[Кониський О. Я. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя. — К., 1991. — С. 60-88.]

Попередня     Головна     Наступна             Коментарі





ПАРУБОЦЬКИЙ ВІК ТАРАСА ШЕВЧЕНКА ДО ВИКУПУ З КРЕПАЦТВА

(1829 — 1838)



І скрізь на славній Україні

Людей у ярма запрягли

Пани лукаві... Гинуть, гинуть

У ярмах лицарські сини...

...Де нема святої волі,

Не буде там добра ніколи.

Шевченко




І


Отой Дмитренко, що правив з Ольшаної добрами Енгельгардта, взявши Шевченка на 16 році його віку до гурту челяді панської, невідомо з якої речі гадав зробити з його куховара і повернув його до пекарні навчатися куховарству. Звісно, се була тільки спроба, щоб, перш ніж виряджати хлопця до панського двору, подивитися, чи є у його кебета до штуки кулінарної. А вже ж коли б стало знати, що з нашого кобзаря вийде добрий кухар, тоді б, певна річ, його віддали б в науку деінде, чи в Варшаві, чи що; бо Енгельгардт був великий пан й кухаря про його треба було неабиякого.

Таким чином, недавнє пастуша, одягнене тепер в демикотонову куртку, опинилося в науці у Дмитренкового куховара. Куховарство теж має свою систему і свою азбуку. Азбукою сією для Тараса було — вибирати попіл з печі, носити дрова, виносити помиї. У маляра він чистив би палітру, мив би пензлі і щітки, а на пекарні чистив пристрої куховарські — каструлі, ножі, сковороди, перемивав посуду. Нема що й казати, що нова, зовсім не сподівана для Тараса професія не вабила його до себе, не спроможна вона була знівечити в душі його поривання до малярства, викоренити в його серці несвідоме ще тоді йому почуття потреби світа. Нова професія, не відповідаючи його кебеті і вдачі, стояла перед ним парканом, що загороджував йому стежку до своєї любленої мети — зробитися малярем. Тарас се тямив, а ще більш — почував. Але не можна було йому не тямити й того, що проти волі панської нічого не вдієш... Покинути Дмит-/61/ренка і пекарню? Утікти? Добре! Але ж — де дітися, куди притулитися, куди сховатися?.. Хто прийме волоцюгу без паспорта?.. Навкруги скрізь те саме: панство, крепацтво та неволя! Про степи, про Кубань — хоч Тарас, може, й чув, так то ж далекий світ! Доки туди доплентаєшся, тебе десять разів спинять десь на дорозі, яко волоцюгу «безпаспортного»... Тоді що?.. Ноги в пута, руки назад і етапом до «владельца» в Ольшану, а тут вже неминуче різки, а то, може, й «лоб!» В москалі?.. Ні! тікать не рука! Та нехай би і втік куди далеко, так з чого ж він житиме? До роботи звичайної він не пристане, бо він її і не вміє і вона його не тягне... От коли б до маляра... Але ж жоден маляр без паспорта не прийме; а паспорта нема... Нема й другої ради, як нудитися в пекарні, тихцем покоритися панській волі та крепацькій долі... Так не така ж у Тараса вдача була, щоб коритися, немов віл той в ярмі! Та й не легко йому, трудно було коритися: благородний дар високих талантів ворушив йому душу; хлипнівський дякон-маляр бентежив йому серце; дим і чад пекарні не спроможні були заступити надію зробитися «хоч абияким малярем». Дмитренко і пекарня хоч і приголомшили ту надію, але не викоренили її і, певна річ, Тарас марив нею; вона зоріла йому на обрії життя, миготіла десь — хоч далеко-предалеко, так далеко, що хлопець не спроможен був сказати собі, де вона зоріє.

У таких людей, як Тарас, хоч би як вони не корилися, хоч би як не підлягали волі гнобителів людського життя і духу, довіку не зникне та підойма до світа і волі, якою наділила їх природа. Природа — се сам Бог! В які пута її не куй, хоч в які тюрми її не муруй, а вона, чи сяк, чи інак, змагатиметься за своє право людське — і до останньої спромоги протестуватиме за право жити по власній волі, відповідно своєму призначенню, аби тільки не шкодячи життю інших. Так було і з Шевченком; та інакше і бути не могло з людиною, що носила в собі величезну силу поривання до світа і волі. І хоч як багацько притерпів Тарас, а таки вийшов з ярма на волю, з темного льоху на світ Божий. Енергія світа завсігди непомірно міцніша за енергію темноти.

Де тільки можна було і які тільки траплялися, — Тарас збирав собі до гурту малюнки. Малюнки ті були, вже ж пак, не які більш, як так звані «лубошні», «суздальської школи», незграбної праці російських «богомазів». Їх назбиралося у Тараса чимало, і вони не давали спокою його молодій душі, стояли йому спокусою. Скоро траплялася хоч трохи зручна /62/ часиночка, Тарас кидав свої, часом недочищені, сковороди і каструлі, покидав пекарню, йшов в сад і там на деревах та на кущах розвішував свою колекцію, любував з своєї галереї малюнків, придбаних інколи «нишком-тишком». Один з біографів Шевченкових повідав, що коли траплялося, що який малюнок вельми вже подобався Тарасові, а придбати його бракувало купила, Тарас купив його «так»... Основа такої звістки, як се відомо, взята з автобіографії поета і річ цілком можлива. Сам Тарас признався нам, що він не спроможен був устоювати проти спокуси придбати собі «нишком-тишком» яку річ чи потрібну в малярстві, чи тільки таку, що нагадувала про малярство: «Іще в учителя-дяка, було, украду «п’ятака», куплю паперу, книжечку зроблю та й списую Сковороду 129. А кидаючи свого учителя-дяка, Тарас не встояв проти спокуси украсти якусь книжечку з гравірованими малюнками. До того ж треба сказати, що у таких натур, як Тарас, звичайно, буває так, що коли зайнялося яке поривання духа, вони доти не вгамовуються, аж доки або не вдоволюють бажання того загарливого, або не запевняться, що вдовольнити його нема жодної можливості. Раюючи та разом з тим і сумуючи в своїй галереї, Тарас брався за олівець і списував сей чи той малюнок. Інколи він так поринав в оглядування своєї колекції або в списування, що зовсім забував про пекарню і про свої обов’язки до неї, забував про невичищену або недочищену посуду; сидить, було, собі в саду, аж доки грізний голос куховара та кого іншого з челяді не покличе його до пекарні. І вже ж дурно не минали йому такі відлучки з пекарні: за них не раз траплялося йому покоштувати з куховарських рук коли не «чубкової», так «духопелика», а то й лозини.



129 [Кобзар. — 1876. — Т. 1.]



Не відомо, який час Тарас перебував на іспиті в Вільшаній? Певна річ, що не більш за півроку; бо Дмитренко взяв його на весні, а під кінець осені того ж року (1829) бачимо його вже в Вільні.

З іспиту того Дмитренко спостеріг тілько свою помилку, побачивши, що для кулінарної штуки Шевченкові бракує кебети. Але ж Тарас хлопець меткий, розвинений і вза галі дотепний; через те Дмитренко, виряджаючи Тараса в гурті з іншими крепацькими дітьми до панського двору, атестував його, більш відповідно Тарасовому хисту, вдат ним на маляра покойового. Нагадаймо собі, що великі пани того часу держали у себе з власних крепаків не тільки слуг і /63/ майстрів, а навіть музик, співаків і акторів. Власні — з крепаків — хори, оркестри, театр, навіть балет були за річ звичайну не тільки на Правобережній, але й на Лівобережній Україні: от хоч би у Трощинського була трупа з крепаків; у Скоропадського хор і оркестр; у Галагана — концерти крепаків, та ще й з неабиякими солістами.





II


Дідич Вільшаної, Кирилівки і ін. Павло Енгельгардт, хоч і був на службі в імператорській гвардії, але більш за все він перебував у Вільні, і жодним чином не можна його брати яко москаля, ледві чи був він і тим, що за нашого часу зоветься «общеруссом», або «истиннорусским» чоловіком. Павло Енгельгардт був коли не зразок, так, в усякому разі, значний репрезентант тієї «мозаїки», що за нашого часу аж кишить її по Україні. З батьків — ніби німець; віри православної; з мови — або поляк, або француз; а служби — «верноподданный» офіцер російський; звичаями — космополіт-дука, пан; яко дідич — володар українських «душ» на українській землі; душею і поводженням з народом і взагалі з людьми, яких вважав нижче за себе, пиндючна «животина в торжковських пантофлях» 130, а з вищими — «амфібія», як мовив про його Брюллов; взагалі ж — «пан як пан». Одначе ж, коли зазирнути на саме дно сієї «мозаїки», коли брати обставини щоденного звичайного життя родинного і громадського, так спостережемо, що в Енгельгардта було найбільш звичаїв, прищеплених польською культурою і цивілізацією: спостережемо в йому ополяченого «русского немца». Усі впливові обставини того часу були округи його такі, що не тільки сприяли, а навіть вимагали ополячення. Тоді ледві минуло тридцять літ з того часу, як безправ’я маси народної звалило Польщу в могилу, викопану руками панів польських, і Правобережна Україна відійшла до Росії.



