[Кониський О. Я. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя. — К., 1991. — С. 488-521.]

Попередня     Головна     Наступна             Коментарі





ТАРАС ШЕВЧЕНКО
під час останньої його подорожі на Україну

(3/15 ЧЕРВНЯ — 7/19 ВЕРЕСНЯ 1859 р.)


Блукав я по світу чимало,

Носив і свиту, і жупан:

На що вже лихо за Уралом

Отим киргизам: от же й там

Їй же Богу лучче жити,

Ніж нам на Вкраїні..


Якось недавно довелось

Мені заїхать на Вкраїну,

І я, заплакавши, назад

Поїхав знову на чужину

Т. Шевченко



І


За увесь час свого тяжкого перебування на засланню Шевченко ніколи не покидав заповітної своєї думки, загарливої своєї жадоби вернутися на Україну. Бачили ми, що більш за все нудила йому дух, ссала йому серце журлива гадка: що він може вмерти на чужині, що поховають його не на Україні!


Холоне серце, як згадаю,

Що не в Украйні поховають!..


Такою думкою журився наш Кобзар з самого початку і до кінця свого заслання. І скоро прийшла до його звістка, що «цар звелів розбивати його кайдани», першою думкою і заходами його було: з Новопетровського рушити на Чорноморщину, а звідтіль через Крим на Україну 1004.

Перегодом, за порадою Лазаревського, Шевченко мусив покинути оцю думку і простовати з заслання через Нижній Новгород до Петербурга, а потім гадав він попрацювати над гравюрою два роки, зовсім вже перебратися на свою любу Україну 1005.



1004 Кобзарь. — 1895. — Т. III. — С. 10. [Запис у щоденнику від 13 черв. 1857 р.]

1001 Ibidem. — С. 28. [Запис від 26 черв. 1857 р.] /489/



По приїзді в столицю думка про поїздку на Україну ніби трохи притихла була, властиво ні з чого не знати, щоб вона стояла у Тараса раз по раз на першому місці і турбу вала його. Річ натуральна: після зневоленого життя жовнірського життя в столиці, в Академії, нові обставини, старі й нові приятелі й знайомі, повітання, далі праця, клопоти — все оце полонило своїм впливом думку про поїздку на Україну і тримало її в полоні більш за півроку. Скоро ж Тарас хоч трохи улаштовав своє життя в столиці і скоро уляглися перші натуральні хвилювання, зараз прокинулася стара заповітна нестерпна думка — побачити Україну, побачити дорогих серцю братів і сестру.

І от в листопаді того ж 1858 року, пишучи до Максимовички, Тарас виразно призначає час своєї подорожі на Україну. «На те літо, — каже він, — як Біг поможе, буду в Києві і на Михайловій горі» 1006.

Така велика подорож вимагала під той час, коли на цілу Росію тільки й було залізниць, що з Петербурга до Царського Села та до Москви, чимало коштів. Шевченко сподівався, що на гроші він розживеться з видання свого «Кобзаря». Коло сієї справи він заходився небавом по приїзді до столиці, і хоча справа з цензурою йшла мляво, одначе в березілі р. 1859 у поета була надія, що до мая він скінчить се діло і тоді, писав він 25 березіля до Максимовички, «насиплю повну кишеню грошей та й чкурну через Москву на Михайлову гору. Та вже хоч і без грошей, а сього літа придибаю до вас».

Одначе цензура гаялася з дозволом надруковати «Кобзаря», а щоб продати право на видання і взяти гроші, перш ніж цензура дала дозвіл, на се годі було сподіватися. Небавом запевне стало знати, що «Кобзарь» не дасть Кобзареві грошей на подорож. Разом знати й те, що на кошти десь розжився Шевченко і гадав собі рушити на Україну зараз услід за тим, як Маркевичі — Опанас з жінкою (Марко Вовчок) — виїдуть за границю.

Трапилася, одначе, несподівана перешкода.

Річ відома, що в Петербурзі Шевченко перебував під пильним доглядом поліції, і начальство Академії художеств «повинно було по царському наказу пильновати, щоб він не повертав на лихо свого таланту» 1007.



1006 Киев[ская] стар[ина]. — 1885. — Кн. III. — С. 355; Михайлова гора — хутір Максимовича біля Дніпра в Золотоніському повіті.

1007 Истор[ический] вестн[ик]. — 1896 — Кн. VI. — С. 897.



Значить, на виїзд з /490/ Петербурга йому треба було не тільки дозволу Академії, а ще й «виду» (паспорта з поліції).

Канцелярією начальника петербурзької поліції (обер-поліціймейстера) правив тоді земляк і давній Шевченків знайомий Іван Мокрицький 1008. Тим-то, покладаючись на його протекцію, він сподівався, що поліція не воловодитиме його і швидко видасть йому «вид». Але ж коли він вдався до поліції, так показалося, що дістати «вид» — річ не так-то проста: треба перейти кілька бюрократичних «митарств», треба, щоб поліція мала згоду не тільки від Академії художеств, але ще й від «III отделения», тоді тільки може вона видати «вид» «отставному рядовому оренбургского линейного № 1 баталиона» Тарасу Шевченку 1009.

Мусив Шевченко вдатися з просьбою до «правлення» Академії, щоб видало йому «вид» на 5 місяців на поїздку в Київщину, Чернігівщину і Полтавщину: їхав він задля того, щоб поправити здоров’я і малювати етюди з натури 1010.

Граф Федір Толстой мусив спитати «III отделение», чи не має воно якої перешкоди на поїздку Шевченка на Україну, і додав найкращу атестацію про поводження і «образ мыслей» Шевченка. Інакше йому не можна було діяти. Оця переписка бентежила Шевченка. 10 мая він пише до Максимовички 1011: «Клопочуся коло паспорта та й не знаю — чи дадуть мені його, чи ні? Перш в столицю не пускали, а тепер з сієї поганої столиці не випускають. Доки вони будуть знущатися з мене! Я не знаю, що мені робити і що мені почати! Утікти хіба нишком та й сховатися у вас? Здається, я так і зроблю: до 15 мая ждатиму паспорта, а там — що буде те й буде».

11-го мая Маркевичі рушили за границю. Тарас лишився в Петербурзі. Минуло і 15 мая, а «виду» йому не давали, бо з «III отделения» не приходила відповідь. 25 мая Тарас писав до Марковички в Дрезден 1012: «Я й досі ще тут (у Петербурзі). Не пускають додому і печатати («Кобзаря») не дають. Не знаю, що й робити. Чи не повіситись? Ні, не повішуся, а втечу на Україну».



1008 Кобзарь. — Т. 3. — 1895. — С. 189.

1009 Киев[ская] стар[ина]. — 1885. — Кн. III. — С. 329. [Тарас Шевченко: Документи... — С. 313 — 319].

1010 Истор[ический] вестн[ик]. — 1896. — Ки. VI. — С. 902.

1011 Киев[ская] стар[ина]. — 1885. — Кн. III. — С. 357.

1012 Правда. — 1875. — С. 574.



Нарешті 29 мая «III отделение» повідомило Академію, що воно не має перешкоди на поїздку Шевченка на Украї- /491/ну 1013. Академія написала в поліцію, і з початку червня обер-поліціймейстер видав Шевченкові «вид», написавши до київської адміністрації, щоб поліція доглядала за Шевченком під час перебування його в Київщині 1014.

Жодної звістки не маємо про те, коли саме Шевченко виїхав з Петербурга, одначе день той можна визначити без помилки. Під віршами його «Пісня» («Ой по горі ромен цвіте») 1015 стоїть дата «7 червня 1859, Лихвин». Село Лихвин в Харківщині, майже на межі з Полтавщиною. На те, щоб приїхати сюди з Петербурга, не зупиняючись ніде в дорозі, треба 5 — 6 день. З сього й виходить, що Шевченко рушив з Петербурга не пізніш 3/15 червня.






II


В петербурзькому комітеті, організованому в справі скасовання крепацтва, заступником Харківщини був дідич Хрущов. Здається, з ним Шевченко спізнався у другого харківського дідича, молодого генерала Крилова. Останнього Тарас не вподобав, він здався йому хоч і приязним, але не симпатичним, а обід його, справлений на честь Тараса, хоча й був «трохи що не царський», але показався Тарасові прісним» 1016.

Так ото укупі з Хрущовим Шевченко і виїхав з Петербурга. Маєтність Хрущова була біля міста Лебедина в селі Лихвині. Хрущов прохав Тараса завітати до його.

Чи в самому Лихвині, чи, може, в Лебедині поет наш спізнався з двома братами Заліськими 1017, Олексієм і Максимом (попом), та з художником Цеге фон Мантейфелем 1018. Брати Заліські були щирі українці, люди гостинні і на всю околицю вславилися вмілостію варити і пити варенуху. Кажуть, що біля їх у Лебедині був невеличкий кружок «варенушників», який потроху нагадував колишнє товариство Закревського — «мочимордів». Головою «варенушників» був Олексій Заліський. Ніхто літне і смачніше за його не вдатен був зварити варенуху.



1013 Истор[ический] вестн[ик]. — 1896. — Кн. VI. — С. 902.

1014 Чалий, с. 142. [Тарас Шевченко. Документи... — С. 317].

1015 Хата. — 1860. — С. 90.

1016 Записки... — С. 195.

1017 Залеськими. — Ред.

1018 Лист д. Абрамцова. — [ІЛ. — Ф. 77. — № 127. — Арк. 54].



Лебединські варенушники заходилися на честь Шевченка /492/ зварити «кашу». Тарас охоче прийняв запросини на ту «кашу». Після 12-літнього вигнання з рідного краю він тепер був серед рідної, любої України, серед її природи, що саме тоді розповнилася усією своєю красою весняною; серед її людей, а до того перед ним воскресали, хоч і не вповні, образи колишнього товариства щирого в пирятинських степах.

Варити кашу зібралися на хуторі Хрущова «Новь», біля Лихвина, на березі веселої річки Псьола. Звісним звичаєм, спершу ловили рибу, потім вже варили кашу і смаковали варенухою. Варенушники — ті по свому «статуту», опріч варенухи, жодних напоїв не вживали.

