[Спогади про Тараса Шевченка. — К.: Дніпро, 1982. — С. 330-334.]

Попередня     Головна     Наступна            





М. Г. Чернишевський

НАЦІОНАЛЬНА БЕЗТАКТНІСТЬ

(Уривок)



Ми не знаємо, чи дійде наша стаття до відома галицьких малоросів; якщо не дійде, вона буде написана даремно, бо власне для них тільки ми пишемо її, пишемо з найщирішим співчуттям до них, з найпалкішим бажанням добра їм.

Та і як могли б ми не співчувати їм? Галицькі малороси, або, як вони себе називають, русини, відзначаються всіма властивостями, спільними для цілого малоруського племені. А якщо є племена, здатні викликати до себе симпатію більше, ніж інші племена, то саме малороси — одне з племен найсимпатичніших. Чарівне поєднання наївності й тонкості розуму, лагідність стосунків у родинному житті, поетична задумливість характеру непохитно наполегливого, краса, витонченість смаку, поетичні звичаї — усе поєднується в цьому народі, щоб полонити вас, так що іноплемінник стає малоруським патріотом, коли хоч трохи поживе в Малоросії. (А їхнє становище! Це плем’я — переважно плем’я селян, доля яких тяжка. Їхній патріотизм чистий від помислу про поневолення інших; вони прагнуть лише того, щоб їм самим було легше жити на вільному світі: ніяке інше плем’я не хочуть вони підкоряти собі чи кривдити) . Не можна не співчувати їм.

Але нехай же нони, не ображаючись, вислухають думки, може, дражливі для них, але висловлювані тільки з бажання успіху їх прагненням. /331/

Перед нами лежать два перші номери львівського «Слова», газети, що називає себе органом галицьких малоросів. Ми не можемо знати, чи всі галицькі малороси хочуть визнавати своїм органом цю газету, але її, очевидно, видають люди, переконані, що за ними стоїть, однією з ними дорогою піде все русинське плем’я. Сама можливість такої їхньої думки доводить, що людей, які співчувають їм, між русинами дуже багато. Якщо вони й не представники всього племені, то, у всякому разі, — представники сильної і, можливо, найсильнішої між русинами партії. Ми судимо про неї тільки на підставі двох перших номерів газети. Наступним номерам не трапилось дійти до нас. Ми хотіли б думати, що матеріал, вміщений у цих двох перших номерах, недостатній для того, щоб судити про партію, яка має своїм органом «Слово», але, на жаль, ми тільки «хотіли б» і не можемо думати так: надто виразно визначився політичний такт цієї партії у перших двох номерах її газети. Кожне наше слово про неї буде грунтуватися на виписках із цих двох номерів.

Про мову, якою писана газета, нам не хотілося б судити: ми надто погані знавці у цій справі. Але питаємо в кого завгодно, хто чув малоруську мову, чи мають хоч найменшу схожість з нею, наприклад, такі фрази: «благослови нас на дело, на добрый подвиг духа, да соблюдем веру и отечество»; «честно служивший богу своим словом»; «для которого в неприязненных обстоятельствах погасло»; «все силы нашего духа, все стремление ума»? Ці всі фрази взято нами з однієї першої сторінки першого номера, і багато можна було б набрати в ній інших точнісінько таких самих. Хіба це — малоруська мова? Це мова, якою говорять у Москві й Нижньому Новгороді, а не в Києві чи Львові. Львівське «Слово» грунтує свої права і надії на тому, що малоруське плем’я — плем’я з 15 мільйонів чоловік. Навіщо ж говорити про племінну єдність каліченою мовою, якою ніхто не пише ніде, крім Львова? Наші малороси вже виробили собі літературну мову незрівнянно кращу: навіщо відділятися від них? Хіба вона така далека від мови русинів, що їм треба писати іншим наріччям? А коли так, ви — вже не малороси: ви, як лужичани, — окреме плем’я. А коли так, вас тільки 3 мільйони, і ви не можете утримати своєї народності. Що за дивні люди! Захоплюються думкою про свою національність і хочуть дробити своє плем’я на дрібні частини без усякої потреби.

