Вид у Київських печерах» Р. Жуковського, «Пейзаж з містком» В. Газенберга та «Король Лір» Т. Шевченка.
В. Семененко-Крамаревський залучив Шевченка разом з О. Коцебу та Р. Жуковським до ілюстрування й іншої виданої ним книжки — «История князя италийского графа Суворова-Рымникского, генералиссимуса российских войск. Сочинение Н. Полевого» (Спб., 1843). О. Коцебу належать тут малюнки переважно батального змісту, Р. Жуковському — портрет О. Суворова, пейзаж, заставки та кінцівки, Шевченкові — жанрові сцени, разом — 32 ілюстрації 39.
36 Наши, списанные с натуры русскими. — Спб., 1841, с. 124.
37 Квітка-Основ’яненко Г. Ф. Твори: В 8-ми т. К., 1970, т. 8, с. 240.
38 Белинский В. Г. Полное собрание сочинений. М., 1955, т. 6, с. 497.
39 Судак В. О. Участь Т. Г. Шевченка в ілюструванні російських книжкових видань 40-х років XIX ст. — В кн.: Мистецька спадщина Т. Г. Шевченка. К., 1959, вип. 1, с. 25 — 41; Владич Л. Шевченко і вітчизняна книжкова графіка 40-х років XIX століття. — В кн.: Збірник праць п’ятнадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1968, с 199 — 214.
Наприкінці 1839 р. Шевченко познайомився з П. Мартосом, товаришем по навчанню в Ніжинській гімназії вищих наук багатьох /64/його добрих знайомих — Є. Гребінки, А. Мокрицького, Н. Кукольника та ін. Навчаючись у гімназії, П. Мартос виявляв захоплення декабристськими ідеями, волелюбною поезією О. Пушкіна, К. Рилєєва. Його не раз згадано у так званій «справі про вільнодумство» в цій гімназії, що була відгомоном подій 14 грудня 1825 р., зокрема у зв’язку з поширенням серед учнів антимонархічної поезії «Друзья мои, друзья свободы». Вірш, підписаний прізвищем К. Рилєєва, закликав порвати «смелою рукой гнилые узы самовластья». Його читав багатьом гімназистам Мартос, і ним же, спільно з О. Данилевським та М. Прокоповичем, вірш цей і написаний. Мартос був видавцем «крамольного» рукописного журналу «Метеор литературы». Присланий з Петербурга для розслідування «справи про вільнодумство» урядовець міністерства народної освіти Е. Адеркас характеризував його словами «богомерзкий и богопротивный». Невдовзі до початку слідства П. Мартоса разом з О. Данилевським та М. Прокоповичем негласно покарано «по-отецькому різками». На вимогу почесного куратора гімназії князя О. Безбородька він змушений був покинути гімназію і вступив на військову службу.
Під кінець життя П. Мартос розгубив вільнодумні настрої юнацьких і молодих років. Надруковані ним 1862 р. спогади про Шевченка хоча і містять чимало цікавих відомостей, проте позначені виразним консерватизмом і навіть ретроградністю, зокрема ворожим ставленням до революційної поезії та революційно-демократичної ідеології загалом. Але під час свого перебування в 1839 — 1840 рр. у Петербурзі (через якийсь час після відставки з військової служби) П. Мартос ще значною мірою зберігав вільнодумні ідеї й настрої. Він знайомився з літературно-мистецьким життям столиці, спілкувався з багатьма товаришами по гімназії, які перебували на службі в різних столичних установах, заводив нові знайомства, особливо в середовищі літераторів та художників. Він, наприклад, прагнув знайти художника, який написав би його портрет. Є. Гребінка рекомендував йому Шевченка як талановитого портретиста, учня К. Брюллова. П. Мартос став їздити до Шевченка на сеанси. Зустрічалися вони й у Є. Гребінки, Н. Кукольника, Г. Тарновського, М. Маркевича. Ознайомившись випадково з рукописними творами молодого художника, вражений їхньою поетичною силою, Мартос виявив до них палкий інтерес. Він порадився із Є. Гребінкою і запропонував Тарасові Григоровичу видати їх окремою книжкою.
Як згадував Мартос, Шевченко не відразу погодився на видання. Довелося його умовляти. «Шевченка я знал коротко, — писав Мартос. — Я познакомился с ним в конце 1839 года в Петербурге, у милого, доброго земляка Е. П. Гребенки, который рекомендовал мне его как талантливого ученика К. П. Брюллова... Я просил Шевченка сделать мой портрет акварелью, и для этого мне надобно было ездить к нему. Квартира его была на Васильевском острове, невдали от Академии художеств, где-то под небесами...
Однажды, окончив сеанс, я поднял с пола кусок исписанной карандашом бумажки и едва мог разобрать четыре стиха: /65/
Червоною гадюкою
Несе Альта вісти,
Щоб летіли крюки з поля
Ляшків-панків їсти.
— Що се таке, Тарас Григорович? — спросил я хозяина. — Та се, добродію, не вам кажучи, як іноді нападуть злидні, то я пачкаю папірець, — отвечал он. — Так що ж? Се ваше сочинение? — Еге ж! — А багато у вас такого? — Та б чималенько. — А де ж воно? — Та отам, під ліжком у коробці. — А покажіть!
Шевченко вытащил из-под кровати лубочный ящик, наполненный бумагами в кусках, и подал мне. Я сел на кровать и начал разбирать их, но никак не мог добиться толку.
— Дайте мені оці бумаги додому, — сказал я, — я їх прочитаю. — Цур йому, добродію! Воно не варто праці. — Ні, варто — тут є щось дуже добре. — Йо? Чи ви ж не смієтесь із мене? — Та кажу ж, ні. — Сількось, візьміть, коли хочете; тільки, будьте ласкаві, нікому не показуйте й не говоріть. — Та добре ж, добре!
Взявши бумаги, я тотчас же отправился к Гребенке, и мы с большим трудом кое-как привели их в порядок и, что могли, прочитали.
При следующем сеансе я ничего не говорил Шевченку об его стихах, ожидая, не спросит ли он сам о них, но он упорно молчал; наконец я сказал:
— Знаєте що, Т[арас] Г[ригорьевич]? Я прочитав ваші стихи — дуже, дуже добре! Хочете — напечатаю?
— Ой, ні, добродію! Не хочу, не хочу, далебі що не хочу! Щоб іще попобили! Цур йому!
Много труда стоило мне уговорить Шевченка; наконец он согласился, и я в 1840 году напечатал «Кобзаря» 40.