130 Художник. — С. 19 [(Кобзар. — Т. III)].



Одначе ж правобережне панство через те не перестало бути панством польським і жити, як і до того жило, культурою і цивілізацією європейсько-польською. Нічим культурним Росія не могла привабити до себе панства правобережного. На Правобережжі освіта і культура були геть старійші і багацько вище, ніж в Росії великій. Поміж шляхтою останньої траплялося під кінець XVIII віку чимало /64/ людей з високою освітою, але ж над масою «дворянства» ледві займалося ще на світ культури і цивілізації, та й то не власної національної, а завезеної з Заходу. Польща хоч і позбулася самостійності державної, але поляки не позбулися культури і освіти національної. Росія не спроможна була підбити їх під ту культуру і освіту, яку сама мала; навпаки — хотя не хотя — велика сила росіян переймалася культурою і цивілізацією поляків. Так воно було не тільки за часів Енгельгардта, але й геть пізніш, наприклад, навіть у самому Києві панувала і культура польська, і мова польська. В сьому разі я здамся на таких свідків, як Костомарів і Солтановський: першого з них ніхто не назове полонофілом; а про останнього ніхто не скаже, що він не полякофоб. «Мовою інтелігентною по цілому краю (Правобережжю) була мова польська, навіть хрестяни мусили засвоювати її. Інакше, — каже далі Костомарів 131, — і не могло бути там, де маса народу (українського) православного була заневолена польськими панами — латинської релігії... Поляки приходили до університету (в Києві) з освітою, більшою ніж «русские». Се вже залежало не від науки шкільної, а від первісного виховання родинного. Українська молодіж лівобережна, опріч кількох, наділених видатним хистом, визначалася тупістю, лінощами і апатією до праці духової».

Так було в першій половині рр. 40-х, коли Костомарів учителював на Волині, а потім професорував у Києві. Минуло мало ще не 20 років і, як повідає в своїх записках Солтановський 132, що учителював теж на Волині і на Поділлі, «в школах учили по-польськи. По тих родинах, що поприїздили з Московщини, звичайною мовою в бесіді — була мова польська. Православні слуги теж говорили по-польськи ».



131 Литератур[ное] наследие [Н. И. Костомарова. — СПб. — 1890]. — С. 66.

132 Киевск[ая] стар[ина]. — 1892. — Кн. V. — С. 234.



Таким чином, зовсім натурально, що в кінці 20 і з початку 30 рр. нашого віку, в домашньому побуті Енгельгардта панували звичаї польських, а не російських панів; а через те і перебував він більш по містах з культурою польською.

Звичаєм польських панів було держати «покоєвих козачків». Сей звичай, каже Шевченко, вигадали цивілізатори задніпрянської України — поляки, а пани інших національностей перейняли від них оцю «вигадку, — без слова — розумну. В краю, колись козацькому (і, додам я, вільному), /65/ приручити козака змалку се те саме, що в Лапландії підбити оленя бистроногого під волю чоловіка... Козачки, опріч лакейських услуг, панам на втіху грали веселі пісні двузначні, скомпоновані народною музою з лиха під п’яну руку, і пускалися перед панами, як кажуть поляки: «сюди-туди навприсюди» 133.

Оцього звичаю тримався і Павло Енгельгардт, і коли Шевченка привели до його у Вільну, він знехтував думку Дмитренка і повернув Тараса на козачка!..

Обов’язки і праця козачків не були вельми великі, але задля душі живої були занадто нудні, осоружні.

Обов’язком козачка Тараса головним чином було сидіти мовчки в кутку прихожої, доки не почує панського голосу з приказом: подати панові люльку, що стояла біля його ж, або налити йому в шклянку води. Годі було сподіватися, щоб непосидяща Тарасова вдача покірливо підлягла панській волі і мовчки сиділа нерухомо або рушала автоматично! Се б було все одно, що сподіватися, що приборкане орленя забуде про широку вольную волю ширяти під хмарами та, сидячи в клітці, що зветься «прихожею», зробиться покірливим ягням-саморухом! І дійсне, натура Тарасова не витерпіла! «З прирожденного мені неслухнянства, — каже Шевченко, — я зрушав панську волю і, сидячи в прихожій, тихесенько співав сумні пісні гайдамацькі та списував нишком малюнки суздальської школи, що оздобляли панські покої. Малюнки олівцем, що — признатися — украв у конторщика». Але ж за оцю неслухняність, певніш мовити: за слухняність голосу незримої сили, — доводилося Тарасові гірко розплачуватися.

«Енгельгардт, — повідає Шевченко далі, — був людина діяльна; раз по раз їздив він то до Києва, то до Вільни, то до Петербурга; за ним в обозі їздив і я на те, щоб сидіти в прихожій, подавати люльку і справляти інші такі услуги. Не можна сказати, — додає далі Шевченко з гіркою іронією, — щоб мені в ваготу було тодішнє становище моє: воно тільки тепер (р. 1860) жахає мене, і здається мені, що то був сон якийсь хижий!» Переїздячи з своїм паном з одного міста до другого, треба було про спочинок спинятися по заїздах; залізниць тоді ще не було; їздили на конях. Отут по заїздах, — каже Шевченко 134, — я користувався з кожної нагоди зручної, щоб украсти з стіни лубочний малюнок і



133 Кобзар. — 1876. — [Т. І]. — С. XVIII.

134 Кобзар. — 1876. — [Т. І. — С. XIX]. /66/



таким робом придбав собі коштовну колекцію. Найбільшими моїми люблениками були герої історичні: Соловей Розбойник, Кульнев, Кутузов, козак Платов і інші. Примушувало мене до сього непоборене бажання змалювати з них якомога вірніші списки». Раз за таке списування портрета з «козака Платова» Тарас заплатив незвичайно дорогою ціною!..





III


Зима року 1829; грудень; надворі, певна річ, холодно... День св. Миколая, день торжественний, царський... Вільна не тільки урядова, але й шляхетська справляла се свято, справляла іменини царя Миколи бучним бенкетом на «ресурсах»... В домі «Дворянскаго собрания» — «огні горять, музика грає»... Там натовп російської бюрократії і польсько-литовської аристократії... Пани віку поважаного — за зеленими столами; пані — в покою гостинному; на хорах «музика квилить, завиває», а в залі молодіж витинає вальса, мазура!.. Весело!.. Тут десь і Павло Енгельгардт... А там, в кватері його, в прохожому покою «козачок» Тарас Шевченко не схотів сидіти самотою в темноті, та, засвітивши світло, розташувався з своєю колекцією... Увесь стіл покрили малюнки з героїв історичних. Тарас нагнувся над ними і стоїть нерухомо; очі його впилися в «козака Платова»... Ясно-голубі, майже що сірі, очі «козачка» горять, з них летять іскри; вони пильно-препильно придивлюються; вони міряють коня, міряють єнорала на коні; вдивляються в кінську гриву; в єноральські вуси... Нарешті Тарас присунув до себе шматок паперу... рука його спустилася в кишеню, досягла звідтіль олівець. Тарас сів біля столу і взявся малювати список з єнорала Платова. Розважно пильнує наш маляр: він увесь, з усією душею, з усіма думками нирнув в свою роботу. Вже й північ минула, а Тарас працює, очей не зводить з своєї роботи. Платова він вже скінчив, вже малює «маленьких козачків, що гарцюють біля міцних копит єноральського коня»; от-от ще трошечки і доведе він малюнка до краю... Тарас так нирнув в свою роботу, так перейнявся нею, що ні на що більш не вважає; обов’язки «козачка» вилетіли йому з голови... Не чув він, як біля дому заскрипів сніг під саньми, не чує, як біля рундука затупотіли і стали коні; не чує, як рипнули двері! Тарас тоді тільки схаменувся, як почув, що чиясь рука вхопила його за вухо і /67/ скубе люто!.. Зирнув Тарас — аж то його пан!.. Енгельгардт, вернувшись з «ресурсів» і заставши Шевченка за малюнками, розгнівався на його раз за те, що козачок не зустрів його в сінях, не відчинив дверей, а вдруге за те, що Тарас «міг би спалити не тільки дім, але й місто».

