[Т. Г. Шевченко. Біографія. — К., 1984. — С. 127-184.]

Попередня     Головна     Наступна

ЗНОВУ НА УКРАЇНІ
(1845-1847)

1

Маршрут подорожі Шевченка на Україну можна приблизно уявити з повісті «Капитанша», де є автобіографічні елементи. Оповідач їхав через Подольськ, Тулу, Орел, Кроми. Першою станцією на Україні була Есмань. У Глухові він намагався розшукати місце, де стояв палац гетьмана І. Скоропадського, будинок «Малоросійської колегії» «с своим кровожадным чудовищем — тайною канцеляриею» (III, 401). Тому відомості, подані в статті «Глухів» у «Шевченківському словнику»: «Вперше поет був у Г[лухові] в лютому 1844» ¹, помилкові.

У повісті сказано, що ще по дорозі до Глухова оповідач заїздив до свого знайомого Віктора Олександровича (образ Забіли). Насправді це художнє зміщення: на хуторі Забіли Шевченко був тільки на початку 1847 р.

Оскільки в листі до Я. Кухаренка поет дав свою адресу — в с Мар’янське, слід гадати, що він відразу приїхав сюди, в маєток миргородського повітового маршалка О. Лук’яновича, який запросив його намалювати сімейні портрети. Але тоді Тарас Григорович тільки спинився тут на короткий час, щоб перепочити, а малювання відклав на осінь; літо ж хотів використати для подорожей.

Точний маршрут подорожей нам невідомий. Певними орієнтирами можуть бути малюнки, картини й портрети, виконані на Україні. Так, наприклад, ранньою весною (у квітні або травні) 1845 р. намальовано портрет Й. Рудзинського, який жив у Кролевці.

Кролевець розташований на поштовому тракті Москва — Київ. Тому не виключена можливість, що Шевченко міг намалювати цей портрет, ще їдучи з Петербурга. Однак більше аргументів за те, що він прибув спочатку в Мар’янське до Лук’яновича, а вже звідти поїхав у Кролевець. Федір Павлович Рудзинський служив тут повітовим лікарем. Поширеною була думка, що на портреті зображений саме він, але згодом дослідники встановили: Шевченко намалював його сина — ротмістра-гусара Йосипа Федоровича ².

¹ Шевченківський словник, т. 1, с 157.

² Там же, т. 2, с 183.

З 6 червня /128/ Й. Рудзинський уже працював в Орші окружним начальником державного майна, отже, портрет його виконаний десь раніше — в квітні або травні.

Повість «Капитанша» Шевченко починає згадкою про повінь у Кременчуку навесні 1845 р. Оскільки збереглася акварель «Повідь» (VII, № 252), є підстави припускати, що художник спостерігав це весняне явище: «В 1845-м, в том самом году, когда наводнением до половины разрушило город Кременчуг, а Крюков остался невредим...» (III, 344).

Очевидно, поет заїжджав до своїх рідних у Кирилівку. Принаймні відомо, що він був у с Лузанівка на Черкащині. В альбомі 1845 р. є жанрова сценка олівцем з підписом рукою автора: «Отец Иеремия Обидовский, протоиерей села Лузановки Черкасского уезда» (VII, № 210). Мабуть, у цей час намальовано й іншу жанрову сцену, де є ескіз косаря з написом рукою Шевченка: «Данчи» (VII, № 202).

У різний час виконані: сепія «Т. Г. Шевченко малює селянське подвір’я» (VII, № 111), малюнки олівцем «Селянське подвір’я» (VII, № 114, 304), «Хата над водою» (VII, № 113), «Пейзаж» (VII, № 303). Змалював Шевченко урочище Білик (Білики) біля Миргорода (VII, № 310). Можливо, тут виконано акварель «Хутір на Україні», бо є початок напису «Хутор Бъ...». Був він і в урочищі Стінка (VII, № 309).

Висловлюється припущення, що в червні Тарас Григорович побував у Києві, де розширив знайомство з студентською молоддю. Як зазначав приятель поета Г. Честахівський, тут виконано акварельний «Портрет невідомої в коричневому вбранні» (VII, № 110). Задумавши поему про Яна Гуса, Шевченко читав історичні джерела, розпитував знайомих. О. Чужбинський пригадував: «Шевченко рассказывал мне, что прочел все источники о гуситах и эпохе, им предшествовавшей, какие только можно было достать, а чтобы не наделать промахов против народности — не оставлял в покое ни одного чеха, встречавшегося в Киеве или других местах, у которых расспрашивал топографические и этнографические подробности» ³.

³ Чужбинский А. Воспоминания о Т. Г. Шевченке. — Русское слово, 1861, № 5, с. 13.

У Києві він міг зустрітися з М. Максимовичем і подарувати йому поему «Тризна» (1844) з написом: «Михайлові Максимовичові од Т. Шевченка». Можливо, через Максимовича поет одержав від Київської археографічної комісії поки що неофіційне доручення змальовувати історичні пам’ятки.

Ще 10 січня 1845 р. в листі до Тараса Григоровича В. Рєпніна повідомляла про смерть свого батька. Не міг Шевченко не заїхати в Яготин, щоб висловити своє співчуття. На це вказує й те, що звідси він вирушив у Прилуки, в Густинський монастир, де був похований М. Рєпнін.

Про відвідання монастиря розповідається в повісті «Музыкант»: «Я, изволите видеть, по поручению К[иевской] а[рхеографической] /129/ комиссии, по[се]тил эти полуразвалины и... узнал, что монастырь воздвигнут... в 1664 г.⁴ ...Узнавши все это и нарисовавши, как умел, главные, или святые, ворота, да церковь о пяти главах Петра и Павла, да еще трапезу и церковь, где погребен вечныя памяти достойный князь Николай Григорьевич Репнин, да еще уцелевший циклопический братский очаг, — сделавши, говорю, все это, как умел, я на другой день хотел было оставить Прилуки...» (III, 209 — 210).

Справді, збереглися три акварелі: «В Густині. Церква Петра і Павла», «В Густині. Трапезна церква», «Брама в Густині. Церква св. Миколая» (VII, № 204, 205, 228). У цей час за вказівками невігласа архімандрита Паїсія проводилась реставрація монастиря, внаслідок чого знищено цінні старовинні фрески. Шевченко був обурений і пізніше в повісті написав: «...меня чрезвычайно неприятно поразила новая, еще неоштукатуренная четырехугольная башня с плоской крышей, точно каланча» (III, 242).

Очевидно, тоді ж по дорозі в Ромни поет відвідав маєток Г. Галагана в с. Сокиринці (тепер Срібнянського р-ну на Чернігівщині). З власником маєтку він познайомився й зустрічався ще в Петербурзі, подарував йому з дарчим написом окреме видання поеми «Тризна». Враження про перебування в Сокиринцях пізніше відбилися в повісті «Музыкант». Автор, прямуючи до магната на іменини, побачив обшарпаних кріпаків і безмежні простори панської землі: «Правда, и в мое сердце прокрадывалася грусть. Но грусть иного рода. Я думал и у бога спрашивал: «Господи, для кого это поле засеяно и зеленеет?» Хотел было сообщить мой грустный вопрос товарищу — но, подумавши, не сообщил. Когда бы не этот проклятый вопрос, так некстати родившийся в моей душе, я был бы совершенно счастлив, купаяся, так сказать, в тихо зыблемом море свежей зелени. Чем ближе подвигались мы к балу, тем грустнее и грустнее мне делалось, так что я готов был поворотить, как говорится, оглобли назад» (III, 212).

Г. Галаган, нащадок козацької старшини, вдавав з себе ліберала й культуртрегера, але його щоденник за 1845 р. (саме тоді, коли в нього був Шевченко) свідчить про кріпосницьку природу. Поміщик нотує, що «народ избалован в сильной степени, доходит даже до непослушания». Він визнає необхідність застосування до селян фізичних методів покарання: «Надобно напомнить этим людям для примера, но неужели нет других средств? Может быть и есть, но я довольно эгоист, чтобы потрудиться поискать их: высечь легче» ⁵.

⁴ Справді в 1674 р. — Ред.

⁵ Отрывок из дневника Г. П. Галагана за 1845 г. — Киевская старина, 1899, № 11, с. 231 — 232.

Був Шевченко й у маєтку іншого Галагана — Петра Григоровича, нащадка козацького старшини Гната Галагана, який свого часу допомагав руйнувати Запорізьку Січ. Тут також його вразив контраст між багатством і бідністю: «Видите, паны там бенкетуют, а мужики голодают. Да еще мало того: в селе, кроме корчмы, что ни улица, то и шинок, а в каждом шинке, для приману людей, /130/ шарманка играет. Вот мужик бедный и пропивает последнюю нитку...» (III, 232-233).

П. Галаган також вважався меценатом. Широко славився в околиці його маєток у с. Дігтярі: «Громадный барский дом, великолепный сад с огромными оранжереями, бесчисленною прислугою, большой и превосходный оркестр делали Дихтяри одним из приятнейших домов в Малороссии» ⁶.

З цих же мемуарів відомо, що оркестром керував німець Кразе, а один із кріпаків-музикантів — Артем — здобув науку в Дрездені. Цілком можливо, Артем став для Шевченка прототипом образу Тараса Федоровича в повісті «Музыкант».

20 — 22 липня поет був у Ромнах на знаменитому Ільїнському ярмарку. Тут він познайомився з К. Солеником, одним із фундаторів нового реалістичного українського театру. Це засвідчує запис, зроблений після заслання у щоденнику: «Тогда же я в первый раз видел гениального артиста Соленика («Москаль-чаривник»). Он показался мне естественнее и изящнее неподражаемого Щепкина» (V, 79).

Під час ярмарку Шевченко три дні жив у наметі власника маєтку в с. Городище на Черкащині П. Свічки, сина полковника, який славився на Україні своїми дивацтвами (V, 78 — 79). Познайомився він також з поміщиком О. Якубовичем — батьком декабриста І. Якубовича, роменським повітовим маршалком — і також згадав про це в щоденнику (V, 79).

Блюзнірством йому здалося виконання на ярмарку п’яними циганами романсу на слова Лермонтова «Горные вершины (из Гёте)»: «Думал ли великий германский поэт, а за ним и наш великий Лермонтов, что их глубоко поэтические стихи будут отвратительно дико петы пьяными цыганками перед собором пьянейших ремонтеров? Им и во сне не снилась эта грязная пародия» (V, 79).

У цьому ж місці щоденника згадано поміщика Родзянка: «Еще познакомился с одним из безчисленных членов фамилии Родзянки. И на третий день моего пребывания в Ромни... с непоименованным Родзянкою выехал из этого омута на Ромодановский шлях» (V, 79). Донедавна вважалося, що Шевченко виїхав з Ромнів з Аркадієм Родзянком у його маєток Веселий Поділ ⁷. Полтавський дослідник П. Ротач слушно спростовує цю версію: «...в Ромнах Шевченко познайомився з якимось іншим Родзянкою, якого й ім’я забув, а з Аркадієм Гавриловичем уперше побачився у Веселому Подолі...» ⁸. Переглянувши «Малороссийский родословник» В. Модзалевського, той же автор вважає, що це був Віталій Васильович Родзянко. Переконливим аргументом на користь даного припущення є такий факт.

⁶ Записки Петра Дмитриевича Селецкого. — Киевская старина, 1884, № 8, с 622.

⁷ Кирилюк Є. П., Шабліовський Є. С. Шубравський В. Є. Т. Г. Шевченко: Біографія. — К., 1964, с 147; Косарик Д. Великий Кобзар у наших краях. — Комсомолець Полтавщини, 1974, 2 березня.

⁸ Ротач П. У селах над Хоролом: Слідами Шевченкових мандрівок, — Наша Культура (Варшава), 1981, № 6, с 11. /131/

Син Аркадія Родзянка, надсилаючи до редактора газети «Южный край» листа Шевченка до своїх батьків, писав: «Спочатку він оселився в домі одного, теж хорольського поміщика Віталія Васильовича Родзянка» ⁹.

І все ж таки у маєтку А. Родзянка в с Веселий Поділ Шевченко був, можливо, навіть два рази — влітку й восени. Про це свідчить запис у щоденнику: «Видел во сне покойного Аркадия Родзянку в его Веселом Подоле, близ Хорола. Показывал он мне чересчур затейливый сад. Толковал о возвышенной простоте и идеале в искусствах вообще и в литературе в особенности. Ругал наповал грязного циника Гоголя, и в особенности «Мертвые души» казнил немилосердно, потом потчевал какими-то герметически [за]купоренными кильками и своими грязнейшими малороссийскими виршами вроде Баркова. Отвратительный старичишка» (V, 56).

Сон є сон, але якоюсь мірою він відображав дійсність: садок у Великому Подолі Шевченко бачив, наклепи на Гоголя чув, цинічні вірші Родзянка змушений був вислуховувати. Дискутується питання, чи однаковим було ставлення поета до А. Родзянка в середині 40-х років і після заслання? Безперечно, в середині 40-х років Шевченко міг до кінця й не розібратися в деяких кріпосниках. Так могло бути й з Родзянком. Фактом є те, що у Веселому Подолі він намалював портрет трирічного сина Родзянка Гаврила, одягненого в селянську одежу (VII, № 123). Коли це було? У «Шевченківському словнику» сказано категорично: «Шевченко познайомився з Р[одзянком] у липні 1845 і гостював в його маєтку в с Веселому Подолі» ¹⁰. П. Ротач у згаданій статті висловлює припущення: у Веселому Подолі поет був два рази — влітку й восени. Тут він познайомився з учителем музики чехом Венцеславом Єдлічкою.

⁹ Южный край, 1887, 27 декабря.

¹⁰ Шевченківський словник, т. 2, с 169.

Офіційно співробітником «Тимчасової комісії для розгляду давніх актів» Шевченко став у листопаді — грудні 1845 р. Але деякі доручення від М. Максимовича він виконував уже влітку цього року. Можна гадати, що матеріали, зібрані ним влітку 1845 р., дали підставу для зарахування його згодом офіційним співробітником комісії, одержання грошей на відрядження тощо. Свідченням цього є «Археологічні нотатки», оформлені в цілому пізніше, але матеріали збиралися протягом тривалого часу, починаючи з літа 1845 р. У нотатці «Хорол» є запис: «В 20-ти верстах от Хорола в имении Г. Родзянко над рекою Хоролом на горе — поросшее ясиновым лесом и заваленное кирпичом укрепление, называемое Мечеть» (VI, 308). Як розуміти літеру «Г» перед прізвищем Родзянка? Академічне видання розкриває її як ініціал «Гаврило Аркадійович» (VI, 604). Але ж Гаврилові було тоді лише три роки! Очевидно, «Г» слід читати як абревіатуру: «Г[осподина] Родзянко.

До цього часу належить знайомство з Дрекслерами. Дане прізвище Шевченко не називає, але передає привіт і побажання «Фанні Іванівні» та «Осипу Івановичу» (VI, 38). Йосип Іванович Дрекслер, /132/ лікар, німець за походженням, служив у російському війську, а після відставки оселився в с Заїченці. поблизу Веселого Подолу. Давно висловлюється припущення, що подружжя Дрекслерів стало прототипами образів Антона Адамовича й Мар’яни Акимівни в повісті «Музыкант» і Степана Осиповича й Софії Самійлівни — в повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали» ¹¹.

¹¹ Шевченківський словник, т. 1, с 199.

Побував тоді Тарас Григорович у маєтку брата Аркадія — Платона Родзянка — у с. Вишняки, згаданому на засланні в повісті «Близнецы»: «Село огромное, только такое убогое, что страх посмотреть. Помещик, говорят, пьяныця непросыпуща, живет десь, бог его знает, в Москве, говорили, или в Петербурге, а управитель что хочет, то и делает» (IV, 52).

Бував поет і в с. Білоцерківка, не раз переправляючись тут паромом через ріку Псел. У тій же повісті «Близнецы» він відтворив образ місцевої кріпосниці-скнари: «Белоцерковская пани, говорят, страшно богата, а ест только одну тарань, и то по скоромным дням. А с железного сундука с червонцами никогда и не встает, так и спит на нем. Говорят, когда загорелся у нее магазин с разными домашними добрами, — говорят, полотна одного, десятки, возов на сто было, и можно было б хоть половину спасти. Что ж вы думаете? Не велела. «Раскрадут, — говорит, — лучше пускай сгорит». Тьфу, какая скверная!» (IV, 53).

Під час літньої подорожі Шевченко виконав кілька малюнків. Так, в альбомі 1845 р. вміщено акварель «У Василівці». Тривалий час вважалося, що це та Василівка (тепер с. Гоголеве Шишацького р-ну), в якій провів дитинство Гоголь. Насправді акварель створено у с Василівка Хорольського повіту (тепер Семенівського р-ну) в маленькому маєтку братів Віталія та Івана Родзянків. Очевидно, до цього ж періоду належать малюнки: «Урочище Білик» і «Урочище Стінка» (околиці с Василівка).

По дорозі до Полтави спинився у с Решетилівка в маєтку О. Попова, де й виконав два малюнки «В Решетилівці» — тушшю, сепією та аквареллю (VII, № 121, 122). Це, власне, один краєвид, але поданий з двох різних точок зору. Решетилівку два рази згадано в повісті «Близнецы».

У Полтаві Шевченко зустрівся з другом юнацьких років Ф. Ткаченком. З ним він разом працював у Ширяева, жив на одній квартирі, вчився у Брюллова. Академію Ткаченко закінчив трохи раніше від Тараса Григоровича й викладав малювання в Полтавській гімназії. Відвідав поет оселю автора «Енеїди», де виконав акварельний малюнок «Будинок І. П. Котляревського в Полтаві» (VII, № 120), за яким 1969 р. будинок реставровано, відновлено інтер’єр (тепер філіал Державного музею І. Котляревського). На засланні образ автора «Енеїди» з великою любов’ю відтворено в повісті «Близнецы» (IV, 42 — 43, 53 — 55). Намалював Шевченко й Воздвиженський монастир (VII, № 119), також згаданий у цій повісті (IV, 44). /133/

З Полтави у серпні Шевченко виїхав до Переяслава (тепер Переяслав-Хмельницький), де жив лікар А. Козачковський.

Їхнє знайомство відбулося ще восени 1841 р., коли останній навчався в петербурзькій Медико-хірургічній академії. Вони давно не бачились, бо по закінченні академії Козачковський працював лікарем у Курську й тільки в січні 1844 р. переїхав до Переяслава, де був міським лікарем і викладачем у семінарії. У листі із заслання (16 липня 1852 р.) поет з приємністю згадав спільну поїздку в с Андруші на Дніпрі (тепер у складі Переяслава-Хмельницького): «Помните ли нашу с вами прогулку в Андруши и за Днепр в Монастырище на гору. Вспомните тот чудный вечер, ту широкую панораму, и посередине ее длинную, широкую фиолетовую ленту, а за лентой фиолетовой блестит, как из золота кованный, Переяславский собор. Какая-то чудная, торжественная тишина. Помните, мы долго не могли промолвить слова, пока, наконец, белое, едва заметное пятнышко не запело:

Та яром, яром за товаром.

Чудный вечер! Чудный край и песни дивные! Много добрых воспоминаний сохранил я о старом Переяславе и о тебе, мой искренний друже!» (VI, 76 — 77).

В альбомі Шевченка вміщено дві однойменні сепії «Андруші». Згадане в листі с. Монастирище (тепер с. Монастирок Канівського р-ну) фігурує в поезії «Сон» («Гори мої високії»).

У спогадах Козачковського також відтворено ці відвідини: «В августе... он неожиданно посетил меня в Переяславе, прожил у меня две недели. Не могу не вспомнить вечер 19 августа 45-го года. Общество, большею частью из молодежи, шумно вокруг стола пировало. Шевченко был в полном одушевлении, против него, на противоположном конце стола, стоял, не сводя глаз с поэта, с бокалом в руке господин почтенных лет, по происхождению немец: «Оце — батько! Ей-богу, хлопци, батько! Будь здоров, батьку!» — высоко поднимая бокал, провозгласил немец, и затем мы все называли его «батьком» ¹².

¹² Козачковский А. Из воспоминаний о Т. Г. Шевченко. — Киевский телеграф, 1875, № 25.

Шевченко й усі присутні почали співати українських народних пісень. «Песни украинского народа, — писав Козачковський, — симпатичны потому, что исполнены глубокого смысла. Кроме богатства содержания в их то живых, игривых, веселых, то грустных, но никогда не безнадежно грустных мотивах, как в изящных звуковых формах, отлилась вся Украина с ее патриархальным бытом, с исполненным простоты и героизма характером, с ее чувствами, с ее славной и вместе грустной историей, с ее привлекательной природой. Вот почему украинская песня служит для простолюдина бессознательным источником самоуважения и создает ту нравственную силу, которая всегда охраняла его народность среди иноплеменной ему среды. Вот почему немец-протестант, состарившийся на /134/ Украине, при виде поэта, в личности которого, в его думах олицетворилось перед ним все прекрасное второй его родины, первый провозгласил его «батьком» ¹³.

