[Спогади про Тараса Шевченка. — К.: Дніпро, 1982. — С. 40-47.]

Попередня     Головна     Наступна            





Ф. Г. Лебединцев

ПОБІЖНЕ ЗНАЙОМСТВО МОЄ З Т. Г. ШЕВЧЕНКОМ І МОЇ ПРО НЬОГО СПОГАДИ



...Ім’я Тараса стало відоме мені в юнацькі роки із спогадів про нього в нашій сім’ї, що стосувалися головним чином тієї пори його життя, коли до його християнського імені не прикладалося ще ніякого іншого, крім імені хлопця і погонича, коли він, не скінчивши навчання ні в школі дячка Петра Богорського, ні в хіромантика-диякона с. Майданівки, жив кілька років на невизначеному становищі чи то наймита, чи то приймака у священика с. Кирилівки о. Григорія Кошиця. Сім’я цього сусіда була близько знайома з нами, і якщо, наприклад, приїжджав до нас у гості о. Григорій із своєю дружиною Ксенією Прокопівною, то їхньою широкохвостою буланою кобилою найчастіше правив Тарас, майбутній український поет, він же годував її в нашій стайні й водив на водопій до Нечитайлового ставка. На тій самій кобилі привозив він сина о. Григорія Яся на навчання в Богуслав і згодом у Київ, а іноді возив сливи, яблука чи дині на продаж у сусідні містечка Бурти і Шполу, щоразу проїжджаючи через наше село. Під час одного із таких переїздів Тараса і Яся на Нечитайловому містку «спіткала лиха година»: чи віз, а чи місток підломився, не пам’ятаю, тільки сливи висипалися з воза у той ставок, у якому й курці втопитися було не можна, але й вилізти з нього важко. Прибігали вони до нас просити «поратунку», як казала матушка Ксенія /41/ Прокопівна, і довго витягали сливи з болота й полоскали їх у болотяній же воді. Пригадую, ця торговельна експедиція закінчилася невдало: так звані ранні сливи не витримали далекого переїзду, і оскільки вони побували ще й у болоті, то й ціна їм була гріш. Тарасу і Ясю дісталося, здається, на бублики від ощадливого, навіть трохи скупого й вимогливого о. Григорія, хоча громада околиці звинувачувала саме його за те, що він здумав транспортувати в далеку дорогу такий ніжний продукт, і навіть сама матушка Ксенія Прокопівна не схвалювала, по суті, такого сміливого й ризикованого проекту свого «пана», доводячи, що бог родить ранні сливи «на всякого долю» і що добрі люди віддають їх за спасибі, а лишок — навіть собакам і свиням. Та о. Григорій був оригінальний саме тим, що чужих доказів, а тим більше доказів свого подружжя, не визнавав, дивився на речі взагалі по-філософському або ж з економічного погляду.

Чи доводилось мені бачити коли-небудь Шевченка в такому первісному приниженому становищі, ніяк не можу пригадати; не можу також напевно сказати, яке було життя Тараса у о. Григорія, як довго і на яких умовах він жив у нього. Спочатку, за малим віком, був він креденсовим (буфетником), як казав жартома, тобто чистив і ховав у шафу ножі й виделки, перемивав тарілки і ложки, топив грубку в покоях, був на дрібних побігеньках по селу та в полі, вечорами повторював псалтир і читав житіє святих, у вільні години малював вуглиною на коморі й стайні півнів, людей, церкву і навіть київську дзвіницю, а потім його почали використовувати і на всіх інших господарських і польових роботах і навіть виряджати у самостійні й відповідальні поїздки з Ясем у школи та на ярмарки. Чи одержував Тарас за свою працю і послуги якусь платню, не знаю; думаю, що спочатку, будучи ще хлопцем, він не мав ніякої грошової винагороди, як сирота, котрого треба було одягти й прогодувати, і як не навчений ще і малоздатний до роботи. Та й пізніше найомна плата його не могла бути набагато більшою: в ті роки дужий парубок на хазяйській одежі одержував 15 — 20 карбованців асигнаціями на рік, а хлопчик років шістнадцяти, з жартівливим прізвиськом «креденсового», служив у нас приблизно тоді ж за три карбованці асигнаціями на рік.

