[Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 2: Поезія 1847-1861. — С. 214-219; 681-682.]
Попередня
Головна
Наступна Варіанти
ПЕТРУСЬ
Поема
Були на хуторі пани,
І пан, і пані неба[га]ті.
І дочечка у їх росла,
Уже чимала піднялась.
І генерал її посватав,
Бо страх хорошая була,
А генерал був страх багатий.
От і талан Господь послав
На вбогий хутір, ублагали
Царя Небесного! Взяли
Її гарненько одягли
Та у неділю й повінчали,
І генеральшею назвали,
І цугом в Київ повезли.
Було на хуторі погане
Мале байстря, свиней пасло,
Петрусем звалось; на придане
Воно за панною пішло
У генеральськеє село
Свиней же пасти, безталанне.
За балом бал у генерала,
За генеральшею чимала
Орда панів і паничів,
І генеральша уночі
Тихенько плакать собі стала.
«Занапастила мене мати.
Зов’яне марне у палатах
Краса і молодость моя».
«Ти, душко, плачеш?» — «Хто се, я?
Ні, я не плачу...» — «Знаєш, Маню,
У городі тепер армяни, /215/
Купи собі, мамуню, шаль».
«Мені не треба тії шалі».
«Не завдавай же серцю жалю!
Купи, голубко! Не печаль
Мого ти серця! А весною
В Париж поїдемо з тобою,
Або поїдемо в село,
Як схочеш, серце».
Тихо, тихо
Зима минала, кралось лихо
Та в самім серці й уляглось
У генеральші молодої.
Поїхали в село весною,
В селі банкети загули,
А генеральша плаче, плаче,
А генерал того не бачить,
А всі вже бачили в селі.
З нудьги із двору погуляти
Якось, задумавшись, пішла,
Та аж за царину зайшла
Та й бачить, що пасе ягнята
Мале хлоп’яточко в стерні.
«О горе, горенько мені!
Що я робитиму на світі?
Се ти, Петрусю?» — «Ажеж я».
«Ходім до мене, будем жити,
Як там на хуторі колись
Жили, жили». — Та й похилилась,
Очей не зводячи, дивилась
На Петруся́. Одним-одна
І виростала, й дівувала,
І за старого генерала
Занапастили, продали!
І вкупі гроші пропили...
І тяжко, тяжко заридала.
«Ходімо, серце, погулять!
Ходім, Петрусю, в сад, в палати».
«А хто ж тут буде доглядать,
Хто попасе мої ягнята?»
«Нехай хто хоче!» — Й повела
Його в палати. А в палатах
Причепурила, одягла,
А потім в школу оддала, /216/
І любо їй. Нехай радіє,
Поки надія серце гріє,
Поки росте з того зерна
Або кукіль, або пшениця.
Бо ми не знаєм, що твориться
У Його там. А Він хоч зна,
Та нам не скаже. Якби знала
Матуся горенько твоє,
Чи оддала б за генерала
Дитя єдинеє своє?
Не оддала б... А втім, не знаю...
Бо всякі матері бувають.
Минають дні собі поволі,
Петрусь до школи та із школи
З книжками ходить та росте.
Сама аж ніби мо[ло]діє,
І генерал собі радіє,
Що діло, бачите, святе
Удвох таки вони зробили.
Петра на волю одпустили,
Зимою в Київ одвезли,
І там у школу оддали,
І там чимало поповчили.
Вернувся з Києва Петрусь
Уже Петром і паничем,
І кучері аж по плече,
І висипався чорний ус,
І ще... Та се ще не втече,
Розкажем іноді колись
Про те, що снилося Петрові.
А генеральші чорнобровій
Що тепер снилося? То ми
Оце й розкажемо.
Перед іконою Пречистої
Горить лампада уночі.
Поклони тяжкії б’ючи,
Ридала, билася... нечистую
Огненную сльозу лила.
Вона благала Пресвятую,
Щоб та її... щоб та спасла,
Щоб одуріть їй не дала /217/
Пренепорочная! І всує.
Молитва їй не помогла.
