[Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 2: Поезія 1847-1861. — С. 49-52; 583-586.]
Попередня
Головна
Наступна Варіанти
ЧЕРНЕЦЬ
У Києві на Подолі
Було колись... І ніколи
Не вернеться, що діялось,
Не вернеться сподіване,
Не вернеться... А я, брате,
Таки буду сподіватись,
Таки буду виглядати,
Жалю серцю завдавати.
У Києві на Подолі
Братерськая наша воля
Без холопа і без пана,
Сама собі у жупані
Розвернулася весела,
Аксамитом шляхи стеле,
А єдвабном застилає
І нікому не звертає.
У Києві на Подолі
Козаки гуляють.
Як ту воду, цебром-відром
Вино розливають.
Льохи, шинки з шинкарками,
З винами, медами
Закупили запорожці
Та й тнуть коряками.
А музика реве, грає,
Людей звеселяє.
А із Братства те бурсацтво
Мовчки виглядає.
Нема голій школі волі, /50/
А то б догодила...
Кого ж то там з музикою
Люде обступили?
В червоних штанях аксамитних
Матнею улицю мете.
Іде козак. — Ох, літа! літа!
Що ви творите? — На тоте ж
Старий ударив в закаблуки,
Аж встала курява! Отак!
Та ще й приспівує козак:
— По дорозі рак, рак,
Нехай буде так, так.
Якби таки молодиці
Посіяти мак, мак.
Дам лиха закаблукам,
Дам лиха закаблам,
Останеться й передам.
А вже ж тії закаблуки
Набралися лиха й муки!
Дам лиха закаблукам,
Дам лиха закаблам,
Останеться й передам!
Аж до Межигорського Спаса
Потанцював сивий.
А за ним і товариство
І ввесь святий Київ.
Дотанцював аж до брами,
Крикнув: «Пугу! пугу!
Привітайте, святі ченці,
Товариша з Лугу!»
Свята брама одчинилась,
Козака впустили,
І знов брама зачинилась,
Навік зачинилась
Козакові. Хто ж цей сивий
Попрощався з світом?
Семен Палій, запорожець,
Лихом не добитий.
Ой високо сонце сходить,
Низенько заходить. /51/
В довгій рясі по келії
Старий чернець ходить.
Іде чернець у Вишгород
На Київ дивитись,
Та посидіть на пригорі,
Та хоч пожуритись.
Іде чернець Дзвонковую
У яр воду пити
Та згадує, як то тяжко
Було жити в світі.
Іде чернець у келію
Меж стіни німії
Та згадує літа свої,
Літа молодії.
Бере письмо святе в руки,
Голосно читає...
А думкою чернець старий
Далеко літає.
І тихнуть Божії слова
І в келії, неначе в Січі,
Братерство славне ожива.
А сивий гетьман, мов сова,
Ченцеві зазирає в вічі.
Музика, танці і Бердичів.
Кайдани брязкають... Москва,
Бори, сніги і Єнісей...
І покотились із очей
На рясу сльози... Бий поклони!
І плоть старечу усмиряй.
Святе писаніє читай,
Читай, читай та слухай дзвона,
А серцеві не потурай,
Воно тебе в Сибір водило,
Воно тебе весь вік дурило.
Приспи ж його і занехай
Свою Борзну і Фастовщину,
Загине все, ти сам загинеш.
І не згадають, щоб ти знав...
І старець тяжко заридав.
Читать писаніє покинув.
Ходив по келії. Ходив, /52/
А потім сів і зажурився:
— Для чого я на світ родився,
Свою Україну любив? —
До утрені завив з дзвіниці
Великий дзвін. Чернець мій встав,
Надів клобук, взяв патерицю,
Перехрестився, чотки взяв...
І за Україну молитись
Старий чернець пошкандибав.
ЧЕРНЕЦЬ
Джерела тексту:
чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 111 — 117);
варіанти автографа, надісланого Я. Г. Кухаренкові (ЗНТШ. — 1901. — Кн. 1. — С. 3 — 4);
чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 49 — 52);
список М. П. Федорова 1860 р., авторизований Шевченком (ІЛ, ф. 1, № 60, с. 1 — 4).
Першодрук у журналі «Основа» (1861. — № 1. — С. 7 — 10).
Подається за «Більшою книжкою».
Автографи і список не датовано. У першодруці дата: «1848. Орська кріпость».
Датується за місцем автографа у «Малій книжці» серед творів 1847 р. та часом перебування Шевченка, з 22 червня 1847 до 11 травня 1848 р., в Орській фортеці, орієнтовно: кінець червня — грудень 1847 р., Орська фортеця.