Думки й настрої Шевченка перед виданням збірки відбилися у вірші «Думи мої, думи мої», написаному, очевидно, тоді, коли справа з виданням «Кобзаря» стала ясною й реальною, можливо, навіть коли й дозвіл на видання був даний.
Діяльну безпосередню участь у виданні «Кобзаря» брав Є. Гребінка. Саме Гребінка подав рукопис до Петербурзького цензурного комітету. В цензурному реєстрі рукописів, розглянутих 1840 р., зазначено: дата надходження в цензуру — 7 березня, заголовок — «Кобзарь, малороссийские песни и стихотворения», кількість сторінок — 20, від кого надійшов рукопис — від Гребінки, цензор — Корсаков, дата схвалення — 7 березня, дата видачі рукопису з цензурного комітету — так само 7 березня. Забрав рукопис з цензурного комітету І. Левченко 41.
40 М[арто]с П. И. Эпизоды из жизни Шевченка, — Вестник Юго-Западной и Западной России, 1863, т. 4, кн. 10, с. 32 — 33.
41 ЦДІА СРСР, ф. 777, оп. 27, № 204, арк. 7 зв. — 8. Ці ж відомості, крім згадки про повернення рукопису, містить також реєстр, поданий Петербурзьким цензурним комітетом до Головного управління цензури як звіт за березень 1840 р. (там же, ф. 772, оп. 1, № 1298, арк. 161). /66/
Саме цей документальний запис містить точну дату цензурного розгляду й схвалення «Кобзаря» — 7 березня 1840 р., хоч у рукопису, як це нерідко траплялося в цензурній практиці, цензор П. Корсаков заднім числом поставив іншу дату схвалення — 12 лютого 1840 р. Її й надруковано на звороті титульного аркуша «Кобзаря». Книжка вийшла без підзаголовка «Малороссийские песни и стихотворения», знятого, слід гадати, перед складанням збірки або вже у коректурі.
Зазначена в цензурному реєстрі невелика кількість сторінок збірки — всього двадцять — дає підстави думати, що первісний її обсяг був менший за той, в якому книжка вийшла у світ. Частину тексту додано до «Кобзаря» вже під час його друкування. Так, важливе свідчення подав щодо цього П. Мартос. «Последняя пьеса в «Кобзаре» (моего издания), — писав він, — «Тарасова ніч». С нею было наиболее хлопот, чтобы привести ее в порядок. Печатание приближалось уже к концу, а она едва только поспела. Поскорее переписавши ее, я сам отправился к Корсакову, прося его подписать ее.
«Хорошо! — сказал он, — оставьте рукопись и дня через два пришлите за нею». — «Нельзя, П[етр] А[лександрович], в типографии ожидают оригинала». — «Да мне теперь, право, некогда читать». — «Ничего, подпишите, не читавши; все же равно вы не знаете малороссийского языка». — «Как не знаю?» — сказал он обиженным тоном — «да почему же вы знаете малороссийский язык?» — «Как же! Я в 1824 году проезжал мимо Курской губернии». — «Конечно, этого достаточно, чтобы знать язык, и я прошу у вас извинения, что усомнился в вашем знании, но, ей-богу, мне некогда ждать; пожалуйста, подпишите скорее, повторяю, в типографии ожидают оригинала». — «А что, тут нет ничего такого?» — «Решительно нет».
Добрейший П[етр] А[лександрович] подписал; «Кобзарь» вышел» 42.
Можливо, й вірш «Думи мої, думи мої», якщо він був написаний після 7 березня 1840 р., додано до рукопису «Кобзаря» дещо пізніше — перед друкуванням збірки.
Складався й друкувався «Кобзар» приблизно з місяць у «привілейованій» друкарні Є. Фішера — одній з кращих приватних друкарень того часу в Петербурзі. Перші примірники були виготовлені не пізніше 13 квітня. Це видно з того, що 13 квітня П. Мартос надіслав книжку, ще до офіційного дозволу на її випуск у світ, М. Маркевичу. «Прилагаю при сем, — писав він — изданную мною книгу — прошу покорнейше принять ее. Предлагаю ее Вам как дань Вашему таланту, как любителю всего родного, своего края, своей поэзии» 43. Примірники «Кобзаря», без сумніву, були подаровані Мартосом й іншим друзям, особливо йому близьким, імовірно Є. Гребінці, Н. Кукольнику, М. Прокоповичу та іншим, можливо, були послані й на Україну.
42 М[арто]с П. И. Эпизоды из жизни Шевченка, с. 33.
43 ІРЛІ, ф. 488, № 62.
Офіційний дозвіл на випуск «Кобзаря» з /67/ друкарні в світ цензор П. Корсаков дав кількома днями пізніше — 18 квітня 1840 р.44
До «Кобзаря» ввійшло вісім творів: «Думи мої, думи мої», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка» («Нащо мені чорні брови»), «До Основ’яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч». З усіх прижиттєвих видань творів Шевченка він мав найбільш привабливий, ошатний вигляд: гарний папір, зручний середній формат, чіткий шрифт, рівний набір, продуманий розподіл тексту та його частин. Крім вступного вірша-заспіву «Думи мої, думи мої», у кожного твору був окремий шмуцтитул. Вдало розташовано посвяти, що їх мають у «Кобзарі» 1840 р. «Перебендя» («Е. П. Гребенке»), «Катерина» («В. А. Жуковскому. На память 22 апреля 1838»), «Тополя» («П. С. Петровской»), «Іван Підкова» («В. И. Штернбергу»), «Тарасова ніч» («П. И. Мартосу»). Шрифти шмуцтитулів гармонійно підібрано до основного шрифту книжки. Прикметна особливість «Кобзаря» — офорт на початку книжки за малюнком В. Штернберга: народний співець-кобзар із хлопчиком-поводирем — не ілюстрація до окремого твору, а узагальнений образ кобзаря, що дав назву збірці. Призначення офорта-фронтиспіса — створити відповідний настрій, увести читача в образний світ «Кобзаря». Шмуцтитули, спуски, поєднання білих і напівбілих сторінок — усе це зробило невеличку, по суті, збірочку, в якій нема й півтори тисячі рядків, досить величенькою, імпозантною книжечкою на 114 сторінок.
Порівняно недавно пощастило з’ясувати, що примірники «Кобзаря» мали неоднакову кількість сторінок: одні з них, надруковані до 13 квітня, — 115 сторінок; інші, надруковані кількома днями пізніше, приблизно 17 — 18 квітня й у наступні дні, — 114 сторінок. У перших, раніших, було менше купюр, повніший текст; в інших, пізніших, зроблені нові купюри, текст скоротився на одну сторінку 45.
