[Спогади про Тараса Шевченка. — К.: Дніпро, 1982. — С. 153-159.]

Попередня     Головна     Наступна            





Юліан Беліна-Кенджицький

У ШЕВЧЕНКА В КИЄВІ. 1846 р.



Сиджу на Козиному болоті тихо, як заєць під межею, що тільки вушками стриже, з якого боку шорох доходить. Про книжечку мою цілком забув, хоч урочисто обіцяв собі вписувати все, що тільки зі мною траплятиметься важливішого у житті. І що ж зі мною трапилося? Нічого. А те, що спіткало всю країну, про те не писатиму. Сиджу і вчуся. Завів кілька сердечних знайомств з різними колегами. Все це наші з Київщини, з Поділля, з Волині. Зав’язалися стосунки на грунті політичному. Тут з’явився молодий немирівець, який шукав світла при немирівському кіптявому і чадному каганці, тямущий хлопець і в гарячій воді купаний — Мілковський, математик. Познайомився також з молодим поетом Антоном Петкевичем. Тут є також колонія молодих малоросів, у яких різні думки в голові літають.

Що найдивніше, що в будиночку напроти, через дорогу тільки, зустрів я дуже веселого товариша, з яким ми познайомились дивним способом. Це маляр і поет в одній особі. Зветься Тарас Шевченко.

Одного вечора, коли я сидів біля вікна і пив чай, чую замашний снів дуже гарним і чистим голосом:


Гей, на горі там женці жнуть, (два рази)

А попід горою

Яром-долиною

Козаки йдуть.

А попереду Дорошенко

Веде своє військо

Славне запорізьке

Хорошенько. /154/


Потім співак перейшов на ліричний тон. Пісеньки сипались з його уст одна за одною. Свідків і слухачів не було. Над ним зоряне небо, коло нього гущавина дерев, а навкруги пустка й тиша.

Співи повторювалися часто, іноді — на два голоси, але співаків я не бачив ніколи. Проходили, видно, стежкою, що вела од Софійського собору через Козине болото до Хрещатика. Отож ті співи незнайомого співака чи швидше двох, як мені здавалося на слух, розколихали і мою душу. Пригадалась мені Ковалівка, моє дитинство, викохане українською піснею, і я, користуючись з того, що пані М. не було дома, затяг і собі:


Ой у лузі криниченька, орли воду п’ють,

А вже ж мою миленькую до шлюбу ведуть...


Може, через півгодини згодом стоїть хтось перед ганком нашого дворика — мужчина середнього росту, досить кремезний, з лиця дуже звичайний, сказати б, навіть негарний, бо вуста мав вузькі і затиснеш, а ніс, як у нас кажуть, кирпатий. Зате очі мав незвичайні — великі, чорні, бистрі, блискучі, повні жвавості. Сяяло з них розумом. На голові мав бриль (капелюх, плетений з житньої соломи), а з-під бриля спадали в безладді густі пасма чорного волосся. Я сидів сам на ганку, коли той незнайомий підійшов до мене і зняв капелюх, дивлячись на мене з добрим усміхом, трохи допитливо, трохи недовірливо. Тоді я помітив гарне чоло в незнайомого, завелике, як мені здалося, до малого худорлявого лиця.

— Добрий вечір, — сказав, піднімаючи капелюх.

— Добрий вечір, — відповів я по-українськи.

Незнайомий глянув мені в очі.

— Брат чи ворог? — спитав.

— Брат, — кажу.

Ми подали один одному руки. Незнайомий вимовив прізвище:

— Шевченко.

— Тарас Шевченко, автор «Кобзаря»?

— Він сам і є, — відповів добродушно.

І знайомство зав’язалось. Ми посідали, й розпочалась розмова, така жива й така невимушена, ніби ми були знайомі вже багато років. Поезія і пісня зблизили нас. Я почастував його чаєм. Ми пили й розмовляли до півночі. Слово по слову договорились до того, що я приїхав з Немирова. Шевченко по-польськи говорив добре й правильно, лише іноді вживав українські фрази.

— Це ж там мучився той бідолаха!

— Юрашко, — додав я.

Обидва ми мали на увазі нещасного сина Богдана Хмельницького.

[Шевченко задумався і через якийсь час сказав сумно:

— Батька москалі вбили, а сина — турки.]

Моє знайомство з Шевченком ставало дуже сердечним. Ми навідувались один до одного досить часто. Але ні в себе, ні в нього я ніколи нікого чужого не бачив.

