[Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 1: Поезія 1837-1847. — С. 314-328; С. 726-730.]
Попередня
Головна
Наступна
Варіанти
(Містерія)
Положилъ еси насъ [поношеніе] сосЂдомъ нашымъ, подражненіе и поруганіе сущымъ окрестъ насъ. Положилъ еси насъ въ притчу во языцЂхъ, покиванію главы въ людехъ.
Псалом 43, ст. 14 и 15,
ТРИ ДУШІ
Як сніг, три пташечки летіли
Через Суботове і сіли
На похиленному хресті
На старій церкві. «Бог простить:
Ми тепер душі, а не люди,
А відціля видніше буде,
Як той розкопуватимуть льох.
Коли б вже швидче розкопали,
Тойді б у Рай нас повпускали,
Бо так сказав Петрові Бог:
„Тойді у Рай їх повпускаєш,
Як все москаль позабирає,
Як розкопа великий льох“».
І
Як була я людиною,
То Прісею звалась;
Я отутечки родилась,
Тут і виростала,
Отут, було, на цвинтарі
Я з дітьми гуляю
І з Юрусем-гетьманенком
У піжмурки граєм.
А гетьманша, було, вийде
Та й кликне в будинок,
Онде клуня. А там мені
І фіг і родзинок —
Всього мені понадає
І на руках носить...
А з гетьманом як приїдуть
Із Чигрина гості,
То це й шлють, було, за мною. /315/
Одягнуть, обують,
І гетьман бере на руки,
Носить і цілує.
Отак-то я в Суботові
Росла, виростала!
Як квіточка; і всі мене
Любили й вітали.
І нікому я нічого,
Ніже злого слова,
Не сказала. Уродлива
Та ще й чорноброва.
Всі на мене залицялись
І сватати стали,
А у мене, як на теє,
Й рушники вже ткались.
От-от була б подавала,
Та лихо зостріло!
Вранці-рано, в Пилипівку,
Якраз у неділю,
Побігла я за водою...
Вже й криниця тая
Замуліла і висохла!
А я все літаю!..
Дивлюсь — гетьман з старшиною.
Я води набрала
Та вповні шлях і перейшла;
А того й не знала,
Що він їхав в Переяслов
Москві присягати!..
І вже ледви я, наледви
Донесла до хати
Оту воду... Чом я з нею
Відер не побила!
Батька, матір, себе, брата,
Собак отруїла
Тію клятою водою!
От за що караюсь,
От за що мене, сестрички,
І в Рай не пускають.
II
А мене, мої сестрички,
За те не впустили,
Що цареві московському /316/
Коня напоїла
В Батурині, як він їхав
В Москву із Полтави.
Я була ще недолітком,
Як Батурин славний
Москва вночі запалила,
Чечеля убила,
І малого, і старого
В Сейму потопила.
Я меж трупами валялась
У самих палатах
Мазепиних... Коло мене
І сестра, і мати
Зарізані, обнявшися,
Зо мною лежали;
І насилу-то, насилу
Мене одірвали
Од матері неживої.
Що вже я просила
Московського копитана,
Щоб і мене вбили.
Ні, не вбили, а пустили
Москалям на грище!
Насилу я сховалася
На тім пожарищі.
Одна тілько й осталася
В Батурині хата!
І в тій хаті поставили
Царя ночувати,
Як вертавсь із-під Полтави.
А я йшла з водою
До хатини... а він мені
Махає рукою.
Каже коня напоїти,
А я й напоїла!
Я не знала, що я тяжко,
Тяжко согрішила!
Ледве я дійшла до хати,
На порозі впала.
А назавтра, як цар вийшов,
Мене поховали
Та бабуся, що осталась
На тій пожарині,
Та ще й мене привітала /317/
В безверхій хатині.
А назавтра й вона вмерла
Й зотліла у хаті,
Бо нікому в Батурині
Було поховати.
Уже й хату розкидали
І сволок з словами
На угілля попалили!..
А я над ярами
І степами козацькими
І досі літаю!
І за що мене карають,
Я й сама не знаю!
Мабуть, за те, що всякому
Служила, годила...
Що цареві московському
Коня напоїла!..
III
А я в Каневі родилась.
