[Спогади про Тараса Шевченка. — К.: Дніпро, 1982. — С. 279-283.]

Попередня     Головна     Наступна            





К. Ф. Юнге

СПОГАДИ ПРО ШЕВЧЕНКА



Нещодавно вийшла в світ біографія Шевченка, видана п. Чалим, — біографія, написана тепло, як видно, шанувальником Шевченка. Вона, певна річ, не вичерпує всього, що можна сказати про нашого великого поета та його твори, але, як сам автор її говорить, це скоріше матеріал для біографії. Критично оцінити твори Шевченка і визначити його місце в нашій літературі — справа майбутнього. У монографії Чалого найбільшу увагу звернено на особу самого Шевченка, і особа ця, як мені здається, окреслена не зовсім правильно. Познайомившись з цією монографією, читач, який не знав Шевченка, повинен уявити його собі людиною, хоч і прекрасною по суті, але, за своїми манерами, — цинічною і неможливою в товаристві; читач неминуче повинен сказати собі: «Захоплюватися віршами Шевченка я готовий, але прийняти його у себе вдома не хотів би». А тим часом навіть з книги п. Чалого видно, що Шевченка приймали в аристократичних домах. Чи був Шевченко в колі своїх земляків і друзів таким, як його змальовує п. Чалий, чи останній піддався патріотичному почуттю і, бажаючи до того духовного єднання зі своїм народом, яке становить високе достоїнство Шевченка, надати ще й зовнішньої схожості йому з дядьком-хохлом, додав надто багато яскравих барв — не беруся судити. Але і я близько знала Тараса Григоровича, і на мене він справляв зовсім інше враження.

Вважаючи, що така історична особа, як Шевченко, вимагає всебічного висвітлення і що найменші подробиці, які стосуються такої людини, можуть бути важливі, я наважуюсь опублікувати мої спогади про Шев-/280/ченка чи скоріше враження, які залишив у мені той, чия душа завжди здавалася мені ще прекраснішою, ніж його поеми.

Нехай пробачить мені читач невправність мого пера і те, що я змушена буду говорити і про себе в цій розповіді.

Я прочитала десь, що батько мій, граф Федір Петрович Толстой, сприяв звільненню Шевченка від кріпосної залежності. Може, батько і брав участь у цій справі, оскільки він був палкий ненависник кріпацтва, дуже співчував починанням молодого поета й художника та був у дружніх стосунках з Жуковським, але я нічого про це не знаю; батько мій був людиною дуже скромною і взагалі мало говорив про себе. Тому я почну з того, що сама пам’ятаю.

Взимку 1855 — 1856 року в родині нашій відчувалося велике збудження; батько їздив до міністра двора, до великої княгині Марії Миколаївни, намагаючись виклопотати прощення Шевченку, якого, як казали тоді, сам государ викреслив із списку політичних злочинців, помилуваних з нагоди вступу на престол. Скрізь батькові відмовляли. Тоді він наважився діяти на свій страх і подати прошеніє на час коронації.

Моя мати листувалася з Шевченком; одержували від нього листи, часто на клаптиках сірого обгорткового паперу, спершу довгі, сумні, вони краяли серце, потім короткі, сповнені подяки й надій. Дитячі душі чутливі до добра і всією своєю незіпсованою силою стоять за правду; ми, сестра і я, усім своїм, сповненим співчуття, серцем полюбили Шевченка, перше ніж побачили його. З хвилюванням чекали ми відповіді на батькове прошеніє. І ось восени 1857 року, одного вечора, коли ми вже міцно спали, нас розбудили словами: «Вставайте, діти! велика радість!» Ми, одягнувшись нашвидкуруч, вибігаємо в зал, а там — батько, мати, художник Осипов, усі домашні; на столі розлиті, шумуючі келихи шампанського... «Шевченко звільнений!» — кажуть нам, цілуючи нас (як на великдень), і ми з несамовитим криком радості стрибаємо й кружляємо по кімнаті...

