[Спогади про Тараса Шевченка. — К.: Дніпро, 1982. — С. 403-525.]

Попередня     Головна     Наступна            





ПРИМІТКИ



У виданні зібрано спогади сучасників про Т. Г. Шевченка, які охоплюють весь його життєвий шлях від дитячих літ до останнього дня, даючи уявлення про його життя й творчість у контексті суспільно-визвольного й літературно-мистецького руху на Україні та в Росії середини XIX ст. З великого числа нині відомих спогадів до книги включено всі найважливіші. Порівняно з попередніми виданнями — «Біографія Т. Г. Шевченка за спогадами сучасників» (К., Вид-во АН УРСР, 1958), «Спогади про Шевченка» (К., Держлітвидав України, 1958), «Т. Г. Шевченко в воспоминаниях современников» (М., Гослитиздат, 1962) — до книги включено кілька нових мемуарів. Усі тексти звірено за першодруками або автографами, якщо останні збереглися. Виявлені при цьому друкарські помилки, явні описки мемуаристів і т. д. виправлено без застереження. Деякі фактичні неточності відзначено в примітках. Як правило, спогади друкуються повністю. Лише подекуди випущено недостовірні чи малоістотні деталі, матеріали, що не мають мемуарного характеру або не стосуються Шевченка. Скорочення позначено трьома крапками.

В межах книги спогади розташовано в хронологічному порядку; ті з них, які охоплюють кілька періодів життя Шевченка, віднесено до часу його найближчого спілкування з мемуаристом. При цьому свідомо залишено деякі неминучі збіги й повторення. Авторські примітки збережено в посторінкових виносках під текстом. Там же дається переклад іншомовних слів і виразів.

Примітки включають відомості про друковані чи рукописні джерела, за якими подаються спогади, довідки про мемуаристів, історико-літературні, реальні, бібліографічні пояснення до тексту. При їх написанні використано «Шевченківський словник», «Літопис життя і творчості Шевченка» В. Анісова, Є. Середи, «Літа невольничі» та «Їхав поет із заслання...» Л. Большакова, «Третя зустріч» і «Шевченківський Петербург» П. Жура, «Коментар до „Кобзаря“» Ю. Івакіна, попередні видання спогадів про Шевченка та цілий ряд інших праць. Згадки про літературні твори Шевченка подаються за виданнями: Тарас Шевченко. Повне зібрання творів у шести томах. К., Вид-во АН УРСР, 1963 — 1964 (том і сторінка позначаються в тексті арабськими цифрами), про малярські — за виданням: Тарас Шевченко. Повне зібрання творів в десяти томах. К., Вид-во АН УРСР, 1951 — 1964, т. VII — X (том позначається римською цифрою).

Скорочення в примітках означають:

ДМШ — Державний музей Т. Г. Шевченка (Київ).

ІЛ — Відділ рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. /404/

ІРЛІ АН СРСР — Інститут російської літератури (Пушкінський дім) АН СРСР.

ЦДАЖР — Центральний державний архів Жовтневої революції, вищих органів державної влади та органів державного управління СРСР.

ЦДІА СРСР — Центральний державний історичний архів СРСР (Ленінград).

ЦНБ АН УРСР — Центральна наукова бібліотека АН УРСР.










О. М. Лазаревський

МАТЕРІАЛИ ДЛЯ БІОГРАФІЇ Т. Г. ШЕВЧЕНКА


Вперше надруковано в журн. «Оспова», 1862, № 3, с. 1 — 10 (другої пагінації), звідки 1863 р. передруковано під назвою «Дитячий вік Шевченка» в журн. «Вечерниці» (№ 7, с. 55 — 56; № 8, с. 63 — 64; № 9, с. 71 — 72). Подається за першодруком.

Лазаревський Олександр Матвійович (1834 — 1902) — український історик буржуазно-ліберального напряму. Познайомився з Шевченком 1858 року у Петербурзі, переписав деякі його твори до «Більшої книжки», доглядав Шевченка під час хвороби, брав участь у перевезенні його тіла на Україну. «Кобзар» 1860 р. з дарчим написом Шевченка О. М. Лазаревському зберігається в ДМШ. Одним із перших почав збирати матеріали до біографії Шевченка, насамперед спогади сучасників.

Сошенко Іван Максимович (1807 — 1876) — художник, учитель малювання Другої київської гімназії, друг Шевченка, з яким він познайомився 1836 р. у Петербурзі, коли навчався в Академії мистецтв. Перший звернув увагу на художній хист Шевченка, зацікавив його долею Є. Гребінку, В. Григоровича, А. Мокрицького, а через них — К. Брюллова, який з допомогою В. Жуковського та М. Вієльгорського організував викуп Шевченка з кріпацтва. Спогади Сошенка про поета записав і опублікував М. Чалий: Сава Ч. (Новые) материалы для биографии Т. Г. Шевченка. — «Основа», 1862, № 5, с. 45 — 61; № 6, с. 1 — 27. Згодом Чалий виклав їх також у своєму критичному нарисі «Иван Максимович Сошенко» (К., 1876, с. 31 — 41).

...ми послугувалися запискою Варфоломія Григоровича Шевченка про дитинство поета... — Шевченко Варфоломій Григорович (1821 — 1892) — троюрідний брат і свояк Шевченка (з його сестрою Мотрею був одружений молодший брат поета Йосип). Згадувана тут «записка» (спогади) В. Шевченка про дитячі роки поета не збереглася. Згодом В. Шевченко опублікував спогади про Т. Шевченка у львівському журн. «Правда», 1876, № 1 — 2.

...розповідями сестри поета Ярини Григорівни. — Ярина Григорівна (1816 — 1865) — рідна сестра Т. Шевченка, дружина кирилівського маляра Ф. Бойка. Крім О. Лазаревського, її спогади про Шевченка записав також М. Чалий.

Про своє раннє дитинство поет вгадує в одному з великоруських оповідань («Княгиня»)... — Далі вперше наведено уривок з повісті Шевченка «Княгиня». Текст уривка дещо підправлений (пор.: т. 3, с. 175).

Але після її смерті... — Мати Шевченка Катерина Якимівна померла 20 серпня 1823 p., на сороковому році життя.

Після смерті дружини у Шевченка-батька зосталося п’ятеро дітей: Микита, Катерина, Тарас, Ярина та Йосип. — Не згадано тут дочки Марії (нар. /405/ 1819 p., трирічною осліпла від трахоми, померла бл. 1846 p.). Микита — старший брат Шевченка (нар. 1811 p.), Катерина — старша сестра (нар. 1804 p., вийшла заміж у сусіднє село Зелену Діброву за кріпака А. Красицького), Йосип — молодший брат (нар. 1821 p.).

...в сім’ю Шевченків увійшла мачуха. — 7 жовтня 1823 р. Г. І. Шевченко одружився вдруге з удовою Оксаною Антонівною Терещенко (нар. 1786 р.) і перевіз її з трьома її дітьми з с.Моринців до себе в Кирилівку. 1825 p., після смерті Г. І. Шевченка, О. А. Терещенко повернулася до Моринців.

...різками, які щедро посипалися $ рук його дядька... — Дядько поета — Шевченко Павло Іванович (пар. 1797 p.), який після смерті Г. І. Шевченка став опікуном його дітей. Сестра поета Ярина характеризувала його М. Чалому як «великого катюгу». Після смерті батька Тарас деякий час жив у нього.

...бать/to віддав... на виучку до міщанина Губського. — Йдеться про першого вчителя Шевченка Василя Івановича Губського, який разом з братом Максимом був звільнений з кріпацтва і перейшов у стан міщан. Губські були добрими знайомими батька й діда Шевченка. Коли 1834 р. управитель кирилівським маєтком П. В. Енгельгардта Бесядовський порушив справу про повернення їх у кріпаки, дід поета І. А. Шевченко виступив як свідок в обороні прав братів Губських і склав так звану «роту присяги».

Батько... вмираючи. (1825 р.) висловив... — Г. І. Шевченко помер 31 березня 1825 р.

...віддали в школу до сільського дяка Бугорського... — Богорський (а не Бугорський) Петро (Пролитій) Федорович (нар. 1803 р.) був дяком у Кирилівці з 1824 р. по 1836 р.

Згодом він перейшов до священика Нестеровського... — Це єдине і жодними іншими матеріалами не підтверджуване свідчення про навчання малого Шевченка письму в кирилівського священика Івана Федоровича Нестеровського.

Вона померла під час першої епідемії холери (1830). — Дата смерті Катерини Григорівни Красицької не з’ясована, проте померла вона не 1830 p., а значно пізніше — бл. 1848 р. Шевченко бачився з нею під час приїзду на Україну 1843 р. та 1845 р. Після повернення поета з заслання її в живих уже не було.

...розповідь діда, живого свідка Коліївщини... — Коліївщина — повстання гайдамаків на Правобережній Україні 1768 p., оспіване Шевченком у поемі «Гайдамаки». Дід поета Іван Андрійович Шевченко (1761 — 1849) любив розповідати про Коліївщину. Про ці розповіді Шевченко із зворушливою вдячністю згадує в епілозі поеми «Гайдамаки». Помер І. А. Шевченко не на 115 році, як твердиться далі, а на 88 році.









Г. В. Бондаренко

ДЕКІЛЬКА НОВИХ ШТРИХІВ ДО БІОГРАФІЇ Т. Г. ШЕВЧЕНКА


Вперше надруковано в газ. «Одесский вестник», 1892, 2 вересня, № 226. Подається за першодруком.

Бондаренко Гнат Васильович — шкільний товариш Шевченка. Згодом був церковним титарем у с. Кирилівці. Шевченко гостював у нього 26 вересня 1845 р. /406/






В. Г. Шевченко

СПОМИНКИ ПРО ТАРАСА ГРИГОРОВИЧА ШЕВЧЕНКА


Вперше надруковано в жури. «Правда», 1876, № 1, с. 23 — 28; № 2, с. 64 — 69. Підписано ініціалами В. Г. Ш. Того ж року перекладено й надруковано російською мовою з передмовою Д. Л. Мордовцева в журн; «Древняя и новая Россия», т. 2, № 5, с. 83 — 90. Подається за першодруком.

Шевченко Варфоломій Григорович — родич Шевченка. Служив у конторах по управлінню поміщицькими маєтками, зокрема — під тас приїзду Шевченка 1859 р. на Україну — в князя П. П. Лопухіна, власника маєтку в м. Корсуні, Канівського повіту, з розкішним палацом та парком.

Крицький розказав мені... — Крицький Василь Федорович (1816 — 1860-і роки), шкільний товариш Шевченка; в 1825 — 1826 роках вони разом учились у кирилівського дяка Богорського. Про епізод, який так запам’ятався Крицькому, коли Шевченко-школяр відплатив п’яному дяку Богорському за його збиткування різками, розповів і сам поет в автобіографії.

...у Тарасового товариша шкільного Тараса Гончаренка. — Гончаренко був на вісім років молодший за Шевченка (нар. 1822 p.), тому не міг навчатися в дяківській школі одночасно з ним. Улітку 1859 p., під час останнього приїзду до Кирилівки, Шевченко зустрічався з Гончаренком.

Бойко Федір Кіндратович (1811 — 1850-і роки) — чоловік молодшої сестри Шевченка — Ярини, маляр-іконописець.

Забіла Віктор Миколайович (1808 — 1869) — український поет-романтик. Вчився водночас з М. Гоголем у Ніжинській гімназії вищих наук. 1843 року познайомився в маєтку Г. С. Тарновського с. Качанівці з Шевченком. Узимку 1847 р. Шевченко відвідав його на хуторі Кукуріківщина (Забілівщина), листувався з ним. Забіла супроводжував домовину Шевченка від Борзни до Канева, брав участь у похороні та впорядкуванні могили поета. Спогади Забіли про Шевченка записав і опублікував М. М. Білозерський. Згадуваний В. Г. Шевченком лист до поета, відданий Забілі, не зберігся.

...в 1844 р. Тарас знов приїхав в Кирилівку... — Рік зазначено неточно. До свого заслання Шевченко побував у Кирилівці в 1843 і 1845 роках.

...приходить до мене Полевой... — Полевой Микола Олексійович (1796 — 1846) — російський письменник, журналіст, історик. У 40-х роках стояв на реакційних позиціях. Шевченко ілюстрував книжки Полевого «История Суворова» (СПб., 1843) та «Русские полководцы» (СПб., 1845). Вміщені в останній з них портрети роботи Шевченка дістали позитивну оцінку В. Бєлінського.

...прожив у мене місяців зо два... — Поет перебував у В. Г. Шевченка в Корсуні близько двох тижнів.

...не залишив він ні одного куточка в саду, щоб не змалювати його у свій альбом. — З корсунського альбома поета збереглися (ДМШ) лише тринадцять розрізнених аркушів. На одному з них зображено хату серед дерев над річкою і є напис Шевченка: «В Корсуні».

...вкинуто в Петропавловську кріпость... — Шевченко був ув’язнений 1847 р. у казематі внутрішньої в’язниці III відділу, де він перебував близько півтора місяця.

...заслали його за Арал солдатом... — Поет був засланий в Орську кріпость, а згодом, 1850 p., — в Новопетровське укріплення на півострові Мангишлак, /407/ На берегах Аральського моря він перебував під час Аральської описової експедиції 1848 — 1849 років.

...офіцер... став просити благословенія... — Йдеться про осавула Уральського козачого війська начальника Косаральського форту Данила Чорторогова. Цей епізод описаний Шевченком у щоденнику та повісті «Близнецы».

...Бутаков випросив у Тарасового начальства... — Бутаков Олексій Іванович (1818 — 1869) — російський географ і мореплавець, начальник Аральської описової експедиції 1848 — 1849 років, до складу якої було включено Шевченка як художника.

Парчевський Никодим Павлович (1812 — 1867) — поміщик, власник Межиріцького маєтку; до нього входило і село Пекарі, Канівського повіту, поблизу якого Шевченко збирався купити ділянку землі для садиби.

Усі листи Тараса я переслав вам... — тобто в редакцію львівського журналу «Правда», в якому були надруковані спогади В. Г. Шевченка.

Васильчиков Іларіон Іларіонович (1805 — 1863) — князь, з 1852 р. — київський, подільський і волинський генерал-губернатор.

...чи не сподобав це він... гувернантки Н. Шулячівни, коли ж пише Тарас прямо про Хариту. — Йдеться про домашню вчительку дітей В. Г. Шевченка Шуляк Наталю Романівну (нар. 1837 p.), з якою радив поетові одружитись В. Г. Шевченко, та його наймичку Харитину Василівну Довгополенко (по чоловікові — Гриненко; нар. 1841).

...надибав собі якусь Ликерію, завезену у Петербург... — Полусмакова (Полусмак) Ликера Іванівна (1840 — 1917), наречена Шевченка, колишня кріпачка М. Я. Макарова, відпущена на волю, родом з с. Липового Рога біля Ніжина. Служила покоївкою в сестри Макарова В. Я. Карташевської в Петербурзі. Шевченко присвятив їй вірші «Ликері», «Л.» («Поставлю хату і кімнату»), намалював її портрет (т. X, № 55). Розривом з Ликерою навіяний його вірш «Барвінок цвів і зеленів». Згодом Ликера вийшла заміж за перукаря Яковлєва і жила в Царському Селі; після смерті чоловіка 1904 р. переїхала до Канева. 1911 р. брала участь у відзначенні 50-х роковин смерті Шевченка. З її слів записано спогади про поета (опубліковані К. Широцьким у журн. «Літературно-науковий вісник», 1911, № 2, с. 275 — 289; з огляду на їх неточність і явну необ’ективність тут не передруковуються).

...запросив до себе в гості старий священик... — Кошиць Григорій Іванович (нар. 1797 p.), у якого Шевченко наймитував у дитинстві (див. про це спогади П. Г. Лебединцева та Ф. Г. Лебединцева).

...вступилася за Тараса сестра Ярина... — Тут помилка. Розповідаючи про цей епізод у повісті «Княгиня», Шевченко пов’язував його не з Яриною, своєю молодшою (на два роки) сестрою, а з старшою сестрою — Катериною.









П. Г. Лебединцев

ТАРАС ГРИГОРОВИЧ ШЕВЧЕНКО


Вперше надруковано в журн. «Киевская старина», 1882, кн. 9, с. 560 — 567. Підписано криптонімом Пр. П. Л-в. Подається за першодруком.

Лебединцев Петро Гаврилович (1819 — 1896) — український дворянсько-буржуазний історик, археолог і церковний діяч, викладач Київської духовної академії, редактор «Киевских епархиальных ведомостей». /408/

...Пан... мав двох синів... — у В. Енгельгардта було троє синів та дві дочки. Старший син, полковник Андрій Васильович Енгельгардт (1783 — до 1838), був відомий своїми героїчними вчинками під час Вітчизняної війни 1812 p.; другий — Василь Васильович Енгельгардт (1785 — 1837) — теж полковник, багатій-епікуреєць, одружений з дочкою багатого відкупщика Кусовникова, відомий своїми зв’язками з О. Пушкіним (йому присвячено вірш Пушкіна «Я ускользнул от Эскулапа»); третій — Павло Васильович Енгельгардт (1798 — 1849) — штабс-ротмістр, служив ад’ютантом віленського військового губернатора О. М. Римського-Корсакова. У зв’язку з національно-визвольним польським повстанням 1830 p., яке перекинулося на литовські губернії, губернатор був усунутий з своєї посади і виїхав до Петербурга; туди відправився і його ад’ютант, де згодом вийшов у відставку в чині полковника. Характерними його рисами була обмеженість, брутальність і жорстоке поводження з кріпаками.

Браніцька Олександра Василівна (пом. 1838 р.) — рідна сестра В. В. Енгельгардта, племінниця князя О. Потьомкіна, була одружена з польським магнатом, коронним гетьманом Ксаверієм Браніцьким.

Кушнір Данило (пом. 1766 р.) — селянин, титар Успенської церкви у Млієві, активний учасник боротьби проти унії. За опір унії був страчений поблизу Вільшаної. На підставі народних переказів Шевченко відтворив ці події у поемі «Гайдамаки».

Красицький Антон Григорович (1794 — 1848) — селянин-кріпак, 29 січня 1823 року одружився з старшою сестрою Шевченка — Катериною.

Превлоцький Степан Степанович — живописець з с. Вільшана, Звенигородського повіту, Київської губернії. У нього вчився малюванню І. М. Сошенко та відомий художник Г. Г. Лапченко.

...законтрактованого Ширяєву в найми для фарбування даху та парканів. — У художника декораційного розпису, цехового майстра Василя Григоровича Ширяєва (нар. 1795 р.) Шевченко такою працею міг займатися, очевидно, лише напочатку. Згодом, переконавшись у талановитості свого учня, Ширяєв навчав його декоративному живопису. Шевченко брав участь у роботах по оформленню приміщень сенату, синоду, Великого петербурзького театру та інших приватних і громадських споруд.

Арсеній (Москвін Федір Павлович; 1795 — 1876) — архієпископ подільський і брацлавський, згодом митрополит київський і галицький. Шевченко зустрічався з ним під час подерожі 1846 р. на Поділлі, за завданням Археографічної комісії. Пізніше, після заслання, Шевченко, введений в оману нібито просвітительською діяльністю митрополита, сподівався, що він сприятиме розповсюдженню та використанню «Букваря южнорусского» (СПб., 1860) в сільських школах, про що писав у листі до М. К. Чалого 4 січня 1861 р. Але митрополит, за погодженням з обер-прокурором синоду, відхилив цю книжку Шевченка як навчальний посібник.

Юзефович Михайло Володимирович (1802 — 1889) — помічник куратора Київського учбового округу (1842 — 1858), разом з Шевченком працював у Київській археографічній комісії. Після викриття Кирило-Мефодіївського товариства брав безпосередню участь в обшуках і арештах його учасників. В щоденнику поет назвав його зрадником.

Галаган Григорій Павлович (1819 — 1888) — поміщик, один з діячів ліберально-буржуазного руху на Україні, знайомий Шевченка. Зустрічався з ним у 40-х роках в Петербурзі та на Україні. У повісті «Музыкант» Шевченко /409/ змалював жахливе життя кріпаків у селах, що належали Галаганам. Після повернення із заслання поет зустрічався з Галаганом у Москві та в Петербурзі у спільних знайомих. Галаган був власником кількох малярських творів Шевченка.









Ф. Г. Лебединцев

ПОБІЖНЕ ЗНАЙОМСТВО МОЄ З Т. Г. ШЕВЧЕНКОМ І МОЇ ПРО НЬОГО СПОГАДИ


Вперше надруковано під псевдонімом Ф. Лобода в журн. «Киевская старина», 1887, кн. 11, с. 563 — 577. Подається за першодруком.

Лебединцев Феофан Гаврилович (літ. псевдонім Ф. Лобода; 1828 — 1888) — український історик буржуазно-ліберального напряму. Видавець і редактор журн. «Киевская старина» (1882 — 1887); опублікував ряд дослідницьких і документальних матеріалів про поета.

Не згадував він і про... сестру Катерину... — Про сестру Катерину Шевченко з великою теплотою згадував у повісті «Княгиня».

...його блукання... од вітчима до старшої сестри... — Тут помилка; треба «від мачухи».

...про портрет генерала, проданий ним на вивіску... — Цю вигадку (ходячий анекдот, кимось прикладений до Шевченка) повторювало кілька мемуаристів, зокрема П. Мартос, П. Селецький та ін. З справжніми обставинами, викупу Шевченка з кріпацтва вона не має нічого спільного. За свідченням М. Костомарова та М. Лазаревського, Шевченко рішуче її заперечував. Про те, як виник у К. Брюллова намір викупити Шевченка з кріпацтва й надати йому змогу навчатися в Академії мистецтв, див. записи в щоденнику А. М. Мокрицького.

Прочитав... «Наймичку» й не повірив вигаданій Кулішем історії... — П. О. Куліш видав у 1856 і 1857 роках у Петербурзі, коли друкувати Шевченка було ще заборонено, двотомний літературно-фольклорний збірник «Записки о Южной Руси», в другому томі якого, не називаючи прізвища Шевченка, опублікував його поему «Наймичка» як твір нібито невідомого автора, випадково знайдений видавцем в альбомі панночки-хуторянки. Лишив спогади про Шевченка. Характеристику поглядів, діяльності й творчості Куліша див. у примітці на с. 432 — 433.

...після відомої катехізації із зернами... — Мається на увазі наочний спосіб Шевченкової агітації серед селян. Поет брав жменю гороху або якогось зерна: пшениці, жита. Одну зернину клав на стіл і говорив: «Оце цар»; клав ще кілька навколо: «А оце пани», — а тоді, засипаючи все це жменею зерна, говорив: «А оце ми, громада, люди простії. Шукайте тепер царя і панів! Де вона?»

Ботвиновський Юхим Георгійович — священик київської Святотроїцької церкви. Познайомився з Шевченком на початку серпня 1859 р. у київського художника і фотографа, товариша Шевченка по навчанню в Академії мистецтв — І. Гудовського.

...про задумане... видання «Основи»... — «Основа» — перший український громадсько-політичний та літературно-мистецький журнал. Виходив у Петербурзі в 1861 — 1862 роках. У його підготовці Шевченко брав безпосередню й активну участь. В «Основі» друкувалися твори Шевченка, Марка Вовчка, С. Руданського, Л. Глібова, А. Свидницького та ін.

Думитрашко Костянтин Данилович (1814 — 1886) — український поет і пе-/410/рекладач, професор Київської семінарії. Автор збірки поезій «Бандурист», поеми «Жабомишодраківка» («Батрахоміомахія», 1859), балад, пісні «Чорнії брови, карії очі».

Сарті Джузеппе (1729 — 1802) — італійський композитор, з 1784 p. — придворний капельмейстер у Петербурзі.

Іванишев Микола Дмитрович (1811 — 1874) — український буржуазний історик права, професор, а в 1862 — 1865 роках — ректор Київського університету. Один із засновників Тимчасової комісії для розгляду давніх актів, у якій на посаді художника працював Шевченко. Влітку 1846 р. провадив розкопки могили Переп’ят поблизу Фастова на Київщині, в яких брав участь Шевченко.

...літній парусиновий костюм його... досі зберігається в мене... — Тепер зберігається в Літературно-меморіальному будинку-музеї Т. Шевченка в Києві.