Раптом мій новий приятель щез на кілька днів. Я навідався до нього.

— А де ж ви були, батьку? — питаю.

— З Іванишевим копали могилу Переп’ята й Переп’ятихи.

— А чого там шукали? /155/

— Того, чого не згубили.

Мене та звістка дуже зацікавила, бо обидві могили знаходяться між Фастовом і Васильковом, їдучи до Києва, я бачив їх з дороги,

— Знайшли що цікаве?

— Хто його знає.

— Як це — хто? Але ж був професор Іванишев.

— Було ще кілька цікавих панків.

Ці відповіді не задовольнили мене. Я розпитував його далі:

— Але ж не для того копали, щоб побачити, що там є.

— Та так, наче тільки для того. Те, що відкопали і що бачили, зрисували гарно, описали — і тільки. А що там було? Хочеш знати? Людські і кінські костомахи, трохи попелу, трохи зогнилих дубових палів — і тільки. Але чиї то кості, нащо їх разом з кінськими в один ряд покладено — хто ж відгада?

Тут він устав, пішов у куток і добув з-під постелі людську чашку, добре збережену.

— Ото такі черепи там були, якщо цікавить. А цю, що оце показую, правду сказавши, вкрав.

Я оглянув чашку, — подібна до наших, але нічого вона мені не сказала, так само, як і Шевченкові.

Одного разу забігає до мене Шевченко під вечір і каже:

— Приходь до мене сьогодні як смеркне, про щось поговоримо.

Сказав це якимсь таємничим тоном і зацікавив мене.

Я прийшов, але хтось, на кого чекали, не з’явився. Шевченко був похмурий, але не назвав цього «когось». Таємничість, очевидно, його мучила, бо наступного дня прийшов до мене і, хоч я ні про що не питав, сам почав говорити:

— Микола не прийшов. То такий чоловік, що ані богові, ані чортові віри не йме. Кажу йому: «Слухай, хочеш будувати новий світ слов’янськими руками, а боїшся з ляхом говорити про це. То з ким же у чортового батька будуватимеш? З нашими панками не втнеш. [Вони будуть однією щокою тобі посміхатися, а другою — Москві. Всі вони з одного боку дьогтем мазані, а с другого — салом московським».] А він на те: «Тузались ми з ляхами довго — не вірю». Говори з дурним! Билися, як було за що, [а тепер нас одна рука по голові гладить. Час схаменутися.] Насилу укоськав його. Приходь!

Коли я прийшов, то застав уже «того» в Шевченка. Хазяїн, скинувши безцеремонно чобіт, повернув його халявою до труби самовара, що стояв у кутку, та, наставляючи халяву прямовисно до труби, зробив з неї щось подібне до міха. Дмухав так завзято, що аж іскри зісподу сипались. Зайнятий тією роботою, навіть не привітався зі мною. Незнайомий сидів на кріселку біля столу, на якім безладно лежали книжки, малюнки, папери. Коли я зайшов — він устав. Я зробив два кроки, і ми зіткнулися майже ніс проти носа. Я назвав себе...

— Знаю, знаю, — відповів і додав, простягаючи руку: — Костомаров. Був то чоловік високий на зріст, костистий, незграбний в рухах,

а в цілій постаті мав щось просте. Але весь він виявляв якусь силу й енергію. Ми розмовляли по-російськи, тільки Шевченко часом кидав якісь українські фрази. Спочатку розмова була загального характеру: про Немирів, про університет, про професорів. Потім перейшли ми на малюнок і малярство як засоби виховання в людини почуття краси. Шев-/156/ченко саме тоді добивався професури малярства в університеті у Києві і мав за собою у великій мірі Іванишева. Під час розмови ми пили чай. Шевченко, щоб почастувати гостей, приніс дві «накладні» булки, які лежали на книжках і паперах, мов на виставці в крамниці, поки ми взялися їсти їх. Шевченкові, очевидно, невистачило терпцю.

— Говори, Миколо, що маєш казати, — озвався.

Костомаров мав заклопотаний вигляд.

— Звичайно, треба почати, — наполягав Шевченко.

Костомаров трохи неохоче відповів:

— Так, як є, зле є, — сказав трохи гарячково. — Німці, латинь, англосакси купи держаться, а ми, слов’яни, ходимо кожен своєю дорогою, а часто й у супрязі з ворогом, який свого воза велить нам тягти.

Сказавши це, замовк, ніби хотів почути, що ми на те відповімо,

Запанувала тиша.

— Що ж тут порадити? — спитав я обережно.