Шевченко лишив нам пам’ятку того «варенухопитія». Перед мене лежить фотографія з малюнка, де він змалював, мабуть, вже фінал варенухопитія. На малюнку бачимо, опріч пристроїв до варенухопитія — пляшки, шклянки і т. ін., трьох варенушників. Один з цих так вже «наваренушився», що не спроможен сидіти: він лежить, голови його не видко (кажуть, то і єсть отець Максим). Останні два варенушники сидять обнявшись і куняють: один підпер голову лівшою, заплющив очі і ніби зажурився чогось, тримаючи правшою руку свого товариша, що обняв його, і тулить свою твар до його, щоб поцілуватися. Під малюнком власною рукою Шевченка написано: «Варенушному архімайстрові О. М. Заліському на пам’ять 9-го юня 1859 на Нові Т. Шевченко» 1019.

Коли не в ніч і після «каші», так рано-вранці другого дня Шевченко рушив від Хрущова і 10 червня був в Пирятині. Тут він написав вірші: «Ой маю я оченята» 1020. Після сього стріваємо нашого Кобзаря в Переяславі у його старого приятеля доктора Андрія Козачковського. Сюди він приїхав вранці не пізніше 12 червня, саме під час ярмарку в дев’яту п’ятницю.

Значить, він цілу добу їхав до Переяслава і ні до кого по дорозі не звертав. Та й ні до кого було йому заїхати.


1019 Фототипію з сього малюнка надруковано в № 8 1896 року в одеській часописі «По морю и суше». На фототипії, замість підпису, зробленого Шевченком, стоїть, не знати з якої речі, підпис по-московськи: «Компания».

1020 Кобзарь. — 1876. — Т. І. — С. 352. («Ой маю, маю я оченята...» — Ред.).



Стара Вільхівська з Мосівки була вже на тім світі, і Мосівку шарпали судовими процесами Селецький, Тарновський (Василь Петрович) і інші, правлячи ті гроші, що сліпа й глу-/493/ха 80-літня бабуся «позичала» у них, властиво, програвала у карти. Де-Бальмени — «не ті стали»; Закревський, кажуть, ледві ноги волочив... В Яготині (через Яготин і шлях лежав!) княжни Рєпніної не було, вона жила в Москві, а хоч би й була в Яготині, так ледві чи заїхав би до неї поет після того вражіння, яке зробила на його княжна, коли вони бачилися вторік в Москві.






III


Так ото ранком під ярмарок сидів собі Козачковський в господі та журився думкою про сподіване перенесення з Переяслава в Полтаву духовної семінарії, де він і учителював, і лікарював. Перенесення було йому зовсім не на руку. Родинні і матеріальні умови не давали йому перебиратися в Полтаву, значить — мусив він іти на пенсію, а пенсія та була така мізерна, що з неї жодним чином прожити не можна. Правда, про перенесення семінарії тоді ще тільки говорили, фактом сталося воно лишень року 1862, але ж чутка та не могла не турбовати старого Андрія Йосиповича. І от, може, в тих думках, згадав він і Андруші, і той свій хуторець, де р. 1845 садили вони з Шевченком дерева. А коли згадав се, то вже ж неминуче подумав: де то тепер Тарас? Думає Андрій Йосипович і, дивлячись у вікно, бачить — люди рушають на ярмарок. Аж ось відчиняється брама, і до його в двір в’їздить поштовий возок, парокінь, а на возі якийсь сивоусий чоловік в білому літньому пальті... То був Тарас Григорович. Мовчки вони привіталися, пішли до світлиці, мовчки привітав Шевченко родину Козачковського і почав ходити по хаті. Походивши, спинився проти вікна, постояв, подивився, як люди ідуть і їдуть ярмарковати, і висловив Козачковському бажання піти й собі подивитися на ярмарок 1021.



1021 Киевский телеграф. — 1875. — № 25.



Я зовсім розумію становище Тарасової душі в той час, розумію, чому він мовчав: спомини минулого і сила почуття не давали говорити. Величезна маса споминок, мимо волі його, неминуче повинна була стати перед ним і придавити його так, що уста німіли. З того часу, коли він останнім часом бачився в Андрушах з Козачковським, «минали дні, минали ночі», і минуло 14 літ, та яких літ! яких тяжких літ! Він тоді був молодим парубком, повним здоров’я, /494/ повним рожевих надій побратися з молоденькою Федосією Григорівною Кошицівною, «та й жити, як всі люде живуть...» 1022. Де все те ділося? Все лишилось отам в степу безлюдному, в Азії. Вітер розвіяв надії, заслання та казарма проковтнули і літа, і здоров’я... Все те він мусив згадати, не можна було не згадати... Згадав і «те, що вимовить не вмію...». Що він тепер? Бурлака-дід, недобиток «московського блага», без сили, без здоров’я... І думне чоло його похмаріло, і найліпше, що можна було зробити в ту годину, піти на ярмарок — глянути на тих людей, яких він не бачив так довго-довго!

Вернувшись з ярмарку, Козачковський почав читати з голови деякі вірші, написані Тарасом ще до заслання. Тарас не пам’ятав їх, позабував, і позаписував їх собі з уст Козачковського. Стало тоді розмовникам знати, що чимало віршів, написаних Шевченком до року 1846, пропало навіки.

По обіді Тарас висловив бажання подивитися на хутір Козачковського та на Дніпро. Козачковський казав запрягти бричку, але Тарас не схотів дожидатися: вельми вже тягло його швидше побачити як


...Сивий наш козак

Дніпро з лугами вигравав.


Він, не дожидаючи, заким злаштують бричку, пішов сам пішки. Коли Козачковський догнав його, він сидів на траві біля роздорожжя: може, не відав, кудою йти, чи направо, чи наліво? Чи, може, певніш гадати останнє, він присів полюбовати з краси природи. Було під вечір, картина могла бути дивна, та, яку він змалював у свому «Сні» 1023:


Вечірнє сонечко гай золотило,

Дніпро і поле золотом крило...

Собор Мазепин сяє-біліє,

Батька Богдана могила мріє;

Київським шляхом верби похилі

Трибратні давні могили вкрили;

З Трубайлом Альта між осокою

Зійшлись, з’єднались, мов брат з сестрою.

І все те, все те радує очі,

А серце плаче...



1022 Русская старина. — 1883. — Кн. IX. — Лист до Бодянського [від З січ. р. 1850].

1023 Кобзарь. — 1876. — Т. II. — С. 99. /495/



Можна без помилки гадати, що того вечора серце й душа нашого поета переживали оті самі вражіння, почуття і думки, які він вложив в душу і в серце дідові-українцеві’ в своєму прекрасному «Сні». (NB. Я певен, що «Сон» Шевченко написав після заслання і невірно його зареєстровано до творів 1847).

Увечері заходилися ловити рибу. Риба не йшла, хоча її все-таки наловили і зварили кашу. Та хоч би яка там смачна не вдалася ся каша, а гору брала чарівна сила природи. «Ніч, — каже Козачковський, — була тиха, місячна, українська ніч з міріадами зірок на чистому блакитному небі. Своєю величавою красою чарівною вона привітала так давно знайомого їй поета. Дивлячись навкруги і любуючи з чарівної краси, Тарас мовив: «Як добре було б жити поетові, коли б йому можна було бути тільки поетом і не бути горожанином» 1024.

Лежачи на березі Дніпра-Славути, старі приятелі вели бесіду і про минуле України, і про сучасне. На превеликий жаль, Козачковський не списав нам усіх подробиць тієї цікавої розмови, але не трудно здебільша вгадати зміст її, відаючи, що Козачковський був чоловік освічений, щирий і певний син України: він до кінця свого віку не стратив, як і Шевченко, віри, що «українці не позбулися ще, не сплюндрували ще спадщини своїх батьків, себто тих елементів, з яких склалася і повинна скластися в будущині, хоча і в іншій форм і, відповідній своєму часу, наша слава»1025. Розмовники трохи не зійшлися в своїх думках про близьке тоді скасовання крепацтва. Звісно, Шевченкові думки йшли геть дальше, ніж думки Козачковського. Але се ні на зерно не шкодило їх щирому приятельству. Козачковський глибоко шановав і любив Шевченка, високо ставив його твори і був тієї думки, що твори дорогого йому гостя-друга — «стають задля щирого українця живою, тужливо-радісною, як і наша пісня народна, картиною, що показує нам наше славетне минуле та не безрадісне ще і не до решти ще пропаще сучасне» 1026.



1024 Киев[ский] телегр[аф]. — 1875. — № 25.

1025 Чалий, с. 176.

1026 Киев[ский] телегр[аф]. — 1875. — № 25.



На другий день Шевченко попрощався з своїм старим /496/ другом і поплив «дубом» по Дніпру на село Прохорівку до другого свого приятеля, до Михайла Максимовича, що перебував тоді у себе на хуторі — Михайловій горі 1027.



1027 Ibidem.






IV


У Максимовичів Тарас Григорович гостював більш тижня. Сюди, опріч всього іншого, вабила поета сподіванка, що Максимовичка знайде йому «молоду княгиню» і оженить його 1028 Час перебування поета на Михайловій горі я вважаю з погляду психологічного за час великої ваги, тим-то радо б записав до оцієї хроніки усяку найменшу дрібничку з Тарасового життя на Михайловій горі. Подробиці того життя показали б нам і психологічне, і моральне становище під той час і Шевченка, і Максимовича, можна б було нам з тих подробиць запевне знати, що саме спричинилося тій різкій переміні в поглядах Максимовича на Шевченка, на його поводження і на його твори. На превеликий жаль, про час перебування поета на Михайловій горі Максимович не тільки не списав споминок, а навіть не хотів розповісти про те Маслову, коли останній прохав його про се. Максимович не радив навіть Маслову писати Шев ченкову життєпись, говорячи, що «в життю нашого поета стільки бридкого і неморального, що ся сторона покриє усі останні добрі сторони його життя». Тільки всього й повідав він Маслову, що Шевченко, перебуваючи у його на хуторі, приходив до його хати тільки ночувати, а увесь останній час вештався по полі і деінде: там малював, розмовляв з селянами та пиячив, а в розмовах з жінкою його богохульствовав; се він вельми часто чинив і в великому товаристві» 1029.

Такі Максимовичеві думки здаються мені занадто чудними і ледві чи правдиві вони. З фактів, заведених вже до попередніх моїх нарисів, відаємо, як глибоко Максимович шановав Шевченка, як він виявляв свою приязнь до його, напр., в Москві в березілі р. 1858. Тоді він шановав його гучним бенкетом, вславляв його і промовами, і віршами в листах 1030 величав його «любим та дорогим», дяковав йому за «прегарні листи до його і до його Марусеньки»,



1028 Киев[ская] стар[ина]. — 1885. — Кн. III — С. 335.

