[Спогади про Тараса Шевченка. — К.: Дніпро, 1982. — С. 107-112.]

Попередня     Головна     Наступна            





В. Л. Беренштам

Т. Г. ШЕВЧЕНКО І ПРОСТОЛЮДИНИ, ЙОГО ЗНАЙОМІ



У житті Т. Г. Шевченка роки від звільнення його з кріпацтва в 1838 р. до сумної катастрофи 1847 р. є періодом, на жаль, недостатньо висвітленим біографами й опублікованими матеріалами. На цей час припадає цілий ряд чудових творів, що відзначаються видатними художніми достоїнствами, незважаючи на те, що їхня прекрасна мова, яка увібрала в себе багатющу народну поезію, тільки незадовго перед цим стала мовою художньої літератури. До певної міри художня форма цих творів є результатом попередньої діяльності в галузі слова і в цьому розумінні її походження має ще стати предметом дослідження, яке, на жаль, досі ледь тільки почалося. Але художні достоїнства залежать і від обдарованості їхнього творця та його поетичного натхнення, тобто таких явищ, які надто важко дослідити й пояснити.

Цього не можна сказати про саму особу Шевченка, що несамохіть вражає читача його творів. Недавній кріпак, панський козачок, хлопець, якого сувора доля «взяла маленького за руку і в школу одвела до п’яного дяка в науку», постає перед нами у своїх віршах цього періоду у всеозброєнні багатьох знань, з широкою загальною освітою і з ідеями, які ставлять його у перші лави найпередовіших людей тієї епохи. Це явище і донині лишається загадковим, хоча, здавалося б, воно значно доступніше дослідженню і поясненню. Можна, певна річ, значну частку цього ідейного розвитку поета віднести до того національного середовища, з якого він вийшов, від якого засвоїв перші враження і матеріали для майбутнього світогляду. Середовище це у своїй колективній творчості та історичному минулому не раз виявляло поривання до таких ідеалів, які й тепер залишаються дорогими для передового європейця; але ці ідеали довго живуть у народній масі, мало проявляючись, вони перебувають ніби в прихованому стані, а відкрито і яскраво виступають лише в моменти сильного народного збудження, викликаного історичними катастрофами. Вплив рідного середовища усвідомлював сам Шевченко, він не раз вказував на нього, як на джерело своїх знань, переконань і праг-/108/нень, але дослідники поки що не виділили із загальної скарбниці тих ідей, якими народ або люди з народу наділили українського поета для створення його широкого світогляду.

Під час перебування Шевченка в Академії мистецтв для учнів був обов’язковим загальноосвітній курс. Що дав він Шевченку? Цього питання поки що зовсім не торкались біографи. Судячи з розповідей багатьох однолітків Шевченка, з рівня їхньої загальної освіти і розвитку, слід гадати, що дуже мало; поет міг винести звідти лише елементарні, далеко не систематичні відомості з різних навчальних предметів.

Незрівнянно більше дала йому геніальна сприйнятливість, властива небагатьом обранцям долі, та сприйнятливість, завдяки якій вони зі слів і фактів, схоплених на льоту, відновлюють давно зниклі образи, створюють свій світогляд, виступають у всеозброєнні передових ідей, для засвоєння і створення яких іншим, звичайним людям потрібні роки посиленої праці. Способи сприймання геніальних людей з трудом піддаються вивченню, але зате набагато легше визначити матеріал, з якого вони могли черпати свої знання та ідеї. Для цього слід вивчати середовище, в якому вони жили, тих людей, з якими вони зустрічались, з якими найближче сходились, ділились думками і прагненнями. Середовище, що оточувало Шевченка після викупу його з кріпацької неволі, ще мало досліджене з цього боку; ще й тепер ми не можемо сказати напевно, якими знаннями й ідеями воно наділяло Шевченка. Останній у ці роки не раз їздив на Україну, у столиці і провінції він зійшовся з багатьма видатними письменниками, вченими, художниками і громадськими діячами; багато з них користуються цілком заслуженою популярністю, самі стали предметом вивчення, від інших до нас дійшли тільки їхні імена, які мало про що говорять; відносно всіх них ми можемо сказати, що вплив їхніх особистостей, характерів, знань і ідей на Шевченка ще мало досліджений, мало для цього зібрано й матеріалів. Ми не можемо навіть вказати всіх місцевостей, де побував Шевченко під час своїх поїздок на південь, не знаємо, де, коли і скільки часу він пробув у тому чи іншому місці, не знаємо і деяких осіб, з якими він спізнавався під час цих екскурсій. А час минає, вмирають ті нечисленні люди, які були особисто знайомі з Шевченком, зберегли про нього спогади чи якісь матеріали. Треба поквапитись із записуванням цих спогадів, із збиранням письмових матеріалів, інакше все це безслідно зникне.