Близько знаючи священика Кошиця та його дружину, можна безпомилково твердити, що на тодішній селянський побут підліток Тарас ніде не міг би знайти кращого притулку, ніж у домі парафіяльного батюшки, і що життя його тут (а жив він, треба гадати, не менше трьох років) було набагато зручнішим та безтурботнішим, ніж життя інших, навіть хазяйських синів його віку. О. Григорій був хороший, розпорядливий хазяїн, і якщо був суворий і вимогливий, то, звичайно, більше на словах, бо про ті покарання і катування, яких зазнавали невиправні й ледачі кріпаки на панщині, тут не могло бути й мови; що ж до матушки, то це була ідеальна жінка, надзвичайно добра, лагідна, поступлива, турботлива, вона піклувалася про все і про всіх. У такої хазяйки робітникам не могло бути погано, а щодо харчування, то їм могли позаздрити й хазяйські діти. Непосильною працею своїх наймитів священики ніколи не обтяжували, щоправда, й без діла сидіти не доводилось, бо господарство їхнє було більшим за селянське і становило головне джерело їхнього достатку. Можна з цілковитою впевненістю припускати, що свої кращі /42/ моральні погляди та ідеали наш поет виніс звідси... Тим дивніше, що небіжчик Тарас Григорович, зобов’язаний, можливо, найкращими роками свого життя о. Григорію Кошицю та його дружині, жодним словом не згадав про них ні в своїй автобіографії, ні в бесідах зі мною... Чи не тому, що він взагалі не любив згадувати своє сирітське принижене життя? Не згадував він і про свою старшу сестру Катерину, на противагу Ярині, яку величав «печатно» великомученицею. Її, тобто старшу сестру Тараса, звали у нас «Катрею гугнявою», бо вона від природи чи від хвороби якоїсь гугнявила. Після того, як Тарас незадовго до свого заслання побував на батьківщині і в неї, Катрі, вона, згадуючи його дитинство, розповідала моїй матері про його блукання в дитячі роки з Кирилівки в Зелену, тобто од вітчима до старшої сестри і назад. «Приблудою його, матушечко, звали, єй-богу. Було оце й не видно, як воно рип і ввійде тихенько до хати, сяде собі на лаві та все мовчить. Нічого в світі у нього не допитаєшся: чи його прогнали відтіля, чи його били, чи їсти йому не давали. Було, манівцями ходить, геть попід дібровою, та через Гарбузів яр, та через левади, та могилками. І як прийшло раз воно, то так впало грудочкою і заснуло на лаві, а я як загляну йому в голову, аж у його, пробачайте, матушечко, в голові... як у свинячому стегні... Еге, отаке було, а далі вистербало... Ніхто й не сподівався з нього чоловіка».

Цього єдиного разу Тарас Григорович був у нас в домі, але мене тоді не було там, і я, звичайно, дуже шкодував, що мені не довелось побачити його. Проводжав його від нас у найближче село Княжу на поштову станцію один із моїх старших братів. Пора була вечірня; обабіч дороги ріс густий, листяний ліс Довжок, з версту завширшки. «Коли в’їхали ми в ліс, — розповідав мені брат, — зовсім стемніло. Я їхав із Шевченком, слідом — брат його Микита з іншим родичем. Раптом Тарас спохватився свого кисета з тютюном і ніде не може його знайти. Спинили коней, злізли з брички і заходилися шукати, присвічуючи сірниками, що швидко гасли. Микита, зупинившись позаду, нетерпляче чекав закінчення наших пошуків, усе питаючи брата, щó він загубив.

— Та яка там згуба? — крикнув він іще раз Тарасу.

— Та капшук з тютюном десь дівся, — відказав той йому.

— Тьху! — відізвався на це Микита, — катзна-що шукають. — І крикнув родичу: „Звертай“, звернули з дороги і помчали вперед».