1029 Чалий, с. 202 — 203.

1030 Чалий, с. 137. /497/



радів думкою, щоб одружити Тараса на Михайловій горі і т. ін., а тепер в якихсь Тарасових вчинках знайшов силу чогось і бридкого, і неморального. На те, щоб так різко перемінити думку про свого друга, треба, щоб за останнім були дійсно великі вчинки паскудні. Обвиновачуючи так Шевченка, Максимович ніби забув про свій моральний обов’язок, властивий кожній людині, що шанує сама себе і своє слово: обов’язок певними фактами довести своє обвиновачування. Максимович не вказав ніже єдиного бридкого і неморального Шевченкового вчинку... А цікаво б було знати нам ті вчинки, а то тепер без них, стиснувши серце, мусимо в словах Максимовича добачати тільки самий покліп Я гадаю, що й оте «пиячество й богохульство», що справ ляв би то Шевченко, перебуваючи на Михайловій горі, — просто вигадка, викликана якимсь не відомим нам незадоволенням Максимовича на Шевченка. Коли б Шевченкове пиячество і богохульство були правдою, так як же його погодити з тим бенкетом на честь Шевченка, що справляв Максимович у себе на хуторі в липні 1859, як се зараз побачимо? Ганьблячи перед Масловим не тільки Шевченка, але й твори його, Максимович не добачав у його навіть «жодного естетичного розвитку і жодного художественного ідеалу» Вірші свої Шевченко писав би то здебільшого «під п’яну руку» 1031. Вияснити причину отакого осуду Шевченка і його творів не тільки цікаво, але й вельми важно задля біографії Шевченка, а ще більш задля характеристики Максимовича. Небіжчик Маслов гадав, що до такої переміни поглядів Максимовича спричинилася літературна заздрість його і старий його вік. На мою думку, сього не досить.



1031 Чалий, с. 203.






V


Лишивши у Максимовича свій пакунок і деякі речі, Шевченко переправився дубом на правий берег Дніпра у Канів, а звідтіль поїхав кіньми до своїх родичів в Кирилів ку. Простував він через містечко Городище (звідкіль був родом Семен Гулак-Артемовський) Городище було маєтностю князя Воронцова, і на землі його брати Семеренки спорудили добру цукроварню і чимало дечого іншого промислового і культурного, такого, що на той час звертало на себе велику увагу. Платон Семеренко користовався не /498/ тільки на Україні, але й далеко поза нею доброю славою не тільки яко промисловець, але яко розвинений і гуманний українець, демократ і патріот. Вже ж Шевченкові цікаво було спинитися в Городищі, щоб подивитися на цукроварню і спізнатися з Семеренком і з управителем його Хропалем. В Городищі перебув Шевченко один тільки день і поїхав далі в Кирилівку 1032.

В батьківській хаті Шевченка жив тоді старший за його брат Микита, жінка його Палажка і діти їх: Петро, літ 12, Прокіп, на 6-м годі, та сестра їх Ірина, тоді ще дівка (потім вона побралася з Ковтуном). Другий, молодший брат Тарасів — Йосип, побравшись з сестрою Варфоломея Шевченка, Мотрею, жив окремо, як і сестра Ірина, тоді вже вдова Бойчиха. Коли Тарас приїхав до батьківської хати, Микити Григоровича не було дома (розповіла мені р. 1892 вдова Микитиха). Дівка (себто Ярина) була на городі, а Микитиха поралася то коло печі, то по хаті дещо прибирала. «Було ранком в суботу, добре пам’ятаю, за день перед Петром, — казала мені Микитиха. — Чую, собаки на когось гавкають; глянула я з вікна, бачу, хтось такий незнайомий йде з вулиці в двір, прямо до хати. Я вийшла назустріч йому в сіни. Прийшов він до сіней, я стою на порозі, дивлюся та думаю: що воно таке, мовчить, не привітається, тільки дивиться на мене, дивиться так якось журливо; дивлюсь і я, та не тямлю, хто такий оце з довгими, сивими вусами. А далі як промовив він: «Не пізнаєш, Палажко?» — так той голос так і покотився до мене в серце на саме дно. Я тоді як крикну: «Братику мій, Тарасе! де ти взявся!» — та так на груди йому і впала. Обнімає він мене, цілує, сльози йому так і капають, а нічого не говорить, мовчить».

Розпитавшись про життя, Тарас пішов оглянути батьківський двір і сад. Тринадцять літ не бачив він їх, не бачив родичів і рідного села, але переміна невелика! Та сама хата, що й була, з чорним димарем, тільки трохи похилилася, та біля причілка нема вже яблоні, біля котрої був колись квітник «незабутної сестри Катерини, його няньки ніжної»: яблоня всохла, зрубали її; всохла і розлога верба, що стояла біля воріт, а все останнє по-давньому; кріпацька неволя, а з нею робота тяжка не на себе, злидні, сум та журба. Тарас посидів трохи в саду коло ручая, потім пішов до сестри Ірини.



1032 Киев[ская] стар[ина]. — 1889. — Кн. II. — С. 460.



«Була я тоді на городі, — розповідала д. Чалому Іри-/499/на Григорівна 1033, — грядки копала. Дивлюся — біжить моя дівчинка: «Мамо, мамо! вас якийсь Тарас кличе. Скажи, каже, матері, що до неї Тарас прийшов». «Який Тарас? — питаю, а сама і з місця не рушу. Аж Ось і сам він іде».

«Здрастуй, сестро!»

Я вже й не пам’ятаю, що зо мною діялося тоді! От ми сіли на призьбі, він, сердешний, положив голову до мене на коліна, та все просить, щоб я розказувала про своє життя гірке. От я й розказую; він, покійничок, слухає, та все додає: «Еге ж! так, сестро, так». Наплакалася я доволі, доки розказала до кінця, як мій чоловік вмер. Тарас встав, подивився на небо, перехрестивсь і каже: «Молись, сестро! Молися, і ти вільна, і я вільний».

«Ти вільна» — се значило, що вона повдовіла і позбулася свого чоловіка п’яниці.

«А коли ж ми всі будемо вільні від панів?» — спитала Палажка.

Тарас махнув рукою і мовив: «Ще, сестро! до того не раз тебе виб’ють на панщині...»

Другого дня Тарас пішов до церкви. З церкви він прийшов до батьківської хати з своїми старими, ще шкільними товаришами Тарасом Гончаренком і Петром Бондаренком. Небавом поприходили інші люди та все розпитували у Тараса: чи скоро вийде сподівана воля?

Увечері (29 червня) Тарас пішов до попа отця Григорія Кошиці: він хотів більш за все побачити старе своє кохання Федосію Григорівну. Але вона й не вийшла до його, «щоб не завдавать серцю жалю».

З Кирилівки Тарас поїхав до свояка Варфоломея Шевченка. По дорозі заїздив в Моринці, оглядав церкву всередині і, казали мені люди р. 1891, щось малював. Що саме він малював? Певне, вид з церкви або з іконостасу, але я про те не довідався і не скажу, чи був, чи є який малюнок з Моринець між тими, що лишилися по смерті художника.



1033 Чалий, с. 139.






VI


Про приїзд Тараса в Корсунь 1034 до Варфоломея останній розповів так 1035: «В червні бачу я, щось приїхало до моєї кватери простим возом парокінь.



1034 З Кирилівки до Корсуня верстов 25.

1035 Правда. — 1876. — [№ 1]. — С. 27.



На возі сидить хтось з ве-/500/ликими сивими вусами. На йому сіре парусинове пальто і літній бриль. Бачу я, той приїзжий минув двері до моєї хати, що були з вулиці, та йде до брами. Я подумав, що то, мабуть, хтось з тих, що шукають собі служби в околицях, одначе серце моє щось неспокійно тьохнуло, і я якось інстинктивно вибіг на вулицю, щоб зустрінути приїжджого. А він тим часом встиг перейти через двір та через другі двері в сіни. Я вернувся, дивлюся — він відчинив двері в хату та й каже до мене: «Ну, познавай же!» Я й не стямився!

«Батьку ти мій рідний!» — скрикнув я і прожогом кинувся йому на груди. То був Тарас. Ми мовчали та тільки, обнявшись, ридали, мов діти. Вибігла моя жінка та й собі в сльози. В ту годину усі ми ніби оніміли. Так ми стояли, аж доки не прийшов Тарасів фурман і не спитав, що йому робити. Тарас закватеровав у мене на увесь час, доки думав пробути на Україні. «Так, так, братику, — говорив він, — у тебе, у тебе буду я, на всій Україні ніде і ні в кого не буде мені так тепло, як у тебе».

У мене вже була нагода говорити, що Варфоломей до своїх споминок про Тараса позаводив чимало такого, чого дійсно не було і не могло бути. Тепер знов мушу сказати дещо про непевність Варфоломеєвих споминок. В одному місці навіть д. Чалий глянув на їх скептично і назвав їх «доволі безбарвними». У мене виникає непевність не тільки про приятельство і дружні відносини Тараса до Варфоломея до часу останнього приїзду поета в Корсунь. Якось воно чудно, що за всі 13 літ, з того часу, як Тарас останнім разом перед засланням був в Кирилівці, приятелі і свояки ні разу не перекинулися ніже єдиним словом! Правда, що Тарас не обзивався і до рідних братів, і до сестри, але се могло бути через те, що вони люди темні, неписьменні, крепаки і трудно було сподіватися від них відповіді. Що інше Варфоломей, людина письменна, занадто обачна, занадто спостережлива і метка; чи написати самому до Тараса першим, чи відповісти на його лист, — се не становило про його жодної трудності. Чом же вони не листовалися? Чом Варфоломей за увесь час перебування Тараса в Азії ні разу, ніже єдиною копійкою не запоміг йому? А у його була спромога вислати хоч раз на рік кілька карбованців.

