[Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 1: Поезія 1837-1847. — С. 92-109; С. 612-617.]

Попередня     Головна     Наступна             Варіанти





1838-1839


КАТЕРИНА

Василию Андреевичу Жуковскому на память 22 апреля 1838 года


І

Кохайтеся, чорнобриві,

Та не з москалями,

Бо москалі — чужі люде,

Роблять лихо з вами.

Москаль любить жартуючи,

Жартуючи кине;

Піде в свою Московщину,

А дівчина гине...

Якби сама, ще б нічого,

А то й стара мати,

Що привела на світ Божий,

Мусить погибати.

Серце в’яне співаючи,

Коли знає, за що;

Люде серця не побачать,

А скажуть — ледащо!

Кохайтеся ж, чорнобриві,

Та не з москалями,

Бо москалі — чужі люде,

Згнущаються вами.


Не слухала Катерина

Ні батька, ні неньки,

Полюбила москалика,

Як знало серденько.

Полюбила молодого,

В садочок ходила,

Поки себе, свою долю

Там занапастила.

Кличе мати вечеряти,

А донька не чує; /93/

Де жартує з москаликом,

Там і заночує.

Не дві ночі карі очі

Любо цілувала,

Поки слава на все село

Недобрая стала.

Нехай собі тії люде,

Що хотять, говорять:

Вона любить, то й не чує,

Що вкралося горе.

Прийшли вісти недобрії —

В поход затрубили.

Пішов москаль в Туреччину;

Катрусю накрили.

Незчулася, та й байдуже,

Що коса покрита:

За милого, як співати,

Любо й потужити.

Обіцявся чорнобривий,

Коли не загине,

Обіцявся вернутися.

Тойді Катерина

Буде собі московкою,

Забудеться горе;

А поки що, нехай люде,

Що хотять, говорять.

Не журиться Катерина —

Слізоньки втирає,

Бо дівчата на улиці

Без неї співають.

Не журиться Катерина —

Вмиється сльозою,

Возьме відра, опівночі

Піде за водою,

Щоб вороги не бачили;

Прийде до криниці,

Стане собі під калину,

Заспіває Гриця.

Виспівує, вимовляє,

Аж калина плаче.

Вернулася — і раденька,

Що ніхто не бачив.

Не журиться Катерина

І гадки не має — /94/

У новенькій хустиночці

В вікно виглядає.

Виглядає Катерина...

Минуло півроку;

Занудило коло серця, ) Закололо в боку.

Нездужає Катерина,

Ледве-ледве дише...

Вичуняла, та в запечку

Дитину колише.

А жіночки лихо дзвонять,

Матері глузують,

Що москалі вертаються

Та в неї ночують:

«В тебе дочка чорнобрива,

Та ще й не єдина,

А муштрує у запечку

Московського сина.

Чорнобривого придбала...

Мабуть, сама вчила...»

Бодай же вас, цокотухи,

Та злидні побили,

Як ту матір, що вам на сміх

Сина породила.


Катерино, серце моє!

Лишенько з тобою!

Де ти в світі подінешся

З малим сиротою?

Хто спитає, привітає

Без милого в світі?

Батько, мати — чужі люде,

Тяжко з ними жити!


Вичуняла Катерина,

Одсуне кватирку,

Поглядає на улицю,

Колише дитинку;

Поглядає — нема, нема...

Чи то ж і не буде?

Пішла б в садок поплакати,

Так дивляться люде.

Зайде сонце — Катерина

По садочку ходить, /95/

На рученьках носить сина,

Очиці поводить:

«Отут з муштри виглядала,

Отут розмовляла,

А там... а там... сину, сину!»

Та й не доказала.


Зеленіють по садочку

Черешні та вишні;

Як і перше виходила,

Катерина вийшла.

Вийшла, та вже не співає,

Як перше співала,

Як москаля молодого

В вишник дожидала.

Не співає чорнобрива,

Кляне свою долю.

А тим часом вороженьки

Чинять свою волю —

Кують речі недобрії.

Що має робити?

Якби милий чорнобривий,

Умів би спинити...

Так далеко чорнобривий,

Не чує, не бачить,

Як вороги сміються їй,

Як Катруся плаче.

Може, вбитий чорнобривий

За тихим Дунаєм;

А може, вже в Московщині

Другую кохає!

Ні, чорнявий не убитий,

Він живий, здоровий...

А де ж найде такі очі,

Такі чорні брови?

На край світа, в Московщині,

По тім боці моря,

Нема нігде Катерини;

Та здалась на горе!..

Вміла мати брови дати,

Карі оченята,

Та не вміла на сім світі

Щастя-долі дати.

А без долі біле личко — /96/

Як квітка на полі:

Пече сонце, гойда вітер,

Рве всякий по волі.

Умивай же біле личко

Дрібними сльозами,

Бо вернулись москалики

Іншими шляхами.



II

Сидить батько кінець стола,

На руки схилився,

Не дивиться на світ Божий:

Тяжко зажурився.

Коло його стара мати

Сидить на ослоні,

За сльозами ледве-ледве

Вимовляє доні:

«Що весілля, доню моя?

А де ж твоя пара?

Де світилки з друженьками,

Старости, бояре?

В Московщині, доню моя!

Іди ж їх шукати,

Та не кажи добрим людям,

Що є в тебе мати.

Проклятий час-годинонька,

Що ти народилась!

Якби знала, до схід сонця

Була б утопила...

Здалась тоді б ти гадині,

Тепер — москалеві...

Доню моя, доню моя,

Цвіте мій рожевий!

Як ягодку, як пташечку,

Кохала, ростила

На лишенько... Доню моя,

Що ти наробила?..