М. К. Чалий

НОВІ МАТЕРІАЛИ ДЛЯ БІОГРАФІЇ Т. Г. ШЕВЧЕНКА


Вперше надруковано під псевдонімом Сава Ч. у журн. «Основа», 1862, № 5, с. 45 — 61; № 6, с. 1 — 27, перша частина — з датою: «Апрель 1862 г.», друга — з датою: «26 февраля 1862 г.». З деякими відмінами надруковано у кн.: «Т. Г. Шевченко в воспоминаниях современников» (М., Гослитиздат, 1962, с. 46 — 50). Подається за першодруком.

Чалий Михайло Корнійович (1816 — 1907) — український громадсько-культурний діяч ліберально-буржуазного напряму. З Шевченком познайомився 1859 р. у Києві, друг Сошенка, від якого записав спогади про поета. Одним із перших почав збирати мемуарні, епістолярні та інші матеріали до біографії Шевченка, видав книжку «Жизнь и произведения Тараса Шевченко (Свод материалов для его биографии)» (К., 1882) — одну з перших біографій поета. Шевченко називав Чалого своїм «великим приятелем» (т. 6, с. 273), листувався з ним.

...віддано в науку до кімнатного живописця у Варшаві. — Про перебування Шевченка у Варшаві й навчання його там у кімнатного живописця документальних свідчень нема.

...Тараса віддали до... портретиста... Лампі. — Лампі Йоганн-Батіст — син (1775 — 1837) — художник-портретист. Короткий час, взимку 1829 р. до червня 1830 p., жив у Вільні, малював портрет Софії Григорівни Енгельгардт. Можливо, Шевченко супроводжував її на сеанси в майстерню Й.-Б. Лампі. Про навчання Шевченка в цього художника чи в його брата Франца Лампі (1783 — 1852), який жив у Варшаві, певних відомостей нема.

...познайомився з однією гарненькою кравчинею — Ядвігою (Дзюнею) Гусиковською. «Милую Дуню, чернобровую Гусиковскую» Шевченко згадував у щоденнику (5 вересня 1857 p.).

...Тараса відправили до столиці по етапу... — Ця малоймовірна версія відома також зі спогадів В. Забіли, записаних М. Білозерським.

«Коли я був у „гіпсових головах“ чи... вже у „фігурах“...» — В Академії мистецтв було два так званих «гіпсові класи»: в одному з них учні малювали зі зліпків голів античних статуй, в другому — зі зліпків гіпсових постатей — «фігур».

...Тарас... прийшов до мене... — В автобіографії та повісті «Художник» /411/ Шевченко зазначав, що його знайомство з Сошенком відбулося білої ночі в Літньому саду, коли він змальовував статую Сатурна. Зі слів того ж Сошенка це стверджував і П. Лебединцев.

Гребінка Євген Павлович (1812 — 1848) — український поет, вихованець Ніжинської гімназії вищих наук. З 1834 р. жив у Петербурзі, викладав у Другому кадетському корпусі та Дворянському полку. У Гребінки збирався гурток літераторів і митців, з якими познайомився і Шевченко. Гребінка сприяв ЦІевченковій самоосвіті, давав йому книжки, був причетний до організації його викупу з кріпацтва. Він залучив Шевченка до участі в своєму альманасі «Ластівка» — і як автора, і як свого помічника-співредактора, допомагав йому видати «Кобзар» (СПб., 1840), в якому поет присвятив Гребінці вірш «Перебендя».

Венеціанов Олексій Гаврилович (1780 — 1847) — російський художник, один з основоположників побутового жанру в російському живопису, академік Академії мистецтв. У його приватній малювальній школі навчалися обдаровані художники з народу. Шевченка з Венеціановим у 1837 р. познайомив Сощенко. З великою теплотою Шевченко змалював образ Венеціанова у повісті «Художник».

Прехтель Степан Йосипович (нар. 1808 р.) — дворецький П. Енгельгардта у Петербурзі. Жорстоко знущався з кріпаків — дворових людей, переслідував Шевченка за вільнодумство.

...повернувся з-за кордону Брюллов. — Карл Павлович Брюллов (1799 — 1852) — російський художник; повернувся з-за кордопу до Петербурга наприкінці травня 1836 р.

Вієльгорський Михайло Юрійович (1788 — 1856) — композитор і музичний діяч. Брав участь в організації лотереї, в якій розіграно портрет Жуковського роботи Брюллова і на кошти від якої викуплено Шевченка з кріпацтва.

«...вскоре портрет Жуковского был у него готов». — На час проведення лотереї портрет Жуковського закінчений ще не був. Проте в квітні 1838 р. його все ж розіграли в лотереї. Виграла портрет цариця Олександра Федорівна і тоді ж подарувала наслідникові, чиїм вихователем був Жуковський. Протягом кількох років портрет лишався в майстерні Брюллова, який продовжував над ним працювати. Після смерті Брюллова портрет потрапив до колекції В. О. Кокорєва, від якого надійшов до Третьяковської галереї в Москві. Тепер зберігається в ДМШ.

Пешехонов Макар Самсонович — петербурзький художник-іконописець. У 1848 — 1849 роках брав участь у реставраційних роботах, що провадились у Софійському соборі в Києві.

Безлюдний Андрій Семенович (пом. 1835 р.) — живописець і літограф. Колишній кріпак графа Г. Д. Шереметєва. Пансіонер Товариства заохочування художників. Товариство сприяло звільненню його з кріпацтва.

...у нього вселився світський біс. — Сошенко недооцінював того, що після звільнення з кріпацтва Шевченко, з великою користю для.свого творчого развитку, відвідував театри, концерти, літературні й музичні гуртки, де збиралися прогресивні люди столиці — літератори, художники, композитори, актори.

Марія Яківна — Марія Яківна Європеус (нар. бл. 1821 p.), дочка виборзького бургомістра Якоба Європеуса. Її вважають прототипом Паші в повісті Шевченка «Художник» та моделлю для його малюнка «Жінка в ліжку» (акварель, 1839 — 1840). /412/










І. К. Зайцев

СПОГАДИ СТАРОГО ВЧИТЕЛЯ


Вперше надруковано в журн. «Русская старина», 1887, кн. 6, с. 663 — 691. В іншій редакції уривок надруковано в кн.: «Т. Г. Шевченко в воспоминаниях современников», с. 45. Подається за першодруком.

Зайцев Іван Кіндратович (1805 — 1890) — російський і український художник-портретист. Син художника-кріпака з Пензенської губернії. У 1831 — 1837 роках навчався в Академії мистецтв. Був викладачем малювання у кадетському корпусі, спочатку в Петербурзі, а потім у Полтаві. Його спогади — це єдиний мемуарний документ про перебування Шевченка у Ширяєва на початку 30-х років XIX ст.

Ткаченко Федот Леонтійович (1819 — бл. 1885) — український художник, педагог. На початку 30-х років був учнем у Ширяєва. У грудні 1834 р. відпущений поміщиком на волю. З 1835 до 1842 р. вчився в Академії мистецтв у К. Брюллова. У 1841 — 1842 роках жив з Шевченком на одній квартирі. Одержавши звання вчителя малювання в гімназіях, виїхав на Україну. Викладав малювання та каліграфію в Полтавській гімназії. Листувався з поетом. Допомагав у розповсюдженні його «Букваря южнорусского».








А. М. Мокрицький

ЩОДЕННИК

(Уривки)


Автограф зберігається у відділі рукописів Державної Третьяковської картинної галереї, ф. 33, № 33(24). Фрагменти записів про Шевченка друкувались у різних виданнях. Повністю опубліковано 1975 р. Уривки подаються за виданням: Дневник художника А. Н. Мокрицкого. Составитель, автор вступительной статьи и примечаний Н. Л. Приймак. М., Изобразительное искусство, 1975, с. 113 — 166.

Мокрицький Аполлон Миколайович (1810 — 1870) — живописець і педагог. Закінчив Ніжинську гімназію вищих наук. Друг Шевченка. Брав активну участь в організації викупу його з кріпацтва. Після закінчення навчання в Академії мистецтв був викладачем в училищі живопису, скульптури та зодчества в Москві, з 1851 p. — професор живопису. Повернувшись із заслання, Шевченко зустрічався з ним в Москві та Петербурзі.

Краввський Андрій Олександрович (1810 — 1889) — видавець, журналіст ліберально-буржуазного напряму. З 1839 р. видавав журн. «Отечественные записки», в якому відділ критики і бібліографії очолював В. Бєлінський.

Михайлов Григорій Карпович (1814 — 1867) — художник, колишній кріпак, учень Венеціанова, разом з Шевченком учився в Академії мистецтв у К. Брюллова. 1855 року здобув звання академіка, 1861 р. — ад’юнкт-професора Академії мистецтв.

Він послав мене за Василем Івановичем... — Григорович Василь Іванович (1786 — 1865) — історик мистецтва. Професор (з 1828 р.) і конференц-секретар (1829 — 1859) Академії мистецтв. У 1829 — 1854 роках був секретарем Товариства заохочування художників. З його дозволу ще кріпаком Шевченко відвідував рисувальний клас товариства. Григорович брав активну участь у звільненні /413/ поета з кріпацтва. На знак вдячності поет присвятив Григоровичу поему «Гайдамаки».

...пішов я до Кандиби. — Разом з Мокрицьким у Ніжині в 1820-х роках училися три брати — Петро (нар. 1816 p.), Андрій (нар. 1817 р.) і Олександр (нар. 1819 р.) Кандиби.

Дементьєв Іван Тимофійович (пом. 1884 р.) — чиновник у сенаті, у якого в Петербурзі бував Шевченко разом з художниками С. О. Римаренком, A. М. Мокрицьким, О. В. Тирановим та ін.

Трипольський Віктор Андрійович — близький друг А. Мокрицького.

Вандик — Ван Дейк Антоніс (1599 — 1641), фламандський живописець, майстер портрета, автор картин на біблійні та міфологічні сюжети. Шевченко згадував його в повісті «Художник».

Рубенс Пітер-Пауел (1577 — 1640) — фламандський живописець, автор картин на міфологічні, релігійні та алегоричні теми. Шевченко згадував Рубенса в повістях «Художник» та «Прогулка с удовольствием и не без морали».

Веласкес Родрігес де Сільва Діего (1599 — 1660) — іспанський живописець. Автор жанрових картин і портретів. Шевченко згадував його в повісті «Художник».

Рені Гвідо (1575 — 1642) — італійський живописець, представник академізму. Один з улюблених художників К. Брюллова. Шевченко неодноразово згадував цього художника в повістях та щоденнику.

Карраччі Аннібале (1560 — 1609) — італійський живописець і гравер болонської школи. Автор картин на біблійні, міфологічні, алегоричні сюжети, а також пейзажів.

Пуссен Нікола (1594 — 1665) — французький живописець, представник класицизму. Автор картин на історичні, міфологічні, біблійні та літературні сюжети. У Ширяєва були гравюри з творів Пуссена, про що згадував Шевченко у повісті «Художник».

Ван дер Меєр Я. — голландський художник.

Рейсдал Якоб ван (1628 або 1629 — 1682) — голландський живописець-пейзажист. Шевченко згадував його твори в повістях «Близнецы» та «Прогулка с удовольствием и не без морали».

Поттер Поль (1625 — 1654) — голландський художник-пейзажист.

Лоррен Клод (справжнє ім’я і прізвище — Клод Желле; 1600-1682) — французький живописець, майстер класицистичного пейзажу.

Корреджо (справжнє ім’я Аллегрі Антоніо; бл. 1489 — 1534) — італійський живописець доби Відродження. Шевченко згадував його у повісті «Художник».

Петровський Петро Степанович (1813 — 1842) — російський художник, друг Шевченка. Вчився разом з ним у К. Брюллова. Шевченко часто бував у родині Петровських. Його сестрі Парасковії Степанівні він присвятив баладу «Тополя».

«Пертська красуня» — роман Вальтера Скотта (1771 — 1832). Шевченко добре знав творчість цього англійського письменника, згадував у своїх повістях, крім «Пертської красуні», їакож його романи «Антикварій», «Вудсток», «Замок Кінельворт», «Квентін Дорвард». Романи Вальтера Скотта з 20-х років XIX ст. широко перекладалися в Росії.

Путята Микола Васильович (1802 — 1877) — письменник, публіцист, знайомий B. Жуковського, П. Вяземського, Є. Баратинського, О. Пушкіна.

...його високість... — великий князь Олександр Миколайович (1818 — 1881), /414/ наслідник престолу; у 1855 — 1881 роках імператор Олександр II; був убитий народовольцями в Петербурзі.

Штернберг Василь Іванович (1818 — 1845) — художник, один з найближчих друзів Шевченка. Деякий час вони жили на одній квартирі в Петербурзі. У 1839 р. Штернберг, на запрошення В. Даля, відвідав Оренбурзький край, звідки привіз багато мистецьких творів, у яких відтворив природу Казахстану, життя і побут місцевого населення. Помер в Італії від туберкульозу. Шевченко створив привабливий образ Штернберга в повістях «Художник», «Музыкант», «Прогулка с удовольствием и не без морали».

...портрет Салтикової... — княгині О. П. Салтикової (уродженої графині Строганової). Зберігається в Державному Російському музеї (Ленінград).

Даль Володимир Іванович (літ. псевд. — Козак Луганський; 1801 — 1872) — російський письменник, лексиколог, фольклорист і етнограф, за освітою лікар. У 1835 — 1841 роках — чиновник особливих доручень при оренбурзькому військовому губернаторі В. О. Перовському. Пізніше був управителем удільної контори в Нижньому Новгороді, де зустрічався з Шевченком.

Прокопович Микола Якович (1810 — 1857) — товариш Мокрицького по Ніжинській гімназії вищих наук, близький друг Гоголя, знайомий Бєлінського. Поет і педагог. З 1839 р. викладав російську мову в Першому кадетському корпусі в Петербурзі.

Трейбер — можливо, тут помилка. Очевидно, йдеться про генерал-майора Шрейбера Івана Петровича (1794 — 1861), який був командиром 2-ї бригади 23-ї піхотної дивізії, що входила в Окремий Оренбурзький корпус. Керував військовими загонами під час степового переходу Аральської експедиції від Орська до Раїма, в якій брав участь Шевченко. На його бажання 12 травня 1848 р. Шевченко намалював і подарував йому акварель «Пожежа в степу» (зберігається в ДМШ).

Я згадав про альбом Гребінки... — альбом 6. П. Гребінки з малюнками й автографами друзів (зберігається у Відділі рукописів ЦНБ АН УРСР).

Білозерський Микола Данилович (1800 — 1879) — поміщик з Чернігівщини. Зустрічався з Шевченком 1847 р. у Борзпі. Про нього поет так згадував у щоденнику: «Этот филантроп-помещик так оголил своих крестьян, что они сложили про него песню:


А в нашого Білозера

Сивая кобила,

Бодай же його побила

Лихая година...


Наивное, невинное мщение!»

Купальник Нестор Васильович (1809 — 1869) — російський письменник-драматург реакційного напряму. Знайомий Шевченка. Шевченко іронічно і неприязно згадував про нього в повістях «Капитанша» і «Художник».

Бастіан — особа не встановлена.

Соколовський Володимир Гнатович (1808 — 1839) — поет, був близький до Герцена й Огарьова, знайомий Кольцова. Глінка мав намір писати оперу на лібретто Соколовського.

...пішов до Василя Івановича... — В. І. Григоровича.

Лагода Антон Іванович (1816 — 1876) — чиновник, батько художниці О. А. Лагоди-Шишкіної, дружини художника-пейзажиста І. І. Шишкіна. 1839 року Шевченка намалював аквареллю його портрет (зберігається в ДМШ), /415/

Шевченко читав «Анахорета»... — Можливо, мається на увазі роман «Путешествие младшего Анахарсиса по Греции» французького письменника Жан-Жана Бартелемі (1716 — 1795). Про читання цього роману в Брюллова Шевченко згадував у повісті «Художник».

Я показав йому малюнок «Портрет m-me Клодт». — Йдеться про портрет Уляни Іванівни Клодт (пом. 1859 p.), дружини скульптора П. К. Клодта.

Я пішов до Брієра де Мартре... — Брігере де Мартере Карл — знайомий Мокрицького і Сошенка. Закінчив у 1798 р. Пажеський корпус. Був сліпий і хворобливий.

...проспав з ласки Шевченка. — Цей епізод описаний Шевченком у повісті «Художник».









І. І. Панаєв

ЛІТЕРАТУРНІ СПОГАДИ

(Уривок)


Вперше надруковано в журн. «Современник», 1861, № 1, 2, 9 — 11. Уривок подається за виданням: Панаєв И. И. Литературные воспоминания. М., Гослитиздат, 1950, с. 103 — 105.

Панаєв Іван Іванович (1812 — 1862) — російський письменник і журналіст. Виступав під псевдонімом Новый Поэт. З 1847 p. разом з М. Некрасовим видавав журн. «Современник», який став трибуною революційних демократів.

Язиков Михайло Олександрович — директор петербурзького скляного заводу, шкільний товариш Панаєва. Був у дружніх стосунках з багатьма літераторами — Бєлінським, Григоровичем, Герценом, Тургенєвим та ін.

Комаров Олександр Олександрович (пом. 1874 р.) — викладач літератури в петербурзьких навчальних закладах, приятель Бєлінського та Панаєва.

Сенковський Осип Іванович (літ. псевд. Барон Брамбеус, 1800 — 1858) — російський письменник, журналіст реакційного напряму. Видавець журн. «Библиотека для чтения», який вів боротьбу з «Современником», виступав проти Бєлінського, Гоголя. Надрукував у журналі свою рецензію на «Кобзар» Шевченка, у якій, відзначаючи талант Шевченка, дорікав поету за те, що він писав українською мовою. В повісті «Капитанша» Шевченко з іронією згадав Сенковського як журналіста.

Геннаді Григорій Миколайович (1826 — 1880) — бібліограф, редактор зібрання творів О. Пушкіна.

Соболевський Сергій Олександрович (1803 — 1870) — поет і бібліограф, приятель Пушкіна, Жуковського та Глінки, автор епіграм та експромтів.








Є. А. Ганненко

НОВІ МАТЕРІАЛИ ДЛЯ БІОГРАФІЇ Т. Г. ШЕВЧЕНКА

(Уривок)


Вперше надруковано в журн. «Древняя и новая Россия», 1875, т. 2, № 6, с. 193 — 196, разом з двома листами Ф. Л. Ткаченка до Шевченка. Подається за першодруком.

Нарис життя Шевченка, написаний п. Масловим... — В. П. Маслов. Тарас Григорьевич Шевченко. Биографический очерк. М., 1874. /416/

У церкві Полтавської військової гімназії є образ цариці Олександри, намальований Шевченком... — Оригінал не зберігся. Репродукція образу експонувалася на Шевченківській виставці в Москві 1911 р.

...п. Куліш знайшов поему «Наймичка» в... альбомі якоїсь усамітненої мрійниці... — Мемуарист повторює тут версію, подану Кулішем у передмові до публікації поеми Шевченка «Наймичка» в «Записках о Южной Руси», т. 2, СПб., 1857, с. 149 — 158. Створена Кулішем версія дала змогу опублікувати поему, хоч і без зазначення прізвища Шевченка, твори якого з 1847 р. перебували під забороною. Див. також прим. до спогадів Ф. Г. Лебединцева.










Г. М. Честахівський

ІЗ СПОГАДІВ Т. Г. ШЕВЧЕНКА


Вперше надруковано в журн. «Киевская старина», 1895, кн. 2, с. 139 — 141, з приміткою редакції: «Цей запис знайшли у паперах померлого Г. М. Честахівського, які тепер знаходяться в зібранні В. В. Тарновського». Розповідь Шевченка про своє навчання в Академії мистецтв та дружбу з Штернбергом і Брюлловим Честахівський записав наприкінці життя поета. Точна дата запису невідома. Він не дослівний, зроблений по пам’яті невдовзі після розповіді поета. У мові запису поєдналися риси, властиві і Шевченкові, і Честахівському. Запис не завершений. Подається за першодруком.

Честахівський Григорій Миколайович (1820 — 1893) — український художник. Познайомився з Шевченком 1858 р. у Петербурзі, часто бачився з ним в останні роки його життя. Друкуючи запис Честахівського, редакція журн. «Киевская старина» в примітці характеризувала цього художника як одного «з невеликого гуртка приятелів Т. Г. Шевченка в останні два роки його життя». Честахівському належить опис малюнків, офортів і речей Шевченка, які залишились після його смерті. Весною 1861 р. Честахівський супроводив (разом з О. Лазаревським) труну з тілом поета з Петербурга до Києва та з Києва до Канева і був одним з організаторів поховання його на Чернечій горі біля Канева, де притягався до відповідальності за «підбурливі розмови» серед селян.










Ф. П. Пономарьов

ТАРАС ГРИГОРОВИЧ ШЕВЧЕНКО (1814 — 1861 pp.)


Вперше надруковано в журн. «Русская старина», 1880, кн. 3, с. 589 — 591, з приміткою редактора: «Про час перебування Т. Г. Шевченка в академії подаємо недруковані ще спогади колишнього його товариша Ф. П. Пономарьова (повідомлені редакції «Русской старины» 25 серпня 1879 року)». Подається за першодруком.

Пономарьов Федір Павлович (1822 — 1884) — російський художник-медальєр. У 1837 — 1844 роках разом з Шевченком навчався в Академії мистецтв. Після закінчення її працював на гранувальному мармуровому заводі в Єкатеринбурзі (тепер Свєрдловськ). Спогади Ф. П. Пономарьова не вільні від неточностей га суперечностей.

Він жив на Острові, на 5-й лінії, будинок Аренста... — Шевченко мешкав . тоді на 7-й лінії Васильєвського острова в будинку, що належав Генріетті Іванівні Аренс (тепер 7-а лінія Васильєвського острова, 4). /417/

...під час тяжкої своєї хвороби... — Шевченко був хворий на тиф з кінця 1839 р. до початку лютого 1840 р.

...намалював олійними фарбами автопортрет... — Цей автопортрет зберігається тепер у ДМШ. Гравюра з нього, виконана на дереві 1879 р. Л. А. Серяковим (1824 — 1881) за рисунком К. О. Брожа (1836 — 1901), була репродукована в тому ж номері журналу «Русская старина», де вміщено й спогади Ф. П. Пономарьова.

...подарований мені торс св. Себастьяна... — Цей академічний олійний етюд Шевченка був переданий онукою Ф. П. Пономарьова Т. П. Антіпо в Російський музей. Тепер він експонується в Меморіальній майстерні Т. Г. Шевченка в Академії мистецтв (Ленінград). За новою атрибуцією має назву «Натурщик у позі Марсія».

...над програмою «Агарь у пустелі». — За цю картину Петровський одержав золоту медаль 1841 р. і був посланий Академією мистецтв для продовження навчання в Рим, де через рік помер.

...йому потрібний був великий птах для скопіювання крил ангела. — Поданий далі епізод з гусаком викликає сумнів. На картині П. Петровського «Агарь у пустелі» (олія, 1841, Державна Третьяковська галерея) ангела нема. На ній лише дві постаті — Агарі та її сина Ізмаїла. Ангела змальовано на іншій картині П. Петровського — «З’явлення ангела пастухам» (олія, 1839, Череповецький краєзнавчий музей). А крім того, епізод з гусаком Пономарьов у недатованому листі до скульптора М. О. Рамазанова взагалі пов’язував не з Шевченком, а з Г. К. Михайловим, хоч і невідомо, наскільки правомірно.










П. І. Мартос

ЕПІЗОДИ З ЖИТТЯ ШЕВЧЕНКА


Вперше надруковано в журн. «Вестник Юго-Западной и Западной России», 1863, т. IV, № 10 (квітень), с. 32 — 42. Підписано криптонімом П. М — с. Подається за першодруком.