Оті думки примушували мене вистежити скільки можливо, коли саме Варфоломей спізнався з Тарасом особисто: чи до заслання останнього, чи вже після заслання. Тарасів небіж Прокіп Шевченко казав мені, що дядько спізнавсь /501/ з Варфоломеєм особисто лише під час останнього приїзду свого в Кирилівку. Але уважаючи на те, що під той час Прокопові не було ще й 6 літ, я не покладався на його, а з певного джерела (з метрики) довідався, що Тарасів брат Йосип побрався з Варфоломеєвою сестрою Мотрею 28 вересня р. 1841, коли Тарас був у Петербурзі. Значить, особисто він спізнавсь з Варфоломеєм не раніш р. 1843. Але знайомість їх до р. 1859 була тільки знайомість, а до щирого приятельства не доходило тоді у них.

В споминках Варфоломеєвих бачимо такі очевидні невірності, що дивуємось, як він відважився писати їх і друковати. Сам він каже, що Тарас приїхав до його в кінці червня. Запевне відав Варфоломей, що Тараса арештовано тим разом в половині липня; Тарас після арешту вже не вертався ні до Кирилівки, ні до Корсуня; не вважаючи на се все, Варфоломей каже, що «Тарас під час того приїзду прожив у його в Корсуні місяців зо два або, може, трохи менше»1036.

Річ певна, що коли б і не трапилася Тарасові та пригода, що не дала йому перебути в Каневському і в Звенигородському повітах більш двох тижнів, то й тоді б він не прожив у Варфоломея двох місяців, бо сього у його і на думці не було. В листі до Лазаревського з Межиріч 10 липня 1859 1037 він писав, що думає виїздити вже в Гирівку (Конотопського повіту, де жила неня Лазаревських). До всього сього не можна мені не зауважити ще й от що: Варфоломей Шевченко служив того часу за управителя чи за оконома у князя Лопухіна, значить, чи хотів, чи не хотів, а мусив орудовати і орудовав крепацькими «душами». Не треба нагадувати, як Тарас дивився на крепацтво, на працю їх на панів і на всяких панських сіпак.



1036 Ibidem.

1037 Основа. — 1862. — Кн. III. — С. 18.



Отже, чи захотів би він сидіти в Корсуні і щодня бачити, як його свояк і приятель, його названий брат, що й сам був колись крепаком, жене на панщину сотні таких же многострадальних молодиць, як і Ірина Григорівна! Ні! певна річ! на такі добровільні муки Тарас Григорович не пішов би!

І дійсно, бачимо, що в Корсуні у Варфоломея Тарас пробув тільки ледві кільки день.

Перебуваючи в Корсуні, Тарас, каже Варфоломей, вста-/502/вав вельми рано, о 4 годині, і йшов гуляти в лопухинський сад та в парк 1038.

Сад в Корсуні, перерізаний річкою Россю, з її прегарними гранітовими берегами, з її прозорою водою, порогами і водоспадами, така чарівна місцевість, що не можна було Тарасові-художникові і поетові не надитись туди. Він вибирав в саду затишний куточок, сідав на камені й малював краєвиди до самого обіду... «Здається, — каже Варфоломей 1039, — не минув він ні одного куточка, щоб не змалювати його в своєму альбомі». Я ладен сьому йняти віри, одначе не відаю, кому дістався той альбом, і ніколи не траплялося мені чути, щоб у кого-небудь були Тарасові малюнки з краєвидів корсунського саду.

Траплялося, каже Варфоломей, що Тарас їздив з ним в поле дивитися на роботу (на косовицю або на жнива) і, їздячи, завжди звертав його увагу на те, щоб якомога більш заводити машин, «щоб більш працювала пара, а менш людські руки» 1040. Я певен, що таких поїздок було вельми, вельми мало. «Їздячи, Тарас інколи розкаже, було, дещо з свого тяжкого життя на засланню, але як розкаже? Почне, скаже кільки коротких, рваних слів та й годі». Він не любив ворушити свого давнього лиха», — так каже Варфоломей. Що Тарас не любив розповідати про своє заслання — річ се відома і певна, і ледві чи розповідав він Варфоломеєві навіть і те, що написав останній в своїх споминках. Факти, подані Варфоломеєм, які він чув би то з уст Тараса, занадто вже сухі і ще більш непевні: хіба ж можна допустити, щоб Тарас розповідав таку нісенітницю, що «його з Петербурга заслали р. 1847 прямо за Арал»?? Дивує мене ще й от що. Небавом по смерті Тараса Варфоломей подав д. Чалому свою переписку з поетом, а д. Чалий надруковав її 1041. Чом же тоді Варфоломей не розповів усього того, що чув від Тараса про його заслання, а заходився згадувати і друковати через 16 років після Тарасової смерті 1042?



1038 Про корсунський сад дивись мою статтю в «Зорі» [1862. — № 5] «Подорож в рідні села Шевченка;.

1039 Правда. — 1876. — [№ 2]. — С. 64.

1040 Правда. — 1876. — [№ 2]. — С. 64.

1041 Основа. — 1862. — [Кн. VI. — С. 5 — 25].

1042 Правда. — 1876. — [№ 2]. — С. 65.



«Тарас любив, — каже Варфоломей, — жити сем’янином». Бачачи родинне життя, він не раз казав Варфоломеєві: чи сподобить то Господь мене завести своє кишло, /503/ хатину і жінку та діждати дітей. «Часто ми, — каже Варфоломей, — розмовляли про се діло, і Тарас прохав мене знайти йому місце задля оселі й дівчину. Але дівчина щоб доконче була українкою, проста, не панського роду, сирота і наймичка».

Не йму я віри, щоб Тарас говорив тоді підкреслені слова: він дійсне писав їх до Варфоломея, але геть пізніш, коли Варфоломей став впевняти його, щоб він побрався з панночкою. (Про се буде річ далі).

«От, — каже далі Варфоломей, — стали ми з ним їздити і шукати такого місця, «щоб Дніпро був під самим порогом», і небавом знайшли справді чудове місце, над самим Дніпром з невеличким ліском. Ся земелька, десятин, може, зо дві, належала на власність пану Парчевському. Стали ми його єднати, він ні се ні те, рад би й продати, та видко, що чогось мулиться, наче хоче воловодити».

Земля та (лежить вона між Каневом і селом Пекарями) дійсне вельми сподобалася Тарасові. Їздячи оглядати землі, Тарас спізнався з управителем Парчевського — Вольським і умовилися з ним, перш ніж єднатися в ціні, обміряти землю. На обмір призначили 10 липня. Землеміра мусив привезти Вольський. Ранком 10 липня вони і з’їхалися в Межирічі. Але, перш ніж взятися до роботи, річ звичайна, сіли «випили по чарці та перекусили». Тим часом сюди ж таки приїхали польські шляхтичі — брат Вольського, Козловський і інші, приїхали вони нібито польовати, але, я гадаю, що дійсно притягла їх туди цікавість побачити Шевченка, познайомитися з ним. Мисливці розташовалися в холодку під розлогою грушею, запросили до сього гурту Тараса і землеміра і заходилися «полювати» на чарку. Спершу розмова йшла туго, Тарас сидів мовчки і не виявляв своєї дивовижі з Козловського. А дивоватися було з чого: на польовання Козловський приїхав, наче на бал: на йому був фрак, ясні рукавички новенькі, лакировані ботики на ногах. Хоч зараз до вальсу. Чарка, друга «старки» розв’язала язики, і мабуть-таки вона головним чином спричинилася вельми важній, вельми характерній і дуже прикрій пригоді, що знівечила те обмірювання землі, знівечила заходи Тарасові придбати ту землю і самого його примусила покинути Україну і вертати швидше до столиці.

Жодної звістки не маємо, на чому саме скінчилося обмірювання землі Парчевського. Тільки й відомо нам, що того ж дня Шевченко, вернувшись в Межирічі, написав листи: згаданий вгорі до Лазаревського і до Марковички (остан-/504/ній до нас не дійшов). З листа його до Варфоломея 13 липня знати, що при тому обмірюванні землі Варфоломея не було і що Тарас умовився з Парчевським побачитися у Межирі чах і вже ж ні на що більш, як на те, щоб поєднатися на землю. Одначе Парчевський не приїхав, принаймні Шев ченко його не діждався і поїхав у Канів; там купив «гербового» паперу задля написання акту про землю і, посилаючи папір до Варфоломея, прохав «писати на тому папері, що знаєте і що вам Біг на розум пошле»; се значило, що зміст акту на ту землю він віддавав на волю Варфоломеєві. На листі до Варфоломея не визначено, звідкіль він його писав. Річ певна, що гербового паперу, опріч Канева, ніде було купити, купити його можна було тільки в «казначействі» і то вдень, до вечера. Значить, Тарасові можна було дістати того паперу тільки 11 липня. На мою думку, того ж дня він з Канева рушив в Городище до Семеренка і приїхав туди коли не вночі, так увечері.

В Городищі закватирував він у Хропаля (Семеренкового управителя). Тут зазнав поет великої до себе поваги. Ква теру йому улаштували з повним комфортом. Обідати кликав до себе Семеренко і сам ходив з ним показувати йому цукроварню, школу і ін. Тарас, оглядуючи школу, так радіє з неї, що кинувся цілувати Семеренка і мовив: «Батьку! чого ти тут наробив!» В обох показалися на очах сльози 1043.

Д. Чалий оповідає 1044, що Тарас прожив тоді у Городищі три дні і в ті дні по всяк вечір до Хропаля збиралася городищанська інтелігенція, щоб подивитися на рідного поета, послухати його і хоч одним словом перекинутися з ним. Він був веселий, розповідав анекдоти — а на се він був великий майстер! — читав свої твори. Такого читання художницького, розповів нам Хропаль, нікому з нас ні до того, ні після того не доводилося чути. В пам’ять Хропаля найбільш глибоко запало читання віршів «На панщині пшеницю жала». Оці вірші, каже Хропаль 1045, «немов громовина та, бентежили і хвилювали усіх нас, хто слухав, як автор читав їх».

Оглядаючи Семеренків сад, Шевченко похвалився, мабуть, що купує собі шматок землі, щоб осадити свій хутір, і висловив, що бажав би завести і собі садок. Семеренко обіцяв запомогти йому в сій справі. Запомогти було легко.



1043 Киев[ская] стар[ина]. — 1889. — Кн. II. — С. 460 — 462.

1044 Ibidem.

1045 Ibidem. /505/



Платон Федорович кохався в рослині, держав добрих садів ників і великий питомник різних дерев і кущів. От він і обіцяв з свого розсадника спорудити Тарасові такий садок, щоб був йому до смаку, не вимагаючи від поета ні клопоту, ні коштів.