Первісний автограф не відомий. Повернувшись з Аральської описової експедиції до Оренбурга, Шевченко наприкінці 1849 (не раніше 1 листопада) або на початку 1850 року (не пізніше дня арешту поета 23 квітня) переписав поему з невідомого ранішого автографа до «Малої книжки» (під № 12 до зшитка за 1846 — 1847 рр.). Спочатку поема була більшою на 36 рядків. Пізніше, найімовірніше 1857 р., наприкінці перебування на засланні в Новопетровському укріпленні, Шевченко перекреслив останні 36 рядків поеми і на початку дописав іншим почерком присвяту: «П. Кулішу». /584/
5 червня 1857 р. Шевченко, незадовго до виїзду з Новопетровського укріплення, переписав поему «Чернець» з «Малої книжки» і разом із щойно створеною тоді новою редакцією поеми «Москалева криниця» та віршем «Садок вишневий коло хати...», також переписаним з «Малої книжки», послав Я. Г. Кухаренкові. «Я умисне, — писав він того ж дня у листі до Я. Г. Кухаренка, — приписав «Ченця» і «Вечір» («Садок вишневий коло хати...». — Ред.), щоб порівняв його з «Криницею», бо «Криниця», бач, сьоголітня, а «Чернець» і «Вечір» богзна-колишні. Чи помолодшав я через 10 літ неволі, чи постарішав серцем, скажи мені, мій брате рідний». 21 лютого 1858 р. Я. Г. Кухаренко відповідав поетові: «Письмо до тебе на ім’я Єленєва (наглядача шпиталю в Астрахані X. М. Єленєва. — Ред.) за «Москаля» (йдеться про «Москалеву криницю». — Ред.), «Ченця» і «Майский вечер» я писав, дивуюсь, що ти не получив його... Ти, брате Тарасе Григоровичу, тепер в Пітері позбиравши таке, як «Москалева криниця», «Чернець», «Майський вечер» і проче що, та й тиснув би в друкарні, нехай ідуть на світ Божий, а якщо сам не схочеш хлопоту, то чи не візьметься пан Куліш, він, видно, парняга добрий, я його «Записки українські» (йдеться про «Записки о Южной Руси». — Ред.) маю й читаю — не начитаюсь» (Листи до Тараса Шевченка. — С. 113-114).
Автографи поем «Чернець», «Москалева криниця» та вірша «Садок вишневий коло хати...» тепер не відомі. 1900 р. О. Я. Кониський повідомляв про них: «...Я вдався до О. Я. Кухаренка, просячи у його точних списків з листів Шевченка до покійного батька його, Кухаренка, до Яківа Герасимовича. Вп. О. Кухаренко замість списків переслав до мене оригінали: з них показалося, що Шевченко при листі 5/17 червня р. 1857 переслав до Кухаренка свої поеми «Москалева криниця» і «Чернець» і вірші «Вечір» (так передається назва «Майський вечір». — Ред.). Порівнявши отсі твори з друкованими, я спостеріг значні відміни...» (Кониський О. Варіанти на декотрі Шевченкові твори // ЗНТШ. — 1900. — Кн. 1. — С. 1 — 2). У переважній більшості наведені далі відміни засвідчують, що Шевченко не копіював «Малу книжку», а в деяких випадках створював нові варіанти, як, наприклад, у рядках 15 («А шовками застилає» замість «А єдвабном застилає»), 51 («Достанеться й передам» замість «Останеться й передам »).
Під час короткочасної зупинки Шевченка в Астрахані по дорозі з заслання 18 серпня 1857 р. С. А. Незабитовський переписав собі в зошит поему «Чернець» і поезію «А О. Козачковському» з «Малої книжки», а Шевченко переписав йому у цей же зошит вірш «Ще як були ми козаками...» (ІЛ, ф. 1, № 75).
У березні 1858 р. у Москві не раніше 14 (цим числом датовано попередню поему «Іржавець») і не пізніше 15 березня (цим числом датовано поезію «Ой стрічечка до стрічечки...», яка разом з поезіями «Один у другого питаєм...» та «Самому чудно. А де ж дітись?..» йде після поеми «Чернець»), Шевченко переписав поему «Чернець» з «Малої книжки» до «Більшої книжки», значно переробивши її. Присвяту П. Кулішу знято.
Список М. П. Федорова (ймовірно, з «Більшої книжки») постав у зв’язку з необхідністю одержати дозвіл цензури на читання поеми «Чернець» у пасажі на літературному вечорі. Це один із тих списків, які згадано в записці секретаря Літературного фонду М. П. Федорова до Ше/585/вченка від 8 жовтня 1860 р.: «Посылаю Вам переписанные стихотворения Ваши. Продержите корректуру и, если найдете кое-что неверное — отметьте. Завтра же я зайду за ними и снова перепишу» (Листи Тараса Шевченка. — С. 166). На рукопису — дозвіл цензора В. Бекетова прочитати «в публичном чтении в пользу Общества для пособия нуждающимся литераторам и ученым» (ІЛ, ф. 1, № 60, с. 1). Назву «Чернець» у списку закреслено і написано «Семен Палій (Малороссийское предание)».
Першодрук у журналі «Основа» здійснено за «Більшою книжкою», але з присвятою П. Кулішеві й з відмінами у рядках 15, 46, 51, 92 і 119. У першодруку поему датовано: «1848, Орська кріпость».