Мартос Петро Іванович (1811 — бл. 1880) — поміщик Лохвицького повіту, Полтавської губернії, відставний штабс-ротмістр. У 1822 — 1827 роках навчався в Ніжинській гімназії вищих наук, учнями якої в той час були також М. Гоголь, 6. Гребінка, Н. Кукольник, А. Мокрицький та ін. В гімназії Мартос захоплювався волелюбними декабристськими ідеями, поширював серед гімназистів рукописний вірш «Друзья мои, друзья свободы», підписаний прізвищем К. Рилєєва; разом з О. Данилевським та М. Прокоповичем був таємно покараний «по-отецькому різками» та взятий «під особливо суворий нагляд» за поширення вільнодумних поезій Пушкіна. Після цього покарання Мартос покинув гімназію і вступив на військову службу в 2-й український уланський полк. У роки реакції, яка настала після розправи над декабристами, суспільні погляди Мартоса набули ретроградних, реакційних рис. Вони яскраво виявилися й у спогадах про Шевченка. Мартос познайомився з Шевченком в 1839 — 1840 роках у Петербурзі, зустрічався з ним у вихованців Ніжинської гімназії вищих наук 6. Гребінки, Н. Кукольника та ін., а також у М. Маркевича. Його спогади про поета викликані появою в журн. «Основа» (1861, № 5) статті-спогадів Сави Ч. (М. К. Чалого) «Новые материалы для биографии Т. Г. Шевченко». Написані в глумливо-зневажливому тоні, спогади Мартоса пройняті ворожим ставленням до революційно-демократичного спрямування поезії й усієї /418/ діяльності Шевченка, але містять і деякі цікаві й цінні відомості про перший петербурзький період життя поета, зокрема про вихід у світ 1840 р. коштом Мартоса славетного Шевченкового «Кобзаря». При цьому треба мати на увазі, що свою роль у появі «Кобзаря» Мартос перебільшив і, навпаки, явно применшив роль Гребінки.

Я просив Шевченка намалювати мій портрет аквареллю... — Портрет Мартоса роботи Шевченка не зберігся або не розшуканий. Портрети Мартоса малював також С. К. Зарянко. Два з них наприкінці XIX ст. належали дочці Мартоса Н. П. Сіверс.

Квартира його була на Васильєвському острові... — В будинку Г. І. Аренс Шевченко наймав квартиру в 1839 р. разом з Г. К. Михайловим.

Червоною гадюкою // Несе Альта вісті... — рядки з поеми Шевченка «Тарасова ніч».

...в 1840 році надрукував «Кобзаря». — Рукопис першої збірки Шевченка під назвою «Кобзарь, малороссийские песни и стихотворения» на 20 сторінках подав до Петербурзького цензурного комітету 7 березня 1840 р. Гребінка (ЦДІА СРСР, ф. 777, оп. 27, № 204, арк. 7 звор. — 8; ф. 772, оп. 1, № 1298, арк. 161). Очевидно, Гребінка залучив до видання й Мартоса як видавця. На обкладинці «Кобзаря» 1840 р. було надруковано: «Издание П. М-са».

Корсаков Петро Олександрович (1790 — 1844) — російський письменник і перекладач, з 1835 р. — цензор Петербурзького цензурного комітету. Цензурував більшість прижиттєвих видань творів Шевченка: «Кобзар», СПб., 1840; «Гайдамаки», СПб., 1841; «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки», СПб., 1844; «Гамалія», СПб., 1844. На «Кобзар» 1840 р. відгукнувся рецензією в журн. «Маяк» (1840, № 6), в якій високо оцінив твори поета. Під час слідства у справі Кирило-Мефодіївського товариства III відділ висловив невдоволення Корсаковим за даний ним дозвіл на видання «Кобзаря» 1840 р. і мав намір оголосити йому догану, проте з’ясувалося, що на той час Корсаков уже помер.

Найдобріший Петро Олександрович підписав; «Кобзар» вийшов. — Квиток на випуск «Кобзаря» в світ Корсаков підписав 18 квітня 1840 p., того ж самого дня, коли видрукувана книжка надійшла з друкарні до цензурного комітету (ЦДІА СРСР, ф. 777, оп. 27, № 272, арк. 14; ф. 772, оп. 1, № 1299, арк. 38 звор.). В підписаному ним примірнику «Кобзаря» поема «Тарасова ніч» не мала купюр. Про це свідчить ідентичний примірник «Кобзаря», що зберігається в науковій бібліотеці Ленінградського університету, в якому текст «Тарасової ночі» повний (див. факсимільне видання цього примірника, здійснене 1962 р. Видавництвом АН УРСР). Мартос як видавець «Кобзаря» одержав з друкарні примірники й почав їх роздаровувати ще до того, як цензор Корсаков підписав квиток на випуск книжки в світ. Так, ще 13 квітня він надіслав примірник «Кобзаря» М. Маркевичу. 24 квітня 1840 р. на вечорі у М. Маркевича на «Кобзар» та його видавця й автора різко напав Н. Кукольник. «А Кукольник, — занотував того дня в щоденнику Маркевич, — уже напав на Мартоса, критикував Шевченка. Запевняв, що спрямування його «Кобзаря» шкідливе й небезпечне. Мартос впадав у відчай» (ІРЛІ АН СРСР, відділ рукописів, ф. 488, № 39, арк. 41 звор.). Мабуть, перелякавшись, Мартос не спинився перед додатковими витратами на переверстку і зажадав викинути з «Кобзаря» 1840 р. ті місця, які могли обернутися проти нього як видавця книжки. Більша частина тиражу «Кобзаря» 1840 р. вийшла в світ з купюрами в поемі «Тарасова ніч» та з більшими купюрами в посланні «До Основ’яненка». /419/

...перебував у Петербурзі... Тарновський, а яким я познайомив Шевченка... — Тарновський Григорій Степанович (1788 — 1853) — поміщик Чернігівської губернії, приймав у своєму маєтку Качанівці М. Гоголя, М. Глінку, С. Гулака-Артемовського, М. Маркевича, В. Штернберга та інших діячів культури. Незадовго до свого приїзду до Петербурга побував у Качанівці й Мартос. Проте важко певно сказати, чи саме Мартос познайомив Шевченка з Г. С. Тарновським. Шевченко міг познайомитися з ним, імовірно й познайомився, дещо раніше через Штернберга. Взимку Г. С. Тарновський в основному жив у Петербурзі, де мав власний будинок, який часто відвідував Штернберг. Шевченко написав на замовлення Г. С. Тарновського кілька картин (зокрема «Катерину»), листувався з ним, 1843 р. побував у нього в Качанівці, 1845 p. — у містечку Потік (Потоки), Канівського повіту, Київської губернії. У повісті «Музыкант» Шевченко дошкульно змалював Тарновського під ім’ям Арновського як кріпосника-самодура.

Я звів його а найдобрішим Петром Олександровичем і водночас познайомив з ним і Шевченка... — Насправді Маркевич, як свідчить його щоденник, познайомився з Корсаковим раніше, ніж з Мартосом. Він відвідав Корсакова 10 квітня 1840 р., був у нього на обіді 19 квітня, а його зустріч з Мартосом відбулася лише 22 квітня 1840 р. (ІРЛІ АН СРСР, відділ рукописів, ф. 488, № 39; арк. 37, 39 звор., 41).

...в одного з наших улюблених тоді письменників... — Мається на увазі Кукольник Нестор Васильович. На вечорах Кукольника постійно бував Глінка, який написав на його слова багато романсів і пісень. Разом з Брюлловим бував на них і Шевченко. Він зустрічався з Кукольником також на вечорах у Струговщикова і Маркевича.

Стаття «Энциклопедического лексикона» Плюшара не задовольнила мене. — Йдеться про статтю «Барська конфедерація» в 5-му томі «Энциклопедического лексикона» А. Плюшара, виданого в Петербурзі в 1835 — 1841 роках. На цю статтю як історичне джерело посилається Шевченко у «Приписах» (примітках) до першого видання поеми «Гайдамаки» (СПб., 1841).

...роман Чайковського... «Wernyhora»... — Чайковський Міхал (1804 — 1886) — польський письменник, один із представників т. зв. української школи в польській літературі. У повісті «Вернигора» (1838) тенденційно, в дусі шляхетських мемуарів змалював Коліївщину. Твердження Мартоса, ніби Шевченко запозичив з повісті Чайковського мало не весь зміст своїх «Гайдамаків», — явне перебільшення. Пишучи поему в основному за народними переказами, розповідями свого діда Івана, свідка Коліївщини, Шевченко взяв з повісті «Вернигора» лише окремі відомості й подробиці, з яких не всі відповідали історичним фактам, вплітаючи їх у власну, глибоко оригінальну, самостійну й самобутню художню розробку теми Коліївщини, ідейно відмінну від висвітлення її польським письменником. Повість Чайковського є, зокрема, джерелом одного з найдраматичніших епізодів поеми Шевченка, який не відповідав історичній дійсності, — сцени вбивства Гонтою своїх синів (розділ «Гонта в Умані»). /420/










М. А. Маркевич

ЩОДЕННИК

(Уривки)


Автограф зберігається в ІРЛІ АН СРСР, відділ рукописів, ф. 488, № 39, Щоденник не виданий. Уривки подаються за автографом.

Маркевич Микола Андрійович (1804 — 1860) — український дворянський історик, поет, музикант і етнограф. Автор збірки поезій «Украинские мелодии» (М., 1831) та п’ятитомної «Истории Малороссии» (М., 1842 — 1843). Познайомився з Шевченком у квітні 1840 p., зустрічався з ним до свого виїзду на Україну, а згодом, 1844 p., й на Україні. 1847 року поклав на музику вірш Шевченка «Нащо мені чорні брови».

Булгарін Тадей Венедиктович (1789 — 1859) — російський реакційний письменник. Редагував і видавав разом з М. Гречем газ. «Северная пчела» і журн. «Сын отечества». Був, очевидно, автором негативної рецензії на «Кобзар» 1840 p., написаної з позицій «офіційної народності», надрукованої в «Северной пчеле» (1840, 7 травня, № 101).

Серве Адрієн Франсуа (1807 — 1866) — бельгійський скрипаль-віртуоз. Виступав з концертами в Петербурзі навесні 1840 р.

Це прощальна вечеря і водночас іменини. — Вечірка відбулася перед від’їздом Маркевича на Україну. До цієї події Шевченко написав вірш «Н. Маркевичу» («Бандуристе, орле сизий!»), датований 9 травня 1840 р.

Ракович Михайло Олександрович (1816 — 1899) — чиновник Державної ради, племінник В. В. Тарновського (старшого).

Голенковський Андрій Осипович (нар. 1815 р.) — поміщик Пирятинського повіту, віолончеліст, композитор-аматор. У 30-х роках служив у департаменті військового міністерства в Петербурзі.

Шереметев Дмитро Миколайович — гофмейстер двору, син графа М. П. Шереметева.

Голіцин Сергій Григорович (1806 — 1868) — поет і композитор, добрий знайомий М. Глінки та О. Струговщикова.

Нікітенко Олександр Васильович (1804 — 1877) — критик, літературознавець, професор Петербурзького університету. Колишній кріпак, звільнений з кріпацтва завдяки допомозі Рилєєва, Жуковського та ін. Як цензор Петербурзького цензурного комітету в серпні 1844 р. дав дозвіл на вихід у світ книжки Шевченка «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки». Зустрічався з Шевченком і після повернення його з заслання. Разом з Чернишевським, Тургенєвим та іншими підписав лист комітету Товариства для допомоги нужденним літераторам і вченим з приводу звільнення родичів Шевченка з кріпацтва.

Греч Микола Іванович (1787 — 1867) — російський реакційний журналіст і письменник, філолог. Автор книжок «Практическая русская грамматика» (1827) та «Опыт краткой истории русской литературы», які згадав Шевченко у повістях «Несчастньш» та «Близнецы».

Штьор Карл (1824 — 1889) — німецький скрипаль і композитор. Приїздив на гастролі до Петербурга в 1840 p., але через хворобу не виступав.

Дрейшок Александр (1818 — 1869) — чеський піаніст і композитор. У квітні 1840 р. з великим успіхом виступав з концертами в Петербурзі. З 1862 р. займав посаду професора Петербурзької консерваторії. /421/

Майєр Карл (1799 — 1862) — російський піаніст, композитор і педагог. Учитель М. Глінки з теорії музики.

Данченко (Немирович-Данченко) Микола Федорович (пом. 1842 р.) — поет, знайомий М. Глінки та О. Струговщикова. Вчився у Ніжинській гімназії вищих наук, служив у Міністерстві державного майна.

Рігельман Микола Аркадійович (1817 — 1888) — чиновник-перекладач канцелярії київського генерал-губернатора Бібікова, співробітник Тимчасової комісії для розгляду давніх актів у Києві. Познайомився з Шевченком 1840 р. Притягався до слідства в справі Кирило-Мефодіївського товариства за підозрою про участь у ньому. В лютому 1857 p., коли Шевченко був на засланні, допоміг йому матеріально. В рецензії на «Записки о Южной Руси» П. Куліша, де була вміщена без прізвища автора поема Шевченка «Наймичка», дав їй високу оцінку («Русская беседа», 1857, № 8).

Горленко Давид Семенович (1788 — 1848) — багатий поміщик, власник маєтків на Прилуччині та Пирятинщині.

Корбе Іван Михайлович (1800 — 1868) — полковник лейб-гвардії уланського полку, згодом генерал-майор. Шевченко зустрічався з ним в кінці 30-х років у Петербурзі, в 40-х — на Україні, бував у його маєтку с. Вейсбахівці, Прилуцького повіту, Полтавської губернії (тепер Прилуцького р-ну, Чернігівської обл.), де збиралися друзі поета Я. де Бальмен, В. Закревський, М. Маркевич та ін. У 1852 р. через Казанську комісаріатську комісію, яку очолював Корбе, Шевченко одержав гроші, надіслані С. Гулаком-Артемовським. Після заслання поет зустрічався з Корбе в Петербурзі.

Толстой Павло Матвійович — флігель-ад’ютант, полковник Кавалергардського полку.

Толь Карл Федорович (1777 — 1842) — державний і військовий діяч.

Чижов Федір Васильович (1811 — 1877) — російський математик, письменник, близький до слов’янофілів. Автор праць з історії літератури та мистецтва, громадський діяч і промисловець. 1847 року був заарештований і притягався до слідства у справі Кирило-Мефодіївського товариства. Звільнений за відсутністю доказів.

...слухали вдруге «Холмского»... — п’єсу Н. Кукольника «Князь Холмский».











О. М. Струговщиков

МИХАЙЛО ІВАНОВИЧ ГЛІНКА (1839 — 1841)

(Уривки)


Спогади О. М. Струговщикова про М. І. Глінку написані на схилі його життя — 1873 р. Матеріалами для них послужили частково листування та записи початку 40-х років, збережені мемуаристом, зокрема список осіб, присутніх на вечорі в Струговщикова наприкінці квітня 1840 р. Первісна назва спогадів, закреслена в автографі, — «Среда композитора Глинки в 1839, 1840, 1841 годах». Вперше надруковано (із значними купюрами та перекрученнями тексту) в журн. «Русская старина», 1874, кн. 4, с. 697 — 725; повністю за автографом — у виданні: «Глинка в воспоминаниях современников». М., Музгиз, 1955, с. 186 — 198. Уривки друкуються за автографом, що зберігається в ІРЛІ АН СРСР, відділ рукописів, ф. 265, № 14, арк. 5 — 6, 7.

Струговщиков Олександр Миколайович (1808 — 1878) — російський поет, перекладач, у 1840 — 1841 роках — редактор-видавець «Художественной газеты», /422/ на сторінках якої не раз згадувались твори Шевченка-художника, зокрема 9 вересня 1840 p., 9 і 10 липня та 28 вересня 1841 р. та ін. Приймав Шевченка на вечорах у себе й зустрічався з ним на вечорах у Н. Кукольника, М. Маркевича.

Увечері 27 квітня... — Певності в тому, що дату вечора зазначено точно, нема. 23 квітня 1840 р. М. Маркевич писав О. Струговщикову, що Штьор і Дрейшок гратимуть у Струтовщикова в четвер, тим часом 27 квітня 1840 р. була субота. Опис цього ж вечора знаходимо в щоденнику О. Нікітенка також під непевною датою — 7 травня 1840 р. (Никитенко А. В. Дневник в трех томах, т. І. М., Гослитиздат, 1955, с. 220).










Д. В. Григорович

ЛІТЕРАТУРНІ СПОГАДИ

(Уривок)


Вперше надруковано в журн. «Русская мысль», 1892, № 12, с. 29 — 30. Подається за першодруком.

Григорович Дмитро Васильович (1822 — 1900) — російський письменник. У 1836 — 1840 роках навчався в Академії мистецтв, де познайомився з Шевченком.










Р. О. Земкевич

ТАРАС ШЕВЧЕНКО І БІЛОРУСИ


Вперше надруковано в білоруському журн. «Наша ніва», 1911, № 8, с. 118. Подається за перАодруком.

Земкевич Ромуальд Олександрович (1881 — 1943) — білоруський бібліограф, публіцист, історик літератури, перекладач.

Барщевський Ян (1794, за іншими джерелами 1790 — 1851) — білоруський і польський письменник. В ідилічних тонах зображував життя селянства.

Один а молодих білорусів, Ромуальд Подберезький... — Подберезький-Друцький (1813 — 1856) — білоруський і польський літературознавець, поет. У тижневику «Tygodnik Petersburski» (1842, № 36) надрукував відзив про художню виставку 1841 р. в Академії мистецтв, де експонувалися й твори Шевченка, а згодом (1844, № 95) — статтю «Мальовнича Україна», в якій палко підтримав намір Шевченка видавати серію офортів, присвячених Україні. Видав у Петербурзі 1843 р. альманах «Rocznik Literacki», який передплатив і Шевченко.










А. О. Козачковський

ІЗ СПОГАДІВ ПРО Т. Г. ШЕВЧЕНКА


Вперше надруковано в газ. «Киевский телеграф», 1875, 26 лютого, № 25, с. 1 — 2. Передруковано в журн. «Зоря», 1889, № 6 — 7, с. 109 — 112. Подається за першодруком.

Козачковський Андрій Осипович (1812 — 1889) — лікар. Учився в Петербурзькій медико-хірургічній академії, яку закінчив 1835 р. Шевченко познайомився з ним восени 1841 р. у Петербурзі. З 1844 р. Козачковський працював у Переяславі спочатку міським лікарем, а пізніше — лікарем і викладачем медицини в духовній семінарії. Шевченко вперте відвідав його у серпні /423/ 1845 p., їздив з ним у сусідні села Андруші та Монастирище. У жовтні 1845 р. поет знову приїхав до Переяслава і пробув у Козачковського (з перервами) до початку січня 1846 р. Козачковський лікував Шевченка, коли він був хворий. У Переяславі Шевченко написав поеми «Наймичка», «Кавказ», присвяту поеми «Єретик» Шафарикові, «Заповіт», намалював автопортрет (не зберігся), а також кілька архітектурних та історичних пам’яток міста, краєвидів околишніх сіл. На засланні 1847 р. Шевченко написав вірш «А. О. Козачковському». Під час останньої подорожі на Україну в 1859 р. поет двічі побував у Переяславі — в червні та жовтні. Козачковський зберіг значну колекцію малярських творів Шевченка.

...альманах Гребінки «Ластівка» — український альманах «Ластівка», підготовлений Є. Гребінкою, був виданий у Петербурзі 1841 р. В редагуванні його брав участь Шевченко. Тут вперше надруковано п’ять творів Шевченка — «Причинна», «На вічну пам’ять Котляревському», «Тече вода в синє море», «Вітре буйний, вітре буйний» та розділ з поеми «Гайдамаки».

Зеленський Борис Михайлович — очевидно, студент Медико-хірургічної академії, згодом служив лікарем при Одеській лікарській управі.

Максимович Михайло Олександрович (1804 — 1873) — український природознавець, історик, фольклорист, поет. У 1834 — 1835 роках — ректор, у 1836 — 1845 роках — професор Київського університету. Шевченко познайомився з Максимовичем у Києві 1843 р. Повернувшись із заслання, він відвідував Максимовича у Москві, побував у нього в Прохорівці, Золотоніського повіту, Полтавської губернії (тепер Канівського р-ну, Черкаської обл.). Тоді ж намалював портрет Максимовича та його дружини Марії Василівни.

Щепкін Михайло Семенович (1788 — 1863) — російський актор, основоположник критичного реалізму в українському та російському театральному мистецтві. Колишній кріпак, викуплений у поміщика за участю І. Котляревського, С. Волконського, М. Рєпніна та ін. У 1824 — 1863 pp. грав у московському Малому театрі. Шевченко захоплювався грою Щепкіна, був одним з його близьких друзів. Вони неодноразово зустрічалися в Москві, Петербурзі, Нижньому Новгороді. Щепкін блискуче читав зі сцени вірші Шевченка. Поет присвятив йому твори «Чигрине, Чигрине», «Заворожи мені, волхве», «Неофіти». У 1858 р. Шевченко в Москві намалював портрет Щепкіна (зберігається у ДМШ).

Бодянський Осип Максимович (1808 — 1877) — філолог, історик, поет, професор Московського університету, один із засновників славістики в Росії. Познайомився з Шевченком у лютому 1844 р. в Москві, зустрічався з ним у 1845, 1858, 1859 роках.

Така ж доля... спіткала чудову поему «Іван Гус», присвячену Шафарикові. — Інша (основна) назва цієї поеми — «Єретик». Єдиний автограф цього твору — в рукописній збірці «Три літа» — після арешту Шевченка 1847 р. надовго осів у III відділі. Після повернення з заслання Шевченко марно розшукував цю поему. Знайшовся список лише невеликої частини твору. Повністю поему опубліковано за автографом з архіву колишнього III відділу лише 1906 р. в журн. «Былое», № 6, с. 1 — 5. Поема має віршовану посвяту діячеві чеського й словацького відродження, видатному філологові Павелу Йосефу Шафарикові (1795 — 1861), про діяльність якого Шевченко знав головним чином з розповідей Бодянського та з дисертації його учня С. М. Палаузова «Иоанн Гус и его последователи» (1845). /424/

...велика картина «Видіння Ієзекіїля в пустелі, всіяній сухими кістками»... — Цей сюжет згадується в повісті Шевченка «Художник»: «Я же в то время компоновал эскиз «Иезекииль на поле, усеянном костями» (т. 4, с. 177). Ієзекіїль (бл. 622 до н. е. — р. см. невід.) — жрець Іерусалимського храму, один з пророків, автор однієї з книжок Ветхого завіту, яка носить його ім’я, хоч у ній помітні сліди значних редакцій.

...переїхав у с. В’юнище до поміщика С. Н. Самойлова... — Самойлов Степан Никифорович (пом. у 50-х роках XIX ст.), небагатий поміщик, мав маєток у с. В’юнищі за 9 км від Переяслава, поблизу Дніпра (тепер знесене у зв’язку з спорудженням Канівського водосховища). Шевченко побував у Самойлова в серпні та грудні 1845 р. Тут ідеться про друге перебування у В’юнищах.

Рєпнін Микола Григорович (1778 — 1845) — російський державний діяч, старший брат декабриста С. Г. Волконського, князь. У 1816 — 1835 роках — малоросійський військовий губернатор (Полтавщини та Чернігівщини). Шевченко вперше побував у його маєтку Яготині, Пирятинського повіту, Полтавської губернії (тепер районний центр Київської обл.) 1843 р. Тут він написав поему «Тризна», виконав дві копії з портрета М. Рєпніна роботи Джозефа Горнунга та намалював портрет його онуків Василя і Варвари. В Яготині поет зустрівся з дочкою князя Варварою Миколаївною (1808 — 1891), дружні стосунки поета з якою тривали протягом багатьох років.

Волховська Тетяна Густавівна (1763 — 1853) — поміщиця, власниця маєтку в с. Мойсівці, Пирятинського повіту, Полтавської губернії (тепер Драбівського району, Черкаської обл.), куди Шевченко вперше приїхав з Є. Гребінкою у червні 1843 р. і де познайомився з Я. де Бальменом, О. Капністом, Закревськими, О. Афанасьєвим-Чужбинським (див. його спогади). Поет приїздив до Мойсівки також у січні 1844 р. та в січні 1846 р. Тут він виконав малюнок «Бал у Волховських» і портрет поміщиці О. Шостки (обидва твори не знайдені).

...1852 року... одержав від нього листа... — лист Шевченка до А. Козачковського від 16 липня 1852 р.

...бути тільки поетом і не громадянином — перефразовані рядки вірша М. Некрасова «Поэт и гражданин».

...наслідком відомого неприємного випадку... — Мається на увазі арешт Шевченка в липні 1859 р.