В розмові з Семеренком зайшла якось річ про те, що давно вже нема «Кобзаря» в продажі. Тарас на те мовив, що видавці-кацапи вельми скупі, а у самого його на видання коштів нема. Платон Федорович взявся охоче запомогти поетові в сій справі, а потім дійсно запоміг.

Раділи городищанці гостюванню у них найліпшого сина України, запевно сподіваючись, що він перебуде у них довший час. Аж ось увечері все перемінилося.

Хропаль, зайшовши чогось до одного з своїх урядників, де звичайно закватеровував, коли приїздив чого в Городище, становий пристав з Мошен, застав тут, як оповідає д. Ча лий 1046, станового Добржинського. В розмові Хропаль похвалився, що у його ночує Шевченко.

«Який се Шевченко? Чи не академік 1047?» — спитав Добржинський.

«Він самий», — відповів Хропаль.

«От, спасибіг, що похвалилися. Я оце саме прийняв приказ від ісправника Табачникова, щоб доглядати за Шевченком ».

Звісно, Хропаль, хоч і добре відав про Шевченкову долю, але треба гадати, що «прикультивірованим» нам звичаєм і виду не подав і розпитав в Добржинського, з якої причини Табачников дав такий приказ. Показалося, що то добуток зносин петербурзької поліції з київською, щоб доглядати за Шевченком.

Д. Чалий 1048, розповідаючи, мабуть, чи не з переказу Хропаля, про те перебування Шевченка в Городищі, додає, що Добржинський зрадів, довідавшись, що Тарас у Семеренка, і мовив ніби сам до себе: «Тепер, знаючи, де Шевченко, я відзначуся перед начальством». І більш би то нічого не сказав. В. останній вечір свого гостювання, вже при заході сонця, Шевченко ніби про щось згадав і прохав Хропаля дати коней йому їхати зараз в- Кирилівку, а потім в Корсунь до Варфоломея. Коней дали, і він зараз же поїхав.



1046 Ibidem.

1047 Треба замітити, що Шевченко тоді ще не був академіком. Петербурзька поліція знала його тільки яко «отставного рядового» і писати про його яко про академіка вона не могла.

1048 Киев[ская] стар[ина]. — 1889. — Кн. II. — С. 462. /506/



Тим часом ісправник Табачников, прийнявши якийсь донос на Шевченка, звелів становому Добржинському арештовати його. Становий і арештовав його на Дніпрі.

Арешт Шевченка факт. Про сей арешт, про причини його і про перебування Шевченка в арешті, спершу в Мошнах, потім у Черкасах, досі написано вельми багато, але певного мало. Щоб хоч трохи підійти ближче до правди, мусимо критично переглянути видатніші звістки про сю подію. Мусимо вернутися аж до того обмірювання землі Парчевського біля Межиріч, де ми бачили вже Шевченка 10 липня в гурті з Вольським, Козловським і іншими.






VII


Д. Чалий 1049 і всі інші, хто подавав про Тарасову пригоду звістки, в один голос кажуть, що тут був донос. Донос такий факт певний, як і самий арешт Шевченка, але, хто і з якого приводу зробив той донос?

Небіжчик Тургенєв навесні р. 1861, коли Шевченка не було вже на сім світі, подав небіжчику Герцену звістку, що один ісправник «Чернігівської губернії», арештовавши Шевченка, вирядив його, наче «колодника», до губернського міста за те, що Шевченко не схотів намалювати з його олійними красками патрета на цілу постать. В «Колоколі» 1 жовтня р. 1861 додано, що Табачников, арештовавши Ш[евчен]ка, писав до київського губернатора Гессе, що полонив Шевченка за «богохульство і боговідступництво». А Гессе казав вирядити Ш[евчен]ка під вартою до Києва, і коли б за Шевченка не заступився жандар, то довелось би йому довго гостювати в київській поліції 1050.

Ледві чи треба говорити про непевність оцих звісток. Мені траплялося говорити з людьми, що добре знали Табачникова. Ніхто не обзивався про його добрим словом, але усі казали, що неможливо навіть гадати, аби він допустився такої нахабності, щоб став вимагати у Шевченка намальовання портрета без грошей, та ще, як сказано в «Колоколі», безошибочно, і, нарешті, щоб відважився арештовати Шевченка з тої причини, яку подав «Колокол» і Тургенєв!



1049 Чалий, с. 141.

1050 Див.: Листочки до вінка на могилу Шевченка [в XIX роковини його смерті. — Львів, 1890. — С. 3 — 14].



Самовольство київської поліції і адміністрації нехай і буде, /507/ що річ звичайна, але ж то був такий час, що «шила б в мішку не сховав» ні Табачников, ні Гессе!

Таким чином, оцей привід до доносу мусимо цілком знехтувати. Так само треба знехтувати і звістку М. Ф. 1051, що Шевченка арештовано за якусь промову «на базарі в Межирічах на возі з сіном». Треба мені незвичайно бистрокрилої та широкої фантазії на те, щоб виобразити собі, хоч в гадках, що Шевченко виліз серед базару на високий віз сіна і звідтіль держав промову! Я не спроможен сього виобразити навіть задля легенди!

Певніш від інших свідків в сій справі можна б було взяти Варфоломея Шевченка. Він розповів нам 1052, що коли на отому польованні в Межирічах зайшла в веселому товаристві весела бесіда і почали балакати про ченців, так Тарас висловив те, що думав про них. «В той час, немов наумисне, був в Межирічі жандар-офіцер. Поляки зараз послали до його жида з доносом, що Шевченко богохульствує. Жандар покликав до себе Тараса і каже до його: «Про вас говорять, що ви богохульствуєте?» «Може, й говорять, — відповів Тарас, — про мене можна всячину плести, бо я чоловік «патентований». От про вас так певне нічого не скажуть». І повезли Тараса в Черкаси, а потім у Київ 1053.



1051 Ист[орический] вест[ник]. — [1890. — Кн. XII]. — С 823.

1052 Правда. — 1876. — [№ 2]. — С. 66.

1053 Ibidem.



Я вже говорив, що Варфоломея в Межирічах не було; побачимо, що не було там і жандара. Бачили ми теж, що Тарас після 10 липня був у Каневі і в Городищі і арешт його стався за кілька день після того «польовання». Нарешті, з Варфоломеєвого оповідання виходить так, ніби поляки те «польовання» ужили яко засаду проти Тараса і злапали його. Коли б воно справді так було, так, певна річ, поляки б зуміли спорудити якусь іншу, розумнішу западню і повели б справу так, щоб не знати було їх рук. Якби хтіли вони спокушати Шевченка, зманюючи його до «противозаконной» бесіди, вони б вирядили на се «польовання» когось вдатнішого і розумнішого, ніж пан Козловський в бальному убранню.

Таким чином, і оповідання Варфоломеєвого не можна прийняти яко певне.

Д. Чалий, з переказу Максимовича і Марка Андрієвського, що був урядником у генерал-губернатора князя Васильчикова і по наказу останнього брав Шевченка на опит, інакше знов розповів про сю пригоду. Коли Шевченко з свої-/508/ми товаришами оглядав землю Парчевського, сказано у д. Чалого, до їх підійшов якийсь поляк, убраний у фрак, рукавички, лакові ботики і з рушницею за плечима. Ш[евчен]ко спитав, звідкіль він і чого йому треба. Той по-польськи мовив: «Na polowanie» [На полювання. — Ред.]. Шевченко став кепковати з його убрання і голосно мовив: «Дивись, яка кумедна фігура». Поляк образився і нагадав, що він сам служив становим. «Еге! так ви ще й алтинник!» — мовив, регочучи, Шевченко. Пан той обурився, вернувся в Межирічі і подав донос жандару, але жандар на той донос не звернув уваги. Тоді той поляк послав донос в Черкаси, до ісправника Табачникова, а сей, ворогуючи з жандарем, щоб напакостити йому, а самому вислужитись, звелів приставу Добржинському арештовати Шевченка 1054.

І тут знов бачимо щось неясне, недокінчене: раз, не названо того панка-доносчика, а друге, не розказано, що таке він написав в доносі, що давало право Табачникову ужити такого гострого заходу, як арешт.

Мені поталанило у д. В. Т. 1055 перечитати то «объяснение», що дав Шевченко на опиті Андрієвському. Він оповів, що в Київщину прибув на те, щоб побачитися з родичами і придбати собі шматок землі. Знайшовши землю між Каневом і Пекарями в маєтності Парчевського, він з управителем останнього Вольським, взявши землеміра, поїхали обміряти ту землю. В Межирічі приїхали якось між 10 — 13 липня. Ще не скінчили вони роботи, як приїхали туди брат Вольського і з ним кревняк землеміра шляхтич Козловський. Шевченко, побачивши на останньому фрак і білі рукавички, мимоволі став реготати і кпити. Коли ж Козловський образився, він попрохав у його вибачення і покликав до себе під липу випити і закусити. Тут були і два робітники і чули їх розмову, але ледві чи розуміли її, бо розмовляли по-польськії. Козловський зняв бесіду змісту релігійного і вдався в богословські змагання. Щоб спинити таку бесіду, Ш[евчен]ко мовив по-московськи: «Теология без живого Бога не в состоянии (не спроможна) создать даже (навіть) вот такого липового листочка». Козловський замовк, але перегодом знов спитав Ш[евчен]ка, якої він думки про матір Ісуса Христа. Шевченко, замість відповіді, спитав, якої думки пан Козловський про Пречисту Діву.



1054 Чалий, с. 142.

1055 В. Тарновського [?]. — Ред.



Козловський мовчав, а Тарас мовив: «Ми повинні благо-/509/говіти перед Матір’ю Того, хто прийняв за людей муки і смерть на хресті». Потім вони розійшлися. Шевченко на другий день поїхав в Городище до Семеренка, де пробув одну добу, і поїхав в Корсунь, потім у Кирилівку, знов в Межирічі, в Пекарі, а звідтіль в Прохорівку 1056 до Максимовича.

Так розповів Шевченко на опиті. Вже ж пак і у його не все сказано щиро, звісно, на опиті!.. Він мусив де про що промовчати, не сказати подробиць отих «богословських дебатів» і те, що сказав, може, сказав не зовсім так, як було воно насправді. Вже ж не можна на се і дорікати йому, хоча не можна приймати цілком яко правдиве його пояснення.