Про перебування Шевченка в Переяславі А. Козачковський писав і в листі до О. Бодянського від 20 вересня 1845 р.¹⁴ У цьому місті виконано кілька малюнків, можливо, за завданням Археографічної комісії: «Михайлівська церква» (VII, № 207), заснована в кінці XI ст., зруйнована під час ординської навали 1237 р. і відбудована 1749 р.; «Вознесенський собор» (VII, № 208), про який сказано в повісті «Близнецы»: «Это соборный храм прекрасной, грациозной, полурококо, полувизантийской архитектуры, воздвигнутый знаменитым анафемой Иваном Мазепою в 1690 году» ¹⁵ (IV, 14); «Церква Покрова» (VII, № 210), збудовано 1704 р. переяславським полковником Мировичем, про яку також згадано в повісті «Близнецы» (IV, 26); «Кам’яний хрест св. Бориса» (VII, № 125). Як пам’ятку старовини Шевченко оглянув і Успенську церкву. В своїх археологічних нотатках він називає також церкву в цитаделі давньої фортеці: «Та самая, в которой присягал Богдан Хмельницкий на верность московскому царю» (VI, 303). Ця визначна історична пам’ятка згоріла, а на місці її 1760 р. збудували нову, відновлену в 1825 р. У нотатках поет пояснив, чому він не міг її змалювати: «...внутренность осталась в прежнем виде, а наружность, к сожалению, до варварства искажена. Невозможно смотреть на нее, а не только рисовать» (VI, 303). Про дану церкву йдеться і в повісті «Близнецы»: «Это Успенская церковь, прославленная в 1654 году принятием присяги на верность московскому царю Алексею Михайловичу гетманом Зиновием Богданом Хмельницким со старшинами и с депутатами всех сословий народа украинского» (IV, 14 — 15). Характер згадки свідчить про глибоку пошану автора до самого факту возз’єднання, але як вимогливий художник він не сприймав антихудожньої реставрації церкви.

З нотаток видно, що Тарас Григорович був знайомий з описом історичних коштовностей в Успенській церкві, з яких збереглися лише три речі: лампада з грецьким написом, образ і срібна чаша (VI, 303). Розповідь про Переяслав закінчувалася словами: «Переяслов и окрестности его были б чрезвычайно интересны своими укреплениями и курганами, но о них сохранились только названия и почти никаких преданий в народе» (VI, 306). Отже, поет провадив справжню археографічну дослідницьку роботу.

З Переяслава він виїжджав у с. В’юнище Переяславського повіту (тепер село не збереглося у зв’язку зі спорудженням Канівського водосховища) в маєток С. Самойлова, з яким, можливо, познайомився у Козачковського. Тут намальовано сепію «У В’юнищі» (VII, № 227). Із В’юнища вирушив у с Потік (тепер Миронівського р-ну Київської обл.) в маєток В. Тарновського (старшого).

¹³ Там же.

¹⁴ Україна, 1930, № 3/4, с 134.

¹⁵ Справді 1700 р. — Ред. /135/

Тарновський був освіченою людиною, закінчив Ніжинський ліцей князя Безбородька, де вчився разом із М. Гоголем і пізніше приятелював із ним, а також Московський університет. Належав до прогресивно настроєних дворян, зокрема обстоював проект звільнення селян за викуп. У Потоках Шевченко познайомився з сестрою Тарновського Надією Василівною. 8 серпня вони разом хрестили дитину в місцевого диякона М. Говядовського. Тут він намалював олівцем автопортрет, на якому є напис: «Портрет Т. Шевченко, сделанный им самим в зеркало в 1845 году в с Потоках Киев. губ. и подаренный своей куме Н. В. Тарновской» (VII, № 124), а також акварель «Комора в Потоках» (VII, № 214).

Є відомості, що в цей час були написані й вірші. «Живя в Потоках, — згадував В. Тарновський-молодший, — Тарас Гр[игорьевич] писал, рисовал и много дарил... стихотворений...» ¹⁶ На жаль, ми не знаємо, які саме поезії він написав ¹⁷. Коли Шевченка заарештували, Н. Тарновська заховала рукописи в скриньку й закопала в землю. Після звільнення поета вона відкопала скриньку, папери були цілі й довго зберігалися в неї. Незадовго до смерті Шевченко присвятив їй вірш «Н. Т.» («Великомученице, кумо!»).

У Потоках поет прожив близько двох тижнів. За спогадами того ж В. Тарновського-молодшого, «любимым занятием Тараса Григ[орьевича] в Потоках было катание на паромке на большом пруду, в теплые, летние вечера при заходящем солнце, сопровождавшееся всегда пением народных украинских песен и особенно его любимой песни «Ой, зійди, зійди, зіронько та вечірняя» ¹⁸.

Упорядники малярських творів у академічному виданні вважають, що приблизно в цей час Шевченко побував у Чигирині й Суботові, внаслідок чого з’явилися сепії «Кам’яні хрести в Суботові», «Чигиринський дівочий монастир» (VII, № 215, 219) і акварелі «Мотрин монастир», «Богданові руїни в Суботові», «Богданова церква в Суботові», «Чигрин з Суботівського шляху» (VII, № 221, 222, 224). Очевидно, тут зародився задум містерії «Великий льох».

У другій половині вересня 1845 р. поет був у рідних місцях. У спогадах Варфоломія Шевченка зафіксована точна дата перебування його в Кирилівці — 26 вересня, день храмового свята. Титар Гнат Бондаренко запросив їх до себе у гостину. «День стояв теплий, ясний; у титаря було велелюдно, і ми, сівши в саду під яблунею, кружали мед (про сей мед Тарас і опісля згадував в однім із своїх листів). У титаря медовав якийсь сліпий лірник; Тарас зараз до него: «співай думи». Лірник ніяких дум не знав; Тарас став просити, щоб співав пісні, і сам підтягав за ним. Далі лірник заграв «козака»; Тарас підмовив жінок і дівчат, і пішов танець!» ¹⁹

¹⁶ Мелочи из жизни Шевченка. — Киевская старина, 1897, № 2, с. 32.

¹⁷ Можливо, це була поема «Єретик». Після заслання Шевченко писав до Куліша: «Ян Гус повинен бути у Василя Вас[ильовича] Тарновського, що жив колись в Потоках Київської губернії» (VI, 197).

¹⁸ Мелочи из жизни Шевченка, с. 32.

¹⁹ Ш[евченко] В. Г. Споминки про Тараса Григоровича Шевченка. — Правда, 1876, № 2, с 25. /136/

Це був святковий день, і Шевченко веселився разом з усіма людьми, але забути свое горе й горе своїх рідних не міг. Він ще раз на власні очі побачив, як бідують його брати й сестри, всі селяни-кріпаки. Знову переживав нездійснену мрію визволити рідних з кріпацького ярма. Саме тут Тарас Григорович виношував свої революційні поезії, зокрема «Кавказ». У спогадах Варфоломія відбито й цю сторону життя поета: «Раз ми ходили з Тарасом по саду, він став декламувати «За горами гори хмарами повиті...». Я слухав, причаївши дух; волосся у мене піднялося дибом! Я став радити йому, щоб не дуже «заходив він у хмари» ²⁰.

Шевченко поділився з Варфоломієм своїми планами народної просвіти. З розповіді поета виходило, що вже в той час існував гурток молоді, який ставив перед собою широкі завдання: «Тарас став показувати мені якісь портрети і говорив, що все то його приятелі, що всі вони умовилися працювати задля народної просвіти... Тарас мені додав, що думка, як би завести по Україні добрі сільські школи, народилася у нього ще тоді, як він був у кирилівській школі... од слів Тараса я дуже зрадів, але мені показалось, що, дбаючи про народну освіту, не слід Тарасові пускати такі твори, як «За горами гори» ²¹. Застереження Варфоломія дуже засмутило Тараса Григоровича: «Тарас задумався; довго він ходив по саду, спустивши голову, і до самого вечора я не добився від нього іншого слова, крім: «ні» або «вже ж пак так». Прийшовши увечері в хату, він сів біля столу і схилився на свій товстий ціпок (котрий хтось переслав йому з Кавказа). Довго так сидів він мовчки, та вже жінка моя спитала:

— Чого се ви, Тарас Григорович, такий смутний? Може, що неприятно вам?

— Ні, сестро, — одповів він, — так!.. не одно в мене в голові» ²².

Одного разу священик Григорій Кошиць, в якого колись наймитував Тарас Григорович, запросив його до себе в гості. Син Кошиця, також священик (його малим Шевченко возив у бурсу та в семінарію), щоб було веселіше, запросив ще одного священика, але з цим товариством поет не міг знайти спільної мови. Варфоломій у спогадах занотував розмову молодого Кошиця з однією селянкою: «...я умисне запросив свого товариша, щоб Шевченку було веселійше, щоб було з ким йому побалакати, а він сів собі з старим та тілько розпитує про голодранців, про Дмитра Смалька і таких інших (Смалько був товариш Тараса по школі...). Та ще як на глум просив покликати Смалька; а як прийшов Смалько, то давай з ним цілуватися.

— Чудно отеє ви кажете, батюшко! — одповіла стара баба. — З нами Тарас ніколи не мовчить; мабуть, з вами не мав про що балакати...

Піп закусив губи і замовк» ²³.

²⁰ Там же.

²¹ Там же, с 25 — 26.

²² Гам же, с 26.

²³ Там же. /137/

Цілком очевидно, що Кошиць був проти одруження з Шевченком своєї дочки Феодосії, якій поет подобався.

Заїхав Тарас Григорович у гостину до своєї улюбленої сестри Катрі Красицької в с Зелена Діброва (тепер Городищенського р-ну на Черкащині). Звідси його провели в с Княжа, через яке проходив поштовий тракт. Побував він у Лисянці, Різаній, Русалівці. Поштовий тракт давав йому змогу відвідати місця, пов’язані з дитинством. Не випадково на засланні в повісті «Прогулка...» так докладно описано містечко Лисянку, де поет вчився колись у дячка-маляра; згадано його як батьківщину «знаменитого» Зиновія Богдана Хмельницького і у зв’язку з подіями Коліївщини 1768 р. Тут же автор узагальнював: «...не только какая-нибудь Лысянка, каждое село, каждый шаг земли будет замечателен в Малороссии, особенно по правую сторону Днепра. В чем другом, а в этом отношении мои покойные земляки ничуть не уступили любой европейской нации, а в 1768 году Варфоломеевскую ночь и даже первую французскую революцию перещеголяли» (IV, 273).

Під час подорожей Шевченкові не раз доводилося чути виконувані кобзарями та лірниками народні думи й пісні. У згаданій вище повісті оповідач слухав у с. Будища народні думи про Олексія Поповича та Івася Коновченка. У зв’язку з цим поет дає високу оцінку творам українського фольклору, зокрема думам: «И все они так возвышенно-просты и прекрасны, что если бы воскрес слепец хиосский да прослушал хоть одну из них от такого же, как и сам он, слепца, кобзаря или лирныка, то разбил бы вдребезги свое лукошко, называемое лирой, и поступил бы в михоноши к самому бедному нашему лирныку, назвавши себя публично старым дурнем» (IV, 290).

З рідних місць Шевченко повертається на Лівобережжя. Точного маршруту ми не знаємо, але дещо в пригоді тут стають «Археологічні нотатки» ²⁴. Дуже можливо, що після Переяслава була якась часова перерва, оскільки після докладних записів, зроблених у Переяславі, поставлено велику риску, а далі йдуть записи, пов’язані з Київською дорогою, згадано «Трибратні могили», а також Богданову могилу, що знаходилася по Золотоніській дорозі, описано укріплення між Березанню й Яготином, «план которого никак понять нельзя по различным направлениям валов. Предание говорит, что какая-то княжна Переясловская Домна защищалась здесь от неприятелей (неизвестно от каких) и была ими побеждена, и укрепление разрушено, почему и названо Выбле, то есть выбылое, оставленное» (VI, 306).

²⁴ З листа правителя канцелярії київського, подільського та волинського генерал-губернатора від 3 вересня 1846 р. видно, що 28 листопада 1845 р. Шевченко одержав у канцелярії генерал-губернатора 150 крб. сріблом «для некоторых разысканий в Полтавской губернии» разом із зошитом для витрат (Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії, с 77). З цього насамперед випливає, що 28 листопада 1845 р. поет був у Києві, по-перше, для того, Щоб одержати гроші, а по-друге, й це найголовніше, тоді ж він одержав офіційне доручення описувати пам’ятки старовини, не бувши ще співробітником Археографічної комісії. /138/

Згадав Шевченко й те місце над річкою Альтою, де вбито князя Бориса. Критично сказав про побудовану тут нещодавно церкву: «...отсутствие всякого понятия о изящном, и снаружи, и внутри» (VI, 306). Про все це йдеться також у написаних на засланні повістях «Капитанша» і «Близнецы». Під окремим заголовком «Телепень» у нотатках розповідається про укріплення між Яготином і Пирятином, назване так «по имени разбойника, укрывавшегося здесь в половине прошедше[го] столетия» (VI, 307).

Побував Тарас Григорович у м. Лубни. У його записах згадано монастир, описаний у газеті «Полтавские ведомости» за 30 серпня 1845 р., і земляні укріплення, що звуться замком. Далі названо с. Солониця (у поета помилково: «Солонці»), де свого часу взято в полон гетьмана Наливайка. Описано також містечко Лукім’я (у Шевченка «Лукомье»): «...между земляными укреплениями осталась незначительной величины каменная четырехугольная башня, обращенная в колокольню» (VI, 307).

2

Після тривалих подорожей Шевченко повернувся у с. Мар’янське Миргородського повіту в маєток О. Лук’яновича, якому обіцяв намалювати портрети його родини. У спогадах колишнього кухаря-кріпака А. Татарчука, записаних пізніше В. Беренштамом, сказано: «Лукьянович пригласил к себе Шевченко в качестве живописца для писания портретов всех членов своей семьи. Художник исполнил заказ...» ²⁵. Частину портретів узяла з собою на Херсонщину дочка господаря Софія Олександрівна, за чоловіком Крижанівська; зберігся лише один олійний портрет самого О. Лук’яновича (VII, № 126).

Про деякі обставини життя поета в Мар’янському відомо зі спогадів Татарчуків. Жив він в окремому приміщенні. Йому призначили лакея, але від його послуг Тарас Григорович відмовився. Вставав він на світанку й зразу брався за роботу. У вільний час залишався у своїй кімнаті, де читав книжки з бібліотеки господаря або писав. Зрідка блукав по околицях, вглядався в окремі предмети, змальовував краєвиди.

Разом із Лук’яновичем Шевченко їздив у с Злодіївку (тепер с Псільське Великобагачанського р-ну) купатися у Пслі; інколи вони заїжджали до сусіднього поміщика. Два рази поет бував у Яготині й лишався там на кілька днів. У с. Устивиця, яке він відвідав у розшуках історичних пам’яток, не раз розмовляв із місцевим священиком ²⁶.

²⁵ Беренштам В. Т. Г. Шевченко и простолюдины, его знакомцы (из встреч и воспоминаний). — Киевская старина, 1900, № 2, с. 252.

²⁶ Там же, с. 253.

Зі спогадів Арсена й Горпини Татарчуків, записаних В. Беренштамом, видно, що Шевченко тримався осторонь поміщицького кола й, навпаки, зближувався з селянами: «С знакомыми Лукьянови- /139/ча он не сближался... Но всего охотнее сближался Шевченко с дворовыми и крестьянами в Марьинском; почти всех он знал по имени, очень сошелся со многими из них. Часто по вечерам посещал он «вулыцю». Появление его в этих случаях всегда всеми собравшимися ожидалось с нетерпением, приход его все приветствовали. В эти вечера время проходило незаметно: Шевченко и сам очень оживлялся; он многое рассказывал о прошлом Украины, о подвигах козаков, о борьбе их с турками и панами. Говорил он о своем крестьянском происхождении, освобождении, но о том, как и когда вернется воля закрепощенному люду, не упоминал. Ухаживанием за дивчатами и молодицами он никогда не занимался; напротив, с ними обращался так же, как и с парубками и чоловиками. Иногда он приглашал за свой счет музыку; тогда бывало очень весело; сам Шевченко очень любил, чтобы собравшиеся пели и танцевали. Из песен ему особенно нравилась та, где поется:

Ой хто лиха не знає,

Той нехай мене спитає...

Он почти всегда предлагал пропеть и повторить ему песню» ²⁷.

Коли портрети були закінчені, у Лук’яновича не було грошей, щоб розрахуватися за них. Шевченка просили затриматись у Мар’янському, але він виїхав у Миргород, де спинився у П. Шершавицького, чиновника канцелярії повітового маршалка. Є версія, що батько П. Шершавицького — М. Шершавицький — був причетний до декабристського повстання. В усякому разі Павло Миколайович був близькою людиною Шевченку; гостюючи в нього, поет відновив літературну діяльність. В альбомі «Три літа» 4 жовтня записані дві нові ліричні поезії: «Не завидуй багатому», «Не женися на багатій». У них виявлені інтимні почуття митця, зроблені широкі й рішучі висновки:

Нема раю на всій землі,

Та нема й на небі. (I, 258)

У Миргороді Шевченко далі вів свої археологічні записи (VI, 308). Звідси він поїхав у с Веселий Поділ у маєток А. Родзянка. Гостював тут недовго, власне, втік. У листі від 23 жовтня 1845 р. до А. Родзянка читаємо: «В той комнате, из которой я бежал, на полке забыл я тетрадь. Ту самую, что давал Мечеславу Вячеславовичу, то и прошу вручителю сего вручить оную» (VI, 38). За пізнішим свідченням сина Родзянка Гаврила, втеча пояснювалась розправою дворецького з кріпаком ²⁸.

²⁷ Там же, с 252 — 253.

²⁸ Використовуємо переклад листа на українську мову, опублікований у журналі «Наше минуле», 1918, № 1, с 151 — 154.

В альбомі «Три літа» після двох згаданих вище поезій йде поема «Єретик», присвячена національному герою чеського народу Яну Гусу. Основний текст її датований 10 жовтня, с. Мар’янське. Очевидно, це була дата остаточного завершення поеми. Виношував /140/ її автор протягом більш тривалого часу. Задум виник, певно, десь у період перебування в Москві у Бодянського після ознайомлення із згаданою кандидатською дисертацією С. Палаузова «Иоанн Гус и его последователи» (1845). Відомо, що поет розпитував про ці історичні події П. Лукашевича, О. Бодянського, В. Єдлічку — чеського музиканта, який спочатку був учителем у поміщицьких маєтках, а згодом викладачем музики в Полтавському дівочому інституті ²⁹. О. Афанасьєв-Чужбинський пригадував, що в Києві Шевченко не минав жодного чеха, щоб не розпитати про Яна Гуса ³⁰. Проте сюжет, образи, концепція поеми були цілком оригінальними. Ні російська, ні чеська історіографія тих часів не могли належно оцінити прогресивну діяльність Яна Гуса. Тільки Ф. Енгельс пізніше назвав гуситські війни національно-чеською селянською війною релігійного характеру проти німецького дворянства й верховної влади німецького імператора ³¹.

²⁹ У листі до А. Родзянка від 23 жовтня 1845 р. Шевченко помилково називав його «Мечиславом». Дослідники творчості поета тривалий час гадали, що мова йде про старшого брата Венцеслава — Алоїза.

³⁰ Чужбинский А. Воспоминания о Т. Г. Шевченке, с 13.

³¹ Енгельс Ф. Боротьба в Угорщині. — Маркс К., Енгельс Ф. Твори, т. 6, с 175-176.

Особа чеського реформатора й проповідника Яна Гуса зацікавила Шевченка об’єктивно революційною діяльністю. Поет створив чудовий образ полум’яного патріота, сміливого борця проти Ватікану, проти навали німецьких феодалів, образ гуманіста й патріота, який із своєю проповіддю звертається безпосередньо до народу:

Прозріте, люди, день настав!

Розправте руки, змийте луду.

Прокиньтесь, чехи, будьте люди,

А не посмішище ченцям! (I, 264)

Сповнена революційного пафосу, історична поема звучала дуже актуально. Пристрасні слова Яна Гуса про римського папу грізно й суворо звинувачували всіх гнобителів. Початкові рядки поеми

Кругом неправда і неволя,

Народ замучений мовчить.

І на апостольськім престолі

Чернець годований сидить (I, 262)

сприймались як інвектива на адресу царату, співались як революційна пісня.

Трохи пізніше, 22 листопада, в Переяславі Шевченко написав посвяту до поеми — «Шафарикові». Поет знав про діяльність чеських і словацьких будителів. У посланні «І мертвим, і живим...» згадано Я. Коллара й В. Ганку. Чому ж з усього кола будителів він виділив саме П. Й. Шафарика? Відомо, що О. Бодянський був учнем і близьким другом Шафарика. Від нього Тарас Григорович здобув докладні відомості про видатного чеського та словацького вченогославіста. Шевченко прочитав праці Шафарика «Слов’янські старо-/141/житності» й «Слов’янський народопис» у перекладі Бодянського. Але в посланні «Шафарикові» створив свій оригінальний образ будителя і виклав тут революційно-демократичну концепцію слов’янського єднання:

Щоб усі слав’яне стали

Добрими братами,

І синами сонця правди... (I, 262)

В. Білозерський засвідчив, що автограф послання разом із початком поеми «Єретик» передано Шафарикові. На автографі, подарованому Білозерським львівському «Народному Дому» 1863 р., написано: «Оповідають свідки, що І. Шафарик, читаючи оце послання Шевченкове, плакав вдячними сльозами» ³².