Оддячила!.. Іди ж, шукай

У Москві свекрухи.

Не слухала моїх річей,

То її послухай.

Іди доню, найди її,

Найди, привітайся,

Будь щаслива в чужих людях, /97/

До нас не вертайся!

Не вертайся, дитя моє,

З далекого краю...

А хто ж мою головоньку

Без тебе сховає?

Хто заплаче надо мною,

Як рідна дитина?

Хто посадить на могилі

Червону калину?

Хто без тебе грішну душу

Поминати буде?

Доню моя, доню моя,

Дитя моє любе!

Іди од нас...»


Ледве-ледве

Поблагословила:

«Бог з тобою!» — та, як мертва,

На діл повалилась...

Обізвався старий батько:

«Чого ждеш, небого?»

Заридала Катерина,

Та бух йому в ноги:

«Прости мені, мій батечку,

Що я наробила!

Прости мені, мій голубе,

Мій соколе милий!»

«Нехай тебе Бог прощає

Та добрії люде;

Молись Богу та йди собі —

Мені легше буде».


Ледве встала, поклонилась,

Вийшла мовчки з хати;

Осталися сиротами

Старий батько й мати.

Пішла в садок у вишневий,

Богу помолилась,

Взяла землі під вишнею,

На хрест почепила,

Промовила: «Не вернуся!

В далекому краю

В чужу землю чужі люде

Мене заховають;

А своєї ся крихотка /98/

Надо мною ляже

Та про долю, моє горе,

Чужим людям скаже...

Не розказуй, голубонько!

Де б не заховали,

Щоб грішної на сім світі

Люде не займали.

Ти не скажеш... Ось хто скаже,

Що я його мати!

Боже ти мій!.. Лихо моє!

Де мені сховатись?

Заховаюсь, дитя моє,

Сама під водою,

А ти гріх мій спокутуєш

В людях сиротою,

Безбатченком!..»


Пішла селом,

Плаче Катерина;

На голові хустиночка,

На руках дитина.

Вийшла з села — серце мліє;

Назад подивилась,

Покивала головою

Та й заголосила.

Як тополя, стала в полі

При битій дорозі;

Як роса та до схід сонця,

Покапали сльози.

За сльозами за гіркими

І світа не бачить,

Тільки сина пригортає,

Цілує та плаче.

А воно, як янгелятко,

Нічого не знає,

Маленькими ручицями

Пазухи шукає.

Сіло сонце, з-за діброви

Небо червоніє;

Утерлася, повернулась,

Пішла... Тілько мріє.

В селі довго говорили

Дечого багато, /99/

Та не чули вже тих річей

Ні батько, ні мати...


Отаке-то на сім світі

Роблять людям люде!

Того в’яжуть, того ріжуть,

Той сам себе губить...

А за віщо? Святий знає.

Світ, бачся, широкий,

Та нема де прихилитись

В світі одиноким.

Тому доля запродала

Од краю до краю,

А другому оставила

Те, де заховають.

Де ж ті люде, де ж ті добрі,

Що серце збиралось

З ними жити, їх любити?

Пропали, пропали!


Єсть на світі доля,

А хто її знає?

Єсть на світі воля,

А хто її має?

Єсть люде на світі —

Сріблом-злотом сяють,

Здається, панують,

А долі не знають —

Ні долі, ні волі!

З нудьгою та з горем

Жупан надівають,

А плакати — сором.

Возьміть срібло-злото

Та будьте багаті,

А я візьму сльози —

Лихо виливати;

Затоплю недолю

Дрібними сльозами,

Затопчу неволю

Босими ногами!

Тоді я веселий,

Тоді я багатий,

Як буде серденько

По волі гуляти! /100/



III

Кричать сови, спить діброва,

Зіроньки сіяють,

Понад шляхом, щирицею,

Ховрашки гуляють.

Спочивають добрі люде,

Що кого втомило:

Кого — щастя, кого — сльози,

Все нічка покрила.

Всіх покрила темнісінька,

Як діточок мати;

Де ж Катрусю пригорнула:

Чи в лісі, чи в хаті?

Чи на полі під копою

Сина забавляє,

Чи в діброві з-під колоди

Вовка виглядає?

Бодай же вас, чорні брови,

Нікому не мати,

Коли за вас таке лихо

Треба одбувати!

А що дальше спіткається?

Буде лихо, буде!

Зострінуться жовті піски

І чужії люде;

Зострінеться зима люта...

А той чи зостріне,

Що пізнає Катерину,

Привітає сина?

З ним забула б чорнобрива

Шляхи, піски, горе;

Він, як мати, привітає,


Як брат, заговорить...

Побачимо, почуємо...

А поки — спочину

Та тим часом розпитаю

Шлях на Московщину.

Далекий шлях, пани-брати,

Знаю його, знаю!

Аж на серці похолоне,

Як його згадаю.

Попоміряв і я колись — /101/

Щоб його не мірять!..

Розказав би про те лихо,

Та чи то ж повірять!

«Бреше, — скажуть, — сякий-такий!»

(Звичайно, не в очі.)

«А так тілько псує мову

Та людей морочить».

Правда ваша, правда, люде!

Та й нащо те знати,

Що сльозами перед вами

Буду виливати?

Нащо воно? У всякого

І свого чимало...

Цур же йому!.. А тим часом

Кете лиш кресало

Та тютюну, щоб, знаєте,

Дома не журились.

А то лихо розказувать,

Щоб бридке приснилось!

Нехай його лихий візьме!

Лучче ж поміркую,

Де-то моя Катерина

З Івасем мандрує.