Традиційну в минулому козацтві люльку бідне селянство тепер зневажало, принаймні в наших сусідніх селах, як пусту панську забаву, часто небезпечну, якщо поблизу була солома. От чому Микита презирливо поставився до братового захоплення тютюном і до втрати кисета. Коли ти не пан, то й не личить тобі панським химерам віддаватися, — так, звичайно, міркував собі Микита.

Менше ніж через рік після цього Тарас Григорович Шевченко був уже заарештований, а потім опинився на засланні в Новопетровському укріпленні. Мене дуже цікавила доля незнайомого земляка-поета. Я прочитав уже його «Гайдамаків» і «Катерину» й пройнявся величезною повагою до його таланту. Жадібно слухав я розповіді про його дитинство, навчання, викуп, про портрет генерала, проданий ним на вивіску, та про його власний портрет у солдатському одязі, надісланий із заслання якомусь приятелеві замість листа у відповідь на запитання про життя-буття, з на/43/солодою читав його ненадруковані вірші, що переходили з рук до рук. Закінчилося моє навчання, Тарасове заслання. Я побував уже на службі, далеко від рідних, і встиг перебратися в дорогий мені Київ. Прочитав нарешті «Наймичку» й не повірив вигаданій Кулішем історії про походження цієї поеми. Яка тут степова панночка! «Одури, Пантелимоне, того, в кого носа нема!» — думав я сам собі, бачачи в кожному слові «Наймички» не панночку, а вусатого Кобзаря.

Настав 1859 рік. Під час канікул я опинився чомусь у Києві, а не в батьків; опинився тут і Тарас Григорович, приставлений сюди під арештом черкаським справником Табачниковим після відомої катехізації із зернами, влаштованої Тарасом у якійсь корчмі... Ця сумна історія могла б, кажуть, не мати наслідків, але тут приплуталось нібито особисте самолюбство справника, необережно зачеплене Шевченком. Справник, бачте, полюбляв у години дозвілля віддаватися віршуванню, і коли Тараса привели до нього, то він, розпитавши, заспокоїв його, навіть нагодував обідом, а після обіду віддав йому на суд кілька своїх віршів, вийнявши їх із столика, біля якого вони сиділи. Тарас, прослухавши один чи два вірші і бувши у веселому настрої, взяв із рук справника зошит його віршів, поклав назад у шухляду, з якої їх було вийнято, і, замкнувши на ключ, викинув ключа у розчинене вікно, порадивши невизнаному поетові не шукати його. Ображений справник сказав щось гостре Шевченку, той відповів тим же. Справник у старій стереотипній формі наголосив на своєму службовому становищі. Шевченко відповів: «Дурний ти з твоїм...» Тоді справник вдався до правосуддя, і раба божого Тараса приставили у Київ, а тут посадили в кріпость. Поки відповідні власті розглядали справу про невдале Тарасове ворожіння на зерні, його випросив до себе на поруки мій шкільний товариш священик Юхим Ботвиновський, якому М. С. Лєсков у своїх «Печерських антиках» присвятив кілька сторінок.

Було 1 серпня, свято походження чесних древ животворящого хреста. На Подолі, у церкві братського монастиря, служив літургію нинішній петербурзький, а тоді київський митрополит Ісидор, а звідти вирушав традиційний хресний хід на Дніпро для освячення води. Я взяв участь у церемонії і йшов поряд із процесією. Тут підморгнув мені о. Юхим, який ішов у процесії. Я наблизився до нього, а він шепоче мені: «Тебе Тарас шукає». — «Де, що і як?» — питаю я, не знаючи, що сталося, і о. Юхим коротко переказав мені всю історію привезення, як він висловився, «чесних мощів Тараса» до Києва й перебування їх у нього на поруках. Я висловив намір особисто того ж дня піти поклонитися великому поетові, але о. Юхим відмовив мене від цього. «Загуляв, — каже, — козак з горя та з печалі. Десь тиняється по ярах та горах... Не ночує навіть інколи в мене; і сьогодні його нема вдома. Жди, поки сам забреде до тебе». Я чекав три дні, навідався сам, але й хазяїна вдома не застав.