³² Фотолітографічна відбитка власноручного письма Т. Шевченка з поеми «Іван Гус» (посвята Шафарикові). Фотолітографовал Мелетій Дуткевич в Відні, друк. А. Могна. Власність книгарні Н. Тов. ім. Т. Шевченка у Львові (ІЛ, ф. 1, № 42).

Як зазначалося, під час першого приїзду на Україну Шевченко виконав кілька ескізів і дві сепії «Сліпий» («Невольник») (див. VII, № 77, 78, 199, 293, 295, 301). Очевидно, він довго виношував задум поеми «Сліпий» (завершено її 16 жовтня у Мар’янському). Згадки в ній про Гонту, Залізняка, Головатого доводять, що дія відбувається в другій половині XVIII ст. Твір присвячено, власне, проблемі родинних взаємин, але в ньому дається й оцінка історичних подій, а це свідчить про дальшу еволюцію поглядів поета на історичне минуле України. З гнівом розповідає герой поеми Степан про зруйнування Катериною II Запорізької Січі, про закріпачення селян. Поруч із Катериною виступають гетьман Кирило Розумовський і козацька старшина:

...Кирило з старшинами

Пудром осипались

І в цариці, мов собаки,

Патинки лизали. (I, 287)

Шевченко створив сильні художні образи простих благородних людей-патріотів — козака-удівця, Ярини й Степана, показав величезну силу людського почуття. Після заслання написано нову, ще сильнішу й переконливішу редакцію поеми під назвою «Невольник».

Ми вже згадували про відвідини поетом с. Суботова, де був маєток Б. Хмельницького й де його поховано. Тут він намалював сепію «Кам’яні хрести в Суботові», акварелі «Богданові руїни», «Богданова могила» (VII, № 215, 221, 222). Є відомості, що існував ще один малюнок — «Будинок Хмельницького в Суботові» (VII, № 411). Відвідання історичної місцевості залишило незабутні враження, викликало роздуми, які й відбилися у написаному 21 жовтня 1845 р. вірші «Стоїть в селі Суботові», що є епілогом «Великого льоху». У ньому йдеться про церкву, збудовану великим гетьманом, згадано добрі наміри Хмельницького, коли він здійснював возз’єд-/142/нання України з Росією, і ті наслідки, до яких призвела гнобительська політика царату:

Ото церков Богданова.

Там-то він молився,

Щоб москаль добром і лихом

З козаком ділився.

Мир душі твоїй, Богдане!

Не так воно стало... (I, 306)

Одержавши від А. Родзянка альбом «Три літа», Шевченко переписав до нього свої нові твори. У Миргороді завершено містерію «Великий льох», над якою він працював протягом довшого часу. Містерія — релігійна драма часів середньовіччя, поширена свого часу й на Україні; виконувалася вона у вертепному театрі із вставними інтермедіями та інтерлюдіями. Поет міг бачити вистави вертепного театру в с Сокиринці у маєтку Галагана і в с Турівка у маєтку Маркевича. До жанру інтермедії як різновиду алегорично-символічної поеми вдавалися й декабристи: над містерією «Ижорский» працював В. Кюхельбекер. Перші дві її частини видав О. Пушкін.

Визначення жанру «містерія» у Шевченка умовне: цим підкреслювався драматичний характер подій, діалогічна форма деяких епізодів. Епіграф до містерії поет взяв із 43-го псалма. Трохи згодом він повністю переспівав і цей псалом. Рядки епіграфа у Шевченковому переспіві звучать так:

Покинув нас на сміх людям,

В наругу сусідам,

Покинув нас, яко в притчу

Нерозумним людям.

І кивають, сміючися,

На нас головами... (I, 340 — 341)

Переспівуючи псалми, автор вкладав у них революційний зміст. Така ідея закладена й у цитованому переспіві: щоб не бути посміховиськом, український народ повинен боротися за своє визволення.

Містерія «Великий льох» складається з трьох частин. У першій діють три «душі». Перша «душа» — Пріся — перейшла колись дорогу уповні Б. Хмельницькому, коли він їхав до Переяслава присягати цареві. Високо оцінюючи «великомудрого гетьмана», Шевченко в силу своїх революційних поглядів не міг не ставитись із болем до його угоди з царатом, бо бачив тільки певні негативні наслідки цього акту: «На Україні царизм ліквідував місцеве самоврядування, люто придушував національно-визвольний рух, присікаючи прагнення до створення української державності, проводив насильствену політику русифікації, перешкоджав розвиткові української мови і культури» ³³.

³³ Тези про 300-ліття возз’єднання України з Росією. — К., 1954, с 48 — 49.

Друга «душа» підлітком напоїла царського коня, коли Петро I їхав до Москви після перемоги над Карлом XII і «анафемою» Мазепою. Тут виявилося дещо однобічне ставлення поета до Петра I, /143/ до його, по суті, варварських методів царювання, які тяжко відчував і український народ.

Третя «душа» карається за те, що малям засміялася, побачивши галеру Катерини II. Шевченко мав усі підстави для негативної оцінки цариці, яка, за виразом Маркса, «одним розчерком пера... обернула на кріпаків чотири чи п’ять мільйонів порівняно вільних селян...» ³⁴.

У другій частині містерії — «Три ворони» — ці образи уособлюють владущі верстви України, Польщі й Росії, вони вихваляються тим лихом, яке завдають своїм народам.

У третій частині поеми лірники сподіваються виступити в Суботові з піснями про Б. Хмельницького, але царські посіпаки, які розкопують руїни, не знайшовшії там скарбів, зганяють на них свою злість.

У Шевченка не було песимістичних поглядів на майбутнє українського народу. Поет вірив у його визволення. У згаданому вірші «Стоїть в селі Суботові» він висловив упевненість, що народ повстане:

І розвіє тьму неволі,

Світ правди засвітить. (I, 307)

Буржуазні націоналісти й досі чіпляються за містерію «Великий льох», зокрема частину «Три душі», для антинародної і антиросійської пропаганди. Але ж добре відомо, що Шевченко ніколи не ототожнював царат і російський народ, любив російську мову й літературу, багато творів писав російською мовою. У цей період поет розібрався в соціальній природі галаганів, скоропадських, лукашевичів, тарновських — саме тих українських кріпосників, яких усіляко підносять українські націоналісти.

Наприкінці жовтня Шевченко виїхав з Миргорода до В. Закревського у с Березова Рудка. Але по дорозі зустрівся в Лубнах з О. Чужбинським і поїхав до нього в с Ісківці. О. Чужбинський пригадував: «В два дня Т[арас] Г[ригорьевич] прочел мне несколько своих сочинений. Дивные вещи были у Шевченко. Из больших в особенности замечательны: «Иоанн Гус», поэма и мистерия без заглавия («Великий льох». — Ред.). В первой он возвысился, по моему мнению, до самого апогея, во второй, уступавшей «Гусу» по содержанию, он рассыпал множество цветов чистой украинской поэзии» ³⁵.

³⁴ Маркс К. Про звільнення селян в Росії. — Маркс К., Енгельс Ф. Твори, т. 12, с. 651.

³⁵ Чужбинский А. Воспоминания о Т. Г. Шевченке, с. 13.

З Ісківців Тарас Григорович вирушив до Закревських, а в останніх числах жовтня, хворий, прибув у Переяслав до А. Козачковського і прожив у нього близько двох місяців. У цей час поет напружено працював. Уранці він звичайно писав у вітальні. Про вечірні години А. Козачковський пригадував: «Вечер проходил в разговоре, продолжавшемся обыкновенно часов до двух. Соображая его очень недавний выход из состояния простого работника, я удивлялся /144/ его развитию и многосторонности его знаний, дававших каждый вечер пищу для разговора» ³⁶.

13 листопада 1845 р. в Переяславі завершено поему «Наймичка». Шевченко знову повернувся до теми «Катерини», проте розв’язував її по-іншому. Ганна також мати-покритка, але вона виявила силу волі й зберегла життя для сина. З величезною глибиною поет відтворив складні драматичні переживання матері. Син, вихований нею, вже дорослий. Ганну просять бути весільною матір’ю, але вона відмовляється, бо розуміє соціальну нерівність між нею, наймичкою, і людьми, серед яких він живе. Все життя вона змушена приховувати своє материнство, і лише перед смертю, і то наодинці, признається в цьому синові. Таким чином, і в цій поемі виявлено протест проти несправедливих, нелюдських взаємин у суспільстві, різко поділеному на багатих і бідних.

Літературна доля «Наймички» була трохи легша. Надруковано її через дванадцять років у збірнику П. Куліша «Записки о Южной Руси» (1857). Щоправда, оскільки поет ще не мав права друкуватися, вона з’явилася без прізвища автора. Високу оцінку поемі дали М. Добролюбов, Л. Толстой, I. Франко, М. Горький та ін.

18 листопада закінчено поезію «Кавказ». У «Шевченківському словнику» жанр твору визначається як «поема»³⁷. Але «Кавказ» не є типовою поемою: насамперед у ньому немає сюжету, дійових осіб. По суті, це своєрідна лірична поезія. Написано її під свіжим враженням від звістки про загибель у Даргінському поході поетового друга, одного з переписувачів і ілюстраторів збірки «Wirszy T. Szewczenka». Звідси й присвята: «Искреннему моему Якову де Бальмену».

Шевченко дуже цікавився Кавказом, де перед тим побував О. Чужбинський. У спогадах останнього занотовано розмову між ними про поему «Тризна»: «Нехай йому цур! Ось сядь лиш та розкажи мені про Кавказ і про черкесів.

Долго мы беседовали о горцах; его все занимало, он расспрашивал о малейших подробностях тамошнего быта» ³⁸.

³⁶ Козачковский А. Из воспоминаний о Т. Г. Шевченке.

³⁷ Шевченківський словник, т. 1, с. 266.

³⁸ Чужбинский А. Воспоминания о Т. Г. Шевченке, с. 14.

Можливо, Шевченко й листувався з де Бальменом. (Варфоломій Шевченко занотував, що поет ходив з ціпком, який хтось йому переслав з Кавказу.) Тугу й скорботу за другом відбито в епіграфі, взятому з біблійної книги пророка Ієремії:

Кто даст главе моей воду,

И очесем моим источник слез,

И плачуся и день и нощь

о побиенных... (I, 323)

Хоча Яків де Бальмен і загинув від рук кавказців, гнів поета спрямовано не проти них, а проти колонізаторів. З величезною силою затаврував Шевченко не лише війну з горцями, а й усі несправедливі, загарбницькі війни: /145/

Лягло костьми

Людей муштрованих чимало.

А сльоз, а крові? напоїть

Всіх імператорів би стало

З дітьми і внуками, втопить

В сльозах удов’їх. А дівочих,

Пролитих тайно серед ночі!

А матерних гарячих сльоз!

А батькових старих, кровавих,

Не ріки — море розлилось,

Огненне море! (I, 324)

Невмирущу, нескориму силу народу поет втілив у безсмертному образі Прометея. Він показав спільність долі всіх пригноблених народів царської Росії, зокрема й російського:

Од молдованина до фіна

На всіх язиках все мовчить,

Бо благоденствує! (I, 326)

Спочатку образ «благоденствия» з’являється в польському журналі «Przegląd Reczy Polskich», потім його використовують М. Чернишевський, І. Аксаков, М. Салтиков-Щедрін, М. Лесков, П. Лавров, М. Номис.

Шевченко вірить у кінцеву перемогу народів, у їхню силу:

Борітеся — поборете! (I, 324)

Рукопис «Кавказу» поет передав 1846 р. через свого знайомого, члена Кирило-Мефодіївського товариства М. Савича, який їхав у Париж, шанованому ним Адаму Міцкевичу ³⁹.

³⁹ Мацеевич Л. Николай Иванович Савич. — Киевская старина, 1904, № 2, с 235.

Разом з іншими нелегальними творами «Кавказ» надруковано в книжечці «Новые стихотворения Пушкина и Шевченки», що з’явилась у Лейпцігу 1859 р., та в окремому українському відбитку (Поезії, Липськ, 1859). Великий російський художник І. Рєпін 1908 р. створив акварельний малюнок з епіграфом: «Т. Шевченко. «Споконвіку Прометея там орел карає» («Кавказ»)» і написом: «Пам’яті великого народного поета України».

18 листопада 1845 р. Загальні збори Академії мистецтв затвердили Шевченкові звання некласного художника. Атестат на це звання одержав 10 грудня друг поета І. Гудовський. Обидва вони училися в Академії й деякий час жили на одній квартирі. Гудовський допомагав поширювати «Живописную Украину».

Наприкінці листопада Шевченко приїхав до Києва, показав в Археографічній комісії свої записи, малюнки історичних пам’яток і був зарахований до складу співробітників комісії. 28 листопада він одержав подорожну й гроші для роз’їздів з метою опису пам’яток старовини, а 10 грудня затверджений співробітником. Очевидно, в Києві поет зустрівся з членами Археографічної комісії, зокрема із її засновником професором історії М. Іванишевим, який нещодавно повернувся з подорожі по слов’янських країнах; з ним йому пізніше довелося зійтися ближче. Познайомився Шевченко з про- /146/фесором О. Селіним (останній також був у відрядженні в слов’янських країнах). Безперечно, зустрічався і з студентською молоддю, яка вже знала його твори й шанувала як великого народного поета.

Повернувшись до Переяслава, Шевченко робить нові археологічні записи: «Переяслов и окрестности его были б чрезвычайно интересны своими укреплениями и курганами, но о них сохранились только названия и почти никаких преданий в народе» (VI, 306). Далі йдуть нотатки про історичні пам’ятки по дорозі до Переяслава, згадані нами у зв’язку з подорожами поета. Бував він у навколишніх селах, зокрема в с Єрківці, змальовував краєвиди, записував народні пісні ⁴⁰.

У спогадах А. Козачковського згадується про працю Шевченка над автопортретом: «В это время он предложил снять с меня портрет; вместо этого я просил написать мне его портрет. Он принялся за работу и окончил ее; оставалась незначительная отделка, из-за которой, уезжая в Яготин... он взял портрет, обещав мне в скором времени выслать его; это был портрет, далеко не похожий на все существующие теперь: это был портрет не Т. Г. Шевченко, но портрет народного поэта, бойко схваченный в минуту его поэтического вдохновения; к сожалению, я не получил его, и он потерян безвозвратно; в Яготине он затеряться не мог; княжна Репнина, глубоко уважавшая талант поэта, наверное, сберегла бы его и поделилась со светом» ⁴¹.

⁴⁰ Які саме пісні — визначити важко. В альбомі є записи, що публікуються в академічному виданні з позначкою: «Між 1843 — 1846» (VI, 322 — 325).

⁴¹ Козачковский А. Из воспоминаний о Т. Г. Шевченке.

3

Десь на початку грудня почався ремонт будинку А. Козачковського, й Шевченко переїхав у с. В’юнище до С. Самойлова, де прожив близько місяця. В одному з листів із другого заслання до Козачковського поет просив передати привіт «моим знакомым и особенно доброму гостеприимному Степану Никифоровичу Самойлову» (VI, 77). Тут 14 грудня він закінчив послання «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє». Це були широкі філософсько-політичні роздуми над минулим і сучасним рідного краю. Епіграф до послання взято із Біблії: «Аще кто речет, яко люблю бога, а брата своего ненавидит, ложь есть» (I, 329). У самому посланні є заклик, який допомагає зрозуміти епіграф: «Обніміте ж, брати мої, найменшого брата!» Отож і в епіграфі мова йшла про ставлення не загалом до брата, а до найменшого брата, тобто до народу, до селянства.

На Україні у Шевченка не було постійного місця проживання — він увесь час роз’їжджав і мав змогу глибоко вивчити взаємини поміщиків і кріпаків. Поет, недавній кріпак, у якого брати й сестри лишалися кріпаками, боляче відчував пригноблене становище народу:

І день і ніч плачу

На розпуттях велелюдних. (I, 329) /147/

Послання спрямоване проти кріпосників, які не чули, не хотіли чути плачу народного:

Оглухли, не чують;

Кайданами міняються,

Правдою торгують.

І господа зневажають, —

Людей запрягають

В тяжкі ярма. (I, 329)

Шевченко закликав їх схаменутися. Це, власне, було не так прохання, як ультиматум. Поет розгортав перед панами картину народної, селянської революції:

Схаменіться! будьте люде,

Бо лихо вам буде.

Розкуються незабаром

Заковані люде,

Настане суд, заговорять

І Дніпро і гори!

І потече сторіками

Кров у сине море

Дітей ваших... (I, 330 — 331)

Схаменіться, бо народ повстане й змете вас і ваших дітей. Разом із тим Шевченко не міг не розуміти, що народ — селяни — ще темний, затурканий. Його треба було будити, а будителів слід шукати серед освічених верств суспільства. Пізніше В. І. Ленін писав: «Кріпосна Росія забита і нерухома. Протестує мізерна меншість дворян, безсилих без підтримки народу. Але кращі люди з дворян допомогли розбудити народ» ⁴². Саме до цих освічених дворян і звернені заклики Шевченка: «Розкуйтеся, братайтеся!», «Обніміте ж, брати мої, найменшого брата!»

⁴² Ленін В. I. Роль станів і класів у визвольному русі. — Повне зібр. творів, т. 23, с 382-383.

Серед освічених дворян були не тільки революціонери типу декабристів, петрашевців, але й ліберали, балакуни, фразери. Поет виступав у посланні проти поміщицького лібералізму:

Кричите,

Що бог создав вас не на те,

Щоб ви неправді поклонились!..

І хилитесь, як і хилились!

І знову шкуру дерете

З братів незрящих, гречкосіїв... (I, 330)

Усе послання своїм вістрям спрямоване в сучасність, але автор загострює увагу й на ставленні до минулого. Розмови про минуле України не раз точилися в поміщицьких маєтках. У спогадах переяславського священика І. Б. розповідалося про подібні дискусії. Шевченко довго мовчав, прислухався, не втручався в розмову, а коли його запитали, що він думає про ці питання, то відповів: «Та й набридли ви мені з вашою історією і географією. Подивіться на віщо похожа ваша історія, що в ній написано: «Был такой-то царь, поправил государство, финансы, администрацию и умер, завещавши /148/ государство своему наследнику. Новый государь застал государство в крайне расстроенном состоянии, но старанием и непрестанными заботами поправил дела государства, обогатил казну, учредил суд правый и умер, благословляемый народом... Новый государь застал государство в крайне бедственном положении и т. д.» ⁴³.

Висловлювалася думка, що Шевченко мав тут на увазі «Историю России» І. Кайданова ⁴⁴, хоч таких історій було чимало. Але так само поет виступав і проти ідеалізації історії українського народу.

А гвалту! а крику!

«І гармонія, і сила,

Музика та й годі.

А історія!.. поема

Вольного народа!..» (I, 332)

Дуже можливо, тут йшлося про пролог до повісті П. Куліша «Михайло Чарнышенко», де були навіть подібні слова: «...вспомните дивную историю Малороссии, эту поэму-историю, которая, как героическая песня, легла на скрижалях мира...» ⁴⁵.

Поет показав, що гетьмани були дуже часто рабами сусідніх держав, але разом із тим не поділяв думок про те, ніби історія українського народу вже скінчилася. Ще раніше він висловив певність: народ «розвіє тьму неволі, світ правди засвітить» (I, 307). Та й тепер Шевченко вважав, що не може загинути народ, який уже зазнав волі:

І забудеться срамотня

Давняя година,

І оживе добра слава,

Слава України... (I, 335)

Такий народ стане зрештою господарем у власній хаті:

В своїй хаті своя й правда,

І сила, і воля. (I, 330)

Революційні поезії Шевченка мали величезний розголос і вплив на слухачів. У спогадах В. Тарновського (старшого), записаних М. Білозерським, відтворено, зокрема, враження від послання: «Однажды пришел он (Шевченко. — Ред.) и прочитал только что написанное им известное «Посланіе до земляків». Общее содержание этого произведения, и в особенности те места, где говорится о козацких гетьманах, которых Шевченко первый понял и выставил в их истинном виде, произвело на всех присутствующих потрясающее впечатление: с этого момента поклонение ясновельможным и представление их героями-рыцарями рушилось... Слово Шевченко низвело их с пьедесталов и поставило на надлежащие места» ⁴⁶.

⁴³ До біографії Т. Гр. Шевченка. — Зоря, 1886, № 7, с. 119 — 120.

⁴⁴ Марченко М. І. Історичне минуле українського народу в творчості Т. Г. Шевченка. — К., 1957, с. 52.

⁴⁵ Михайло Чарнышенко, или Малороссия восемьдесят лет назад. — Киев, 1843. Див. також: Сочинения и письма П. А. Кулиша. Киев, 1910, т. 5, с. 90.