Ще й не говорила,
Мене мати ще сповиту
На руках носила,
Як їхала Катерина
В Канів по Дніпрові.
А ми з матір’ю сиділи
На горі в діброві.
Я плакала; я не знаю,
Чи їсти хотілось,
Чи, може, що в маленької
На той час боліло.
Мене мати забавляла,
На Дніпр поглядала;
І галеру золотую
Мені показала,
Мов будинок. А в галері
Князі, і всі сили,
Воєводи... і меж ними
Цариця сиділа.
Я глянула, усміхнулась...
Та й духу не стало!
Й мати вмерла, в одній ямі
Обох поховали!
От за що, мої сестриці, /318/
Я тепер караюсь,
За що мене на митарство
Й досі не пускають.
Чи я знала, ще сповита,
Що тая цариця —
Лютий ворог України,
Голодна вовчиця!..
Скажіте, сестриці?
«Смеркається. Полетимо
Ночувати в Чуту.
Як що буде робитися,
Відтіль буде чути».
Схопилися, білесенькі,
І в ліс полетіли,
І вкупочці на дубочку
Ночувати сіли.
ТРИ ВОРОНИ
1
Крав! крав! крав!
Крав Богдан крам.
Та повіз у Київ,
Та продав злодіям
Той крам, що накрав.
2
Я в Парижі була
Та три злота з Радзивілом
Та Потоцьким пропила.
3
Через мост идет черт,
А коза по воде.
Быть беде. Быть беде.
Отак кричали і летіли
Воро́ни з трьох сторон і сіли
На маяку́, що на горі
Посеред лісу, усі три.
Мов на мороз, понадувались,
Одна на другу позирали, /319/
Неначе три сестри старі,
Що дівували, дівували,
Аж поки мохом поросли.
1
Оце тобі, а це тобі.
Я оце літала
Аж у Сибір та в одного
Декабриста вкрала
Тро[хи] жовчі. От, бачите,
Й є чим розговіться!
Ну, а в твоїй Московщині
Є чим поживиться?
Чи чортма й тепер нічого?
[3]
Э... сестрица, много:
Три указа накаркала
На одну дорогу...
1
На яку це? На ковану?
Ну, вже наробила...
З
Да шесть тысяч в одной версте
Душ передушила...
1
Та не бреши, бо тілько п’ять,
Та й то з фоном Корфом.
Ще й чваниться, показує
На чужу роботу!
Капусниця! закурена...
А ви, мості-пані?
Бенкетуєте в Парижі,
Поганці погані!
Що розлили з річку крові
Та в Сибір загнали
Свою шляхту, то вже й годі,
Уже й запишались.
Ач, яка вельможна пава...
2 і 3
А ти що зробила?? /320/
1
А дзуськи вам питать мене!
Ви ще й не родились,
Як я отут шинкувала
Та кров розливала!
Дивись, які! Карамзіна,
Бачиш, прочитали!
Та й думають, що ось-то ми!
А дзусь, недоріки!
В колодочки ще не вбились,
Безпері каліки!..
2
Ото яка недотика!
Не та рано встала,
Що до світа упилася...
А та, що й проспалась!
1
Упилася б ти без мене
З своїми ксьондзами?
Чортма хисту! Я спалила
Польщу з королями;
А про тебе, щебетухо,
І досі б стояла.
А з вольними козаками
Що я виробляла?
Кому я їх не наймала,
Не запродавала?
Та й живущі ж, проклятущі!
Думала, з Богданом
От-от уже поховала.
Ні, встали, погані,
Із шведською приблудою...
Та й тойді ж творилось!
Аж злішаю, як згадаю...
Батурин спалила,
Сулу в Ромні загатила
Тілько старшинами
Козацькими... а такими,
Просто козаками,
Фінляндію засіяла;
Насипала бурта
На Орелі... на Ладогу /321/
Так гурти за гуртом
Виганяла та цареві
Болота гатила.
І славного Полуботка
В тюрмі задушила.
Отойді-то було свято!
Аж пекло злякалось.
Матер Божа у Ржавиці
Вночі заридала.
3
И я таки пожила:
С татарами помутила,
С мучителем покутила,
С Петрухою попила
Да немцам запродала.
1
Та ти добре натворила:
Так кацапів закрепила
У німецькі кайдани —
Хоч лягай та й засни.
