[Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 1: Поезія 1837-1847. — С. 71-78; С. 595-598.]

Попередня     Головна     Наступна             Варіанти





ПОЕЗІЯ
1837 — 1847



ПРИЧИННА


Реве та стогне Дніпр широкий,

Сердитий вітер завива,

Додолу верби гне високі,

Горами хвилю підійма.

І блідний місяць на ту пору

Із хмари де-де виглядав,

Неначе човен в синім морі

То виринав, то потопав.

Ще треті півні не співали,

Ніхто нігде не гомонів,

Сичі в гаю перекликались,

Та ясен раз у раз скрипів.


В таку добу під горою,

Біля того гаю,

Що чорніє над водою,

Щось біле блукає.

Може, вийшла русалонька

Матері шукати,

А може, жде козаченька,

Щоб залоскотати.

Не русалонька блукає:

То дівчина ходить,

Й сама не зна (бо причинна),

Що такеє робить.

Так ворожка поробила,

Щоб менше скучала,

Щоб, бач, ходя опівночі,

Спала й виглядала

Козаченька молодого,

Що торік покинув.

Обіщався вернутися, /74/

Та, мабуть, і згинув!

Не китайкою покрились

Козацькії очі,

Не вимили біле личко

Слізоньки дівочі:

Орел вийняв карі очі

На чужому полі,

Біле тіло вовки з’їли —

Така його доля.

Дарма щоніч дівчинонька

Його виглядає.

Не вернеться чорнобривий

Та й не привітає,

Не розплете довгу косу,

Хустку не зав’яже,

Не на ліжко, в домовину

Сиротою ляже!


Така її доля... О Боже мій милий!

За що ж ти караєш ЇЇ, молоду?

За те, що так щиро вона полюбила

Козацькії очі?.. Прости сироту!

Кого ж їй любити? Ні батька, ні неньки,

Одна, як та пташка в далекім краю.

Пошли ж ти їй долю — вона молоденька,

Бо люде чужії її засміють.

Чи винна ж голубка, що голуба любить?

Чи винен той голуб, що сокіл убив?

Сумує, воркує, білим світом нудить,

Літає, шукає, дума — заблудив.

Щаслива голубка: високо літає,

Полине до Бога — милого питать.

Кого ж сиротина, кого запитає,

І хто їй розкаже, і хто теє знає,

Де милий ночує: чи в темному гаю,

Чи в бистрім Дунаю коня напова,

Чи, може, з другою, другую кохає,

Її, чорнобриву, уже забува?

Якби-то далися орлинії крила,

За синім би морем милого знайшла;

Живого б любила, другу б задушила,

А до неживого у яму б лягла.

Не так серце любить, щоб з ким поділиться,

Не так воно хоче, як Бог нам дає: /75/

Воно жить не хоче, не хоче журиться.

«Журись», — каже думка, жалю завдає.

О Боже мій милий! така твоя воля,

Таке її щастя, така її доля!


Вона все ходить, з уст ні пари.

Широкий Дніпр не гомонить:

Розбивши вітер чорні хмари

Ліг біля моря одпочить.

А з неба місяць так і сяє;

І над водою, і над гаєм,

Кругом, як в усі, все мовчить.

Аж гульк — з Дніпра повиринали

Малії діти, сміючись.

«Ходімо гріться! — закричали. —

Зійшло вже сонце!» (Голі скрізь;

З осоки коси, бо дівчата).

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

«Чи всі ви тута? — кличе мати. —

Ходім шукати вечерять.

Пограємось, погуляймо

Та пісеньку заспіваймо:

Ух! Ух!

Солом’яний дух, дух!

Мене мати породила,

Нехрещену положила.

Місяченьку!

Наш голубоньку!

Ходи до нас вечеряти:

У нас козак в очереті,

В очереті, в осоці,

Срібний перстень на руці;

Молоденький, чорнобровий,

Знайшли вчора у діброві.

