[Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 1: Поезія 1837-1847. — С. 284; С. 710-712.]

Попередня     Головна     Наступна             Варіанти





ГОГОЛЮ



За думою дума роєм вилітає,

Одна давить серце, друга роздирає,

А третяя тихо, тихесенько плаче

У самому серці, може, й Бог не бачить.

Кому ж її покажу я,

І хто тую мову

Привітає, угадає

Великеє слово?

Всі оглухли — похилились

В кайданах... байдуже...

Ти смієшся, а я плачу,

Великий мій друже.

А що вродить з того плачу?

Богилова, брате...

Не заревуть в Україні

Вольнії гармати.

Не заріже батько сина,

Своєї дитини,

За честь, славу, за братерство,

За волю Вкраїни.

Не заріже — викохає

Та й продасть в різницю

Москалеві. Це б то, бачиш,

Лепта удовиці

Престолові- отечеству

Та німоті плата.

Нехай, брате. А ми будем

Сміяться та плакать.













ГОГОЛЮ


Джерела тексту:

чистовий автограф частини тексту (рядки 1 — 4) в альбомі М.В. Гербеля (РНБ, ф. 179, № 100, с. 427);

чистовий автограф у рукописній збірці «Три літа» (ІЛ, ф. 1, № 74, арк. 9 — 9 звор.);

список І. М. Лазаревського кінця 50-х років XIX ст. з виправленнями Шевченка (ІЛ, ф. 1, № 88, арк. 21 звор. — 22). /711/

Подається за автографом у збірці «Три літа».

Автограф датовано: «30 декабря 1844. С.-Петербург».

Датується за автографом: 30 грудня 1844 р., С.-Петербург.

Первісний автограф не відомий. Подорожуючи з О. С. Афанасьєвим-Чужбинським на початку 1846 р. до Чернігова, Шевченко під час зупинки в Ніжині 26 лютого записав до альбому М.В. Гербеля чотири початкові рядки вірша. «Приезд Шевченка в Нежин, — згадував згодом О. С. Афанасьєв-Чужбинський, — не мог остаться тайною. Двери наши не затворялись; в особенности нас посещали студенты и в числе их Н. В. Гербель... На другой день мы разъезжали по гостям, и тогда же он (Шевченко. — Ред.) написал Гербелю в альбом четыре стиха из одной своей пьесы» (Русское слово. — 1861. — № 5. — С. 15). У 1846 р., у Києві, Шевченко читав вірш Ю. Бєліні-Кенджицькому. «Ми довго сиділи мовчки, — занотував у своєму щоденнику Ю. Бєліна-Кенджицький. — Шевченко почав декламувати, що робив часто, коли мав піднесений настрій:


За думою дума роєм вилітає,

Одна давить серце, друга роздирає,

А третяя тихо, тихесенько плаче

У самому серці, може, й Бог не бачить.

Кому ж її покажу я?

І хто тую мову

Привітає, угадає

Великеє слово?

Всі оглухли — похилились

В кайданах, байдуже!»

(Спогади про Тараса Шевченка. — К., 1982. — С. 158 — 159).


У квітні — червні 1846 р., перебуваючи в Києві, Шевченко переписав вірш з невідомого автографа до рукописної збірки «Три літа» (під час переписування виправив рядок 26). На початку 1847 р., найімовірніше, в лютому — березні, під час перебування в селі Седневі у А. І. Лизогуба, готуючи нове видання «Кобзаря», Шевченко дописав олівцем назву твору — «Гоголю». Текст набув остаточного вигляду.

У середині 1840-х років, до арешту Шевченка 5 квітня 1847 р., вірш поширюється в рукописних списках, зокрема, в колі кирило-мефодіївців та близьких до них осіб. Під час арешту кирило-мефодіївців список вірша «Гоголю» відібрано у В.М. Білозерського (ДАРФ, ф. 109, оп. 5, № 81, ч. 4, арк. 44). Список опосередковано походить від рукописної збірки «Три літа», але ще до того, як Шевченко дописав у вірші назву «Гоголю» (див.: Бородін В. С. Твори Шевченка в архіві кирило-мефодіївців // Збірник праць чотирнадцятої наукової шевченківської конференції. — С. 114 — 126).