Вискубши за уші і нагодувавши свого козачка панськими ляпасами по тварі, Енгельгардт з того не задовольнився. І другого дня вранці Тарас мусив нагадати собі школу Богорського з її суботами... Ми бачимо в понеділок 7 грудня р. 1829 огидливу сцену панського самовластя. В стайні на долівці лежить Шевченко: один з кучерів сидить у його на голові, тримаючи йому руки; другий на ногах, а кучер Сидорка, справляючи Енгельгардтів наказ, на Тарасовому тілі малює різками візерунки оздобу крепацтва! Він пише хартію панського самовластя, хартію мордованая чоловіком — Чоловіка! В дебелій руці Сидорка сумним посвистом хижим лунає довгий пучок різок! На той посвист німо відповідають цівки крові з Тарасового тіла, а сам Тарас не стогне, не кричить, не проситься; він мовчки зціпив зуби, стуливши міцно губи, силкується не пустити з грудей голосу; бо тямить, що з тим голосом вирвалося б не прохання, а глибокий проклін деспотизму... Тарас мовчки, чистими, як божа роса вранці, слізьми росить брудну долівку стайні!

Нам з вами, читачу! і гидко, і бридко навіть виобразити собі оту картину; а Енгельгардтові і справникам її вона була байдуже! Що ж, коли польсько-московське «право» так вигодувало дух і звичаї людей, що отака картина катовання неповинного чоловіка була на той час річ звичайна, бо


Поникли голови козачі,

Неначе стоптана трава..


Як оцей випадок, так, певна річ, і чимало інших, не могли не довести Енгельгардта до думки, що з оцього Шевченка не буде козачка Не можна було йому не подумати, що він помилився, не послухавши Дмитренкової поради. Козачка з Шевченка не зробиш, а маляра, та ще, може, й доброго, втеряєш... треба полагодити помилку. І от, перебуваючи в Варшаві, Енгельгардт віддав Шевченка в науку до якогось маляра. Ніхто з біографів не називає нам того маляра кажуть тільки, що він «був таким совісним, що через півроку, прийшовши до Енгельгардта за грішми, повідав йому /68/ як він розуміє Тараса;» 135 себто висловив йому, що у Шевченка вельми видатна кебета малярська. Яко людина практична, Енгельгардт зрозумів і власну користь, якої можна буде йому зажити, коли він матиме з свого крепака доброго портретника. Він, за порадою того маляра, віддав Шевченка в науку до портретника Лампі. «Одначе останній не згодився брати Тараса до себе в дім, а пристав тільки на те, щоб він ходив учитися в майстерню до його».

Шевченкові тоді минуло 16 літ. Він тоді саме спізнався з якоюсь вродливенькою швачкою і вперше прокинулася у його свідомість свого людського достоїнства. В серці у його зайнялося перше молоде кохання до дівчини, що належала до другого стану, себто не крепацького, і її незалежні думки зробили міцний вплив на пригнічену, приголомшену, але глибоко перейнятливу Тарасову натуру. Оце перше кохання, по словам самого кобзаря, облагородило його душу. «Я, — каже він Сошенкові, — тоді вперше прийшов до думки: чом би і нам, крепакам, — не бути такими ж вольними людьми» 136.



135 Чалий, с. 20.

136 Ibidem — С. 21.



Трудно мені згодитися, щоб отакі думки і почуття людського достоїнства тоді тільки вперше прокинулися у Шевченка: і до того в житті його траплялося чимало випадків і обставин, що не могли не зворушити йому таких думок. Досить згадати про його діда Йвана, що був свідком гайдамаччини і свідомо знав, і тямив сам, і розповідав і Тарасові, за що «Залізняк і Гонта ляхів покарав». Певна річ, що під впливом кохання, почуття людського достоїнства і думки про волю усіх людей у 16-літнього Тараса заворушилися міцніше, живіше і рух їх значніше визначався; спричинявся більшому болю вольнолюбивої душі і ніжного серця. Коли б вже неминуче треба було вказати той мент, коли в голові Тараса більш-менш свідомо прокинулася думка: «Чом би і нам, крепакам, не бути людьми вольними», — так певніш буде вказати на той час, коли Дмитренко не пустив його в науку до хлипнівського маляра і закинув його до пекарні, що стала про його, таким чином, першою «широкою тюрмою»...

Далі з уст Сошенка д. Чалий повідає, що Тарасова коханка вимагала, щоб він відцурався рідної мови на користь національності шляхетської (тобто польської). «В бесіді інтимній вона не говорила інакше, як мовою польською, /69/ і Шевченко мусив принести сю жертву і, чи хотів, чи не хотів, мусив учитися по-польськи».

Хто була оця Тарасова коханка-полька — д. Чалий не каже. У самого Тараса нігде про се кохання прямої, очевидно, певної звістки в його автобіографічному матеріалі нема: двічі він тільки, та й то вельми невиразно натякає ніби. Раз вже року 1857 згадує він якусь Дуню Гашовську 137, «любу-чорнобриву»: йому наснилося, що бачив її, як вона молилася в церкві св. Ганни у Вільні 138. Вдруге згадує про якесь кохання, «що отруїло його» 139. Отсе і все! Нігде більш не згадує він ні про яку женщину за час свого побуту у Вільні або у Варшаві. Я більш певен, що те перше кохання було у Вільні; в листі до Бр. Залеського Шевченко каже: «Вільна дорога моєму серцю по споминкам» і д. К. Болсуновський переказував мені, що йому хвалився Сошенко, що те перше кохання Шевченкове була полька-варшавянка, але жила вона у Вільні.



137 Гусиковську. — Ред.

138 Записки..., 5 вересня 1857 р. (Кобзарь. — Т. III. — С. 111).

139 Художник. — С. 61 [Кобзарь. — Т. III].

140 Дуня — Євдокія. — Ред.



На те, щоб образ якої людини ввижався нам більш як через 25 літ після того, як ми її бачили, треба, щоб вона — чи лихим чим, чи добрим — глибоко запала в наше серце. А коли Тарас через такий довгий час так сердешно називає Дуню Гашовську любою, так певна річ, що вона доброю стороною глибоко вплинула на його серце. Знаючи нарешті з віршів Шевченка і з листів його до Федота Ткаченка, яку велику вагу смак його надавав чорним жіноцьким бровам, я гадаю, що не буде великою помилкою уважати, що ота «полька», про яку говорить Чалий, була Дуня Гашовська.

Щодо жертви, яку приніс би то Тарас своїй коханці, — так про се трохи чудно й говорити! Коханка та була полька; чи жила вона в Варшаві, чи хоч би і в Вільні, то вже ж вона не вміла говорити ні мовою московською, ні рідною для Шевченка українською, а балакала своєю рідною, польською. Остання не була зовсім чужою й для Шевченка; певна річ, що до неї він був тоді більш призвичаєний, ніж до мови московської. Виходить, що інакше йому з коханкою бесідувати, як не по-польськи, і не можна було. А коли він навчився мови польської від своєї коханки і коли се вже треба вважати за жертву, то се була «жертва» не «шляхетській національності», а — потроху — коханню; та більш над усе /70/ «жертва» освіті: дякуючи сій «жертві», Шевченко спроміг ся читати трохи польських авторів, напр[иклад] Міцкевича, Лібельта і ін.

Недовго, одначе, Тарас впивався раюванням свого першого кохання. Крепацтво і панська воля і тут напоїли його трутою розлуки. Наближалася польська революція року 1830. Енгельгардт тямив, що йому неминуче зайняти таке становище, щоб з приводу повстання не довелося йому двоїтися, не довелося озиратися ні направо, ні наліво, щоб ні революційний, ні легальний уряд не зачепив його. Переїхати у Вільшану було небезпечно: революція могла зачепити і Київщину. Він приміркував покинути царську службу і перебратися до Петербурга. За ним мусив податися і Шевченко. Яким чином останній туди дістався — про се маємо не однакові звістки. Чалий 141 повідає, що «Енгельгардт вирядив Тараса до Петербурга етапом 142, укупі з іншою челяддю, і зробив так з обачності, щоб в дорозі челядь не повтікала». В другому місці 143 читаємо, що коли Шевченко простував ото етапом, так у його на одному чоботі відірвалася підошва і він, щоб не відморозити ноги, мусив перебувати добрий чобіт з однієї ноги на другу». Я не можу прийняти оцих звісток — яко не певних. Ледві можна гадати, що вся дворова челядь у Енгельгардта була така, щоб він стерігся, аби вона з дороги не повтікала: певніше думати, що між нею були й такі крепаки духом, що й самі не втекли б і других не пустили б. Ледві — знов, — щоб Енгельгардт допустив для себе самого такий сором, щоб виряжав своїх слуг етапом, та ще й в порваних чоботях. Нарешті: пересилка людей етапом коштувала б більш, ніж вирядити їх фірами, а до того — пересилка етапом вимагала згоди на те урядової! Який би там не був уряд, хоч би як він не сприяв панам, а ледві чи згодився б він мордувати неповинних людей — 2-3 місяці етапом і етапними тюрмами.

Тим-то ближче до правди Мартосова 144 звістка, що Тарас з Варшави поїхав до Петербурга укупі з іншими слугами Енгельгардта з панським обозом, як се звичайно робилося.