Світи довше в чистім полі,

Щоб нагулятись доволі.

Поки відьми ще літають,

Поки півні не співають,

Посвіти нам... Он щось ходить!

Он під дубом щось там робить.

Ух! Ух!

Солом’яний дух, дух!

Мене мати породила,

Нехрещену положила». /76/

Зареготались нехрещені...

Гай обізвався; галас, зик.

Орда мов ріже. Мов скажені,

Летять до дуба... Нічичирк...

Схаменулись нехрещені,

Дивляться — мелькає,

Щось лізе вверх по стовбуру

До самого краю.

Ото ж тая дівчинонька,

Що сонна блудила:

Отаку-то їй причину

Ворожка зробила!

На самий верх на гіллячці

Стала... В серце коле!

Подивилась на всі боки

Та й лізе додолу.

Кругом дуба русалоньки

Мовчки дожидали;

Взяли її, сердешную,

Та й залоскотали.

Довго, довго дивовались

На її уроду...

Треті півні: кукуріку! —

Шелеснули в воду.


Защебетав жайворонок,

Угору летючи;

Закувала зозуленька,

На дубу сидячи;

Защебетав соловейко —

Пішла луна гаєм;

Червоніє за горою;

Плугатир співає.

Чорніє гай над водою,

Де ляхи ходили;

Засиніли понад Дніпром

Високі могили;

Пішов шелест по діброві;

Шепчуть густі лози.

А дівчина спить під дубом

При битій дорозі.

Знать, добре спить, що не чує,

Як кує зозуля, /77/

Що не лічить, чи довго жить...

Знать, добре заснула.


А тим часом із діброви

Козак виїзжає;

Під ним коник вороненький

Насилу ступає.

«Ізнемігся, товаришу!

Сьогодні спочинем:

Близько хата, де дівчина

Ворота одчинить.

А може, вже одчинила —

Не мені, другому...

Швидче, коню, швидче, коню,

Поспішай додому!»

Утомився вороненький,

Іде, спотикнеться, —

Коло серця козацького

Як гадина в’ється.

«Ось і дуб той кучерявий...

Вона! Боже милий!

Бач, заснула, виглядавши,

Моя сизокрила!»

Кинув коня та до неї:

«Боже ти мій, Боже!»

Кличе її та цілує...

Ні, вже не поможе!

«За що ж вони розлучили

Мене із тобою?»

Зареготавсь, розігнався —

Та в дуб головою!


Ідуть дівчата в поле жати

Та, знай, співають ідучи,

Як провожала сина мати,

Як бивсь татарин уночі.

Ідуть — під дубом зелененьким

Кінь замордований стоїть,

А біля його молоденький

Козак та дівчина лежить.

Цікаві (нігде правди діти)

Підкралися, щоб ізлякать;

Коли подивляться, що вбитий, —

З переполоху ну втікать! /78/

Збиралися подруженьки,

Слізоньки втирають;

Збиралися товариші

Та ями копають;

Прийшли попи з корогвами,

Задзвонили дзвони.

Поховали громадою

Як слід, по закону,

Насипали край дороги

Дві могили в житі.

Нема кому запитати,

За що їх убито.

Посадили над козаком

Явір та ялину,

А в головах у дівчини

Червону калину.

Прилітає зозуленька

Над ними кувати;

Прилітає соловейко

Щоніч щебетати;

Виспівує та щебече,

Поки місяць зійде,

Поки тії русалоньки

З Дніпра грітись вийдуть.











ПРИЧИННА


Джерела тексту:

фрагменти тексту в цензурному рукопису альманаху «Ластівка», наведені в описі, складеному П. О. Картавовим (РНБ, ф. 341, № 443, арк. 12);

першодрук в альманасі «Ластівка» (СПб., 1841. — С. 230 — 242);

список І. М. Лазаревського кінця 50-х років XIX ст. з виправленнями Шевченка (ІЛ, ф. 1, № 88, арк. 9 — 12 звор.);

«Кобзар» 1860 (с. 25 — 33).