3. огляду на всі ці міркування під час мого перебування в Сорочинцях, Миргородського повіту, Полтавської губернії, випадково дізнався, що в цьому містечку живе старий кухар, котрий добре пам’ятає Шевченка і шанує його пам’ять. Це мене дуже зацікавило. Тарас Григорович при ньому гостював у поміщика Лук’яновича, який згадується в біографіях Шевченка і його листах. Я вирішив розшукати цього кухаря й розпитати в нього про Лук’яновича. Виявилося, що цей кухар живе в невеликій садибі, придбаній ним у Сорочинцях; засоби до життя дає йому, окрім городу, його професія, оскільки землевласники та обивателі містечка й околиць часто наймають його за 5 — 10 крб. на добу готувати різні страви в урочистих випадках, як-от: весілля, іменини, бали тощо.

Кухарю Арсену Татарчуку зараз сімдесят шість років. У зовнішності його передусім звертає на себе увагу надто великий синюватий, так зва-/109/ний бургундський ніс. Звичайно вважають, що такі носи свідчать про надмірне вживання спиртних напоїв, але в даному випадку це не підтверджується: ті, хто давно знає Татарчука, свідчать, що він завжди відзначався тверезістю. При тривалішій зустрічі потворність носа немовби згладжується — високий зріст і ставна постать старого, його гарне високе чоло, розумні, ще й тепер променисті очі і свіжий, зовсім не старечий колір обличчя роблять його зовнішність примітною і дуже симпатичною; до того ж він такий бадьорий і дужий, що вгадати його похилий вік було б не легко. Дружина його Горпина на десять років молодша; це висока, ще й тепер струнка жінка, з помітними слідами колишньої вроди; вона також дуже моложава і бадьора.

Розмовляє Татарчук українською мовою з домішкою російських слів, іноді намагається розмовляти російською, але дуже невдало; дружина його розмовляє лише українською. Обоє неписьменні. У чистій кімнаті навпроти входу посеред стіни красується літографічний портрет Шевченка, видання Мюнстера, поряд з портретом імператора Олександра II.

Коли я заговорив про поета, мої співбесідники одразу пожвавішали. Чоловікові спогади про нього постійно намагалась доповнити дружина. Обоє добре пам’ятають Шевченка, його ім’я і по-батькові, його невисокий зріст і міцну статуру. За їх розповіддю, Тарас Григорович приїхав до них разом з їхнім власником О. А. Лук’яновичем в с. Мар’янське, інакше Шимкове, Миргородського повіту у квітні 1842 чи 1843 року. Незважаючи на мої слова, що Шевченко жив у Мар’янському в 1845 р. (це видно з дати під поемою «Невольник»), Татарчуки наполягали, що поет був у їхнього пана не пізніше літа 1843 р. Лук’янович запросив до себе Шевченка як живописця для змалювання портретів усіх членів своєї сім’ї. Художник виконав замовлення, та коли робота була вже закінчена, у пана не виявилося грошей для розрахунку, і тому господарі наполегливо вмовляли свого гостя продовжити своє перебування в Мар’янському. Тільки в листопаді з’явилися гроші, а разом з тим і плата за портрети, після чого він і поїхав.

Жив Шевченко в Мар’янському в окремому, відведеному йому приміщенні; до нього приставили козачка, але від його послуг Тарас Григорович майже завжди відмовлявся. Він вставав удосвіта й одразу брався за роботу. Татарчуки особливо відзначають його працьовитість. За їхніми словами, у вільний від малювання портретів час він майже завжди вдень залишався у своїй кімнаті, постійно читав книжки, які брав із панської бібліотеки, або ж писав листи чи щось інше; лише зрідка блукав околицями, при цьому часто зупинявся, вдивлявся в якісь віддалені предмети, змальовував різні краєвиди. Снідав і обідав він разом з панами, і за весь час Татарчуки жодного разу не чули про його нетверезість. У Мар’янському Шевченко весь час залишався майже безвиїзно, лише зрідка він разом з Лук’яновичем їздив у с. Злодіївку для купання в р. Пслі, причому вони іноді заїжджали до місцевого поміщика Замятіна; окрім того, Шевченко двічі їздив кіньми Лук’яновича в м. Яготин до княжни Рєпніної і залишався у неї на чотири-п’ять днів; більше він, за спогадами Татарчуків, за весь час свого перебування в Мар’янському нікуди не їздив. Зі знайомими Лук’яновича він не зближувався — вважав за краще водити знайомство з священиками; всі вони дуже любили і поважали /110/ Шевченка, а священик с. Устивиці о. Бабичов одного разу за обідом у Лук’яновича сказав: «Тарасе Григоровичу І Вашого розуму хоч би на двадцять чоловік роздати, всім вистачило б!» Шевченко у відповідь розсміявся.