141 [Жизнь и произведения Шевченка]. — С. 22.

142 Шупасом.

143 [Белозерский Н. Тарас Григорьевич Шевченко, по воспоминаниям разных лиц. 1831 — 1861 гг.], Киев[ская] стар[ина]. — 1882. — Кн. X. — [С. 69].

144 [Мартос Т. Эпизоды из жизни Шевченка]. — Вестн[ик] Юго-Зап[адной] России. — 1863. — Кн. V. — С. 32 — 42.



Хіба, може, було так, що Енгельгардт, виїздячи з Варшави, /71/ покинув там Шевченка, щоб не переривати йому науку у Лампі. В такому разі — будемо вважати зовсім певною звістку в споминках Костомарова 145, що Тарас під час повстання р. 1830 був у Варшаві, звідкіль уряд революційний випроводив його в гурті з іншими «русскими», давши їм грошей тодішніми асигнаціями 146 революційними. Ще певніш буде брати звістку, переказану мені д. К. Болсуновським, що варшавський комісар Енгельгардтів в лютому р. 1831 вирядив з Варшави до Петербурга разом усю Енгельгардтову челядь, значить, і Шевченка. Тоді вже не можна було достати коней стільки, скільки треба було, через що на один віз сідало по кільки чоловіка. Дорога була вельми грязька: звісно, напровесні, коли вже розтавало, через що слуги мусили часом черговатися і йти пішки біля возів. З такої причини не в одного Шевченка порвалися чоботи і всім, хто їхав укупі з ним, доводилося в дорозі бідувати.

Як вже воно там не було, але навесні року 1831 Шевченко був уже в Петербурзі.



145 Кобзар. — 1876. — С. VII.

146 Банкнотами.





IV


Яким побитом Тарас перебув р. 1831, про те не маємо звісток. Одначе запевне можна гадати, що він козачкував у Енгельгардта, що лакеювання тяжко впливало на його свободолюбну душу і що поривання до малярства його не покидало — Енгельгардт бачив, що з Шевченка не буде лакея. Року 1832, коли Тарасові минуло вже 18 літ, значить, після 25 лютого, Енгельгардт, уважаючи, з одного боку, на невдатність Шевченка до лакейства, а з другого — на його раз у разні прохання, згодився віддати його знов до маляра в науку і законтрактував його на чотири роки до петербурзького маляра Ширяєва.

Таким чином, побіда була за Шевченком. Може, останній тоді і не був свідомий тієї великої ваги, яку носила в собі оця його побіда, але річ певна, що він вітав її, радів їй так, як радіють зорі ранковій люде, істомлені темнотою довгої ночі.

Ширяєв — цеховий майстер малярства, людина неосвічена, темна, грубіянської вдачі, скупа, сувора і занадто строга. «Він, — каже Шевченко, — з’єднав в собі вдачу дяка /72/ спартанця, дякона-маляра і другого дяка-хиромантика» 147. Він держав у себе трьох, а інколи й більш замурзаних учнів; одягав їх в звичайні халати з демикотону. Коли траплялося, що роботи більшало, Ширяєв наймав поденно чи помісячно кількох школярів та простих малярів-мужиків 148. Учні його, а з ними й Шевченко, ходили справляти різні роботи малярські, на які посилав їх Ширяєв: окрашували паркани, штахети, підлоги, дахи і т. ін. Поводився Ширяєв з ними суворо, по-грубіянськи, учні страшенно боялися його. Про відносини Ширяєва до учнів і учнів до. його Шевченко лишив нам яскраву, хоч і коротеньку, ілюстрацію в своїх записках. Щороку в Петергофі по наказу царя Миколи справляли 1 липня, в день народження цариці, велике свято «народне». Оповідання про се свято причарували і Шевченка, і от р. 1836, — зауважмо, що вже на 23 році Тарасового віку і на четвертому перебування його у Ширяєва, — артистична натура його зайнялася бажанням подивитися на Петергофське свято. Для таких натур що задумане, те треба й зробити. Тарас тямив, що Ширяєв не пустить його в Петергоф; знав, що він сам туди поїхав з жінкою; тямив, що в Петергофі легко може зустрітися в саду з своїм хазяїном і тоді, певна річ, сподівайся від його лиха. Одначе Тарас се все знехтував. Маючи в кишені 50 коп., він взяв за пазуху шматок хліба і, не спитавшись хазяїна, поченчикував в Петергоф. Ходить він собі по саду, впивається його сяєвом і розкошами, аж зирк! — серед натовпу Ширяєв з своєю пиндючною жінкою! Тарас похолов! «Ся зустріч, — каже він, — так затуманила мені свято, що я, не діждавшись вже ілюмінації, вернувся швидше додому. На другий день мене знайшли сонним на горищі» 149.



147 Кобзар. — 1876. — С. XX.

148 Див.: Художник. — С. 39 [(Кобзарь. — Т. III)].

149 Ibidem.



Ходячи по роботах, Шевченко заходив в Літній сад, оздоблений, як се відомо, силою різних статуй. І вже ж вони не могли не вабити, не приманити до себе перейнятливого Та раса. Влітку в неділю або в свято, а часом і в будень, він заходив в Літній сад, щоб змалювати собі ту чи іншу статую.

От в один з таких сеансів року чи 1835, чи, певніш, 1836 трапилося Тарасові спізнатися з своїм земляком, добрягою Іваном Сошенком, що вельми посприяв йому спекатися науки у Ширяєва і визволитися з крепацтва, вступити до /73/ Академії художеств і зажити собі слави безсмертної — слави великого поета, художника, мученика, слави генія-оновителя українського слова. Першу знаємість Тараса з Сошенком треба вважати за найважніший мент в життю нашого Кобзаря: вона перевела його через той Рубікон, що межував людей з крепаками, темряву з світом, волю з неволею. Не можна вгадати, що сталося б з генієм нашого слова, коли б він не спізнався був з Сошенком? Чи поталанила б йому доля яким іншим робом вибитися з темного льоху неволі на світ і «вийти в люде», чи, може б, під густою корою ширяєвських красок та крепацького безправ’я і панського самовольства навіки б зав’яли і засохли ті величезні дари духові, якими природа наділила Тараса? Як знати! Маємо доволі прикладів, що такі незвичайні сили, як Шевченко, не погибали. Знаємо, що геній ніколи не переходить всього свого віку шляхом битим; сам собі робить стежку через тернові кущі, сам себе вигодовує, окрилює і високо здіймається ширяти над масою, щоб з своєї високості пустити в ту масу, темну і, так чи інак, зневолену, проміння світа і волі, кинути того огню святого, «щоб людям серце розтопив»... Але ж відаємо чимало і таких фактів, що тьма і неволя навіки приголомшують і нівечать величезні таланти, скоро доля не послала їм проводиря.

Про Шевченка таким проводирем доля послала Івана Максимовича Сошенка, сина злидаря-міщанина з містечка Богуслава Канівського повіту, кілька верстов від Вільшаної і Кирилівки; Сошенко, наділений прирожденним талантом малярським, на 24 р. свого віку, перетерпівши чимало всякого лиха, добрався до Петербурга, щоб учитися малювати в Академії. Українець Григорович запоміг йому, і р. 1834 Сошенко почав ходити до Академії 150.



150 М. Ч[алий]. І[ван] Макс[имович] Сошенко [(Биографический очерк)]. — К., 1876.

151 [Жизнь и произведения Шевченка]. — С. 22 — 23.



Про першу зустріч Шевченка з Сошенком в книзі Чалого розказано словами б то самого Сошенка так: «Як був я на «гіпсових головках» чи, здається, на «фігурах» чи р. 1835, чи, може, 36, укупі зо мною приходив до Академії швагер Ширяєва. Від його я довідався, що між учнями Ширяєва є земляк мій Шевченко, про котрого я дещо чув ще у Вільшаній від свого першого учителя Превлоцького. Я упрохав Ширяєвого родича прислати Шевченка до мене на кватиру. На другий день в неділю Тарас прийшов до мене. Він /74/ був одягнений в сорочку і штани, пошиті з сільського полотна грубого і замазані в краски; халат демикотоновий на йому був замізканий. Тарас був босий, розхристаний і без шапки. Він дивився понуро і соромливо. З першого ж дня нашої знайомості я спостеріг у його велику охоту вчитися живописі. Став він приходити до мене, не пропускаючи ні одного свята; бо в будні і мені було ніколи та й його Ширяєв не пустив би. Тарас переказував мені деякі епізоди з свого життя і майже кожен раз кінчав їх наріканням на долю».