Подається за «Кобзарем» 1860. Конфігурація тексту рядків 92 — 142 виправляється за першодруком.

Датується орієнтовно на підставі свідчень Шевченка в автобіографії (де він називає «Причинну» серед ранніх своїх творів) та на допиті в III відділі у справі Кирило-Мефодіївського братства 21 квітня 1847 р. (під час якого поет зазначив, що почав писати вірші 1837 р.), а також на підставі повідомлення Є. П. Гребінки в листі до Г. Ф. Квітки-Основ’яненка від 18 листопада 1838 р. про передачу Шевченком творів для публікації в альманасі «Ластівка»: 1837 р., С.-Петербург.

Автограф не відомий. Найраніший повний текст, що дійшов до нас, — першодрук в альманасі «Ластівка». «Причинна» — один із ранніх творів Шевченка, написаний ще до його викупу з кріпацтва. В автобіографії поет зазначив, що перші вірші складалися ним у Петербурзі в Літньому саду і що з численних ранніх своїх спроб він згодом опублікував тільки баладу «Причинна»: «В этом саду и в то же время начал он (Шевченко пише про себе в третій особі. — Ред.) делать этюды в стихотворном искусстве; из многочисленных попыток он впоследствии напечатал только одну балладу „Причинна“» (т. 5 цього видання). На допиті у справі Кирило-Ме/596/фодіївського братства в III відділі 21 квітня 1847 р. Шевченко заявив: «Стихи я любил с детства и начал писать в 1837 г.» (Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії. 1814 — 1861. — К., 1982. — С. 117). Першим своїм твором поет з певних міркувань назвав тут не «Причинну», а написану щонайменше роком пізніше за неї поему «Катерина», можливо, як твір, що здобув особливий успіх у читачів. Про те, що 1837 р. Шевченко був уже автором кількох поезій, писав у своїх спогадах І. І. Панаєв: «Я первый раз увидел Шевченко двадцать четыре года назад тому (в 1837 году), на вечере у Гребенки. В это время дело шло о выкупе поэта. Об этом хлопотали Жуковский и Михаил Юр. Виельгорский. Шевченко было двадцать три года; жизнь кипела в нем, мысль о близкой свободе и надежда на лучшее будущее оживляли его. Он написал тогда уже несколько стихотворений [...], но эти стихотворения, кажется, не вошли в его „Кобзарь“. Малороссийские друзья его уже и тогда отзывались об нем с увлечением и говорили, что Шевченко обещает обнаружить гениальный поэтический талант...» (Заметки нового поэта // Современник. — 1861. — Кн. 3. — С. 154). Як свідчить запис А. М. Мокрицького у щоденнику, 31 березня 1837 р. він показував вірш Шевченка К. П. Брюллову та В. І. Григоровичу: «Показал его (Шевченка. — Ред.) стихотворение, которым Брюллов был чрезвычайно доволен, и, увидя из оного мысли и чувства молодого человека, решился извлечь его из податного состояния» (Дневник художника А. Н. Мокрицкого. — М., 1975. — С. 115). З написаних у той час творів нині відомий тільки вірш «Нудно мені, тяжко — що маю робити?..» (подається у цьому томі в розділі «Dubia»).

Наприкінці 1838 року Шевченко передав баладу разом з кількома іншими творами Є. П. Гребінці для публікації в альманасі «Ластівка». Є. П. Гребінка в листі до Г. Ф. Квітки-Основ’яненка від 18 листопада 1838 р. писав: «Він мені дав гарних стихів на збірник» (Гребінка Є. П. Твори: В 3 т. — К., 1981. — Т. 3. — С. 595). Деякі відомості про історію тексту «Причинної» містить опис складального рукопису «Ластівки», зроблений П. О. Картавовим, де відзначено виправлення Шевченка в писарському списку цього твору. За свідченням П. О. Картавова, Шевченко зняв присвяту «В. И. Григоровичу на память 22 апреля 1838», перенісши її до поданої далі «Глави І з поеми „Гайдамаки“» (її подано до альманаху дещо пізніше); вписав рядок 76, позначений спершу крапками; в кінці рядка 91, позначеного крапками, дописав слово «очерет»; виправив текст рядка 199. Перед прізвищем «Шевченко», підписаним під твором переписувачем, поет вставив літеру «Т» (РНБ, ф. 341, № 443, арк. 12).