За Києвом, та за Дніпром,

Попід темним гаєм,

Ідуть шляхом чумаченьки,

Пугача співають.

Іде шляхом молодиця,

Мусить бути, з прощі.

Чого ж смутна, невесела,

Заплакані очі?

У латаній свитиночці,

На плечах торбина,

В руці ціпок, а на другій

Заснула дитина.

Зострілася з чумаками,

Закрила дитину,

Питається: «Люде добрі,

Де шлях в Московщину?»

«В Московщину? Оцей самий.

Далеко, небого?»

«В саму Москву. Христа ради,

Дайте на дорогу!» /102/

Бере шага, аж труситься:

Тяжко його брати!..

Та й навіщо?.. А дитина?

Вона ж його мати!

Заплакала, пішла шляхом,

В Броварях спочила

Та синові за гіркого

Медяник купила.

Довго, довго, сердешная,

Все йшла та питала;

Було й таке, що під тином

З сином ночувала...


Бач, на що здалися карі оченята:

Щоб під чужим тином сльози виливать!

Отож-то дивіться та кайтесь, дівчата,

Щоб не довелося москаля шукать,

Щоб не довелося, як Катря шукає...

Тоді не питайте, за що люде лають,

За що не пускають в хату ночувать.


Не питайте, чорнобриві,

Бо люде не знають;

Кого Бог кара на світі,

То й вони карають...

Люде гнуться, як ті лози,

Куди вітер віє.

Сиротині сонце світить

(Світить, та не гріє) —

Люде б сонце заступили,

Якби мали силу,

Щоб сироті не світило,

Сльози не сушило.

А за віщо, Боже милий!

За що світом нудить?

Що зробила вона людям,

Чого хотять люде?

Щоб плакала!.. Серце моє!

Не плач, Катерино,

Не показуй людям сльози,

Терпи до загину!

А щоб личко не марніло

З чорними бровами,

До схід сонця в темнім лісі /103/

Умийся сльозами.

Умиєшся — не побачать,

То й не засміються;

А серденько одпочине,

Поки сльози ллються.


Отаке-то лихо, бачите, дівчата.

Жартуючи кинув Катрусю москаль.

Недоля не бачить, з ким їй жартувати,

А люде хоч бачать, та людям не жаль:

«Нехай, — кажуть, — гине ледача дитина,

Коли не зуміла себе шанувать».

Шануйтеся ж, любі, в недобру годину

Щоб не довелося москаля шукать.


Де ж Катруся блудить?

Попідтинню ночувала,

Раненько вставала,

Поспішала в Московщину;

Аж гульк — зима впала.

Свище полем заверюха,

Іде Катерина

У личаках — лихо тяжке! —

І в одній свитині.

Іде Катря, шкандибає;

Дивиться — щось мріє...

Либонь, ідуть москалики...

Лихо!.. Серце мліє...

Полетіла, зострілася,

Пита: «Чи немає

Мого Йвана чорнявого?»

А ті: «Мы не знаєм».

І, звичайно, як москалі,

Сміються, жартують:

«Ай да баба! Ай да наши!

Кого не надуют!»

Подивилась Катерина:

«І ви, бачу, люде!

Не плач, сину, моє лихо!

Що буде, то й буде.

Піду дальше — більш ходила...

А може, й зостріну;

Оддам тебе, мій голубе,

А сама загину». /104/

Реве, стогне хуртовина,

Котить, верне полем;

Стоїть Катря серед поля,

Дала сльозам волю.

Утомилась заверюха,

Де-де позіхає;

Ще б плакала Катерина,

Та сліз більш немає.

Подивилась на дитину —

Умите сльозою,

Червоніє, як квіточка

Вранці під росою.

Усміхнулась Катерина,

Тяжко усміхнулась:

Коло серця — як гадина

Чорна повернулась.

Кругом мовчки подивилась;

Бачить — ліс чорніє;

А під лісом, край дороги,

Либонь, курінь мріє.

«Ходім, сину, смеркається;

Коли пустять в хату,

А не пустять, то й надворі

Будем ночувати.

Під хатою заночуєм,

Сину мій Іване!

Де ж ти будеш ночувати,

Як мене не стане?

З собаками, мій синочку,

Кохайся надворі!

Собаки злі, покусають,

Та не заговорять,

Не розкажуть, сміючися...

З псами їсти й пити...

Бідна моя головонько!

Що мені робити?»


Сирота-собака має свою долю,

Має добре слово в світі сирота;

Його б’ють і лають, закують в неволю,

Та ніхто про матір на сміх не спита;

А Йвася спитають, зараннє спитають,

Не дадуть до мови дитині дожить.

На кого собаки на улиці лають? /105/

Хто голий, голодний під тином сидить?

Хто лобуря водить? Чорняві байстрята...

Одна його доля — чорні бровенята.

Та й тих люде заздрі не дають носить.




IV

Попід горою, яром, долом,

Мов ті діди високочолі,

Дуби з Гетьманщини стоять.

У яру гребля, верби вряд,

Ставок під кригою в неволі

І ополонка — воду брать...

Мов покотьоло червоніє,

Крізь хмару сонце зайнялось.

Надувся вітер; як повіє —

Нема нічого: скрізь біліє...

Та тілько лісом загуло.


Реве, свище заверюха.

По лісу завило;

Як те море, біле поле

Снігом покотилось.

Вийшов з хати карбівничий,

Щоб ліс оглядіти,

Та де тобі! Таке лихо,

Що не видно й світа.

«Еге, бачу, яка фуга!

Цур же йому з лісом!

Піти в хату... Що там таке?

От їх достобіса!

Недобра їх розносила,

Мов справді за ділом.