А в мене ще, враг їх знає,
Кого вони виглядають.
Вже ж і в крепость завдала,
І дворянства страшну силу
У мундирах розплодила,
Як тих вошей розвела;
Все вельможнії байстрята!
Вже ж і Січ їх бісновата
Жидово́ю поросла.
Та й москаль незгірша штука:
Добре вміє гріти руки!
І я люта, а все-таки
Того не зумію,
Що москалі в Україні
З козаками діють.
Ото указ надрюкують:
«По милості Божій,
І ви наші, і все наше,
І гоже, й негоже!»
Тепер уже заходились
Древности шукати
У могилах... бо нічого /322/
Уже в хаті взяти;
Все забрали любісінько. Та лихий їх знає,
Чого вони з тим поганим
Льохом поспішають.
Трошки, трошки б підождали,
І церква б упала...
Тойді б разом дві руїни
В «Пчеле» описали...
2 і 3
Чого ж ти нас закликала?
Щоб на льох дивиться?
1
Таки й на льох. Та ще буде
Два дива твориться.
Сю ніч будуть в Україні
Родиться близнята.
Один буде, як той Гонта,
Катів катувати!
Другий буде... оце вже наш!
Катам помагати.
Наш вже в череві щипає...
А я начитала,
Що, як виросте той Гонта,
Все наше пропало!
Усе добро поплюндрує
Й брата не покине!
І розпустить правду й волю
По всій Україні!
Так от бачите, сестриці,
Що тут компонують!
На катів та на все добре
Кайдани готують!
2
Я золотом розтопленим
Заллю йому очі!
1
А він клятий недолюдок,
Золота не схоче. /323/
3
Я царевыми чинами
Скручу ему руки!..
2
А я зберу з всього світа
Всі зла і всі муки!..
1
Ні, сестриці. Не так треба.
Поки сліпі люде,
Треба його поховати,
А то лихо буде!
Он, бачите, над Києвом
Мітла простяглася,
І над Дніпром і Тясмином
Земля затряслася?
Чи чуєте? Застогнала
Гора над Чигрином.
О!.. Сміється і ридає
Уся Україна!
То близнята народились,
А навісна мати
Регочеться, що Йванами
Обох буде звати!
Полетімо!.. — Полетіли
Й, летячи, співали:
1
Попливе наш Іван
По Дніпру у Лиман
З кумою.
2
Побіжить наш ярчук
В ірій їсти гадюк
Зо мною.
3
Как хвачу да помчу,
В самый ад полечу
Стрелою. /324/
ТРИ ЛІРНИКИ
Один сліпий, другий кривий,
А третій горбатий.
Йшли в Суботов про Богдана
Мирянам співати.
1
Що то сказано, ворони.
Уже й помостили,
Мов для їх те сідало
Москалі зробили.
2
А для кого ж? Чоловіка,
Певне, не посадять
Лічить зорі...
1
Ти то кажеш.
А може, й посадять,
Москалика або німця.
А москаль та німець
І там найдуть хлібець.
3
Що це таке верзете ви?
Які там ворони?
Та москалі, та сідала?
Нехай Бог боронить!
Може, ще нестись заставлять,
Москаля плодити.
Бо чутка є, що цар хоче
Весь світ полонити.
2
А може, й так! Так на чорта ж
Їх на горах ставить?
Та ще такі височенні,
Що й хмари достанеш,
Як вилізти...
3
Так от же що:
Ото потоп буде. /325/
Пани туда повилазять
Та дивиться будуть,
Як мужики тонутимуть.
1
Розумні ви люди,
А нічого не знаєте!
То понаставляли
Ті фігури он для чого:
Щоб люди не крали
Води з річки та щоб нишком
Піску не орали,
Що скрізь отам за Тясьмою.
2
Чортзна-що провадить!
Нема хисту, то й не бреши.
А що, як присядем
Отутечки під берестом
Та трохи спочинем!
Та в мене ще шматків зо два
Є хліба в торбині,
То поснідаєм в пригоді,
Поки сонце встане... —
Посідали. — А хто, братця,
Співа про Богдана?
3
Я співаю. І про Яси,
І про Жовті Води,
І містечко Берестечко.