⁴⁶ Белозерский Н. Тарас Григорьевич Шевченко по воспоминаниям разных лиц. — Киевская старина, 1882, № 10, с. 69. /149/

З роздумами, висловленими у посланні, безпосередньо пов’язана поезія «Холодний Яр», написана у с. В’юнище 17 грудня 1845 р. Очевидно, саме в цей час Шевченко познайомився з книжкою А. Скальковського «Наезды гайдамак на Западную Украйну в XVIII столетии (1733 — 1768)», що вийшла з друку того ж року. В цій книжці у кривому дзеркалі зображено селянські повстання на Правобережній Україні. Гостро й пристрасно заперечував поет фальсифікацію історії українського народу:

Брешеш, людоморе!

За святую правду-волю

Розбойник не стане. (I, 337)

Рядки ці полемічно спрямовані проти Скальковського, в книжці якого є такі вирази на адресу гайдамаків: «розбойники», «воры», «сухопутные пираты», «на Запорожье... легло вечное пятно бесславия, записанное на многих страницах польских и русских историй» (курсив наш. — Ред.). Шевченко зривав маску з поміщиків-монархістів, які обожнювали «лютого Нерона» — Миколу I і по-блюзнірському зневажали пам’ять про народних героїв:

Та ще й Гонту зневажає,

Ледаче ледащо!

«Гайдамаки не воины, —

Розбойники, воры.

Пятно в нашей истории...» (I, 337; курсив наш. — Ред.)

Як і завжди, поет підносився до широких узагальнень. Обстоюючи добру славу предків, він пов’язував минуле з сучасністю і закінчив вірш грізним випадом на адресу справжніх розбійників — кріпосників:

Розпадеться кара.

І повіє огонь новий

З Холодного Яру. (I, 338)

Для Шевченка минуле було невіддільне від сучасності, від страждань народу, його рідних братів і сестер — кріпаків. Цю рису влучно помітив І. Франко, який писав, що серце поета «здібне було відчути всі великі нещастя української минувшини так живо, немовби се були нещастя та страждання його власної доби і його власної рідні» ⁴⁷.

⁴⁷ Франко 1. Я. Літературна спадщина. К., 1956, т. 1, с 378.

Ще в кінці 1843 р. В. Рєпніна подарувала Шевченкові Біблію. Поет з інтересом читав цю літературну пам’ятку стародавньої писемності. Він не раз використовував образні вирази з неї як епіграфи до своїх творів. Звідси він узяв епіграф і до всього альбому «Три літа» — з пророка Ієремії. Тут, зокрема, виявились його роздуми про історичну долю України, про помилки предків, збільшені нащадками, про гноблення народу людьми, які самі не були вільними, про знищення ватажків, знемагання в боротьбі молоді, людей, які усвідомлюють пригноблене становище народу. Біблія була /150/ з ним і під час подорожей 1845 р. У листі до Родзянок у жовтні 1845 р. він писав: «С того времени, как приехал я в Миргород, ни разу еще не выходил из комнаты, и ко всему этому еще нечего читать. Если бы не Библия, то можно бы с ума сойти» (VI, 37). Про це згадував і А. Козачковський: «Иногда он занимался чтением Библии, отмечая места, поражавшие особенным величием мысли» ⁴⁸.

⁴⁸ Козачковский А. Из воспоминаний о Т. Г. Шевченке.

Біблію Шевченко читав по-своему, як фольклорно-літературний твір, і при використанні кожного разу вкладав у цитату або переспів власний, оригінальний зміст. Такий характер має написаний у с. В’юнище 19 — 20 грудня цикл «Псалми Давидові». Це не переклад для релігійних цілей, як робив П. Куліш, а вільний переспів. Для своєї мети поет обирав співзвучні власним думкам псалми: 1, 12, 43, 52, 81, 93, 132, 136, 149 — саме ті, що могли бути використані для втілення революційних ідей, які він вільно, самостійно викладав у віршованій формі. Коли в 43-му псалмі Шевченко писав:

І діди нам розказують

Про давні кроваві

Тії літа...

Розв’язав ти наші руки

І покрив землею

Трупи ворожі..., (I, 340)

то перед його очима проходила слава батьківщини, героїчних предків, які боролися за волю й незалежність з іноземними загарбниками. Але часи ті давно минули, і замість давніх з’явилися нові гнобителі:

І вороги нові

Розкрадають, як овець, нас

І жеруть!.. (I, 340)

Ясна річ, що під «ворогами новими», «ворогами проклятими» поет мав на увазі кріпосників, царських сатрапів. Цілком певний соціальний зміст вкладав він і в образи «катів», «царів», «рабів», «невольників», «пут», «оков», «кайданів». Шевченко відверто закликав народ «встать на ката знову», славив революційну боротьбу народних мас:

І мечі в руках їх добрі,

Гострі обоюду,

На отмщеніє язикам

І в науку людям.

Окують царей неситих

В залізнії пута... (I, 346)

Одночасно він висловлював романтичні мрії про далеке майбутнє:

Чи є що краще, лучче в світі,

Як укупі жити,

З братом добрим добро певне

Познать, не ділити? (I, 344)

Читаючи «Карманный словарь иностранных слов» петрашевців та іншу такого роду літературу, Шевченко мав уже певні уявлення /151/ про ідеї соціалізму й комунізму. Про це свідчить і текст російських повістей. Але погляди поета на соціалізм в умовах феодальної Росії носили, ясна річ, не науковий, а утопічний характер. Після заслання Шевченкові пощастило провести «Давидові псалми» через цензуру й включити до видання «Кобзаря» 1860 р., щоправда, духовна цензура, яка переглядала псалми, дозволила їх до друку тільки з багатьма купюрами. Більше за інші потерпів 43-й псалом. З нього викреслено такі рядки:

Поборов ти першу силу,

Побори ж і другу,

Ще лютішу!..

Смирилася душа наша,

Жить тяжко в оковах!

Встань же, боже, поможи нам

Встать на ката знову. (I, 341)

У В’юнищі написано низку ліричних поезій: «Маленькій Мар’яні» (20 грудня), «Минають дні, минають ночі» (21 грудня), «Три літа» (22 грудня). Цими поезіями (включаючи «Заповіт», про який мова далі) завершується альбом «Три літа». В образі ліричного героя вірша «Минають дні...» бачимо мужнього борця, який безстрашно дивиться небезпеці у вічі. Найстрашнішою йому здається бездіяльність, пасивність:

Страшно впасти у кайдани,

Умирать в неволі,

А ще гірше — спати, спати,

І спати на волі —

І заснути навік-віки,

І сліду не кинуть

Ніякого, однаково,

Чи жив, чи загинув! (I, 349)

Таким чином, ще до арешту Шевченко ясно уявляв собі перспективу, яка чекала революціонера в царській Росії, — ув’язнення, кайдани, заслання. І все ж бездіяльність здається йому більшим злом, і він, не вагаючись, стає на шлях революційної боротьби. Про це свідчить однойменний вірш збірки «Три літа». В образі «прозрівання», в якому розкривається і назва твору, поет показує зміни, що сталися в його світогляді й творчості протягом трьох років. Поміщиків-кріпосників він називає «зміями», втіливши в цьому образі свою зненависть до поміщицького класу, відвертих кріпосників і ліберальних балакунів.

Тяжко хворий повернувся Шевченко до Переяслава. Тут, у будинку Козачковського, 25 грудня 1845 р. написав він останній вірш у збірці «Три літа» — політичний, революційний заповіт — «Як умру, то поховайте». В образній поетичній формі у ньому проголошено ідею народної селянської революції:

...вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров’ю

Волю окропіте. (I, 354) /152/

«Заповіт» був відображенням селянських протипоміщицьких повстань, узагальненням прагнень і сподівань народних мас, уже освітлених першими проблисками револгоційно-демократичної свідомості. Відомі ще два автографи цієї поезії (також без назви). У рукописній збірці студента І. Лазаревського «Стихотворения Т. Г. Шевченка», в якій є власноручні виправлення поета, вірш подано під назвою «Завіщаніе». Поширювався він серед народу в списках. За одним із таких списків його опубліковано 1859 р. у лейпцігському виданні «Новые стихотворения Пушкина и Шевченки» і того ж року передруковано в окремій українській відбитці — «Поезії». У Росії перші вісім рядків надруковано в петербурзькому виданні «Кобзаря» (1867) під редакторською назвою «Заповіт», що з того часу стала традиційною. Популярності «Заповіту» серед народу сприяло те, що вже у 60-х роках його покладено на музику. Спочатку музику написав М. Лисенко, за ним М. Вербицький, але /153/ в народі утвердилась мелодія музиканта-аматора Г. Гладкого, складена десь на межі 60 — 70-х років. «Заповіт» перекладено на кількадесят мов світу. Глибока пошана народу до цього твору й до його творця виявилась у прекрасній традиції — слухати виконання стоячи.

Уже в середині 40-х років Шевченко був цілком сформованим революційним демократом. Це тим більш важливо, що визрівання революційного світогляду поета відбувалося у феодально-кріпосницькій Росії, коли в країні не було ще революційної ситуації. «Значно важче, — писав В. І. Ленін, — і значно цінніше — уміти бути революціонером, коли ще нема умов для прямої, відкритої, дійсно масової, дійсно революційної боротьби, уміти відстоювати інтереси революції (по-пропагандистському, агітаційно, організаційно) ... в нереволюційній обстановці...» ⁴⁹

4

Видужавши, Шевченко 12 січня 1846 р. прибув у с Мойсівку на традиційні іменини до Т. Волховської. Тут він зустрів багатьох своїх знайомих: В. Забілу, М. Маркевича, Закревських та ін. Зі спогадів М. Корсун і листа М. Маркевича до дружини від 18 січня 1846 р. відомо про лотерею, яку тут влаштували на користь дрібної поміщиці О. Шостки. Розігрували олійний портрет О. Шостки, виконаний Шевченком. За спогадами М. Корсун, на портреті зображено «...сад, клумба роз и Шосточка, идущая по усыпанной песком дорожке под зонтиком в черном шелковом платье, несколько подхваченном кверху, чтобы видны были ноги, и в белом чепчике. Сходство портрета с оригиналом было поразительное: в художественном отношении эта работа Тараса Григорьевича отличалась замечательною тщательностью отделки. Величиною портрет был с аршин высоты и чверти три в ширину» ⁵⁰.

⁴⁹ Ленін В. І. Дитяча хвороба «лівизни» в комунізмі. — Повне зібр творів т. 41, с. 77.

⁵⁰ С[торожен]ко [А. В.] Из воспоминаний Марьи Давыдовны Корсун. — Киевская старина, 1885, № 12, с. 719-720.

Портрет виграла М. Корсун, поміщиця с. Велика Круча Пирятинського повіту, потім він перейшов до двоюрідної сестри Шостки — Г. Огронович, поміщиці с. Салівка на Полтавщині. Доля портрета невідома.

Не зберігся також акварельний портрет невідомої жінки в блакитному вбранні, але є його репродукція (VII, № 127). До цього приблизно часу належать акварельні портрети невідомої жінки в бузковій сукні (VII, № 128) та купця (VII, № 129).

З Мойсівки Шевченко поїхав у с Ісківці до О. Чужбинського. У спогадах останнього читаємо: «Однажды неожиданно заехал он ко мне перед масленицей — бледный и с обритою головою по случаю недавней горячки. Тогда он постоянно носил черную бархатную шапочку. Я и не знал, что он больной в нескольких верстах лежал /154/ в П[ереяславском] уезде. Во время болезни Шевченко написал много стихотворений. В этот и последний раз он заехал ко мне в Исковцы с целью пригласить меня сопутствовать ему по Малороссии: он располагал срисовать древнюю утварь по церквам и монастырям, а для меня какое бы то ни было путешествие сделалось необходимостью» ⁵¹.

Під час перебування в Лубнах на ярмарку на Шевченка звернув увагу лубенський городничий В. Андреев. Про це відомо з архівної справи III відділу 1849 р., в якій згадується про перебування поета в Лубнах 1846 р.

У лютому 1846 р. в польському вільному місті Кракові, що було розташоване на території тієї частини Польщі, яка відійшла до Австрії, але юридично їй не належала, почалось національно-визвольне повстання. Водночас революційне полум’я антифеодального руху охопило чимало сіл Галичини (так звана мазурська різанина). Краківське повстання дістало високу оцінку К. Маркса. На мітингу, присвяченому другим роковинам повстання, 22 лютого 1848 р. Маркс казав: «Краківська революція подала славний приклад всій Європі, ототожнивши національну справу з справою демократії і з визволенням пригнобленого класу» ⁵².

Ми не знаємо, чи міг Шевченко відразу ж довідатися про події в Кракові (пізніше він напевно про них знав від друзів по засланню), але лубенський городничий Андреев пов’язав перебування поета в Лубнах із цими подіями. 1849 р. Андреева віддали під суд за службові злочини. Звільнений після тривалого слідства, він подав на ім’я царя доповідну записку, в якій виправдував свої дії, зокрема нагадував про той час, коли «мятеж свирепствовал в Кракове и в Галиции». Саме тоді в Лубни прибула польська трупа на чолі із шляхтичем Лютомським. Андреев прийняв акторів за зграю безпашпортних бурлак і наказав заарештувати їх. У зв’язку із цим у доповідній записці згадано й Шевченка: «В самое это время явился в город Лубны известный возмутитель академик Тарас Шевченко, который своими либеральными возгласами, сочиненными им, и оскорбительными эпиграммами противу особы вашего императорского величества, видимо, старался бросить пламенник мятежа и кровавых междоусобий и в Малороссии, подобно происходившим в западных губерниях, восстановил народ противу законной власти» ⁵³. В. Андреев пропонував вжити поліцейських заходів і щодо Шевченка, але полтавський губернатор М. Ознобишин заперечив і наказав звільнити заарештованих поляків. Тоді Андреев написам донос до Петербурга, «вследствие чего означенный государственный преступник (Шевченко. — Ред.) был схвачен и понес заслуженное им наказание» ⁵⁴.

⁵¹ Чужбинский А. Воспоминания о Т. Г. Шевченке, с. 17 — 18.

⁵² Маркс К., Енгельс Ф. Твори, т. 4, с. 470.

⁵³ Дьяков В. А. Шевченко и польское национально-освободительное движение. — В кн.: Тарас Шевченко. М., 1962, с. 195 — 196.

⁵⁴ Там же.

До речі, як вказував М. Чалий, В. Рєпніна також /155/ пов’язувала арешт Шевченка 1847 р. із якимось доносом лубенського городничого ⁵⁵.

У Прилуках сталася пригода, що свідчить про гуманізм поета, співчутливе ставлення до горя людей усіх національностей. О. Чужбинський пригадував: «В то время, как в Пр[илуках] перепрягали нам лошадей — это было ночью — в соседней улице случился пожар. Горела убогая (єврейська. — Ред.) лачужка. Народ сбегался... Мы прибежали на пожар в свою очередь, и Т[арас] Г[ригорович] бросился спасать имущество погорельцев. Он наравне с другими выносил разный хлам...» ⁵⁶

О. Чужбинський занотував ще одну пригоду, яка свідчить про велику витримку й силу характеру Шевченка. У лютому 1846 р. чи ще в грудні 1845 р. вони побували в Березовій Рудці у Закревських. Одного разу всі виїхали до родичів Закревських. Марія Олексіївна чудово виконувала Шопена, письменниця Софія Закревська ⁵⁷, з якою Шевченко познайомився ще 1843 р., розповідала цікаві епізоди з минулого побуту українських панів. Час минав непомітно, а надворі лютувала завірюха. Господарі затримували гостей у себе, але жінки вирішили вертатися додому. Дорогою завірюха посилилась, коні збилися з дороги, їхали навмання. Жінки дуже перелякалися, й тут виявилась вдача Шевченка, який ніколи не розгублювався. Він співав «Ой не шуми, луже», запорізьку пісню:

Ой которі поспішали, —

Ті у Січі зимували,

А которі зоставали, —

У степу пропадали.

Далі О. Чужбинський розповідав: «Отчаяние начало овладевать нашими спутницами, и много надо было усилия Шевченку успокоить их. Он начал импровизировать «Метель» и сложил несколько строф, которые однако же разнеслись вслед за порывами бури, потому что впоследствии ни он, ни мы не могли их вспомнить. Кажется, что у меня уцелели некоторые отдельные стихи, но не привожу их из боязни, чтобы не вмешалась какая-нибудь строчка собственного сочинения. Знаю только, один куплет выражал мысль, что козакам было бы хорошо в обществе таких милых спутниц» ⁵⁸.

⁵⁵ Чалый М. К. Жизнь и произведения Тараса Шевченка, с. 62 — 63.

⁵⁶ Чужбинский А. Воспоминания о Т. Г. Шевченке, с 18.

⁵⁷ Висловлювалася думка, що «С. Закревська» — псевдонім Я. де Бальмена (Зленко Г. «Мій Якове добрий», книголюб розвідує. — Друг читача, 1976, 8 січня; див. також: Сарана Ф. К. Фототипічне перевидання творів Т. Г. Шевченка. — Архіви України, 1966, № 2, с 41). Свого часу повість С Закревської «Институтка» позитивно оцінив В. Бєлінський.

⁵⁸ Чужбинский А. Воспоминания о Т. Г. Шевченке, с 16 — 17.

Разом з О. Чужбинським Тарас Григорович прибув до Ніжина. Про їх приїзд відразу стало відомо, й двері їхньої кімнати не зачинялися. Поета відвідували студенти гімназії вищих наук (ліцею князя Безбородька), де свого часу вчилися Гоголь, Забіла, Гребінка та ін. Шевченкові особливо сподобався студент останнього курсу /156/ М. Гербель. До його альбому він вписав перші чотири рядки з присвяти «Гоголю»: «За думою дума роєм вилітає...». Згодом Гербель став перекладати поезії Шевченка російською мовою. Дуже теплою була зустріч із давнім другом І. Сошенком, який викладав у гімназії малювання.

З Ніжина Шевченко і Чужбинський вирушили до Чернігова й спинилися в готелі «Царьград» (V, 45), в якому свого часу спинялися Пушкін і Гоголь. Сюди поет прибув за завданням Археографічної комісії. Це підтверджують його «Археологічні нотатки» (VI, 308-310).

Слід відзначити, що «Археологічні нотатки» (вперше опубліковані тільки в 1925 р.) свідчать про значну наукову роботу Шевченка. Для того щоб дати такий докладний опис, поет повинен був звернутися до багатьох історичних джерел. На жаль, нотатки й досі мало досліджені нашими істориками та археологами. До статті «Археологічні нотатки» в «Шевченківському словнику» ми не могли подати жодної бібліографії.

Ці історичні дослідження Шевченка супроводжувались інколи малюнками: «Потір із церкви с Мохнатий» (VII, № 316). Очевидно, в цьому селі він не був, бо сам потір (чаша в християнському культовому обряді) знаходився тоді в Чернігові. Такого ж характеру малюнки «Трапезна чаша» (VII, № 317) та «Енколпіон» (VII, № 318).

Удвох із О. Чужбинським Шевченко побував у Чернігівському дворянському зібранні, де зустрів кількох шанувальників поезії. Вони запросили поета в свої маєтки. На другий день Чужбинський написав жартівливий вірш, в якому були назви квітів і рослин жіночої статі, а Шевченко намалював ілюстрацію до нього. Пізніше Чужбинський згадував: «...заставив меня повторить, он тотчас же присел к столу, взял карандаш и на полях сделал иллюстрацию, сколько мог запомнить иную личность. Разумеется, сходства не было, потому что в час времени не мог же он разглядеть незнакомых физиономий, но было много комизма в фигурах иных растений, особенно смешно вышли — капуста, пион, морковь и т. п. Т[арас] Г[ригорьевич] необыкновенно усердно занялся делом и принял его близко к сердцу.

— Ось знаєш що, — сказал он, — ось перепиши лишень начисто і зостав мені більше місця — я гарненько ілюструю.

Пока он пил чай, я переписал стихотворение, а к обеду была готова мастерская иллюстрация, которая долго сохранялась у меня, но в прошлом году утрачена вместе с другими интересными для меня бумагами» ⁵⁹.

⁵⁹ Там же, с 22.

На запрошення А. Лизогуба, який дуже високо цінував його творчість, поет у березні 1846 р. прибув у с Седнів біля Чернігова. А. Лизогуб був прогресивно настроєною людиною. Він підтримував зв’язки з Тарасом Григоровичем і на засланні, поки III відділ не заборонив йому з ним листуватися. Лизогуб сам малював. Тому /157/ в нього була добре устаткована майстерня, в якій працював Шевченко.

Бував він і в маєтку старшого брата Андрія Лизогуба — Іллі. І. Лизогуб також належав до прогресивно настроєної частини дворянства, був учасником війни 1812 р., ад’ютантом М. Рєпніна-Волконського, учасником масонської ложі «З’єднаних слов’ян» у Києві, жив деякий час за кордоном, був відомий як композитор, підтримував зв’язки із засланим поетом, допомагав йому матеріально.