Але найохочіше сходився Шевченко з дворовими і селянами в Мар’янському; майже всіх знав на ім’я, дуже зблизився з багатьма з них. Часто вечорами навідувався він «на вулицю». Появу його в цих випадках завжди всі присутні чекали з нетерпінням, прихід його всі вітали. У ці вечори час минав непомітно: Шевченко і сам дуже пожвавлювався, він багато розповідав про минуле України, про подвиги козаків, про боротьбу їх з турками і панами. Говорив він про своє селянське походження і викуп, але про те, як і коли знову повернеться воля закріпаченому люду, не згадував. До дівчат і молодиць ніколи не залицявся, навпаки, з ними поводився так само, як і з парубками і чоловіками. Іноді він запрошував на свій кошт музики, тоді бувало дуже весело; сам Шевченко дуже любив, щоб усі присутні співали й танцювали. Із пісень йому особливо подобалась та, де співається:


Ой хто лиха не знав,

Да нехай мене спитає 1,


Він майже завжди пропонував проспівати і повторити йому пісню.

Особливої близькості Шевченка до Лук’яновича Татарчуки не помітили. Що ж до останнього, то, за їхніми розповідями, батько його був спочатку віце-губернатором у Пермі, потім губернатором у Симбірську, звідки перевів 30 родин росіян у свій маєток в Мар’янське; це був, проте, дуже добрий старий: усім дворовим, яких у нього було до 150 чол., він призначив платню, а дуже старим — пенсію. Його старшому сину Олександру Андрійовичу, тому самому, у якого гостював Шевченко, від батька дісталося 1000 душ у Полтавській губ., а після звільнення селян у нього і в дружини було 1000 десятин у Полтавській і 5000 десятин у Херсонській губерніях. Він довго (24 роки) служив у гусарському полку, потім вийшов у відставку й оселився в Мар’янському. Протягом 12 років він був миргородським предводителем дворянства, а згодом і губернським гласним 2.



1 Чумацька пісня.

2 Див.: «Киевская старина», 1899 г., № 1. Документи, известия и заметки, с. 5.



У с. Злодіївці місцевому поміщику Замятіну від батька, поважного генерала, дісталась велика бібліотека. Новий власник зовсім не дорожив нею, вона була звалена в коморі, кухарі використовували її для тістечок. Ось цю бібліотеку, в якій усі книги були в дорогих шкіряних палітурках, купив Лук’янович за 300 крб.; книги були перевезені в Мар’янське на 7 паровицях, і для них відведено дві кімнати в просторому будинку власника. Мешкаючи у Лук’яновича, Шевченко постійно користувався нею.

Спочатку Олександр Андрійович дуже добре ставився до селян і лише коли-не-коли карав їх; під час перебування Шевченка покарань зовсім не було. Потім, під старість, поміщик став дуже суворим. Коли, траплялося, хто-небудь його розсердить або ж коли він бував у поганому на-/111/строї, то всі дворові тремтіли, остерігали один одного і ховалися, щоб не потрапити йому на очі. У такі дні в кожному, хто зустрінеться йому, завжди, бувало, він знайде яку-небудь провину і призначить жорстоку «секуцію» на стайні. «Ви не пан, а кат», — сказав йому один із переселених його батьком росіян; за це зухвальця нещадно відшмагала, а потім, коли він одужав, віддали в рекрути.

Лук’янович ні в чому собі не відмовляв, жив як «царьок» у Миргороді і в себе в Мар’янському. Він постійно виписував різні товари з Полтави, Харкова і навіть, незважаючи на тодішнє бездоріжжя, з-за кордону. Сам він часто виїжджав до Полтави й інших міст, де жив на широку ногу. Дома він часто влаштовував бучні бенкети мало не для всього повіту — для цього вина бочками виписувались із Франції. Він був завзятим мисливцем, утримував велику зграю еобак і багато верхових та виїзних коней. Полювання, які він влаштовував, відзначались багатолюддям і розкішним частуванням...

Коли Лук’янович назавжди виїхав із Мар’янського до Терлицького, сумна доля спіткала і його бібліотеку, її винесли з дому і звалили на горищі, в коморі і в стайні; там кожен міг брати книжки, і незабаром бібліотеку розтягли; Татарчук взяв усього одну книжку, яка й донині збереглась у нього. Це «Предсказатель, составленный Мутом, в переводе на российский язык», вид. в С.-Петербурзі 1778 р. Щодо портретів, написаних Шевченком, то їх забрала в Херсонську губернію, де вони й пропали, дочка Лук’яновича Софія Олександрівна, яка була за Крижановським; подальша доля пані Крижановської, за розповідями Татарчуків, була не зовсім звичайною і дуже сумною.