2
В великій пригоді
Нам сьогодня вони стануть!
Бо там коло льоху
Базар люду насходилось,
Та й панства не трохи.
От де нам пожива буде!
Ану, заспіваєм!
Проби ради...
1
Та цур йому!
Лучше полягаєм /326/
Та виспимось. День великий.
Ще будем співати.
3
І я кажу: помолимось
Та будемо спати.
Старці під берестом заснули;
Ще сонце спить, пташки мовчать,
А коло льоху вже проснулись
І заходилися копать.
Копають день, копають два,
На третій насилу
Докопалися до муру
Та трохи спочили.
Поставили караули.
Ісправник аж просить,
Щоб нікого не пускали,
І в Чигрин доносить
По начальству. Приїхало
Начальство мордате,
Подивилось. «Треба, — каже, —
Своди розламати,
Вєрнєй дєло...». Розламали,
Та й перелякались!
Костяки в льоху лежали
І мов усміхались,
Що сонечко побачили.
От добро Богдана!
Черепок, гниле корито
Й костяки в кайданах!
Якби в форменних, то добре:
Вони б ще здалися...
Засміялись... А ісправник
Трохи не сказився!
Що нічого, бачиш, взяти,
А він же трудився!
І день і ніч побивався
Та в дурні й убрався.
Якби йому Богдан оце
У руки попався,
У москалі заголив би,
Щоб знав, як дурити /327/
Правительство!! Кричить, біга,
Мов несамовитий.
Яременка * в пику пише, [* Козака Яременка клуня на тім місці, де стояли Богданові палати.]
По-московській лає
Увесь народ. І на старців
Моїх налітає.
«Вы што делаете, плуты!!»
«Та ми, бачте, пане,
Співаємо про Богдана...»
«Я вам дам Богдана,
Мошенники, дармоеды!
И песню сложили
Про тако[го] ж мошенника...»
«Нас, пане, навчили...»
«Я вас навчу!.. Завалить им!»
Взяли й завалили —
Випарили у московській
Бані- прохолоді.
Отак пісні Богданові
Стали їм в пригоді!!
Так малий льох в Суботові
Москва розкопала!
Великого ж того льоху
Ще й не дошукалась.
Стоїть в селі Суботові
На горі високій
Домовина України,
Широка, глибока.
Ото церков Богданова.
Там-то він молився,
Щоб москаль добром і лихом
З козаком ділився.
Мир душі твоїй, Богдане!
Не так воно стало;
Москалики що заздріли,
То все очухрали.
Могили вже розривають
Та грошей шукають,
Льохи твої розкопують
Та тебе ж і лають.
Що й за труди не находять! /328/
Отак-то, Богдане!
Занапастив єси вбогу
Сироту Украйну!
За те ж тобі така й дяка.
Церков-домовину
Нема кому полагодить!!
На тій Україні,
На тій самій, що з тобою
Ляха задавила!
Байстрюки Єкатерини
Сараною сіли.
Отаке-то, Зіновію,
Олексіїв друже!
Ти все оддав приятелям,
А їм і байдуже.
Кажуть, бачиш, що все-то те
Таки й було наше,
Що вони тілько наймали
Татарам на пашу
Та полякам... Може, й справді!
Нехай і так буде!
Так сміються ж з України
Стороннії люди!
Не смійтеся, чужі люде!
Церков-домовина
Розвалиться... і з-під неї
Встане Україна.
І розвіє тьму неволі,
Світ правди засвітить,
І помоляться на волі
Невольничі діти!..
ВЕЛИКИЙ ЛЬОХ
(Містерія)
Джерела тексту:
чистовий автограф у рукописній збірці «Три літа» (ІЛ, ф. 1, № 74, арк. 87 — 98 звор., 75 — 77 звор.);
рукописний список І. М. Лазаревського кінця 50-х років XIX ст. з виправленнями Шевченка (ІЛ, ф.1, № 68).
Подається за збіркою «Три літа». В епіграфі помилково переписане Шевченком слово «подражание» виправляється, за Біблією, на «подражнение».
