[Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 4: Повісті. — С. 327-334.]
Попередня
Головна
Наступна
Коментарі
УСНІ ОПОВІДАННЯ, ЗАПИСАНІ ІНШИМИ ОСОБАМИ
«ЗАПОРОЖЦІ ПРИЇДУТЬ, БУЛО, З СІЧІ В КИЇВ...»
(Запис П. О. Куліша)
Запорожці приїдуть, було, з Січі в Київ, чоловік їх десять, двадцять, да й зачнуть гулять. Оце одкуплять бочки з дьогтем, да й розіллють по базару, одкуплять скілько є горшків на торгу, да й порозбивають на череп’я, одкуплять скілько є маж із рибою, да й розкидають по всьому місту: „Їжте, люди добрі!“ А далі сідають на коней; шапки на них оксамитнії червоні, жупани то сині, то красні, штани такі, що гривню б дав, щоб тілько подивиться. Музики грають, а вони, побравшись у боки, їдуть мимо бурси, гетьмани такії, що ну! То бурсаки, було, оце повиходять за ворота, дивляться на них, да й плачуть. Коли ж на друге літо дивись — половина бурси на Січі і вродиться!
А вже як которий Запорожець доживе до великої старості, то й просить виділить йому гроші з кружки, і як виділять, то прийдеться на його пай тисяч п’ять. От він наб’є черес червінцями, да забере з собою приятелей душ тридцять або сорок, да й їде в Київ прощаться з світом. Оце вже тут гуляють вони неділь зо дві, такий бенкет піднімуть, що ввесь Київ сходиться на їх дивиться: „Запорожець, Запорожець з світом прощається!“ І оце як їдуть, було, вулицею, то ввесь народ за ворітьми. А вони ж то повбирані, так як єсть тобі мак у городі! Коні під ними — як орли, так і грають, а золото да срібло аж миготить ув очах на сонці, то й зглянуть не можна. Тут і бандури, тут і гуслі, тут і співи, й скоки і всякі викрутаси! Оце так Запорожець з світом прощається!
А погулявши так неділь зо дві да начудовавши весь Київ, їдуть уже у Межигорський монастир. Хто ж їде, а хто з самим тим, що прощається, танцюють до самого монастиря. Сивий, сивий, як голуб, у дорогих кармазинах, вискакує, йдучи попереду, Запорожець; а за ним народу, народу! так як на Великдень коло пасок або на Іордані на льоду. І на його кошт усіх поять, усі танцюють, усі веселяться, аж земля гуде! /330/
А вже як прийдуть до самого монастиря, то й стучить Запорожець у ворота.
А там питають: — Хто такий?
— Запорожець.
— Чого?
— Спасаться.
Одчиняться ворота, він один туди ввійде, а товариство з народом і музиками зостануться за ворітьми. А він скоро ввійшов у монастир, зараз черес із себе і оддає на церкву, жупани кармазинниї з себе, а надіне волосяну чернечу одежу, да й почав спасаться.
(Слышал от Т. Г. Шевченка)
[ПРО ПАНА ГОРКУШУ]
(Запис П. О. Куліша)
...В Шевченке я нашел большую перемену. Он сделался образованнее и солиднее. Поездки его по Малороссии обогатили его ум множеством весьма важных замечаний. Он, между прочим, смотрит на панов так, как должно на них смотреть.
Вчера он рассказал презабавную характеристику переяславского помещика, у которого он был в гостях. Помещик этот так изображает свою молодость:
«Вообразите себе обширное зало; посреди зала стоит руаль; за руалем сидит прелестнейшая блондына; возле блондыни подушка; на подушке вышит зверь-барс; на этого вышитого барса склонил безбоязненно голову прелестнейший брунет. Вы думаете, кто это? Это я!»
А вот картина домашнего быта пана Горкуши (так его фамилия):
«Малчик, поди достань мне в кладовой табаку, да не того, что висит под сволоком в бурдюжку (род мешка), а того, что стоит в углу за сундуком в зеленой бутылке; да пускай пани возьмет ложечку или две чайной воды, смотря по количеству, да и разотрет табак, да не твоими погаными пальцами, а сама пусть разотрет да пускай найдет пани кабатырку, да не ту, що панночка в желтом платьи и в шляпке намалевана, а ту, що пастушок с овечкою лежит, що пани купила в Лубнах на ярмарку, как ездила с аптекаршею. Да подать мне сюртук, в котором я губернатора встречал, да панталоны подать желтые и красный кашемировый жилет. Да еще пускай пани достанет чистый носовой платок, да когда будет давать платок, то пускай помнет его в руках, чтоб носа не поцарапать».
В дороге пан Горкуша тоже держит себя сообразно помещицкому своему достоинству:
«Когда ездила моя жена в Киев, то известно, коляска у нас хорошая, кони добрые, орловские, и кучер в армяке, воротник обшит кожею, чтоб бородою сукна не тер. Я велел рессоры подпереть подставками, бо то 80 верст, но все-таки, видно, кто едет! Правда, пани моя не вытерпела и велела /332/ выбросить подставку под тем боком, где сама сидит. Ну, приехала в Лавру; известно, видят монахи, что приехала помещица, так едва не задушили! Вот малчик при том был. Малчик!»
На этот зов является оборванный лакей.