— А що порадити, — повторив неохоче Костомаров, — робити те, що інші роблять: єднатись.

Тут озвався Шевченко.

— Говори, — каже, — до ладу, а не крути. Я твою думку знаю, нехай і інші знають. Хочеш світити, а каганець ховаєш під стіл.

Костомаров почухав голову.

— Важка справа... Ось воно як: ми, українці, самі нічого не вдіємо — сили не маємо. [Москва всіх до себе тягне. Поляки Москви бояться і не довіряють їй — з ким же тут робити справу.

— З ким, це ми знайдемо, але як?]

— Ти мудра голова — говори. Говори те саме, що ви з Пантелеймоном обговорювали.

Костомаров неохоче почав:

— Ото так: перш за все треба зібрати всіх учених людей із слов’ян до одного товариства, нехай познайомляться, нехай розговоряться про свої потреби, про долю й недолю, що всякому дошкуляє. Поки люди щось почнуть робити, нехай спочатку познайомляться, нехай знають, що робити, як робити й чи можна щось робити разом. А потім згодом братися за діло.

Ті слова сильно мене вразили. Костомаров насупився. Всі ми хвильку мовчали.

— Таке братство, — говорив Костомаров далі, — нехай стелить дорогу до кращого майбутнього — до федерації слов’ян. Коли між ними запанує згода, коли зрозуміють силу єдності, коли народ освітять наукою, тільки тоді створять одно велике політичне тіло.

— Збирай докупи слов’янські голови! Повинен хтось позбирати їх і порахувати, — говорив Шевченко. — Коли висиплеш гарбу капустяних* головок, то кожна в інший бік котиться, хтось їх мусить позбирати.

— Під одним православним царем і в одній православній вірі всі повинні поєднатися, — виголосив Костомаров.

— Ось тобі, бабо, весілля! — відповів йому Шевченко. — Ти, Миколо, хочеш усіх слов’ян до попової хати завернути.

Це зауваження збентежило Костомарова. У нього, певно, було таке враження, що в присутності поляка не годилось висувати царя як голову й провідника Слов’янщини.

По хвилі мовчанки розмову про братство Шевченко закінчив словами: /157/

— Тяжка то буде справа з тією федерацією!

Мені здавалося, що Костомаров був незадоволений нашою розмовою. Він не міг бути щирим зі мною, [я ж не міг уявити собі федерації слов’ян в умовах, коли з одного боку її тіснять німці, а з другого — Москва, і нема звідки ждати допомоги.]

— Так чи не так? — спитав Костомаров.

Я притакнув головою.

— Ви думаєте про заснування якогось наукового товариства загальнослов’янського, але де й чи дозволить уряд? Якщо воно буде в Росії, то інші не приїдуть, бо їх не пустять, а буде поза Росією, то Росія ані вас, ані нас не пустить до спільного порозуміння. Одні одних бояться.

— Треба це так назвати, щоб перед кожним урядом покришка була, наприклад, братство Кирила й Мефодія, — додав Костомаров, маючи, очевидно, вже готовий план.

— Може, краще: наукове товариство св. Кирила й Мефодія. Братство — це трохи церковні спілки нагадує, майже з точно наміченими уже цілями.

Костомаров замовк. Взагалі я бачив, що він висловлюється неохоче.

— Справа в тому, — сказав згодом, — щоб ту силу, якою є слов’янський світ, спрямувати на нову дорогу — об’єднання і спільної праці для слов’янської єдності. Нехай слов’яни пізнаються взаємно, нехай навчаться шанувати себе взаємно, нехай з тою думкою дозрівають, а там і пора їх прийде. Сьогодні по нашій шкурі хто хоче, той і їде... А слов’янські народи стали угноєнням для німців. Будують свою силу і славу на слов’янських трупах.

Лице його ожило, коли те говорив.

Шевченко почав декламувати:


Отак німота запалила

Велику хату. І сім’ю,

Сім’ю слов’ян роз’единила

І нишком, тихо упустила

Усобищ лютую змію.


Костомарова вже не бачу. Видно, я йому не сподобався, обходить мене. І мені він не сподобавсь. Ще нічого не зробив, а вже хоче всіх навернути до православної церкви й до білого царя. Для тієї його федерації ніхто либонь не відцурається від своєї народності, ні від своєї віри. Дуже сумніваюсь, чи вдасться йому створити таке товариство, члени якого, в ім’я науки і взаємного пізнання, для дуже далекої утопії хотіли б ходити на чужому поводі — і то на чийому?

