[Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 2: Поезія 1847-1861. — С. 224-227; 684-685.]
Попередня
Головна
Наступна Варіанти
Буває, в неволі іноді згадаю
Своє стародавнє, шукаю, шукаю,
Щоб чим похвалитись, що й я таки жив,
Що й я таки Бога колись-то хвалив!
Шукаю, шукаю... Господи, б хотілось
Згадать хоть що-не будь! Та оце й наткну[в]сь
На таке погане, що так і заснув,
Богу не молившись!.. От мені приснилось...
Свинею заснувши, звичайне, такий
І сон приверзеться... Ніби край могили
Пасу я ягнята, а я ще малий;
Дивлюся, могила ніби розвернулась,
А з неї виходить неначе козак,
Уже й сивоусий собі неборак,
Та і йде до мене... Я собі звернулось,
Щеня мов під тином, — звичайне, мале,
То й перелякалось. От мене бере
Неначе на руки та несе в могилу,
А чорна могила ще гірше розкрилась.
Дивлюся, в могилі усе козаки:
Який безголовий, який без руки,
А хто по коліна неначе одтятий, —
Лежать собі хлопці, мов у теплій хаті.
— Дивися, дитино, оце козаки
(Ніби мені каже), — на всій Україні
Високі могили, дивися, дитино,
Усі ті могили усі отакі.
Начинені нашим благородним трупом,
Начинені туго. Оце воля спить!
Лягла вона славно, лягла вона вкупі
З нами, козаками! Бачиш, як лежить —
Неначе сповита!.. Тут пана немає,
Усі ми однако на волі жили! /225/
Усі ми однако за волю лягли,
Усі ми і встанем, та Бог його знає,
Коли-то те буде. Дивися ж, дитино!
Та добре дивися — а я розкажу,
За що Україна наша стала гинуть,
За що й я меж ними в могилі лежу.
Ти ж людям розкажеш, як виростеш, сину.
Слухай же, дитино. — А потім ягнята
Приснились у житі, лановий біжить
Та б’є мене добре, і ніби, проклятий,
Свитину здирає. І досі болить,
Як сон той згадаю. А як нагадаю
Козака в могилі, то й досі не знаю,
Чи то було справді, чи то було так,
Мара яка-нéбудь. Мені той козак
Розказував ось що...
— Не знаю, як тепер ляхи живуть
З своїми вольними братами.
А ми браталися з ляхами!
Аж поки третій Сигизмонд
З проклятими його ксьондзами
Не роз’єднали нас... Отак
Те лихо діялося з нами!
Во ім’я Господа Христа
І Матері його святої!
Ляхи прийшли на нас войною!
Святиє Божії міста!
Ксьондзи скажені осквернили!
Земля козача зайнялась
І кров’ю, сину, полилась,
І за могилою могила,
Неначе гори, поросли
На нашій, синочку, землі!
Я жив на хуторі, з [нрзб].
Я стар був, немощен. Послав
З табун я коней до обозу,
Гармату, гаківниць два вози,
Пшона, «пшениці, що придбав,
Я всю мізерію оддав
Моїй Україні-небозі...
І трьох синів своїх. — Нехай, — /226/
Я думав, грішний, перед Богом
Нехай хоть часточка убога
За мене піде, за наш край,
За церков Божію, за люде,
А я молитись в хаті буду. —
Бо вже нездужав, сину, встать,
Руки на ворога піднять!
Зо мною, слухай же, остались
Данило, чура мій, та я,
Та Пріся, дочечка моя!
Воно ще тілько вир[ос]тало,
Ще тілько-тілько наливалось,
Мов та черешенька!.. За гріх,
За тяжкий, мабуть, гріх великий
Не дав мені Святий Владика
Очей нарадувать старих
Моїм дитятком!..
Не ходили
Ксьондзи по селах, а возили
На людях їх з села в село,
Такеє-то у нас було!
Якось їх, клятих, і до мене
Вночі на хутір занесло.
А з ними челядь їх скажена,
Та ще драгуни... Дай мені!
Хоч коли-небудь, Боже милий!
На світ Твій виглянуть з могили —
Спряжу всю шляхту на огні!