Уявлення про найперші, 115-сторінкові, примірники «Кобзаря» дає примірник, що зберігається в науковій бібліотеці Ленінградського університету. 1962 р. його видано фототипним способом 46.
44 ЦДІА СРСР, ф. 777, он. 27, № 272, арк. 14; ф. 772, оп. 1, № 1299, арк. 38 зв.
45 Бородін В. С. Перше видання «Кобзаря» Тараса Шевченка: (Додаток до фототипного видання: Кобзарь Т. Шевченка. Санкт-Петербургъ. 1840. Въ типографіи Е. Фишера). — К., 1974, с. 3 — 34.
46 Шевченко Т. Г. Кобзар: Фототипія примірника видання 1840 року. — К., [1962], с 3 — 115; післямова, с І — VI. Нині це — єдиний відомий 115-сторінковий примірник «Кобзаря» 1840 р., але є безсумнівні свідчення існування свого часу й інших, ідентичних йому. Саме 115-сторінковий примірник «Кобзаря» рецензував у журналі «Библиотека для чтения» (1840, № 6, с. 14 — 16) О. Сенковський. Заголовком цієї рецензії був такий опис рецензованої книжки: «Кобзар Т. Шевченка. Сп-бургъ, въ тип. Фишера, в 12°, с. 115». Згодом, 1847 р., під час слідства в справі Кирило-Мефодіївського товариства, 115-сторінковий примірник «Кобзаря» розглядався в III відділі. Див.: Бородін В. С Перше видання «Кобзаря» Тараса Шевченка..., с 14 — 23. Натяк на примірник із 115 сторінками можна відчути в рядках листа П. Куліша до Шевченка від 25 липня 1846 р.: «Самое мужественное из Ваших произведений в «Кобзаре», самое оконченное и самое народное по складу и простоте есть «Тарасова ночь» (без пропусков)» (Листи до Т. Г. Шевченка. — К., 1962, с. 51).
Поему «Тарасова ніч» надруковано тут повністю, без купюр, і лише з /68/ невеликими купюрами — послання «До Основ’яненка» (у трьох місцях вилучено п’ять з половиною рядків тексту). Свідчення П. Мартоса про те, що цензор П. Корсаков підписав «Тарасову ніч», нічого в ній не викресливши, як бачимо, відповідає дійсності.
У 114-сторінкових примірниках «Кобзаря» останні сторінки переверстано і в тексті «Тарасової ночі» та послання «До Основ’яненка» зроблено значні купюри. Вилучення прийшлися на ті місця тексту, де згадувалася гетьманщина та висловлювався сум за минулою козацькою «волею», що «вже не вернеться». У поемі «Тарасова ніч» це, зокрема, рядки:
Була колись гетьманщина,
Та вже не вернеться.
Було колись — панували,
Та більше не будем!
Тії слави козацької
Повік не забудем!
Велику купюру зроблено також у середині поеми два рядки вилучено наприкінці твору: «Згада козак колишнєє, // Згада та й заплаче».
Одна з трьох купюр у посланні «До Основ’яненка» — рядки:
«Не вернуться! —
Заграло, сказало
Сине море. — Не вернуться,
Навіки пропали!»
Правда, море, правда, сине!
Такая їх доля:
Не вернуться сподівані,
Не вернеться воля,
Не вернуться запорожці,
Не встануть гетьмани,
Не покриють Україну
Червоні жупани!
Обідрана, сиротою
Понад Дніпром плаче;
Тяжко-важко сиротині,
А ніхто не бачить...
Тілько ворог, що сміється...
Смійся, лютий враже!
Та не дуже, бо все гине...
Вилучення могли належати П. Мартосу. Він ще до офіційного дозволу на випуск «Кобзаря» з друкарні в світ роздаровував книжку деяким своїм знайомим. Уже ці примірники, одержані в дарунок від видавця, викликали у перших же читачів не тільки захоплення. Були й нападки з боку консервативно-реакційних кіл. Так, 24 квітня 1840 р. на вечорі у М. Маркевича в присутності Мартоса й Шевченка на «Кобзар» різко накинувся Н. Кукольник, який познайомився зі збіркою одним із перших. Суперечка не була кулуарною, а мала публічний характер. Кукольник нападав на книжку та її автора й видавця в присутності багатьох: Ф. Чижова, О. Струговщикова, Ф. Толстого, П. Каменського, відомого своїми зв’язками й співробітництвом із III відділом Т. Булгаріна та ін. Того вечора М. Мар-/69/кевич записав у щоденнику: «А Кукольник уже напал на Мартоса, критиковал Шевченка. Уверял, что направление его «Кобзаря» вредно и опасно. Мартос приходил в отчаяние» 47.
Цей «відчай» і міг штовхнути П. Мартоса на те, щоб, не зупиняючись перед додатковими витратами на переверстку частини книжки, вилучити з «Кобзаря» ті місця, які могли обернутися проти нього як видавця й завдати йому чимало неприємностей.
Але значно ймовірніше, що нові вилучення в поемі «Тарасова ніч» та посланні «До Основ’яненка» належали цензору П. Корсакову. Поступившись проханню П. Мартоса й підписавши «Тарасову ніч» до друку, попередньо її не прочитавши, П. Корсаков згодом, ознайомившись з друкованим текстом поеми, а також із посланням «До Основ’яненка», зажадав вилучити в них уривки нецензурного змісту, що за тогочасних умов друку підлягали забороні безумовно, і лише після того підписав квиток на випуск «Кобзаря» в світ.
4 травня з’явилося перше друковане оголошення про надходження «Кобзаря» у продаж. «В книжных магазинах В. П. Полякова, — повідомляла газета «Северная пчела», — на Невском проспекте, на углу Михайловской улицы, в доме графини Строгановой и в Гостинном дворе по суконной линии, № 17, поступили в продажу: ... Кобзарь. Т. Шевченка. Спб., 1840 г. Цена 1 рубль сер.» 48. 30 травня та ж «Северная пчела» подала друге (і останнє) оголошення: «В книжной лавке Петра Заикина, под № 29, по Большой Садовой, в доме генерал-лейтенанта Балабина, поступили в продажу: ... Кобзарь. Т. Шевченка. Цена 1 р. сер., с перес[ылкой] 1 р. 40 к. сер.» 49. Потреба в будь-яких інших подібних оголошеннях незабаром відпала: «Кобзар» швидко розійшовся. Коли в травні 1842 р. учитель харківської гімназії П. Корольов звернувся до Шевченка з проханням надіслати йому книжку, поет відповів: «Прийми, не гніваючись, «Гайдамаки», а на «Кобзаря» вибач. Нема ні одного. Як надрюкую вдруге, то пришлю не один екземпляр]» (VI, 19).