Серед наших та думка теж не знайшла співчуття. Петкевич, якому я розповів про це, коротко сказав мені:

— Не сунь пальців межи двері, бо прищикнуть.

Яблоновський, який деколи показується і має велику популярність серед молоді, людина уже старша, вислухавши мої реляції, сказав:

— Чув я вже про це, чув. Я пригадав їм слова приказки, які й тобі повторю: «Поки зачнете бігати — навчіться ходити».

Одним словом, думку Костомарова сприйнято скептично.

— Ті слов’яни, — сказав Яблоновський, — які сидять на Заході, знаходяться під батогом або німецьким, або турецьким. Тому утворення такого всеслов’янського наукового товариства вважатимуть за політичну /158/ провокацію з боку Росії й тільки подвоять свою нагінку на слов’ян. А щодо федерації слов’янської, то це — далекий шлях. Поки дійде до влаштування справи більш загального характеру, треба, щоб ми свої власні хатні справи й суперечки упорядкували.

Шевченко теж, здавалося, не надавав великої ваги намірам Костомарова. Ми ходили часто понад Дніпром, аж до Видубицького монастиря. Він забирав з собою теку з паперами для малювання, пензлі і фарби, і так ми мандрували, а коли по дорозі що знаходилось, що його цікавило, сідав і рисував чи малював. Найчастіше ми ходили на Видубиче — так називав люд монастир. Стежки туди вели понад Дніпром ярами, кручами, чагарниками, і раз у раз полискувало перед нами сталеве дзеркало дніпрової води.

Український поет до поляків дуже нерівно був настроєний. Не раз гримав на них, але частіше за минуле. Він розумів кріпацький стан селянства й осуджував його, але говорив було:

— Наші панки й підпанки за Дніпром ще ліпші ляхів. Так само катують мужика, як ваші економи. На все прийде своя пора.

Але в поляків він цінив висоту манер, гуманні почування... та любов і безмежне пожертвування ідеї вольності.

— Ви знаєте, що втратили, — говорив, — а те, що втратили, хочете повернути й тому не жалієте ні життя, ні маєтку. А нашим панкам аби повне корито, їм усюди добре. Сидять собі, як кабани в сажу, й чужою працею черево розпихають.

На щастя, рідне село поета належало не польському поміщику, і не польський канчук шмагав його плечі. Тим-то й часті вибухи гніву його проти поляків були штучними, книжними. Живучи далеко від них, у сфері російського духу, він лаяв їх; коли ж стикався близько — охоче перебував у їхньому товаристві. У ставленні до мене він не раз виявляв хвилини щирості. Взагалі ж він оживлявся, коли ми вибиралися за місто. Природа-мати відсвіжувала й очищала його думки.

Недавно пережили ми таку хвилину піднесення духу. Сиділи на Видубичах — на кручі, що повисла майже над самим Дніпром. Було вже під вечір. Мали вертатись додому.

— Посидьмо ще, — каже Шевченко, — глянь!

Краєвид перед нами напрочуд гарний; широкий, далекий простір, можна сказати, губився в синій імлі, там, де губиться зір. За Дніпром, що шумів біля наших ніг, ніби оповідав своє минуле, рівно, спокійно, в темпі урочистого речитативу, аж до темно-синьої лінії обрію простягся суцільний ліс. Якась сила, дикість, могутність були в тій картині.

Ми довго сиділи мовчки. Шевченко почав декламувати, що робив часто, коли мав піднесений настрій:


За думою дума роєм вилітає,

Одна давить серце, друга роздирає,

А третяя тихо, тихесенько плаче

У самому серці, може, й бог не бачить.

Кому ж її покажу я?

І хто тую мову

Привітає, угадав

Великеє слово? /159/

Всі оглухли — похилились

В кайданах, байдуже!


— Все пропало! — сказав з якоюсь болісною резигнацією. — Билися ми між собою, мордували один одного, пане брате, і домордувалися до спільної неволі.


(Без дати. Може, взимку 1847 року)


Був у мене Духинський. Прибіг увечері надзвичайно зляканий. Він жив у Тишкевичів. Був, здається, вихованцем їх родини. Вважав себе трохи русином, трохи поляком — відповідно до товариства та обставин. Про ту опіку Тишкевичів різне говорилося на вухо, жартували, нібито він підписувався по-українськи «Духинський».

— Чи чув що про братство Кирила й Мефодія? — питає.

— Щось долітало до мого вуха.