6 серпня, в день спасу господня, на Подолі сталася велика пожежа. Я пішов на пожарище майже в сутінках і несподівано зустрів там о. Юхима; він одразу ж посадив мене на свій віз і доставив до себе в Старий Київ для побачення з Тарасом. У мене мимоволі закалатало серце при думці, що скоро побачу людину, яку я давно шанував у душі за незрівнянний талант; молода уява малювала його в якихось химерних, надзвичайних рисах; я думав про першу зустріч, перше привітання, /44/ і, признаюся, ніяковів і не знав, з чого почати!. [Та ба! невдовзі всі мрії розвіялися, як дим, перед глибоко-сумною картиною:] Тараса, якого не було в кімнатах, ми знайшли незабаром у ранньому і не зовсім невинному сні. [Ця обставина аніскільки, звісно, не зменшила моєї глибокої поваги до поета і щирих моїх симпатій до нього, проте сповнило невимовним ніяковінням.] Я вирішив за краще піти в кімнати. Не менше за мене зніяковів і Тарас Григорович, коли, насилу розбурканий о. Юхимом, увійшов із ним до кімнати й побачив мене. «Ох, Зелена, Зелена!» — зітхаючи, повторював він, то дивлячись на мене, то схиляючи голову на груди. Хоча привітний хазяїн поспішив розворушити нас наливочкою, та розмова цього разу ніяк не клеїлась, і я незабаром пішов до себе на квартиру.

Наступного дня, годині о п’ятій пополудні, Тарас Григорович прийшов до мене, і тут уже ми розбалакалися не по-вчорашньому. Майже одразу він заговорив про задумане тоді в Петербурзі видання «Основи», її завдання і мету, про сили, засоби і т. ін. Я в свою чергу сповістив Тараса Григоровича, що у нас готується періодичне видання, духовне і навіть соціальне, але з місцевим історико-літературним і церковно-проповідницьким відділами, на жаль, майже не здійсненими потім на ділі. Тарас Григорович поставився до нашого починання дуже доброзичливо і схвально, бажав нам повного успіху, та водночас, говорячи про своє петербурзьке видання, ширше і більш місцеве за своїм завданням, заохочував мене до участі в ньому, просив назвати інших, бажаючих працювати на цьому полі діяльності. Важко мені було дати хоч якусь задовільну відповідь на теплі задушевні слова земляка-поета; ніхто в нашому зачарованому гуртку не вмочував ще пера для друку, сам я також нічого не писав і не друкував, крім однієї маленької статейки, що випадково й без мого відома потрапила того року в «Русскую беседу». Був, правда, в мене тоді один невеличкий твір, написаний мною по-малоросійськи як зразок для підтримки місцевої ідеї, яку я провадив у програмі нашого видання; та, побоюючись долі віршів Табачникова, я не одразу й після деякого зусилля над собою зважився показати її великому моєму гостю. Він попросив мене прочитати, і не встиг я закінчити, як він обома руками взяв її з моїх рук і, кладучи у свою кишеню, сказав: «Тепер хоть ви мені що, а вже я вам і до віку вічного не оддам». Так і не віддав він мені отого мого рукописання, повіз його із собою до Петербурга, читав землякам, захоплювався чистотою мови, її ритмом, речитативом, як казав він мені сам і як писали мені інші. Він не міг надивуватись, як зберіг я, пройшовши школу, таку чисту народну мову, а мене дивувало саме це здивування. «Це ж та сама рідна мова, якої навчила нас одна мати — Зелена Діброва, — думав я, звертаючись подумки до поета, який дав безсмертні взірці мови, — тільки володіємо ми нею не однаково, бо не однаковими талантами наділив нас бог». Трохи пізніше, коли з виданням «Основи» заговорили в ній різними мовами під назвою малоруської, я зрозумів, чому здивувала Шевченка моя немудра мова.