І якби це стосувалося ще тільки одного питання про літературну мову, — ні, львівське «Слово», не вагаючись, виявляє таку ж думку і щодо політичного життя племені...

Слід було б «Слову» пильніше подумати також, чи треба вважати за суперечку між національностями ту суперечку, в яку воно кидається з такою готовністю і яку розуміє воно як суперечку національностей? Дуже можливо, що при уважнішому розгляді живих відносин львівське «Слово» побачило б в основі справи питання, зовсім чуже племінному питанню, — питання станове. Дуже можливо, що воно побачило б і на тому, і на другому боці і русинів, і поляків, — людей різного племені, але однакового суспільного стану. Ми не думаємо, щоб польський мужик був проти полегшення повинностей і взагалі побуту русинських селян. Ми не думаємо, щоб почуття землевласника русинського племені в цій справі дуже відрізнялися від почуттів польських землевласників. Якщо ми /332/ не помиляємося, корінь галицької суперечки лежить у станових, а не в племінних відносинах. І якщо ми не помиляємося, та станова партія, яка здається львівському «Слову» ворожою до русинської національності, не має власне до цієї національності абсолютно ніякої ворожнечі, а щодо станового питання схильна тепер ця партія до надзвичайно великих поступок на користь селян як польського, так само й русинського племені. От про це якраз і не завадило б подумати львівському «Слову»...

...За докором, зверненим, як нам здається, зовсім не в той бік, в який мав би його звернути здоровий глузд, починається самовихваляння з метою довести, що русини мають право поважати себе не менше за інші племена. Гаразд, чим же обгрунтовує львівське «Слово» права русинів? «Вони захищали Західну Європу від татар». Це — неправда. З татарами галицькі русини боролися дуже мало, менше за литовців і чи не менше за поляків. З татарами боролися східні малороси, від яких львівське «Слово» відділяє русинів. Щось одно з двох: або виставляйте себе тільки частиною великого малоруського племені, чим ви насправді і є, або не присвоюйте собі заслуг тих частин вашого племені, від єдності з якими ви відмовляєтесь за вашою програмою. Та львівське «Слово» не бачить нісенітності у своїх статтях, де проголошується окремішність русинської Галичини від решти Малоросії і ставиться в заслугу русинам те, що зробили інші малороси...

...Політичні права племені грунтуються на його живих відносинах. Ви хочете писати по-русинському? Прекрасно; якщо ви вмієте писати, вам не треба ніяких інших доводів: вам треба це, вам приємно це, — чого ж більше? Ви маєте на те цілковите право. На Олега й Нестора посилатися тут смішно. Чи увінчається успіхом ваше бажання? — Це залежить від того, чи матимете ви публіку. Якщо в русинському племені є достатня кількість людей, у яких вже розвинулась потреба читати газети, ви матимете успіх тепер же (коли зумієте писати для них розумні й корисні речі). Якщо ні, Нестор та Ігор вам не допоможуть, — у вас немає публіки, ви повинні ще потурбуватися про те, щоб навчити ваших одноплемінників мистецтва читання. Тут важливе не доведення надзвичайних достоїнств вашої стародавньої літератури, а нинішній рівень освіти вашого племені.