Річ очевидна тільки, що була якась розмова, що сталася приводом обвиновачувати його за богохульство. Що то за «богохульство» таке було? Драгоманов 1057 гадав, що Шевченко читав мужикам частини з своєї поеми «Марія» або говорив про неї, а слова його перекрутили яко зневагу на Пречисту Діву! Гадка ся не здається мені відповідною вже через те, що «Марію» Шевченко написав чотири місяці після «полювання» в Межирічах.



1056 Прохорівку. — Ред.

1057 Ист[орический] вестн[ик]. — [1890. — № 12]. — С. 823.



З другого джерела відомо, що жандарський офіцер Грабовський стежив за Шевченком і довідався, ніби поет, як був у Городищі, дак збирав слуг, пив з ними горілку і, показуючи одному листок з дерева, спитав: хто сотворив оцей листок? Той відповів: «Бог». За се Ш[евчен]ко став ганьбити його і вельми «богохульствовати». Таким чином, «богохульство» перейшло вже аж в Городище!

Одно слово, з усіх звісток, нами наведених, жодної не можна брати як цілком певну. Такої нестеменно певної звістки і не матимемо, доки не будуть оголошені акти урядові про арешт Шевченка, а вони повинні бути в архівах київського губернатора і генерал-губернатора.

Коли з того, що досі відомо, повибирати ті зернята, які здаються нам певними, так усю пригоду про привід до арешту Шевченка можна уявити собі так.

На отому обмірюванні землі, на отому «польованню» біля Межирічі і Шевченко, і все товариство, яке там трапилося, добряче випили. Відомо, що напідпитку Тарас не вмів держати язика за зубами, на слово був він нездержливий. Отож коли зайшла не відповідна усім умовам, між людьми підпилими, бесіда про Матір-Діву, так Шевченко не остерігся /510/ висловити ті думки про непорочність Марії, які висловив в поезії з сією назвою, був собі безпечен, та й поїхав у Городище, може, й забувши вже про свої «богословські дебати». А тим часом Козловський, роздратований за кепковання з його, щоб помститися, подав донос Табачникову чи сам, чи через кого іншого. По приказу Табачникова Добржинський, довідавшись, де Шевченко, приїхав в Городище. Він тямив, одначе, що арешт Шевченка чи в домі такої людини, як Семеренко, чи в домі його управителя Хропаля про них річ не тільки дуже прикра, а й страховита. Тим-то він і вдався до Хропаля, щоб потайно остерегти його про сподіваний арешт. Вже ж і Семеренко, і Хропаль бажали, щоб сю подію пристав справив не на очах у їх і не в Городищі, я гадаю, що Добржинський, взявши доброго хабаря з Семеренка, порадив їм швидше вирядити Шевченка з Городища. Тоді дали коней Тарасові і він на всю ніч поїхав в Корсунь, а Добржинський за ним назирцем і був певен, що Шевченка він з очей не спустить і що поет не втече його рук. Таким чином, виїзд Шевченка з Городища стався несподівано швидко, і певна річ, що поет пробув у Городищі не більш однієї доби, як він і сказав Андрієвському, а не три доби, як каже д. Чалий.






VIII


Про те, коли саме, де і за якими обставинами пристав Добржинський арештовав Ш[евчен]ка, теж не однакові звістки.

Сам Шевченко розповів Андрієвському, що коли він під’їздив до Максимовичевого саду, так Добржинський з соцькими і десятниками наздогнав його, арештовав і повіз в Мошни.

Другого дня ранком, каже Ш[евчен]ко, я бачився в Мошнах з ісправником і жандарським офіцером і вони сказали, що я, як був у Мошнах, дак п’яний «богохульствовав»; мене се так здивовало і насмішило, що я не схотів про се і говорити».

Інакше про се розповідає д. Чалий.

Спершу він казав 1058, що пристав арештовав Ш[евчен]ка, коли поет їхав до Максимовича на обід, споружений на шанобу йому.



1058 Чалий, с. 142. /511/



Другим разом 1059 д. Чалий, з переказу Максимовичевої сестри, що була ігуменею панянського монастиря біля Ржищева, розповів, що Ш[евчен]ко, нічого не відаючи про донос, приїхав до Максимовича на парадний обід. Коли саме гості обідали, прибіг становий і хотів зараз же з-за обіду брати Ш[евчен]ка, але Максимович упрохав його підождати, заким Ш[евчен]ко, пообідавши, поїде від його. «Щоб не в мене в господі се сталося», — говорив він приставу, вийшовши до його в прихожу. Становий пристав згодився, поїхав собі і засів біля Дніпра. Ледві Шевченко, вертаючись з обіду, відплив кільки сажнів від берега, Добржинський наздогнав його, спинив, пересадив до себе на дуба і тоді поплив з своїм бранцем в Мошни.

Між оцима звістками бачимо неповноту і противоріч. Перш за все, не знати, якого саме дня сталася оця сумна подія.

Далі мені здається: ледві чи був Шевченко на тому обіді у Максимовича, бо інакше він, вертаючись, забрав би і всі свої речі. Оце одно. А друге — бачимо, що про арешт Ш[евчен]ка Максимович довідався тільки «перед Іллею (себто 20 липня ст. ст.) від висланого гонця з Пекарів» 1060. Вже ж коли б було так, як розповіла Чалому ота черниця, так чи можна ж гадати, щоб Максимович не вирядив кого подивитися і сказати йому: чи гаразд Ш[евчен]ко переправиться через Дніпер? Нарешті, перевозчики, що перевозили Ш[евчен]ка на правий берег, подали б Максимовичу, не гаючись, звістку про пригоду з його гостем!

А щодо дня арешту, так мені здається, що без помилки можна сказати, що стався він 15 липня: Тарас в оповіданні Андрієвському каже, що 17 липня в Мошни прибули і брали його на опит Табачников і жандарський офіцер Кржижицький. А прибули вони, одержавши звістку від Добржинського, що вислав її до Черкас на другий день після того, як полонив Шевченка.

Таким чином, треба признати найбільш правдивими ті обставини арешту, які розповів Шевченко Андрієвському.

Після опиту Тарас прохав Кржижицького взяти його з собою і відвезти до Києва, куди Кржижицький того ж дня їхав, але той не згодився, говорячи, що в екіпажі у його нема місця 1061.



1059 Киев[ская] ст[арина]. — 1889. — Кн. II. — С. 462.

1060 Чалий, с. 142.

1061 Показаніє Андрієвському [Тарас Шевченко: Документи... — С. 334 — 335]. /512/



Довідавшись, що Тарас в Мошнах в арешті, Семеренко, Хропаль і Варфоломей їздили туди і прохали головного управителя маєтності Воронцова Ягницького, щоб він заступився за Тараса перед Табачниковим і умовив його випустити поета з арешту. «Тут саме у Ягницького трапився жандарський офіцер (Кржижицький), — каже д. Чалий, — людина добра; він не надавав Шевченковому вчинку ваги і обіцяв, що вдасться до генерал-губернатора і особисто йому пояснить справу на користь Шевченка». В Мошнах пробув Шевченко три дні, жив в домі полковника Грудзин ського під доглядом соцького, гуляв по воронцовському парку, «та с горя предавался Бахусу» 1062, додає шановний біограф!.. Відаючи з «показання» Шевченка, що 18 липня його під вартою відвезли в Черкаси, мені не здається певною наведена вгорі звістка про Кржижицького. Опит Шевченка в Мошнах справляли Табачников з Кржижицьким 17 липня і того ж дня вкупі поїхали в Черкаси. Хоч з Черкас до Городища не більш 25 верстов, але все-таки трудно мені припустити таку добрість у Кржижицького, щоб він того ж самого дня поїхав до Ягницького, нібито відаючи, що Семеренко клопочеться про того самого Шевченка, якого він, Кржижицький, не схотів брати з собою і допустив везти на простому возі під вартою десятників!..

Коли Тараса привезли з Мошен до Черкас, Табачников лишив його у себе на кватері під вартою, ждучи з Києва відповіді на питання, що чинити далі з Шевченком?

Відповіді треба було ждати кілька день, бо телеграфу з Черкас до Києва тоді не було. І заким прийшла відповідь, Шевченко мусив сидіти в арешті у Табачникова. Що діялося тоді у поета на душі, знати з віршів його, написаних в Черкасах: 20 липня «До сестри» і 21-го «Колись дурною головою». Намалювавши жахливу картину загального побуту крепаків, а найпаче побуту своєї «єдиної многострадальної святої сестри», поет прокидається ніби після сну, де йому ввижалося, що та сестра вже на волі, «неначе в раї спочиває». І бачить він замість раю, що наяву сестра на панщині, а він в неволі, як воно і дійсно було! Поет на другий день питається сам у себе:


І де я в світі заховаюсь?

Щодень Пілати розпинають,

Морозять, шкварять на огні.



1062 Киев[ская] стар[ина]. — 1889. — Ки. II. — С. 462. /513/



21 липня Тарас посилає листа до Кржижицького, про сячи швидше його випустити з арешту. Відповіді не прийшло.

Сидячи ще в Мошнах, Тарас послав через посланця лист до Максимовича, просячи віддати гонцеві тому речі, що залишив він на Михайловій горі. Максимович 23 липня прислав до його пакунок, скриньку і 50 руб. грошей, пишучи, що то гроші Тарасові, «а останні сам привезу в Мошни» Лист Максимовича прийшов до Тараса вже в Черкаси і, певна річ, хоч трохи розігнав його нудьгу. Варто навести тут початок тої» листа, щоб запевнитися, що про приїзд Добржинського до Максимовича звістка не певна. «Дуже тужимо над вашою пригодою, — писав Максимович, — бо нам перед Іллею (себто до 20 липня) сказав післанець з Пекарів, що вас уже випустили з Мошен і що ви з Пекарів поїхали в Межиріч до пана Парчевського, а вчора сказали, що ви вже аж в Переяславі, бачу, все оце брехня, ви і досі в Мошнах» 1063.

Нарешті 24 липня прийшов з Києва наказ: привезти туди Шевченка. Того ж дня під вартою соцького повезли його на пароході в Київ.