Отаке оповідання здається мені не зовсім певним. З другої праці д. Чалого відаємо, що Сошенко Вільшану і Превлоцького покинув в листопаді р. 1831 і до Петербурга дістався в грудні того року, коли Шевченко в науці у Ширяєва ще не був. А Шевченко покинув Вільшану літом або на осені року 1829. Нема ніже єдиного натякання, щоб з того часу і до викупу його з крепацтва він навідувався на Україну. Ледві чи можна гадати, щоб за час свого короткого перебування у Вільшаній у Дмитренка Тарас лишив який такий слід, щоб про його відав і Превлоцький і говорив про його Сошенкові. Не йметься мені якось віри і в те, щоб Тарас прийшов до Сошенка в перший раз в такому брудному убранні, босий, та ще й без шапки. Певна річ, що в його була чиста одежина про свято, ще певніше, що він добре тямив, що Петербург не Кирилівка і ходити без шапки по вулицям столиці і ніяково, та й небезпечно з огляду на поліцію...

Більш певною здається мені звістка про оту першу знайомість, подана от. Петром Лебединцевим — теж земляком Сошенка і Шевченка, переказана з уст того ж таки Сошенка. Ся звістка більш відповідна до обставин і до оповідання самого Шевченка про першу зустріч з Сошенком.

Однієї літньої місячної ночі, повідає Лебединцев 152, Сошенко, гуляючи в Літньому саду, помітив, що біля статуї малює олівцем якийсь обірванець в пейстровому халаті замизканому, босий і без шапки.



152 Киев[ская] стар[ина]. — 1882. — Кн. IX. — С. 564 — [56]5.



Помітивши український тип, Сошенко зацікавився глянути на його роботу. Він зайшов ззаду і побачив, що малюнок добрячий. Тоді він вдарив того маляра по плечу і спитав у його — А звідкіль ти, земляче?

— З Вільшаної.

— Як з Вільшаної!? Я й сам звідтіль... Хто ж ти такий?

Тоді Сошенко довідався, що то Енгельгардтів крепак Та-/75/рас Шевченко і перебуває в науці у маляра Ширяєва. До сього часу Сошенко про Тараса нічого не чув.

В автобіографії і сам Шевченко каже, що, «не вважаючи на увесь гніт троїстого генія Ширяєва, я в ясні ночі весняні бігав в Літній сад малювати списки з статуй і в один з таких сеансів познайомився з художником Сошенком».

Нарешті, і в «Художнику» 153 Шевченко розповів майже так само, як і Лебединцев, про першу зустріч і знайомість з Сошенком. Коли Сошенко, розказано далі в «Художнику», спитав: «А покажи, що ти малював?» — так «він (сам Шевченко) вийняв з-за пазухи чвертку сірого паперу і показав контури Сатурна, зроблені доволі добре. Я (Сошенко) довго держав малюнок і любував з замурзаної тварі автора його. В лиці його худорлявому було щось привабливе, найпаче в розумних очах його, кротких, наче у дівчинки.

— Часто ти ходиш сюди малювати?

— Щонеділі; а коли робимо де поблизу, так і в будень захожу.

— Ти учишся малярству?

— І живописі.

— А в кого?

— У живописця покойового — у Ширяєва. — Він (Шевченко) взяв в одну руку відро з жовтою краскою, а в другу витерту щітку велику і хотів іти.

— Куди ти квапишся? — питає Сошенко.

— На роботу, бо вже й так спізнився; прийде хазяїн, так буде мені лихо.

— Приходь до мене в неділю вранці та коли є у тебе малюнки власної роботи, так принеси показати.

— Добре, я прийду».

Отак почалася знаємість двох бідолашних художників, двох горопах!





V


Першої ж неділі після зустрічі в Літньому саду Шевченко прийшов до Сошенка. На йому був сертук коричневої барви; у руках у його сувійчик паперу. Вони зустрілися в коридорі Сошенкової кватири. Іван Максимович простяг до його руку. Тарас хотів її поцілувати. Сошенкові се не подобалося; він швидше руку до себе і мовчки пішов в свою світлицю.



153 Див.: Кобзар. — Т. III. — Оповідання «Художник». — [С. 5 — 6]. /76/



Заким він там скинув сертук і одяг другу одежину та вийшов в коридор покликати Тараса, останній подався швидше до господи. Здивований Сошенко цілий тиждень не тямив, з якої причини його земляк так швидко покинув його, не зайшовши навіть до хати. Другої неділі вранці вони знов зустрілися в Літньому саду біля статуї Аполлона. Шевченко робив з неї малюнок. Сошенко, привітавши Тараса, сів з ним пити чай в альтанці Літнього саду і спитав: з якої причини у ту неділю він так зненацька пішов від його?

— Ви на мене розгнівалися, а я злякався того...

Оця проста, щира відповідь яскраво показує нам, як тоді Шевченко був приголомшений, загнаний, заляканий! Не дати йому поцілувати Сошенка в руку — досить було, щоб з сього він спостеріг гнів, злякався і втік! Очевидно, що зворушена в душі його свідомість людського достоїнства не встигла ще розвитися: під утиском крепацтва та ширяєвського поводження вона тільки тліла, жевріла. Хоч і минув йому тоді вже 21 рік, але обставини життя у Ширяєва і пазурі хазяїна не такі були, щоб сприяти розросту самосвідомості чоловіка. Певна річ, що за час перебування Тараса в столиці не раз і не двічі ходором ходила в голові його думка: «Чом би і нам, крепакам, не бути людьми, як і інші люди вольні?». Та що ж, коли на духових очах Тараса лежала полудою густа хмара крепацтва і не давала йому вгадати ту певну стежку, що може вивести з темних нетрів на світ Божий. Порадитися йому, очевидно, ні з ким було; він був самітний серед натовпу темних малярів і наймитів костромських; він «хилився ні до кого»; аж доки доля не прихилила його до щирого земляка Сошенка, доки вона не взяла його за руку і не привела в школу, тільки вже не «до п’яного дяка», а в школу людей освічених, де сяє світ братерства, де тхне огрійливе тепло любові чоловіка до чоловіка.

Роздивившись Шевченкові малюнки, Іван Максимович яко художник зразу звернув увагу на те, що вони незвичайно походять на оригінали, з яких їх малював Тарас.

— А чом у тебе нема ні єдиного малюнку відтушованого?

— Я малював їх до схід сонця.

— Значить, не бачив їх освітленими?

— Бачив, але тоді ходили люди і не можна було малювати.

Вже після третього побачення Сошенко прилип до свого земляка-крепака; полюбив його — «справді, в тварі його було щось таке, що не можна було не полюбити його; твар-/77/його — правда не вродлива, щогодини більш та більш вабила до себе».

Сошенко вельми зрадів своїй «знаходці». Лишивши Тараса обідати у себе, він по обіді ліг спочити, а йому пораяв або книжку читати, або йти гуляти на бульвар. Заким Сошенко спав, Тарас прибрав і причепурив його світличку; вичистив палітру так, що вона аж блищала, а тоді сів біля вікна і взявся малювати маску з знаменитої натурщиці Торвальдсена — Фортунати 154.

На отсей випадок треба зауважити хоч би вже ради того, що по деяких життєписах Шевченка і споминках про його є непевні звістки, що він був людина неохайна. Тим часом усе життя його, найпаче на засланню, як легко запевнитися з його листів і записок, свідчить нам, що він любив охайність, чистоту і сам був великий чистюк.

Розпитавшись у Тараса про його долю гірку, спостерігши у його велику кебету і ще більші поривання до малярства, Сошенкові не можна було не спочувати йому, не можна було не вболівати над його долею; не можна було не загадатися: чим би і яким робом помогти йому? Але сам злидар, людина стільки ж скромна, скільки добра й гуманна, — чим йому самому по собі без поради і запомоги людей видатніших можна було реально запомогти крепакові, заневоленому до цехового деспота-маляра?

Між професорами Академії художеств був тоді добряга чоловік Венеціанов; відав Сошенко за ним велику силу вчинків добродійних на користь художників. Тим-то перш за все він і вдався за порадою до його. Людина досвідчена і практична, Венеціанов жодної обіцянки зразу не дав, а пораяв Сошенкові спізнатися з Ширяєвим і, скільки буде спроможно, впливати на поліпшення сучасного жорстокого побуту Тараса.

Сошенко так і вчинив і на другий день пішов до Ширяєва і упрохав його не боронити Тарасові приходити до його в свята, та й в будень, коли, як-от зимою, нема часом роботи. Ширяєв згодився, хоча й мовив, що се сама тільки пустота і ні до чого путнього вона Шевченка не доведе.

От з сього часу починає більш розвиднюватися, більш займатися на світ, починає дніти в горопашному життю генія українського слова.