«Але є люди, які доводять, що русинське наріччя не здатне мати літературу: це — вороги наші». Звичайно, поки ви не матимете численної публіки, багато хто сумніватиметься в корисності й практичності ваших спроб видавати русинські газети, особливо якщо ви писатимете каліченою мовою, якою пишете тепер, сумішшю місцевого галицького наріччя з нашою літературною і з церковнослов’янською мовами. Але такий сумнів іще зовсім не означає ворожнечі до вас. Ось ми, наприклад, безумовно, бажаємо вам усього доброго, а в корисності вашої газети теж маємо сумнів дуже великий. Чи навіть і не сумніваємося, а цілком певні, що ви йдете хибним шляхом. Навіщо ви собі вигадуєте особливе, калічене, наріччя, відокремлюєтесь від спільної малоруської літератури? Сама галицька частипа малоросів така мала, що неспроможна мати свою окрему пристойну літературу, як не може мати окремої пристойної літератури Костромська губернія чи Дорсетширське графство, Тіроль чи Люблінське воєводство. Ці маленькі частини великих народностей щось важать /333/ у будь-чому — чи в літературі, чи в політичному житті — тільки тоді, воли тримаються в одному цілому з іншими частинами свого народу...

...Навіщо ж львівське «Слово» в кожному рядку твердить русинському народові: «Вважай своїми ворогами усіх поляків, вважай своїм другом кожного русина», — навіщо воно нав’язує русинському народу цю фальш, проти якої, забуваючись, саме ж і свідчить?

Ми бачимо також, що серед найбагатших панів у Галичині чимало питомих русинів; про це свідчить і саме львівське «Слово». Якщо воно хоче бути представником інтересів русинського народу, хай воно спитає у русинів, чи менше, ніж польські пани, брали повинностей ці русинські пани, чи більше за польських панів зробили вони поступок русинському народові, — коротше кажучи, чи краще було русинському селянинові в русинського пана, ніж у польського? Чули ми свідчення про це від людини, ...чиє ім’я дорогоцінне кожному малоросові, — від покійного Шевченка. (А втім, львівське «Слово», можливо, не визнає Шевченка за свою людину: адже він — не русин і у львівському «Слові», мабуть, не схотів би друкуватися). Він свідчив нам, що пани з малоросів значно поступаються перед панами з поляків справедливістю й людяністю в ставленні до селян. Цей відзив уже не дозволяє нам дивитися на ставлення поляків до малоросів тими очима, якими дивиться львівське «Слово». Він остаточно роз’яснив для нас ту істину, яку ми давно передбачали самі. Ось вона.

У землях, населених малоруським племенем, напруженість відносин між малоросами і поляками грунтувалася не на різниці національностей чи віросповідань; це просто була напруженість станових відносин між селянами і поміщиками. Більшість поміщиків там поляки, тому недовір’я простолюдинів до поляків — просто недовір’я до поміщиків. Коли малороси говорять про панів, вони тільки забувають додавати, що серед панів є і малороси, що цих панів малоросів значно менше, ніж поляків. Але до цих панів їх ставлення точнісінько таке, як і до польської більшості панів. Відмінність національностей не робить тут ніякої різниці. Про почуття і вчинки польських панів щодо селян різних племен треба сказати те ж саме, що й про почуття малоруських селян до панів різних племен: відмінність національностей і тут не робить ніякої різниці у відносинах. Від польського селянина польський пан вимагав аж ніяк не менше, ніж від малоруського селянина: в жодному з тих полегшень, які він зробив або погоджується зробити польському селянинові, він і не думає відмовляти малоруському селянину. Тут справа в грошах, у станових привілеях, а зовсім не в національностях чи віросповіданні. Малоруський пан і польський пан стоять на одному боці, мають одні й ті ж інтереси; малоруський селянин і польський селянин мають цілком однакову долю; якщо була вона погана раніше, вона була для обох однаково погана; наскільки стає чи стане вона кращою для одного з них, рівно на стільки ж і для другого.