Вихід «Кобзаря», навіть урізаного царською цензурою, — подія величезного літературного та суспільного значення. «Поява Шевченкового «Кобзаря» 1840 р. в Петербурзі, — писав І. Франко, — мусить уважатися епохальною датою в розвою українського письменства, другою після «Енеїди» Котляревського. Ся маленька книжечка відразу відкрила немов новий світ поезії, вибухла мов джерело чистої, холодної води, заясніла невідомою досі в українському письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією вислову» 50.
47 ІРЛІ, ф. 488, № 39, арк. 41 зв.
48 Северная пчела, 1840, 4 мая, с. 396.
49 Там же, 30 мая, с. 480.
50 Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури. — Львів, 1910, с. 107.
У першому «Кобзарі» ще не було відвертих закликів до революційних дій, проте весь він пройнятий стихійним протестом проти суспільної несправедливості. Усе в ньому — поривання до вільного життя. У розробці історичних тем молодий Шевченко не уник певної ідеалізації минулого України. Глибше усвідомлення соціальної /70/ суті гетьманщини сформується в нього згодом, у ті знамениті «три літа» (1843 — 1845), коли він, за його власним визначенням, «прозрівати став потроху» (I, 352). Та і в перших творах симпатії поета належать народним масам, які борються за соціальне та національне визволення.
Успіх «Кобзаря» був величезний. «Особенно хвалят журналы вышедший недавно «Кобзарь», — писав 24 травня 1840 р. I. Срезневському вчитель Полтавської гімназії, поет-романтик Л. Боровиковський 51. «Необыкновенное дарование поэта Шевченка» відзначає в листі до того ж І. Срезневського від 26 серпня 1840 р. інший український поет — А. Метлинський 52.
Яскраву розповідь про враження від «Кобзаря» лишив у спогадах про М. Костомарова видавець харківського альманаху «Сніп» (1841) О. Корсун: «Раз идем мы с Николаем Ив[анови]чем (Костомаровым. — Ред.) в собор на архиерейскую службу и заходим к Апарину в книжную лавку. Спрашиваем: нет ли чего новенького? Апарин подает тонкую книжечку — «Кобзарь». Мы присели на лавке, да и просидели не только обедню — и самый обед: всю книгу прочитали... Это было что-то совсем особенное, новое, оригинальное. «Кобзарь» поразил нас! Не одних нас, а всех своих читателей. Даже величественный, блестящий (жалованный за девичий институт перстнями) генерал (йдеться про поета і ректора Харківського університету П. Гулака-Артемовського. — Ред.) удостоил остановить меня на улице и передать свое восхищение Шевченком, который прислал ему свою книжку; а ведь Артемовский-Гулак был чем-то вроде Юпитера!» 53
Відразу ж з’явилися рукописні списки з «Кобзаря». Друг поета по ширяєвській артілі та Академії мистецтв Ф. Ткаченко, який на час виходу збірки в світ викладав малювання в Полтавській гімназії, згадував, що твори Шевченка, «кроме изданной книги, расходились по Южной Руси во множестве тетрадок, с удовольствием переписываемых; альбомы даже сельских барышень наполнялись стихотворениями Шевченка, рядом с стихотворениями Пушкина и Лермонтова» м. Про те ж свідчив службовець канцелярії київського генерал-губернатора М. Шигарін: «Кроме напечатанной книжки, ходили по рукам рукописные тетрадки, которые списывались почитателями Шевченка наперерыв друг перед другом. Я и сам провел не один вечер над перепискою стихов для себя и для своих знакомых, которым высылал тетрадки в провинцию» 55.
51 Боровиковський Л. Повне зібрання творів. — К., 1967, с. 215.
52 Харківська школа романтиків. Х., 1930, т. 2, с. 138.
53 Корсунов А. Николай Иванович Костомаров. — Русский архив, 1890, № 10, с. 207. Про глибоке захоплення «Кобзарем», висловлюване П. Гулаком-Артемовським, повідомляв Шевченка Г. Квітка-Основ’яненко: «А що вже Гулак-Артемовський, коли знаєте, той дуже Вас улюбив за «Кобзаря» (Листи до ї. Г. Шевченка, с 13).
54 Ганненко Е. А. Новые материалы для биографии Т. Г. Шевченко. — Древняя и новая Россия, 1875, т. 2, № 6, с. 193.
55 Шигарин Н. Воспоминания киевлян о Шевченке и его времени. — Библиотека западной полосы России, 1880, т. 1, с. 8.
За його словами, «многие /71/ тогда учились малорусскому языку собственно только для того, чтобы в состоянии быть читать и понимать Шевченку» 56.
Твори Шевченка потрапляють у Білорусію, на Кавказ, за кордон (у Прагу). О. Афанасьав-Чужбинський, якому в середині XIX ст. доводилося служити на Кавказі, писав: «Везде, где находил несколько украинцев, в кругу ли чиновников или в каком-нибудь полку, везде встречал я истрепанные экземпляры «Кобзаря» и «Гайдамак» и полное, искреннее сочувствие к их автору» 57.
У той час як демократична громадськість, широкі кола читачів гаряче вітали появу «Кобзаря», в реакційно-консервативному середовищі він викликав роздратування. Зокрема, в Харкові про «шкідливе» спрямування збірки заявляв В. Каразін, відомий своїми доносами на В. Кюхельбекера й О. Пушкіна. «Здесь напал на меня известный Каразин, — повідомляв П. Плетньова 5 лютого 1841 р. Г. Квітка-Основ’яненко, — и подал на меня доносы, разумеется, мною опроверженные, но все же потрясшие мое спокойствие. Теперь отыскал «Кобзаря», где есть малорос[сийские] стихи ко мне, разбирает их и хочет доказать, что они вредные, силится подвергнуть их запрещению» 58.
Рецензії й відгуки на «Кобзар» з’явилися майже в усіх петербурзьких журналах та газетах. Жодна з попередніх українських книжок не привертала до себе такої виняткової уваги. «Между всеми произведениями поэзии, появлявшимися в эти три месяца, — писав у журналі «Современник» П. Плетньов, — одно последнее достойно внимания. Оно писано по-малороссийски. В нем собрано несколько простонародных лирических излияний души, живых и счастливо переданных автором. Понимающие малороссийский язык прочтут это собрание конечно с удовольствием и благодарностью» 59.
56 Там же.
57 Чужбинский А. Воспоминания о Т. Г. Шевченке. — Русское слово, 1861, № 5, с 12.