У кінці 50-х років XIX ст. з «Ластівки» баладу переписав (з неточностями) І. М. Лазаревський (ІЛ, ф. 1, № 88, арк. 9 — 12 звор.). Переглядаючи цей рукопис після повернення із заслання, поет зробив у ньому багато виправлень чорнилом і олівцем, створивши нові варіанти рядків 3 — 6, 12, 22 — 24, 26, 27, 29 — 31, 35, 41 — 42, 44 — 45, 64, 68, 82, 90, 95, 186 — 187, 199. Пізніше «Причинну» надруковано в «Кобзарі» 1860, де її подано за «Ластівкою» з кількома незначними варіантами. Свої виправлення, зроблені в тексті балади в списку І. М. Лазаревського, Шевченко в «Кобзарі» 1860 не врахував.

Твір поширювався у рукописних списках. Від публікації в «Ластівці» походять списки балади у збірці творів Шевченка середини XIX ст. (ІЛ, ф. 1, № 57, арк. 1 — 8 звор.), «Кобзарі» 1861, що належав І. П. Левченкові (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 3, с. 17 — 29), збірці «Сочинения Т. Г. Шев/597/ченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с. 21 — 29), збірнику без дати (НМТШ, А-546) тощо. «Кобзар» 1860 є джерелом списків: у рукописному «Кобзарі» 1866 (ІЛ, ф. 1, № 842, арк. 99 — 103); уривка (рядки 1 — 12) у рукописному «Кобзарі» 1863 — 1867 (ІЛ, ф. 1, № 811, арк. 50 звор.; криптонім власника: А. Ч.); уривка (рядки 49 — 78) у рукописному збірнику другої половини XIX ст. (ІЛ, ф. 1, № 89, арк. 2 звор. — 3); уривка (рядки 1 — 78) у записній книжці П. М. Волгіна зі списками творів Шевченка, 1872 р. (ДАРФ. Ф-112» оп. 2, № 636, арк. 19 — 22); уривка (рядки 1 — 12) у зошиті І. Д. Гніпова першої половини 70-х років XIX ст. (ДАРФ, ф. 112, оп. 2, № 709, арк. 24) та ін.

«Причинна» відбиває світову романтичну традицію баладного жанру, яка представлена в західноєвропейській літературі, зокрема, творами Г.-А. Бюргера, Й.-В. Ґете, Ф. Шиллера, А. Міцкевича, в російській — творами В. А. Жуковського, О. С. Пушкіна, М. Ю. Лермонтова, в українській — творами П. П. Гулака-Артемовського, Л. І. Боровиковського, І. М. Вагилевича, М. І. Костомарова та ін. Властива баладі фантастика у Шевченка, як і в інших поетів, спирається на народну міфологію, зокрема демонологію. Очевидний генетичний зв’язок між «Причинною» та баладою Л. Боровиковського «Молодиця» (1828), про що свідчить їхня тематична близькість (в обох творах переосмислюється народнопісенний сюжет про загибель дівчини, яка вмирає, не дочекавшись повернення коханого), а також композиційні та сюжетні паралелі (обидві балади починаються картиною природи — описом буряної ночі й берега річки, де перебуває героїня, поданим за допомогою типово романтичної образності й тим самим розміром — чотиристопним ямбом, який у наступній композиційній частині твору змінюється на 14-складовий вірш). Окремими мотивами й образами «Причинна» перегукується з повістю М. В. Гоголя «Страшная месть».