Нічого цього не розуміє львівське «Слово». Йому не те неприємне, що селянам було важко; йому неприємне лише те, що більшість панів розмовляла не малоруською мовою. Воно не розуміє, що малоруському селянинові не було б ані на волосину легше, якби всі пани в Малоросії були малороси, — навпаки, було б малоросові важче від цього, як свідчив /334/ нам Шевченко. Ми знаємо, що дуже багато хто з освічених малоросів, і крім поміщиків малоросів, не схоче визнати цієї думки за істину: вона суперечить національному забобону, тому багатьма буде відкинута, принаймні на перший раз. Та ніякі голослівні заперечення не похитнуть нашого переконання, що спирається на такий авторитет, як Шевченко. Не спростовувати наші слова ми радимо друзям малоруського народу, а трохи задуматися над ними і перевірити їх фактами. Факти підтвердять їх, ми в тому певні, бо Шевченко дуже добре знав побут малоруського народу. Спираючись на цей непохитний авторитет, ми твердо кажемо, що ті, хто схотів би говорити протилежне, засліплені забобоном і що малоруський народ нічого, крім шкоди, не може чекати собі від них....

...Ми почали статтю тим, що будемо говорити виключно про галицьких русинів, і справді мали на увазі тільки їх протягом усієї статті. Вона стосується виключно справ Галичини. Доля іншої частини малоруського племені влаштована й забезпечена так чудово, що про цю іншу частину нам нема чого турбуватися, та й сама вона не відчуває потреби ні в яких турботах. Нашим російським малоросам дано всі права й вигоди, яких вони коли-небудь тільки бажали. Їх скривдити тепер не може ніяке плем’я. Вони благоденствують, за цілком вірним і дуже вдалим висловом свого улюбленого поета Шевченка. Напевно, ми не помилимося, припустивши, що навіть на думку львівського «Слова», такого відданого законній австрійській владі над Галичиною, галицькі русини повинні заздрити щастю своїх одноплемінників-малоросів, які користуються нині свободою під нашою владою.








М. Г. Чернишевський

НАЦІОНАЛЬНА БЕЗТАКТНІСТЬ

(Уривок)


Вперше надруковано (без підпису) в журн. «Современник», 1861, кн. 7, с. 1 — 18. Подається за виданням: Чернышевский Н. Г. Полное собрание сочинений в пятнадцати томах, т. VII. М., Гослитиздат, 1950, с. 775 — 793.

Чернишевський Микола Гаврилович (1828 — 1889) — російський учений, публіцист, літературний критик і письменник, один з провідних діячів і теоретиків революційно-демократичного руху в Росії кінця 50-х — початку 60-х років. Був знайомий з творчістю Шевченка ще до його звільнення, згодом зустрічався з ним у Петербурзі. Високо цінував шевченківську поезію і надавав їй великого значення в загальноросійській суспільно-визвольній боротьбі. В керованому Чернишевським журналі «Современник» друкувалися твори Шевченка та матеріали про нього. Революційні ідеї Чернишевського відіграли важливу роль у формуванні суспільних і творчих поглядів Шевченка в останні роки його життя.

Статтю «Національна безтактність» написано з приводу виходу в світ перших двох номерів газети «Слово», яку видавали у Львові протягом 1861 — 1887 років галицькі «москвофіли» ламаною мовою (т. зв. «язичієм»). Газета обстоювала реакційні позиції, боролася з суспільно-визвольним рухом, підмі-/503/нюючи класові критерії національними, виступала проти розвитку української мови й культури в Галичині та на Східній Україні. Полеміку з приводу порушених ним питань М. Чернишевський продовжив у статті «Народная бестолковость», надрукованій у журн. «Современник», 1861, кн. 10, с. 285 — 310, де також є згадки про Шевченка.

Вони благоденствують, за цілком вірним і дуже вдалим висловом свого улюбленого поета Шевченка — перифраза рядків:


Од молдованина до фінна

На всіх язиках все мовчить,

Бо благоденствує, —


з поеми Шевченка «Кавказ» (т. 1, с. 326), очевидно, відомої Чернишевському в рукописі, оскільки в той час вона ще не була надрукована.












Попередня     Головна     Наступна            


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.