58 ІРЛІ, ф. 234, оп. 3, № 291.
59 Современник, 1840, т. 19, с. 143.
Навіть рецензенти з реакційно-консервативних видань, які вдалися до не-/72/ пристойних випадів щодо «безперспективної», як вони запевняли, «мужицької» мови «Кобзаря» й висловлювали жаль, що Шевченко пише українською мовою, не могли не визнати яскравий, свіжий, самобутній талант молодого поета 60. Так, рецензент газети «Северная пчела» В. Межевич (підпис — «Л.Л.») закінчував відгук словами: «Все стихотворения носят грустный отпечаток болящего сердца, и потому несколько однообразны, но поражают своею простотою, грациею и чувством. Если это первые опыты, то мы вправе ожидать весьма многого от таланта г. Шевченки и советовали бы ему рассказывать свои прекрасные ощущения по-русски: тогда бы цветки его, как называет он стихи свои, были бы роскошнее, душистее, а главное — прочнее» 61. У ретроградному «Маяку», що стояв на засадах «офіційної народності» й прагнув залучати українських письменників на свій бік та протиставляти їх прогресивному табору російської літератури, позитивну рецензію вмістив цензор «Кобзаря» П. Корсаков 62.
Високу оцінку одержав «Кобзар» у передовій російській пресі — «Литературной газете» 63, журналі «Отечественные записки» 64, критичний відділ якого очолював тоді В. Бєлінський. У вміщеній тут рецензії (вона приписується Бєлінському 65) особливо підносились у «Кобзарі» його зв’язок з народною творчістю й демократизм. «Имя г. Шевченка, — писав критик, — если не ошибаемся, в первый раз еще появляется в русской литературе, и нам тем приятнее было встретить его на книжке, в полной мере заслуживающей одобрение критики. Стихотворения г-иа Шевченка ближе всего подходят к так называемым народным песнопениям: они так безыскусственны, что вы их легко примете за народные песни и легенды малороссиян; это одно уже много говорит в их пользу... При всем том его стихи оригинальны: это лепет сильной, но поэтической души» 66.
60 Сын Отечества, 1840, т. 2, № 4, с. 836 — 837; Библиотека для чтения. 1840, т. 39, отд. 6, с. 14 — 16; Северная пчела, 1840, 7 мая.
61 Северная пчела, 1840, 7 мая, с. 403.
62 Маяк, 1840, № 6, гл. 4, с. 94 — 95.
63 Литературная газета, 1840, 5 мая, № 36, с. 839.
64 Отечественные записки, 1840, № 5, отд. 6, с. 23 — 24.
65 Спиридонов В. С. Неизвестная рецензия Белинского о «Кобзаре». — Литературная газета, 1939, 5 марта, № 13; Прийма Ф. Я. Рецензія В. Г. Бєлінського на «Кобзар» 1840 р. — В кн.: Збірник праць першої і другої наукових шевченківських конференцій. К., 1954, с 61 — 76; Прийма Ф. Я. «Большая дорога» Белинского и перепутья его исследователей. — Русская литература, 1974, № 1, с. 74-93.
66 Отечественные записки, 1840, № 5, отд. 6, с. 23.
Автор давав різку принципову відповідь тим із рецензентів та читачів, які шкодували, що «Кобзар» написано українською мовою. «Но зачем же г. Шевченко, — зазначав він, — пишет на малороссийском, а не на русском языке? Если он имеет поэтическую душу, почему не передает ее ощущений на русском? — скажут многие. На это можно отвечать вопросом же: а если г-н Шевченко вырос в Малороссии; а если его поставила судьба в такое отношение к языку, на котором мы пишем и изъясняемся, что он не может выразить /73/ на нем своих чувств? Если с младенчества его представления одевались в формы южного наречия, то неужели для этого должно зарывать талант в землю? Неужели должно заглушить в душе святые звуки потому только, что несколько человек в модных фраках не поймет или не захочет понять родного отголоска славянского языка, отголоска, летящего с юга, из колыбели славы и религии России, между тем как эти же люди будут считать смертным грехом не понимать самых тонких намеков высокомудрого Бальзака с братиею?..» 67
Критика відзначила насамперед щирість і безпосередність почуттів молодого поета, відсутність у його творах будь-якої штучності та їхню майже невіддільну близькість до народних пісень і легенд. На зв’язок «Кобзаря» з літературними традиціями увага не зверталася. Тим часом такий зв’язок, передусім з українським та російським романтизмом, був органічний і міцний. Він виявився в зверненні до жанру балади («Тополя»), у принципах розробки історичної теми («Іван Підкова», «Тарасова ніч»), змалюванні народного співця-кобзаря («Перебендя»), в тяжінні автора до персоніфікації, драматичних колізій і сцен, гіперболи, народнопоетичної тропіки та інших засобів і умовностей романтичного стилю. Проте якими б міцними не були зв’язки «Кобзаря» з літературними традиціями, вони не можуть заглушити його глибокої оригінальності. Вже першими своїми творами Шевченко сказав у літературі яскраве, самобутнє, нове слово.
Майже одночасно з «Кобзарем», 12 березня 1840 р., Є. Гребінка подав до Петербурзького цензурного комітету рукопис альманаху «Ластівка» 68, підготовлюваного ще з 1838 р. Невдовзі до цього Є. Гребінка, не маючи достатніх коштів на видання, знайшов для альманаху видавця. Ним став відомий петербурзький книгар і видавець В. Поляков. У газеті «Северная пчела», яку він видавав, відразу ж з’явилося повідомлення: «Е. П. Гребенка составил Малороссийский альманах из многих интересных статей Основьяненки, Котляревского, своих собственных и многих хороших малороссийских поэтов и прозаиков...» 69
Якщо «Кобзар» був надрукований через місяць після одержання цензурного дозволу, то «Ластівка» вийшла з друку лише через рік 70. Цензор П. Корсаков підписав квиток на її випуск у світ 27 квітня 1841 р.71
67 Там же.
68 ЦДІА СРСР, ф. 777, оп. 27, № 273, арк. 21 зв.
69 Северная пчела, 1840, 29 января, с. 89.
70 Ластівка. Спб., 1841.
71 ЦДІА СРСР, ф. 777, оп. 27, № 273, арк. 21 зв.