Генерал-губернатором у Києві був тоді князь Василь чиков, чоловік не лютий. Він звелів свойому урядникові Андрієвському взяти Шевченка на опит. Шевченко розпо вів те все, що я вгорі подав з його «объяснения». Після опиту Васильчиков покликав до себе Шевченка, говорив з ним і запевнився, що «Шевченко безусловно предан вере своих предков», а вся справа з «богохульством» виникла з непоро зуміння тих людей, перед котрими він розмовляв, а може, сприяла тут і ворожнеча за глузування з Козловського Генерал-губернатор велів визволити Шевченка, дозволивши йому перебувати в Києві скільки треба, і мовив: «Їдьте швидше до столиці, там люди більш розвинені і не чіпляються до дрібниць ради того, щоб вислужитися коштом ближнього» 1064. Д. Чалий чув від Андрієвського, що коли Васильчиков покликав до себе Шевченка, щоб особисто розпитати його про пригоду з ним, так Тарас так перелякався, що, виправдуючись перед князем, плакав 1065.



1063 Чалий, с. 142 [Листи до Т. Г. Шевченка. — С. 161].

1064 Чалий, с. 143.

1065 Чалий, с. 143.



Не було б нічого чудного, коли б Тарас справді до сліз перелякався. Знав він добре з тяжкого досвіду, який у нас /514/Habeas corpus! Не трудно було йому злякатися, згадавши пережиті ним десять літ в неволі. Але ж ми відаємо, що навіть в лабетах Дубельта і Орлова, а потім Обручова і Потапова він не лякався. Певніш буде сказати, що сльози його перед Васильчиковим, коли вони були, стають нам певним свідком не переполоху, а того, до якого високого ступня була зруйнована і збентежена уся нервова система у поета, як підупало його здоров’я фізичне.

Шеф жандарів князь Долгорукий, одержавши з Києва або від князя Васильчикова звістку про пригоду з Шевченком, велів покликати поета, висловити йому сувору догану і остерегти, що коли він не буде дуже обережним, так нехай не нарікає тоді «на нас» за ті добутки, на які заробить.







IX


Визволений з полону Тарас Григорович закватеровав у художника-фотографа Гудавського [?] 1066. Тут він спізнався з священиком з Троїцької церкви Єфимом Ботвиновським, чоловіком добрим, гостинним, але трохи чудним і питухою. Отець Єфим своєю простотою сподобався Тарасові. На другий день Ботвиновський, закликавши свого приятеля Балабуху, теж доброго питуху, і ще декого, та вкупі з Тарасом і рушили погуляти на лівий берег Дніпра. Там, розповідає д. Чалий, вони «пили до положення риз». Тарас би то так напився, що, «зарившись по саму шию в пісок, не хотів звідтіль вилазити, благаючи, щоб його не займали і лишили ночувати на лугу, бо там йому так гарно» 1067.



1066 Русский инвалид. — 1861. — № 268. (Гудовського І. В. — Ред.).

1067 Чалий, с. 150.



Небавом після сього Ботвиновський запросив до себе на вечерок Шевченка. Гостей зібралося чимало. Бесіда йшла весела, і гості не спостерегли, як і ніч минала. Аж ось о годині 3 ночі Тарас зразу заходився прощатися. Отець Ботвиновський і його гості стали прохати Тараса ще посидіти. Він наче й згодився був, але за кілька хвилин попрощався і пішов. Брама була на замку, і отець Єфим з своєї щирої гостинності не велів відмикати її і нікого з гостей не випускати з двору, а сам благав Тараса не йти і вернутися до світлиці. Де там! Скоро Тарас почув приказ: «Нікого не випускати з двору», — він так люто обурився, що господар /515/ мусив звеліти відімкнути браму і знов прохати Тараса вернутися до світлиці і підождати, заким запряжуть йому бричку. Тарас і слухати не хотів, зараз же, скоро відімкнули браму, пішов пішки до господи, не вважаючи, що на вулиці було болото, а він був без калош. Гості гадали собі, що се просто Тарасові витребеньки, але потім вже по довшім часі дехто довідавсь сущої тому причини. Між гостями Ботвиновського Шевченко помітив одного, що показався йому людиною небезпечною, начебто шпигом. Подаючи оцю звістку 1068, автор її Н-в не назвав на ймення того небезпечного чоловіка, але з натякань його можна гадати, що то був Віктор Аскоченський, колишній професор Київської духовної академії. Він спізнався з Шевченком ще року 1846, тоді він був учителем у Сипягіна, небожа тодішнього київського генерал-губернатора Бібікова, і жив у його. У Києві ходила про Аскоченського вельми лиха чутка. Отого небезпечного чоловіка, додав Н-в, «ніхто не вважав за чоловіка путящого, але його усі приймали, він скрізь бував і скрізь, де можна було, напивався». Шевченкові здалося, що він прийшов і до Ботвиновського, яко «соглядатай».

Після сього Шевченко став на тому, що ліпше кинути кватеру у Гудовського та знайти собі хату де-небудь на передмістю Києва. Пішов він шукати на Преварку. Іде по Преварці 1069, бачить — стоїть хатина, не то панська, не то мужича, біла, наче сметана, та ще й садочком обросла, а надворі порозвішувані дітські сороченята, сушаться вони та рукавчатами махають, ніби кличуть його до себе. Він зайшов і прохав господиню приняти його на кватеру, погодовати і напоїти його «на віру», бо тоді у його грошей не було. Господиня була трохи хора і трохи через те чудна собі; почувши від чоловіка зовсім їй невідомого таку оригінальну прозьбу, вона згодилася прийняти його наборг на кватеру. Потім вже вона довідалася, що то був Шевченко.



1068 Русский инвалид. — 1861. — [2 груд.] — № 268.

1069 Пчела. — 1875. — № 42. — С. [501 — 503]. Споминки про Шевченка Крапивіної (Степаниди Лободихи).



«Не минуло й тижня, як Шевченко на новій кватері став своїм чоловіком і став звати господиню дядиною. Швидко спізнався він і з сусідами, а найпаче з їх білоголовою дітворою. Діти бігали за ним гуртом і кричали: «Дядьку! розкажи нам ще одну казочку!» Небавом Шевченко прохав господиню позичити йому 10 копійок, «бо дуже треба», і дозволити наймичці її Оришці випрати йому сорочки його і /516/ хустки. Волю його вволили. Перучи хустки Шевченкові, Оришка знайшла в них позав’язувані в узликах гроші: в одному 25 карб., в другому 3. Потім, переглядуючи Шевченкові речі, господиня знайшла в одній книжці його ще 15 карб. Шевченко дуже зрадів тій «находці», але «цілий день ходив потім якийсь замислений і все пригадував собі, коли він позакладав в книжки та позав’язував в хустки оті гроші. Одначе так і не згадав. Тут не буде зайвим пригадати, що в переддень виїзду Шевченка з Черкасів Максимович прислав йому 50 карб. Не можна мені згодитися, щоб Шевченко був таким розкидливим і таким забудьком, яким видає його Лободиха. Принаймні не доводилося мені стрівати в життю Шевченка фактів, щоб свідчили про таку його розкиданість і непам’ять.

З отих «знайдених» грошей Тарас не хотів заплатити за кватеру, «бо то, мабуть, дурні якісь гроші», казав він, а діждавшись неділі, справив за ті гроші бенкет задля сусідніх дітей. Пішов він на базар і накупив там таку силу іграшок і ласощів, що ледві доніс, утомився вельми дуже, увесь був у поті, у куряві; бараняча шапка була у його на потилиці, у сорочці комір розхристаний, сам він веселий і радий. Двір посипали свіжою травою, дітвора раділа, гралася, качалася по траві, а Тарас теж радів і говорив: «Припадають сердеш ні діти, наче до рідної матері, а подумаєш: із-за чого? Із-за жмені горіхів». По обіді перекупка, договорена Шевченком, привезла цілий візок яблук, груш, пряників, бубликів і інших ласощів. З двору бенкет перейшов на вигін. Шевченко бігав, метушився, поучував дітвору, реготав і змагався з хлопцями, що радили, аби він дівчатам давав менше ласощів, «бо вони плакси, і смаркаті». Посходилися і люди дорослі, дивилися і голосно говорили, що «оцей старий (Шевченко), мабуть, божевільний».

Живучи на Преварці, Шевченко вставав з сонцем, «щоб бачити, як тополі прошумлять на добридень, і чути, як птаство прощебече свій перший привіт ранку». Вставши, витягав з колодізя відро свіжої води, вмивався нею, молився Богу, випивав до чаю чарку горілки і заїдав її пшоном. Пшоно було раз у раз у його в кишені. Чай хоч і пив, але не дуже його любив і жартуючи говорив: чай зветься (по-польськи) гербатою; хто його п’є, той на старість горбатіє. З страви він більш за все любив борщ, затовчений пшоном та старим салом, гречані вареники з сиром та галушки. Але після вареників і галушок у його була раз у раз печія. Печію проганяв він пшоном та «трошки горілочки, бо клин треба ви-/517/ганяти клином». Любив кавуни й сливи. По обіді ішов в сад, лягав під яблунею і гукав до себе дітей. Діти лазили по йому, пустовали, він був про них іграшкою. «Кого люблять діти, — говорив він, — значить, той не зовсім ще поганий чоловік». Засипаючи, Тарас починав хропіти; тоді діти втікали геть, знаючи, що коли «дядько» заснув, так вже не до іграшки з ним. Проспавши годин зо дві, Тарас знов випивав чарку і заїдав шпоном. П’яним ніхто ні разу не спостеріг його. Під чаркою він був тільки веселим, більш говірким і жартовливим і прохав співати йому пісень. А в розкішні темносині оксамитові ночі українські він трохи не до самого світу ходив по двору та по саду, кажучи, що незчисленні зірочки не пускають його до хати, кивають йому, щоб він не спав. Звичайно спав він дуже мало 1070.

Живучи на кватері, навідувався і в Київ і заходив до свого старого приятеля Сошенка. Тут з ним спізнався і Михайло Корнієвич Чалий, що був тоді інспектором другої київської гімназії. Раз якось у Спасівку Михайло Корнієвич, прийшовши ранком до Сошенка, застав тут і Шевченка: приятелі снідали солоним судаком. Опріч Сошенкової жінки і небоги його Ганни, була тоді в гостях у Сошенків якась панна Леонтина. Тарас був веселий, жартовав з Леонтиною, кепковав з «старого ледаща», себто з Сошенка, говорив компліменти його чорноокій небозі і нарешті заспівав люблені його пісні «Зіроньку», «Сірі гуси» і ін. З Сошенчихою і Леонтиною він розмовляв по-польськи, хоча обидві вони дуже добре говорили мовою російською 1071. Панна Леонтина перейнялася захватом від приязні нашого поета до неї і нишком казала Сошенчисі, що «Pan Szewczenko bardzo dobre mówi po polsku, lecz w jego mowie zawsze jest coś chlopskiego». («Пан Шевченко дуже добре говорить по-польськи, але в його мові є завжди щось хлопське». — Ред.). Тарас не тільки не образився за се, а навпаки, се влещувало йому, бо він, говорячи мовою польською, все-таки не страчував свого демократичного характеру. Але панна Леонтина йому не сподобалася, і потім в листі з Петербурга він радив Сошенковій небозі «не радитись з панною Леонтиною, бо вона добру не навчить».