Очевидно, після арешту Шевченка, в роки його заслання, вірш переписали з невідомих списків О.М. Бодянський (ІЛ, ф. 99, № 143, с. 97), а також невідомий переписувач списку, що належав М.О. Максимовичу (РДАЛМ, ф. 314, оп. 2, № 25, арк. 10).

Список твору мав П.О. Куліш. Найімовірніше, за цим списком вірш вперше надруковано у виданій В. Гергардтом збірці «Новые стихотворения Пушкина и Шевченки» (Лейпциг, 1859. — С. 22 — 23) під назвою «Думка» із багатьма друкарськими помилками. /712/

Наприкінці 50-х років XIX ст. з невстановленого списку вірш переписав І.М. Лазаревський (ІЛ, ф. 1, № 88, арк. 21 звор. — 22). Список І.М. Лазаревського містив спотворення й викривлення тексту. Переглядаючи його після повернення із заслання, Шевченко зробив у вірші виправлення у рядках 14 і 19.

Відомі також списки у рукописному «Кобзарі» 1866 р. (ІЛ, ф. 1, № 842, арк. 214), інші списки невідомою рукою (ДАРФ, ф. 112, оп. 2, № 741, арк. 37; ІР НБУВ, I, 7450, арк. 16 звор.).

Вперше введено до збірки творів у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д.Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 230, і того ж року — у виданні: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 1. — С. 241.

Гоголю — вірш звернено до російського письменника українського походження Миколи Васильовича Гоголя (1809 — 1852), творчість якого Шевченко високо цінував. У листі до В.М. Рєпніної від 7 березня 1850 р. з Оренбурга поет писав: «Я всегда читал Гоголя с наслаждением [...] Перед Гоголем должно благоговеть как перед человеком, одаренным самым глубоким умом и самою нежною любовью к людям! [...] ... наш Гоголь — истинный ведатель сердца человеческого!». Особисто письменники знайомі не були. Прізвище Гоголя в тексті вірша функціонує також і як символ, як пошанована й загальновизнана позиція в мистецтві.

Всі оглухли похилились В кайданах... байдуже... — Тему національної глухоти й суспільної пасивності українського загалу Шевченко конкретизував і поглибив у написаному через рік посланні «І мертвим, і живим...».

Ти смієшся, а я плачу... — Так поет означує найхарактерніші риси Гоголевого та свого письменницького хисту: в Гоголі він бачить великого сатирика, себе ж представляє тим, хто оплакує зганьблену батьківщину. Богилова — болиголов — трав’яниста рослина, росте як бур’ян на засмічених місцях, необроблених городах, луках, лісових галявинах; є сильною отрутою.

Не заріже батько сина... — Йдеться про легендарний епізод з часів Коліївщини — вбивство Іваном Гонтою синів-католиків, відображений у поемі «Гайдамаки» (див. коментар до поеми). Асоціації, які походять від цього і наступних рядків, поширюються й на повість Гоголя «Тарас Бульба», де центральний герой вбиває сина-зрадника.

За честь, славу, за братерство, За волю Вкраїни. — Цей ряд слів громадянської, героїчної семантики викликає в пам’яті знамениту промову Тараса Бульби про товариство (розділ IX повісті).

Лепта — дрібна давньогрецька мідна монета, у переносному значенні — посильний внесок у спільну справу. Лепта удовиці — вираз походить від біблійного оповідання про бідну вдову, яка пожертвувала до скарбниці храму дві лепти — все, що мала (Марка. Гл. 12. В. 41 — 44; Луки. Гл. 21. В. 1 — 4), тобто принесла найщедріший дар.

А ми будем Сміяться та плакать. — Не надаючи, очевидно, цим рядкам літературно-програмового значення, Шевченко окреслює в них нову тенденцію у своїй поезії періоду «трьох літ» — наростання сатиричного елементу (див.: Ю. О. Івакін. Коментар до «Кобзаря» Шевченка: Поезія до заслання. — С. 192). Водночас останні рядки вірша відновлюють у пам’яті відоме визначення власної творчості, дане Гоголем у розділі VII «Мертвых душ», — «видимый миру смех и незримые, неведомые ему слезы». /713/










Попередня     Головна     Наступна             Варіанти


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.