У майстерні А. Лизогуба виконані портрети Андрія (олівець, VII, № 133) та Іллі (олія, VII, № 134). Створені тут також малюнки з натури: «Коло Седнева» (VII, № 135), «Чумаки серед могил» (VII, № 136), «В Седневі» (VII, № 137). На останньому зображено залишки старої будівлі XVII ст., так званої Кам’яниці. Є відомості, що в Седневі Шевченко писав вірші. О. Жемчужников, близький знайомий поета, у листі до О. Кониського зазначав, що стіни в майстерні Лизогуба були списані віршами Тараса Григоровича.

На деякий час поет виїжджав до Чернігова і тут доглядав хворого Чужбинського, у спогадах якого читаємо: «Шевченко приехал и прожил со мною, пока мне сделалось лучше. Тогда же он снял с меня превосходный портрет карандашом и снова отправился в Седнев» ⁶⁰. Портрет цей не зберігся. До альбому Чужбинського Шевченко вписав також свою поезію «Не женися на багатій».

Побувши ще трохи в Седневі, Шевченко виїхав до Киева. По дорозі він спинявся в с. Лемеші й у Козельці: у повісті «Княгиня» згадано хату в Лемешах, яку збудувала Н. Розумовська, і собор у Козельці, споруджений на її кошти. На довший час він спинився в с. Марківці, де виконав, як свідчив художник О. Сластіон, вісім портретів поміщиків Катериничів. З них збереглося тільки чотири: власниці маєтку Марії Федорівни (VII, № 138), її синів Олександра та Петра Андрійовичів (VII, № 140), Тетяни, дружини старшого сина Петра, уродженої Афендик (VII, № 141), її матері Олени Афендик (VII, № 142). За народними переказами, Шевченко був у с Мостище (тепер с. Петрівське). Тут він міг почути розповіді про події, пізніше використані в поемі «Княжна» ⁶¹.

5

Наприкінці березня або на початку квітня 1846 р. Шевченко прибув до Києва ⁶² і оселився тут на тривалий час. Жив він спочатку на Інститутській вулиці (тепер вул. Жовтневої революції), протії Інституту шляхетних дівчат (тепер Жовтневий палац культури) — на цьому місці нині побудовано готель «Москва», пізніше на Хрещатику проти Бессарабської площі.

⁶⁰ Там же, с 25.

⁶¹ Шевченківські місця на Україні. — К., 1957, с 90.

⁶² Нез’ясованим лишається питання, чи був поет у Києві 28, лютого: цим числом датована перша його розписка про одержання грошей від Археографічної комісії. Див.: Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії, с 74. /158/

Як співробітник Археографічної комісії поет систематично одержував гроші и далі виконував її доручення ⁶³.

12 квітня Академія мистецтв звертається до сенату з рапортом про виключення Шевченка та ряду художників з податного стану. 17 квітня сенат видає відповідний указ. Що ж до Шевченка та окремих художників в указі сказано так: «...оставить от избрания другого рода жизни свободными...» ⁶⁴.

На цей час припадає знайомство й зближення Шевченка з багатьма членами Кирило-Мефодіївського товариства. Десь наприкінці квітня він познайомився з одним із організаторів і керівників товариства — М. Костомаровим, який викладав історію в Київському університеті. Костомаров так описав це знайомство: «Познакомился я с Тарасом Григорьевичем в Киеве в 1846 году. До того я знал о нем как о поэте, чрезвычайно ценил его талант, но никогда не видел в глаза. Весною 1846 года жил я в Киеве на Крещатике, на углу Бессарабской площади, в доме Сухоставского; напротив моей квартиры, на другой линии Крещатика, был трактир с номерами, а в одном из этих номеров появился тогда Шевченко... Около месяца я знал, что напротив меня живет знаменитый украинский поэт, но случая не представлялось с ним встретиться, а я был слишком занят, дорожил временем и день ото дня откладывал начало знакомства с ним. В апреле, после пасхи, не помню теперь, кто из моих знакомых явился ко мне с Тарасом Григорьевичем. С первого же раза произвел он на меня такое приятное впечатление, что достаточно было поговорить с этим человеком час, чтобы вполне сойтись с ним и почувствовать к нему сердечную привязанность. Я всегда очень любил умного малоросса-простолюдина: его простодушие в соединении с проницательностью, его добросердечный юмор и беззаботную веселость, смешанные с грустью, его идеализм с практической рассудительностью, его готовность любить до самоотвержения вместе с тонким умением распознавать искренность от притворства, — но эти качества в Тарасе Григорьевиче, как-то сразу выказываясь, оттенялись тем признаком поэзии, какой присущ только таким натурам, как его. Достаточно того, что я полюбил тогда же Тараса Григорьевича» ⁶⁵.

⁶³ Крім згаданої дати, є розписки: 29 березня, 30 квітня, 31 травня, 25 червня, 30 липня, 28 серпня, 30 вересня, 29 жовтня, 11 і 31 грудня 1846 р. Див.: Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії, с 74.

⁶⁴ Там же, с 75.

⁶⁵ Костомаров Н. И. Письмо к издателю-редактору «Русской старины» М. И. Семевскому. — Русская старина, 1880, № 3, с. 597.

Познайомився Шевченко також з багатьма студентами університету, зокрема з тими, що увійшли до Кирило-Мефодіївського товариства. Не всі ці знайомства відомі. Так, ми знаємо про знайомство в цей час з І. Посядою (Посяденком). В. Білозерський, з яким Шевченка познайомив П. Куліш на контрактах 1844 р., писав 1 травня 1846 р. в листі до М. Гулака: «Вчера был у меня Иван Як. П[осяда] и сказал, что Ш[евченко] написал новую поэму — «Иоан Гусс». Я поневоле приятно позадумался над тем, какого гениально-/159/го человека мы имеем в Тарасе Гр[игорьевиче]; ибо только гений посредством одного глубокого чувства способен угадывать и потребности народа и даже целого века, — к чему не приведут никакая наука, ни знания, без огня поэтического и вместе религиозного» ⁶⁶.

Тут уперше в історії висловлено думку про геніальність Шевченка, виявлення в його поезії потреб народу й епохи, хоч і подану крізь призму релігійного світосприймання, не властивого поетові.

Очевидно, І. Посяді були відомі й «Давидові псалми», бо в цьому ж листі В. Білозерського згадано їх «перевод», знову у сприйманні, яке не відповідало духові й характеру переспівів Шевченка.

Незабаром після першої зустрічі Тарас Григорович ознайомив зі своїми новими творами зі збірки «Три літа» М. Костомарова. Перше враження історик відтворив у згаданому листі до М. Семевського: «В другой раз, через несколько дней после первого свидания, Шевченко посетил меня снова, и мы сидели в садике, находившемся при дворе Сухоставских. Был очаровательный весенний день, цвели в полном цвету вишни и сливы, расцветать начинала сирень, завязывались цветочные почки на яблонях и грушах, пели птицы, — никогда не забуду я этого дня. Шевченко принес с собою в кармане несшитую тетрадь своих нигде еще не напечатанных стихотворений, читал их, довел меня до совершенного восторга и оставил свои произведения у меня. С тех пор до июня месяца несколько раз бывал у меня Шевченко по вечерам...» ⁶⁷

В автобіографії, продиктованій Н. Білозерській, він пригадував: «Особенно сильное впечатление произвел на меня «Сон», неизданная антицензурная поэма Шевченко. Я читал ее и перечитывал всю ночь и был в полном упоении» ⁶⁸.

Костомаров перелічив склад учасників вечірок, отже, й знайомих Шевченка: М. Гулак, В. Білозерський — одні з організаторів Кирило-Мефодіївського товариства; О. Маркович — студент університету, етнограф; Д. Пильчиков — учитель; С. Зенович — професор хімії Київського університету, на той час декан філософського факультету ⁶⁹.

Літературні вечірки відбувалися також у В. Тарновського (старшого). Склад був майже той самий. Син Тарновського назвав Шевченка, Костомарова, В. Білозерського. Про те, що в товаристві Шевченка завжди було цікаво, йдеться у спогадах Костомарова: «Беседа с Шевченко никогда не могла навести скуку и была необыкновенно приятна: он умел кстати шутить, острить, потешать собеседников веселыми рассказами и никогда почти в обществе знакомых не проявлял того меланхолического свойства, которым проникнуты многие из его стихотворении» ⁷⁰.

⁶⁶ За сто літ, кн. 2, с. 52.

⁶⁷ Русская старина, 1880, № 3, с. 598.

⁶⁸ Автобиография Н. И. Костомарова. — Русская мысль, 1885, № 5, с. 211.

⁶⁹ Автобиография Н. И. Костомарова / Под ред. В. Котельникова. — М., 1922, с. 190.

⁷⁰ Костомаров Н. Споминки про Шевченка. — В кн.: Шевченко Т. Г. Кобзарь. Прага, 1876, с. VIII. /160/

Деякі поезії Шевченко послав П. Кулішеві в Петербург. Сповіщаючи в листі до О. Бодянського від 23 травня 1846 р. про одержання чотирьох чудових творів, Куліш писав: «О Шевченке рассказывают чудеса. Он, говорят, написал поэму «Иоанн Гус» и множество стихотворений, которые малороссияне знают уже наизусть» ⁷¹.

Саме в цей час (кінець 1845 — початок 1846 р.) оформляється таємна антикріпосницька організація — Кирило-Мефодіївське товариство. У нас, на жаль, не видано збірника документів цього товариства й немає монографічного дослідження його історії, ідеології й тактики, крім застарілої книжки Й. Зайончковського. Свідчення братчиків у III відділі, спогади, написані значно пізніше, не завжди точно й об’єктивно відтворюють справжній характер цієї політичної організації, яка так переполошила царат. М. Костомаров — один з головних організаторів і ідеологів товариства — бувши й у той час ліберально-поміркованою людиною, став ще більш обачним і обережним на допитах у III відділі та в усій пізнішій своїй діяльності. Ця поміркованість особливо виявляється у спогадах Костомарова, в обох варіантах його автобіографії. У варіанті, опублікованому вже після його смерті, 1890 р., він розповідав про те, як, приїхавши до Києва, оселився в М. Гулака й разом із ним почав вивчати сербську мову. Їх часто відвідували В. Білозерський і О. Маркович. У цьому гуртку виникла ідея організувати товариство, яке б поширювало ідеї слов’янської спільності. Костомаров написав проект статуту товариства. Далі він зазначав: «Товарищи мои искренно приняли эти идеи: самому обществу предположено было дать название общества св. Кирилла и Мефодия, славянских апостолов» ⁷².

До речі, у варіанті, який не призначався до друку, а був продиктований Н. Білозерській, Костомаров говорить про трохи ширші завдання товариства: «Тут же явилась мысль о создании общества, которое бы имело целью распространение идеи славянской взаимности и будущей федерации славянских народов на основании полной свободы и автономии народностей» ⁷³. Це вже щось інше — в умовах самодержавства ідея федерації всіх слов’янських народів на основі політичної свободи й автономії об’єктивно набирала революційного характеру. Цікаво, що саме на цей момент звернув увагу В. І. Ленін, конспектуючи книжку реакціонера С. Щоголева «Украинское движение, как выражение южно-русского сепаратизма»: товариство відстоювало «федерацию автономных славянских штатов и республику» ⁷⁴.

⁷¹ Киевская старина, 1897, № 9, с. 399.

⁷² Автобиография Н. И. Костомарова. — Литературное наследие. Спб., 1890, С. 62.

⁷³ Автобиография Н. И. Костомарова. — Русская мысль, 1885, № 5, с. 211.

⁷⁴ Ленинский сборник, XXX. М., 1937, с. 16.

Познайомившись добре з Шевченком, Костомаров поінформував його про ідеї Кирило-Мефодіївського товариства: «В то время всю мою душу занимала идея славянской взаимности, общения духов-/161/ного народов славянского племени, и когда я навел разговор с ним на этот вопрос, то слышал от него самое восторженное сочувствие, и это более всего сблизило меня с Тарасом Григорьевичем» ⁷⁵.

У кінці минулого століття була поширена версія, ніби ідеї товариства мали вплив на творчість Шевченка. Пустив її у світ П. Куліш у своєму «Історичному оповіданні». Згадавши про те, як з Костомаровим «раз по раз вони сходились і вели широкі розмови про всю слов’янщину», він додав: «Отоді ж то Шевченко понаписував високі свої твори: «До мертвих і живих...», «Шафарикові» й інші» ⁷⁶.

Виходило, ніби Шевченко у посвяті «Шафарикові» та в посланні «І мертвим, і живим...» тільки у віршованій формі переповідав те, про що говорив Куліш з Костомаровим. Тим часом обидва названі твори написані в листопаді й грудні 1845 р., до знайомства Шевченка з Костомаровим, тоді, коли Куліш був уже в Петербурзі. Та й саму ідею слов’янського єднання поет перший висунув значно раніше: у передмові до «Гайдамаків» (1841), в уривку з драми «Никита Гайдай» (1842) — задовго до знайомства з Кулішем.

У Шевченка була власна концепція слов’янського єднання, яку він пропагував у своїй творчості від самого початку, концепція, невіддільна від системи його суспільно-політичних поглядів. Різницю між слов’янською концепцією поета і слов’янофілів добре показав свого часу І. Франко: «Шевченко не любив слов’ян за те тільки, що вони слов’яни, не бачив ані жодного містичного значення в їх назві, не впускався в туманні міркування про світлу будущину слов’янської раси на тій одинокій основі, що «захід» гниє, а слов’яни здорові, непочаті, не вірив ні в які окремі принципи будущої «слов’янської» культури. З минувшини слов’ян він підносив тільки такі моменти, де слов’яни (одиниці) вносили свої вклади в скарбівню загальнолюдської цивілізації» ⁷⁷.

Шевченко мислив собі єднання вільних слов’ян. Тому його передусім хвилювала доля слов’ян у Російській імперії: українців, росіян, білорусів. На перший план він висував ідею соціального визволення, знесення кріпацтва, повалення самодержавства. Саме ці ідеї були провідними в творах поета періоду «трьох літ»: «Сон», «Кавказ», «І мертвим, і живим...», «Заповіт».

⁷⁵ Костомаров Н. И. Письмо к издателю-редактору «Русской старины» М. И. Семевскому, с. 598.

⁷⁶ Куліш П. Хуторна поезія. — Львів, 1882. Цит. за: Куліш П. Спогади про Т. Шевченка. — К., 1930, с. 26.

⁷⁷ Франко І. Я. Чи справді Т. Шевченко написав вірш «Слов’янам»? — Зібрання творів! В 50-ти т. К., 1981, т. 31, с 25.

Такі радикальні революційно-демократичні ідеї, загострені в Шевченковому дусі, ліберал Костомаров не міг поділяти повністю. Ось його власне свідчення, правда, пізнішого часу, але в якійсь мірі воно відбивало і його першу реакцію на революційні твори Шевченка: «Тарас Григорьевич прочитал мне свои ненапечатанные стихотворения. Меня обдало страхом... Я увидел, что муза Шевченко раздирала завесу народной жизни. И страшно, и сладко, и /162/ больно, и упоительно было заглянуть туда!.. Сильное зрение, крепкие нервы нужно иметь, чтобы не ослепнуть или не упасть без чувств от внезапного света истины... Ибо этот светоч горит нетленным огнем — огнем Прометея...» ⁷⁸

Тим-то не міг Шевченко беззастережно прийняти деякі програмні положення Кирило-Мефодіївського товариства. Знову-таки про це свідчив сам Костомаров: «Когда я сообщил Шевченко о существовании общества, он тотчас же изъявил готовность пристать к нему: но отнесся к его идеям с большим задором и крайнею нетерпимостью, что послужило поводом ко многим спорам между мною и Шевченко» ⁷⁹,

Слід згадати й про те, що навіть між ліберально настроєними братчиками не було повної єдності поглядів, зокрема в національному питанні. Цікавий з цього погляду лист П. Куліша до М. Костомарова від 27 червня 1846 р. Очевидно, в листі Костомарова йшлося про українську мову. Куліш писав: «Вы говорите, что можно писать на этом языке только мужицкие повести. Но у вас перед глазами Шевченко, который выражает на этом языке и псалмы Давида, и чувства, достойные уст самого высшего общества:

Обідрана, сиротою, понад Дніпром плаче;

Тяжко-важко сиротині, а ніхто не бачить»⁸⁰.

І в цих питаннях у Шевченка як мужицького демократа й мужицького поета могли бути суперечки з Костомаровим, який і тоді, й пізніше обстоював теорію «української мови для хатнього вжитку».

Коли у Костомарова, Білозерського й були плани організації, то справа почала змінюватися з прибуттям до Києва Шевченка. Давно вже висловлюється думка, що не братчики впливали на поета, а навпаки, він своїми полум’яними революційними творами, своїми революційно-демократичними поглядами мав вплив на багатьох членів таємного товариства. Найближчим до Шевченка за ідейними поглядами був М. Гулак. На жаль, ми не маємо документальних даних про ближчі взаємини між ними, але про вплив Шевченка на студентську молодь, зокрема й на членів товариства, є чимало матеріалів.

Приблизно в травні до Києва прибув О. Чужбинський. Разом з Шевченком і Сажиним, другом поета по Академії мистецтв, він оселився на так званому Козиному болоті ⁸¹.

⁷⁸ Науково-публіцистичні і полемічні писання Костомарова. — К., 1928,

с 88 — 89.

⁷⁹ Автобиография Н. И. Костомарова. — Русская мысль, 1885, № 5, с. 211.

⁸⁰ За сто літ, кн. 2, с. 53 — 54.

⁸¹ Нині — приблизно район площі Жовтневої революції і найближчих вулиць. У будинку, де жив Шевченко (тепер пров. Т. Г. Шевченка, № 8а), після реставрації 1928 р. відкрито Літературно-меморіальний будинок-музей Т. Г. Шевченка (філіал Державного музею Т. Г. Шевченка).

Тут Шевченко незабаром познайомився зі студентом університету поляком Ю. Беліною-Кенджицьким, пізніше письменником, революціонером. Студент /163/ почув одного разу, як хтось дуже гарним і чистим голосом співає «Гей, на горі там женці жнуть». Співи чулися не раз, але співаків він не бачив. Якось Беліна затягнув і собі українську пісню «Ой у лузі криниченька». Незабаром перед ганком з’явився Шевченко. Мемуарист дає портрет поета: «...середнього росту, доволі дебелий, з лиця дуже звичайний... а ніс, як у нас кажуть, кирпатий. Зате очі мав незвичайні — великі... бистрі, блискучі, повні жвавості. Сяяло з них розумом. На голові мав бриль... а з-під бриля спадали в безладді густі звої чорного волосся» ⁸².

Ю. Беліна-Кенджицький знав уже Шевченка як автора «Кобзаря». Тому між ними відразу встановилися дружні взаємини. Як пригадував мемуарист, Тарас Григорович добре розмовляв польською мовою. Одного разу поет якимось таємничим голосом запросив Беліну до себе. Видно, він на когось чекав, але гість не прийшов. Наступного дня Шевченко запросив його знову й повідомив, що «Микола» прийшов (це був М. Костомаров). Ще в хаті Беліни він розповів про свої незгоди з Костомаровим у національному питанні. У спогадах це викладено так: «Я кажу йому (Костомарову. — Ред.): «Слухай, хочеш будувати новий світ слов’янськими руками, а боїшся з ляхом говорити про це. То з ким же у чортового батька будуватимеш? З нашими панками не втнеш». А він на те: «Тузались ми з ляхами довго, — не вірю». Говори з дурним. Билися, доки було за що, а тепер і їх і нас одна рука по головці гладить. Пора схаменутись. Насилу укошкав його. Приходь!» ⁸³

Спогади Беліни свідчать про ідейні незгоди, які виникли відразу ж після вступу Шевченка до таємного товариства між ним і головним організатором його — Костомаровим, про дружнє, інтернаціоналістське ставлення поета до всіх народів, зокрема до польського, та про великий вплив його на прогресивну молодь, хоч мемуарист і лишався на той час на позиціях шляхетського революціонера.

Про значний вплив Шевченка на студентську молодь, яка ввійшла до таємного товариства, свідчать і вірші, присвячені йому братчиками. Студент А. Андрузький написав:

Скажи мені, батьку,

Що діється з нами —

Як на тебе глянем,

Мов не тії станем:

Ясними очима

Дивимось, і серцю

Віриться в судьбину;

І нам дасться доля,

Колись слава, воля

Навіда Вкраїну! ⁸⁴

⁸² Спогади опубліковано польською мовою 1918 р. (Gazeta Lwowska, № 8), Українською мовою — 1927 р. (Український голос, Перемишль, 13 і 20 березня). Цит. за: Біографія Т. Г. Шевченка за спогадами сучасників, с 104.

⁸³ Там же, с 106.

⁸⁴ Листи до Т. Г. Шевченка, с 56.

Аналогічні думки висловлені й у вірші О. Навроцького, написаному, щоправда, пізніше, але, оскільки автор лишився вірним заповітам Шевченка, не може бути сумніву, що тут відтворено ставлення до великого поета і в 1846 р.: /164/

А ти ж, рідний тату,

Піднімав нас всіх угору,

Привертав до хати;

Єднав слов’ян всіх докупи

У сім’ю велику,

Благав бога, щоб злилися

Слов’янськії ріки,

Щоб братами люди стали

Вовіки і віки ⁸⁶.