Л. І. Плющ здійснив спробу потрактувати сюжет, образи, стилістику балади «Причинна» в дусі шаманського міфу та обряду (Шаманська поетика Т. Г. Шевченка. Стаття 1. Ініціація ворожки// Філософська та соціологічна думка. — 1992. — № 6. — С. 130 — 145).


Причинна — та, якій «спричинено» душевну хворобу; в Шевченковій баладі героїня, зачарована ворожкою, стає сновидою.

Ще треті півні не співали... — Одна з найважливіших функцій півня як провісника в східнослов’янській та християнській міфології — часова: його спів визначає межі нічного часу доби, коли діють темні бісівські сили. Своїм співом опівночі півень розганяє нечисть до наступної ночі. Спів третіх півнів — знак рівної відстані від півночі до вранішньої зорі — свідчить про закінчення дії нечистих сил.

Сичі в гаю перекликались... — Сич (сова, пугач) — народнопоетичний символ смерті, пітьми. Крик сича віщує пожежу, смерть, біду взагалі.

Китайка — первісно густа, переважно синя шовкова тканина, яку завозили з Китаю, потім — бавовняна тканина місцевого виробництва. За козацьким звичаєм, тіло померлих козаків покривали червоною китайкою, про що згадано в численних народних піснях і думах.

Не розплете довгу косу, Хустку не зав’яже... — весільний звичай, що символізував перехід дівчини у статус молодиці.

Дунай — тут, як і в багатьох творах народної поезії, не конкретна географічна реалія, а узагальнений епічний образ — символ великої ріки. /598/

...з Дніпра повиринали Малії діти... — Сцену, що йде далі, написано Шевченком за народними повір’ями про русалок (див.: Максимович М. Дни и месяцы украинского селянина // Собрание сочинений. — Киев, 1877. — Т. 2. — С. 511 — 515; Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западнорусский край, снаряженной императорским Русским географическим обществом: Юго-Западный отдел: Материалы и исследования, собранные д. чл. П. П. Чубинским. — СПб., 1872. — Т. 1. — С. 207; Гнатюк В. Знадоби до української демонології // Етнографічний збірник. — Львів, 1912. — Т. 33. — С. XXVIII — XXIX).

Ух! Ух! Солом’яний дух, дух! Мене мати породила, Нехрещену положила. — До балади введено рядки народної пісні, яку, за повір’ям, співають «рожденные на земле русалочки, выходя из воды на всю Зеленую неделю» (Максимович М. Дни и месяцы украинского селянина. — С. 512). Ширший текст цієї пісні наводить В. Гнатюк: «Не мий ноги об ногу, Не сій муки над діжу. Ух, ух, солом’яний дух, дух! Мене мати уродила, Нехрещене положила» (Етнографічний збірник. — Львів, 1912. — Т. 33. — С. XXVIII). Зелений, або Русальний, тиждень припадає на останню третину травня або першу третину червня (Максимович М. Дни и месяцы украинского селянина. — С. 503). Таким чином можна локалізувати час «подій» Шевченкового твору.

Як провожала сина мати... — Можливо, йдеться про народну пісню «Засвистали козаченьки...», в якій є слова «Мати сина в дороженьку Слізно провожає» (Малороссийские песни, изданные М. Максимовичем. — М., 1827. — С. 24 — 25).

Поховали громадою Як слід, по закону. Насипали край дороги Дві могили в житі. — Самогубство, за приписами церкви, вважалося тяжким гріхом. Тому самогубців ховали поза цвинтарем, земля якого була освячена.

Явір, ялина, калина — полісемантичні фольклорні символи. Явір — символ суму, журби, безсмертя (тому явір садили на могилах); може уособлювати парубка. Калина — тут символ загиблої дівчини.










Попередня     Головна     Наступна             Варіанти


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.