Ничипоре! Дивись лишень,

Які побілілі!»

«Що, москалі?..» — «Де москалі?»

«Що ти? Схаменися!»

«Де москалі-лебедики?»

«Та он, подивися».

Полетіла Катерина

І не одяглася.

«Мабуть, добре Московщина

В тямку їй далася!

Бо уночі тілько й знає,

Що москаля кличе». /106/

Через пеньки, заметами,

Летить, ледве дише.

Боса стала серед шляху,

Втерлась рукавами.

А москалі їй назустріч,

Як один верхами.

«Лихо моє! Доле моя!»

До їх... Коли гляне —

Попереду старший їде.

«Любий мій Іване!

Серце моє коханеє!

Де ти так барився?»

Та до його... За стремена...

А він подивився,

Та шпорами коня в боки.

«Чого ж утікаєш?

Хіба забув Катерину?

Хіба не пізнаєш?

Подивися, мій голубе,

Подивись на мене —

Я Катруся твоя люба.

Нащо рвеш стремена?»

А він коня поганяє,

Нібито й не бачить.

«Постривай же, мій голубе!

Дивись — я не плачу.

Ти не пізнав мене, Йване?

Серце, подивися,

Їй же богу, я Катруся!»

«Дура, отвяжися!

Возьмите прочь безумную!»

«Боже мій! Іване!

І ти мене покидаєш?

А ти ж присягався!»

«Возьмите прочь! Что ж вы стали?»

«Кого? Мене взяти?

За що ж, скажи, мій голубе?

Кому хоч оддати

Свою Катрю, що до тебе

В садочок ходила,

Свою Катрю, що для тебе

Сина породила?

Мій батечку, мій братику!

Хоч ти не цурайся! /107/

Наймичкою тобі стану...

З другою кохайся...

З цілим світом... Я забуду,

Що колись кохалась,

Що од тебе сина мала,

Покриткою стала...

Покриткою... Який сором!

І за що я гину!

Покинь мене, забудь мене,

Та не кидай сина.

Не покинеш?.. Серце моє,

Не втікай од мене...

Я винесу тобі сина».

Кинула стремена

Та в хатину. Вертається,

Несе йому сина.

Несповита, заплакана

Сердешна дитина.

«Осьде воно, подивися!

Де ж ти? Заховався?

Утік!.. нема!.. Сина, сина

Батько одцурався!

Боже ти мій!.. Дитя моє!

Де дінусь з тобою?

Москалики! голубчики!

Возьміть за собою;

Не цурайтесь, лебедики:

Воно сиротина;

Возьміть його та оддайте

Старшому за сина.

Возьміть його... бо покину,

Як батько покинув, —

Бодай його не кидала

Лихая година!

Гріхом тебе на світ Божий

Мати породила;

Виростай же на сміх людям!»

На шлях положила.

«Оставайся шукать батька,

А я вже шукала».

Та в ліс з шляху, як навісна!

А дитя осталось,

Плаче, бідне... А москалям

Байдуже; минули. /108/

Воно й добре; та на лихо

Лісничі почули.


Біга Катря боса лісом,

Біга та голосить;

То проклина свого Йвана,

То плаче, то просить.

Вибігає на возлісся;

Кругом подивилась,

Та в яр... біжить... Серед ставу

Мовчки опинилась.

«Прийми, Боже, мою душу,

А ти — моє тіло!»

Шубовсть в воду!.. Попід льодом

Геть загуркотіло.


Чорнобрива Катерина

Найшла, що шукала.

Дунув вітер понад ставом —

І сліду не стало.


То не вітер, то не буйний,

Що дуба ламає,

То не лихо, то не тяжке,

Що мати вмирає;

Не сироти малі діти,

Що неньку сховали —

Їм зосталась добра слава,

Могила зосталась.

Засміються злії люде

Малій сиротині;

Виллє сльози на могилу —

Серденько спочине.

А тому, тому на світі,

Що йому зосталось,

Кого батько і не бачив,

Мати одцуралась?

Що зосталось байстрюкові?

Хто з ним заговорить?

Ні родини, ні хатини;

Шляхи, піски, горе...

Панське личко, чорні брови...

Нащо? Щоб пізнали!

Змальовала, не сховала...

Бодай полиняли! /109/




V

Ішов кобзар до Києва

Та сів спочивати;

Торбинками обвішаний

Його повожатий,

Мале дитя, коло його

На сонці куняє,

А тим часом старий кобзар

Ісуса співає.

Хто йде, їде — не минає:

Хто бублик, хто гроші;

Хто старому, а дівчата

Шажок міхоноші.

Задивляться чорноброві —

І босе і голе.

«Дала, — кажуть, — бровенята,

Та не дала долі!»


Їде шляхом до Києва

Берлин шестернею.

А в берлині господиня

З паном і сем’єю.

Опинився против старців —

Курява лягає.

Побіг Івась, бо з віконця

Рукою махає.

Дає гроші Івасеві,

Дивується пані.

А пан глянув... Одвернувся...

Пізнав, препоганий,

Пізнав тії карі очі,

Чорні бровенята...

Пізнав батько свого сина,

Та не хоче взяти.

Пита пані, як зоветься?

«Івась». — «Какой милый!»

Берлин рушив, а Івася

Курява покрила...

Полічили, що достали,

Встали сіромахи,

Помолились на схід сонця,

Пішли понад шляхом.