В Інституті російської літератури (Пушкінський дім) РАН зберігається список невідомою рукою з датою «1857 року», одержаний від нащадків родини О. М. Островського (див.: Вільчинський В. П. До творчої історії поеми «Чернець» // Збірник праць одинадцятої наукової шевченківської конференції. — К., 1963. — С. 119 — 124).
Списки у рукописному «Кобзарі» 1865, переписаному Д/ Демченком (ІЛ, ф. 1, № 81, с. 23 — 27), у рукописному «Кобзарі» 1866 (ІЛ, ф. 1, № 842, арк. 6 — 8), у рукописній збірці «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с. 331 — 336), у списку невідомою рукою (ІЛ, ф. 1, № 85) походять від першодруку. У складальному примірнику «Кобзаря» 1867, що пізніше належав І. І. Данилевичу, наводяться рядки 120 — 155, закреслені у «Малій книжці». Вони супроводжуються приміткою: «Конец поэмы «Чернец», написанной Шевченком в 1847 р. в Орской крепости. Записан мной, Йваном Ивановичем Данилевичем, в г. Миргороде Полтавской губернии из рукописи, списанной Сергеем Климовичем Пасишниченко у наследников одного из друзей покойного поэта. Записан в 1911 году» (ІЛ, ф. 1, № 86, арк. 1 звор.).
Вперше введено до збірки творів у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 368 — 372 (подано за першодруком).
Пригадуючи читані до заслання збірники І. І. Срезневського «Запорожская старина», «Историю Малой России» Д. Бантиша-Каменського, «Историю Малороссии» М. Маркевича, а ще більше — народні пісні (почасти записані ним самим — див. т. 5 цього видання) про Семена Палія, Шевченко малює образ одного з героїв визвольної боротьби кінця XVII — початку XVIII ст. на Правобережній Україні, вкладаючи в нього, за словами М. Рильського, «одну з найпалкіших своїх думок, одне з найпалкіших своїх почуттів » (Рильський М. Патріотична поема // Літературна Україна. — 1964. — 9 березня). Хоч Шевченко і мав певні підстави, орієнтуючись на історичні праці своїх сучасників, припускати, що чернецтво Палія — історичний факт (насправді Семен Палій ченцем не був), для нього це насамперед художньо-композиційний прийом з метою покласти головний акцент на трагічному моменті в житті героя-патріота, який багато зробив для волі рідного краю, але не бачив і не міг бачити близької перспективи на волю.
А із братства те бурсацтво... — Київське братство, що мало характер релігійно-просвітницької організації, заснувало 1615 р. школу при Братському (Богоявленському) монастирі у Києві на Подолі. У 1632 р. Петро Могила об’єднав цю школу з лаврською і вона одержала назву /586/ Києво-Могилянської колегії як вищого учбового закладу. У 1701 р. колегію реорганізовано в академію. Студентський гуртожиток при колегії, а згодом і академії, називався бурсою, звідки й походить слово «бурсацтво».
«По дорозі рак, рак...» — Цю пісню склав Шевченко за взірцем народної чабарашки «По дорозі жук, жук...». Дальші її рядки майже дослівно запозичено з народної пісні «Од Києва до Лубен».
Аж до Межигорського Спаса... — Йдеться про Межигірський Спасо-Преображенський монастир, заснований 988 р. недалеко від Києва біля Вишгорода (тепер місто Київської області).
Палій Семен — Гурко Семен Пилипович (40-і роки XVII ст. — січень 1710 р.) — фастівський і білоцерківський полковник, один із ватажків визвольної боротьби на Правобережній Україні проти польських загарбників. Спочатку служив у Ніжинському полку, потім перебував на Запорозькій Січі. У 80-х роках з кількома сотнями запорожців перейшов на Київщину, поповнив козацьке військо селянами-втікачами й обрав опорним пунктом свого війська місто Фастів. Козаки під проводом Палія успішно відбивали напади турецько-татарських грабіжників, 1683 р. брали участь у віденському поході польського війська проти турецьких завойовників. На спробу польського уряду підкорити козаків Палій та його соратники С. Самусь, З. Іскра, А. Абазин підняли козаків на боротьбу з польським гнобленням.
На початку XVIII ст. на Правобережній Україні вибухнуло національно-визвольне повстання під проводом Палія. Побоюючись росту популярності Палія серед народу, Мазепа звинуватив його у зносинах з польським коронним гетьманом Г. Любомирським, що був прихильником шведського короля Карла XII, заарештував, обмовив перед Петром I і той 1705 р. заслав його до Сибіру. Після виступу Мазепи проти Петра I Палія було звільнено і він узяв участь на боці Петра I у Полтавській битві 1709 р. Похований у Межигірському монастирі. Подвиги Палія оспівано в численних народних піснях. Шевченко у вірші «Швачка» назвав Палія «славним» за те, що змагався з поляками і водночас давав йому негативну оцінку за те, що він не єднався з І. Мазепою, був проросійської орієнтації. Саме брак власної програми, марність затрачених зусиль переживав герой поеми як свою трагічну провину.