Не пам’ятаю, чи цього разу, чи під час інших відвідин, Тарас Григорович розповів мені, як спочатку зчудували його надіслані йому П. О. Кулішем у Нижній Новгород відомі «Народні оповідання Марка Вовчка» з його передмовою. «Сиджу я, бачите, в Нижньому та виглядаю того розрішенія (їхати в Москву), як стара баба літа. Коли це присилає Пантелимон оті оповідання і так уже їх захваляє та просить, щоб я їх прочитав і сказав своє слово. Я, звичайно, починаю спершу, з передмови. І двох сторіночок не прочитав, згорнув та й кинув за лаву. «Тьху, — /45/ кажу, — хіба не видно Кулішевої роботи». Лежали вони там кілька неділь. Коли знов пише до мене Куліш, нагадує та просить, щоб скоріше перечитав або хоть так завернув. Тоді я розкрив посередині і читаю. «Е, — кажу собі, — це вже не Кулішева мова» і, перечитавши до остатку, благословив обома руками».

У ці перші дні мого побачення з Тарасом Григоровичем він одержав звістку про те, що справа його наближається до благополучного кінця і що йому буде дозволено вільно виїхати куди схоче. Тарас Григорович помітно звеселів і невдовзі перейшов жити від о. Ботвиновського до фотографа Гудовського, що мешкав на розі Маложитомирської вулиці з боку Хрещатика. Тут мені довелося побувати в нього ще двічі за особливим його дорученням. Він просив мене пошукати, чи не знайдеться де в Києві список його поеми «Іван Гус», просив також принести йому почитати великий зошит малоруських віршів покійного нині професора К. Д. Думитрашка. Розшуки «Гуса» виявилися зовсім марними, а з приводу віршів Думитрашка, які ми читали разом, він висловив жаль, що така, безперечно, обдарована людина надумала перекладати віршами оригінальні народні легенди, через що іноді вони зовсім втрачали свій натуральний букет. Набагато більшу послугу, казав Тарас Григорович, зробив би ваш поет науці, коли б записав дослівно всі ці легенди й оповіді такими, якими вони живуть в устах народу.

Розшукуючи «Гуса», Шевченко пригадував деякі місця з цієї поеми і мугикав їх про себе, але й те, що можна було почути, давно вивітрилося з моєї пам’яті. Пам’ятаю, що, мешкаючи ще в о. Юхима Ботвиновського, він записав олівцем на клаптику паперу такі вірші з тиради про папу:


І на апостольськім престолі

Чернець годований сидить.

Людською кров’ю він шинкує

І рай у найми оддає...

О милий боже! Суд твій всує

І всує царствіє твоє.


З приводу тих же розшуків довелося Тарасові Григоровичу познайомитися із столоначальником київської консисторії Данилом Кириловичем Поставським і почути від нього багато малоруських анекдотів, яких він доти ніколи не чув. Серед них особливо зацікавив його анекдот про молоду канонархиню жіночого монастиря, яка з допомогою приспівів до стихирів сповіщала своїй подрузі про побачення, яке чекало її. Розповідаючи цей анекдот під час прогулянки Хрещатиком, Тарас Григорович так захопився ним, що, забуваючи про перехожих, досить голосно наспівував: «Мене ждуть праведниці, а тебе, Палажко, на горі семінаристи ждуть, дондеже» і т. п.

За короткий час мого знайомства з Тарасом Григоровичем нагодилося мені бути разом з ним на одному сімейному обіді, а вдруге — на скромному гулянні на Оболоні поблизу Почайни. Дуже гостинний хазяїн, який запросив Тараса Григоровича на обід, захотів дотримати всіх предківських церемоній частування, [тому пили «стуканця» справжньої запіканки на калгані і баддяні, пили до борщу і після борщу, пили тому, що риба в воді плавала, і тому, що вона воду любила, полоскали зуби і на потуху пили. *] День був страшенно жаркий, у кімнаті — задуха; на кінець обіду Тарас Григорович помітно ослаб. Коли потім заміжня дочка хазяїна сіла за фортепіано і під акомпанемент його заспі-/46/вала популярні тоді «Віють вітри» і «їхав козак за Дунай» (видань народних пісень з музикою тоді ще зовсім не було), він почав невимушено і з деяким роздратуванням осуджувати увесь цей спадок гр. Сарті та інших італійсько-малоруських композиторів...