КАТЕРИНА


Джерела тексту:

фрагменти раннього тексту в рукописному «Кобзарі» 1861, що належав І. П. Левченку (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 3, с. 65 — 95);

першодрук у «Кобзарі» 1840 (с. 21 — 67);

«Чигиринський Кобзар і Гайдамаки» 1844 (с. 42 — 74);

рукописна збірка 1844 р. «Wirszy T. Szewczenka», укладена Я. П. де Бальменом, з виправленнями Шевченка 1845 — 1846 рр. (ІЛ, ф. 1, № 79, с. 15-53);

«Кобзар» 1860 (с. 63 — 94);

примірник «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків» 1844 з виправленнями Шевченка 1859 — 1860 рр. (ІЛ, ф. 1, № 76, с. 42 — 74);

примірник «Кобзаря» 1860 з відновленими купюрами (рядки 97 — 98, 460 — 467, 533 — 554), видрукованими на окремих аркушах і вклеєними на замовлення Шевченка (ІЛ, ф. 1, № 534, с. 68, 84, 86 — 87);

примірник «Кобзаря» 1860 з виправленнями Шевченка (ІЛ, ф. 1, № 70, с. 63 — 94).

Подається за примірником «Кобзаря» 1860 з виправленнями Шевченка. Купюри в рядках 460 — 467 і 533 — 554 заповнюються за примірником «Кобзаря» 1860, де їх вклеєно на замовлення Шевченка. В рядках 571, 711 — 718 відновлюється пунктуація раніших публікацій — «Кобзаря» 1840 та «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків» 1844. Помилкове написання в рядку 249 «Де б ні заховали» виправляється: «Де б не заховали».

Датується орієнтовно на підставі спогадів І. М. Сошенка, записаних М. К. Чалим: кінець 1838 р. — початок 1839 р., С.-Петербург.

Автограф не відомий. За спогадами І. М. Сошенка (записаними М. К. Чалим), Шевченко працював над поемою під час їхнього спільного проживання з 24 листопада 1838 р. до 18 лютого 1839 р. на Васильєвському острові у Петербурзі (будинок № 47 на четвертій лінії): Шевченко «то співає, то пише собі щось та все до мене пристає: „А послухай, Соха, чи воно так до ладу буде?“ Та й почне читать свою „Катерину“ (он в это время писал ее)» (Чалый М. К. Жизнь и произведения Тараса Шевченка. — Киев, 1882. — С. 31 — 32; про час проживання Шевченка разом із Сошенком див.: Моренец Н. И. Шевченко в Петербурге. — А., 1960. — С. 55; Жур П. Шевченківський Петербург. — К., 1972. — С. 78 — 79). Непрямим підтвердженням правильності датування поеми кінцем 1838 — початком 1839 року є висловлена в літературознавчих працях гіпотеза про можливість генетичного зв’язку між «Сердешною Оксаною» Г. Ф. Квітки-Основ’яненка та «Катериною» Шевченка. За цією гіпотезою «Сердешна Оксана» мала певний вплив на факт створення і сюжет «Катерини» (див.: Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка: Поезії до заслання. — К., 1964. — С. 37 — 39). З листування Є. П. Гребінки з Г. Ф. Квіткою-Основ’яненком відомо, що останній написав свою повість восени 1838 року, а наприкінці грудня 1838 або на початку січня 1839 року ЇЇ вже одержав Є. П. Гребінка для публікації в альманасі «Ластівка», який він тоді готував (див.: листи Є. П. Гребінки до Г. Ф. Квітки-Основ’яненка від 12 жовтня 1838 р. та 13 січня 1839 р., лист до М. М. Новицького від 10 січня 1839 р. у кн.: Гребінка Є. П. Твори: В 3 т. — Т. 3. — С. 594, 597, 596). Саме в цей час /613/ Шевченко, який допомагав Є. П. Гребінці готувати альманах до друку, очевидно, прочитав «Сердешну Оксану». Враження від читання і могло стати безпосереднім творчим імпульсом до написання «Катерини» (збіг окремих деталей і ситуацій в обох творах підтверджує це припущення). Свідчення Шевченка на допиті в III відділі 21 квітня 1847 р., під час якого він назвав «Катерину» першим своїм твором, спростовано самим поетом в автобіографії, де він зазначив, що з перших своїх поетичних спроб надрукував тільки «Причинну».

Найраніший відомий текст — фрагменти (загальним обсягом 70 рядків), відкинуті Шевченком, очевидно, під час підготовки поеми до друку і переписані з невідомого джерела, які містяться у списку невідомою рукою в рукописному «Кобзарі» 1861, що належав І. П. Левченку (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 3, с. 65 — 95; перші публікації варіантів поеми з цього списку — Бородін В. Ще 70 рядків з «Катерини» //Літературна Україна. — 1962. — 3 липня; Неопубліковані рядки поеми Шевченка «Катерина» // Збірник праць одинадцятої наукової шевченківської конференції. — К., 1963. — С. 110 — 118). Вперше «Катерину» надруковано в «Кобзарі» 1840. У тексті — кілька пропусків, позначених крапками. Походження їх не з’ясовано. Деякі з цих пропусків за своїм змістом не суперечили вимогам цензурного статуту, отже, не мали б підлягати цензурному вилученню. З «Кобзаря» 1840 поему передруковано в «Чигиринському Кобзарі і Гайдамаках» 1844 з відновленням рядків 460 — 461 та 533, випущених у «Кобзарі» 1840.

У 1844 р. поему переписав із «Кобзаря» 1840 до збірки «Wirszy T. Szewczenka» (польською транслітерацією) Я. П. де Бальмен (ІЛ, ф. 1, № 79, с. 15 — 53). 20 липня 1844 р. Я. П. де Бальмен переслав збірник В. О. Закревському для передачі Шевченкові. Одержавши згодом, 1845 р., цей рукопис, Шевченко зробив у ньому три виправлення олівцем у поемі «Катерина» — у рядках 20, 52, 332 (виправлення олівцем у рядку 269 зроблене невідомою особою). В 1859 — 1860 рр. Шевченко виправив олівцем у примірнику «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків» 1844 рядки 332, 533 і вписав рядок 534 (ІЛ, ф. 1, № 76, с. 57, 65).