Всі труднощі й перепони, які пережив Шевченко, поки дістався до Петербурга, відомі читачам. Нарешті настав жаданий день, коли ми мали побачити його. Ми з матір’ю не поїхали на залізницю, хотіли зустріти його дома. Із завмиранням серця чекали. Пролунав дзвінок, увійшов він, з довгою бородою, з добродушною усмішкою, з очима, повними любові і сліз. «Серденьки мої, друзі мої, рідні мої!» Уже й не знаю, що тут було: всі цілувалися, всі плакали, всі разом говорили...

За приписом, Шевченко мав жити в батька, тому що був у нього на поруках; але оскільки в нашій квартирі не було місця, він одержав тут же у приміщенні Академії мистецтв дві кімнати — майстерню і спальню. Тут він з усією пристрастю своєї палкої вдачі взявся за роботу, за свої офорти, про серйозні достоїнства яких я говорити не буду, бо це не входить у моє завдання. Кожний вдалий відбиток викликав у Тараса Григоровича захоплення.

Життя Шевченка потекло добре й радісно. Оточений теплою дружбою і користуючись тими інтелектуальними насолодами, яких він так довго був позбавлений, він наче ожив і своїм ласкавим поводженням оживляв усіх навколо себе. Наш дім він вважав своїм, і тому майже всі його друзі й приятелі малороси бували в нас. До них приєднувався наш інтимний /281/ гурток, що складався з поетів, літераторів і вчених; швидко минали вечори в цікавих бесідах і суперечках; непомітно засиджувалися до світанку. Шевченко був дуже запальним у суперечках, але запальність його була не злобна чи зарозуміла, а тільки палка і якась мила, як усе в ньому. Він був дуже ласкавий, м’який і наївно довірливий у ставленні до людей; він в усіх знаходив щось хороше і захоплювався людьми, які часто не варті були того. А сам він був якийсь чарівний, усі любили його, не виключаючи навіть і слуг.

Ніхто не був такий чутливий до краси природи, як Шевченко. Іноді він несподівано приходив після обіду. «Серденько моє, беріть олівець, ходімо скоріше!» — «Куди це, дозвольте довідатись?» — «Та я тут дерево знайшов, та ще яке дерево!» — «Господи, де ж це таке диво?» — «Недалеко, на Середньому проспекті. Та ходімо ж!» І ми, стоячи, замальовували в альбом дерево на Середньому проспекті, а потім ішли й на набережну, милувалися заходом сонця, переливами тонів, і не знаю, хто більше захоплювався — чотирнадцятирічна дівчинка чи він, який зберіг у своїй багатостраждальній душі стільки дитячої безпосередності. Незабутніми залишаться для мене наші поїздки у світлі північні ночі на тоню, на узбережжя. Тут і пили, і співали, та якби Шевченко дозволив собі якусь надмірність чи непристойність, то це, безперечно, обурювало б і мене, і мою матір, тому що тоді були інші погляди на виховання дівчини. Протягом двох років, коли я бачилася з Шевченком, за поодинокими випадками, щодня — я жодного разу не бачила його в нетверезому стані, не чула від нього жодного непристойного слова і не помічала, щоб він у поведінці чимось відрізнявся від інших добре вихованих людей...

Разів зо два приїздив провідати свого друга Щепкін. Він чудово читав поеми Шевченка, але найвидатнішою подією цього часу був приїзд у столицю африканського трагіка Айри Олдріджа. Шевченко не міг не зійтися з ним, у них обох було надто багато спільного: обидва — чисті, чесні душі, обидва — справжні художники, обидва змалку зазнали тяжкого гніту. Один, щоб потрапити в театр, який він пристрасно любив і до якого вхід був заборонений «собакам і неграм», найнявся в лакеї до актора, — другого відшмагали за спалений під час малювання недогарок свічки... Вони не могли розмовляти інакше, як з перекладачем, але вони співали один одному пісні своєї батьківщини і розуміли один одного. Олдрідж, якому важко було вимовляти російські імена, називав Тараса Григоровича не інакше, як «the artist». Часто приєднувався до них Ант. Гр. Контський, він акомпанував Шевченкові малоросійські пісні, наводив тихий сум урочистими звуками моцартівського «Requiem’a» і знову оживляв присутніх мазуркою Шопена. Іноді всі гості наші хором співали «Вниз по матушке...». Музика викликала в Олдріджа захоплення, російські пісні й особливо малоросійські подобалися йому.