Автограф датовано: «21 октября 1845. Марьинское». Ця дата стосується не лише 75 — 77 аркушів, тобто фрагмента «Стоїть в селі Суботові...» (500 — 547 рядків), а всієї містерії «Великий льох», епілогом якої є «Стоїть в селі Суботові...». Список І. М. Лазаревського не датовано. Переглядаючи його після повернення з заслання, Шевченко зробив на ньому позначку: «Миргород. 1845». Встановлена з пам’яті, ця вказівка на Миргород як місце написання містерії не може вважатися цілком точною.
Датується за автографом у збірці «Три літа» (після «Стоїть в селі Суботові...»): 21 жовтня 1845 р., Мар’їнське.
Первісний текст не відомий. Наприкінці жовтня 1845 р., перебуваючи на Полтавщині й зустрівшись з О. С. Афанасьєвим-Чужбинським, Шевченко ознайомив його з містерією «Великий льох», яка тоді ще не мала назви. «Дивные вещи были у Шевченка! — згадував згодом О. С. Афанасьєв-Чужбинський. — Из больших в особенности замечательны: „Иоанн Гус“, поэма, и мистерия без заглавия. В первой он возвысился, по моєму мнению, до своего апогея, во второй, уступающей „Гусу“ по содержанию, он рассыпал множество цветов чистой украинской поэзии» (Русское слово. — 1861. — № 5. — С. 8). Після повернення до Києва Шевченко десь у квітні — червні 1846 р. переписав «Великий льох» разом з іншими своїми творами з невідомого автографа до рукописної збірки «Три літа». Під час оправлення збірки у вигляді цілісного альбому, складеного з дев’яти зшитків меншого обсягу, поет припустився недогляду і завів до нього зшиток із заключним текстом «Великого льоху» (рядками 444 — 547) раніше від зшитка з початком містерії (рядками 1 — 443). Помилку виправлено астериском, поставленим власноручно Шевченком після 443 рядка «І заходилися копать» (на останній сторінці теперішнього восьмого зшитка, який насправді мав бути сьомим), і ним же повтореним перед 444 рядком «Копають день, копають два» (на першій сторінці теперішнього сьомого зшитка, який насправді мав бути восьмим). Під час переписування твору до цих зшитків, з яких потім було складено цілісну збірку «Три літа», Шевченко поправив 151, 327 та 350-й рядки, згодом вніс ще низку виправлень: чорнилом темнішого кольору — в рядки 154, 162, 165, 167, 210, 255, 352, олівцем — у 212-й рядок. Правку олівцем, імовірно, зроблено під час перебування Шевченка в лютому — березні 1847 р. у А. І. та І. І. Лизогубів у Седневі на Чернігівщині і тоді ж її наведено по олівцю чорнилом (темнішого кольору). Виправлення у збірці «Три літа» надали тексту остаточного, завершеного вигляду.
У середині 1840-х років, до арешту поета 5 квітня 1847 р., деякі фрагменти твору починають поширюватись у рукописних списках, зокрема у /727/ колі учасників Кирило-Мефодіївського братства. Під час арештів кирило-мефодіївців списки «Великого льоху» відібрано у В. М. Білозерського (ДАРФ, ф. 109, оп. 5, 1 експедиція, № 81, ч. 4, арк. 53 звор. — 60 звор.) та М. І. Костомарова (Там само, № 81, ч. 3, арк. 56 звор.). Обидва списки неповні (список В. М. Білозерського — рядки 1 — 499, список М. І. Костомарова — 14 — 113 рядки), обидва походять, хоч і не безпосередньо, від збірки «Три літа» і відбивають її текст, крім виправлення у рядку 212, зробленого Шевченком олівцем у лютому — березні 1847 р., коли він перебував у Седневі (див.: Бородін В. С. Твори Шевченка в архіві кирило-мефодіївців // Збірник праць чотирнадцятої наукової шевченківської конференції. — С. 114 — 126). Після арешту Шевченка, в роки його заслання, початок містерії (рядки 1 — 174) переписав О. М. Бодянський (ІЛ, ф. 99, № 138, арк. 312 — 315 звор.), частину тексту мав М. О. Максимович (РДАЛМ, ф. 314, оп. 2, № 25). Два розділи твору: «Три ворони» та «Три лірники», тобто рядки 175 — 399, після повернення із заслання мав П. О. Куліш (тепер зберігаються: ЛНБ, ф. 1, спр. 4317/284, арк. 1 — 10; повідомив О. О. Федорук). Це був, найімовірніше, список зі списку (копій) низки творів поета зі збірки «Три літа», зробленого А. І. Лизогубом під час перебування поета в нього у Седневі в лютому — березні 1847 р. За свідченням Л. М. Жемчужникова в пізніших листах до О.Я. Кониського, А. І. Лизогуб власноручно переписав низку цих творів для нього, а він ознайомив з ними й П. О. Куліша (Возняк М. З оточення Тараса Шевченка // Культура. — 1925. — № 3. — С. 30 — 50). З невстановленого неповного й недосконалого списку (рядки 1 — 399, без епіграфа) містерію наприкінці 50-х років XIX ст. переписав І. М. Лазаревський (ІЛ, ф. 1, № 68). Список І. М. Лазаревського не відбивав остаточного тексту «Великого льоху», створеного у збірці «Три літа», і містив багато спотворень та перекручень. Переглядаючи його після повернення із заслання, Шевченко зробив численні виправлення, частину спотворень усунув, частково відновив варіанти збірки «Три літа», подекуди створив нові, проте, зроблені з пам’яті, ці правки не усунули всіх спотворень і відмін від тексту збірки «Три літа».