Лазаревський Михайло Матвійович (1818 — 1867) — чиновник, близький друг Шевченка, другий з шести братів Лазаревських. Шевченко познайомився з ним на засланні 1847 p., зустрічався в Орську та Оренбурзі, де Лазаревський був службовцем Оренбурзької прикордонної комісії. У 1850 p. M. Лазаревський переїхав до Петербурга, де служив радником Петербурзького губернського правління, пізніше — управителем маєтків графа О. С. Уварова. Разом з родиною Толстих клопотався про звільнення Шевченка із заслання. Повернувшись до Петербурга, поет майже три місяці жив у Лазаревського. /425/











П. Д. Селецький

ЗАПИСКИ

(Уривок)


Вперше надруковано в журн. «Киевская старина», 1884, кн. 8, с. 620 — 622. Подається за першодруком.

Селецький Петро Дмитрович (1821 — 1880) — поміщик, власник с. Малютинці (Отрада), Пирятинського повіту, у 1858 — 1866 роках — київський віце-губернатор. Познайомився з Шевченком 1843 р. Керував таємним наглядом за Шевченком під час перебування поета в Києві 1859 р.

...син князя, Василь Миколайович, одружений а Балабіною. — Дружина В. М. Рєпніна Єлизавета Петрівна — дочка генерал-лейтенанта П. І. Балабіна. У їхньому маєтку с. Андріївці, Гадяцького повіту, Шевченко побував восени 1843 р. та, ймовірно, 1845 р. В січні 1844 р. в Яготині він написав портрет їхніх дітей.

Строганов Олександр Григорович (1795 — 1891) — член Державної ради, генерал-ад’ютант, граф, у 1836 — 1839 pp. — чернігівський, полтавський і харківський генерал-губернатор, згодом — новоросійський і бессарабський генерал-губернатор.

Клейнміхель Петро Андрійович (1793 — 1869) — головний керуючий шляхами сполучення та громадськими будовами.

Фішер Фердінанд Федорович (1784 — 1859) — доктор медицини, домашній лікар Рєпніних у Яготині. 1843 р. лікував Шевченка.

Розумовський Кирило Григорович (1728 — 1803) — останній гетьман Лівобережної України. Дружина М. Г. Рєпніна Варвара Олексіївна — онука К. Г. Розумовського. Їй перейшов у спадок яготинський маєток Розумовських.









Стороженко

ЕПІЗОД ІЗ ШИТТЯ Т. Г. ШЕВЧЕНКА


Вперше надруковано в журн. «Киевская старина», 1885, кн. 12, с. 718 — 720. Підписано криптонімом С — ко. Подається за першодруком.

Автор, який прикрився криптонімом «С — ко», переповідає спогади Марії Давидівни Корсун (1812 — 1886), поміщиці с. Велика Круча, Пирятинського повіту, Полтавської губернії. Як видно з тексту, автор — один з онуків М. Д. Корсун — або Андрій Володимирович Сторожєнко (нар. 1857 p.), або його брат Микола Володимирович Сторожєнко (нар. 1862 p.).

Шостка Олександра Іванівна — небагата дворянка. Її портрет, написаний Шевченком, не розшукано.

Огронович Ганна Корніївна (1796 — 1875) — поміщиця хутора Салівка на Полтавщині, родичка М. Д. Корсун, знайома Шевченка.









І. Т. Лисенков

СПОГАДИ В МИНУЛОМУ ЧАСІ ПРО КНИГОПРОДАВЦІВ ТА АВТОРІВ

(Уривки)


Вперше надруковано в збірнику К. Калайдовича «Материалы для истории русской книжной торговли» (СПб., 1879, с. 61 — 70). Збірник видано дуже обмеженим тиражем — 100 прим. Спогади І. Т. Лисенкова жодного разу не передруковувались. Подаються за першодруком. /426/

Лисенков Іван Тимофійович (1795 — 1881) — петербурзький книготорговець і видавець. До його книгарні на вулиці Садовій, в будинку Пажеського корпусу, а потім на Невському проспекті, в Гостиному дворі, заходили визначні письменники.

...продав Лисенкову за домовленістю усі свої твори. — 8 лютого 1843 р. Шевченко продав Лисенкову приблизно за 1500 крб. сріблом «в вечное и потомственное владение» твори, надруковані в «Кобзарі» 1840 p., та поему «Гайдамаки», видану окремим виданням 1841 р. В такий спосіб Шевченко дістав кошти для поїздки 1843 р. на Україну. Придбані твори Лисенков наступного року видав під назвою «Чигиринский Кобзарь и Гайдамаки. Две поэмы на малороссийском языке, Т. Г. Шевченка». Цензор О. В. Нікітенко дав дозвіл на випуск книжки з друкарні в світ 17 серпня 1844 р. (ЦДІА СРСР, ф. 777, оп. 27, № 276, арк. 42 звор.; ф. 772, оп. 1, № 1699, арк. 7 звор.).

...раптом від вищого начальства надійшло розпорядження про заборону продавати їх... — Мається на увазі заборона й вилучення «Кобзаря» Шевченка після розгрому Кирило-Мефодіївського товариства. Микола І затвердив доповідь III відділу про покарання учасників товариства 28 травня 1847 р. 19 червня міністр внутрішніх справ видав секретне циркулярне розпорядження начальникам губерній про заборону й повсюдне вилучення «Кобзаря» (ДМШ, А-39, арк. 1; ЦДАЖР СРСР, ф. 109, 1 експед., оп. 5, № 81, ч. 1, арк. 226 — 226 звор.). Мабуть, про вилучення «Кобзаря» з книжкової торгівлі Лисенкову стало відомо не одразу, оскільки 21 червня в газеті «Санкт-Петербургские ведомости» з’явилося оголошення про продаж у його книгарні книжки «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки». На це одразу ж звернув увагу III відділ, який зажадав від иіністра народної освіти, якому підлягала цензура, не допускати в пресі будь-яких згадок про заборонені й вилучені твори (ЦДІА СРСР, ф. 735, оп. 10, 193, арк. 126, 131; ЦДАЖР СРСР, ф. 109, 1 експед., оп. 5, № 81, ч. 1, арк. 221 — 222, 225 — 225 звор.).

...виклопотав у цензурі дозвіл надрукувати... — Шевченко після повернення з заслання з великими труднощами домігся дозволу на нове видання своїх творів. 23 грудня 1858 р. він подав до Петербурзького цензурного комітету рукописну збірку «Поезія Т. Шевченка. Том первий», до якої входили друковані й недруковані твори, проте Головне управління цензури, куди було передано рукопис поета, дозволило видати лише твори, що були надруковані до арешту Шевченка 1847 р. Нове видання вийшло в світ під назвою «Кобзар» 23 січня 1860 р. (ЦДІА СРСР, ф. 777, оп. 2, № 291, арк. 281; ф. 772, оп. 1, № 5157, арк. 25).

...просив Лисенкова, щоб той дозволив... продавати їх на свою користь... — Крім цього твердження Лисенкова, нема матеріалів, які б давали підставу гадати, що Шевченко домагався згоди Лисенкова на включення до «Кобзаря» 1860 р. творів, проданих йому за контрактом 1843 р. Проте лишається фактом, що за життя поета Лисенков ніяких претензій до нього в зв’язку із вміщенням у «Кобзарі» 1860 р. творів, придбаних свого часу Лисенковим, не висував.

Один близький знайомий автора... — Мається на увазі М. Лазаревський, який, виступаючи як довірена особа спадкоємців Шевченка, уклав 1866 р. угоду з петербурзьким книговидавцем Д. Ю. Кожанчиковим (1819 — 1877) про нове видання «Кобзаря» (вийшло в світ наступного, 1867 p.). У зв’язку з цим виданням Лисенков публічно заявив про свої права на значну частину творів Шевченка. Вважаючи видання Кожанчикова контрафактним, він подав 6 черв-/427/ня 1867 р. до Петербурзького окружного суду позов, вимагаючи від Кожанчикова відшкодування завданих йому «збитків». Процес цей переходив до ряду інших судових інстанцій, докладно висвітлювався в газ. «Судебный вестник» (1867, 10 грудня, № 269; 1869, 6 березня, № 50; 1869, 7 березня, 51), але Лисенков так його й не виграв. Того ж 1867 р. Лисенков здійснив два власні видання творів Шевченка. Одне з них, під назвою «Чигиринский Кобзарь на малороссийском наречии. Тар. Григ. Шевченко. С портретом автора, картинкою кобзаря и двумя виньетками», становило звичайний передрук «Чигиринського Кобзаря» 1844 p., в другому, під тією ж назвою, паралельно з українським текстом, подано й російський переклад, який зробила О. Лепко. Друге з цих видань мало ще одну титульну назву, яка стосувалася російського тексту: «Чигиринский торбанист-певец. Тар. Григ. Шевченко. С портретом автора, картинкою торбаниста и двумя виньетками».










В. В. Ковальов

СПОГАДИ ПРО Т. Г. ШЕВЧЕНКА


Опубліковано одночасно в журн. «По морю и суше», Одеса, 1896, № 8 (25 лютого), с. 135 — 137 (з приміткою редакції: «Воспоминания передала нам дочь В. В. Ковалева — Лидия Викторовна Петерсон») та в газ. «Жизнь. и искусство», 1896, 27 лютого, № 58. Подається за журн. «По морю и суше».

Ковальов Віктор Васильович (1822 — 1894) — художник. 1844 року відвідував рисувальні класи Академії мистецтв і познайомився з Шевченком. У 1844 p. — до весни 1845 р. жив з Шевченком та І. Гудовським, М. Карпом і К. Роговим у будинку Бема на Васильєвському острові (тепер 2-а лінія, 3). Допомагав Шевченкові у виданні й продажу «Живописной Украины». 1851 року одержав звання некласного художника. Був викладачем малювання в Полтаві й Одесі. Зустрівшись з Ковальовим після повернення з заслання в Петербурзі, Шевченко подарував йому офорт. «Приятелі» («Компанія»).

...за ...програму «Хлопчик з собачкою» одержав звання художника. — Мається на увазі картина «Хлопчик-жебрак, що дає хліб собаці», яка не збереглася. За неї Шевченка нагороджено 27 вересня 1840 р. срібною медаллю другого ступеня. Звання некласного художника історичного й портретного живопису Шевченко одержав пізніше — 22 березня 1845 р.

Карпо Михайло Мартинович (нар. 1827 р.) — український художник, родом з Харкова. У 1843 р. вступив до Академії мистецтв. 1851 року одержав звання некласного художника історичного й портретного живопису.

Гудовський Іван Васильович (пом. 1860 р.) — український художник і фотограф, родом з Пирятина. 1844 року вчився в Академії мистецтв; допомагав Шевченкові готувати до видання і розповсюджувати «Живописную Украину», Під час перебування в Києві у 1859 р. поет жив у нього на квартирі. Збереглися три фотографії, які тоді зробив Гудовський.

Рогов Кузьма Васильович (нар. 1823 р.) — український художник, земляк Шевченка, походив з міщан Звенигородського повіту, Київської губернії, Учився в Академії мистецтв з 1844-го до 1849 р.

...«Ой повій, вітре, з великого лугу та розвій нашу тугу»... — Неточно процитовані рядки з поеми Шевченка «Гамалія».

...двоє братів Кукольників... — Йдеться про письменника Н. В. Кукольника та його брата Платона Васильовича Кукольника (пом, 1848 p.), який деякий /428/ час викладав у Ніжинській гімназії вищих наук та Віленському університеті, 1838 р. вийшов у відставку й жив у Петербурзі. 1837 року К. Брюллов намалював його портрет.

...в альбомі Тараса Григоровича... — Альбом Шевченка не розшукано.

Десь у 47 році Тарас Григорович розпочав видання альбома «Живописная Украина»... — Над серією офортів для альбома «Живописная Украина» Шевченко почав працювати 1843 р. на Україні, де виконав ряд етюдів та підготовчих малюнків для нього. Альбом задумано як періодичне видання про історичне минуле, народний побут і звичаї та природу України. На кошти від розповсюдження альбома Шевченко мав намір викупити з кріпацтва своїх родичів. До першого випуску, виданого 1844 p., увійшли офорти «У Києві», «Видубицький монастир у Києві», «Старости», «Судня рада», «Казка» («Солдат і смерть»), «Дари в Чигрині 1649 року».

...«Компанія»... зразок гравірування Тараса Григоровича. — Йдеться про твір Шевченка «Приятелі» (1859, офорт, акватинта) за картиною олійною фарбою І. І. Соколова.

...чудовий малюнок «Сосновий ліс». — Цей твір не розшуканий. Ніякі інші джерела не підтверджують виконання його Шевченком.

У 47-му році Тарас Григорович переїхав до Києва викладачем при університеті. — Шевченко був призначений викладачем малювання в Київському університеті, але до викладання приступити не встиг у зв’язку з арештом.









О. С. Афанасьєв-Чужбинський

СПОМИНИ ПРО Т. Г. ШЕВЧЕНКА


Вперше надруковано в журн. «Русское слово», 1861, N» 5, с. 1 — 39. Передруковано у виданні: А. С. Афанасьев (Чужбинский). Собрание сочинений. Под ред. П. В. Быкова. Т. 6. СПб., 1891, с. 417 — 450. Подається за першодруком.

Афанасьєв-Чужбинський Олександр Степанович (справжнє прізвище Афанасьев, друкувався під псевдонімом А. Чужбинский; 1816 — 1875) — український і російський етнограф, письменник буржуазно-ліберального напряму. Ще до знайомства з Шевченком написав звернений до нього вірш «Гарно твоя кобза грає» (1843). Шевченко осуджував улесливі «патріотичні» вірші Афанасьєва-Чужбинського, надруковані в газ. «Санкт-Петербургские ведомости» за січень 1856 р. Крім спогадів, Афанасьєв-Чужбинський опублікував нотатки про останні дні поета — «Землякам. Над гробом Т. Г. Шевченка» (журн. «Русское слово», 1861, № 2).

...«Библиотеку»... — Мається на увазі «Библиотека для чтения», щомісячпий петербурзький журнал (1834 — 1865), особливо популярний у провінційних читачів, на яких, власне, він і був орієнтований. Провідну роль відігравав у ньому редактор і видавець О. І. Сенковський (1800 — 1858), який спрямовував його проти пушкінського «Современника», В. Бєлінського, «натуральної школи».

...літературне літописання Брамбеуса... — Барон Брамбеус — літературний псевдонім О. І. Сенковського. Тут ідеться про численні (позначені консервативними поглядами) статті й рецензії Сенковського.

...заучувались напам’ять драматичні фантазії Кукольника... — Мовиться іронічно про галасливий успіх високопарних, псевдопатетичних драматичних /429/ творів Н. Кукольника, як от пройнята монархічними ідеями «казенного патріотизму» п’єса «Рука всевышнего отечество спасла» тощо.

...переказати без запинки всього Джакобо Санназара. — Якопо Саннадзаро (1455 — 1530) — італійський поет і прозаїк, служив при дворі герцога калабрійського, його пастораль «Аркадія» користувалася величезним успіхом. Він в головним персонажем драматичного твору Кукольника «Джакобо Санназар», виданого у Петербурзі 1834 р.

...читали «Кобзаря»... зустрінутого одностайним глумом критики. — Твердження однобічне і в цілому не відповідає дійсності. Воно може бути віднесене лише до реакційно-консервативної критики (рецензій О. Сенковського в журн. «Библиотека для чтения», 1840, т. 39, Т. Булгаріна в газ. «Северная пчела», 1840, 7 травня, № 101 та ін.), яка, визнаючи поетичний талант Шевченка, закидала йому «мужицьку» мову «Кобзаря». Наскокам на «Кобзар» реакційної журналістики протистояли захоплені, схвальні відгуки, надруковані в прогресивних виданнях — журн. «Отечественные записки», 1840, № 5, де відділом критики керував тоді В. Бєлінський, «Литературной газете», 1840, № 36 та ін. Навіть реакційний «Маяк» (1840, № 6) умістив схвальну рецензію П. Корсакова.

На противагу О. Афанасьєву-Чужбинському, деякі сучасники Шевченка відзначали успіх «Кобзаря» в критиці. Зокрема, поет-романтик Л. Боровиковський 24 травня 1840 р. писав до І. І. Срезневського: «Особливо хвалять журнали «Кобзар», що недавно вийшов» (Л. Боровиковський. Повне зібрання творів. К., Наукова думка, 1967, с. 215).

Номади — давньогрецька назва кочівників.

Закревська Софія Олексіївна (нар. 1798 р.) — російська письменниця, сестра Платона та Віктора Закревських, приятелька Гребінки. її роман «Інститутка» (1841) та повість «Ярмарок» (1843), надруковані в журн. «Отечественные записки», були позитивно оцінені Бєлінським. За стилевими особливостями вони близькі до романтичних творів Бестужева-Марлінського.

Закревський Віктор Олексійович (1807 — 1858) — ротмістр у відставці, один із власників с. Березова Рудка, Пирятинського повіту, Полтавської губернії (тепер Пирятинського р-ну, Полтавської обл.). Захоплювався творчістю Шевченка. В грудні 1843 р. Шевченко намалював олівцем шаржований портрет В. Закревського.

У повітовому містечку Лубнах... один пан запросив Шевченка обідати. — За народним переказом, це був Трепов Федір Федорович (1812 — 1889), уланський офіцер, переведений пізніше в жандармський полк. Дослужився до чину генерал-ад’ютанта, займав у 1866 — 1878 pp. посаду обер-поліцмейстера, градоначальника Петербурга. Він — батько петербурзького генерал-губернатора Трепова Ф. Д., товариша міністра внутрішніх справ, ганебно відомого тим, що в жовтні 1905 р. віддав наказ під час розгону демонстрації: «Холостих залпів не давати, патронів не шкодувати».

...у своєму повітовому місті... — Йдеться про м. Лубни, неподалік від якого було село Ісківці, куди Шевченко приїздив до Афанасьєва-Чужбинського восени 1843 p., восени 1845 р. та в лютому 1846 р.

...зійшовся з Лук’яновичем — Лук’янович Олександр Андрійович (1803 — 1879), поміщик, майор у відставці. У його маєтку селі Мар’янському Миргородського повіту, Полтавської губ. (тепер Великобогачанського р-ну, Полтавської обл.) Шевченко побував навесні та восени 1845 р. Тут він написав поеми /430/ «Єретик», «Сліпий», вірш «Стоїть в селі Суботові», намалював кілька портретів, з яких зберігся портрет Лук’яновича (тепер — в ДМШ). Дружина його була рідною сестрою декабриста Івана Федоровича Шимкова.

...містерія без заголовка. — Містерія Шевченка «Великий льох».

...ми з’їхалися у Закревських. — У селі Березова Рудка жила велика родина Закревських. Головним господарем маєтку був Закревський Платон Олексійович (бл. 1801 — 1882), полковник у відставці, багатий поміщик, власник цукрового заводу, відомий жорстоким поводженням з кріпаками. З ним та його дружиною Ганною Іванівною (1822 — 1857) Шевченко познайомився в с. Мойсівці в червні 1843 р. на балу у Т. Г. Волховської. Поет був захоплений красою Закревської. Він намалював портрети Ганни та Платона Закревських (олія, 1843), на засланні присвятив Закревській вірш «Г. З.» («Немає гірше, як в неволі...»), з ім’ям Закревської пов’язана також поезія «Якби зострілися ми знову», ймовірно, вступна частина поеми «Невольник».

Закревська Марія Олексіївна (нар. 1816 р.) — сестра Віктора, Платона та Софії Закревських. Разом з останньою жила в с. Лемешівці, неподалік від Березової Рудки.

Гербель Микола Васильович (1827 — 1883) — російський поет, перекладач і видавець. У 1846 р. Шевченко записав до альбома Гербеля, тоді ще учня Ніжинського ліцею, початкову строфу свого вірша «Гоголю». Гербель у 1856 p., коли Шевченко був на засланні, опублікував у журн. «Библиотека для чтения» свій переклад його вірша «Думка» («Нащо мені чорні брови...»). Це був перший переклад з Шевченка. Згодом поет зустрічався з ним у Петербурзі. Гербель переклав на російську мову 18 творів Шевченка, а у 1860 р. видав «Кобзар» у перекладах російських поетів. Примірник цього «Кобзаря» з дарчим написом подарував поетові (зберігається в ІЛ).

...присутність чарівної М. С. К., відомої тоді красуні... — Ймовірно, йдеться про Марію Степанівну Кржисевич (дівоче прізвище Задорожна; 1824 — 1905), племінницю Г. С. Тарновського.

...у губернатора і губернського предводителя... — Чернігівським цивільним губернатором був тоді (з 1841 р.) Павло Іванович Гессе (згодом київський цивільний губернатор), губернським предводителем дворянства — відставний, полковник Ладомирський Василь Миколайович.

...кн. У-ва... — Можливо, князя Урусова.

Громека Степан Степанович (1823 — 1877) — публіцист. Автор статей про зловживання поліції. Вміщував без підпису кореспонденції в «Колоколе», проте стояв на монархічних позиціях. Після заслання Шевченко неодноразово зустрічався з ним у Петербурзі.

... до дружньо знайомого сімейства Лизогубів у Седнів... — У Седневі жили брати Андрій Іванович (1804 — 1864) та Ілля Іванович (1787 — 1867) Лизогуби, приятелі Шевченка. Брати були людьми високої культури, захоплювалися літературою, живописом, музикою. Ілля Лизогуб був відомим у свій час віолончелістом і композитором. Шевченко побував у Седневі навесні 1846 p., вдруге — навесні 1847 p., намалював портрети А. Лизогуба (олівець, 1846) та І. Лизогуба (олія, 1846 — 1847). Перебуваючи на засланні, Шевченко листувався з ними. А. Лизогуб прислав поетові на заслання малярське приладдя. Шеф жандармів граф О. Ф. Орлов іменем царя заборонив А. Лизогубові листуватися з Шевченком. Брати Лизогуби клопоталися про полегшення становища Шевченка на засланні, допомагали йому матеріально. /431/

...змалював з мене... портрет олівцем... — Портрет О. Афанасьєва-Чужбинського (олівець, 1846) роботи Шевченка нині не відомий.

Сажин Михайло Макарович (пом. 1885 р.) — художник-пейзажист. Співучень Шевченка по Академії мистецтв. У 1855 р. одержав звання академіка за картину «Київський Софійський собор, внутрішній вигляд». Після арешту Шевченка у Сажина залишилися його малюнки.

...оселилися... по вулиці, що звалася Козине болото. — Поет з друзями оселився в будинку зятя Шевченкового земляка художника С. С. Превлоцького в Вільшаної І. І. Житницького (тепер будинок № 8а по провулку Т. Г. Шевченка, в якому відкрито Літературно-меморіальний музей Т. Г. Шевченка).

«Не журюсь я, а не спиться...» — Чи справді це вірш Шевченка — до кінця не з’ясовано.

Аскоченський Віктор Іпатійович (1813 — 1879) — журналіст, історик, редактор реакційно-монархічного тижневика «Домашняя беседа». Лишив спогади про Шевченка.

...вступався за юродивого Івана Яковича... — Корейша Іван Якович (пом. 1861 р.) — юродивий, віщун, ім’я його використовувалося в полемічній літературі 60-х років XIX ст. як уособлення мракобісся. Журнал «Домашняя беседа»; який видавав Аскоченський, захищав і вихваляв Корейшу.

Білозерський Василь Михайлович (1825 — 1899) — один з організаторів Кирило-Мефодіївського товариства, в якому стояв на помірковано-реформістсьних позиціях. Після арешту був засланий до Петрозаводська. У 50-х роках повернувся до Петербурга, редагував журнал «Основа» (1861 — 1862), у якому було надруковано багато творів Шевченка.










В. Л. Беренштам

Т. Г. ШЕВЧЕНКО І ПРОСТОЛЮДИНИ, ЙОГО ЗНАЙОМІ


Вперше надруковано в журн. «Киевская старина», 1900, кн. 2, с. 248 — 260. Подається за першодруком.

Беренштам Вільям Людвігович (1839 — 1904) — археолог, педагог, громадський діяч буржуазно-ліберального напряму. Редактор петербурзьких видань «Кобзаря» 1883 і 1884 років.

Татарчук Арсен (нар. 1823 р.) — селяиин-кріпак, кухар у маєтку О. А. Лук’яновича с. Мар’янському (Мар’їнському), Миргородського повіту.