Я не хотів переказувати нашої розмови з Костомаровим та Шевченком.

— Коли щось знаєш, попередь колег.

— Чому?

— Один з урядовців канцелярії губернатора попередив графа, що уряд напав на слід якоїсь політичної змови між українцями, та нібито й польські студенти належать до неї... Швидко почнеться облава.

На те я йому відповів коротко:

— Нічого не знаю.

Духинський, виходячи, шепнув виразно:

— Розженуть нас.

Ця вістка, признаюся, мене теж стурбувала, бо я знав, що деякі студенти-українці мають занадто довгі язики. Я сам не одного разу остерігав Тулуба.








Юліан Беліна-Кенджицький

У ШЕВЧЕНКА В КИЄВІ. 1846 p.


Вперше надруковано польською мовою у виданні «Gazeta Lwowska», 1918, № 38, 42, 64. Передруковано в українському перекладі в газ. «Український голос», Перемишль, 1927, 13, 20 березня. Подається за першодруком.

Беліна-Кенджицький Юліан (1827 — 1889) — польський письменник, революціонер. Народився в с. Ковалівці, Немирівського повіту. У 1846 — 1851 роках навчався в Київському університеті. Учителював у Немирові, а з 1862 р. — у 2-й Київській гімназії. Брав участь у польському повстанні 1863 р.

Мілковський Зигмунт (літ. псевд. — Томаш Єж; 1824 — 1915) — польський письменник.

Петкевич Антоній (літ. псевд. Адам Плуг; 1824 — 1903) — польський письменник. Навчався в Київському університеті. У Варшаві редагував газету «Kurjer Warszawski».

...ми мали на увазі нещасного сина Богдана Хмельницького... — Хмельницький Юрій Богданович (бл. 1641 — 1685) — гетьман України в 1659 — 1663 роках. Був надто слабовольним і став маріонеткою польської шляхти та турецької верхівки. Зрадив Російську державу і підписав Слободищенський трактат, за яким Україна перетворювалась на польську провінцію. 1663 р. відмовився від гетьманства і постригся в ченці, але, захоплений у полон татарами, султанським урядом ще двічі призначався «гетьманом України». Після провалу турецького плану загарбання України Ю. Хмельницький був страчений турками у Кам’янці-Подільському.

З Іванишевим копали могилу Переп’ята і Переп’ятихи. — На археологічні розкопки поблизу Фастова Шевченко виїздив у липні — серпні 1846 p., брав участь у розкопках могили Переп’ят. Могилу Переп’ятиха було розкопано раніше, влітку 1845 р. Розкопками обох могил керував професор М. Іванишев.

Микола не прийшов. — Йдеться про М. Костомарова.

...боїшся з ляхом говорити про це. — Шевченко в польському питанні стояв на революційно-демократичних позиціях. Він гостро вороже ставився до представників панівних класів і шукав зв’язків з польською революційною громадськістю.

...що ви з Пантелеймоном обговорювали — тобто з П. Кулішем. ...братство Кирила й Мефодія... — Таємна політична антикріпосницька організація, створена у Києві в грудні 1845 — січні 1846 pp. Найрадикальніша частина товариства ставила своїм завданням повалення самодержавства, об’єднання слов’янських народів у федеративну парламентську республіку. Але серед його учасників не було одностайності щодо шляхів здійснення ідей товариства. В ньому існувало два напрями. До ліберально-буржуазного належали М. Костомаров, В. Білозерський, О. Маркевич; П. Куліш схилявся до ліберальнопоміщицького табору. Шевченко став натхненником революційно-демократичного напряму, до якого належали М. Гулак, О. Навроцький, І. Посяда, Г. Андрузький.

«Отак німота запалила...» — уривок з поеми Шевченка «Єретик». Яблоновський Олександр Валеріан (1829 — 1913) — польський історик, вивчав історію та етнографію України.

Наші панки й підпанки... ще ліпші ляхів. — На аналогічне свідчення Шевченка про не менший кріпацький гніт, який терпіли селяни на Україні від /441/ власних панів, ніж від польських, посилався Чернишевський у статті «Национальная бестактность».

«За думою дума роєм вилітав...» — перший рядок вірша Шевченка «Гоголю».

Тулуб Олександр Данилович (1824 — 1872) — український громадський діяч, історик і педагог. Знайомий Шевченка. Поширював його твори серед студентів Київського університету. Був заарештований як член Кирило-Мефодіївського товариства. Через відсутність доказів уникнув покарання.












Попередня     Головна     Наступна            


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.