Містерію, її частини продовжували переписувати й після повернення поета із заслання. Один із фрагментів було переписано невідомою особою до збірки, що згодом належала Л. М. Жемчужникову і в якій, за свідченням О. Я. Кониського, Шевченко поробив окремі виправлення. Збірка нині не відома. Окремі рядки містерії «Великий льох» опублікував з неї О. Я. Кониський (з розділу «Три ворони», назву якого в публікації спотворено: «Три корони», та з фрагмента «Стоїть в селі Суботові...», що мав назву «Суботів»): рядки 409 («Не зовсім так сталось»), 410 — 411 «Москалики, що зустріли, Те все очухрали»), 419 («Сироту Вкраїну»), 420 («За те ж тобі така дяка») (Кониський О. Варіанти на декотрі Шевченкові твори // ЗНТШ. — 1901. — Кн. 1. — С. 1 — 2). Решта наведених О. Я. Кониським рядків ідентична тексту рукописної збірки «Три літа». Про назву фрагмента «Стоїть в селі Суботові...» О. Я. Кониський писав: «...в манускрипті, який був у мене в руках (у згаданій вище збірці. — Ред.) і на якому є поправки, зроблені рукою автора, стоїть Суботів (назва)» (Там само. — С. 2).
Без фрагмента «Стоїть в селі Суботові...» «Великий льох» переписано до «Кобзаря» 1861, що належав І. П. Левченкові (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 3, арк. 165 — 175). У 1865 р. Д. Демченко переписав до укладеного /728/ ним у Києві рукописного «Кобзаря» рядки під назвою «Великий льох» та рядки під назвою «Суботів» (ІЛ, ф. 1, № 81, арк. 88, 73 звор.). Уривок під назвою «Суботів» переписано до рукописного «Кобзаря», укладеного у Катеринославі невідомою особою протягом 1863 — 1867 рр. (ІЛ, ф. 1, № 811, арк. 58 — 58 звор.). 1889 р. невідомою рукою містерію переписано (1 — 174 рядки) до збірки поезій Шевченка, укладеної у Полтаві (ІЛ, ф. 84, арк. 22 — 26), можливо, переписано з того ж самого джерела, з якого за життя Шевченка переписав цей же текст О. М. Бодянський.
З нині не відомого автографа фрагмента «Великого льоху» — «Стоїть в селі Суботові...», що належав Орловій (родичці В. М. Рєпніної), на початку XX ст. зробив список О. І. Маркевич. Десять рядків з цього списку, так само тепер не відомого, надруковано в ЗНТШ (1903. — Кн. 4. — Miscellanea. — С. 6), зокрема рядки 534 — 540:
Що вони тільки наймали
Татарам на пашу
Та ляхам — а може, й справді!
Нехай по їх буде!
Так сміються ж з України
Стороннії люде...
Не смійтеся ж, чужі люде!