...батько його... був губернатором... — Батько О. Лук’яновича Андрій Федорович (1776 — 1846) служив пермським віце-губернатором, згодом — симбірських цивільним губернатором. Був у дружніх стосунках з І. Котляревським. Вийшовши 1830 р. у відставку, оселився в своєму маєтку с. Шедієві, Кобиляцького повіту, Полтавської губернії (тепер Новосанджарського району, Полтавської обл.). Влітку 1845 р. у його маєтку побував Шевченко. Тут виконані малюнки Шевченка «На Орелі» та «Краєвид з кам’яними бабами».

Автор «Граматки»... — Назву зазначено неточно. Шевченко склав для народних шкіл не «Граматку», а «Букварь южнорусский» (СПб., 1861).

Покійний В. М. Юзефович... — Юзефович Володимир Михайлович (1841 — 1893) — син М. В. Юзефовича, чиновник при київському генерал-губернаторі, з 1881 p. — член ради Головного управління у справах друку. /432/










В. В. Тарновський

ДРІБНИЦІ З ЖИТТЯ ШЕВЧЕНКА


Вперше надруковано в журн. «Киевская старина», 1897, кн. 2, с. 31 — 35 (другої пагінації). Подається за першодруком.

Тарновський Василь Васильович (молодший, 1837 — 1899) — український поміщик, відомий колекціонер; малим хлопцем зустрічався з Шевченком 1845 р. у маєтку свого батька В. В. Тарновського (старшого) с. Потік, а згодом, 1859 p., — у с. Качанівці. Зібрав велику колекцію шевченківських матеріалів (автографів, малюнків і картин, документів та ін.), яку 1897 р. заповів Чернігівському земству для музея.

Тарновська Надія Василівна (пом. 1891 р.) — сестра В. В. Тарновського (старшого), тітка мемуариста. 1845 року разом з Шевченком хрестила дитину в диякона М. Г. Говядовського. До неї звернений вірш Шевченка «Н. Т.» («Великомученице кумо!»), вона ж мається на увазі у вірші «Кума моя і я».

...був його син, студент... — Сам мемуарист — В. В. Тарновський (молодший).











В. І. Аскоченський

І МОЇ СПОГАДИ ПРО Т. Г. ШЕВЧЕНКА


Вперше надруковано в журн. «Домашняя беседа», 1861, № 33, с. 645 — 651. Подається за першодруком.

Аскоченський Віктор Іпатійович (1813 — 1879) — російський журналіст та історик реакційного напряму. Викладав у духовній семінарії в Києві, був гувернером племінника генерал-губернатора Д. Г. Бібікова — Сипягіна. Після переїзду до Петербурга видавав тижневик «Домашняя беседа» (1856 — 1877). Сатиричну згадку про нього містить вірш «Умре муж велій в власяниці».

...«Кобзар»... (в препоганому київському виданні)... — Тут — неточність мемуариста. Всі прижиттєві видання «Кобзаря» вийшли в Петербурзі: у 1840, 1844 та 1860 роках.

Півімперіал — 5 карбованців.

Гулак-Артемовський Семен Степанович (1813 — 1873) — український композитор та оперний співак. Автор першої української опери «Запорожець за Дунаєм» (1862). Один з найближчих друзів Шевченка. Познайомився з ним у Петербурзі 1838 p., листувався з поетом, присвятив йому пісню «Стоїть явір над водою», допомагав у роки заслання матеріально.











П. О. Куліш

ЖИЗНЬ КУЛІША

(Уривки)


Вперше надруковано в журн. «Правда», 1868, № 24, с. 283 — 286; № 25, с. 296 — 300, без підпису, з датою: «Писано року божого 1867, місяця серпня 20-го дня». Зміст і характерні особливості мови й стилю не лишають сумніву, що це автобіографія П. О. Куліша.

Куліш Пантелеймон Олександрович (1819 — 1897) — український буржуазний письменник, критик, фольклорист, історик. Суспільно-політичні погляди /433/ Куліша розвивалися від буржуазного лібералізму до реакційного слов’янофільства, вірнопідданого схиляння перед царизмом, буржуазного націоналізму. Знайомство Шевченка з Кулішем відбулося 1843 р. у Києві. У своїх спогадах Куліш розповів лише про зустрічі з поетом у 1843 — 1847 роках і зовсім не торкнувся стосунків з ним після повернення Шевченка з заслання, коли їхні взаємини особливо загострилися і дійшли цілковитого ідейного та психологічного антагонізму щодо розуміння шляхів і завдань суспільного й культурного розвитку. Спогади багато в чому мають тенденційний характер, особливо в тій частині, що стосується висвітлення ідейно-духовних запитів і шукань київської молоді початку 40-х років XIX ст. та ідейно-програмних засад Кирило-Мефодіївського товариства. Те й друге Куліш подав однобічно й викривлено, у відриві від соціально-визвольних завдань, що їх висували, значною мірою під впливом революційної поезії Шевченка, прогресивні представники демократичної частини української інтелігенції, зокрема ліве, революційно-демократичне крило Кирило-Мефодіївського товариства. Разом з тим спогади містять і цікаві відомості про перебування Шевченка на Україні в 1843 — 1847 роках та його оточення цього часу.

...молоденький студент університетський... — Білозерський Василь Михайлович.

...після Андрусівського договору... — Мирний договір між Росією і Польщею, укладений 3 січня 1667 р. у м. Андрусові, Смоленської губернії, за яким Україна була поділена між Росією і Польщею.

...спорудило... «Малоросійську колегію»... — Малоросійська колегія утворена 1722 р. для управління Україною. Підлягала сенатові й обмежувала гетьманську владу.

...приязнючись з Грабовськими й Свідзінськими, року 1843-го написав поему «Україна», а року 1861-го поему «Великі проводи». — Грабовський Міхал (1804 — 1863) — польський письменник, представник української школи в польській літературі, автор праць з історії України. Ознайомив Куліша з польськими історичними джерелами, мав на нього значний вплив. Шевченко, ймовірно, познайомився з М. Грабовським 1843 р. Поет мав намір залучити М. Грабовського поряд з деякими іншими істориками до участі у виданні серії офортів «Живописная Украина». Свідзінський — польський приятель Куліша, бібліофіл.

...помагав... Плетньову видавати «Современник»... — Плетньов Петро Олександрович (1792 — 1865) — російський критик і поет, ректор Петербурзького університету, друг Пушкіна, після його смерті був редактором журналу «Современник».

...для його приятельки Ішимової... — Ішимова Олександра Йосипівна (1805 — 1881), письменниця, авторка популярних оповідань для дітей. У журналі «Звездочка» (1842 — 1863), який видавала Ішимова, Куліш 1846 р. опублікував свою «Повесть об украинском народе».

Отоді ж то Шевченко понаписував високі свої твори: «До мертвих і жижих», «Шафарикові» і інші. — Насправді ж Шевченко написав свої політичні та історичні поеми «Сон», «Кавказ», «Єретик» (з віршованою посвятою «Шафарикові»), послання «І мертвим, і живим...» та ін. ще до свого знайомства з кириломефодіївцями. М. Костомаров, В. Білозерський, О. Навроцький, Г. Андрузький, О. Тулуб та інші кириломефодіївці в 1846 — 1847 pp. переписували ці твори, і вони справили на них значний вплив. Вплив політичної поезії /434/ Шевченка відбився в «Книгах буття українського народу» та інших документах Кирило-Мефодіївського товариства.

...славіст Прейс... — Прейс Петро Іванович (1810 — 1846), викладач історії, літератур і порівняльної граматики слов’янських мов у Петербурзькому університеті, один із перших російських славістів.

...була думка заручитись із сестрою Білозерського... — У січні 1847 р. Куліш одружився з Олександрою Михайлівною Білозерською (1828 — 1911), згодом українською письменницею буржуазно-ліберального напряму, яка під псевдонімом Ганна Барвінок друкувала оповідання з народного життя.

Написали до Тараса, щоб він собі вистарався пашпорт академічний, а грошима вони вже його обмислять. — Такий лист, як і будь-які непрямі вказівки на його існування, не відомий. Сказане тут Кулішем про цей лист суперечить його твердженню в інших спогадах — «Історичному оповіданні» — про те, що Кулішева пропозиція Шевченкові зробити подорож за кордон була висловлена поетові усно.










П. О. Куліш

ІСТОРИЧНЕ ОПОВІДАННЯ

(Уривки)


Вперше надруковано як передмову до збірки П. О. Куліша «Хуторна поезія» (Львів, 1882, с. 7 — 42). Подається за першодруком.

«И он к устам моим приник...» — уривок з вірша О. Пушкіна «Пророк».

...близько коло однієї землячки... — О. М. Білозерської.

«Одну сльозу з очей карих...» — рядки з вірша Шевченка «Думи мої, думи мої...».

...вистарали у міністра для Шевченка місце професора живопису при всеучилищі св. Володимира. — Йдеться про посаду учителя малювання в Київському університеті, на яку міністр народної освіти С. С. Уваров 21 лютого 1847 р. призначив з річним іспитовим строком Шевченка, за котрого клопотала В. О. Рєпніна — мати В. М. Рєпніної. Однак працювати в університеті поетові не довелось у зв’язку з арештом у справі Кирило-Мефодіївського товариства.

...вечорина в одного нежонатого пана... — Йдеться про Віктора Миколайовича Забілу, маєток якого був поблизу Борзни.

«Мимо двір, де живе мила...» — Початок поезії В. Забіли «До милої».

Тімон Афінський — сучасник Сократа й Арістофана. Різко картав сучасників за моральний розклад, став об’єктом глузування, а його ім’я — прозивним ім’ям мізантропа, людиноненависника. Зберігся діалог Лукіана «Тімон», який використав В. Шекспір у драмі «Тімон Афінський».

«В том омуте, где с вами я...» — рядки з роману Пушкіна «Евгений Онегин».

«Ich singe, wie der Vogel singt...» — рядок з вірша Й. В. Гете «Співець».

«Умийтеся! Обрав божий...» — рядки з послання Шевченка «І мертвим, і живим...».

...про Срезневського... ще не було мови. — Срезневський Ізмаїл Іванович (1812 — 1880) — російський славіст, філолог та історик. У 1834 — 1838 роках видав збірник «Запорожская старина» в кількох випусках. Матеріали цього збірника Шевченко використав у деяких своїх історичних поезіях.

Була ж се в них заготовлена про мене і про Шевченка одповідь... — Най-/435/імовірніше, що такої «одповіді» не було. Ні в документах слідчої справи Кирило-Мефодіївського товариства, ні в заявах жодного з кириломефодіївців, ні офіційних, ні приватних, про щось подібне не йдеться.

Якийсь Петров... — Петров Олексій Михайлович (1827 — 1883), студент Київського університету, який наприкінці 1846 р. з провокаційною метою вступив до Кирило-Мефодіївського товариства й незабаром його видав. Пізніше деякий час був співробітником III відділу.

...подав їх пану Юзефовичеві... — Йдеться про перший (усний) донос провокатора О. М. Петрова 29 лютого 1847 р. помічникові куратора Київського учбового округу М. В. Юзефовичу про існування Кирило-Мефодіївського товариства. Через кілька днів, 3 березня, Петров подав про це письмовий донос куратору Київського учбового округу О. С. Траскіну.

Маціевський Вацлав Олександрович (1793 — 1883) — польський історик, професор. Обстоював ідею всеслов’янського єднання.

...сенатором Стороженком... — Стороженко Андрій Якович (1790 — 1857) — головний директор урядової комісії внутрішніх і духовних справ у Польщі.











М. І. Костомаров

СПОГАД ПРО ДВОХ МАЛЯРІВ


Вперше надруковано в журн. «Основа», 1861, № 4, с. 44 — 56 (дата: «Апреля 14, 1861»), Друкується за цим текстом.

Гільдебранд — прізвище папи Григорія VII (1073 — 1085).

...то в «Иване Выжигине» Булгаріна, то в повістях Марлінського. — Роман російського реакційного письменника і журналіста Тадея Булгаріна «Иван Выжигин» видано 1829 р. Марлінський — псевдонім Олександра Бестужева (1797 — 1837) — популярного белетриста, поета й літературного критика.

Іродіада — онука іудейського царя Ірода Великого (бл. 73 — 4 до н. є.). Домоглася ув’язнення й страти Іоанна Хрестителя, який викрив її зв’язок з братом її чоловіка, галілейським царком Іродом Антипою.

...він сам описав усе це в своїй автобіографії. — Шевченко написав автобіографію 1860 р. на прохання редактора журналу «Народное чтение», де її й опубліковано (1860, № 2, с. 229 — 236) під заголовком «Письмо Т. Г. Шевченко к редактору „Народного чтения“». Того ж року цей видатний публіцистичний твір великої громадсько-політичної ваги був передрукований у газеті «Санкт-Петербургские ведомости» (№ 66), журналі «Современник» (№ 3, с. 92 — 96), книжці «Кобзарь в переводе русских поэтов под ред. Н. В. Гербеля» (СПб., 1860) та ін.

...про одного з її гетьманів — Богдана Хмельницького (бл. 1595 — 1657), еа похороні якого були виголошені слова: «Він був славою свого часу».

З Тарасом Григоровичем я познайомився в Києві у 1845 році. — Рік зазначено тут помилково. В усіх наступних спогадах Костомарова про Шевченка час їхньої першої зустрічі й знайомства уточнено — весна 1846 р.

...обставини нас розлучили... — У березні й квітні 1847 р. Костомарова й Шевченка заарештовано й відправлено до III відділу, де велося слідство в справі Кирило-Мефодіївського товариства. За вироком III відділу, конфірмованим Миколою І, Костомарова ув’язнено на рік у Петропавловській фортеці, а потім заслано в Саратовську губернію; Шевченка віддано в солдати оренбурзьких лінійних батальйонів із «забороною писати й малювати». /436/

Читані ним у Петербурзі в останні роки його вірші були слабші від тих вогненних творів, які колись він читав мені в Києві. — Це суто суб’єктивне й хибне твердження Костомарова. Твори Шевченка періоду після заслання є новим щаблем у розвитку його революційної поезії в умовах та під впливом революційної ситуації в країні кінця 50-х — початку 60-х років XIX ст.

Деякі короткозорі цінителі прекрасного порівнювали його з Кольцовим і навіть ставили останнього вище. — Цей закид адресовано, очевидно, тим із авторів рецензій на «Кобзар» 1860 р. та «Кобзарь в переводе русских поэтов под ред. Н. В. Гербеля», які, слушно відзначаючи споріднені риси поетики двох народних співців — О. Кольцова (1809 — 1842) і Т. Шевченка, не підносилися до розуміння того, що в зображенні самодержавно-поміщицького ладу, у висловленні визвольних прагнень народу поет-революціонер Шевченко пішов значно далі за Кольцова. Погляд передової російської критики на поезію Шевченка й Кольцова добре висловив Добролюбов, який писав: «Він (Шевченко. — Ред.) — поет цілком народний, такий, якого ми не можемо назвати в себе. Навіть Кольцов не йде з ним у порівняння, бо за складом своїх думок і навіть за своїми прагненнями іноді віддаляється від народу. У Шевченка, навпаки, все коло його дум і симпатій перебуває у цілковитій відповідності із змістом і ладом народного життя» («Современник», 1860, № 3, с. 100). В іншому місці статті Костомаров слушно ставить Шевченка як виразника народних інтересів та ідеалів поряд з Пушкіним, хоч суспільну основу й витоки поезії Пушкіна уявляє собі при цьому дещо звужено.

...судити а творів Ігоревого співця — тобто автора «Слова о полку Ігоревім».

...Шевченко громадянином якраз ніколи і не був... — Твердження Костомарова хибне й видає його вузький доктринерський погляд на поезію Шевченка. Воно суперечить фактам громадянської діяльності Шевченка, участі поета в революційному русі, чітким суспільним прагненням та ідеалам, якими пройнята вся його творчість.












М. І. Костомаров

ЛИСТ ДО ВИДАВЦЯ-РЕДАКТОРА «РУССКОЙ СТАРИНЫ» М. І. СЕМЕВСЬКОГО


Вперше надруковано в журн. «Русская старина», 1880, кн. 3, с. 597 — 610. Того ж року передруковано під назвою «До біографії Шевченка» в журн. «Зоря», № 6, с. 87 — 88. Подається за першодруком.

...подався з професором Іванишевим розкопувати якусь могилу. — У червні — липні 1846 р. Шевченко брав участь у розкопках могили Переп’ят біля Фастова, які провадив професор Київського університету М. Д. Іванишев.

...поселившись десь неблизько від мене з одним своїм товаришем, вдається, Сошенком... — У травні (за іншими джерелами — у квітні) 1846 р. Шевченко оселився в будинку І. І. Житницького на Козиному болоті. Поет мешкав тут не з Сошенком, як помилково зазначив Костомаров, а з художником Сажиним та поетом Афанасьєвим-Чужбинським. Останній лишив про це спогади.

...поміщик... який відвідав Київ проїздом по дорозі в чужі краї. — Йдеться про кириломефодіївця М. І. Савича (1808 — 1892), який, виїхавши незабаром після арешту кириломефодіївців за кордон, передав у Парижі А. Міцкевичу /437/ рукопис поеми Шевченка «Кавказ». Розповідь про це Савича записав і опублікував Л. С. Мацієвич.

...через стіну слухав наші розмови якийсь невідомий мені пан... — Провокатор студент Київського університету Петров Олексій Михайлович (1827 — 1883), який жив у тому ж будинку протоієрея Завадського, що й М. Гулак, про розмову в якого розповідає тут М. Костомаров.

...зупинявся в Саратові, заїздив до моєї матері... — Запис про зустріч з Тетяною Петрівною Костомаровою (1798 — 1875) в Саратові Шевченко зробив у своєму щоденнику (31 серпня 1857 p.).

...з обраницею... — Йдеться про Ликеру Полусмакову, наречену Шевченка.

...про його твори, власноручно писані по-російському — тобто про російські повісті Шевченка. Костомаров не знав про них за життя поета, але саме він після смерті Шевченка придбав і зберігав автографи цих творів. Одну з повістей — «Несчастный» — він передав до журн. «Исторический вестник», де її надруковано в січневій книжці 1881 р. Тоді ж у газ. «Труд», а незабаром і в журн. «Киевская старина» почалася публікація й інших повістей Шевченка.

...хотів друкувати написане, але не наважувався на це із скромності... — Шевченко робив спроби опублікувати в російських журналах деякі з повістей («Княгиня», «Варнак», «Прогулка с удовольствием и не без морали»), проте вони не були надруковані. Стриманий відгук про повісті Шевченка та пораду не друкувати їх висловив у листі до поета від 19 червня 1858 р. С. Т. Аксаков. Думка Аксакова справила враження на Шевченка, і нових спроб опублікувати свої прозові твори він не робив. Подаючи в листі до М. І. Семевського, услід за спогадами про Шевченка, перші відомості про його російські повісті, Костомаров відгукувався про них високо (крім «Повести о безродном Петрусе», яка не збереглася), хоч і недооцінював Шевченкове володіння російською мовою. Високо оцінені повісті Шевченка, їхні ідейно-художні якості в радянський час.









М. І. Костомаров

СПОМИНКИ ПРО ШЕВЧЕНКА


Вперше надруковано в книзі: Т. Шевченко. Кобзар, з додатком споминок про Шевченка Костомарова і Микешина. Прага, 1876, с. VI — XII. Спогади написано спеціально до цього видання. Подається за першодруком.

...він виїхав у Чернігівську губернію до своїх знайомих. — Шевченко виїхав з Києва на Чернігівщину 9 січня 1847 p., деякий час перебував на Борзнянщині, 22 січня був на весіллі в П. Куліша, в лютому — березні жив у А. Лизогуба в Седневі.

...розповідав, як він був у Варшаві... — Питання про перебування Шевченка у Варшаві до кінця не з’ясовано й лишається відкритим.

...вважав у справі свого звільнення своїми благодійниками Брюллова і поета Жуковського... — Шевченка викуплено з кріпацтва за гроші, одержані за портрет Жуковського, написаний Брюлловим і розіграний у лотерею.

...з Петровського укріплення... — Точніше, із Новопетровського укріплення, де Шевченко відбував заслання в 1850 — 1857 роках.

...мало було не одружився на якійсь актрисі. — Йдеться про Катерину Борисівну Піунову (1841 — 1909), взаєминам з якою присвячено чимало записів у щоденнику Шевченка. /438/

...спочатку йому було добре, потім якийсь начальник, що дослужився до офіцерських чинів з рядових, почав його утискувати... — Мається на увазі те, що завдяки клопотанню друзів та знайомих солдатська служба Шевченка почалася в Орській кріпості в умовах дещо поблажливого ставлення з боку начальства, зокрема коменданта кріпості генерал-майора Ісаева: поетові було дозволено жити не в казармі, а на приватній квартирі, відвідувати знайомих, бувати на вечорах місцевої інтелігенції. Проте так тривало недовго. З кінця 1847 р. становище поета-засланця стало дуже тяжким: його перевели до солдатської казарми, посилено муштрували, новий комендант, яким став батальйонний командир Д. В. Мешков (вислужився з рядових), поводився з поетом по-солдафонськи жорстоко й деспотично.

Своїм звільненням він вважав себе зобов’язаним клопотанню графа Федора Петровича Толстого... — Родина Толстих відіграла в житті Шевченка велику роль; разом з іншими громадськими діячами домоглася перед царським урядом звільнення поета із заслання. 28 березня 1858 р. Шевченко записав У щоденнику: «Сердечнее и радостнее не встречал меня никто и я никого, как встретились мы с моей святой заступницей (А. І. Толстою. — Ред.) и с графом Федором Петровичем. Эта встреча была задушевнее всякой родственной встречи» (т. 5, с. 219).

...займався граверним мистецтвом eau forte — тобто гравіруванням у техніці офорта. За успіхи в цьому мистецтві Академія мистецтв надала Шевченкові 2 вересня 1860 р. звання академіка гравірування.

...збирається женитись на одній малоросіянці а простолюду... — Йдеться про Ликеру Полусмакову, яка наприкінці липня 1860 р. стала нареченою Шевченка. Проте незабаром поет порвав стосунки з нею.

...у статті, надрукованій у книжці п. Гербеля. — Тобто в антології «Поэзия славян» (СПб., 1871), де вміщено статтю Костомарова «Малорусская литература».












М. І. Костомаров

АВТОБІОГРАФІЯ

(Уривки)


Автобіографія Костомарова записана під його диктовку дружиною А. Л. Костомаровою. Вперше її надруковано з значними пропусками (без трьох розділів) у кн.: Литературное наследие Н. И. Костомарова. СПб., 1890, с. 1 — 217. Повне видання: Автобиография Н. И. Костомарова. Под редакцией В. Котельникова. М., Задруга, 1922. Уривки подаються за цим виданням.

Іншу автобіографію Костомарова, записану Н. Білозерською, опубліковано 1885 р. у журн. «Русская мысль», кн. 5, с. 210 — 213.

...вчитель Пильчиков... — Д. П. Пильчиков (1821 — 1893), викладач історії в Полтавському кадетському корпусі (1846 — 1863). Належав до ліберально-буржуазного крила Кирило-Мефодіївського товариства, згодом брав участь в організації недільних шкіл на Полтавщині. Один з організаторів Товариства ім. Т. Шевченка у Львові (1873).

...літопис Єрлича... — Йоахим Єрлич (1598 — пом. після 1673) — польський хроніст. Складений ним «Літопис, або Хроніка різних справ і подій» сповнений ненависті до повсталого українського селянства, чорнить його визвольну бо-/439/ротьбу, але водночас містять цікаві відомості про визвольну війну українського народу. Вперше його видано 1853 р. у Варшаві. Раніше він поширювався в рукописах. У Києві в 40-х роках XIX ст. рукописний примірник належав польському бібліофілу Свідзінському.

Третя очна ставка... — 28 березня 1847 р. Костомарова заарештовано в Києві, 7 квітня доставлено в Петербург і ув’язнено в казематі внутрішньої в’язниці III відділу. 15 травня були влаштовані очні ставки кириломефодіївців. Того дня у Костомарова були очні ставки з провокатором О. Петровим, далі — з Г. Андрузьким і, нарешті, з М. Гулаком.

Першою і відрадною звісткою, що приємно вразила мене на батьківщині... — Йдеться про кінець 1857 p., коли Костомаров повернувся з закордонної подорожі.