У 1860 р. поему з відмінностями в окремих рядках надруковано у новому виданні «Кобзаря». Пропущено ті самі рядки, що і в «Кобзарі» 1840. На прохання Шевченка в друкарні П. О. Куліша було виготовлено аркуші-вставки з пропущеними у поемі рядками 97 — 98, 460 — 467, 533 — 554 для наклеювання на місці цензурних купюр у примірниках «Кобзаря» 1860. Про це згадував Ф. І. Дейкун-Мовчаненко. Нині відомий примірник «Кобзаря» 1860 з такими наклейками, що належав Ф. І. Дейкуну-Мовчаненку, зберігається в ІЛ, ф. 1, № 534 (текст рядків 460 — 467, 533 — 554 вперше опубліковано Ф. Камінським разом із записаними ним спогадами Ф. І. Дейкуна-Мовчаненка; див.: Каминский Ф. Еще щепотка на могилу Шевченка // Киевская старина. — 1885. — № 3. — С. 519 — 522). Остаточну стадію роботи над текстом поеми відбито у примірнику «Кобзаря» 1860 (ІЛ, ф. 1, № 70, с. 63 — 94). У ньому Шевченко заповнив цензурну купюру в рядках 97 — 98 та зробив ряд виправлень. Виправлення охоплюють перші сто рядків твору (виняток — рядок 265).

Кілька різночитань є в дописках невідомою рукою пропущених місць у примірнику «Кобзаря» 1860 з дарчим написом Ф. М. Лазаревському (ІЛ, ф. 1, № 519, с. 84, 87). Різночитання в рядку 547 «В яру гребелька, верби вряд» збігається з різночитанням відповідного рядка у рукописно/614/му «Кобзарі» 1861, що належав І. П. Левченку. Список твору в останньому джерелі дає контамінований текст — у ньому поєднано варіанти всіх прижиттєвих публікацій поеми, наявні в цих публікаціях пропуски рядків заповнено.

За текстом «Кобзаря» 1860 поему видано в серії «Сільська бібліотека»: Катерина. Поема Тараса Шевченка. — СПб., 1860 (цензурний дозвіл 24 травня, дозвіл цензора В. М. Бекетова на випуск у світ 24 травня 1860 р.; див.: Бородін В. С. Т. Г. Шевченко і царська цензура. — С. 146, 147, 148, 151).

У 1842 р., під час навчання в Академії мистецтв, Шевченко відтворив образ героїні поеми у картині «Катерина» (олія). Про поему «Катерина» він пізніше згадував у поемі «Мар’яна-черниця», у вірші «Три літа», в повісті «Близнецы», цитував рядки з цього твору в повістях «Наймичка» і «Музыкант», у листі з Петербурга від 15 листопада 1839 р. до М. Г. Шевченка. Про «Катерину» Шевченко писав у листі до Бр. Залеського від 9 жовтня 1854 р. з Новопетровського укріплення в зв’язку з наміром Е. Желіговського перекласти поему польською мовою.

Поема поширювалась у списках за життя і після смерті Шевченка. Більшість відомих нам списків походить від «Кобзаря» 1840. Серед них списки: 1849 р. в рукописному збірнику поезій різних авторів, пісень та інших записів українською та російською мовами (ІЛ, ф. 1, № 85, арк. 1 — 18); 1852 р. невідомою рукою (Одеська державна наукова бібліотека, 51/19 р. 605); фрагментів поеми (рядки 1 — 20, 167 — 288) у рукописному «Кобзарі», переписаному І. І. Сердюковим (ІЛ, ф. 1, № 80, с. 9 — 15); уривка (рядки 644 — 750) у рукописному збірнику І. М. Лазаревського кінця 50-х років XIX ст. з виправленнями Шевченка в тексті інших творів (ІЛ, ф. 1, № 68, арк. 12 — 13 звор.); у рукописному «Кобзарі» середини XIX ст. (ІЛ, ф. 1, № 83, с. 6 — 36); уривка поеми (рядки 1 — 306) без дати (НМТШ, А-62); у недатованому «Кобзарі» середини XIX ст. (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 1, с. 19 — 59); фрагментів поеми (рядки 346 — 360, 599 — 750) у недатованому збірнику творів Т. Г. Шевченка і М. Ю. Лермонтова, тепер не повному (ІЛ, ф. 1, № 629, арк. 4 звор. — 6).

«Чигиринський Кобзар і Гайдамаки» 1844 є джерелом списку в збірці Шевченкових творів без дати (НМТШ, А-546). Від «Кобзаря» 1860 походять списки: в збірці «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с. 53 — 83); уривка поеми (1 — 20 рядки) в рукописному збірнику «Барвінок. Пісні, вірші та байки», укладеному 1863 р. А. І. Фесенком (РДБ, ф. 743, № 18, од. зб. 25, арк. 43 звор.); у рукописному «Кобзарі» 1863 — 1867 (ІЛ, ф. 1, № 811, арк. 24 звор. — 43, 51 — 51 звор.; криптонім власника: А. Ч.); у рукописному «Кобзарі» 1866 (ІЛ, ф. 1, № 842, арк. 119 — 132) та ін.