Зовсім інакше минуло чаювання на Почайні, влаштоване молодими шанувальниками таланту Шевченка із чиновницького і педагогічного гуртків. Компанія була невелика; зібралися люди близькі; пили чай, посідавши на траві, й розмовляли про красу київської природи та України взагалі, про минувшину, про багатства народної поезії, про необхідність збирати пам’ятки народної творчості і т. інш., і т. інш. Нічого зайвого не було ні в розмові, ні в частуванні; вечір минув живо, і всі були задоволені. Дорогий наш гість був спочатку задумливий і мовчазний, потім мало-помалу розговорився, захоплювався Дніпром, Почайною, краєвидами Києва, Андріївської церкви, Щекавиці, а коли сонце сховалося за гори, легкий туман пішов по Оболонню і вгорі на чистому небі почали з’являтися то там, то сям яскраві зірки, Шевченко, стоячи обличчям до заходу, своїм чистим, сріблястим, трохи тремтливим голосом заспівав свою улюблену пісню «Ой зійди, зійди, ти вечірняя зіронько». І співав він так натхненно, з таким глибоким почуттям, що звуки цієї пісні ще й тепер, через 26 років, лунають у моїх ушах. Повітря поступово холоднішало; серпень нагадував про себе, і ми поспішили додому.

Шевченко виїхав з Києва до Петербурга так швидко і несподівано, що я не міг ні попрощатися з ним, ні провести його. З Петербурга він надіслав мені свою фотокартку, зняту Гудовським, і два примірники «Кобзаря», що тоді вийшов. Другий примірник він просив мене передати проф. М. Д. Іванишеву, його так би мовити товаришу по службі в Комісії для розгляду давніх актів. Покійний Іванишев, поряд з яким я квартирував, прийняв подарунок Шевченка із звичайним своїм зоїльством, через яке він заради красного слівця не милував іноді й рідного батька.

— А, це наш славний поет! Скажіть, яку товстелезну книгу написав. Мабуть, недаремно там його фухтелями пригощали...

Я не заперечував великовченому професорові, досить добре знаючи його натуру і те, що за цими їдкими словами приховуються найвірніші судження про людину, яких він, проте, здебільшого не мав звички висловлювати.

Минуло понад півтора року; я готувався почати сімейне життя. Саме в цей час привезли до Києва покійного вже Шевченка. Мені було тоді не до похорону і не до проводів; я ледве міг побувати на похоронній відправі і провести труну до пароплава. Тому й спогадів у мене про цей час лишилося небагато. Були в мене В. Г. Шевченко і художник Честахівський тоді, коли труну покійного лишили за Дніпром, і розмовляли зі мною та братом про якісь ускладнення під час провезення тіла через Київ та про місце поховання, яке остаточно обрали біля Канева. Не пам’ятаю, скільки днів труна Шевченка простояла в Києві, але коли її везли набережним шосе з-за Дніпра до церкви Різдва Христова і назад до пароплава, збиралися величезні юрби народу, та й взагалі в ті дні у Києві було значне збудження в деяких гуртках. Під час відправи церква була повнісінька, Олександрівська вулиця заповнена найстрокатігпою публікою.../47/

Незадовго до того, як привезли тіло Шевченка до Києва, я поїхав на батьківщину й побував востаннє в о. Григорія і Ксенії Прокопівни Кошицевих. Дійшла й туди звістка про смерть Тараса, що жив колись у них, і про те, як вшановували його після смерті. О. Григорій і тепер не міг визнати в своєму колишньому наймиті якогось безсмертного поета і судив про нього тільки як про простого наймита, яким зостався той у його спогадах.

...Після розпродажу майна Т. Г. Шевченка мені переслали з Петербурга літній парусиновий костюм його, який і досі зберігається в мене.







Ф. Г. Лебединцев

ПОБІЖНЕ ЗНАЙОМСТВО МОЄ З Т. Г. ШЕВЧЕНКОМ І МОЇ ПРО НЬОГО СПОГАДИ


Вперше надруковано під псевдонімом Ф. Лобода в журн. «Киевская старина», 1887, кн. 11, с. 563 — 577. Подається за першодруком.