154 Див.: Художник. — С. 9 (Кобзар. — Т. III). /78/






VI


В Петербурзі завжди перебуває велика сила українців 155; чимало їх було і того часу, про який у нас бесіда; були між ними письменники, педагоги, художники і, вже річ звичайна, найбільш урядників: в синоді, в сенаті, по канцеляріях міністрів і т. ін. Ледві чи є в світі друга така нація щоб її інтелігентні люди жили так врозтіч, як українці, доки вони живуть на рідній землі, так мовити, у власній господі. Не до речі б було тут здіймати широку бесіду про те, що спричинювалось і спричинюється такій розтічі, але не мож на не вказати на одну найголовнішу рису яко на прародительку розтічі нашого часу — се брак самосвідомості національної, або інакше, густа хмара темноти національної, а через те і нетямок дійсних першорядних інтересів України. Отже, скоро доля закине українця на чужину, тут — інші обставини життя, інші умови, чуже сонце, чуже небо, чужі люди, чужа мова і психологія — все оце зразу розбуджує в українцях інстинкти національні і оця незрима сила стягує українців докупи, гуртує їх і вони пильнують визначити себе навіть прилюдно, що вони «хахли», і часом визначують так не добре задля української ідеї, що не можна тоді не сказати: бодай би ви на світ не родилися. В роках тридцятих нашого віку бачимо в Петербурзі між освіченими українцями, що в житті Шевченка мали більшу чи меншу вагу, письменника нашого Гребінку, художника і секретаря Академії художеств Григоровича і ін. Гребінка, покинувши службу військову, був тоді урядником в комісії «духовных училищ» 156. Ще року 1834 він видав в Петербурзі перші свої байки українські під назвою «Малороссийские приказки», а року 1836 видав їх вдруге і окремо переклад поеми Пушкіна «Полтава». Певна річ, що Шевченко, ще до знайомості з Сошенком, читав Гребінчині твори і впивався їми, бо вони живо переносили його на рідну Україну під рідну стріху. Василь Григорович був вже кільки років конференц-секретарем Академії художеств. З обома їми Сошенко був знайомий і познайомив з ними і Шевченка, розповівши їм і про його гірку долю, і про його незвичайну кебету.



155 Нині, кажуть, в Петербурзі більш 20 000 українців.

156 Ліцей князя Безбородька. [Гимназия высших наук и Лицей князя Безбородко. — Изд. 2-е — Спб., 1881. — С. 279].



В товаристві оцих двох людей Тарасові поталанило спізнати знов інших освічених людей; знаменитого тоді художника Карла Брюллова і московського поета Василя Жуковсько-/79/го — напівукраїнця і інших. Брюллов, Жуковський та граф В’єльгорський більш за всіх спричинилися визволенню Шевченка з крепацтва. Про першу знайомість з Брюлловим Шевченко в «Художнику» ось як розповідає: раз якось Брюллов зайшов до Сошенка, він любив провідувати своїх учеників. Вони умовилися йти увечері в театр. Треба було послати записку по білети. Брюллов написав її. У Сошенка тоді саме був Шевченко, але він доти не знав ще особисто Брюллова. Сошенко прохав. Тараса збігати з запискою. Шевченкова твар зацікавила Брюллова; заким Тарас ходив з запискою, Брюллов розпитав у Сошенка: хто він, роздивився його малюнки; з них спостеріг кебету і, сказавши Сошенкові, що про Тараса треба подумати, прохав привести Тараса до його (Брюллова) на квартиру. Небавом після того Шевченко був вже в квартирі Брюллова...

Таким чином, впродовж часу, може, вельми недовгого, Тарас опинився, можна сказати, — в «іншому царстві». Легко зрозуміти, що тоді коїлося в душі у його! Впервах, мабуть, Тарас не йняв віри такій переміні, не йняв віри в реальність фактів, з якими так несподівано зустрівся; і, може, не раз хватався обіруч за голову і питався сам у себе: чи се все правда? чи се не галюцінації? чи не сон? Дійсне, і в обставинах, і в людях була занадто різка переміна. Контрасти, — хоч би й не для крепака-маляра в замизканому демикотоновому халаті, — були б незвичайними; не могли вони не брати його за очі, не западати глибоко в душу і в серце, хоч би й не такі вразливі й перейнятливі, як у Шевченка. Не могли вони не зворушити усього духового і морального організму Тараса! Зауважте собі: з одного боку темна і сувора постать скупого, гнівливого маляра цехового Ширяєва і його пиндючної жінки, а коло їх темні шклярі і малярі костромські — мужики; з другого боку — такі ясні зорі — такі добрі, гуманні, світлі люди, як Брюллов і Жуковський, а коло їх плеяда художників і письменників!.. Там — абияке помешкання робітників Ширяєва і брудне горище, тут — «червона світлиця» Брюллова!.. Там — брудна майстерня з партацькими малюнками; тут — галереї Академії з ліпшими творами штуки, з «Останнім днем Помпеї»; тут Ермітаж; майстерня великого художника з «Розп’ятієм Христа»; з головою «Заплаканої Марії Магдалини», дивлячись на котру, Жуковський плакав!.. Там, у Ширяєва, — темнота, сварка, бійка; тут, у Брюллова, — світ, любов, братерство братнєє!..

Як же можна було, щоб все оце добре, ясне, гуманне і /80/ прекрасне не вплинуло животворною, чарівливою цівкою на пригноблений дух нашого Кобзаря! І воно вплинуло! Воно його живило, бадьорило, ростило його дух і кебету, наче те сонечко весняне, тепле, огрійливе, непалке впливає на людину, що після довгого недугу тяжкого вивели добрі люде під плечі, привели в садок і посадовили на зеленому муражку оксамитовому під вишнею, окритою білими шатами срібними, облитою ніжними пахощами весняними! Сиди!.. вбирай в себе животворну силу весни та впивайся голосною піснею солов’я!.. Одне слово: живи!

Радощі Тараса, певна річ, були невимовно великі, без краю глибокі; більші, ніж тоді, як визволили його з крепацької неволі Енгельгардта і Ширяєва. Визволення приходило повагом; його він ждав, на його він сподівався; воно не впало до його так зненацька; а про знайомість і приятельовання з Гребінкою, з Жуковським, з Брюлловим, з Григоровичем він, роблячи малюнки в Літньому саду або окрашуючи паркани чи дахи, ледві чи й марив коли!

Одне слово: Тарас однією ногою стояв в реальному пеклі крепацтва; другою — в реальному раю світа. Не диво, що він з нових обставин і людей радів, раював і з радощів плакав; але «то були сльози райські, божественні»... Певна річ, що оці сльози радощів не раз видавлювали йому з очей і інші сльози. Вертаючи з «червоної світлиці Брюллова» на брудне горище Ширяєва, він ще глибше почував, як невимовно тяжко пече його пекло крепацтва. Тепер без міри більше бентежила його думка: «Чом же і нам, крепакам, не бути людьми?..» Він тепер вже перечитав деякі книжки, що разом з тими розмовами, які доводилося йому чути в товаристві Гребінки, Жуковського, Брюллова і інших людей освічених, розгорнули геть ширше його світогляд; геть більш поширили його свідомість і розвиток загальний. Крило підборкане в орляти відросло; і саме орля виросло; його рвало летіти, тим-то й важче для його був той ланцюг, що держав його на приколю.

Нам трудно, навіть чи й можливо, уявити собі ті муки пекельні, що тоді саме зазнала Тарасова душа, найпаче, коли одного разу чорна хмара крепацького безправ’я трохи-трохи не линула була на його дощем кривавим, яким колись у Вільні линула вона з руки кучера Сидорки.

Раз влітку, можна гадати, літом р. 1837, коли Енгельгардт виїхав з Петербурга, управитель його Прехтель покликав Сошенка змалювати портрет з його молодої жінки. Сошенко на той час перебрався в помешкання Енгельгардта. Шев-/81/ченко звичайно приходив провідати і його, і декого з своїх земляків-крепаків, Енгельгардтових слуг. Вже ж йому не можна було не поділитися з останніми своїми радощами, що зазнав він з знайомості з людьми освіченими. Річ натуральна, що в бесіді не можна йому було не нарікати на свою крепацьку неволю, не можна було, щоб в бесіді не пролетіло слово прокльону взагалі проти крепацтва. Те слово залетіло і в уші Прехтеля. За се він зненавидів Шевченка і велів різками вибити з його «лібералізм». В неділю, скоро Тарас прийшов на двір Енгельгардта, його вхопили і потягли на стайню. Великої праці треба було ужити Сошенкові, щоб ублагати Прехтеля і його жінку, щоб не били Тараса. Управитель вгамувався, змилостився, але заказав Тарасові бачитися з челяддю Енгельгардта.