Одна з тем «Катерини» — страждання простої жінки, яку спокусив і покинув представник вищого суспільного стану, — широко розроблялася у світовій літературі кінця XVIII — перших десятиліть XIX ст. Серед західноєвропейських письменників твори на цю тему написали С. Річардсон (його роман «Клариса», який Шевченко читав у російському перекладі в журналі «Библиотека для чтения», № 1 — 7 за 1848 рік, він згадував у повісті «Художник»), Д. Крабб, У. Вордсворт, Й. Фосс, Г.-А. Бюргер. У російській літературі про трагедію селянської дівчини, зведеної паном, розповідається в повісті М. Карамзіна «Бедная Лиза» та в творах його наслідувачів — Є. Баратинського (поема «Эда»), П. Романовича (поема /615/ «Обольститель»), О. Суходольського (поема «Эмилия»), Є. Розена (поема «Марина») тощо. У названих творах Баратинського та Суходольського, як і в «Катерині», ця тема ускладнюється іншою — про коханця-чужинця, що бере початок від байронічної поеми. Шевченко до написання «Катерини», можливо, читав «Бедную Лизу» та «Эду» (останню він назвав у повісті «Близнецы» поряд із «Катериною» і «Сердешною Оксаною» Г. Ф. Квітки-Основ’яненка). Можна побачити подібність деяких основних моментів у розвитку змісту в «Катерині» і повісті М. Карамзіна (від’їзд офіцера-спокусника на війну; пізніша зустріч героїні із спокусником, який зрікається її; самогубство героїнь, що топляться в ставку). Генетичний зв’язок між поемою Шевченка та «Сердешною Оксаною» підтверджується збігом багатьох сюжетних ситуацій і деталей, зокрема, у заключній частині творів: в обох творах офіцер-спокусник випадково зустрічає сина, впізнає його, «вийняв гривеничка, та й дав хлопцеві» (Г. Квітка-Основ’яненко) — «Дає гроші Івасеві» (Шевченко), «А сам сів у бричку і поїхав» (Г. Квітка-Основ’яненко) — «Берлин рушив, а Івася Курява покрила» (Шевченко). Водночас безперечною є відмінність поеми Шевченка від близьких їй за темою творів інших письменників. Від творів М. Карамзіна, Є. Баратинського і Г. Квітки-Основ’яненка «Катерина» відрізняється соціальністю, протестним спрямуванням. Трагедія покритки розкривається в ній як наслідок соціальних взаємин у суспільстві та конфлікту національно-етичних світоглядів. Життєвість зображених у «Катерині» подій підкреслив і сам Шевченко в повісті «Близнецы»: «В городе Нежине квартировал армейский пехотный полк NN. В этот полк был переведен мой приятель и поселился в белой хатке с садиком и цветничком, как раз против греческого кладбища. В первый же день он заметил в цветнике такой цветок, что у него и слюнки потекли. Этот очаровательный цветок была красавица на самой заре жизни и одно-единственное добро беднейшего вдового старика мещанина Макухи. Продолжение и конец повести вам известен, терпеливые читатели. И я не намерен утруждать вас повторением тысячи и одной, к несчастию, не вымышленной, повести или поэмы в этом плачевном роде, начиная с „Эды“ Баратынского и кончая „Катериной“ Ш[евченко] и „Сердечной Оксаной“ Основьяненка. Продолжение и конец решительно один и тот же». Про те, що Шевченко міг узяти безпосередньо з життя драматичний епізод вигнання Катерини батьками, згадував П. О. Попов: «В разговоре я, между прочим, сказал Шевченку, что едва ли правдоподобен факт в его повести „Катерина“ — что будто отец и мать прогнали Катерину. Но Шевченко утверждал: это — так; это — такой был случай» (Мациевич Л. К биографии Т. Г. Шевченка // Киевская старина. — 1895. — № 2. — С. 47).

У шевченкознавстві, особливо останніх років, набула поширення і традиція алегоричного прочитання поеми «Катерина»: відповідно до неї образ Катерини, як і образи зганьблених жінок в наступних Шевченкових творах, символізують долю України, поневоленої Росією (див., зокрема: Чижевський Д. Історія української літератури: Від початків до доби реалізму. — Тернопіль, 1994. — С. 412-413).

Василию Андреевичу Жуковскому на памятъ 22 апреля 1838 года. — Шевченко присвятив «Катерину» російському поету В. А. Жуковському (1783 — 1852) на пам’ять про день викупу з кріпацтва. З В. А. Жуковським він познайомився 1837 р. через конференц-секретаря Академії мистецтв В. І. Григоровича і художника О. Г. Венеціанова (див. автобіографію Шев/616/ченка (т. 5 цього видання) та статтю М. К. Чалого (під псевдонімом «Сава Ч.») «Новые материалы для биографии Т. Г. Шевченка» (Основа. — 1862. — № 5. — С. 54 — 55)), зустрічався з В. А. Жуковським у майстерні К. П. Брюллова, бував у нього на квартирі (див. запис у щоденнику 10 липня 1857 р.). Російський поет відіграв велику роль у викупі Шевченка з кріпацтва. «В. А. [Жуковский], предварительно узнавши цену от помещика, — писав Шевченко в автобіографії, — просил К. П. Брюллова написать его, В. А. Жуковского, портрет для императорской фамилии с целью разыграть его в лотерею в царском семействе. Великий Брюллов охотно согласился. Портрет написан. В. А. Жуковский с помощию графа М. Ю. Вельегорского устроили лотерею в 2500 рублей ассигнациями, и этою ценою была куплена свобода Т. Ш[евченко] в 1838 году, апреля 22». Цією датою позначено відпускну Шевченка, підписану, зокрема, і Жуковським (див.: Тарас Шевченко. Документи та матеріали. — С. 3 — 14). 25 квітня 1838 р. Жуковський на квартирі в К. Брюллова вручив відпускну Шевченкові (Дневник художника А. Н. Мокрицкого. — М., 1975. — С. 151). Шевченко на все життя зберіг почуття великої вдячності до російського поета, згадував його у повісті «Художник», у листах до М. М. Лазаревського, А. І. Лизогуба, В. М. Рєпніної.