З найраніших відомих сьогодні творів Шевченка в «Ластівці» надруковано лише баладу «Причинна» та вірші «Вітре буйний, вітре буйний» і «Тече вода в синє море». Ні до «Кобзаря» 1840 р., ні до «Ластівки» не ввійшов один з перших віршів Шевченка — «Нудно мені, тяжко — що маю робити?», виявлений порівняно недавно в /74/ рукописному «Кобзарі» 1861 р., що згодом належав І. Левченкові 72, а також рання думка «Тяжко-важко в світі жити», написана 2 листопада 1838 р. в Гатчині, але опублікована поетом тільки через кілька років у альманасі І. Бецького «Молодик». До кінця 1838 р. належить уміщена в «Ластівці» елегія «На вічну пам’ять Котляревському». З творів, написаних ще пізніше, в альманасі надруковано перший розділ поеми «Гайдамаки». Уже в коректурі Є. Гребінка додав до нього примітку: «Порадував нас торік Шевченко кобзарем (йдеться про «Кобзар» 1840 р. — Ред.), а тепер знов написав поему «Гайдамаки». Гарна штука, дуже гарна, така смашна, мовляв, як у спасівку та у жаркий день після обіда гарний кавун! І їси і ще хочеться — читаєш і не одірвешся. Оце вам для приміру з неї перва глава. А там дальше усе лучше й лучше. Штука, я вам скажу!» 73
72 Теперішнє місце зберігання — Центральний державний архів-музей літератури та мистецтва УРСР у Києві, ф. 506, оп. 1, № 3; вірш «Нудно мені, тяжко — що маю робити?» — на с 94 — 95. Див.: Бородін В. С. До вивчення ранньої творчості Шевченка (вірш «Нудно мені, тяжко — що маю робити?»), с 91 — 106.
73 Ластівка, с 371.
Не ввійшов до друкованого тексту «Ластівки» уривок з поеми «Тарасова ніч», що був у рукопису альманаху. Його вилучено в коректурі, оскільки на той час поема вже була опублікована в «Кобзарі». У редакційній обробці Шевченка надруковано в «Ластівці» байку П. Писаревського «Собака і Злодій». Видання «Ластівки», яка при ідейній і художній нерівноцінності вміщених у ній творів стала все ж помітним явищем у розвитку української літератури, — справа не лише Є. Гребінки, а певною мірою й Шевченка. Поет стежив за її друкуванням. У листі до Г. Квітки-Основ’яненка він повідомляв 19 лютого 1841 р., що його повість «Сердешна Оксана», подану до «Ластівки», «вже дрюкують» (VI, 14). Участь у підготовці альманаху дозволила авторові «Кобзаря» ознайомитися з творами майже всіх тогочасних українських письменників — і старшого, й молодшого поколінь, серед них — з новими, недрукованими творами І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Є. Гребінки, Л. Боровиковського, В. Забіли, О. Афанасьева-Чужбинського, П. Писаревського та ін.
Слідом за «Ластівкою» вийшла в Петербурзі поема Шевченка «Гайдамаки». Молодий поет оспівав у ній події Коліївщини — великого антифеодального повстання 1768 р. на Правобережній Україні проти польсько-шляхетського гноблення, мужність і героїзм боротьби українського народу за соціальне та національне визволення. Поему присвячено «Василию Ивановичу Григоровичу на память 22-го апреля 1838 года» — вияв вдячності йому за сприяння у справі викупу з кріпацтва.
Виникнення задуму і початок роботи над «Гайдамаками» припадають, очевидно, на той же (може, лише на трохи пізніший) час, коли створювався й «Кобзар». Пригадуючи згодом роки навчання в Академії мистецтв під керівництвом К. Брюллова, Шевченко писав у щоденнику (запис 1 липня 1857 р.): «...я жил у него (Брюлло-/75/ва. — Ред.) на квартире, или, лучше сказать, в его мастерской. И что же я делал? Чем занимался я в этом святилище? Странно подумать. Я занимался тогда сочинением малороссийских стихов, которые впоследствии упали такой страшной тяжестью на мою убогую душу. Перед его дивными произведениями я задумывался и лелеял в своем сердце своего слепца Кобзаря и своих кровожадных гайдамаков» (V, 43).
В основу поеми лягли народні перекази про Коліївщину, насамперед розповіді діда Івана. Поет згадує про них в епілозі (I, 139). У «Передмові» (фактично — післямові) Шевченко зазначав: «Про те, що діялось на Україні 1768 року, розказую так, як чув од старих людей; надрукованого і критикованого нічого не читав, бо, здається, і нема нічого» (I, 142 — 143). Однак цього не слід розуміти надто буквально. Він скористався й деякими приступними йому літературними джерелами та матеріалами про Коліївщину, частину яких згадано у «Приписах» (примітках) до поеми, зокрема статтею «Барська конфедерація» І. Шульгіна в «Энциклопедическом лексиконе» А. Плюшара 74. Можливо, йому було відоме «Сказание о Колиивщине» М. Максимовича. Рукопис цієї праці після заборони цензурою М. Максимович передав М. Маркевичу, який використав його у своїй «Истории Малороссии» (М., 1842 — 1843). У останнього з працею М. Максимовича й міг ознайомитися Шевченко.
На одне з джерел — роман М. Чайковського «Wernyhora» («Вернигора») — увагу Шевченка звернув П. Мартос. «Тогда же (в 1840), — писав П. Мартос у спогадах про поета, — мне захотелось узнать больше подробностей о Барской конфедерации. Статья энциклопедического лексикона Плюшара не удовлетворила меня. Часто я говорил об этом с Гребенкою в присутствии Шевченка, который был в то время еще довольно скромен и не только ни одного известия не сообщил мне, но не подал даже знака, что ему известно что-нибудь о происшествиях того времени. Я перечитал множество сочинений, в которых надеялся найти хоть что-нибудь об этих делах; наконец, мне попался роман Чайковского на польськом языке «Wernyhora», изданный в Париже. Я дал Шевченку прочитать этот роман; содержание «Гайдамак» и большая часть подробностей целиком взяты оттуда» 75.
Твердження П. Мартоса про те, ніби Шевченко «більшу частину подробиць» запозичив з «Вернигори», — явне перебільшення. Поет брав з повісті Чайковського лише окремі відомості й подробиці (часом, до речі, на шкоду історичній правді), вплітаючи їх у власну, глибоко оригінальну, самостійну й самобутню розробку теми Коліївщини, ідейно відмінну від висвітлення її польським письменником. Але сам факт обізнаності його з повістю «Вернигора» відзначений Мартосом правильно, і це викликає довіру до свідчення про те, коли і як саме автор «Гайдамак» одержав змогу прочитати твір Чайковського.
74 Ш[ульгин] И. П. Барская конфедерация. — В кн.: Энциклопедический лексикон. Спб., 1836, т. 5, с 9 — 14.