За браком і автографа, і списку з нього визначити точність цього тексту в усіх його деталях, як і публікації в цілому, важко. Інші наведені в цій публікації рядки (512 — «Могили все розривають», 520 — «За те ж тобі така й доля», 525 — «Ляхи задавили») мають ознаки спотвореного тексту, можливо, внаслідок неправильного прочитання автографа чи списку з нього. Вперше надруковано рядки 500 — 547, тобто фрагмент «Стоїть в селі Суботові...», за нез’ясованим джерелом у газеті «Dziennik Literacki» (1861. — № 62. — С. 495 — 496; публікація, ймовірно, П.Свєнціцького) і незабаром під назвою «Суботів» у журналі «Основа» (1862. — № 7. — С. 6 — 7). Рядки 175 — 399, тобто розділи «Три ворони» та «Три лірники» (як з’ясувалося нещодавно, див.: Федорук О. З історії першої публікації поеми Тараса Шевченка «Великий льох» // Київська старовина. — 1999. — № 2. — С. 113 — 121), вперше надруковано за списком П. О. Куліша (ЛНБ, ф. 11, спр. 4347/284, арк. 1 — 10) у журналі «Правда» (1869. — № 2/3. — С. 12 — 16).
До збірки творів уперше введено (без рядків 1 — 174 та 500 — 547) у виданні: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 2. — С. 323 — 333, де текст передруковано з журналу «Правда» (1869. — № 2/3. — С. 12 — 16). Видання виходило спочатку окремими випусками, останній з яких, де передруковано «Великий льох», вийшов у світ 1869 р. і тоді ж приєднаний до попередніх випусків — 1867 і 1868 рр.
У дотеперішніх виданнях, зокрема в Повному виданні творів за редакцією П. Зайцева (Т. 3. — С. 83 — 100), Повному зібранні творів у десяти томах (Т. 1. — С. 293 — 309) та Повному зібранні творів у шести томах (Т. 1. — С. 306 — 307), рядки 1 — 499 (під назвою «Великий льох») та 500 — 547 (під назвою «Стоїть в селі Суботові...») помилково друкувалися як окремі твори. Перші повні публікації (рядки 1 — 545) — у виданнях: Кобзар. — Вінніпег, 1952. — Т. 2. — С. 153 — 168; Повне зібрання творів у дванадцяти томах. — 1989. — Т. 1. — С. 221 — 233. Про належність фрагмента «Стоїть в селі Суботові...» до тексту містерії «Великий льох» /729/ див.: Білецький А. Великий льох // Кобзар. — Вінніпег, 1952. — Т. 2. — С. 261 — 282, 425 — 432; Білецький О. І. Ідейно-художнє значення поеми «Великий льох» // Зібрання праць: У 5 т. — К., 1965. — Т. 2. — С. 245; Бородін В. С. «Великий льох» // Над текстами Т. Г. Шевченка. — К., 1971. — С. 165 — 181.
Містерія (грецьк. — таїнство) — різновид романтичної алегорично-символічної поеми, для якої характерні поєднання фантастичного з реальним, символіка, філософічність, тяжіння до драматизації. У містерії Шевченка основний містичний мотив — віщування народження (за надприродних умов) двох близнят-антагоністів, один з яких — національний месія, рятівник України, другий — її кат. Спостерігати цю надзвичайну містерію зібралися звідусюди три пташки, три ворони та три лірники. Три душі — образи, що спираються на народні вірування про митарства душ, які караються навіть за мимовільні, несвідомі гріхи; вони уособлюють у поемі українську свідомість і духовність трьох зламних періодів української історії — за Б. Хмельницького, І. Мазепи та царювання Катерини II. Три ворони — символи зла, демонічно-руїнницьких сил в історичній долі українського, російського та польського народів; їх об’єднує прагнення знищити українського месію. Епілог поеми сповнений віри у відродження нації, духовні скарби якої укриті у великому льосі, недосяжні для будь-яких ворогів-поневолювачів.
Юрусь — син Б. Хмельницького Юрій. Був гетьманом у 1659 — 1663 та 1677 — 1681 рр.
...цареві московському Коня напоїла В Батурині, як він їхав В Москву із Полтави. — Мова йде про повернення Петра I з-під Полтави після розгрому шведів (насправді він прямував до Польщі на зустріч з польським та прусським королями).