Пан Чалий говорить з приводу відвідин Олдріджем майстерні Шевченка, який малював його портрет: «Приходив Олдрідж, кімната замикалася на ключ — і господь їх знає, про що вони там говорили». Втім, знаю трохи і я, оскільки завжди була присутня при цьому й охоче ділюся з читачами. Приходили ми до Шевченка втрьох: Олдрідж, моя десятирічна сестра, яку Олдрідж, після того, як вона заявила, що хоч він і негр, але вона зараз пішла б за нього заміж, називав своєю «little /282/ wife» 1 — і я. Трагік серйозно сідав на приготовлене місце і сидів деякий час урочисто й тихо, але жвава вдача його не витримувала, він починав роботи гримаси, жартувати з нами, набирав комічно-переляканого вигляду, коли Шевченко дивився на нього. Ми весь час сміялися. Олдрідж діставав дозвіл співати і заводив меланхолійні, оригінальні негритянські мелодії чи поетичні старовинні англійські романси, зовсім у нас невідомі. Тарас слухав і заслухувався, а олівець без діла опускався на коліна. Нарешті Олдрідж схоплювався й починав танцювати яку-небудь «gig», на превелику радість моєї сестрички. Потім ми всі йшли до нас пити чай. Незважаючи на оригінальність таких сеансів, портрет був скоро закінчений, підписаний художником і моделлю і зберігається тепер у мене.

У 1859 році приїхав до Петербурга М. І. Костомаров і також став нашим постійним гостем. Які були стосунки між ним і Шевченком, найкраще свідчить невеличкий анекдот, розказаний самим Тарасом Григоровичем: «Приходжу я вчора до Костомарова, дзвоню, він сам відчиняє: «Дідько, — каже, — тебе приніс заважати мені працювати!» — «Та, мені, — кажу, — ти, либонь, і непотрібний, я до твого Хоми прийшов, хочу поклон твоїй матері послати, до тебе мені й діла нема». — І просиділи ми з ним після такої зустрічі до пізньої ночі, я йти хочу, а він не пускає». Навесні 1860 року Шевченко і Костомаров як звичайно зустрічали у нас паску, останню в житті Шевченка. За чашкою кави Тарас Григорович з Костомаровим почали одну з тих палких суперечок, де висловлювалися різні погляди цих двох людей на деякі питання, але в самому запалі суперечок, в нападках одного, в лагідних кпинах другого, прозирала їхня взаємна довіра і дружба. Розмова затяглася так довго, що зайнявся світанок, і всі ми пішли дивитися схід сонця. Шевченко любив набережну, сфінксів перед академією і краєвид, який відкривається з майданчика перед біржею. Туди й попрямували ми, весело розмовляючи і не думаючи, що ніколи вже не зустрінемо світлого свята разом.

Одна хмара була на небосхилі Кобзаря: його тягло на дорогу йому Україну! Як часто говорив він мені про свою милу батьківщину, говорив так багато, так хороше! Він змальовував і степи з їхніми самотніми могилами, і хутірці, що потопали в черешневих садах, і старі верби, що схилялися над тихим Дніпром, і легкі довбанки, що ковзають по його поверхні, і київські кручі, і золотоглаві монастирі: «От би де нам пожити з вами, от де померти б!» І, слухаючи захоплену, поетичну мову, я полюбила незнайомий мені край.

Але м’яка і добра душа Шевченка була надто чутлива до всякої ласки; він так зігрівся у дружній і співчутливій до нього обстановці, що не міг довго сумувати і щиро говорив: «Я такий щасливий тепер, що сповна винагороджений за всі мої страждання і всім простив».