«Вот он там был; не дасть збрехать. Пошел вон, дурак! — Потом, после обеда, поехала она на Подол в пушныя лавки. Так купцы завели в такую темноту, что ничего не видать. Где ни лапнет рукою, то все зверь. Ну, если б это я был, так я бы не испугался: хоть и зверь, да уже не живой; а то ведь дама! А потом еще нужно было купить маслин. А маслины славная вещь! Уже для этого не пожалейте дров да велите истопить печь добре; да возьмите новый горшок и положите шар (слой) капусты, а шар маслин, шар капусты, а шар маслин, а потом шар вьюнов, а сверху опять капусты да поставьте в печь, так маслины дадуть соку, а вьюны вкусу. И это надобно есть со свежею ситницею. А у меня ситницы пекут славно. Явдоха Паламаривна у меня печет. Малчик! Позвать Явдоху Паламаривну!»
Мальчик бежит на другой конец деревни и приводит пекарку.
— Ведь ты печешь у меня ситницы?
— Я, паночку.
— Да, вот она печет у меня ситницы. Пошла вон, дура. И проч., и пр., и пр.
«КОЛИСЬ-ТО, БУЛО, МИ З ПОКІЙНИМ ШТЕРНБЕРГОМ...»
(Запис Г. М. Честахівського)
Колись-то, було, ми з покійним Штернбергом ходили на Смоленське кладовище рисувать лопухи, воно ж дуже пригоже на картині; як змалювать на переднім стані, то воно дуже гарно. Тоді ще ми були учениками в Академії. Оце, було, як настане літо, то ми повстаємо раненько, до схід сонечка, та й попластаєм на Смоленське рисувать лопухи, та позарошуємось по траві, як добрі рибалки, поки набредем на самі гарніші і розташуємось ділом. Та рисуєм, рисуєм, поки сонечко геть-геть підіб’ється. А як стане дуженько пригрівать, отоді вже ми зашморгнем діло в капшуки, позаховуєм в кишені — та й гайда додому! Та по дорозі й звернем в другу смугу, за великим граданом (проспектом), там була невеличка дерев’яна хатка, а в тій хатиночці жила німкеня з дочкою, — ото вона, було, зваре кофе, а ми нап’ємось, подякуємо та тоді вже йдемо в Академію, в наші майстерні, та й заходимось коло доброго заходу — мурувать Спаса та гострі верхи (?) виводить до години третьої або четвертої, поки пора обідать. А пообідавши, рисуємо часов до семи, а тоді нап’ємось чаю та й підем вештатися по великому градану або до знакомих у гості.
Дуже добре тоді жилося! Що то за добряча, що за щира людина був отой Штернберг! Боже мій, як згадаю, як то гарно, як весело було товаришувати з ним! Оце, було, гуляєм на градані, а товариство — малярі — нам назустріч, то один, то двійко, та й назбирається чималий гурт. От ми намовимось, куди звертать, та й підем — або до кого з товаришів, або в Академію, в майстерні, пробалакать вечір. Іноді, було, і Брюллов опиниться серед нашого гурту... Та люба, та щира розмова, як те море грає, золотом горить на сонці, гомонить та клекотить, так ми гучно та весело гайнуєм бесідою. А як коли посідаєм на човники та дмухнемо, було, на вольні острова! Раз якось намовились з Брюлловим погулять — рисувать, захотіли вже і по чарочці, на пристані коло Академії сіли в човник: Брюллов, я, Штернберг і Михайлов, і поплили... А /334/ день — не день, а рай Божий, ясний, тихий та веселий... Тільки чути рітинь (sic) жайвороній! Перевожчик добре гнав човен, доплили острова, висіли, а йому дали два карбованці і випровадили додому, наказав йому, щоб приплив за нами перед вечором. Ото ми й розташувались... І що то за день був золотий! І рисували й читали, бо Брюллов дуже любив читання: оце, було, як дома малює, то щоб хто-небудь читав йому, а він слуха та малює. Або як занедужа та лежить на ліжку, то теж щоб читали йому. І розмовляли, і співали, і пили по чарочці та заїдали усячиною. І дуже, дуже веселі були! От уже й вечоріє, і вечір, а перевожчика — нема; уже й ніч, а його не чуть... Коли, якраз опівночі, чуємо — плискоче веслами по воді, аж гульк — пливе човник до нашого берега... Приплив, а відтіля знялось три чоловіки, виступили на остров двоє з клунками, а третій з сапетиком в руках. То наше товариство; вони увечері вештались по лісу, на другім боці, та з того берега розчули наш галас, та ударились до Петербурга, захопили з собою всякої злагоди на човник та й прилаштувались до нас... От ніч іще сталась нам яснішою, і сон розігнався... А вранці дивимось — ще три човники прибилось до нас з товариством; вони прочули, що ми на вольнім розволі з Брюлловим бенкетуєм, та цілісінькою батавою злаштувались додать нам і додали: привезли з собою кашовара з усякою знадобою і самоварами, і чого там не було... І знову таку бесіду зачинили, що й досі гикається, як згадаєш, чого там не переговорили... Що ще до Адама було, то й те згадували! Та отак ми — два дні з ясним сонечком і дві ночі з білолицим місяцем укупці — проярмаркували, а на третій, увечері, поплили додому спочивать. А про перевожчика дознали, що він за два карбованці упився, а про нас і забув... Боже-батьку, як згадаєш оте життя вольне, молоде, веселе! — наче сонця освіт розсвіте чорну хмару, осяє мою сумну душу, серце зрадіє, обновиться, як та Божа веселочка після тучі-грому від ясного сонечка, і гріє в високості! І туман, хмари-думи, як та павутина, спадуть з мозку.
А зимою частенько траплялось сидіти без копійки в холодних майстернях: ні в його, ні в мене нема ані півшеляга у кишені...
1 Корзиночка.