Вона, сердешна, одуріла,
Вона, небога, полюбила
Свого Петруся. Тяжко їй!
Душі негрішній, молодій!
Та що ж робить? Нестало сили,
Сердега разом одуріла.
Та й як його одній святії
Прожити літа молодії?
Вони ж не вернуться! Як хоч,
А лихо, кажуть, перескоч,
А то задавить. Генеральша
Не перескочила, бо їй
Хотілось жити, молодій!
Хотілося б... Густенька каша,
Та каша, бачте, та не наша,
А наш несолений куліш —
Як знаєш, так його і їж.
«Петрусю! Друже мій єдиний!
Моє ти серце! мій ти сину!
Рятуй мене, рятуй! рятуй!
О Матер Божая! розкуй
Мою ти душу!» — І ридала,
І батька й матір проклинала,
І все на світі. А Петрусь,
Її єдиная дитина,
Гуляв собі пренеповинний
В саду та арію якусь
Мугикав стиха. Більш нічого
Петрусь не бачив. А небога
Сама не знає, що робить.
І що їй діяти з собою?
Або сховатись під водою,
Або, принамені, розбить
О стіну голову...
«Поїду в Київ, помолюся.
Молитва, може, прожене
Диявола... О! мій Петрусю!
Молитва не спасе мене,
Я у Дніпрові утоплюся!»
Моліте Господа, дівчата,
Моліте Господа, щоб мати /218/
І вас отак не завдала
За генерала, за палати
І вас отак не продала.
Любітесь, діточки, весною.
На світі є кого любить
І без користі. Молодою,
Пренепорочною, святою
В малій хатині буде жить
Любов та чистая. І буде
Святий покой ваш стерегти
І в домовині. Що ж то буде
З превосходительною? Що ти
Тепер робитимеш з собою,
З своєю Божою красою?
Хто стерегтиме твій покой,
Украдений твоїм Петрусем?
Хіба архістратиг? Та й той
Не встереже тепер. Боюся,
І вимовить боюсь тепер
Твоє грядущеє...
У Київ їздила, молилась,
Аж у Почаєві була.
Чудовная не помогла,
Не помогла святая сила.
А ти аж плакала, молилась —
Та й занехаяла. Везла
Назад гадюку в серці люту
Та трошки в пляшечці отрути.
Не їла три дні й не пила,
Вернувшись з прощі. І три ночі
Не спала; впали карі очі,
Засохли губи; і вночі
Щось, ходя, шепче, сміючись.
Аж тиждень так собі нудила,
А потім трути розвела
І генерала напоїла
Та й спать, упоравшись, лягла.
«Тепер старого поховаю,
А молодого привітаю,
Та й буду жить собі та жить,
Петруся-серденько любить», —
Подумала чи то сказала. /219/
Хотіла спать, але не спала.
І ждала світу, і дожить
До світу Божого боялась.
І задзвонили вранці-рано
По генераловій душі;
Заговорили щось погане,
До генерала ідучи
Прощатись, люде. Аж гуде,
З усіх усюд народу йде,
Та щось шепочуть про отруту
І судових неначе ждуть,
І разом стихли на минуту.
Приїхали; ножі беруть,
І генерала розчиняють,
І яд находять в животі.
Громада глухо присягає.
Заприсягла. Питає суд:
«Тепер скажіте, християни,
Хто отруїв його?» Гудуть,
Мов стиха дзвони. «Пані! Пані!» —
Громада зично загула.
Тойді на ґанок вихожає
І до громади промовляє
Петрусь. І каже: «Я зробив,
Я генерала отруїв,
А ви не знаєте нічого!» —
Взяли Петруся молодого
Та в город в путах одвезли.
Його недовго мордували
В тюрмі, в суді, а в добрий час
В кайдани добре закували,
Переголили про запас;
Перехрестивсь, отак убраний,
І поволік Петрусь кайдани
Аж у Сибір...
ПЕТРУСЬ
Поема
Джерела тексту:
чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 378 — 387);
чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 171 — 178).
Подається за «Більшою книжкою».