Восени того року ми виїхали за кордон і одержували відомості про Шевченка через М. І. Костомарова та мою тітку, сестру моєї матері, К. І. Іванову. Від них ми дізналися про його нещасливе сватання. Тітонька моя писала, що вія останнім часом став дуже дратівливим, уперто йшов проти друзів, які відмовляли його від цього одруження [і, після руйнування його уявою створеного кумира, став сильно пити. *]



1 Маленькою дружинонькою (англ.). /283/



Повторюючи, що, на мою думку, навіть дрібниці, які стосуються непересічних людей, можуть бути важливі, я вважаю незайвим зауважити, що: по-перше, наречена Шевченка, Ликера, ніколи не жила у моєї тітоньки. Щоправда, Тарас Григорович благав її взяти до себе Ликеру, але, знаючи вдачу останньої і не чекаючи добра від цього сватання, вона побоялася якихось неприємностей і рішуче відмовилася хоча б на одну ніч прихистити Ликеру. Але вона допомогла знайти квартиру неподалік, куди й поселили наречену, яку Шевченко щодня відвідував, ніколи не залишаючись у неї пізніше дев’ятої години вечора. По-друге, наведений п. Чалим вірш: «Посаджу коло хатини», надісланий за словами останнього восени 1860 року до Варфоломія Григоровича на окремому клаптику паперу з написом: «Тільки що спечене, ще й не прохолонуло», зберігається у мене в альбомі, написаний рукою Шевченка і підписаний гр[удня] 1859 p.; отже, не міг стосуватися Ликери, якої він тоді ще не знав.

Як громом вразила нас неждана звістка про смерть Шевченка. На чужині відслужили ми по ньому панахиду, але в думці були разом з друзями, біля його домовини, приймаючи близько до серця їхню скорботу. Було щось безмежно печальне, трагічне у цій смерті, що сталася саме в той момент, коли всі мрії поета, всі помисли, задля яких він жив, так світло й радісно здійснювалися. Звільнення селян сходило над Росією новою зорею, його співцеві дозволено було звити жадане гніздо на улюбленій батьківщині, а доля, зло насміхаючись, підкосила його життя. Ішов він тернистим і похмурим шляхом до світла, що мигтіло його віщій душі, і вже майже дійшов, воно вже осявало його, уже охоплювало його теплими променями, а він упав холодним трупом, не навтішавшись, не упившись новим щастям.

Слід сподіватися, що знайдеться обдарований письменник, який достойно передасть майбутнім поколінням моєму життя унраїнського Кобзаря, цього уболівальника за народ, котрий в останню мить побачив, як відкрилася для народу обітована земля, побачив — і заплющив очі навіки, наче йому, борцеві і страднику, не лишилося більше справ на землі! Не дається, видно, особисте щастя людям, покликаним служити людству. Не далося воно й нашому Тарасу Григоровичу, зате пам’ять про нього лишилася жива і світла в душах його друзів і шанувальників і, як живий, постане його чудовий образ перед кожним, хто коли-небудь прочитає його жагучі й ніжні, сповнені любові творіння, що так яскраво змальовують його особистість.








К. Ф. Юнге

СПОГАДИ ПРО ШЕВЧЕНКА


Вперше надруковано в журн. «Вестник Европы», 1873, № 8, с. 837 — 842. Передрук українською мовою з’явився у львівській газ. «Діло», 1883, 20 серпня, № 84. Подається за першодруком.

Юнге (Толстая) Катерина Федорівна (1843 — 1913) — російська художниця, дочка віце-президента Академії мистецтв Ф. Толстого. Спогади написано 1883 р. в Києві, де мемуаристка жила (після одруження з професором Медико-хірургічної академії Е. Юнге) до 1887 р. і керувала створеною нею 1882 р. жіночою рисувальною школою. К. Юнге згадує про Шевченка також у статті «Воспоминание о Н. И. Костомарове» («Киевская старина», 1890, кн. 1, с. 22 — 34). Ширший варіант спогадів (разом із текстом деяких листів Шевченка до А. Толстої) К. Юнге включила до окремого видання своїх мемуарів: Юнге Е. Ф. Воспоминания (1843 — 1860). [СПб.], Сфинкс, 1913, перед тим опублікованих у журн. «Вестник Европы» (1905, № 3, с. 138 — 189; № 4, с. 763 — 794).