1070 Пчела, Ibidem.

1071 Чалий, с. 146 — 147.



Після сієї зустрічі з д. Чалим Шевченко на другий день увечері завітав і до його. В розмові критиковав Некрасова, занадто вславляв «Оповідання» Марка Вовчка і, рівняючи /518/ Марковичку до Жорж Занд, казав, що остання не годиться першій і в куховарки 1072. Потім Тарас, Чалий і Сошенко пішли любовати Дніпром вночі. «Під впливом чарівної картини Дніпра у Шевченка зараз зникла веселість, він замовк і став сумним. Що було тоді у його на душі, каже д. Чалий, те лишилося про нас загадкою. На щастя, такий настрій стояв недовго. Сошенко своїми споминками про давнє життя в Петербурзі, споминками, повними чистого гумору, потроху розвеселив Шевченка, і він на сей раз якось ніби покинув свою замкненість і розповів дещо з своєї плавби по Аральському морю 1073.

З часу тодішнього перебування Шевченка у Києві Бартенєв розповів Маслову такий випадок. Один старий генерал бажав пошановати нашого поета бучним обідом і запросив на той обід гостей з великих панів. Довго ждали Шевченка на обід, а його нема. Генерал, нарешті, послав свого лакея довідаться, чи буде Шевченко. Слуга, вернувшись, повідав, що Шевченко давно вже в пекарні й розмовляє з фірманами тих гостей, що поприїздили на обід. Д. Чалий, заводячи до свого «Свода» оцей случай, додав, що чи умисне, чи не умисне Шевченко вчинив таку незвичайність, але вчинок той треба признати недобрим, коли, опріч Бартенєва, ствердять його ще інші люди 1074.

Про сей обід чув і я у Києві. Казано мені, що той генерал був — Селецький. Селецький з Шевченком був дійсно знайомий, бо стрівав його у Вільхівської в Мосівці. Поет не любив його і зневажав 1075, а проте я певен, що раз би Тарас згодився прийти до його на обід, то такого вчинку не заподіяв би. Ще більш певен я, що від Селецького Шевченко не згодився прийняти обід. Бачився він у Києві з старими знайомими професорами університету Селіним та Іванишевим. Не відомо, як вони поводилися з поетом. Мабуть, добре, бо в листі до Тарновського 28 вересня р. 1859 1076 він переказує їм поклін і просить поціловати їх.



1072 Ibidem. — [С.] 148.

1073 Ті етюди я позаводив у сю хроніку на відповідних місцях.

1074 Ibidem. — [С] 150.

1075 Правда. — 1875. — [№ 24]. — С. 971. [Лист Т. Г. Шевченка до В. Г. Шевченка від 23 груд. 1860 р.].

1076 Киев[ская] стар[ина]. — 1883. — Кн. II. — С. 406.



Увесь останній вечір свого перебування у Києві — 13 серпня — Шевченко гостював в учителя Івана Красковського і раював, слухаючи, як пані Красковська співала українські пісні. Рано-вранці 14 серпня Тарас «до педантизму вірно /519/ розплатився на Преварці». (Перед тим до його прийшли гроші з Петербурга). «Щедро обдарував він слуг, особливо дурну голубку Оришку, що не вміла утаїти грошей, знайдених у його в хустках». Сусідові-робітнику, що перебивався з поденщини і ходив Тарасові по горілку, він дав на прощання тільки 10 коп., «бо він потурав старому голову морочити» 1077.

З Києва Шевченко того ж дня виїхав на Переяслав. Д. Чалий 1078 каже, що він «направив свою путь в Конотопський повіт до матері Лазаревських», але не зовсім справедливо: правда, він заїздив до Лазаревської, але з Києва поїхав не просто до неї, а заїздив в Переяслав.






X


На першу Пречисту 15 серпня в одній з переяславських церков, в тій би то, де присягав Хмельницький і московські посли р. 1654, був храм. Мабуть, не буде помилкою гадати, що Шевченко тому й поїхав на Переяслав і поїхав саме 14 серпня, щоб подивитися на масу простого народу, яка зійде[ть]ся на той храм.

Ще меншою помилкою буде сказати, що те, що бачив Тарас в Переяславі, зробило на душу його тяжке вражіння, таке тяжке, що в день свого виїзду з Переяслава він написав їдке дорікання Богданові Хмельницькому:


Якби то ти, Богдане п’яний!

Тепер на Переяслав глянув

Та на замчище подививсь,

Упився б, здорово б упивсь!


Дійсно, було чим впитися! Замість обіцяного і сподіваного життя «вільного з вільним, рівного з рівним», стояла «кругом» така «калюжа» всякого лиха, всякої «неправди і неволі», що було б в чому «утопитися». Міазми тієї «смердячої калюжі» повинні були великим сумом-журбою огорнути поетову душу. І Козачківський повідав 1079 нам, що поет, перебуваючи у його, як вертався з Києва, був вельми охмарений.



1077 Правда. — 1876. — [№ 3]. — С. 105.

1078 Чалий, с. 151.

1079 Киевский телеграф. — 1875. — Ч. 25.



Між іншим, він хвалився Козачковському, що /520/ хоче взяти в оренду (державу) невеликий шматок землі на правому березі, на Дніпрових горах проти Прохорівки, збудує там собі оселю і доживатиме свого віку.

Думка оселитися власним кишлом на Україні пановала тоді в душі поета. 20 серпня, переїздячи через Прилуку, він пише до Варфоломея 1080: «Чи ти зробив що з Вольським? Як ні, так зроби як умієш і як тобі Біг поможе, бо мені і вдень.і вночі сниться ота благодать над Дніпром, що ми з тобою оглядали». Того ж дня Тарас рушив на Конотоп, а звідтіль на хутір до Лазаревських. «Родина -Лазаревських, мати і шість синів, — каже д. Чалий 1081, — була рідким взірцем родинної прихильності і любові. Усі шість синів вельми любили свою неню. Не було такого року, щоб на день її іменин два або три з них не приїхали до неї, а інший рік і всі з’їздилися на хутір. З Федором і Михайлом Шевченко спізнався в Оренбурзі р. 1847, а з Василем в Петербурзі р. 1858. Стару Лазаревську він називав «божественною бабусею». Померла вона р. 1879.

26 серпня Шевченко був вже в Кролевці і взяв там з каз начейства «подорожнюю» 1082 за № 1260 на проїзд почтови ми кіньми від міста Сєвська до міста Кром 1083. Значить, у Лазаревської він був вельми недовго, бо опріч її він за їздив ще в Качанівку до Василя Тарновського 1084 і в Сокиринці. У Тараса трапилося тоді таке безгрошів’я, що як писав він 28 вересня до В. С. Тарновського, коли б не заїхав був до його, так довелося б і в Москві захряснути на безгрошів’ї.



1080 Правда. — 1875. — [№ 23]. — С. 925 — і Основа. — 1862. — Кн. VI.

1081 Чалий, с. 151.

1082 «Подорожняя» — ніби білет урядовий з дозволом брати, звісно, за гроші, поштових коней. Ся «подорожняя» зберігається в музеї Василя Тарновського. [Нині — ІЛ. — Ф. 1. — № 467. — Арк. 1].

1083 Повітові міста в Орловщині.

1084 Киев[ская] стар[ина] — 1883. — Кн. II. — С. 406.



В Качанівку Шевченко приїхав на жидівській балагулі, одягнений в літнє пальто полотняне, на голові солом’яний бриль. Не доїздячи до панського будинку, він спинився в тому дворі, де стайні, і звідтіль пішов в будинок до панів. Тоді ще був живий старий Василь Тарновський (наступник Григо рія), що вельми щиро шановав нашого Кобзаря. Двері в будинку були не замкнеш, в прихожій світлиці нікого не було, слуги сиділи в буфетному покої. Тарас пішов нагору схода ми і декламував якісь вірші. Слуги, почувши ступні і незнайомий голос, вибігли з буфету. Старіший з них зараз пізнав /521/ Шевченка, привітав його, поцілувалися. Старого пана не було в господі, а молодий син його Василь, почувши від слуги, що прийшов Шевченко, зараз вибіг назустріч і привітав його сердешно 1085.

Не довго Шевченко перебував у Качанівці: 27 серпня він був вже в Сєвську: тут, як се знати з «подорожньої», він взяв поштових коней і рушив на Кроми. До міста Кром 110 верстов, значить, не далі другого дня Тарас пересів у Кромах в поштовий диліжанс і поїхав далі. На переїзд до Петербурга треба було не більш 3-4 днів. А як Тарас ранком 7 вересня 1086 був вже в Петербурзі, то з сього знати, що він трохи чи не з тиждень перебував в Москві.

Про се перебування тільки й відомо нам, що він заходив там до Семеренкового агента Пурлевського, обідав у його і подаровав би то йому власної роботи малюнок, намалювавши самого себе, як його, коли він був жовніром на засланню, б’ють з обох боків різками, а під малюнком тим підписав: «Отакі ми! Отак нас» 1087.

У мене була вже нагода говорити і довести, що за увесь час перебування Шевченка жовніром ніколи, ніхто не карав його по тілу, і всі перекази про се просто брехні гидкі. Тим-то я признаю нічим більш як вигадками і всі звістки про портрети і малюнки Шевченка з намальованням, як над ним справляють екзекуцію. До таких вигадок я залічую і звістку про малюнок у Пурлевського.



1085 З листа до мене О. М. Плачиндаря. — [ІЛ. — Ф. 77. — № 127.Арк. 116, зв.].

1086 Правда. — 1875. — [№ 23]. — С. 926.

1087 Киевская старина. — 1885. — Кн. II. — С. 45.













Попередня     Головна     Наступна             Коментарі


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.