Переказуючи се оповідання, не можна мені не звернути уваги й на те, що наймення Прехтеля ми зустрічаємо в оповіданні Шевченка «Прогулка с удовольствием и не без морали» («Матрос»), де Тарас описав свою подорож по Київщині р. 1845 — 46. Тут Шевченко показує нам Прехтеля Степана Йосиповича людиною освіченою в Дорпатському університеті; потім військовим лікарем. Лишивши службу, Прехтель побрався в Ольшаній, придбав собі хуторець біля сього містечка і жив собі. Се людина доволі симпатична. Не можна запевне сказати, чи се той самий Прехтель, що хотів висікти Тараса, чи, може, й не він. Ледві чи він: мені здається, що коли оповідання Сошенка щодо Прехтеля факт певний, так вже саме лишень наймення не могло не бути Тарасові таким осоружним, що він не надав би його одному з симпатичних людей свого оповідання... Хоч і як добре було серце Тарасове, а проте таких вчинків, який загадав був Прехтель заподіяти над ним, не забуває ніколи і найдобріше, найнезлобивіше серце людське.






VII


Нові знайомі і добродії Шевченка добре бачили і тямили, що найважніша запомога, яку треба зробити — се освіта Тараса і розвиток його кебети малярської. Про освіту шкільну систематичну годі було й думати. Тарасові йшов 24 рік, а се не такий вже вік, щоб починати освіту шкільну, а починати її доводилося трохи що не з букваря. А друга причина, що не давала й думати про освіту шкільну або хоч би й не шкільну та систематичну, — було соціальне стано-/82/вище Шевченка; він крепак, законтрактований в науку до маляра, і доки він крепак, даремна річ думати, щоб захистити його до Академії художеств, де б і про загальну освіту, і розвиток його можна б було піклуватися. Виходило, що першим ділом треба доложити рук, щоб визволити Тараса з крепацтва. Другої ради в сій справі не можна було й придумати, як тільки ублагати Енгельгардта, щоб він випустив Шевченка на волю чи ради філантропії, чи взяв викуп. Для останнього треба грошей; а грошей саме й не було. Подумати і орудувати сією справою взялися Брюллов, Венеціанов та Григорович. А тим часом Сошенко піклувався про освіту Тараса, порадив йому малювати акварелею портрети і наділяв його, що сам, а що — і се певніше — за порадою Гребінки, книжками. Шевченко загарливо кинувся до читання. Чим більше він читав, тим ясніш бачив і тямив, яка його мізерна освіта: а вже ж се ще більш примушувало його читати. Він, опріч книжок українських, яких тоді було вельми мало, читав історію Греції, читав романи Діккенса; читав усе, що трапилося: «Енеїду» Котляревського він знав напам’ять. Але ж він перш за все був робітник Ширяєва і на його повинен був віддавати свій час і працю; на себе він споживав тільки час гулящий від праці і роботи на Ширяєва. На себе працював він єдине або в свято, або увечері в будень: «коли усі вже поляжуть спати». Він засвітить було стеаринову свічку, що наділив йому Сошенко і читає або малює.

Небавом приніс він показати Сошенкові перший свій твір малярський. Перед тим він прочитав трагедію Озерова «Эдип в Афинах» і заходився зробити малюнок на ту тему. Малюнок Сошенкові подобався: тут було тільки три постаті: Едіп з Антігоною та віддаля Полінік 157.



157 Див.: Художник. — С. 19 (Кобзар. — Т. III).



Сошенко похвалив роботу і почув від Тараса, що у Ширяєва — хоч і є цілий портфель естампів, та він не дає йому користуватися з них — «боїться, щоб не попсував». А коли Шевченко сказав, що Брюллов бачив і хвалив його малюнки, так Ширяєв не пойняв віри навіть тому, щоб Тарас хоч би бачив Брюллова, і обізвав його «дурнем»

Сошенко умовився тим часом з Ширяєвим, щоб дав йому волю ходити вчитися малярству в залі в товаристві «Поощрения художеств». За оцю волю — на один тільки місяць — Сошенко заплатив Ширяєву тим, що змалював портрет з його. Оцей щасливий місяць — місяць волі, поза порогом /83/ мешкання суворого Ширяєва, живучою росою бадьорості окропив душу Кобзаря: «...його виразна твар парубоча сяяла радощами і повним щастям...» Тим часом Брюллов працював над великою місією, що взяв на себе, визволення Шевченка з крепацтва. Перш за все, як се знати з «Художника», він порадився в сій справі з Жуковським. Поет, «бажаючи ближче спізнати кебету Шевченка, загадав йому (певне, зустрівши його в кватирі Брюллова) написати «Життя художника». Не відомо, який був той твір Шевченка, але, певна річ, він задовольнив Жуковського; бо Брюллов небавом, побалакавши з ним, сказав Сошенкові: «Фундамент есть».

Брюллов вдався до Енгельгардта, але від його здобувся не багацько; тільки й того, що спостеріг, що «се найбуйніша безрога в торжківських пантофлях»... 158 Очевидно, що про філантропію з Енгельгардтом нічого було й розмовляти, бо він, «побачивши раз якось у Сошенка, чи що, малюнки Тарасової руки, почав загадувати йому малювати портрети з своїх метрес». І вже ж, коли б Тарасова робота не задовольнила його, так за неї він не дарував би йому часом по карбованцю 159.



158 Ibidem.

159 Чалий, с. 26.



Брюллов казав Сошенкові піти до Енгельгардта і спитати у його: яку він положить ціну на викуп Шевченка з крепацтва. Сошенко не взяв на себе сієї місії і для ліпшого успіху упрохав Венеціанова вдатися до Енгельгардта. Кермувала Сошенка в сьому разі думка зовсім справедлива: одна річ коли з дукою балакатиме убогий художник — міщанський син з Богуслава, і зовсім друга — коли прийде до його в тій справі Венеціанов, — людина поважана віком, професор Академії, живописець царського двору... Овва! не про Енгельгардта були сі всі моральні й формальні ознаки поважання! Він тямив одну лиш філософію московської приказки «Денег дай и успеха дожидай...»

Рушив Венеціанов до «амфібії»... Що ж!? «Пан — як пан!» Продержавши старого професора в прихожій, «амфібія» покликала його до кабінету. «В кабінеті амфібії було усе розкішно, велеліпно, але велеліпно по-японськи» Венеціанов спершу зняв бесіду про освіту взагалі, про філантропію «Ат! годі про се, — мовив Енгельгардт, ви просто скажіть, чого вам з Брюлловим треба від мене?» і, після відповіді Венеціанова, мовив: «Отак би ви й давно /84/ казали, а то — філантропія! яка тут філантропія! ? Гроші — та й більш нічого! дайте мені за його 2500 р., та й годі!»

Тепер, значить, — треба було придбати 2500 р. і заплатити «амфібії» за те, щоб вона з крепацьких пазурів випустила на волю генія нашого слова. Де ж його і яким робом надбати таку силу грошей? Не диво, що Сошенкові, а тим паче Шевченкові, (я певен, що від його не таїлися, та й не можна було утаїти заходів Брюллова) ціна, положена Енгельгардтом, — показалася муром, через який не спроможно перелізти. Річ натуральна, що Тарас тяжко засумував і опинився на один ступінь від тієї розпуки безнадійної, що часто-густо доводить чоловіка до самогубства!..

Брюллов з Жуковським скомбінували стежку, щоб нею вивести Тараса з розпуки до життя, вивівши з пекла крепацтва на волю. Брюллов заходився намалювати портрет Жуковського, пустити його в лотерею і на зібрані гроші викупити Тараса. Але ж- і на се треба було часу; а становище Шевченка, журба його і сум ставали щодня виразніші і більш лякали Сошенка. Місяць, на який Ширяєв відпустив його, близився к кінцю... За три дні до кінця, коли Шевченко прийшов до Йвана Максимовича, останній здивувався: такий він був блідий і збентежений!... Сошенко покликав лікаря Жадовцева. Лікар спостеріг у Тараса горячку і порадив вирядити його до шпиталю. Тарас тяжко занедужав!

Заким він лежав в шпиталю, справа з портретом Жуковського і лотереєю доходила до краю. З легкої руки Мартоса 160 Тарасові біографи, а з ними і д. Чалий 161, розповідають випадок, що нібито прискорив справу з лотереєю і викуп Тараса. Розказують, що якийсь єнорал в кінці р. 1837 чи з початку 1838 загадав Шевченкові зробити олійними красками портрет з його, та потім і не схотів взяти його. Тоді Шевченко, замазавши на тому портреті атрибути єноральські, продав його в цирульню на вивіску. Єнорал люто розгнівався і вдався до Енгельгардта, щоб продав йому Тараса. Заким вони торгувалися, Шевченко довідався про се і, тямлячи, на що йому треба сподіватися, коли єнорал його купить, кинувся до Брюллова, благаючи спасти його. Брюллов переказав про се Жуковському, а той — цариці, і от, Енгельгардтові наказано б то було, щоб він спинився продавати Шевченка.



160 Вестн[ик] Юго-Зап[адной] России. — [1863. — Кн. V.] - С. 42

161 Чалий, с. 30.