Члени пароплавної компанії там його дружелюбно прийняли і прихистили. — Мається на увазі волзька пароплавна компанія «Меркурій». Під час своєї вимушеної затримки в Нижньому Новгороді Шевченко зблизився із службовцями цієї компанії М. С. Аленниковим, головним управителем нижегородської контори «Меркурія» М. О. Брилкіним, його помічником П. А. Овсянниковим та ін. В останнього поет близько півроку жив.

...я одного ранку... пішов до нього. — Ця зустріч з Шевченком, перша з часу арешту й заслання кириломефодіївців 1847 p., відбулася невдовзі після приїзду Костомарова з Саратова до Петербурга, де він перебував з 20 липня до 30 серпня 1858 р.

З вересня... — Костомаров посідав у цей час кафедру російської історії у Петербурзькому університеті.

...останнього бачив я ще в травні, але потім він поїхав у Малоросію і повернувся під осінь. — Шевченко виїхав на Україну наприкінці травня й повернувся до Петербурга 7 вересня 1859 р.

...25 лютого... — Тут помилка. Шевченко помер 26 лютого.

Желіговський Едвард (1815 — 1864) — польський поет, учасник революційно-визвольного руху. За опублікування драми «Йордан» його заслано спочатку до Петрозаводська (де він зустрічався із знайомими Шевченка), а потім переведено до Оренбурзького корпусу. Тут він підтримував заочне знайомство з Шевченком, цікавився його творчістю, присвятив йому свій вірш «До брата Тараса Шевченка». Згодом зустрічався з ним у Петербурзі.

Сераковський Зигмунт (1826 — 1863) — визначний діяч польського і російського визвольного руху, революційний демократ. У солдати Оренбурзького корпусу був засланий за спробу взяти участь у революційних заворушеннях 1848 р. в Галичині. Хоча Сераковський проходив службу і в Новопетровському та Уральському укріпленнях, і в Оренбурзі, де (в різний з ним час) перебував і Шевченко, на засланні вони підтримували тільки заочне знайомство за посередництвом спільних друзів. Повернувшись із заслання, Сераковський клопотався про звільнення Шевченка й зустрічався з ним у Петербурзі, в колах, близьких до Чернишевського. /440/









Юліан Беліна-Кенджицький

У ШЕВЧЕНКА В КИЄВІ. 1846 p.


Вперше надруковано польською мовою у виданні «Gazeta Lwowska», 1918, № 38, 42, 64. Передруковано в українському перекладі в газ. «Український голос», Перемишль, 1927, 13, 20 березня. Подається за першодруком.

Беліна-Кенджицький Юліан (1827 — 1889) — польський письменник, революціонер. Народився в с. Ковалівці, Немирівського повіту. У 1846 — 1851 роках навчався в Київському університеті. Учителював у Немирові, а з 1862 р. — у 2-й Київській гімназії. Брав участь у польському повстанні 1863 р.

Мілковський Зигмунт (літ. псевд. — Томаш Єж; 1824 — 1915) — польський письменник.

Петкевич Антоній (літ. псевд. Адам Плуг; 1824 — 1903) — польський письменник. Навчався в Київському університеті. У Варшаві редагував газету «Kurjer Warszawski».

...ми мали на увазі нещасного сина Богдана Хмельницького... — Хмельницький Юрій Богданович (бл. 1641 — 1685) — гетьман України в 1659 — 1663 роках. Був надто слабовольним і став маріонеткою польської шляхти та турецької верхівки. Зрадив Російську державу і підписав Слободищенський трактат, за яким Україна перетворювалась на польську провінцію. 1663 р. відмовився від гетьманства і постригся в ченці, але, захоплений у полон татарами, султанським урядом ще двічі призначався «гетьманом України». Після провалу турецького плану загарбання України Ю. Хмельницький був страчений турками у Кам’янці-Подільському.

З Іванишевим копали могилу Переп’ята і Переп’ятихи. — На археологічні розкопки поблизу Фастова Шевченко виїздив у липні — серпні 1846 p., брав участь у розкопках могили Переп’ят. Могилу Переп’ятиха було розкопано раніше, влітку 1845 р. Розкопками обох могил керував професор М. Іванишев.

Микола не прийшов. — Йдеться про М. Костомарова.

...боїшся з ляхом говорити про це. — Шевченко в польському питанні стояв на революційно-демократичних позиціях. Він гостро вороже ставився до представників панівних класів і шукав зв’язків з польською революційною громадськістю.

...що ви з Пантелеймоном обговорювали — тобто з П. Кулішем. ...братство Кирила й Мефодія... — Таємна політична антикріпосницька організація, створена у Києві в грудні 1845 — січні 1846 pp. Найрадикальніша частина товариства ставила своїм завданням повалення самодержавства, об’єднання слов’янських народів у федеративну парламентську республіку. Але серед його учасників не було одностайності щодо шляхів здійснення ідей товариства. В ньому існувало два напрями. До ліберально-буржуазного належали М. Костомаров, В. Білозерський, О. Маркевич; П. Куліш схилявся до ліберальнопоміщицького табору. Шевченко став натхненником революційно-демократичного напряму, до якого належали М. Гулак, О. Навроцький, І. Посяда, Г. Андрузький.

«Отак німота запалила...» — уривок з поеми Шевченка «Єретик». Яблоновський Олександр Валеріан (1829 — 1913) — польський історик, вивчав історію та етнографію України.

Наші панки й підпанки... ще ліпші ляхів. — На аналогічне свідчення Шевченка про не менший кріпацький гніт, який терпіли селяни на Україні від /441/ власних панів, ніж від польських, посилався Чернишевський у статті «Национальная бестактность».

«За думою дума роєм вилітав...» — перший рядок вірша Шевченка «Гоголю».

Тулуб Олександр Данилович (1824 — 1872) — український громадський діяч, історик і педагог. Знайомий Шевченка. Поширював його твори серед студентів Київського університету. Був заарештований як член Кирило-Мефодіївського товариства. Через відсутність доказів уникнув покарання.











Л. С. Маціевич

МИКОЛА ІВАНОВИЧ САВИЧ

(Уривок)


Вперше надруковано в журн. «Киевская старина», 1904, кн. 1, с. 229 — 238. Подається за першодруком.

Маціевич Лев Степанович (1843 — 1915) — український історик та археолог, дослідник старовинних пам’яток, зокрема церковних та монастирських; зібрав деякі матеріали до біографії Шевченка.

Савич Микола Іванович (1808 — 1892) — учасник Кирило-Мефодіївського товариства, належав до його ліберально-буржуазної течії, виступав з проектами емансипації жінок та примирення релігійних суперечок. Шевченко познайомився з ним 1846 р. Зустрічався у М. Гулака. Після повернення з Франції (звідки його відкликали за розпорядженням III відділу) Савича заарештували й вислали у його маєток на Полтавщині під нагляд поліції.

Дієвський Михайло Ілліч (пом. 1893 р.) — протоієрей, магістр Київської духовної академії.

Яковлєв Володимир Олек. — професор, директор Одеської публічної бібліотеки.

Тройницький Олександр Григорович (1807 — 1871) — у 1837 — 1857 роках чиновник для особливих доручень при новоросійському та бессарабському генерал-губернаторі. З жовтня 1857 р. по листопад 1861 р. О. Г. Тройницький був членом Головного управління цензури від Міністерства внутрішніх справ. Він розглядав 1859 р. подані поетом до цензури книжки (оправлені разом) «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки» (СПб., 1844) і «Гамалія» (СПб., 1844) та рукописну збірку «Поезія Т. Шевченка. Том первий» і зробив висновок, що дозволено може бути лише нове видання раніше друкованих творів поета з новими цензурними вилученнями в них.










В. Г. Щурат

ШЕВЧЕНКО ПРО ГАЛИЧИНУ В 1846 р.


Вперше надруковано в кн.: В. Щурат. З життя і творчості Тараса Шевченка. Львів, 1914. Подається за першодруком.

Щурат Василь Григорович (1871 — 1948) — український літературознавець, фольклорист, поет і перекладач, академік АН УРСР (з 1929 p.). Жив і працював у Львові. Автор праць з шевченкознавства. Серед них розвідки про історію, джерела та ідейний зміст окремих творів поета, висвітлення епізодів його біо-/442/графії, дослідження зв’язків з польськими письменниками й громадськими діячами.

Ракоці Ференц (1676 — 1735) — керівник національно-визвольного руху в Угорщині на початку XVIII ст., спрямованого проти влади австрійської династії Габсбургів.

Форгач Сим. (пом. 1730 р.) — граф, сподвижник Ф. Ракоці, помер у містечку Вишнівець,

Вишнівець — містечко Кременецького повіту, Волинської губернії (тепер селище міського типу Збаразького району, Тернопільської обл.). Шевченко відвідав Вишнівець восени 1846 p., коли за завданням Археографічної комісії їздив на Поділля і Волинь збирати народні перекази, пісні, старовинні документи, замальовувати історичні та архітектурні пам’ятки. Він оглядав тут старовинний замок князів Вишневецьких.

Підкамінь — село, яке знаходилося на території Австро-Угорщини (тепер селище міського типу Бродівського району, Львівської обл.).

Кременець — повітове місто Волинської губернії (тепер районний центр Тернопільської обл.). Шевченко був у Кременці в жовтні 1846 p., оглядав ансамбль Кременецького ліцею.

...під прикрим враженням галицької різні... — Йдеться про антифеодальне селянське повстання в лютому 1846 р. у Західній Галичині проти шляхти. Повстанці розгромили близько 400 поміщицьких маєтків. Шевченко пізніше відгукнувся на цю подію байкою «Сичі».

Почаїв — містечко Кременецького повіту, Волинської губернії (тепер селище міського типу Кременецького району, Тернопільської обл.). Восени 1846 p. за дорученням Археографічної комісії Шевченко тут виконав чотири акварельні малюнки, два ескізи і начерк з видами Почаївської лаври, записав кілька народних пісень.











М. М. Білозерський

ТАРАС ГРИГОРОВИЧ ШЕВЧЕНКО ЗА СПОГАДАМИ РІЗНИХ ОСІБ (1831 — 1861 pp.)


Вперше надруковано в журн. «Киевская старина», 1882, кн. 10, с. 66 — 77. Подається за першодруком.

Білозєрський Микола Михайлович (1833 — 1896) — фольклорист, етнограф ліберально-буржуазного напряму. Брат В. М. Білозерського.

Тарновський Василь Васильович (старший) (1810 — 1866) — поміщик, небіж Г. С. Тарновського, після смерті якого одержав у спадщину села Потік та Качанівку. Шевченко познайомився з ним у Потоці 1845 р.

Сенчило-Стефановський Олексій Флорович (1808 — 1866) — художник, викладач малювання у Киево-Подільському дворянському училищі, був співробітником Археографічної комісії в Києві. Дев’ять малюнків, які він виконав на розкопках могили Переп’ятихи поблизу Фастова у 1845 р. для альбома «Могила Переп’ятиха та археологічні знахідки з неї» (К., 1846), помилково приписувалися Шевченкові, який брав участь у розкопках іншої могили — Переп’ят у наступному, 1846 р. Шевченко бував у Сенчила-Стефановського в Києві й у 1859 p., під час останньої подорожі на Україну. /443/

Тарновський Григорій Степанович — український поміщик, прагнув прославитися своїм меценатством. Згадується в спогадах П. І. Мартоса.

...у сім’ї Сребдольських на хуторі Сорока... — На хуторі Сорока (Сороки), Борзнянського повіту, Чернігівської губернії (тепер у складі села Забілівщина, підпорядкованого міській Раді м. Борзни, Чернігівської обл.), Шевченко намалював два портрети Юлії Григорівни Сребдольської, з яких до нас дійшов лише один (олівець, 1847, зберігається в ДМШ).

Забіла Надія Миколаївна (по чоловікові Риба; нар. не пізніше 1807 р.) — поміщиця, сестра поета В. М. Забіли. В її будинку в Борзні зупинявся Шевченко.

...з В. М. Забіли... з хлопчика К. І. Білозерського. — Згадані портрети поета Забіли та майбутнього революційного діяча «Землі і волі» Карпа Івановича Білозерського не знайдені.

...гумористичне віршоване послання... В. М. Забіли... зараз в І. І. Білозерського. — Гумористичне віршоване послання, в якому Забіла докоряв Шевченкові, що той на початку 1844 р. не заїхав до нього на хутір. Надруковане 1893 р. у журн. «Зоря», № 5, і 1909 p. — у журн. «Киевская старина», кн. 9. Автограф не зберігся.

У того ж Забіли зберігались... чоловіча сорочка... — сорочка, пошита сестрою Шевченка Яриною, тепер зберігається в Літературно-меморіальному будинку-музеї Т. Г. Шевченка в Києві.

...це, здається, й була відома кам’яниця... — Старовинна споруда XVII ст., т. зв. кам’яниця, зображена на малюнку Шевченка «В Седневі» (сепія, 1846). Нема ніяких підстав вважати, що в ній була малярська майстерня, де працював поет. Л. Жемчужников, який не раз приїздив до Седнева, вказував, що майстерня художника була у флігелі. Стіни її справді були списані рукою Шевченка. Але ця будівля згоріла.

...поліція розшукувала Шевченка... в с. Бігачі (Городнянського повіту...) у кн. Кейкуатова... — Шевченко приїздив у с. Бігач, Городнянського повіту, Чернігівської губернії (тепер Менського р-ну, Чернігівської обл.), у березні — квітні 1847 р. на запрошення князя Кейкуатова Миколи Івановича (1806 — 1865) малювати портрети його дітей та дружини — Катерини Федорівни (дівоче прізвище Бутович, 1827 — 1848). М. Кейкуатов став прототипом киязя Мордатова у повісті Шевченка «Княгиня» і князя в поемі «Княжна», а К. Кейкуатова — прототипом Катрусі в повісті «Княгиня» та княгині в поемі «Княжна». Портрети К. Кейкуатової (олія, 1847) та дітей М. Кейкуатова (олівець, 1847) зберігаються в ДМШ.

...на стіні будинку... кілька картин роботи Шевченка. — В родині Лизогубів вберігалися малярські твори Шевченка «Портрет А. І. Лизогуба» (олівець, 1846), «Портрет І. І. Лизогуба» (олія, 1846 — 1847), «Автопортрет» (олівець, 1847), «Автопортрет» (сепія, 1849), «Казахський бакса» (1848 — 1849).

...малюнок олівцем... «Отак тобі!» — На жодному з автографів листів Шевченка до А. Лизогуба із заслання немає слідів стертого малюнка та напису.

...артилерійський офіцер С-а... — За спогадами А. Я. Солтановського, це артилерійський офіцер Солонина (Солонін), з яким Шевченко їхав до Києва. Під час арешту в поета відібрали рукописну збірку «Три літа», до якої входили революційні твори «Сон», «Кавказ», «І мертвим і живим...», «Заповіт» та ін.

...Кочубей замовив Шевченкові... чотири картини... — князь Кочубей Петро Аркадійович (1825 — 1893) — російський учений, відомий дослідженнями в га-/444/лузі мінералогії, хімії і історії техніки. У 1859 р. Шевченко виконав на замовлення П. Кочубея олійними фарбами портрет генерального судді В. Л. Кочубея (1640 — 1708), нащадком якого він був. Із згаданих сюжетів, замовлених Шевченкові, зберігся лише малюнок сепією «Русалки» та три етюди окремих постатей русалок.

«Гайдамака Галайда із свяченим над Дніпром». — Малюнок олівцем з такою назвою зберігається в ДМШ. Він належав О. Ф. Сенчилу-Стефановському до 1856 p., коли був подарований Олександрові Григоровичу Тиші-Тешинському. Малюнок вважався автоілюстрацією до поеми «Гайдамаки». Але манера виконання його не властива Шевченкові, і дослідники останнім часом висловлюють сумнів щодо його авторства.









М. Д. Шигарін

СПОГАДИ КИЯН ПРО ШЕВЧЕНКА ТА ЙОГО ЧАСИ

(Уривки)


Вперше надруковано в журн. «Библиотека западной полосы России», 1880, т. 1, с. 1 — 18. Уривки подаються за першодруком.

Шигарін Микола Д. (нар. 1830 р.) — чиновник канцелярії київського генерал-губернатора. Видавець журналу «Библиотека западной полосы России».










В. Ф. Демич

ТАРАС ГРИГОРОВИЧ ШЕВЧЕНКО. ДО ЙОГО БІОГРАФІЇ. 1847 р.


Вперше надруковано в журн. «Русская старина», 1891, кн. 5, с. 429 — 431. Подається за першодруком.

Демич Дмитро Павлович (1824 — 1891), чиї спогади передав В. Ф. Демич, — землемір, який на початку 1847 р. познайомився з Шевченком у маєтку князя М. Кейкуатова Бігачі.

Демич Василь Федорович (1858 — кінець 20-х pp. XX ст.) — племінник Д. П. Демича, доктор медицини, надвірний радник. Родом з Чернігівщини, походив з селян. Жив у Петербурзі та Києві.

... у дядька була невелика двобічна іконка, намальована Шевченком... — Версія сумнівна. Перебуваючи в с. Бігачі, Шевченко навряд чи мав металеву дошку й знаряддя для граверної роботи.

... старий настійно твердив, нібито Шевченка заарештували в с. Бігачі... — В. Демич з повним правом спростовував це твердження Д. П. Демича. Шевченка заарештовано дещо пізніше, коли він повертався з Чернігівщини, — на київській заставі 5 квітня 1847 р.

...поет згодом так писав одному приятелеві... — Мається на увазі лист до Я. Г. Кухаренка з Новопетровського укріплення від 1 — 16 квітня 1854 p., процитований далі за книжкою М. Чалого «Жизнь и произведения Тараса Шевченко» (К., 1882), де його опубліковано з деякими довільними змінами.

З одним із бігачських приятелів... — з Андрієм Івановичем Лизогубом, який жив у Седневі, був сусідом Кейкуатових.

...був накиданий портрет поета, в «солдатській муніції»... — Портрет поета в солдатському одязі з написом: «Отак, як бачите!» — був опублікований /445/ у журн. «Сяйво» (К., 1914, № 2, с. 49). Вважався роботою Шевченка. Справжнім автором малюнка був офіцер Новопетровського укріплення В. П. Воронцов, про що свідчать спогади його дружини.












А. Л. Костомарова

[СПОГАДИ]

(Уривок)


Вперше надруковано в журн. «Вестник Европы», 1910, № 8, під заголовком «Николай Иванович Костомаров. Из воспоминаний», з передмовою В. Г. Котельникова (зятя А. Л. Костомарової). Згодом уміщено в кн.: Автобиография Н. И. Костомарова. Под редакцией В. Котельникова. М., Задруга, 1922. Уривок подається за цим виданням.

Костомарова Аліна Леонтіївна (дівоче прізвище — Крагельська, 1830 — 1908) — дружина М. І. Костомарова.

...Наступного ранку... — 31 березня 1847 р.

...за порадою найдобрішого татуся... — Йдеться, про вітчима Аліни Крагельської Миколу Кузьмовича Мазурова, чиновника комісаріатської комісії в Києві (пом. 1858 р.)

...з Тетяною Петрівною... — матір’ю М. І. Костомарова.











М. О. Момбеллі

ЗАПИСКИ

(Уривок)


Вперше надруковано в кн.: Дело петрашевцев, т. І. М. — Л., 1937, с. 305 — 312. Уривок подається за першодруком.

Момбеллі Микола Олександрович (1823 — 1902) — поручик лейб-гвардії Московського полку. Один з найактивніших учасників гуртка петрашевців. 1849 року його засуджено до розстрілу, який замінено п’ятнадцятирічним засланням на каторгу з позбавленням усіх громадянських прав. Згодом він був звільнений від каторжних робіт і відправлений рядовим на Кавказ. Познайомився з Шевченком у 1844 — 1845 роках у Є. Гребінки. В 50-і роки служив у Окремому Оренбурзькому корпусі, солдатом якого був і Шевченко. Ймовірно, вони знали про становище один одного. Момбеллі, як і інші петрашевці, високо цінував твори Шевченка.

...переказують... про викрите й схоплене урядом товариство... — Ідеться про Кирило-Мефодіївське товариство.

...він видавав... якийсь живописний журнал... — Мається на увазі серія офортів «Живописная Украина», перший випуск якої був виданий Шевченком 1844 р. у Петербурзі.

...написав... у віршах відозву... і віддав її якомусь французові Лесажу для надрукування... у Лейпцігу. — Такі чутки не мають ніякого документального підтвердження. /446/










Ф. М. Лазаревський

Т. Г. ШЕВЧЕНКО В ОРЕНБУРЗІ


Вперше надруковано М. К. Чалим у журн. «Киевская старина», 1899, кн. 2, с. 152 — 167, під заголовком «Из воспоминаний Ф. М. Лазаревского о Шевченко». Подається за першодруком.

Лазаревський Федір Матвійович (1820 — 1890) — один із шести братів Лазаревських, з якими приятелював Шевченко. Познайомився з поетом 1847 р. в Оренбурзі (де з 1845 по 1854 р. був чиновником Прикордонної комісії), багато допомагав йому під час заслання, згодом зустрічався з ним у Петербурзі й на Україні. Свої спогади записав, ознайомившись із книгою М. Чалого «Жизнь и произведения Тараса Шевченко. Свод материалов для его биографии», і доповнив після появи в журн. «Исторический вестник» (1886, № 1) статті Є. М. Гаршина «Шевченко в ссылке». Про це збереглося його власне свідчення в опублікованому М. В. Шугуровим уривку спогадів: «Еще из воспоминаний Ф. М. Лазаревского о Шевченко» («Киевская старина», 1899, кн. 4). Див. такожа Іофанов Д. Матеріали про життя і творчієть Тараса Шевченка. К., Держлітвидав Україна, 1957, с. 23 — 24, де цю частину спогадів Ф. Лазаревського опубліковано за автографом, що зберігається у Відділі рукописів ЦНБ АН УРСР (ф. 1, № 66965).

...переписувач Галявинський... — колезький регістратор Галявинський Василь Андрійович; з 1845 p., після закінчення Оренбурзької гімназії, працював діловодом Прикордонної комісії.

...Вночі жандарми привезли Шевченка... — Дата прибуття Шевченка на заслання точно не встановлена. За його свідченням (т. 5, с. 89), він прибув до Оренбурга, в супроводі жандармського фельд’єгеря Віддера, вночі «на осьмые сутки» після виїзду з Петербурга (31 травня або 1 червня 1847 р.) — отже, 8 або 9 червня. У спогадах Ф. Лазаревського йдеться про ніч з 8 на 9 червня.

В офіційному рапорті генерал-лейтенанта П. Толмачова, який виконував тоді обов’язки командира Окремого Оренбурзького корпусу, прибуття Шевченка датується 9 червня «в одиннадцать часов пополудню («Т. Г. Шевченко. Документи та матеріали до біографії». К., Вища школа, 1975, с. 224).

...генерала Ладиженського... — генерал-майор Ладиженський Михайло Васильович, голова Оренбурзької прикордонної комісії, переведений до Оренбурга з Тобольська разом зі своїми підлеглими Ф. та М. Лазаревськими, а також А. Венгжиновським — майбутніми друзями Шевченка на засланні. Був особисто знайомий з поетом, ставився до нього стримано, але співчутливо.

Левицький Сергій Петрович (1822 — 1855) — колезький секретар, помічник столоначальника (з 1848 р. — столоначальник) Оренбурзької прикордонної комісії. Земляк Ф. Лазаревського. Приятелював із Шевченком в Оренбурзі; виїхавши 1850 р. у відпустку, виконував його доручення в Москві й Петербурзі, просив Шевченкових друзів поклопотатися про полегшення долі засланого поета. Знайдений у Шевченка при обшуку лист від Левицького спричинився до арешту останнього й притягнення його до слідства.

...підполковника Матвєвва... — Матвєєв Юхим Матвійович, підполковник (з 1856 p. — полковник) Уральського козачого війська, офіцер для особливих доручень при командирі Окремого Оренбурзького корпусу. Здібний організатор освоєння й розвитку краю, гуманно ставився до підлеглих і до місцевого населення. Одним із перших познайомився з Шевченком в Оренбурзі, сприяв /447/ полегшенню його долі. У 1848 — 1849 роках був начальником Раїмського укріплення під час служби там Шевченка (див. спогади Е. В. Нудатова).