75 М[арто]с П. И. Эпизоды из жизни Шевченка, с. 35 — 36. /76/
На початку 1841 р. Шевченко надіслав частину поеми, очевидно її початок, Г. Квітці-Основ’яненку в Харків. Рукопис цей не зберігся. Прочитавши його й ознайомивши з ним П. Гулака-Артемовського та ще «декого» із своїх знайомих, Квітка-Основ’яненко 22 березня 1841 р. писав Тарасу Григоровичу: «Гайдамаки» Ваші добра штука буде. Читав я декому з наших. Поцмакують... Друкуйте швидше, лишень» 76. Час завершення «Гайдамаків» визначається за датою вступу до поеми в першому її виданні: «С.-Петербург. 1841, апреля 7» 77. Це — дата завершення всієї поеми: віршованого тексту та «Приписів» (приміток). Дещо пізніше, готуючи твір до друку, Шевченко написав лише «Передмову». Вступ відбиває роздуми автора про те, хто стане видавцем поеми («Кого просить? хто поведе?»; I, 77), як зустріне її появу тогочасна критика. Певною мірою вступ має характер присвяти твору В. Григоровичу. Крім бажання висловити йому вдячність за участь і сприяння у справі викупу з кріпацтва, поет, очевидно, покладав на нього й певні надії як на можливого видавця «Гайдамаків».
Однак, всупереч сподіванням Шевченка, Григорович не став видавцем поеми. Якщо «Кобзар» був виданий коштом видавця-аматора П. Мартоса, то всі клопоти, пов’язані з публікацією «Гайдамаків», лягли на самого автора. Не маючи для цього потрібних коштів, він вдався до передплати. Вартість передплати становила п’ять карбованців асигнаціями.
Десь на початку листопада 1841 р. чи трохи раніше в листі до Г. Квітки-Основ’яненка, що не зберігся, Шевченко обіцяв надіслати йому передплатні квитки на «Гайдамаків» для поширення їх у Харкові. У відповідь на це Квітка-Основ’яненко писав поетові 26 листопада 1841 р.: «Та де ж наші білети? Пишете, що посилаєте єсте, та й нема. Чурхніть кете їх до нас. Може таки який-небудь десяток збудемо» 78.
76 Листи до Т. Г. Шевченка, с. 13.
77 Гайдамаки. Поэма Т. Шевченка. — Спб., 1841, с 9.
78 Листи до Т. Г. Шевченка, с 14.
(Зауважимо, однак, що час не справдив цих сподівань. Пе-/77/редплата «Гайдамаків» йшла в Харкові туго. 29 квітня 1842 р. Квітка-Основ’яненко повідомляв: «Білети Ваші усі цілі лежать у мене, ніхто не взяв ні одного...» 79)
Якусь порівняно значну, хоч точно невідому, кількість примірників передплатив Г. Тарновський, прийшовши цим на допомогу Шевченкові у виданні поеми. З листа поета до Г. Тарновського від 26 березня 1842 р. довідуємося, що за реєстром останнього Тарас Григорович роздавав згодом ці примірники невідомим особам у Петербурзі. «По вашему реєстру, — писав він у цьому листі, — я поручил И. М. Корби роздать экземпляры» (VI, 18).
8 листопада 1841 р. Шевченко подав рукопис «Гайдамаків» до Петербурзького цензурного комітету 80. Цензурував уже відомий нам П. Корсаков. Він тримав рукопис з 11 до 29 листопада; через день після підписання, 1 грудня, Шевченко забрав поему з цензурного комітету 81.
Друкувався твір у друкарні А. Сичова. Вже через тиждень після одержання рукопису з цензурного комітету, можливо, навіть дещо випереджаючи події, Шевченко писав до Г. Квітки-Основ’яненка: «Посилаю вам білети на «Гайдамаки», роздай[те], будьте ласкаві, як умієте, вони вже надрюковані. Та... єй-богу, сором сказать, нема чим викупить з дрюкарні» (VI, 15).
Вихідна дата на титульному аркуші готової книжки не лишає сумніву, що її видруковано ще в грудні 1841 р. Але квиток на випуск у світ цензор П. Корсаков підписав лише 21 березня наступного, 1842 р.82
Три місяці готова книжка пролежала без руху на складі друкарні. Про цю затримку Шевченко 26 березня 1842 р. писав Г. Тарновському: «Я думаю, вы меня хорошенько побранили за «Гайдамаки». Было мне с ними горя, насилу выпустил цензурный комитет, возмутительно да и кончено, насилу кое-как я их уверил, что я не бунтовщик. Теперь спешу разослать, чтобы не спохватились» (VI, 17).
На підставі цього листа деякі дослідники донедавна вважали, що рукопис поеми розглядався Петербурзьким цензурним комітетом (як колективним органом), який не відразу наважився дозволити її до друку. Тим часом П. Корсаков не подавав твору на розгляд цензурного комітету й дав дозвіл на свій страх і риск. Певне зволікання його під час розгляду рукопису «Гайдамаків», протриманого ним без схвалення вісімнадцять днів, й тримісячна затримка дозволу на випуск поеми в світ після її надрукування з усією очевидністю свідчать про вагання цензора.
79 Там же, с 16.
80 ЦДІА СРСР, ф. 777, оп. 27, № 205, арк. 35 зв. — 36.
81 Там же.
82 Там же, № 274, арк. 14 зв.; ф. 772, оп. 1, № 1508, арк. 108 зв.
«Гайдамаки» лякали Корсакова своїм революційним духом. Цензор не міг зарадити собі профілактичним вилученням окремих рядків та висловів, оскільки протицензурний зміст виявлявся в усій /78/ системі образів, у характері зображення Коліївщини як селянсько-козацького повстання проти соціального та національного гноблення українського народу. Тут питання могло бути розв’язане або забороною всього твору, або дозволом його без істотних вилучень і з серйозним риском особисто для цензора.
Корсаков добре знав досить драматичну історію цензурної заборони у 1839 р. статті М. Максимовича «Сказание о Колиивщине» тільки на тій підставі, що в ній предметом уваги автора (як і в поемі Шевченка) була Коліївщина, висвітлення якої обер-прокурор синоду М. Протасов та міністр народної освіти С. Уваров визнали невідповідним інтересам уряду. Від цензорів, у тому числі й від П. Корсакова, взято підписку про те, що вони ознайомлені з цими вимогами 83.