Моя мати листувалася з Шевченком... — Відомі 5 листів Шевченка до А. Толстої (т. 6, с. 125, 146, 177, 188, 212) та 9 її листів до Шевченка («Листи до Т. Г. Шевченка», с. 81, 91, 108, 115, 138, 142, 148, 153).

...восени 1857 року, одного вечора... — Явна помилка в даті: ідеться про осінь 1856 р. Саме в листі від 8 жовтня 1856 р. А. Толстая вперше сповістила Шевченка, що клопотання про нього увінчалися успіхом («Листи до Т. Г. Шевченка», с. 91 — 92).

Осипов Микола Йосипович (1825 — 1901) — російський художник-портретист, академік Академії мистецтв. Був близький до родини Толстих, брав участь у заходах по звільненню Шевченка із заслання, листувався з ним у цій справі (т. 6, с. 127, 137, 186; «Листи до Т. Г. Шевченка», с. 80, 82, 134).

Нарешті настав жаданий день... — Прибувши до Петербурга ввечері 27 березня 1858 p., Шевченко зупинився на квартирі М. Лазаревського (нині набережна Мойки, 93), де прожив до червня 1858 p., коли йому було надано житло в Академії мистецтв. Зустріч із родиною Ф. Толстого відбулася 28 березня 1858 р. о шостій годині вечора (т. 5, с. 219).

Разів зо два приїздив провідати свого друга Щепкін. Він чудово читав поеми Шевченка... — М. Щепкін зустрічався з Шевченком на квартирі Толстих 14 — 19 травня 1858 р. (т. 5, с. 241 — 243); під час цієї зустрічі Шевченко прочитав свою поему «Неофіти», а Щепкін — вірш Шевченка «Пустка» і трагедію Пушкіна «Скупой рыцарь». Ще одна зустріч друзів відбулася в Толстих 16 березня 1860 p.; Щепкін знову читав «Скупого рыцаря» та вірші Шевченка.

Олдрідж Айра-Фредерік (1807 — 1867) — негритянський актор, який у 1825 р. емігрував із США до Англії, гастролював у Петербурзі восени 1858 р. Перша вистава за його участю («Отелло» В. Шекспіра) відбулася 10 листопада 1858 р. Шевченко здружився з ним, часто відвідував його спектаклі, зустрічався на квартирі Толстих, де намалював його портрет, закінчений 25 грудня 1858 р. (т. X, № 33; нині зберігається в ДМШ). Шевченко виконав також офортний портрет Олдріджа (місце знаходження його невідоме — див. т. X, № 160).

Коптський Антоній Григорович (1817 — 1899) — польський піаніст і композитор. Першу зустріч з ним у родині Толстих Шевченко відзначив у своєму щоденнику 6 квітня 1858 р. (т. 5, с. 225). /486/

Ликера ніколи не жила в моєї тітоньки. — Це свідчення вносить корективи до згадки Шевченка в листі до М. Макарова від 6 вересня 1860 р. про те, що він перевіз Ликеру від Н. Забілії до К. І. Іванової, сестри А. І. Толстої (т. б, с. 266). Насправді К. Іванова не взяла Ликеру до себе, а найняла для неї квартиру поблизу.

...українського Кобзаря, цього уболівальника за народ... — Виїхавши восени 1860 р. за кордон, сім’я Толстих зустрічалася в Лондоні з Герценом. У своїх спогадах Юнге засвідчила таке його висловлювання: «Мова зайшла про Шевченка. «Він тим великий, — сказав Герцен, — що він цілком народний письменник, як наш Кольцов; але він має набагато більше значення, ніж Кольцов, бо Шевченко також політичний діяч і виступив як борець за свободу» (див.: Юнге Е. Ф. Воспоминания, 1913, с. 355).


* Відсутній фрагмент додано за іншим виданням. — Прим. litopys.kiev.ua.











Попередня     Головна     Наступна            


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.