При Обручові... — генерал від інфантерії Обручов Володимир Панасович (1793 — 1866), оренбурзький генерал-губернатор і командир Окремого Оренбурзького корпусу з 1842 до березня 1851 р. Відзначався деспотичною і дратівливою вдачею. На час прибуття Шевченка до місця заслання його не було в Оренбурзі, бо він інспектував степові військові укріплення.

...прийшов до нас на квартиру. — Ф. Лазаревський разом із С. Левицьким наймали тоді квартиру в будинку місцевого чиновника М. І. Кутіна (нині пров. Шевченка, 9). Живучи в Оренбурзі взимку 1849 — 1850 р. після повернення з Аральської експедиції, Шевченко також часто бував тут.

...одержав уже призначення в Орську кріпость... — З приводу того, коли саме Шевченка було відправлено з Оренбурга до Орської кріпості, серед шевченкознавців і досі точаться суперечки (див.: Большаков Леонід. Літа невольничі. К., Дніпро, 1971, с. 154 — 157). Тим часом, як видно з опублікованого О. Матовим запису № 2009 в журналі дислокованого в Орську 5-го лінійного батальйону про рапорт поручика Г. Почешева, це сталося 18 червня 1847 р. (газ. «Камско-Волжский край», 1897, 11 — 22 січня).

...попечителю прилінійних киргизів М. С. Александрійському. — Александрійський Михайло Семенович (вар. 1810 р.) відав Орською дистанцією Прикордонної комісії. Лікар за освітою, людина прогресивних поглядів, Александрійський намагався полегшити становище Шевченка в Орській кріпості: приймав його у себе в домі, одержував на свою адресу листи й книжки, що їх надсилали Шевченкові друзі. Листувався з Шевченком, коли той перебував в Аральській експедиції, зустрічався з ним в Оренбурзі в 1849 — 1850 роках.

...матеріально Шевченкові в Орській кріпості жилося непогано... — Мемуарист дещо прикрашено уявляє тодішнє становище Шевченка. Незважаючи на підтримку й допомогу друзів, поет зазнавав тяжких фізичних і духовних страждань, про що сповіщав у своїх листах з Орської кріпості (т. 6, с. 44 — 45).

...від конотопця В. Й. Єзучевського... — Петербурзького чиновника Єзучевського Василя Йосиповича, що походив з Конотопського повіту на Чернігівщині й служив у Головному управлінні шляхів, Шевченко звав з часів свого навчання в Академії мистецтв. Перебуваючи в Орській кріпості, Шевченко наприкінці 1847 р. просив М. Лазаревського подякувати в Петербурзі «добрим і щирим людям» В. Єзучевському та його своякові Я. Галузевському (т. 6, с. 46).

. ...я відправляв їх для передачі братові Михайлу в Троїцьк. — М. Лазаревський, який теж служив тоді в Прикордонній комісії, був одним з проміжних адресатів, через яких Шевченко підтримував зв’язок з друзями. Постійно живучи в м. Троїцьку, М. Лазаревський часто виїздив у службових справах до різних пунктів Оренбурзького краю, зокрема, зустрічався з Шевченком в Орській кріпості. Зв’язків із засланим поетом М. Лазаревський не поривав і після свого переїзду до Петербурга.

...М. М. Білозерський... запевняє... — Йдеться про статтю українського фольклориста й етнографа М. Білозерського «Тарас Григорьевич Шевченко по воспоминаниям разных лищ» («Киевская старина», 1882, кн. 10, с. 66 — 77).

На початку 1848 р. ... було відправлено в Уральське укріплення... — Перші згадки про можливе переведення Шевченка «весною в степ на Раїм (коло Аральського моря кріпость)» з’явилися в його листах у лютому 1848 р. (т. 6, с. 48, 50 та ін.). Наказ про зарахування Шевченка до складу роти, яка відко-/448/мандировувалася з 5-го (Орського) до 4-го (Раїмського) лінійного батальйону, підписано 8 травня 1848 р. («Т. Г. Шевченко. Документи та матеріали до біографії», с. 260 — 261). З Орської кріпості рота вирушила 11 травня, до Уральського укріплення прибула 30 травня, до Раїма — 19 червня 1848 р.

...не одержували від нього жодного рядочка. — Перерва в листуванні Шевченка була викликана його участю в Раїмському поході та Аральській експедиції й тривала з травня 1848 по жовтень 1849 р. (т. 6, с. 55 — 57).

Відповісти на цей лист я залишив самому Тарасові... — Повернувшись до Оренбурга, Шевченко в листі від 14 листопада 1849 р. подякував В. Рєпніній за турботи про нього (т. 6, с. 57 — 58).

Експедиція Бутакова скінчилася восени 1849 p. — Разом з Бутаковим та іншими учасниками Аральської експедиції Шевченко виїхав з Раїма 10 жовтня і прибув до Оренбурга 31 жовтня 1849 р.

Залеський Броніслав (1820 — 1880) — польський історик і художник, один з найближчих друзів Шевченка на засланні. За участь у польських революційних гуртках 1848 р. засланий солдатом до Оренбурзького корпусу. Познайомився з Шевченком 1849 р. в Оренбурзі, коли був відряджений допомагати йому в оформленні краєвидів з Аральської експедиції. 1851 року разом із Шевченком брав участь в експедиції, що вивчала поклади вугілля в горах Каратау на Мангишлацькому півострові. Згодом вони підтримували жваве листування, після заслання зустрічалися в Петербурзі.

...оселився в моїй квартирі, поблизу костьолу, а згодом у передмісті Оренбурга... — Йдеться про ту саму квартиру в будинку Кутіних (нині пров. Шевченка, 9), де Шевченко вперше ночував у Ф. Лазаревського, прибувши на заслання. Побудований навпроти римсько-католицький костьол (залишки якого збереглися донині) служив місцем зустрічі польських політичних засланців, з якими Шевченко тоді особливо зблизився. Будинок К. І. Герна, у флігелі якого жив Шевченко, стояв у Старій, або Голубиній, слобідці (нині вул. Казаковська, 43).

...моряка Поспелова... — прапорщик (згодом підпоручик) корпусу флотських штурманів Поспєлов Ксенофонт Єгорович (1820 — бл. 1860), один із приятелів Шевченка на засланні. Познайомились вони в Орській кріпості, навесні 1848 р. разом вирушили до Раїма, під час Аральської експедиції жили в одній каюті на шхуні «Константан». Після арешту Шевченка 1850 р. Поспєлов притягався до слідства у справі «недозволених послаблень» політичному засланцеві.

...татарка Забаржада — можливий адресат Шевченкового вірша «І станом гнучим, і красою» (т. 2, с. 259 — 260).

Вони аж упадали біля Тараса, що часом дуже обтяжувало його... — Загалом вірно окреслюючи коло знайомств Шевченка в середовищі польських політичних засланців в Оренбурзі, мемуарист виявляє, однак, явну упередженість і нерозуміння суті їхніх стосунків. Насправді з більшістю поляків Шевченка зв’язувала спільна участь у революційно-визвольній боротьбі й глибока особиста симпатія.

Станевич Ян (1832 — 1904) — учасник польського визвольного руху, засланий солдатом до Оренбурзького корпусу 1850 р. Тоді ж зустрічався в Оренбурзі з Шевченком, якого невдовзі вислали до Новопетровська. Згодом вони листувалися, зустрічались після заслання в Петербурзі, де Станевич разом із Сераковським навчався в Академії генерального штабу і брав участь у підпільній революційній роботі по підготовці польського повстання 1863 р. /449/

Турно Людвіг (нар. бл. 1805 р.) — учасник польського визвольного руху, засланий солдатом до Оренбурзького корпусу за участь у революційних заворушеннях у Кракові 1848 р. Познайомився з Шевченком узимку 1849 — 1850 року в Оренбурзі, разом із Бр. Залеським домігся його прикомандирування до Каратауської експедиції 1851 p., під час якої всі троє ще більше зблизилися, живучи в одному наметі. Листування Л. Турно тих часів (зберігається в Ягеллонській бібліотеці в Кракові) є цінним документальним джерелом про заслання Шевченка.

Зельонка Михайло (1797 — 1860) — учасник польського визвольного руху, католицький чернець, колишній префект (інспектор) Гродненської гімназії. Висланий до Оренбурга за участь у польському повстанні 1830 — 1831 років, невдовзі став ксьондзом Окремого Оренбурзького корпусу. Користувався великим авторитетом і загальною повагою в осередку засланих поляків,

Венгжиновський Аркадій (1818 — 1880-і pp.) — колезький секретар, наглядач школи для киргизьких дітей при Оренбурзькій прикордонній комісії, поляк за національністю, двоюрідний брат 3. Сераковського. Служив в Оренбурзькому краї з 1845 p., багато зробив для освіти місцевого населення. Допомагав польським політичним засланцям, внаслідок чого за ним було встановлено суворий таємний нагляд. Познайомився з Шевченком 1849 р. в Оренбурзі, невдовзі переїхав на Україну. Поширював серед знайомих малюнки Шевченка, які йому пересилав Бр. Залеський, допоміг відновити його зв’язки з В. Рєпніною. Шевченко згадував його в своїх листах, 1850 р. подарував свій автопортрет часів Аральської експедиції (т. VIII, № 47).

Одна із сестер полковника Герна була одружена з паном Кіршею... — Кірш Єлизавета Іванівна (1825 — 1855) — сестра К. І. Герна, дружина колезького регістратора Кірша Альфонса-Карла Адамовича (1819 — після 1890 p.), чиновника Оренбурзької провіантської комісії. В гостинному домі Кіршів, який часто відвідували польські засланці, Шевченко бував узимку 1849 — 1850 року.

...я взяв портрет. — Очевидно, тут ідеться про автопортрет Шевченка, на якому зберігся напис рукою Ф. Лазаревського «29 ноября 1849 г. Оренбург» (т. VIII, № 46).

...бував у домі генерал-губернатора, малював портрет його дружини... — У дореволюційний час цей портрет зберігався у дочок Обручових, нині його доля невідома (т. VIII, с. 73). Дружина оренбурзького генерал-губернатора Обручова Матильда Петрівна, німкеня за національністю, була католицького віросповідання. Вона часто відвідувала місцевий костьол і підтримувала приязні стосунки з ксьондзом Зельонкою, разом з яким любила влаштовувати аматорські вистави, благодійні вечори і т. п. Можливо, саме Зельонка умовив Шевченка намалювати портрет Обручової, сподіваючись, що це допоможе в клопотаннях за художника перед генерал-губернатором.

...до лікаря Майделя... — Майдель Петро (Фрідріх) Євстахійович (1819 — 1884) — лікар Прикордонної комісії, примітна постать у середовищі оренбурзької інтелігенції. Самовіддано виконував свої лікарські обов’язки, особливо відзначився під час холерної епідемії 1848 р. Уявлення мемуариста про Майделя як про «поважного туза», «родовитого аристократа» і т. п. документально не підтверджується. Він походив з безмаєтних дворян, закінчив Дерптський університет на казенний кошт. Таємним радником і бароном він став пізніше, а в 1849 p., коли Шевченко зустрічався з ним в Оренбурзі, Майдель мав чип Колезького асесора. /450/

Ісаєв Микола Григорович (нар. 1829 р.) — прапорщик. Закінчив Полтавський кадетський корпус, у липні 1848 р. призначений до 3-го Оренбурзького лінійного батальйону. Шевченко познайомився з ним узимку 1849 — 1850 року, в лютому 1850 р. намалював його портрет (т. VIII, № 54), над яким працював на квартирі у Гернів. Щоб помститися за те, що Шевченко викрив його залицяння до дружини К. Герна, Ісаєв зробив донос, який спричинився до другого арешту поета і семирічного заслання його в Новопетровське укріплення. Існує припущення, що Ісаєв послужив одним із прототипів образу розбещеного офіцера Зосима Сокири в шевченківській повісті «Близнецы».

...дружині NN. — Ідеться про Софію Миколаївну Герн, дружину штабс-капітана К. І. Герна, на той час матір трьох дітей. Шевченко приятелював з Герном і жив у нього на квартирі, де в 1850 р. малював портрети своїх господарів (знищені перед обшуком).

Наступного дня, в страсну суботу... — Про донос Ісаева Ф. Лазаревському стало відомо 22 квітня 1850 p., того ж дня разом із Шевченком вони спалили частину малюнків і листів, у ніч з 22-го на 23 квітня в квартирі Герна було зроблено обшук, 23 квітня Шевченко був узятий під варту, 27 квітня видано наказ командира Оренбурзького корпусу про переведення Шевченка з 4-го в 5-й лінійний батальйон до Орської кріпості.

...на нього Обручову подано донос — У рапорті про арешт Шевченка, направленому військовому міністрові О. Чернишову 23 травня 1850 p., Обручов зазначав: «Тим часом нині мені стало відомо, нібито згаданий рядовий Шевченко ходить інколи в партикулярному одязі, займається малюванням і складанням віршів» («Т. Г. Шевченко. Документи та матеріали до біографії», с. 294). Без сумніву, Обручову все це було відомо й раніше. Свого часу на прохання друзів Шевченка він санкціонував деякі полегшення його служби. Однак побоюючись, що донос Ісаева зашкодить йому в Петербурзі, Обручов наказав заарештувати Шевчепка, ув’язнити його в Орській кріпості, а після проведення слідства заслати в найвіддаленіше Новопетровське укріплення.

Пали усі письма княжни Рєпніної. — В. Рєпніна була однією з небагатьох, хто продовжував листуватися з Шевченком на засланні. За період між його першим і другим арештами нині відомо 9 листів Шевченка до Рєпніної (жовтень 1847 — березень 1850) й лише 3 її відповіді (січень — березень 1848), та й ті — не в автографах.

...плац-ад’ютанта Мартинова, поліцмейстера... — Поручик Мартинов Микола Андрійович, плац-ад’ютант комендантського управління Оренбурга; полковник Демостико Микола Іванович, оренбурзький поліцмейстер.

...ми відповідаємо гарматами на зойки поневоленого народу... — так витлумачено було згадку про «акомпанемент 24-х фунтового калібру» в листі М. Александрійського до Шевченка від 16 серпня 1848 р. з Орської кріпості («Листи до Т. Г. Шевченка», с. 77). Насправді там ішлося не про «бунт киргизів», а про революційні події в Європі.

...Обручов сплутав мене з братом Василем. — Див. с. 453. Генерал-губернатору була добре відома причетність Ф. Лазаревського до Шевченка. В рапорті Обручова військовому міністрові О. Чернишову від 23 травня 1850 р. було звернуто увагу на знайдені серед вилучених у Шевченка паперів «листи двох братів Лазаревських... З листування видно, що деякі листи для Шевченка пересилалися до вгаданих Лазаревських і чиновника тієї ж комісії Александрійського». Ці відомості було повторено також у довідці, представленій вій-/451/ськовим міністром цареві 5 червня 1850 р. та в його ж листі начальникові III відділу О. Орлову від 8 червня 1850 р. У поясненні, яке Обручов дав шефові жандармів 25 червня 1850 р. з приводу розголошення подробиць секретного слідства над Шевченком, він зазначав, що сповістив міністра закордонних справ про небажаність допускати до вищої посади в Прикордонній комісії «радника Лазаревського, звинувачуваного в зв’язках і листуванні з рядовим Шевченком, який перебуває під суворим наглядом начальства» («Т. Г. Шевченко. Документи та матеріали до біографії», с. 294, 298, 302, 321).

А в Петербурзі... я, як Шевченко, людина маленька... — При всій утрируваності такого зіставлення Обручов справді мав неприємності по службі в зв’язку з доносом Ісаєва. Те, що Обручов сповістив про слідство над Шевченком не лише військового міністра О. Чернишова, а й міністра закордонних справ К. Нессельроде, якому була підпорядкована Оренбурзька прикордонна комісія, викликало невдоволення начальника III відділу О. Орлова, і він поскаржився цареві, вимагаючи зажадати пояснення, на якій підставі Обручов порушив секретність ведення справи («Т. Г. Шевченко. Документи та матеріали до біографії», с. 306).

...з найсуворішим розпорядженням... стежити за ним. — За секретним наказом Обручова від 21 травня 1850 р. командир 5-го лінійного батальйону в Орській кріпості повинен був ужити до Шевченка суворих дисциплінарних заходів («Т. Г. Шевченко. Документи та матеріали до біографії», с. 293).

Просидівши в Орському казематі понад місяць, за вироком військового суду Шевченко був відправлений у Новопетровське укріплення... — До Орської кріпості Шевченко прибув 1 червня 1850 р. Поки велося слідство, він перебував під суворим арештом на гауптвахті з 24 червня по 9 серпня 1850 р. «в одном каземате с колодниками и даже клеймеными каторжниками» (т. 5, с. 31). «Військового суду» над Шевченком не було; юридичною підставою його нового заслання стало знову підтверджене особисте розпорядження царя віддати Шевченка під суворий нагляд із забороною писати й малювати та схвалена військовим міністром пропозиція командира Окремого Оренбурзького корпусу про переведення Шевченка до Новопетровського укріплення («Т. Г. Шевченко. Документи та матеріали до біографії», с. 317, 371 — 372).

Наказ про зарахування Шевченка до 1-го лінійного батальйону (командування якого перебувало в Уральському укріпленні, а дві роти — в Новопетровському) видано 5 вересня 1850 р. По дорозі з Орська 3 жовтня 1850 р. Шевченко на кілька годин заїжджав до Оренбурга, де бачився з друзями. 8 жовтня він виїхав з Уральська в Гур’єв, 14 жовтня поштовим човном був відправлений з Гур’єва до Новопетровського укріплення, куди прибув 17 жовтня 1850 р.

З приводу злощасного листа Сергія Левицького... — Йдеться про вилучений під час обшуку лист С. Левицького до Шевченка від 6 березня 1850 р. з Петербурга («Листи до Т. Г. Шевченка», с. 78 — 79).

Під «Карлом Ивановичем» там мався на увазі цар Микола I, однак через те, що і в тому ж листі С. Левицького, і в листі художника О. Чернишова від 29 березня 1850 р. згадувався інший Карл Іванович — «гарний і щирий німець» Герн, слідчим не вдалося розкрити, про кого йшлося: в офіційній доповіді III відділу від 9 червня 1850 р. зазначено, що «Карлом Івановичем вони називають якогось Герна» («Т. Г. Шевченко. Документи та матеріали до біографії», с. 307). /452/

...який скінчився для Головка дуже трагічно. — Головко Микола Олексійович (1825 — 1850) — магістр математичних наук у Харківському університеті. Під час арешту вчинив збройний опір. Не влучивши в жандармського полковника Левенталя, застрелився. З цього приводу Микола I закинув жандармам, що вони «повелися по-дурному, бо не слід було йому давати схопити зброю» («Т. Г. Шевченко. Документи та матеріали до біографії», с. 312).

...хоча арешт не мав ніяких наслідків для його служби... — Після недовгого ув’язнення С. Левицький був звільнений з-під арешту, але за ним було встановлено секретний нагляд. Помер він не «через два роки», а на початку 1855 р. До слідства притягалася також сестра С. Левицького.

...не бачив його до 1857 року... — Дата подана мемуаристом помилково: після заслання Шевченко прибув до Петербурга й зупинився на квартирі в М. Лазаревського 27 березня 1858 р.

...внаслідок неприємностей, яких він зазнав на батьківщині... — Йдеться про арешт Шевченка влітку 1859 р. та його вимушений від’їзд з України.

...портрет нашої матері... — Портрет Лазаревської Афанасії Олексіївни (1801 — 1879), матері братів Лазаревських, намальовано в Гирявці 22 серпня 1859 р. (т. X, № 45). Нині зберігається в ДМШ.

Із Гирявки ми виїхали разом. — Шевченко перебував у Гирявці в Лазаревських з 21-го по 25 серпня 1859 р.










М. М. Лазаревський

ІЗ СПОГАДІВ ПРО Т. Г. ШЕВЧЕНКА


Вперше надруковано в журн. «Русский архив», 1899, кн. 1, № 4, с. 643 — 647. Написані М. Лазаревським спогади збереглися неповністю. В примітці редактора журналу П. Бартенєва, зокрема, зазначено: «На жаль, тут закінчується рукопис Михайла Матвійовича Лазаревського, люб’язно переданий в «Русский архив» М. М. Тереховим. Читачі порівняють розповідь М. М. Лазаревського зі спогадами його брата, Федора Матвійовича Лазаревського, надрукованими в «Киевской старине» 1899 року (лютий).

Пам’ять Тараса Григоровича Шевченка дорога не для самих лише малоросіян, а й для кожної російської людини, здатної цінувати людину з печаттю генія на чолі, де б і в якому середовищі вона не з’явилась. А що Шевченко був таким натхненним другом і служителем муз, це безсумнівно для людей, хоч трохи знайомих з його творами» (с. 647).

За публікацією «Русского архива» спогади М. Лазаревського були передруковані у викладі М. Шугурова в журн. «Киевская старина» (1899, кн. 6, с. 433 — 439) та в перекладі українською мовою в «Літературно-науковому віснику» (1899, т. VII, кн. 7, с. 23 — 27). Подається за першодруком.

Лазаревський Михайло Матвійович — див. с. 424.

...комендант Ліфлянд... — генерал-майор Ліфлянд Михайло Крістіанович (пом. 1848 p.), військовий комендант Оренбурга, перша офіційна особа, що прийняла прибулого на заслання Шевченка.

Ісаєв Дмитро Миколайович (1780 — 1848 або 1849) — генерал-майор, комендант Орської кріпості. Співчутливо поставився до засланого Шевченка.

...один із них, Фішер... — рядовий Фішер Оттон Людвігович (нар. 1818 p.), 1848 p. засланий у солдати Оренбурзького корпусу за причетність до визвольного руху в Польщі. Крім нього, серед перших знайомих Шевченка з числа /453/ польських політичних засланців у Орській кріпості були Стапіслав Крулікевич та Іполит Завадський. До них було звернуто написаний тоді Шевченком вірш «Полякам» (т. 2, с. 51 — 52).

Але 1847 року Ісаєв помер... — Тут мемуарист припустився деякої неточності: 1847 р. Ісаев, який служив в Орській кріпості ще з 30-х років XIX ст. і відзначався безкорисливістю, був звільнений з посади коменданта після того, як його майно описали за борги. Помер він через рік-два (див.: Б о л ьшаков Л. Літа невольничі, с. 128 — 131).

Батальйонний командир... — Капітан (згодом майор) Мєшков Дмитро Васильович, командував 5-м Оренбурзьким лінійним батальйоном з квітня 1847 р. Познайомився з Шевченком ще в Оренбурзі, ставився до нього прискіпливо й брутально, після відставки Ісаєва заборонив йому жити на приватній квартирі. Після другого арешту Шевченка (діставши стягнення за недогляд) ставився до засланого поета ще суворіше.

...приїхав ... Бутаков... — Капітан-лейтенант О. Бутаков прибув до Оренбурга 5 березня 1848 p., з Шевченком зустрівся в Орській кріпості, але знав про нього раніше й ставився співчутливо і дружньо, за що мав 1850 р. неприємності по службі.

...замість Шевченка відрядив до Бутакова... Залеського і Турпо. — Неточність у спогадах: згадані польські засланці в Аральській експедиції участі не брали, Шевченко познайомився з ними після свого повернення до Оренбурга. 1851 року разом із Шевченком вони перебували в Каратауській експедиції на Мангишлаку.

...Бутаков випросив собі в експедицію Шевченка під виглядом матроса... — Офіційними документами це не підтверджується: в рапорті Бутакова від 22 квітня 1849 р. зазначено, що командир Окремого Оренбурзького корпусу призначив Шевченка в експедицію «для змалювання краєвидів у степу й на берегах Аральського моря» («Т. Г. Шевченко. Документи та матеріали для біографії», с. 264). У корабельних відомостях та інших документах Аральської експедиції Шевченко теж згадується як живописець.

...з якогось петербурзького кадетського корпусу... — М. Ісаєв навчався в Полтавському кадетському корпусі.

«Де ж тобі орудже, мій земляче?» — Можливо, це помилково прочитане звертання до Шевченка в листі Василя Лазаревського: «Де тебе орудує твоя гірка година, мій любий, мій добрий, мій бідний земляче!?.» («Листи до Т. Г. Шевченка», с. 66).

Днів через два після обшуку... — Від другого арешту Шевченка до його прибуття в Орську кріпость минуло понад місяць (23 квітня — 1 червня 1850 р.).