Корсаков не наважувався підписати квиток на випуск «Гайдамаків» з друкарні, очевидно, й тому, що саме у цей час цензуру лихоманило в зв’язку з виходом у світ першого випуску видання О. Башуцького «Наши, списанные с натуры русскими» (Спб., 1841), цензором якого також був Корсаков. Ось що писав тоді у своему щоденнику цензор О. Нікітенко: «Новая тревога в цензуре. Башуцкий издает тетрадями книгу «Наши», где помещаются разные отдельные статьи. Одна из них, «Водовоз», наделала много шуму. Действительно, демократическое направление ее не подлежит сомнению... Государь очень недоволен» 84.
Проте несподівано справа з виданням Башуцького скінчилася без наслідків для цензора. Нікітенко пояснював це тим, що головою Петербурзького цензурного комітету був тоді брат П. Корсакова — князь М. Дондуков-Корсаков 85. Очевидно, переждавши ще деякий час і впевнившись, що історія з цензуруванням видання Башуцького поступово забувається, П. Корсаков, зрештою, 21 березня 1842 р. наважився підписати квиток на випуск у світ твору Шевченка. Вислизнувши, нарешті, з лабет цензури, поема наступними днями з’явилася на полицях петербурзьких книгарень. Видано її з невеликими цензурними купюрами: вилучено лише окремі рядки та поодинокі слова.
83 ЦДІА СРСР, ф. 772, оп. 1, № 1289, арк. 1 — 9. Докладніше див.: Бородін В. С. Т. Г. Шевченко і царська цензура: Дослідження та документи. 1840 — 1862 роки. — К., 1969, с 21 — 28.
84 Никитенко А. В. Дневник. М., 1955, т. 1, с 244.
85 Там же.
«Гайдамаки» вийшли з багатьма друкарськими помилками та недоглядами. Посилаючи примірники Г. Тарновському: один — для нього самого, другий — М. Маркевичу, «третій Віктору Забілі на заочное знакомство» (VI, 18), Шевченко прохав: «Поправляйте, будьте ласкаві, самі граматику, бо так погано видержана коректура, що цур йому» (VI, 18). Через день, 28 березня 1842 р., в листі до Г. Квітки-Основ’яненка, поет писав: «Надрюковав, бодай йому очі повилазили», — отак ви скажете, як зачнете читать мої «Гайдамаки»; а що скажете — як прочитаєте — не знаю. Не лайте дуже, /79/ коли найдете що-небудь не до ладу, бо і написано і надрюковано навмання...» (VI, 18).
7 квітня 1842 р. в газеті «Северная пчела» з’явилося оголошення про продаж поеми «Гайдамаки» у книгарні В. Базунова. Примірник її коштував один карбованець сорок три копійки сріблом 86. Активно поширював твір і сам автор. Посилаючи примірники поеми в Харків М. Корольову (шість — для поширення, а сьомий — у дарунок адресатові), поет зазначав: «...напиши, будь ласкав, земляче, коли будеш мать час, як там у вас, у Харкові, привітали мої «Гайдамаки», чи лають, чи ні, напиши щиру правду, і за щиру правду скаже щире спасибі Т. Шевченко» (VI, 19).
У примірниках, подарованих Р. Чернявському, Г. Квітці-Основ’яненкові та, очевидно, й іншим, Шевченко власноручно вписав рядки, вилучені цензором 87.
12 квітня 1842 р. в «Литературной газете» з’явилася перша рецензія на «Гайдамаки». У журналі «Отечественные записки» з несправедливою гострокритичною рецензією виступив В. Бєлінський. Він закидав Шевченкові, з одного боку, нахил до романтичної пишномовної вигадливості, а з другого — «обилие самых вульгарных и площадных слов и выражений» 88. У цілому рецензія була помилкова. Проте вона, як слушно відзначав згодом І. Франко, відіграла й позитивну роль у розвитку поета. «...Критична замітка Бєлінського о «Гайдамаках», — писав Франко 23 січня 1888 р. в листі до О. Пипіна, — хоч побіжна та не зовсім справедлива, мала значний вплив на Шевченка, охолодила його козацький патріотизм і звернула його в напрямі, рівнобіжнім до думок Бєлінського, — патріотизму на основі чисто людській, соціальній» 89.
Слідом за «Гайдамаками» Шевченко написав поему «Мар’яначерниця», баладу «Утоплена», велику поему російською мовою «Слепая».
Перші два твори разом з піснею з російської драми «Невеста» та раннім віршем «Тяжко-важко в світі жити» він послав 8 грудня 1841 р. Г. Квітці-Основ’яненку для вміщення в альманасі «Молодик».
«Вибачайте, батечку, що найшлося, те і посилаю, — писав поет, — а «Ганнусю» (баладу «Утоплена». — Ред.) сьогодня нашвидку скомпонував, та і сам не знаю, чи до ладу, чи ні. Подивіться ви на неї гарненько та й скажіть щиру правду...» (VI, 15). Про пісню із драми «Невеста» Шевченко зазначив: «Це, бачте, пісня з моєї драми «Невеста», що я писав до вас, трагедія «Никита Гайдай». Я перемайстрував її в драму» (VI, 15).
86 Северная пчела, 1842, 7 апреля, № 77, с. 308.
87 Відділ рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, ф. 1, № 6, арк. 46, 122. (Далі: ІЛ); Ланевський. Знаходка нового листа Т. Г. Шевченка. — Червоний шлях, 1926, № 2, с. 163. Докладніше див.: Бородін В. С. Т. Г. Шевченко і царська цензура..., с 26 — 27.
88 Отечественные записки, 1842, № 3, с 215.
89 Франко І. Я. Твори: В 20-ти т. К., 1956, т. 20, с 358. /80/
У листі згадано й ще один драматичний твір Шевченка, який не зберігся: «Я ще одну драму майструю. Назоветься «Слепая красавица» (VI, 15). Як гадають дослідники, задум цього твору в процесі його творчого втілення зазнав змін і остаточно реалізувався у поемі «Слепая».
Восени 1842 р. відбулася морська подорож Шевченка до Ревеля (тепер Таллін). Обставини цієї мандрівки з’ясовані поки що мало. Єдиним джерелом відомостей про них є лист поета до викладача 2-ї Харківської гімназії П. Корольова від 18 листопада 1842 р.: «Мене носив проклятущий пароход у Шведчину й Датчину. Пливши в Стокгольм, я скомпонував «Гамалія», невеличку поему, та так занедужав, що ледви привезли мене в Ревель, там трошки очуняв. Приїхав у це прокляте болото та й не знаю, чи вже й виїду. Хоч лікар і говорить, що ничево, одначе так кивне головою, що аж сумно дивиться. Сьогодні оце трошки легше стало, можна хоч перо в руках удержать» (VI, 21).