Лебединцев Феофан Гаврилович (літ. псевдонім Ф. Лобода; 1828 — 1888) — український історик буржуазно-ліберального напряму. Видавець і редактор журн. «Киевская старина» (1882 — 1887); опублікував ряд дослідницьких і документальних матеріалів про поета.

Не згадував він і про... сестру Катерину... — Про сестру Катерину Шевченко з великою теплотою згадував у повісті «Княгиня».

...його блукання... од вітчима до старшої сестри... — Тут помилка; треба «від мачухи».

...про портрет генерала, проданий ним на вивіску... — Цю вигадку (ходячий анекдот, кимось прикладений до Шевченка) повторювало кілька мемуаристів, зокрема П. Мартос, П. Селецький та ін. З справжніми обставинами, викупу Шевченка з кріпацтва вона не має нічого спільного. За свідченням М. Костомарова та М. Лазаревського, Шевченко рішуче її заперечував. Про те, як виник у К. Брюллова намір викупити Шевченка з кріпацтва й надати йому змогу навчатися в Академії мистецтв, див. записи в щоденнику А. М. Мокрицького.

Прочитав... «Наймичку» й не повірив вигаданій Кулішем історії... — П. О. Куліш видав у 1856 і 1857 роках у Петербурзі, коли друкувати Шевченка було ще заборонено, двотомний літературно-фольклорний збірник «Записки о Южной Руси», в другому томі якого, не називаючи прізвища Шевченка, опублікував його поему «Наймичка» як твір нібито невідомого автора, випадково знайдений видавцем в альбомі панночки-хуторянки. Лишив спогади про Шевченка. Характеристику поглядів, діяльності й творчості Куліша див. у примітці на с. 432 — 433.

...після відомої катехізації із зернами... — Мається на увазі наочний спосіб Шевченкової агітації серед селян. Поет брав жменю гороху або якогось зерна: пшениці, жита. Одну зернину клав на стіл і говорив: «Оце цар»; клав ще кілька навколо: «А оце пани», — а тоді, засипаючи все це жменею зерна, говорив: «А оце ми, громада, люди простії. Шукайте тепер царя і панів! Де вона?»

Ботвиновський Юхим Георгійович — священик київської Святотроїцької церкви. Познайомився з Шевченком на початку серпня 1859 р. у київського художника і фотографа, товариша Шевченка по навчанню в Академії мистецтв — І. Гудовського.

...про задумане... видання «Основи»... — «Основа» — перший український громадсько-політичний та літературно-мистецький журнал. Виходив у Петербурзі в 1861 — 1862 роках. У його підготовці Шевченко брав безпосередню й активну участь. В «Основі» друкувалися твори Шевченка, Марка Вовчка, С. Руданського, Л. Глібова, А. Свидницького та ін.

Думитрашко Костянтин Данилович (1814 — 1886) — український поет і пе-/410/рекладач, професор Київської семінарії. Автор збірки поезій «Бандурист», поеми «Жабомишодраківка» («Батрахоміомахія», 1859), балад, пісні «Чорнії брови, карії очі».

Сарті Джузеппе (1729 — 1802) — італійський композитор, з 1784 p. — придворний капельмейстер у Петербурзі.

Іванишев Микола Дмитрович (1811 — 1874) — український буржуазний історик права, професор, а в 1862 — 1865 роках — ректор Київського університету. Один із засновників Тимчасової комісії для розгляду давніх актів, у якій на посаді художника працював Шевченко. Влітку 1846 р. провадив розкопки могили Переп’ят поблизу Фастова на Київщині, в яких брав участь Шевченко.

...літній парусиновий костюм його... досі зберігається в мене... — Тепер зберігається в Літературно-меморіальному будинку-музеї Т. Шевченка в Києві.


* Відсутні фрагменти додано за іншим виданням. — Прим. litopys.kiev.ua










Попередня     Головна     Наступна            


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.