Навіть ліберал П. Куліш, який також, як і М. Костомаров, не поділяв революційних ідей Шевченка, у спогадах про поета не міг не відзначити величезний вплив його на маси. Повернувшись з Петербурга до Києва, Куліш був здивований тим пієтетом, яким був оточений Тарас Григорович з боку молоді. Він порівняв його з пророком: «...побачив я вочевидь давнього пророка». Процитувавши рядки з поезії О. Пушкіна «Пророк», далі зазначив: «Я знайшов знаменитого кобзаря, оточеного глибокою шаною від представників місцевої інтелігенції» ⁸⁶. В «Історичному оповіданні» Куліш повторив цю думку: «Се вже був не кобзар, а національний пророк... Всі ми знали... як «Отче наш», «Шевченкові плачі та пророкування» ⁸⁷. Власне, це пізніше констатували й царські посіпаки у III відділі. У доповіді шефа жандармів О. Орлова Миколі І сказано: «Шевченко приобрел между друзьями своими славу знаменитого малороссийского писателя, а потому стихи его вдвойне вредны и опасны...» ⁸⁸

Таким чином, можна зробити цілком певний висновок про вплив Шевченка на значну частину членів Кирило-Мефодіївського товариства. Крім уже названих, слід сказати про М. Савича, який також поділяв думки Шевченка. Через нього, як ми згадували, поет передав до Парижа А. Міцкевичу автограф поезії «Кавказ».

Основні програмові документи товариства — «Устав», «Главные правила», «Книги битія українського народу» («Закон божий»), одна відозва до українців, а друга — до росіян і поляків — складені були керівниками-лібералами (головним чином Костомаровим). Не виключена, проте, можливість впливу Шевченка на Костомарова, на «Книги битія українського народу», де ряд різких висловів на адресу монархів міг з’явитися не без участі поета.

6

Шевченко далі виконував свої обов’язки як співробітник Археографічної комісії. Він, зокрема, зайнявся змалюванням історичних пам’яток Києва. У спогадах О. Чужбинського відзначено: «Шевченко задумал снять все замечательные виды Киева, внутренности храмов и интересные окрестности. Сажин взял на себя некоторые части, и оба художника пропадали с утра, если только не мешала погода» ⁸⁹.

⁸⁵ [Белозерский В.] Значение Шевченко для Украины... — Основа, 1861, № 6, с. 20.

⁸⁶ Куліш П. Спогади про Шевченка, с. 31.

⁸⁷ Там же, с. 45 — 46.

⁸⁸ Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії, с. 130.

⁸⁹ Чужбинский А. Воспоминания о Т. Г. Шевченке, с. 25.

Так з’явилися акварелі: «Костьол у Києві», «Аскольдова /165/ могила» (VII, № 143, 145). Правда, під останнім малюнком є підпис М. Сажина, але в академічному виданні його віднесено до творів Шевченка з такою аргументацією: «За композицією твору, освітленням і особливо за прийомом зображення дерев, невластивими почерку Сажина, а також за зображенням окремих деталей — людських постатей, тину, будяків, які зустрічаються в багатьох творах Шевченка, малюнок може бути визначений тільки як один з київських пейзажів, які Шевченко виконував улітку 1846 р.; визначити конкретно, в чому саме полягала участь Сажина у виконанні цього малюнка, неможливо» (VII, № 145).

Приблизно у цей же час виконані сепії «Церква всіх святих у Києво-Печерській лаврі» та «Васильківський форт у Києві» (VII, № 144, 146). Під першою також є підпис М. Сажина. Це, очевидно, один із тих малюнків, про які зазначав О. Чужбинський: «Сажин взял на себя некоторые части». В академічному виданні сепію подано серед творів Шевченка з приміткою: «В цьому малюнку Сажину, безсумнівно, належить зображення жінки та монаха» (VII, № 144) ⁹⁰. Пізніше, на засланні, в повісті «Близнецы», поет згадав про відвідання Лаври: «Кто, посещая Киево-Печерскую лавру, не отдыхал на типографском крыльце, про того можно сказать, что был в Киеве и не видал киевской колокольни... Я долго, а может быть, и никогда не забуду этого знаменитого крыльца... Утро было тихое, ясное, а перед глазами вся Черниговская губерния и часть Полтавской. Я хотя был тогда и не меланхолик, но перед такой величественной картиной невольно предался меланхолии» (IV, 126 — 127). Шевченко порівняв тони й лінії цієї «мальовничої картини» з могутніми акордами музики Й. Гайдна.

⁹⁰ Затенацький Я. П. Невідомий твір Т. Г. Шевченка. — В кн.: Мистецька спадщина Т. Г. Шевченка. К., 1959, вип. 1, с 125.

З околиць Києва змальовано: «Китаївська пустинь. Троїцька церква» (збудована 1786 р.; VII, № 319), «Пейзаж» (краєвид Києво-Печерської лаври; VII, № 320), «Вишгород» (VII, № 321). Київ тоді був розташований у чудовій місцевості, в горах, укритих буковим і грабовим лісом. На південному сході зберігалися ще давні вали та рів — городище феодальних часів. У написаній на засланні повісті «Варнак» Шевченко згадав «огромные пещеры, вырытые, как кажется, во время Андрея Боголюбского. На горе, в которой вырыты пещеры, заметны и до сих пор следы земляных укреплений, может быть, ограды его загородного терема» (III, 163). З городища відкривався прекрасний краєвид на Дніпро й Задніпров’я. Поблизу була велика могила слов’янських часів. На горі за ставком розташований монастир, де лаврський підданий Степан Ковнір майстерно збудував у XVIII ст. Троїцьку церкву, яку й змалював Шевченко.

Малюнків мало бути значно більше. Про деякі з них збереглися лише випадкові відомості. Так, у листі із заслання до київського губернатора І. Фундуклея від 16 липня 1847 р. Шевченко згадує про свій портфель з малюнками, зазначивши далі: «Предложил бы вам /166/ виды Киева, но они не окончены, а во-вторых, хотя неясно, они мне будут здесь напоминать наш прекрасный Киев» (VI, 40). В іншому листі із заслання — від 22 жовтня 1847 р. до А. Лизогуба — поет пише про малюнок київського саду: «Шкода, що я не покинув тойді у вас рисунок київського саду, бо він і всі, що були при мені, пропали. У І. І. Фундуклея» (VI, 41). Про малювання Золотих воріт йдеться у Чужбинського: «Ушел он как-то рано рисовать развалины Золотых ворот, возле которых в то время не отстраивалась эта часть города, и сказал, что возвратится вечером» ⁹¹. У цих же спогадах розповідається про малювання Лаври й жебраків: «Когда Шевченко рисовал внутренность коридоров, ведущих в ближние и дальние пещеры, я сопутствовал ему с целью изучить любопытные группы нищих, занимавших иногда большую половину коридоров и имевших как бы свои привилегированные ступеньки». О. Чужбинський докладно описує лаврських старців і обраного ними отамана: «Тараса поразила его физиономия, и он снял с него портрет. Но, действительно, лицо это было исполнено такой подлости и отвержения, что Шевченко минут через пять по окончании разорвал его на части... Он много набрасывал фигур, и я не знаю, куда девались эти очерки» ⁹². Справді, малюнки печер і лаврських старців не збереглися.

Після арешту Шевченка портфель з його малюнками залишився у М. Сажина. Про це поет писав у листі до А. Лизогуба від 11 грудня 1847 р.: «...не знаю, де він дів мою портфель з рисунками дрібними, там цілий жмут їх було. Як побачите його, то спитайте, та й возьміть до себе...» (VI, 43). А. Лизогуб відповів Шевченкові 23 лютого 1848 р.: «Ви писали, щоб я взяв у Сажина Ваші дрібнії рисунки, тільки я сього не зроблю, раз за тим, що я того Сажина може й не побачу, а друге за тим, що якби і побачив, то він мені їх не отдасть» ⁹³. Ми так і не знаємо, чи це були ті малюнки, про які згадував О. Чужбинський і сам Шевченко в листі до І. Фундуклея, чи ще якісь інші, нам невідомі.

Про життя Шевченка цього періоду багато цікавих подробиць є у спогадах О. Чужбинського: «Ничего не бывало приятнее наших вечеров, когда, возвратись усталые домой, мы растворяли окна, усаживались за чай и передавали свои дневные приключения» ⁹⁴.

⁹¹ Чужбинский А. Воспоминания о Т. Г. Шевченке, с. 26.

⁹² Там же.

⁹³ Листи до Т. Г. Шевченка, с. 70.

⁹⁴ Чужбинский А. Воспоминания о Т. Г. Шевченке, с. 26.

У дощові дні Тарас Григорович читав нові журнали або історичні твори. Доводилося йому бувати в гостині, і поведінка його залежала від оточення. О. Чужбинський згадував: «Но случалось, — посещали и так называемые аристократические дома, где Шевченка принимали с уважением, но где народный поэт тяготился присутствием чопорных денди и барынь, и раза два только я помню его разговорчивым и любезным в этом обществе... Держал он себя в обществе свободно и с тактом и никогда не употреблял тривиальных выражений... Зато любил он простоту семейного быта, и где /167/ принимали его не пышно, но искренне, он там бывал необыкновенно разговорчив, любил рассказывать смешные происшествия — не анекдоты, как покойный Основьяненко, а непременно что-нибудь из бывалого, в чем он подмечал комическую сторону» ⁹⁵.

Шевченко дуже любив природу. Під час прогулянок він ділився своїми планами. Йому, зокрема, хотілося написати велику картину. З’являлися вже окремі думки, але «хто його знає, — казав поет, — звідки несеться, несеться пісня, складаються стихи, дивись, уже й забув, про що думав, а мерщій запишеш те, що навіялось» ⁹⁶.

Велике серце поета-гуманіста особливо розкривалось у ставленні до дітей. Той же Чужбинський згадував часи спільних мандрівок по Україні: «Большое удовольствие доставляли Шевченку крестьянские дети, которые в деревнях обыкновенно целые дни проводят на улице. Т[арас] Г[ригорьевич] не раз садился к ним в кружок и, ободрив пугливое общество, серьезно делал пищалки и вскоре приобретал привязанность всех ребятишек» ⁹⁷.

⁹⁵ Там же, с. 28 — 29.

⁹⁶ Там же, с. 30.

⁹⁷ Там же.

Далі мемуарист розповів пригоду, яка особливо врізалась йому в пам’ять. Одного разу вранці Шевченко пішов малювати Золоті ворота. Місцевість тоді ще була не забудована. Уже надвечір О. Чужбинський зайшов за ним і побачив таку картину: «Т[арас] Г[ригорьевич] разостлал свой цветной платок, на который посадил трехлетнюю девочку, и из лоскутков бумажки делал ей какую-то игрушку. Он рассказал мне свое приключение. Часу в пятом Т[арас] Г[ригорьевич] сидел и работал, как за валом внизу послышался детский плач, на который он сперва не обратил никакого внимания. Но плач не умолкал и становился сильнее. Место пустое. Шевченко не выдержал, пошел по гребню вала и заглянул вниз. Во рву сидело дитя и жалобно плакало. Возле ни души, лишь несколько телят паслись в отдалении. Он пробежал шагов двадцать, — никого. Нечего делать, надо было спуститься и взять ребенка. Девочка перепугалась и заплакала еще сильнее. Успокоив ее, насколько было можно, Т[арас] Г[ригорьевич] понес свою находку к Золотым воротам. Ему как-то удалось забавить ее, но добиться толку не было никакой возможности, потому что девочка лепетала «мама», «няня» и больше ни слова. Давал ей бублик (баранок), но дитя не могло укусить и все повторяло только «мама», «няня». Т[арас] Г[ригорьевич] не знал, что делать. Два-три прохожих постояли, посмотрели и не признавали девочки, а ему и не хотелось утерять чудного освещения и вместе жаль было оставить девочку возле себя в жертву страха и, конечно, голода. Я пришел кстати и тотчас же отправился в соседние дома, которых вблизи весьма немного. Нигде, однако же, не знали девочки. Положение становилось затруднительным. Мы решили идти домой и объявить в полиции. Я взял портфель, Т[арас] Г[ригорьевич] ребенка, и таким образом дошли мы до Софийского собора. Молодая женщина в домашнем костюме с испуганным видом выбежала из переулка и, увидя нас, бросилась к нам навстречу. /168/

— Мати! — сказал Шевченко и, не говоря ей ни слова, подал ребенка» ⁹⁸.

За багатьма спогадами, Шевченко, відвідуючи в Києві літературні вечірки, читав свої твори зі збірки «Три літа». Так, Ю. Андрузький розповідав під час слідства, що поет читав на одному вечорі «Кавказ». Недруковані твори його переписували, вивчали напам’ять. Про це дізнаємося зі свідчень О. Навроцького, О. Тулуба та ін. М. Шигарін, який служив тоді в канцелярії генерал-губернатора, пригадував, що поезії Тараса Григоровича читали з великим захопленням студенти різних національностей. Дехто з них спеціально вивчав українську мову, щоб добре розуміти його вірші. Багато недрукованих творів Шевченка поширено було в рукописах. «Я и сам, — писав згодом Шигарін, — провел не один вечер над перепискою стихов для себя и для своих знакомых, которым посылал тетрадки в провинцию» ⁹⁹.

Очевидно, ці списки поширювались і на селах. 5 липня 1846 р. В. Шевченко у листі до Тараса Григоровича знову застерігав його, радив бути обачним: «...як я почув, що Вам щось там сказано не пускать меж люди писання якогось, що колюче, то я аж затрусився... часом на світі буває, що правди не люблять, і буває, що за правду принудять за дев’ятими воротами гавкнуть...» ¹⁰⁰

З перебуванням поета у Кирилівці й поширенням його творів пов’язували заворушення селян 1848 р. під час проведення інвентарної реформи. Про ці заворушення доносив піп Г. Кошиць, а переляканий Звенигородський маршалок просив київського генерал-губернатора надіслати військо ¹⁰¹.

⁹⁸ Там же, с. 31.

⁹⁹ Шигарин Н. Д. Воспоминания киевлян о Шевченко и его времени. — Библиотека западной полосы России. Киев, 1881, т. 2, с. 13.

¹⁰⁰ Листи до Т. Г. Шевченка, с. 50.

¹⁰¹ Т. Г. Шевченко в документах та матеріалах. — К., 1950, с. 58 — 63.

Проте Шевченко на застереження не зважав і далі поширював свої революційні твори. У кінці травня 1846 р. він познайомився з професором Київської духовної академії В. Аскоченським, який виступав у пресі й з віршами. Це була реакційно настроєна людина. З пізніше опублікованих спогадів В. Аскоченського про поета видно, що з першої хвилини знайомства між ними раз у раз виникали незгоди й суперечки. Відзначимо лише те місце в спогадах, де мова йде про читання Шевченком своїх недрукованих віршів у товаристві: «...он принялся читать стихотворения, наделавшие ему потом много беды и горя.

— Эх, Тарасе, — говорил я. — Та ну-бо покинь! Ей же богу, не доведуть тебе до добра такі погані вірші!

— А що ж мені зроблять?

— Москалем тебе зроблять.

— Нехай! — отвечал он, отчаянно махнув рукой. — Слухайте ж ще кращу! — И опять зачитал.

Мне становилось неловко. Я поглядывал на соседние двери, опасаясь, чтобы кто-нибудь не подслушал нашей слишком интимной /169/беседы. Вышедши на минуту из кабинета, где все это происходило, я велел моему слуге выйти ко мне через несколько времени и доложить, что, мол, [сосед] зовет меня к себе...

Гости оставили меня» ¹⁰².

У спогадах В. Аскоченського зафіксований ще один момент, який свідчить про безкорисливе ставлення Шевченка до грошей. Десь у червні того ж року В. Аскоченський завітав до поета. До вікна підійшов сліпий старець з поводирем. Аскоченський хотів дати йому дрібну монету.

«— Стойте, — сказал Тарас, — що це ви йому даєте?

Я сказал.

— Е, казна-що!

И в ту ж минуту, встав с дивана, взял полуимпериал ¹⁰³ и подал его нищему. Слепец, ощупав монету и спросив о чем-то своего поводыря, протянул руку в окно с полученным полуимпериалом.

— Спасибі вам, пане, — сказал он, — але я такої не візьму, нехай їй всячина! У старців таких грошей не буває. Візьміть її собі, а мені дайте шматок хліба, чи що.

Тарас дал ему полтинник; нищий, постояв и подумав немного, пошел от окна, бормоча молитвы и разные благожелания.

— О, бачите! — сказал Тарас. — Що то значить бідака! І грошей боїться великих: бо то панам тільки можна мати їх...» ¹⁰⁴

¹⁰² Аскоченский В. И мои воспоминания о Т. Г. Шевченке. — Домашняя беседа, 1861, вып. 33, с. 650.

¹⁰³ Півімперіал — золота монета, в той час — 5 крб. — Ред.

¹⁰⁴ Аскоченский В. И мои воспоминания о Т. Г. Шевченке, с. 651.

У Києві Шевченко не раз зустрічався з багатьма співробітниками Археографічної комісії, зокрема з професором М. Іванишевим. До нього й пізніше ставився дружньо, подарував йому «Кобзар» 1860 р. Поет був близько знайомий з художником О. Сенчило-Стефановським, учителем малювання в повітовій школі на Подолі. У липні — серпні 1846 р. вони разом брали участь в археологічній експедиції на чолі з М. Іванишевим для розкопування могили Перепет (Переп’ятиха) поблизу Фастова.

Тарас Григорович зустрічався з місцевими селянами, які працювали на розкопках, розпитував, як вони живуть, малював їх у своєму альбомі. До цього періоду належать малюнки: «Коло каші», «Пейзаж», «Парубок з люлькою», «Голова селянина», «Хлопець з граблями», «Селянин у брилі», «Постаті селян», «Гурт селян», «Сільські будівлі» та ін. (VII, № 322 — 328).

Від знайомих селян він записував українські народні пісні. Від Оксани Зорівни в його альбомі невідомою рукою записано пісню «У Києві на ринку п’ють козаки горілку» (VI, 325), але дата й місце — рукою поета. Так само здебільшого невідомою рукою в альбомі записані пісні: «Ой горе ж мені та на чужині», «Ой за пана Браницького», «Ой хвалився Бондаренко», «Під городом під Солидоном», «Ой пише, пише наш імператор», «Ще не світ, ще й не світає», «О боже наш...» (VI, 326 — 330). Інколи занотовано, від кого /170/ записана пісня: «Од Грицька Демиденка» (VI, 328), «Од Мартина Липського» (VI, 329).

Не з’ясованим до кінця питанням залишається участь Шевченка у підготовці до друку й ілюстрування збірника Археографічної комісії «Древности» ¹⁰⁵.

Особливо дружні взаємини склалися у поета з О. Сенчило-Стефановським. Є відомості, що вони й пізніше листувалися, але листи ці не збереглися ¹⁰⁶.

Можливо, на деякий час Шевченко повертався до Києва. 25 липня 1846 р. тут написано баладу «Лілея». У творі майстерно використано народнопоетичні уявлення про перетворення дівчини в квітку. Але в цій умовній формі поет відобразив реальні соціальні суперечності кріпосницької дійсності, висловив палкий протест проти зневажання честі жінки поміщиками. Лілея-покритка, вмираючи, «злого пана кляла-проклинала». Селяни також проклинають його й після від’їзду пана спалюють його будинок, суворо караючи дочку покритки, не знаючи, що вона не винна.

У Києві 9 серпня написано й другу баладу — «Русалка», також дуже близьку до усної народної творчості. Мати тут карається за те, що примирилася з паном-спокусником. «Русалки» — жертви розбещених поміщиків — виступають месницями за вчинене панами зло.

Очевидно, саме ці твори мав на увазі П. Куліш, пишучи О. Бодянському 21 серпня про те, що одержав від Шевченка «три прекрасные стихотворения». Разом із тим у листі до поета від 25 липня того ж року П. Куліш висловив занадто різкі й, як правило, не обгрунтовані критичні зауваження з приводу деяких уже надрукованих поезій, зокрема вимагав притупити соціальне загострення поеми «Гайдамаки» ¹⁰⁷.

Із листа В. Білозерського до О. Марковича від 30 серпня дізнаємося, що Шевченко читав у рукопису роман П. Куліша «Чорна рада» ¹⁰⁸.

¹⁰⁵ Див. про це: Бутник-Сіверський Б. С. До історії деяких малюнків Т. Г. Шевченка. — В кн.: Мистецька спадщина Т. Г. Шевченка, вип. 1, с. 149 — 152; Попов П. М. До питання про Шевченка як художника-літографа. — В кн.; Збірник праць одинадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1963.

¹⁰⁶ Белозерский Н. Тарас Григорьевич Шевченко по воспоминаниям разных лиц, с. 70. Вважають, що було близько двадцяти листів.

¹⁰⁷ Листи до Т. Г. Шевченка, с 51 — 54.