Кохайтеся, чорнобриві, Та не з москалями, Бо москалі чужі люде... — Москаль — вояк, солдат, військовий; росіянин. У своїх творах Шевченко вживав слово «москаль» в обох значеннях. У «Катерині» домінує друге значення, адже кількома рядками нижче поет написав: «Піде в свою Московщину» (тобто в Росію).

Початкові рядки поеми перегукуються з народною піснею «Ой ходила молода дівчина по лісочку...»: «Да не гуляй, молода дівчино, з москалями; Москальчики — обманщики, вони обманять...» (Труды этнографическо-статистической экспедиции... собранные П. П. Чубинским. — Т. 5. — С. 304).

Пішов москаль в Туреччину... — Мається на увазі війна з Туреччиною. Останньою з російсько-турецьких воєн на час написання поеми була війна 1828 — 1829 рр.

Катрусю накрили. — За народним звичаєм, що стояв на сторожі суспільної моралі та дбав про збереження родини, дівчині, яка не вберегла своєї честі й народила позашлюбну дитину, обрізали коси і покривали голову хусткою. Звідси вислів — покритка.

Заспіває Гриця. — Йдеться про народну пісню «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці...», що приписується легендарній Марусі Чурай (1625 — 1650). Цю пісню Шевченко згадує також у «Перебенді», «Гайдамаках», «До Основ’яненка», «Мар’яні-черниці», повістях «Княгиня», «Близнецы» (див.: Собрание малороссийских народных песен: Для одного голоса с аккомпанементом фортепьяно / Аранжировал Алоиз Едличка. — СПб., [1860]. — Ч. 1. — № 44; Двісті українських пісень: Співи і слова / Зібрав Марко Вовчок, у ноти завів Едуард Мертке. — Лейпциг і Вінтертур, [1866]. — № 6; Труды этнографическо-статистической экспедиции... собранные П. П. Чубинским. — Т. 5. — С. 429).

Світилка — дівчина, що виконує обряд тримання меча й свічки на весіллі; світилкою буває сестра молодого або, якщо її нема, найближча після неї родичка.

Дружка — подруга молодої на весіллі.

Старости — у весільному обряді ті, що сватають. /617/

Боярин — тут: товариш молодого на весіллі.

Далекий шлях, пани-брати, Знаю його, знаю! — Тут Шевченко, очевидно, згадує свої мандри як кріпака-козачка в обозі поміщика П. В. Енгельгардта: в 1829 р. з Вільшаної до Вільна, 1831 р. — з Вільна до Петербурга. Кете — дайте, подайте (множина від «ке», вживається як присудкове слово в значенні «дай», «подай»).

Пугача співають. — Мається на увазі чумацька пісня «Ой сидить пугач в степу на могилі...». }ї варіант «Ой сидить пугач та на могилоньці...», записаний Шевченком 1846 р. в Сквирському повіті, відомий з публікації: Чумацкие народные песни И. Я. Рудченка. — Киев, 1874. — С. 143. Інший варіант цієї пісні, що походить від Шевченка (текст і мелодію її записано співаком італійської опери О. Г. Ревуцьким від поета в Петербурзі після повернення його із заслання), надрукував Д. М. Ревуцький (див.: Ревуцький Д. Шевченко і народна пісня // Пам’яті Шевченка: Збірник статей до 125-ліття з дня народження. — К., 1939. — С. 456 — 457). Пісню «Ой сидить пугач в степу на могилі...», за спогадами О. С. Афанасьєва-Чужбинського, співав Шевченко, гостюючи взимку 1845 р. у П. О. і Г. І. Закревських у с. Березовій Рудці на Полтавщині (Чужбинский А. Воспоминания о Т. Г. Шевченко // Русское слово. — 1861. — Кн. 5. — С. 16 — 17).

Шаг — дрібна розмінна монета вартістю півкопійки, гріш.

Бровари — містечко Остерського повіту Чернігівської губернії (тепер місто обласного підпорядкування, районний центр Київської області), розташоване за 29 кілометрів на північний схід від Києва. Відоме з першої половини XVII ст. Через Бровари проходив великий тракт на Москву. Поет кілька разів бував у Броварах у 1829 — 1847 рр.

Личак — плетене з лика або іншого матеріалу селянське взуття, яке носили з онучами, прив’язуючи до ноги мотузками.

Дуби з Гетьманщини стоять. — Ідеться про добу, коли на Лівобережній Україні разом з Києвом, що після Андрусівського перемир’я 1667 р. між Московською державою і Річчю Посполитою опинився у складі першої, існувала гетьманська влада і відповідна військова адміністративно-територіальна система. Гетьманство скасовано тимчасово в 1734 р., остаточно — 1764 р. В 1782 р. ліквідовано адміністративно-територіальний устрій Гетьманщини.

Покотьоло — дерев’яна дитяча іграшка, що має форму обруча.

Карбівничий — лісник, той, хто карбує дерева.

Ісуса співає... — тобто співає псальму (духовну пісню) «Ісусе мій прелюбезний» Д. Туптала.

Міхоноша — той, хто водить сліпого і носить за ним мішок для милостині.

Берлин шестернею... — карета, запряжена шістьма кіньми.











Попередня     Головна     Наступна             Варіанти


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.