[Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 2: Поезія 1847-1861. — С. 162-164; 657-658.]
Попередня
Головна
Наступна Варіанти
У Вільні, городі преславнім,
Оце случилося недавно,
Ще був тойді... От як на те
Не вбгаю в віршу цього слова...
Тойді здоровий-прездоровий
Зробили з його лазарет,
А бакалярів розігнали
За те, що шапки не ламали
У Острій брамі. Дурня знать
По походу. Отже назвать,
Єй-богу, я його не вмію,
Того студента, що ж нам діять?
То синок був литовської
Гордої графині.
І хороше, і багате,
І одна дитина,
І училось не паничем,
І шапку знімало
В Острій брамі. Добре було,
Та лихо спіткало!
Улюбилося, сердешне,
Було молодеє,
У жидівку молодую
Та й думало з нею,
Щоб цього не знала мати,
Звичайне побратись,
Бо не можна ради дати,
Що то за проклята!
Мов змальована, сиділа
До самої ночі
Перед вікном і втирала
Заплакані очі,
Бо й вона таки любила —
І страх як любила! /163/
Та на бульвар виходила
І в школу ходила —
Усе з батьком, то й не можна
Було ради дати.
І банкір якийсь із Любська *
Жидівочку сватав.
Що тут на світі робити?
Хоч іти топитись
До Закрету, не хочеться
Без жидівки жити
Студентові. А жид старий
Ніби теє знає —
Дочку свою одиночу
В хаті замикає,
Як іде до лавок вранці,
І найма сторожу,
Стару Рухлю. Ні, небоже,
Рухля не поможе.
Уже де вона на світі
Роман сей читала
З шовковою драбинкою —
І Рухля не знала.
Може, сама догадалась.
Тілько заходилась
Та сплела й собі такую
І вночі спустилась
До студента на улицю.
І де б утікати,
А вони — звичайне, діти —
Любо ціловатись
Коло воріт заходились.
А жид ізнадвору,
Мов скажений, вибігає
З сокирою! Горе!
Горе тобі, стара мати,
Нема твого сина,
На улиці валяється
Убита дитина,
Убитая жидовином,
Горе тобі, мати.
Жидівочка... де та сила
Взялася в дитяти?
* Любськ — замок над Вілією. /164/
Вихватила ту сокиру
І батькові в груди
Аж по обух вгородила.
Отаке-то чудо
У тім місті преславному,
У тій Вільні сталось.
Дивувались довго люди,
Де вона сховалась,
Жидівочка та гадюча,
Що батька убила?
А вона вночі любенько
В Вілії втопилась,
Бо найшли її в Закреті,
Там і поховали.
А графиня без дитини,
Сердешна, осталась.
Поїхала у Рим, кажуть,
Та десь опинилась,
Та з маркізом якимсь голим,
Кажуть, одружилась.
Може, й брешуть, бо, звичайне,
На те вони люди,
І вдовицю не забудуть,
І тую осудять!
«У ВІЛЬНІ, ГОРОДІ ПРЕСЛАВНІМ...»
Джерело тексту:
чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 415 — 419).
Подається за цим автографом. У рядку 79 помилкове написання слова «обух» виправляється за контекстом.
Автограф не датовано.
Датується за місцем автографа в «Малій книжці» серед творів 1848 р. та часом зимівлі Аральської описової експедиції в 1848 — 1849 рр. на Косаралі, орієнтовно: кінець вересня — грудень 1848 р., Косарал.
Найраніший відомий текст — чистовий автограф у «Малій книжці», до якої Шевченко переписав вірш під № 59 у десятому зшитку за 1848 рік, орієнтовно наприкінці 1849 чи на початку 1850 року (до арешту 23 квітня), з невідомого первісного автографа. При цьому він замінив слово в рядку 53, виправив описку в рядку 57, змінив порядок слів у рядку 59. Згодом, очевидно у 1857 р., під кінець перебування на засланні, в Новопетровському укріпленні, Шевченко олівцем перекреслив твір. До «Більшої книжки» його не перенесено.
Вперше надруковано за «Малою книжкою» з кількома відхиленнями — в рядках 3, 5 («тоді» замість «тойді»), 4, 25 («сього» замість «цього»), 83, 93 («люде» замість «люди») та інших у виданні: Кобзар з додатком споминок про Шевченка Костомарова і Микешина. — Прага, 1876. — С. 79 — 82.
Вірш пов’язаний зі спогадами Шевченка про перебування у Вільно (тепер Вільнюс, столиця Литви, більша частина Литви з 1795 р. по 1917 р. була в складі Росії). Шевченко жив у Вільно як козачок поміщика П. В. Енгельгарда з осені 1829 до лютого 1831 р. Ймовірно, у творі відбилися також розповіді засланих поляків — знайомих поета.
У Вільні, городі преславнім, Оце случилося недавно... — Сюжет вірша, можливо, пов’язаний з реальною подією, яка сталася у Вільно за часів /658/ Шевченка. Подібна фабульна основа — в «Балладе» («Куда так проворно, жидовка младая...») М. Ю. Лермонтова (поезію створено у 1832 р., надруковано у 1876 р., отже, малоймовірно, що Шевченко міг її читати). Про любов молодого шляхтича до єврейської дівчини писав в автобіографічному романі з віленського життя «Повість без назви» польський письменник Ю.-І. Крашевський, який в 1829 — 1830 рр. навчався у Віленському університеті.
Не вбгаю в віршу цього слова... — Шевченко має на увазі слово «університет». Віленський університет було закрито царським урядом 1 травня 1832 р. за участь студентів у польському національно-визвольному повстанні 1830 — 1831 рр. Залишено було лише медичний факультет, реорганізований у Медико-хірургічну академію, яку поет і називає «лазаретом ».
Бакаляр — тут студент.
Остра брама — колишні в’їзні ворота до Вільна, мають надбрамну каплицю з іконою Богоматері, яку видно з вулиці. Проходячи повз Остру браму, мешканці знімали шапки. Про Остру браму Шевченко згадує у листі до Бр. Залеського від 10, 15 лютого 1857 р.
Аюбськ — у примітці до цього слова в тексті вірша Шевченко пояснив: «замок над Вілією». Замку з такою назвою виявити поблизу Вільно не вдалося. Можливо, поет мав на увазі відомий замок XVII ст. в селищі Любчі, розташованому на лівому березі Німану, на відстані 120 км від Вільно (тепер селище міського типу Гродненської області Республіки Білорусь; див.: Непокупний А. Балтійські зорі Тараса: Художньо-документальне есе // У Вільні, городі преславнім: Художньо-документальний диптих. — К., 1989. — С. 316).
Закрет — урочище під Вільно у закруті річки Білії (Няріс). Нині лісопарк Вінгіс.