Як Батурин славний Москва вночі запалила, Чечеля убила... — Йдеться про трагічні сторінки української історії початку XVIII ст.: оскаженіле знищення московським військом 1 листопада 1708 р. за наказом О. Д. Меншикова столиці І. Мазепи Батурина та всіх його мешканців, що сталося внаслідок зради прилуцького полковника І. Носа. Дмитро Чечель — батуринський полковник, мужній захисник Батурина, вірний І. Мазепі.
Мазепа Іван Степанович (1644 — 1709) — видатний державний діяч, гетьман Лівобережної України (1687 — 1708). Багато зробив для розвитку освіти, культури, мистецтва в Україні, щедрий меценат. Довідавшись про плани Петра I ліквідувати українську державність, шукав шляхи виходу України зі складу Російської імперії, а також зовнішню силу, на підтримку якої можна було б опертися. Коли військо шведського короля Карла XII, що йшло на Москву, в жовтні 1708 р. завернуло в Україну, І. Мазепа з кількома тисячами козаків приєднався до нього. Після поразки шведського війська в Полтавській битві 1709 р. І. Мазепа та Карл XII з рештками війська відступили до турецьких володінь, де І. Мазепа 22 вересня 1709 р. помер. Шевченко не раз писав про І. Мазепу в своїх творах («Іржавець», «Чернець», «Близнецы»), згадував його в археологічних та археографічних нотатках.
Чута — назва лісу поблизу Суботова.
Радзивілл, Потоцький — польські магнати. Володіли величезними маєтками в Польщі, Литві й в Україні. Брали участь у польському повстанні 1830 — 1831 рр. Після його придушення емігрували в Париж і практично відійшли від визвольної боротьби польського народу. /730/
Три указа накаркала На одну дорогу... — Йдеться про будівництво залізниці між Санкт-Петербургом та Москвою.
Карамзіна, Бачиш, прочитали! — Тобто «Историю государства Российского» М. М. Карамзіна (1766 — 1826), видану в 12-ти томах у 1816 — 1826 рр., позначену наскрізною тенденцією звеличення московської монархії. Шевченка обурювало в праці М. М. Карамзіна насамперед те, що в ній цілу київську добу зображено як органічну складову частину історії Московської держави.
Із шведською приблудою... — Йдеться про шведського короля Карла XII, який наприкінці жовтня 1708 р. вступив з військом в Україну.
Ромен, або Ромни — повітове місто Полтавської губернії над річкою Сулою (тепер районний центр Сумської області). Тут мова йде про нещадну розправу над козацькими старшинами — спільниками І. Мазепи наприкінці 1708 р. загоном «Малоросійських козаків», вірних Петрові І.
...а такими, Просто козаками, Фінляндію засіяла; Насипала бурта На Орелі... на Ладогу Так гурти за гуртом Виганяла та цареві Болота гатила. — За часів Петра I українські козаки брали участь у війні з Швецією, зокрема на території Фінляндії; багато козаків зігнали також на будівництво Петербурга і фортець, на зведення укріплень на річці Орелі, на риття Ладозького каналу тощо. У війні з Швецією, а також на важких земляних роботах загинуло багато людей.
Мучитель — російський цар Іван IV Грозний (1530 — 1584).
Петруха — російський цар Петро I (1672 — 1725).
«Пчела» — «Северная пчела», російська політична і літературна газета, що виходила в Петербурзі у 1825 — 1864 рр.
Тясьмин — притока Дніпра, на якій стоїть Чигирин, колишня резиденція Б. Хмельницького.
Ярчук — за народним повір’ям, собака, що народжується видющою, з вовчими зубами.
Яси — місто в теперішній Румунії, тут 1652 р. старший син Б. Хмельницького Тиміш одружився з Розандою, дочкою молдавського господаря (князя) Лупула.
Берестечко — тепер місто Горохівського району Волинської області. Під Берестечком у червні 1651 р. відбулася кривава битва Б. Хмельницького з польською армією. Зрада татарського хана Гірея, тодішнього тимчасового союзника Б. Хмельницького, дала змогу полякам виграти бій. Козаки зазнали великих утрат.
Зіновій — друге ім’я Б. Хмельницького.
Олексій — російський цар Олексій Михайлович (1629 — 1676), за царювання якого 1654 р. Україна була приєднана до Московської держави.