Автографи не датовані.
Датується за місцем автографа у «Малій книжці» серед творів 1850 р. та часом перебування Шевченка 1850 року в Оренбурзі, орієнтовно: січень — 23 квітня 1850 р., Оренбург.
Найраніший відомий текст — автограф у «Малій книжці», до якої твір переписано під № 4 до першого зшитка за 1850 рік в Оренбурзі з невідомого автографа на початку 1850 року, не пізніше 23 квітня — дня арешту поета. У 1858 р., не раніше 18 березня і не пізніше 22 листопада, Шевченко переписав поему із значними виправленнями з «Малої книжки» до «Більшої книжки», текст якої остаточний. Назву «Петрусь» і підзаголовок «Поема» дописано пізніше олівцем.
З «Малої книжки» поему переписано до рукописного списку невідомої особи з окремими, за свідченням О. Я. Кониського, виправленнями Шевченка кінця 50-х років XIX ст., що належав А. М. Жемчужникову і тепер не відомий (ЗНТШ. — 1900. — Кн. 1. — С. 3, 14 — 16). У списку чимало відмін, серед них і явні недогляди, описки, як-от: 28 — «Засохне молодость твоя» (замість «моя»); 55 — «Та й зраділа» (замість «заридала»); 83 — «А Всемогущий хоч і знає» (замість «зна») тощо. Але є відміни, які збігаються з текстом «Більшої книжки» або близькі до нього:
160 — 161 І вас отак не продала
За генерала, за палати
169 — 170 Що ж то буде
З превосходительною
195 Та й спать, упоравшись, лягла.
З них рядки 169 — 170 відсутні у «Малій книжці», а у «Більшій книжці» мають варіант:
За генерала, за палати
І вас отак не продала. /682/
Рядок 195 відсутній у «Малій книжці», а у «Більшій книжці» має ідентичний текст. Це дає певні підстави віднести ці відміни списку, як твердив О. Я. Кониський, до виправлень Шевченка.
Після повернення Шевченка із заслання до Петербурга поема поширювалася в рукописних списках. Зберігся уривок списку (рядки 186 — 235) рукою П. О. Куліша з «Малої книжки» з незначними відмінами (ІЛ, ф. 1, № 87).
Крім списку П. О. Куліша, відомі списки у рукописному «Кобзарі» 1865, переписаному Д. Демченком (ІЛ, ф. 1, № 81, с. 134 — 139), в рукописному «Кобзарі» 1866 (ІЛ, ф. 1, № 842, арк. 211 — 213), у збірнику «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с. 673 — 679), у збірнику Л. Карнаухової (ІЛ, ф. 1, № 808 — 809, с. 261 — 273).
Вперше надруковано за «Більшою книжкою» із значними скороченнями (рядки 57 — 71, 106 — 107, 111 — 116, 131 — 134, 149 — 156, 181 — 186, 193 — 199, 204 — 205) під заголовком «З поеми „Петрусь“» у журналі «Основа» (1862. — № 7. — С. 1 — 5).
Вперше введено до збірки творів у виданнях: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 552 — 559 і Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 1. — С. 187 — 191; в обох випадках подано за «Більшою книжкою».
Провідний мотив поеми навіяний народною баладою про Петруся, яка побутувала в численних варіантах (див.: Шубравська М. М. Поема Шевченка «Петрусь» і народна балада про «Петруся» // Народна творчість та етнографія. — 1987. — № 2. — С. 34 — 45).
І цугом в Київ повезли... — Тобто одвезли в кареті, запряженій поодинці або парами коней один за одним.
Царина — околиця, край села. У давнішу пору означало і ворота при в’їзді в село.
Архістратиг — за біблійною ієрархією, один із старших ангелів, воєначальник — св. Михаїл.
Аж у Почаєві була... — Тобто у православному монастирі в Почаєві (тепер Тернопільської області), заснованому в XVI ст. У 1833 р. перейменований на Почаївську лавру. Перебуваючи в Почаєві 1846 р., Шевченко зробив чотири акварельні малюнки лаври.
Проща — богомілля.