¹⁰⁸ За сто літ, кн. 2, с 56.

7

21 вересня 1846 р. Шевченко одержав від Археографічної комісії нове доручення. Розпорядження про це підписав генерал-губернатор. У ньому сказано: «Поручаю Вам отправиться в разные места Киевской, Подольской и Волынской губерний и постараться собрать следующие сведения:

1-е. О народных преданиях, местных повестях и сказаниях и песнях и всему, что Вы узнаете, составить описание, а песни, рас-/171/сказы и предания сколько можно списать в том виде, как они есть;

2-е. О замечательных курганах и урочищах, где и в каком месте они есть и какие на счет собственно их существуют на месте предания и рассказы, а также и исторические сведения. С этих курганов снять эскиз на счет их формы и величины и списать каждый по собранным сведениям;

3-е. Осмотреть замечательные монументальные памятники и древние здания и составить им описание, чтобы можно было распорядиться снять с них в будущем году рисунки. Если бы где Вы имели возможность достать какие-либо древности, письменные грамоты и бумаги, то таковые доставить ко мне, или узнав, где они находятся, и о том донести;

4-е. Кроме сего отправитесь в Почаевскую Лавру и там снимите: а) общий наружный вид Лавры, б) внутренность храма и в) вид на окрестность с террасы.

Все собранные Вами сведения, описания и рисунки по возвращении Вашем в Киев представить ко мне» ¹⁰⁹.

¹⁰⁹ Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії, с. 78.

Виїхав Шевченко з Киева у двадцятих числах вересня. Маршруту ми не знаємо. Очевидно, пролягав він на південний захід, оскільки розшуки й дослідження почалися з Кам’янця-Подільського: 3-м жовтня датований перший запис в альбомі, де рукою П. Чуйкевича чорнилом записано пісню «Пливе щука з Кременчука, пливе собі стиха...». П. Чуйкевич, учитель Кам’янець-Подільської гімназії, був на чотири роки молодший за Шевченка, закінчив 1843 р. Київський університет. У червні того ж року поет познайомився з ним у Куліша, а потім не раз зустрічався у Костомарова. Притягався до слідства у справі Кирило-Мефодіївського товариства, але через брак доказів звільнений.

Далі в альбомі рукою П. Чуйкевича записані ще дві пісні: «Зійшла зоря ізвечора, да й не назорилася» і «Ой Кармелюче, по світу ходиш...» (VI, 331 — 332). Кармелюк був ув’язнений у Кам’янецькій фортеці, загинув 1835 р. Тому ще жива була народна традиція, й Шевченко почув чимало подробиць про життя й боротьбу «славного лицаря» (V, 244).

З Кам’янця поет виїхав до Почаєва — містечка Кременецького повіту на Волині, де 1771 р. збудовано лавру. Тут він згідно із завданням намалював чотири акварелі: «Почаївська лавра з півдня», «Почаївська лавра з заходу», «Собор Почаївської лаври» (внутрішній вигляд) і «Вид на околиці з тераси Почаївської лаври» (VII, № 148 — 151). В альбомі раніше зроблено ескізи олівцем (VII, № 331, 332). Хоча акварелі виконані на замовлення Археографічної комісії, на всіх малюнках позначився загальний принцип Шевченка-художника: він не любив пейзажів, не оживлених постаттю людини. Про це йдеться у повісті «Музыкант»: «Я тогда прошел из конца в конец весь парк, и меня, как теперь помню, поразила страшная тишина. Я видел великолепный дом, павильоны, беседки, качающуюся раскрашенную лодочку на краю пруда, под наклонив-/172/шимися деревьями, и посередине пруда гордо плавающих пару лебедей. Но не видел ни одного человека, который бы оживлял эту изысканную картину. На меня неприятно подействовало такое отсутствие человека. Это все равно, [что] прекрасный пейзаж, не оживленный человеческой фигурой» (III, 287).

На кожній акварелі почаївського циклу бачимо людські постаті. Цей принцип можна простежити майже в усіх малюнках Шевченка, де зображено історичні пам’ятки. Поет оглядав і околиці Почаева, зокрема містечко Вишневець. Збереглися спогади Ф. Кружилка, записані В. Щуратом 1905 р., про те, що Тарас Григорович просив селян провести його на годинку в село Підкамінь, розташоване по той бік кордону з Австрією. На той час він уже, безперечно, знав і про Краківське повстання, і про рух серед галицьких селян. Місцеві селяни переходили кордон в один і другий бік без паспортів і могли вільно провести Шевченка, який, очевидно, цікавився настроями галицького селянства. Ф. Кружилко розповідав: «Отож він раз мені каже: якби так у Підкамені побути часок. А я гадаю, що на відпуст захотілось піти, питаю: чи ви чували, чого то назвали Підкамінь? І кажу йому, як нечистий взяв каменюку та ніс на кляштор, щоб його придушити, але когут запіяв, і не вдалось. А він засміявсь і каже: не так було... то чортяка нашого брата мав тим каменем придушити і придушив. От і Підкамінь» ¹¹⁰.

20 жовтня 1846 р. Шевченко записав у Почаеві українські народні пісні: «Ой у саду», «Ой пила, вихилила», «Гиля-гиля, селезень» (VI, 333-334).

З Почаєва він поїхав до Кременця й Острога. У Кременці оглянув ансамбль місцевого ліцею. Про це згадано на засланні в повісті «Варнак»: «Возвращаясь из Почаева, я зашел в Кременец посмотреть на королеву Бону ¹¹¹ и на воздвигавшиеся в то время палаты, или кляштор, для Кременецкого лицея.

Мир праху твоєму, благородный Чацкий! ¹¹² Ты любил мир и просвещение!» (III, 167).

На карті подорожей Шевченка у «Шевченківському словнику» місто Дубно обведено червоним кружалком, але з позначкою: «імовірно». Доказом того, що поет був у цьому місті, є згадка в повісті «Варнак» хутора поблизу Дубна (III, 165 — 166).

Червоне кружалко — й біля Берестечка, згаданого Шевченком у поемі «Великий льох» та поезії «Ой чого ти почорніло». Луцьк і Ковель також мають на карті позначки «імовірно».

¹¹⁰ Щурат В. З життя і творчості Тараса Шевченка. — Львів, 1914, с 25 — 26.

¹¹¹ Ім’я це не пояснюється в академічних виданнях творів Шевченка. Королева Бонна (рік народження невідомий, померла 1557 р.) — дружина польського короля Сигізмунда II. Т. Шевченко, очевидно, мав на увазі пам’ятник їй. Див.: Історія міст і сіл УРСР. Волинська обл. — К., 1970, с. 640, 641, 666.

¹¹² Шевченко мав тут на увазі Тадея Чацького (1765 — 1813), польського просвітителя, одного із засновників Кременецького ліцею.

Далі шлях його пролягав на Корець. Скрізь за завданням Археографічної комісії він змальовував історичні пам’ятки. Об’їхавши більшу частину України зі сходу на захід, поет дійшов висновку /173/ про єдність українського народу, землі якого не раз були роз’єднані кордонами загарбників: «От берегов тихого Дона до кремнистых берегов быстротекущего Днестра — одна почва земли, одна речь, один быт, одна физиономия народа; даже и песни одни и те же. Как одной матери дети» (IV, 319). Історичні пам’ятки викликали у нього ряд соціальних асоціацій: «А минувшая жизнь этой кучки задумчивых детей великой славянской семьи не одинакова. На полях Волыни и Подолии вы часто любуетесь живописными развалинами древних массивных замков и палат, некогда великолепных, как например в Остроге или Корце. В Корце даже церковь, хранилище бальзамированных трупов фамилии графов Корецких, сама собою в развалину превратилась. Что же говорят? о чем свидетельствуют эти угрюмые свидетели прошедшего? О деспотизме и рабстве! О хлопах и магнатах! Могила, или курган, на Волыни и Подолии большая редкость. По берегам же Днепра, в губерниях Киевской, Полтавской, вы не пройдете версты поля, не украшенного высокой могилой, а иногда и десятком могил. И не увидите ни одной развалины на пространстве трех губерний... Что же говорят пытливому потомку эти частые темные могилы на берегах Днепра и грандиозные руины дворцов и замков на берегах Днестра? Они говорят о рабстве и свободе. Бедная, малосильная Волынь и Подолия, она охраняла своих распинателей в неприступных замках и роскошных палатах. А моя прекрасная, могучая, вольнолюбивая Украйна туго начиняла своим вольным и вражьим трупом неисчислимые огромные курганы. Она своей славы на поталу не давала, ворога-деспота под ноги топтала и свободная, нерастленная умирала. Вот что значит могилы и руины. Не напрасно грустны и унылы ваши песни, задумчивые земляки мои. Их сложила свобода, а пела тяжкая одинокая неволя» (IV, 319).

Під час подорожей Шевченко в альбомах записав чимало народних пісень: «Ой сидить козак та на дорозі», «Ой поздоров, боже, царя Мико[льця]», «Чи не це ж тая кумася», «І в баби душа не з лопуцька», «Полюбила москаля», «Козак козаком», «Ой хоч маю, пане-брате», «Не разом Краков збудований», «Ой піду я до церковці», «Ой за пана Браницького орали волами», «Дітки, дітки», «Зажурився бідний сірома», «А в городі в Самарі», «Ой сидить пугач та на могилоньці», «Чи я ж тобі не казала» (VI, 334 — 340). В одній із пісень виявлений протест проти панщини:

Ой хоч маю, пане-брате,

Грошима платити,

А не буду у неділю

Панщини робити. (VI, 337)

В іншій пісні співалося про графиню Браницьку, яка жорстоко визискувала кріпаків. Записано також пісні про трагічну загибель народного лицаря Устима Кармелюка. Пісні, як і руїни палаців та замків, говорили про одне й те саме: народ, який будував розкішні споруди, де безнастанно бенкетували пани, діставав лише «крупицы от роскошной трапезы прожорливых ненасытных братий» (IV, 321). /174/

8

З цього відрядження Шевченко через Новоград-Волинський і Житомир десь у кінці жовтня 1846 р. повернувся до Києва. 29 жовтня він одержав гроші в комісії, а 13 листопада залишив для листування свою київську адресу. 25 листопада 1846 р. знайомий поета, художник К. Павлов, про якого тепло згадано у повісті «Близнецы», подав прохання до куратора Київської шкільної округи увільнити його з посади вчителя малювання в Київському університеті у зв’язку з виходом на пенсію. Поки розв’язувалося питання, хто його заступить, Павлов ще виконував свої обов’язки ¹¹³.

Порадившись із друзями, а можливо і з самим Павловим, Шевченко 27 листопада подав прохання на ім’я куратора О. Траскіна про призначення на цю посаду. У нього для цього були всі підстави: він мав відповідну освіту, чимало опублікованих робіт, що дістали позитивну оцінку в пресі. У проханні Шевченко писав: «Окончив курс учения в императорской Академии художеств в классе профессора истории Карла Брюллова и посвятив себя преимущественно изучению художественной старины нашего отечества, я бы желал употребить приобретенные мною в искусстве сведения на образование в оном молодых людей по тем самым началам, какие я усвоил себе под руководством знаменитого моего учителя. А потому осмеливаюсь покорнейше просить ваше превосходительство определить меня на открывшуюся вакансию учителя рисования в университете св. Владимира, где я, кроме преподавания живописи, обязуюсь исполнять безвозмездно все поручения начальства по части литографирования в состоящем при университете литографическом заведении. При сем имею честь представить аттестат императорской Академии художеств» ¹¹⁴.

¹¹³ Раєвський С. Тарас Шевченко і Капітон Павлов. — Мистецтво, 1955, № 5, с. 36 — 40.

¹¹⁴ Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії, с. 83. Прохання написане рукою художника О. Сенчила-Стефановського з власноручним підписом Шевченка. На проханні резолюція О. Траскіна: «Представить просьбу эту министру вместе с представлением Совета и ответом о Буяльском. 27 ноября». Загалом було два Буяльських — сучасників поета. Тут мова йде про Наполеона Миколайовича, який учився в закордонних академіях мистецтв, але 1846 р. одержав від петербурзької Академії мистецтв звання некласного художника історичного та портретного живопису й брав участь у конкурсі на заміщення вакантної посади. Університет перевагу дав Шевченкові, відхиливши кандидатуру Н. Буяльською.

Закінчення другого речення прохання свідчить про те, що Тарас Григорович був добре обізнаний зі станом університетської літографії. На той час тут працювали два іноземці — літограф і пресер. Оплата їх коштувала дуже дорого, і літографія давала збитки. Дуже можливо, що поет знав про це від самого К. Павлова, з яким був у дружніх стосунках. На засланні у повісті «Близнецы» герой «вспоминал нашего почтенного художника Павлова. Он часто мне говаривал: «Учися, учися рисовать, эта наука никакой науке не помешает» (IV, 107 — 108). Готовність Шевченка безплатно викону- /175/вати обов’язки літографа підтверджувала його бажання допомогти університетові в цій ділянці ¹¹⁵.

4 грудня куратор О. Траскін запитав думку ректора Київського університету про можливість призначення Шевченка. 6 грудня ректор відповів згодою, хоч на цю посаду було кілька претендентів: крім уже згаданого Н. Буяльського, — академік Й. Габерцеттель і київський учитель малювання П. Шлейфер, який мав прихильний відзив Академії мистецтв ¹¹⁶.

7 грудня міністр народної освіти С. Уваров дозволив увільнити К. Павлова з посади вчителя малювання. Оскільки Шевченко був уже співробітником Археографічної комісії, що також підлягала генерал-губернаторові Д. Бібікову, він 10 грудня подав аналогічне першому прохання дозволити одночасно працювати вчителем малювання й сприяти в цьому. 21 грудня Бібіков надіслав прохання Шевченка Уварову. Допомагала поетові в його клопотанні й В. Рєпніна через свою матір. Про це вона згодом писала О. Кониському ¹¹⁷,

21 лютого 1847 р. С. Уваров повідомив куратора округи про затвердження Шевченка на посаді вчителя малювання. Про це ж у кінці лютого сповіщав поета М. Костомаров, але його листа адресат, виїхавши з Києва, не одержав. Можливо, Шевченко ще до свого офіційного затвердження виконував якісь доручення університету, оскільки студенти, зокрема І. Клопотовський, А. Солтановський, знаючи про надання художнику цієї посади, вже звикли до такої думки й з поваги називали його професором малювання.

Після повернення поета з Волині до Києва відновилися його зустрічі з членами Кирило-Мефодіївського товариства. Він став бувати у М. Гулака, в якого збиралися члени товариства Навроцький, Маркович, Андрузький, Пильчиков, Посяда, Тулуб та ін.

Зустрічалися на квартирі Гулака — в будинку настоятеля, протоієрея Андріївської церкви Завадського (ім’я його не пощастило з’ясувати), розташованому на Стрілецькій вулиці ¹¹⁸. Будинок цей не зберігся.

Як і раніше, Шевченко читав у колі друзів свої недруковані революційні поезії. Члени товариства заходили до нього додому. Так, Ю. Андрузький на допиті показав, що був у поета разів десять. На зборах товариства обговорювалося питання про видання журналу. Спочатку малось на увазі видавати журнал усіма слов’янськими мовами або російською та українською мовою. З появою Шевченка, свідчив Ю. Андрузький, справа ця знову стала на порядок денний ¹¹⁹.

¹¹⁵ Рудько М. П. Тарас Шевченко і Київський університет. — К., 1959, с 20.

¹¹⁶ Т-ский М. Т. Шевченко и замещение кафедры живописи в Киевском университете. — Україна, 1907, № 2, с. 250 — 253.

¹¹⁷ Из переписки Т. Шевченко с разными лицами. — Киевская старина, 1897, № 2, с. 173.

¹¹⁸ Хінкулов Л. Де ж зустрічалися кирило-мефодіївці? (відкритий лист Т. Слюдиковій, авторові статті «Де збиралось товариство?»). — Літературна Україна, 1981, 21 липня.

¹¹⁹ Кузьміна З. М. Шевченко і Андрузький. — В кн.: Збірник праць п’ятої наукової шевченківської конференції. К., 1957, с 145. /176/

Про це на допиті показав і П. Чуйкевич: «Находясь прошедшею зимою в Киеве... я по прежнему знакомству с Костомаровым бывал у него, и между разговорами он мне говорил о предполагаемом издании в Киеве журнала и приглашал быть сотрудником, т. е. писать статьи на русском и малороссийском языке, относящиеся вообще к славянской жизни, или переводить с иностранных языков статьи, относящиеся к этому предмету... С Шевченком я знаком мало. Говорили об издании помянутого выше журнала и готовились принимать деятельное в нем участие» ¹²⁰.

Із автобіографії М. Костомарова відома точна дата однієї зустрічі членів товариства у М. Гулака. Вона відбулася 25 грудня 1846 р. Присутні, крім інших, були: Т. Шевченко й М. Савич. Костомаров писав пізніше: «Разговоры коснулись славянской идеи. Мы разговаривали, не стесняясь и не подозревая, чтобы наши речи кто-нибудь слушал за стеной с целью перетолковать их в дурную сторону, а между тем так было...» ¹²¹ Розмови ці підслуховував студент О. Петров, який потім з провокаційною метою вступив до товариства й написав донос.

У деяких біографічних працях минулого часу обговорювалось питання про участь у товаристві Шевченка. Це питання істотного значення не має. Оформленого членства в Кирило-Мефодіївському товаристві не було. Навіть провокатор О. Петров показав, що «присяги и особенных обетов от меня не требовалось» ¹²².

Шевченко був членом товариства, бо знав про його існування, був знайомий з його програмовими документами й брав участь у його роботі. Крім уже наведених фактів, додамо свідчення Костомарова: «Шевченко и я горячились, мечтали о том, как разрастется общество; Шевченко по своему обыкновению выражался не совсем цензурно о существующем порядке» ¹²³.

У полеміці з Костомаровим та іншими членами товариства — лібералами Шевченко обстоював революційний шлях боротьби проти кріпосництва й самодержавства. Цих думок не міг поділяти Костомаров, який і в ті часи стояв на ліберально-реформістських позиціях. У поезії «Слов’янам», що свого часу приписувалася Шевченкові, але, як довів І. Франко, належала Костомарову, читаємо:

Любітеся, діти слави,

Любов вас спасе!

Слава, честь тобі вовіки,

Орле наш двоглавий! ¹²⁴

Ці панславістські погляди Костомарова виявлені й у ряді інших його творів.

¹²⁰ Ткаченко М. М. Літопис життя і творчості Т. Г. Шевченка, с 101 — 102.

¹²¹ Автобиография Н. И. Костомарова. — Литературное наследив, с. 67.

¹²² Матеріали до історії Кирило-Мефодіївського братства. — В кн.: Збірник пам’яті Шевченка. К., 1914, с 11.

¹²³ Автобиография Н. И. Костомарова. — Русская мысль, 1885, № 5, с. 212.

¹²⁴ Киевская старина, 1897, № 10, с. 1 — 5; Франко І. Я. Зібрання творів: В 50-ти т., т. 31, с. 25 — 27. /177/

У товаристві Шевченко не був одиноким. Його погляди поділяли М. Гулак, М. Савич, О. Навроцький та ін. У доносі студент Петров писав: «Занимаясь довольно поздно вечером, часто слышал у Гулака собрание людей и рассуждения о предметах, касающихся до государства, проникнутые совершенно идеею свободы... В один вечер я услышал, как лица собравшегося у Гулака общества подавали свои мнения касательно лучшего, республиканского устройства для России. Разговор этот происходил между следующими лицами: помещиком Савичем, студентом Навроцким и профессором Костомаровым; в этом разговоре помещик Савич ревностно доказывал необходимость уничтожить в России монархический образ правления и стараться устроить правление народное, с представительною формою... на мнения Савича были деланы возражения и вопросы профессором Костомаровым. Далее Савич доказывал возможность произвести таковый переворот при настоящих, по его мнению, неблагоразумных поступках правительства» ¹²⁵.

Хоча тут і не сказано про позиції М. Гулака і О. Навроцького, але з контексту ясно, що М. Савичу заперечував тільки Костомаров. У дальшому тексті доносу Петров писав також про республіканські настрої Гулака. Спочатку Гулак не цілком довіряв Петрову. Щоб увійти в довір’я, провокатор почав доводити, що «люди, верно бы, находились в лучшем положении, если бы были под правлением республиканским» ¹²⁶. І тільки після цього М. Гулак прочитав йому статут товариства і дав його списати.

Наприкінці грудня Шевченко разом із Костомаровим виїжджав на лівий берег Дніпра у Бровари, де вчений мав придбати собі садибу ¹²⁷. Тут вони затрималися до сутінок і по дорозі до Києва ледве не втопилися в Дніпрі. Костомаров пригадував: «Пустились мы напрямик по льду через Днепр, а перед тем стояла продолжительная оттепель, и лед местами стал покрываться водою. Было темно, и мы, сбившись с дороги, попали было в полынью, но, к счастью, там была отмель, и мы ограничились тем, что страшно обмокли и прибыли домой, чуть двигаясь от холода. Только молодость и привычка к воздушным переменам, чем отличались мы оба, спасли нас от горячки» ¹²⁸.