Уважаючи на те, що про сей випадок д. Маслов, автор коротенького життєпису Шевченка, чув /85/ від художника Жемчужникова і від княжни Рєпніної, — д. Чалий каже, що вчинок з портретом єнорала факт певний. Тим часом д. Чалий не звернув уваги на споминки Костомарова, надруковані за шість років раніше за його (Чалого) «Свод материалов» 162. Костомарів каже про сей випадок: сам Шевченко говорив йому, що з ним нічого й похожого не траплялося, що се переказ чи вигадка стара, істоптана, давно вона кружає між людьми і хтось припасував її до його зовсім не до речі 163. Яка се справді давня і повсюдна вигадка, так досить сказати, що в тій чи в іншій формі я чув її про кого-будь з місцевих малярів — і в Полтаві, і в Катеринославі, і в Херсоні, і в Чернігові, навіть в Воронежі і в Вологді. Нарешті, ще як був я дитиною і ходив р. 1845 учитися до повітової школи у Ніжині, де той самий Іван Максимович Сошенко був учителем «чистописания и рисования», так між школярами чув я той самий анекдот про Сошенка, тільки що дітвора самий вчинок переносила вже з Петербурга до Києва. Тим-то Сошенко про таку пригоду з Шевченком нічого й не розповідав д. Чалому.






VIII


Почалася весна р. 1838, властиво, наступив квітень — петербурзький негарний, непевний квітень! Зранку туман; к обіду ясно, тепло, через годину вітер з моря, дощ, а вночі — приморозок, а то й сніг. Така весна не могла не завдати Шевченкові ще більшої туги! Вона нагадувала йому весну — розкіш на його любій Україні! Нагадувала «садок вишневий коло хати»... Нагадувала Україну, скуту і повиту крепацтвом!.. І ще більш гнобила його та надія — велика надія, що блисне на хвилину сяєвом зорі-волі і сховається, а замість неї стоїть страшною марюкою — крепацька неволя.

Отоді саме граф В’єльгорський піклувався укупі з Жуковським і Брюлловим коло лотереї... Нарешті лотерея була розіграна, зібрані гроші, і за 2500 руб. Енгельгардт продав своє право на «ревизьку душу»! 2500 р. розбили кайдани крепацтва, що сковували Шевченкові руки й голову... Тарасу Шевченку куплена була воля 22 квітня р. 1838!



162 [Жизнь и произведения... Шевченка]. — Ред.

163 [Костомаров М. І. Споминки про Шевченка. — Кобзар. — Прага, 1876. — Т. II. — С. VII]. — Ред. /86/



Про оцю лотерею неоднакові у біографів звістки. Мартос і Петров кажуть, що «портрет Жуковського розіграно в лотерею між царською родиною» і що Шевченко паскудно за те віддячив, (треба розуміти його поему «Сон»), а приятелі б то його «затаїли і дійсний факт і добродіїв викупу» 164. А д. Чалий 165 додає, що «хоча портрет Жуковського дійсне розіграно між царською родиною, але Шевченко не згадав про се в своїй автобіографії не з «чорної невдячності», як гадає Мартос, а єдине з скромності, не вважаючи за собою права говорити печатно про царські добродійства: одначе в розмовах приватних він не таївся з сим фактом».

В автобіографії Шевченко дійсне нічого про факт участі в лотереї царської родини не згадує; та тільки, може, чи з тієї причини не згадує він, на яку вказує Чалий. Досі ніхто ще не подав нестеменно певних звісток про оту участь царської родини, як і про те: скільки зібрано грошей з тієї лотереї. Петров каже, що княжна Рєпніна повідала, що зібрано було 10 тисяч, себто «стільки, скільки давав за Шевченка Енгельгардтові отой мітичний єнорал» 166. Звістку сю буде певніш прирахувати до таких вигадок, як і той єнорал. Певне тільки те, що Енгельгардтові заплачено за визволення Шевченка 2500 рублів. А щодо участі царської родини в лотереї, так Шевченко не таїв її і, де треба було, до речі, згадував про неї, як-от на опиті р. 1847; але згадував, як про річ звичайну. Царська родина взяла білети на лотерею так само, як брали і люде приватні. Жодного добродійства Шевченко в тому не бачив і добродійство те в записках своїх 167 називає «дурною байкою». Доки не оголошено певних фактів про оту лотерею, мусимо йняти віри більш Шевченку, ніж Мартосу і Петрову, бо дійсне не можемо зрозуміти якої-будь причини, щоб не давала Тарасові навіть самому перед собою признатися, що царська родина викупила його з крепацтва!

І так Шевченко розкутий! Шевченко не крепак! Шевченко на волі!



164 Вестн[ик] Юго-Зап. России — 1863. — Кн. X. — С. 37. Очерки из истории украинской литературы — [Н. И.] Петрова. — К., 1880. — С. 306.

165 [Жизнь и произведения... Шевченко], с. 29.

166 Петров, с. 306.

167 Записки, або журнал Т. Г. Шевченка. — Кобзар. — Т. III. — [С. 20, запис від 19 черв. 1857 р.].



Як же він прийняв першу звістку про визволення?

«Раз навесні сижу я, — розповідав Сошенко Чалому, — та малюю; вікно було відчинене, аж ось плигає в вікно Тарас, /87/ перекидає мій малюнок «Луку-євангелиста», кидається до мене на шию і гукає:

— Воля! воля!

— Чи не здурів оце ти, Тарасе? — питаю я у його, а він все гукає:

— Воля! воля!»

Нічого неправдоподібного тут нема. Одначе ж не можна пройти мовчки і повз те, що про се розповів Тарас в «Художнику» 168.

Лотерею справили і заплатили Енгельгардтові гроші тоді саме, коли Тарас лежав у шпиталі. Про лотерею не відав і Сошенко. 22 квітня р. 1838 приходить до його від Жуковського цидулка, щоб завтра він невідмінно прийшов до Брюллова, а в P. S. —m’і стояло; «Приведіть з собою і його», — себто Шевченка. Сошенко догадався, про що річ, і кинувся до шпиталю порадувати Шевченка; але першим разом його туди не пустили, бо було ще вельми рано; а коли він, прийшовши другим разом, спитався поради лікаря, чи можна Шевченкові, що ще зовсім не видужав, розповісти про викуп його, так лікар відрадив, щоб радість не пошкодила одужанню Шевченка. Сошенко послухався і рушив до Брюллова. Коли прийшли сюди В’єльгорський і Жуковський, останній вийняв з кишені і дав йому згорнений вчетверо аркуш паперу. То була «відпускна» (акт визволення на волю), видана Енгельгардтом і посвідчена підписами Жуковського, Брюллова і В’єльгорського. Сошенко побожно перехрестився і тричі поцілував той акт!

Заким Іван Максимович дожидав видужання Тараса і мордувався нетерпелячкою порадувати його, вістка про визволення дійшла до Ширяєва, котрому сказав про се сам Енгельгардт, вимагаючи знівечення контракту. Ширяєв пішов до шпиталю і про все розповів Шевченкові. Другого дня приходить Сошенко провідати недужого Тараса. «Чи правда, що казав мені Ширяєв, що мене визволили, що...» — спитався Тарас і не договорив! Ринули сльози і не дали говорити.

За кільки день Тарас вийшов з шпиталю на кватиру до Сошенка. « Він був цілком щасливий. Радість його переходила в тиху радість, що усміхається... Брався до роботи; але робота не йшла! Покладе він свій малюнок в портфель, звідтіль візьме відпускну, перечитає її, перехреститься, поцілує її і заплаче».



168 Кобзар. — Т. III. — [(Художник). — С. 31 — 36]. /88/



За кільки день після виходу з шпиталю, коли Шевченкові справили путящу одежину і коли акт визволення був вже затверджений урядом, так як про те прописано в законі, Сошенко пішов з Тарасом до Брюллова, і «з того дня, — каже Тарас і в автобіографічному листі, і в «Художнику», — я став ходити до Академії художеств і небавом зробився одним з люблених учнів-товаришів Брюллова» 169.



169 Кобзар. — 1876. — Т. II. — Автобіографія; Кобзар. — Т. III. — Художник.



Бачимо, що з крепацтва «двері на волю» відчинилися Шевченкові через 24 роки і два місяці без двох день з того часу, як його мати повила у Моринцях! З Моринець у Вільну, у Варшаву, у Петербург — от який довгий шлях мусив Тарас зміряти на своїм парубочім віку, доки вийшов на волю! А чи за оті трохи не дев’ять тисяч днів крепацтва, чи зазнав він хоч дев’ять годин щасливих? Овва! Сміливо можна сказати: ні! Такі люде, як Шевченко, в неволі не можуть бути щасливими. Щастя в неволі коли й зазнають, так хіба тільки самі


Раби з кокардами на лобі,

Лакеї в золотій оздобі...


Крепацтво не зламало великої душі і доброго серця Шевченка, але воно лишило і не могло не лишити свого сліду тяжкого. Як і в чому відбився сей слід, се ми побачимо далі.











Попередня     Головна     Наступна             Коментарі


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.