Ось приблизно все, про що я дізнався з розповідей Татарчуків про перебування Шевченка в Мар’янському і про О. А. Лук’яновича. Це дуже небагато, але й воно втрачає свій колорит у моєму переказі — не зміг я передати того палкого почуття симпатії, навіть поклоніння, що відчуваються в кожному слові цих дуже старих людей, коли вони згадують про Шевченка; це з роками неохололе співчуття стає ще яскравішим за контрастом з ворожим почуттям, яким пройняті їхні спогади про колишнього їхнього власника.

Чим здобув Шевченко таку вдячну пам’ять цих неписьменних людей? Залежало це, як мені здається, від особливостей ставлення його до меншої братії, особливостей, котрі різко відрізнялись від ставлення до неї в ті часи інших інтелігентних людей. Висвітлення ставлення Шевченка до простолюду і його історична та етична оцінка — обов’язок майбутніх біографів незабутнього Кобзаря. Любов до селянської маси, співчуття до її гіркої долі, неволі, страждань і злиднів живим джерелом б’є в його творах, але ця любов відбивається не тільки в його творах, вона постійно проявляється і в його поведінці. Він не тільки не приховував свого селянського походження, що трапляється рідко, а 50 років тому було й зовсім небуденним явищем, але, навпаки, незмінно підкреслював це своє походження, пишався ним. Любов свою до народу він виявляв завжди і словом, і ділом. І менша братія глибоко цінувала це незвичне ставлення до неї земляка, який вийшов у нани. Якщо із спогадів пані Кропившої ми знаємо, як полюбили «дядька Тараса» діти, до яких він виявляв таку доброту і любов, якщо із багатьох спогадів нам відомо, як, знайомлячись /112/ із поетом, цінували його кращі люди того часу, то на простолюдинів особа Шевченка і ставлення його до них повинні були справляти просто-таки незабутнє враження, тим більше, що нічого подібного вони не спостерігали з боку інших панів. Автор «Граматки» любив селянство не тільки взагалі, але й кожну окрему особу з селянського середовища; він знайомився і зближувався з нею, завжди знаходив відповідний матеріал для бесід, порад і розрад. Наведу випадково почуті мною відомості, що показують ставлення Шевченка до земляків-простолюдинів.

Покійний В. М. Юзефович у 1863 р. розповідав мені, що Тарас Григорович був у великій дружбі з Василем, слугою його батька М. В. Юзефовича. В роки, що передували засланню 1847 p., Шевченко разом з Костомаровим і Кулішем був бажаним гостем у салоні М. В. Юзефовича і в його кабінеті помічника попечителя Київського учбового округу. Часто буваючи тут на запрошення, Шевченко познайомився і подружився з Василем, і от він почав відвідувати останнього, проводив з ним у передпокої цілі години, немало шокуючи цим «панів». Іноді, йдучи на запрошення до останніх, він у передпокої вступав у розмову з Василем, бесіда затягувалась, і Шевченко надто пізно з’являвся до вітальні. Про це знайомство Шевченко не забув і під час тривалої мимовільної відсутності: після повернення із заслання, він, будучи в Києві, не зробив жодного візиту Юзефовичу, але з Василем відновив знайомство, відвідав його і запросив до себе...









В. Л. Беренштам

Т. Г. ШЕВЧЕНКО І ПРОСТОЛЮДИНИ, ЙОГО ЗНАЙОМІ


Вперше надруковано в журн. «Киевская старина», 1900, кн. 2, с. 248 — 260. Подається за першодруком.

Беренштам Вільям Людвігович (1839 — 1904) — археолог, педагог, громадський діяч буржуазно-ліберального напряму. Редактор петербурзьких видань «Кобзаря» 1883 і 1884 років.

Татарчук Арсен (нар. 1823 р.) — селяиин-кріпак, кухар у маєтку О. А. Лук’яновича с. Мар’янському (Мар’їнському), Миргородського повіту.

...батько його... був губернатором... — Батько О. Лук’яновича Андрій Федорович (1776 — 1846) служив пермським віце-губернатором, згодом — симбірських цивільним губернатором. Був у дружніх стосунках з І. Котляревським. Вийшовши 1830 р. у відставку, оселився в своєму маєтку с. Шедієві, Кобиляцького повіту, Полтавської губернії (тепер Новосанджарського району, Полтавської обл.). Влітку 1845 р. у його маєтку побував Шевченко. Тут виконані малюнки Шевченка «На Орелі» та «Краєвид з кам’яними бабами».

Автор «Граматки»... — Назву зазначено неточно. Шевченко склав для народних шкіл не «Граматку», а «Букварь южнорусский» (СПб., 1861).

Покійний В. М. Юзефович... — Юзефович Володимир Михайлович (1841 — 1893) — син М. В. Юзефовича, чиновник при київському генерал-губернаторі, з 1881 p. — член ради Головного управління у справах друку. /432/












Попередня     Головна     Наступна            


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.