На початку 1847 р. деякі братчики виїхали з Києва: М. Савич — до Парижа, В. Білозерський і Д. Пильчиков — до Полтави. 9 січня 1847 р. поет разом із М. Гулаком також виїхав з Києва. Гулак — до Петербурга, Шевченко — в Борзну, де зустрівся з В. Забілою. Чи тут, чи на хуторі Забіли Кукуріківщина намальовано портрет господаря, що до нас дійшов (VII, № 428). Про портрет цей згадував пізніше М. Білозерський ¹²⁹.

¹²⁵ Збірник пам’яті Шевченка, с 7 — 8.

¹²⁶ Там же, с 9.

¹²⁷ Автобиография Н. И. Костомарова. — Литературное наследие, с. 67.

¹²⁸ Костомаров Н. И. Письмо к издателю-редактору «Русской старины» М. И. Семевскому, с. 600.

¹²⁹ Белозерский Н. Тарас Григорьевич Шевченко по воспоминаниям разных лиц, с. 70. /178/

У січні Шевченко побував і у маєтку Білозерських (Василя та Миколи) — в с. Мотронівка та на хуторі Миколаївка. У Мотронівці намальовано портрет сина одного з Білозерських (до нас не дійшов). В академічному виданні його названо: «Портрет сина К. І. Білозерського» (VII, № 429). На нашу думку, художник намалював портрет самого Карпа Івановича Білозерського, у ті часи маленького хлопчика ¹³⁰. До речі, саме цей хлопчик 1861 р. був уже студентом Петербурзького університету, активним учасником студентського революційного руху, довіреною особою М. Д. Муравського ¹³¹.

Кілька днів Тарас Григорович прожив на хуторі Сороки, де намалював два портрети Ю. Сребдольської (VII, № 430). З них зберігся один — олівцем (VII, № 152). У Борзні поет спинявся у сестри В. Забіли — Надії Миколаївни (за чоловіком — Риба), бував у Д. Щербини ¹³². 22 січня 1847 р. він був у с Оленівка за старшого боярина на вінчанні П. Куліша й О. Білозерської (сестри Василя, згодом письменниці — Ганни Барвінок), а потім на весіллі в с Мотронівка.

Слід докладніше сказати про взаємини Шевченка й Куліша на цьому етапі. Як ми відзначали, у автора «Карманной книжки для помещиков» уже в середині 40-х років виявлялися консервативні сторони світогляду. Проте в цілому до арешту 1847 р. він лишався на прогресивних позиціях, поділяв деякі загальнодемократичні прагнення, тому й вступив до Кирило-Мефодіївського товариства. Але й у товаристві він посідав окрему позицію, можливо, навіть більш праву, ніж сам Костомаров. Характерний з цього погляду його лист до П. Плетньова з Києва від 29 грудня 1846 р., через кілька днів після зборів товариства у М. Гулака: «В здешней молодежи... я нашел страшное волнение умов и... готовность на... эфемерные затеи. Они думали, что я не только приму участие в их предприятиях, но сделаюсь даже главою их литературной корпорации... Я увидал себя посреди задумчивых лиц, потупленных лбов и нахмуренных бровей. Я внутренне смеялся и досадовал. Холодность моих суждений поразила их, и они, кажется, сочли меня столичным эгоистом» ¹³³.

¹³⁰ В. Анісов і Є. Середа зазначають: «Бував у родині Білозерських (хутір Миколаївка), змалював портрет хлопчика К. Білозерського (олівець, оригінал не розшукано)» (Анісов В., Середа Є. Літопис життя і творчості Шевченка. — К., 1959, с 97).

¹³¹ Прийма Ф. Я. Шевченко и русское освободительное движение 1840 — 1860-х годов. — В кн.: Тарас Шевченко. М., 1962, с. 185. Ширше про це див.: Прийма Ф. Я. Шевченко й студентський рух періоду революційної ситуації в Росії 1859 — 1861 рр. — В кн.: Збірник праць дев’ятої наукової шевченківської конференції, с 127 — 160.

¹³² Белозерский Н. Тарас Григорьевич Шевченко по воспоминаниям разных лиц, с. 70.

¹³³ Дорошкевич О. Шевченко в приватному листуванні, — Записки історико-філологічного відділу УАН, 1926, кн. 7/8, с. 371.

Таким чином, у листі Куліш поставився з виразним осудом до прагнень революційної частини членів Кирило-Мефодіївського това-/179/риства. Але з цієї групи молоді він виділив тоді Шевченка: «В Шевченке я нашел большую перемену. Он сделался образованнее и солиднее. Поездки его по Малороссии обогатили его ум множеством весьма важных замечаний. Он, между прочим, смотрит на панов так, как должно на них смотреть» ¹³⁴.

Чим пояснити таку тактику Куліша? Повернувшись з Петербурга на Україну, він справді переконався, як виріс поет, ставши справжнім пророком свого народу. В. Білозерський просто називав Шевченка геніальним поетом. Стати в опозицію до Шевченка — значило ізолювати себе від усього суспільства й опинитися на одній дошці з одвертими кріпосниками типу Лукашевича. І Куліш вважав за краще вдати з себе його щирого приятеля. Цікава з цього погляду й така деталь, про яку писав пізніше сам Куліш. О. Білозерська ще до знайомства з Шевченком була палкою прихильницею його таланту. Ставши нареченою Куліша, вона запропонувала своє віно (багато коштовних речей і 3 000 крб.) на те, щоб Тарас Григорович мав змогу пожити зо три роки в Італії для вдосконалення майстерності художника. Куліш змушений був на цю пропозицію пристати. Такі були взаємини Куліша і Шевченка перед їхнім арештом. Пізніше, після повернення поета з заслання, шляхи буржуазного ліберала Куліша і революційного демократа Шевченка почали різко розходитись.

Знаючи про пропозицію О. Білозерської віддати своє віно, Шевченко прибув на весілля. У пізніших спогадах Куліша занотовано поведінку поета на весіллі: «Шевченко сторонился от кружка шумных гостей и беседовал с двумя-тремя трезвыми людьми о предметах науки и литературы. Я с удивлением и радостью заметил в нем способность к поэтическому критицизму, которым в такой высокой степени отличался английский самородок Шекспир» ¹³⁵.

Разом із тим Тарас Григорович був душею товариства. З піднесенням і натхненням виконував він свою улюблену пісню:

Ой зійди, зійди ти, зіронька та вечірняя, Ой вийди, вийди, дівчинонька моя вірная...

Співав він й інші любі йому пісні: «У Києві на риночку», «Ой горе, горе, який я вдався», «Де ж ти, доню, барилася?». Всі були безмежно захоплені. Враження присутніх від співів поета Куліш передав так: «В этом доме знали Шевченко по его стихам, но никто не знал, что он превосходный, может быть лучший во всей Малороссии певец народных песен. Новый талант его обнаружился в тот же вечер... Ничего подобного пению Шевченко той поры я в Малороссии, в столицах и нигде не слышал. У него просили новых и новых песен, и он беспрестанно пел и пел... Свадьба неведомой поэту почитательницы его гения была превращена им в национальную оперу» ¹³⁶.

¹³⁴ Там же.

¹³⁵ Кулиш П. Воспоминание о Шевченко. — Труд, 1881, № 6. Цит. за: Біографія Т. Г. Шевченка за спогадами сучасників, с. 115.

¹³⁶ Там же, с. 116. /180/

28 січня пісні, які співав Шевченко, були записані з його уст до альбому Білозерських ¹³⁷.

Після весілля Тарас Григорович повернувся до Борзни й звідси 1 лютого написав лист Костомарову: «Я оце й досі в Борзні... У Київ страх їхать не хочеться, а треба. Коли б то ви були такі трудящі і добрі, щоб розпитали в університеті... чи я утвержденный при університ[еті], чи ні; та й напишіть до мене у славный город Борзну на имя Виктора Николаевича Забелы...» (VI, 39). У цьому ж листі є згадка про Кирило-Мефодіївське товариство: «О братстве не пишу, бо нічого й писать. Як зійдемось, то поплачем» (VI, 39). Наприкінці він просив узяти в Сажина його малярське приладдя, портфель та твори Шекспіра. На листа Костомаров відповів тільки 13 березня, сповістивши про затвердження Шевченка в університеті, але поет листа не одержав, тому що виїхав з Борзни в Седнів, у маєток А. Лизогуба.

¹³⁷ Киевская старина, 1882, № 10, с 70 — 71.

9

У Седневі Шевченко 7 березня 1847 г. закінчив поему «Осика» (у пізнішій редакції поет дав їй нову назву — «Відьма»). Тут він знову повернувся до теми поневіряння покритки, але розробив її по-новому. Пан завдав Лукії надзвичайно багато горя. Він узяв її з собою в похід проти Туреччини, остриг як хлопчика, а потім покинув з близнятами в Молдавії. Боса Лукія з двома дітьми повертається на Україну, в рідне село, де застає вмираючого батька. Вона знову живе з паном, поки її дочку не спіткала така ж сама доля. Пан проміняв дочку на собаку, а сина зробив лакеєм, програв у карти. Лукія пробачила панові все, коли він повертається з-за кордону

тяжко хворий.

Простивши пана, Лукія не забуває цілком зла, яке він їй заподіяв. Вона раз у раз розповідає дівчатам, які її відвідують, історію свого життя, застерігає їх, щоб вони не стали на її шлях:

Усе, було, розказує,

Аж плачуть дівчата

Та христяться, жахаються,

Ніби пан у хаті.

А вона їх розважає,

Просить, заклинає,

Щоб з панами не кохались... (I, 376)

Автор від себе в ліричному вступі також застерігає дівчат:

Стережіться ж — кохайтеся

Хоч і з наймитами,

З ким хочете, мої любі,

Тілько не з панами. (I, 361)

Одночасно Шевченко намалював ілюстрацію до твору. Поему «Осика» він переписав у той самий зошит, що й балади «Лілея» та «Русалка». Сюди ж 8 березня переписав також передмову до нового видання «Кобзаря». У цей час поет задумав видати зібрання своїх творів і хотів назвати його другим «Кобзарем» («Чигиринський /181/ Кобзар», що був лише передруком першого видання, ним не брався до уваги). Напевно можна сказати, що сюди мали увійти деякі твори зі збірки «Три літа», наприклад, ті поезії, що могли пройти цензуру, та нові твори, написані в 1846 — 1847 рр. Епіграфом до передмови Шевченко взяв рядки з безсмертної комедії Грибоедова «Лихо з розуму», яку він не раз бачив на сцені:

Воскреснем ли когда от чужевластья мод?

Чтоб умный, добрый наш народ

Хотя по языку нас не считал за немцев ¹³⁸.

Цим епіграфом поет підкреслював провідні ідеї передмови — ідеї патріотизму й народності. Звертаючись до українських читачів із закликом активніше працювати на користь рідної культури, він ставив їм за приклад росіян, поляків, чехів, сербів (Вука Караджича), болгар, чорногорців.

Не називаючи прізвищ і фактів, Шевченко полемізував з консервативною критикою, з її поглядами на українську літературу: «Наша книжка як попадеться у їх руки, то вони аж репетують та хвалять те, що найпоганше. А наші патріоти-хуторяни й собі за ними. Преочаровательно в чарах тих ось що: жиди, шинки, свині й п’яні баби. Може, це по їх утонченной натурі і справді добре. А на наші мужицькі очі, то дуже погано» (VI, 312 — 314).

Слово «чари» тут ужито не випадково. Мова йшла про оцінку критикою конкретного твору української літератури — п’єси «Чари» К. Тополі ¹³⁹. Шевченко мав на увазі рецензію на п’єсу в реакційному журналі «Библиотека для чтения». У рецензії М. Полевого позитивно оцінено твір, зокрема його мову: «...язык... которым автор высказывается, является очаровательной простотой». Це й дало підставу поетові висловитись іронічно: «Преочаровательно в чарах тих ось що...». Під «патріотами-хуторянами» він бачив Костомарова, який у своєму «Обзоре сочинений на малороссийском языке» ¹⁴⁰ говорив також про «Чари». Згадавши про позитивні й негативні оцінки п’єси Тополі, критик посів нібито середню позицію: «Читатель-малороссиянин не увидит в «Чарах» отпечатка творчества, но он все-таки прочтет их с удовольствием, прочтет не один раз и всегда с новым наслаждением» ¹⁴¹.

Виступаючи проти захвалювання слабенької п’єси К. Тополі, Шевченко, очевидно, цілком свідомо не називав прізвища автора. Йшлося не про один твір, а про всю українську літературу, яку він хотів піднести на вищий ідейно-теоретичний рівень: «...ми самі тут трохи винні. Бо ми не бачили нашого народу...» (VI, 314).

¹³⁸ Шевченко цитував за виданням комедії 1833 р. Другий рядок у сучасних виданнях друкується за автографом: «Чтоб умный, бодрый наш народ...».

¹³⁹ Тополя К. Чары, или Несколько сцен из народных былей и рассказов украинских. — М., 1837.

¹⁴⁰ Огляд надруковано в альманасі «Молодик» на 1844 год» (Харків, 1843) під псевдонімом Ієремія Галка. У цій же книзі вміщено й поезії Шевченка.

¹⁴¹ Цит. за: Науково-публіцистичні і полемічні писання Костомарова, с 50. /182/

Звичайно, мова тут ішла про українських письменників дворянського кола, які не знали глибоко життя народу: «У хату прийти до його або до себе покликать по-братерській не можна, не можна, бо він злякається, та може ще й те, що він пізнає дурня у жупані» (VI, 314). Щоб пізнати життя народу, його прагнення й сподівання, зазначає поет, не досить переодягнутися в жупан і ходити до шинку (згодом на засланні він дасть у вірші «П. С.» сатиричний образ такого «патріота-вільнодумця»), не досить прочитати «Енеїду» Котляревського: «...прочитайте ви думи, пісні, послухайте, як вони співають, як вони говорять меж собою, шапок не скидаючи, або на дружньому бенкеті як вони згадують старовину і як вони плачуть, неначе справді в турецькій неволі або у польського магнатства кайдани волочать» (VI, 314).

Створення демократичної літератури, на думку Шевченка, під силу тільки письменникові нового типу, який повинен досконало знати народне життя, письменникові з високими моральними якостями: «Щоб знать людей, то треба пожить з ними. А щоб їх списувать, то треба самому стать чоловіком, а не марнотрателем чорнила і паперу. Отойді пишіть і дрюкуйте, і труд ваш буде трудом

чесним» (VI, 314).

Чітко сформулювавши принципи «мужицької», справді народної естетики, Шевченко оцінював з цього погляду всі явища української, російської і зарубіжної літератур. Високо ставив він Р. Бернса як поета «народного і великого». З болем констатував, що Г. Сковорода, який вийшов із народу, був близький до нього своїми думками й прагненнями, не зміг перебороти впливу схоластики й не став народним поетом. Тут слід узяти до уваги те, що українська література XVIII ст. у багатьох пам’ятках залишалась у рукописах, невідомих поетові. Тому на тлі всієї української літератури XVIII ст. він не зміг належно оцінити історичне значення й всю

спадщину Сковороди.

Розглядаючи дальші шляхи розвитку української літератури, Тарас Григорович висловив дещо критичне ставлення й до П. Гулака-Артемовського та Г. Квітки-Основ’яненка. Він не спинився перед переглядом своїх власних поглядів, висловлених у ранньому посланні «До Основ’яненка». Тепер поет пише: «Покойний Основ’яненко дуже добре приглядався на народ, та не прислухався до язика, бо, може, його не чув у колисці од матері, а Гулак-Артемовський хоть і чув, так забув, бо в пани постригся» (VI, 314 — 315). Вимоги слушні, але знову ж таки й тут Шевченкові як критикові дещо бракувало історичного підходу до творчості письменників, сформованих на зламі двох різних епох.

Принагідно можна сказати й про ставлення до Котляревського в останньому періоді творчості митця, коли до видання творів 1860 р. не ввійшло послання «На вічну пам’ять Котляревському».

Передмова Шевченка є важливим документом для характеристики його літературно-естетичних поглядів, які випливали з революційно-демократичного світогляду. Слід зазначити й те, що поет тут вперше вжив слово «Передмова», яке після цього міцно ввійшло /183/ в українську літературну мову. До нього українські письменники свої передмови називали «предисловие» або «предуведомление».

На жаль, передмова ця на десятиліття (аж до 1906 р.) була похована в архіві III відділу. Вимоги Шевченка до письменника, викладені в ній, зберігають своє актуальне значення і тепер.

Деякий час поет жив у с Бігачі Городнянського повіту на Чернігівщині, в маєтку князя М. Кейкуатова, який запросив його намалювати портрети членів своєї родини. Познайомились вони ще 1843 р. в Яготині, бував Шевченко в с Бігачі й у 1846 р. Тепер, у березні — квітні 1847 р., намальовано олійний портрет Є. Кейкуатової, яка походила з родини Лукашевичів (VII, № 153), і груповий портрет дітей Кейкуатових: Варвари, Віри та Михайла (VII, № 334, 335). У спогадах Д. Демича (він працював землеміром у Кейкуатових), опублікованих його небожем — лікарем В. Демичем, є деякі цікаві деталі про перебування Тараса Григоровича в с Бігачі. Демич, молодший за Шевченка на десять років, був великим прихильником його творчості. Поет жив у тому ж самому флігелі, що й Демич. На атестаті, виданому йому Кейкуатовим, був автограф Шевченка, який засвідчив підпис князя. В. Демич занотував: «Несмотря на такой короткий срок, поэт успел приобрести расположение к себе всего дворового и служилого люда. Одет он был, по словам дяди, плохо... скудные пожитки его помещались в маленьком, ветхом чемоданчике; но зато этот удивительный человек обладал другими богатствами — умом и сильною любовью к трудящемуся народу. Каждый вечер после дневных работ вокруг поэта собирались все служащие княжеской «экономии». Шевченко что-нибудь читал или рассказывал, и притом так интересно, что все слушали с большим вниманием. Иногда рассказы поэта, всегда с виду серьезного, отличались таким живым юмором, что слушатели, старые и молодые, «животы рвали со смеху, а сам Шевченко, бывало, бровью не моргнет». Приветливый и словоохотливый с простыми тружениками, Тарас Григорьевич заметно не любил оставаться долго среди «господ» и избегал княжеских хором, хотя его туда часто приглашали, тем более, что к князю приезжали соседние помещики с желанием посмотреть, как на диковинку, на знаменитого в то время Кобзаря» ¹⁴².

У багатьох спогадах сучасників зафіксовані епізоди про наочну «агітацію» Шевченка серед селян за допомогою зерен пшениці або жита: одне зерно — цар, купка інших — міністри й генерали, ще більше — поміщики, потім пригоршнею зерна він засипав маленькі купки, показуючи цим силу народу ¹⁴³. Варіанти спогадів поширені й у народній творчості ¹⁴⁴.

¹⁴² Демич В. Ф. Тарас Григорьевич Шевченко: К его биографии. — Русская старина, 1891, № 5, с. 430.

¹⁴³ Кирилюк Є. П. Легенда чи епізод з біографії. — В кн.: Кирилюк Є. П. Шевченкознавчі та славістичні дослідження. К., 1977, с. 20 — 29.

¹⁴⁴ Українські народні казки, легенди, анекдоти. — К., 1957, с. 469.

4 квітня 1847 р. Шевченко прибув до Чернігова й того ж дня виїхав до Києва. Для таємного нагляду за ним чернігівський губер-/184/натор відрядив чиновника А. Семенюту ¹⁴⁵. Річ у тім, що поки поет мандрував по Україні, над його головою згущалися зловісні хмари. Ще 28 лютого 1847 р. провокатор Петров з’явився до помічника куратора Київської шкільної округи М. Юзефовича й зробив донос про існування в університеті таємного політичного товариства. З березня у присутності Юзефовича він подав спочатку усний, а потім і письмовий донос куратору округи О. Траскіну. 7 березня Траскін доповів про це київському військовому губернаторові Д. Бібікову, згадавши про революційні вірші Шевченка. Бібіков повідомив про розкриття таємного товариства III відділ, де справі надали важливого значення. Начальник III відділу, шеф жандармів О. Орлов доповів про це Миколі І. Почалися обшуки й арешти членів товариства. Першим заарештовано в Петербурзі М. Гулака. У Києві затримано: Костомарова, Посяду, Марковича, Андрузького, Тулуба, у Полтаві — Білозерського й Навроцького. У Києві почалися перші допити заарештованих. 22 березня III відділ наказав доставити всіх заарештованих до Петербурга. Після доносу Петрова Археографічна комісія 3 березня звільнила Шевченка з числа співробітників нібито за те, що він без згоди комісії виїхав з Києва. Постанову оформили заднім числом — з 1 березня.

Не знаючи про всі ці події, поет поспішав до Києва на весілля Костомарова. 5 квітня при в’їзді в Київ на правому березі Дніпра він був заарештований.

¹⁴⁵ Ткаченко М. М. Літопис життя і творчості Т. Г. Шевченка, с 105.

Попередня     Головна     Наступна