Вони, вони — не бійся, сину! —
Вони, ксьондзи, мою дитину
З собою в хату завели,
Замкнулись п’янії, я бачив.
А челядь п’яна полягала
У клуні на соломі спать,
Драгуни теж. А ми з Данилом
Соломи в сіни наносили,
А клуню просто запалили...
Не встануть, прокляті, оп’ять
Дітей козачих мордувать,
Усі до одного згоріли!
І Пріся бідная моя
Згоріла з клятими! А я...
На пожарищі хрест з Данилом /227/
Поставили, та помолились,
Заплакали... Та й потягли,
На коней сівши, до обозу,
Синів всіх трьох моїх нашли,
Та в добрий час і полягли
Отут укупі!..
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
А як ми бились, умирали,
За що ми голови складали
В оці могили? Будеш жить,
То, може, й знатимеш, небоже,
Бо слава здорово кричить
За наші голови... А може,
І про могили, і про нас
З старцями Божими по селах
Правдива дума невесела
Меж людьми ходить...
«БУВАЄ, В НЕВОЛІ ІНОДІ ЗГАДАЮ...»
Джерело тексту:
чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 395 — 398, 191 — 194).
Подається за «Малою книжкою».
Датується за місцем автографа у «Малій книжці» серед творів 1850 р. (під № 7 у другому та третьому зшитках за 1850 рік) та за часом перебування в Оренбурзі взимку — навесні 1850 р., орієнтовно: січень — квітень 1850 р., Оренбург.
Найраніший відомий текст — автограф у «Малій книжці», куди твір переписано в Оренбурзі з невідомого автографа на початку 1850 року, не пізніше 23 квітня — дня арешту поета. Через те, що при зшиванні «Малої книжки» окремі зшитки помилково було переставлено, твір записано в двох місцях збірки: рядки 1 — 49 — на стор. 395 — 398, а 50 — 134 — на стор. 191 — 194. До «Більшої книжки» твір не переписано.
Вперше надруковано у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 563 — 564 та 433 — 435, за «Малою книжкою» як два самостійні твори. Цілісний текст вперше надруковано /685/ В. М. Доманицьким у виданні: Шевченко Т. Кобзарь. — СПб., 1907. — С. 504 — 507.
Звернення до історії українсько-польських взаємин могло бути творчим наслідком зближення поета з колонією польських політичних засланців в Оренбурзі. Твір побудовано у формі ліро-епічного віршованого оповідання старого козака про один з трагічних епізодів боротьби проти польсько-шляхетського поневолення. Відомості про ці часи Шевченко мав з «Истории русов», «Запорожской старины» І. Срезневського, а також із гоголівського «Тараса Бульби». Романтична умовність, властива творчості українських романтиків і використана раніше й самим поетом (напр., у поезії «За байраком байрак...»), — мотив могили, що розкривається, — тут значно приглушена натяком на те, що це могло бути марення або сон ліричного героя.
...Усі ті могили, усі отакі. Начинені нашим благородним трупом, Начинені туго. Оце воля спить! — Бувши у 1846 р. учасником археологічних розкопок скіфської могили Переп’ят, які провадили вчені Київського університету, Шевченко, звичайно, знав про походження принаймні деяких могил; але в його творчості, як і в творчості українських романтиків, образ могили, починаючи з ранньої поезії «Думи мої, думи мої...», служить символом похованої в ній разом із загиблими в битвах козаками волі народу.
А ми браталися з ляхами! Аж поки третій Сигизмонд 3 проклятими його ксьондзами Не роз’єднали нас... — Послідовно — вже від епопеї «Гайдамаки» — проводячи ідею слов’янського єднання, поет дещо ідеалізує взаємини України з Польщею до Брестської унії 1596 р., прагнучи показати історичну можливість такого єднання. Насправді експансія польської шляхти й католицької церкви на схід почалася до унії. Активним прибічником цієї експансії та організатором унії і збройного придушення козацьких повстань першої третини XVII ст. був Сигізмунд III Ваза (1566 — 1632) — польський король (з 1587), шведський король (1592 — 1599).
Чура (джура) — прислужник козацького старшого чи й просто заможного козака.