...перевів його 8 жовтня 1850 р. з № 5 у № 1 Оренбурзький лінійний батальйон... — Наказ про це видано 5 вересня 1850 р. /454/












О. І. Матов

ТАРАС ГРИГОРОВИЧ ШЕВЧЕНКО НА ЗАСЛАННІ


Вперше надруковано в казанській газ. «Камско-Волжский край», 1897, 11 січня, № 307; 17 січня, № 313; 22 січня, № 318. Скорочений виклад спогадів опубліковано в харківській газ. «Южный край», 1897, 19 січня, № 5509. Подається за першодруком.

Матов Олександр Іванович — російський журналіст. Співробітничав у поволзькій пресі, наприкінці 90-х років редагував в Оренбурзі газету «Степь». Цікавився матеріалами часів заслання Шевченка, розшукував їх в Орську й Оренбурзі. Однак записані ним спогади старожилів не відзначаються достовірністю. Публікація їх викликала полемічні відгуки в тодішній пресі. Зокрема, П. Юдін у статті «К биографии Т. Г. Шевченко» («Русский архив», 1898, кн. 1, вып. 3, с. 461 — 476) закидав О. Матову ряд неточностей, незнання джерел, некритичне ставлення до відомостей, узятих з других рук. Сумнівними вважають їх і деякі сучасні шевченкознавці (див., наприклад: Большаков Л. Літа невольничі, с. 396). Крім спогадів, О. Матов включив до своєї статті перелік документів про Шевченка, записаних у журнали реєстрації вхідних і вихідних паперів Орського батальйону, які становлять певний інтерес і для сучасних дослідників, оскільки нині відомі не всі з них.

Дехто, як-от А. Ф. Канфер і М. І. Бажанов, правда, повідомили дещо... — Записані й опубліковані О. Матовим (газ. «Русские ведомости», 1895, 2 вересня, № 242) спогади цих Орських старожилів не лише малозначущі (що визнав і сам публікатор), а й недостовірні. Як нині встановлено, колишній фельдфебель 5-го (а не 4-го, як твердить мемуарист) лінійного батальйону Канфер Агапій Федорович не міг зустрічатися в Орській кріпості з Шевченком, бо почав служити в ній не раніше 1853 — 1854 років, коли Шевченка там уже не було (див.: Большаков Л. Літа невольничі, с. 257 — 258). Про особу М. І. Бажанова жодних відомостей немає.

...засланий студент Даценко... опублікував у «Киевской старине» деякі документи... — Йдеться про статтю Г. П. Даценка «Несколько слов о Тарасе Григорьевиче Шевченко» («Киевская старина», 1893, кн. 2, с. 252 — 261).

...викрадачем називають одну інтелігентну особу... — Очевидно, мається на увазі журналіст П. Юдін, який розшукував тоді в Оренбурзі документи про Шевченка. Можливо, кинуте О. Матовим звинувачення було однією з причин різкого тону згаданої полемічної відповіді П. Юдіна.

Чоловік Лаврентьевої... — писар Орської інженерної команди (згодом дрібний чиновник) Лаврентьєв Павло Сергійович, з яким приятелював Шевченко.

На той час у нас був тільки один конфірмований, Хаников... — одна з численних неточностей у спогадах Лаврентьєвої. Петрашевець Хаников Олександр Володимирович (1825 — 1853) потрапив до Орської кріпості 5 січня 1850 p., незабаром очолив там таємний гурток політичних засланців (І. Завадський, В. Докальський та ін.). Шевченко зблизився з ним під час свого другого перебування в Орську (червень — вересень 1850 p.). Перебуваючи в Новопетровському укріпленні, він одержав через М. Савичева «листи і різні словесні доручення» від Ханикова, переведеного до Уральська після розгрому Орського гуртка.

...поет дістав можливість і малювати, і ходити на полювання. — Малювати /455/ Шевченкові доводилось крадькома, офіційно заборона писати й малювати не була знята з нього до кінця заслання.

...були у Лаврентьєва й начерки олівцем, виконані Тарасом Григоровичем, і вірші... — Ці малюнки й автографи Шевченка нині не відомі.

Мабуть, більше року. — Вперше Шевченко перебував в Орській кріпості з червня 1847 р. до травня 1848 p., після другого арешту — з червня до вересня 1850 р. Можливо, сестри Лаврентьєви змішують обидва ці періоди.

Воронцов Володимир Петрович — підпоручик 1-го Оренбурзького лінійного батальйону. Служив у Новопетровському укріпленні до 1852 р. Шевченко намалював портрет Воронцова (зберігається в ДМШ).

...попав у роту до найсуворішого командира. — Йдеться про штабс-капітана Потапова Меркула Матвійовича, який був першим ротним командиром Шевченка в Новопетровському укріпленні протягом 1850 — 1852 років. Брутальність і самодурство Потапова підтверджуються також спогадами Г. Косарєва.

У спогадах Воронцової багато неточностей і недостовірних відомостей, з огляду на це виклад їх у записі О. Матова подається тут у скороченому вигляді.











О. І. Матов

СПОГАДИ ПРО Т. Г. ШЕВЧЕНКА


Вперше надруковано в газ. «Русские ведомости», 1895, 2 вересня, № 242. Передруковано в журн. «Киевская старина», 1895, кн. 11, с. 60 — 61 та «Исторический вестник», 1896, кн. 1, с. 363 — 364. Записані О. Матовим від осіб, знайомство яких з Шевченком сумнівне, ці спогади не відзначаються достовірністю. Подається за першодруком.

...зібралися ми в Сирдар’їнський похід... — Який саме похід мається тут на увазі, не встановлено. Деякі гіпотези про участь у ньому Шевченка (див.: Гаско Мечислав. Про що розповідають малюнки Тараса Шевченка. К., Радянський письменник, 1970, с. 118 — 125) мають малообгрунтований характер.

...чудову картину-алегорію. — Нині не відома.

...тодішній міністр народної освіти — Уваров Сергій Семенович (1786 — 1855), реакціонер і обскурант.
















К. І. Герн

Т. Г. ШЕВЧЕНКО


Вперше надруковано в журн. «Русский архив», 1898, кн. 3, № 12, с. 550 — 555, з підзаголовком «Письмо К. И. Герна к М. М. Лазаревскому» і датою: «12 апреля». Наприкінці публікації зазначено: «Сообщено Н. М. Тереховым». Подається за першодруком.

Спогади є відповіддю К. Герна на лист М. Лазаревського з проханням поділитися відомостями про зустрічі з Шевченком на засланні. Передруковуючи спогади Герна, журн. «Киевская старина» (1899, кн. 2, с. 67 — 73) супроводив їх приміткою від редакції: «...вважаємо не зайвим додати, що хоча рік у цьому листі не зазначено, не викликає сумніву, що його написано 1861 року, коли, під свіжим враженням від смерті поета, його друзі почали дбати про збирання /456/ матеріалів для біографії Шевченка. Очевидно, тоді ж звернувся М. М. Лазаревський до полковника К. І. Герна, який служив у Оренбурзі, з проханням повідомити, що він знає про оренбурзьке життя Шевченка. Всі ці відомості збиралися для вміщення їх в «Основі», що тоді видавалася. Яким чином не позбавлена інтересу відповідь Герна, що містила, крім того, такий цікавий лист Шевченка до поета Жуковського, потрапила не в «Основу», а в руки невідомого нам п. Терехова, — пояснити не можемо, знаючи всю відданість М. М. Лазаревського пам’яті дорогого йому поета...».

Надсилаючи М. Лазаревському свої спогади, К. Герн додав до них також копії з листів Шевченка до Жуковського та невідомої йому офіційної особи в Петербурзі, чернетки яких зберігалися в нього. Як встановлено О. А. Назаревським (див.: «Радянське літературознавство», 1947, № 7 — 8, с. 107 — 113), йшлося про дві чернетки листа Шевченка до Жуковського, написаного між 1 і 10 серпня 1850 p., та чернетку його листа до Дубельта від 10 січня 1850 p.; нині ці Шевченкові автографи не відомі, однак, зважаючи на те, що текст згаданих листів Шевченка опублікований (див. т. 6, с. 63 — 64, 426, 292), відповідна частина листа К. Герна до М. Лазаревського тут не передруковується.

Прибитков Павло Іванович — генерал-майор, начальник штабу Окремого Оренбурзького корпусу до 1849 р. За його підписом був виданий наказ про зарахування Шевченка до 5-го лінійного батальйону, розташованого в Орській кріпості.

...якого пана до нас сьогодні прислали... — Хронологічна неточність у спогадах Герна: його не було в Оренбурзі на початку червня 1847 p., коли туди доставили Шевченка, оскільки з 15 травня до 12 серпня він супроводжував В. Обручова в інспекційній поїздці по степових укріпленнях (див.: Большаков Л. Літа невольничі, с. 26). Очевидно, листа до Орської кріпості з проханням полегшити долю Шевченка було написано після повернення Герна до Оренбурга. Уперше Герн міг зустрітися з Шевченком на початку травня 1848 p., перед виходом транспортів Аральської експедиції з Орської кріпості або на шляху з Орська до Карабутака.

...майорові Мєшкову... — У червні 1847 p., коли Шевченко потрапив до Орська, Д. Мєшков ще був капітаном; майорське звання присвоєно йому пізніше. Намагання декого з публікаторів спогадів Герна спростувати відомості про брутальне ставлення Мешкова до Шевченка (див., наприклад, «Киевская старина», 1899, кн. 2, с. 67 — 73) — безпідставні.

Пробувши в цій експедиції без малого три роки... — Шевченко перебував в Аральській експедиції з 11 травня 1848 р. по 31 жовтня 1849 р.

...після від’їзду Бутакова до Петербурга перейшов жити до мене. — Повернувшись до Оренбурга, Шевченко спершу жив на квартирі О. Бутакова, оформляючи експедиційні матеріали, а потім — у флігелі будинку Герна в Голубиній слобідці (нині вул. Казаковська, 43).

Якась підла людина написала губернаторові донос... — Герну, без сумніву, було відомо, що донос написав прапорщик Ісаєв.

...Тараса знову перевели на Сирдар’ю... — Неточність у спогадах, викликана тим, що Герн довірився тут згадці «меня посылают опять на Сырдарью» в Шевченковому листі до Жуковського, написаному ще до арешту 1850 р. (т. 6, с. 64). Як відомо, після цього арешту Шевченка було ув’язнено в Орській кріпості.

...я одержав від нього чудовий акварельний малюнок піщаного бурану /457/ в Мангишлацькій пустелі... — Доля цієї акварелі, як і інших автографів та малюнків Шевченка, які лишилися в сім’ї Гернів, нині не відома. Одержавши передану йому з Новопетровського укріплення акварель Шевченка, Герн намагався скористатися нею як приводом для ще однієї спроби порушити клопотання про полегшення долі засланого художника. Однак, як писав Герн: наприкінці свого листа до М. Лазаревського від 12 квітня 1861 p., «покійний граф Василь Олексійович Перовський, на якого ми покладали такі великі надії щодо Тараса, після призначення його до нас генерал-губернатором, рішуче відмовився від будь-якого співчуття до нього. Тим часом граф був людиною по-справжньому великодушною й мав ангельськи добре серце. Коли я йому показав подарований мені Шевченком малюнок «Буран», він мені, між іншим, сказав: «Мені Чернишов (художник) ще в Петербурзі казав про Шевченка, і я був готовий зробити для нього все, що можливо — попросив для цього в Дубельта оригінал справи про нього, прочитав її сам від дошки до дошки й переконався тільки в тому, що мені заступитися за нього й просити про нього государя не можна! І вас прошу надалі мене ніколи не просити ні про що стосовно нього; я вже це і Глебову, і Середі, і Павлову сказав» («Русский архив», 1898, кн. 3, № 12, с. 550 — 555). Це свідчення Герна, з одного боку, розкриває ті мотиви, з яких В. Перовський відмовився допомагати засланому Шевченкові, а з другого — дозволяє розширити уявлення про коло осіб, які не лише співчували Шевченкові, а й прагнули так чи інакше допомогти йому. Крім самого Герна, до них належали і згадані в його листі Глєбов Павло Миколайович (нар. 1823 р.) — старший чиновник особливих доручень при генерал-губернаторській канцелярії, який прибув на службу в Оренбург 18 Києва і, можливо, ще там мав певні відомості про Шевченка; чиновник тієї ж канцелярії Середа Микола Якимович (1830 — 1893) — судячи з прізвища, українець за походженням; оренбурзький лікар Павлов Іван Васильович (1832 — 1904), який під час навчання в Московському університеті був близький до гуртка Грановського, а згодом підтримував зв’язки з Герценом, Некрасовим, Салтиковим-Щедріним, Плещеєвим та ін., сам виступав як літератор і журналіст.

У Новопетровському укріпленні Тарас спробував ліпити. — Шевченко почав займатися скульптурою, щоб обійти царську заборону малювати. Надіслані ним до Оренбурга барельєфи та форми для їх відливання не збереглися (див.: Чабров Г. М. До питання про скульптурні твори Шевченка. — Збірник праць VII наукової шевченківської конференції, К., Вид-во АН УРСР, 1959, с. 133-140).

...бідного міщанина Хлебникова... — Хлєбников Микола Петрович (нар. 1830 р.) — художник-самоук, згодом (1868 р.) поручик допоміжного військового формування — Оренбурзького губернського батальйону. До петербурзької Академії мистецтв вступити йому не вдалося. Намальований ним «Портрет бухарця» є в альбомі Обручових, що зберігається нині в ДМШ. /458/









Д. Г. Клеменсов

ДЕЩО З ЖИТТЯ Т. Г. ШЕВЧЕНКА В РАЇМІ


Вперше надруковано (в іншій редакції) в газ. «Южный край», 1890, 81 грудня, № 3435; в переказі М. Комарівни — українською мовою — «Зоря», 1891, № 5, с. 91 — 94. За автографом ЦНБ АН УРСР опубліковано в кн.: Іофанов Д. Матеріали про життя і творчість Тараса Шевченка. К., Держлітвидав України, 1957, с. 50 — 69. Подається за автографом (Відділ рукописів ЦНБ АН УРСР, I, 316).

Д. Клеменсов — псевдонім Монтвида Дмитра Григоровича, російського письменника і журналіста, співробітника періодичних видань 70 — 80-х років, автора збірки «По волнам. Рассказы и сценки», СПб., 1887. Цікавився творчістю Шевченка; взяв за епіграф до свого оповідання «Христос воскрес» рядки з поеми «Гайдамаки» в російському перекладі. Живучи в Пензі, зустрічався там з Е. В. Нудатовим (на той час управителем відділення дворянського та Селянського банку), від якого і записав спогади про перебування Шевченка в Раїмському укріпленні. Рукопис спогадів був надісланий до журналу «Киевская старина» разом із супровідним листом від 30 березня 1889 р. (Відділ рукописів ЦНБ АН УРСР, III. 4019), однак у «Киевской старине» спогади Опубліковані не були.

Рукопис Д. Клеменсова цікавий насамперед тим, що в ньому збережено — зі слів очевидця Е. Нудатова — деякі подробиці перебування Шевченка в Раїмському укріпленні. Разом з тим у тексті Д. Клеменсова є ряд неслушних акцентів і висновків (зокрема, щодо причин Шевченкового заслання: мемуарист безпідставно вважає однією з них якісь «непристойні» малюнки), а також виразне намагання ідеалізувати постать царя Миколи І і виправдати його жорстокий вирок українському поетові й художнику. З огляду на це тут передруковується тільки та частина рукопису Д. Клеменсова, яка містить записані ним спогади Е. Нудатова.

Нудатов Ераст Васильович (нар. 1828 р.) — вихованець Неплюєвського кадетського корпусу в Оренбурзі, прапорщик 4-го Оренбурзького лінійного батальйону. 1848 року потрапив до Раїмського укріплення, де зустрічався з Шевченком. Згодом став земським діячем, служив у Самарсько-Нижегородському банку.

...з офіційної атестації командира... — Мається на увазі відповідь майора Д. Мєшкова від 10 березня 1848 р. на запит вищого начальства про поведінку Шевченка в Орській кріпості («Т. Г. Шевченко. Документи та матеріали до біографії», с. 259). У записі Д. Клеменсова цей документ цитовано за статтею: Гаршин Е. Шевченко в ссылке. — «Исторический вестник», 1886, № 1, с. 66 — 73.

Начальником укріплення тоді був Єрофеєв... — Підполковник Єрофєєв Степан Єгорович командував Раїмським укріпленням до кінця 1848 p., коли був звільнений за службові упущення та пияцтво. Шевченко був свідком його самодурства та жорстокого поводження з підлеглими, про що й розповідав Нудатову.

...у нас в портрет Е. Нудатова, намальований Шевченком... — Доля згаданого тут портрета не відома.

...генерал Федяєв... — Ідеться про генерал-майора Федяєва Логвина Івановича (нар. 1794 p.), командира 1-ї бригади 23-ї піхотної дивізії. Був відомий /459/ своєю чесністю й гуманністю, прихильно ставився до Шевченка, підтримував клопотання друзів про полегшення його долі.

Прибув Шевченко в Раїм... — В Раїмському укріпленні Шевченко перебував тричі: з 19 червня по 25 липня 1848, під час підготовки шхун до початку Аральської експедиції; з січня по квітень 1849 р. (саме тоді з ним і познайомився Е. Нудатов) та з кінця вересня по 10 жовтня 1849 p., повертаючись до Оренбурга після закінчення Аральської експедиції.

Васильєв Олексій Степанович (нар. 1816 р.) — інженер-прапорщик, гарнізонний інженер Раїмського укріплення.

Шкуп Владислав Адамович (1799 — 1863) — капітан, командир роти 4-го Оренбурзького лінійного батальйону. (Мемуарист помилково називає його «Шкуль»). Поляк за національністю, брав участь у польському повстанні 1830 р. Потрапивши в полон, вступив на російську службу, 1833 р. притягався до слідства у справі «польської змови» в Оренбурзькому краї.

Богданович Павло Іванович — поручик, субалтерн-офіцер роти 4-го Оренбурзького лінійного батальйону.

Цибисов Михайло Васильович — губернський секретар, наглядач Раїмської крамниці Оренбурзької польової провіантської комісії. До його дочки Цибисової Анастасії Михайлівни (нар. 1833 р.) залицялися офіцери, зображені на жартівливому малюнку Шевченка. 1850 року вона вийшла заміж за одного із зображених на Шевченковій карикатурі — прапорщика Ейсмонта Густава Карловича.

Даміс Яків Якович — майор, зайняв посаду командира 4-го Оренбурзького лінійного батальйону в грудні 1848 p., у травні 1849 р. став начальником Раїмського укріплення. Помер у Раїмі в грудні 1850 р.

Лавров Арсентій Михайлович — титулярний радник, молодший лікар Раїмського лазарету. Приятелював із Шевченком, разом з ним написав із Раїма листа до О. Макшеєва від 26 березня 1849 р. (див.: «Т. Г. Шевченко в епістолярії Відділу рукописів ЦНБ АН УРСР». К., Наукова думка, 1966, с. 16 — 17, Однак підпис А. Лаврова розшифровано там неточно).

Кількевич Сильвестр Станіславович (нар. 1813 р.) — титулярний радник, старший лікар Раїмського укріплення, поляк за національністю. Навчався у Віленській медико-хірургічній академії, за зв’язки з польським визвольним рухом 1843 р. був переведений на службу в Оренбурзький корпус. Підтримував зв’язки з польськими політичними засланцями, приятелював з Шевченком у Раїмі.










О. 1. Макшеєв

ПОДОРОЖІ ПО КИРГИЗЬКИХ СТЕПАХ І ТУРКЕСТАНСЬКОМУ КРАЮ


Вперше надруковано окремою книжкою: А. И. Макшеєв. Путешествия по киргизским степям и Туркестанскому краю. СПб., 1896. Подається (із скороченням кількох місць, що безпосередньо не стосуються Шевченка) за текстом II і III розділів цієї книжки (с. 22 — 74).

Макшеєв Олексій Іванович (1822 — 1892) — офіцер генерального штабу, командирований в Оренбурзький край для військово-географічних досліджень. Згодом заслужений професор Академії генерального штабу, генерал-лейтенант. Автор численних праць у галузі військової статистики і географії (в кількох із них згадує про Шевченка). Навчаючись в Академії генерального штабу /460/ (1842 — 1847), зблизився з учасниками гуртка петрашевців, зв’язок з якими підтримував і після свого виїзду з Петербурга, внаслідок чого фігурував під час слідства, але до відповідальності не притягався.

З Шевченком познайомився в Орській кріпості в травні 1848 p., разом з ним брав участь у степовому переході на береги Аральського моря та в морській експедиції 1848 р. В Раїмському укріпленні влітку 1848 р. Шевченко намалював акварельний портрет Макшеєва, навесні 1849 р. передав йому звідти привіт до Оренбурга. Побачивши Макшеєва 1860 р. в Петербурзі під час якогось спектаклю чи публічного читання в залі Руадзе, Шевченко послав йому «очима й рукою дружне вітання», але ближчого знайомства не поновив.

Крім згадок про Шевченка в цитованій книжці, Макшеєву належать ще одні спогади про українського поета. їх було написано в березні 1871 р. на прохання одного з перших Шевченкових біографів В. П. Маслова (Маслія), передане через знайомого Макшеєву художника Є. С. Сорокіна (див.: «Т. Г. Шевченко в епістолярії Відділу рукописів ЦНБ АН УРСР». К., Наукова думка, 1966, с. 50). В. Маслов частково використав ці спогади в своїх працях про Шевченка і мав намір надрукувати їх повністю (там же, с. 64 — 65), але не встиг. Очевидно (наскільки можна судити із згадуваних В. Масловим деталей), саме цей текст був опублікований через багато років після того, як В. Маслов і О. Макшеєв померли («Русская старина», 1914, кн. 5, с. 305 — 308). Однак, хоча в цих спогадах ідеться не тільки про Аральську експедицію, а й про перебування Шевченка в Оренбурзі та про обставини його нового заслання на Мангишлак, вони не додають нічого нового до відомостей, докладніше наведених іншими мемуаристами (Ф. Лазаревський та ін.), і тому тут не передруковуються. На відміну від них, відомості О. Макшеєва про перебування Шевченка в Аральському поході та експедиції мають значення унікальних свідчень безпосереднього учасника, до того ж написаних на основі ведених тоді О. Макшеєвим докладних щоденних записів.

...при... Шрейбері, призначеному командувати загонами й транспортами в степу. — Шрейбер Іван Петрович — генерал-майор, командир 2-ї бригади 23-ї (а не 43-ї, як помилково зазначено в книжці О. Макшеєва) піхотної дивізії. З його відома Шевченко змальовував степові краєвиди з самого початку Аральського походу.

...Шевченко намалював аквареллю цю імпровізовану ілюмінацію... — акварель «Пожежа в степу» (та її попередній начерк олівцем), див. т. VIII, № 2, 141.

На першому переході я познайомився з Т. Г. Шевченком... — отже, знайомство О. Макшеєва з Шевченком відбулося 11 — 12 травня 1848 р.

Він багато розповідав про свої дрібні злигодні, але про великі політичні ніколи не казав і слова. — Це доводить,“ що, незважаючи на добрі стосунки з О. Макшеєвим, Шевченко ставився до нього стримано й не торкався в розмовах з ним таких тем, які раз у раз зачіпав, спілкуючись з політичними засланцями в Оренбурзькому краї.

...він читав її мало й ніколи нічого не писав. — Сліди знайомства з Біблією відчутні в Шевченкових творах, написаних як під час заслання, так і після нього. Всупереч останньому твердженню О. Макшеєва, слід відзначити, що Аральська експедиція була одним з найплідніших періодів поетичної творчості засланого Шевченка.

...джангис-агач... — Збереглася акварель Шевченка, де зображено це дерево /461/ (т. VIII, № 5). Зв’язані з ним казахські народні перекази і звичаї відбилися в Шевченковому вірші «У бога за дверми лежала сокира» (т. 2, с. 86 — 88).

Оскільки дерево, як свідчить сам Макшеєв, росло «за кілька верст до Карабутака» (закладеного 21 травня 1848 p.), транспорт, очевидно, був біля нього 20, а не 26 травня.

...в альбомі киргизького степу, виданому Залеським у Парижі. — Йдеться про видання: La vie des steppes Kirghizes, Paris, 1865.

...було закладено на річці Карабутак форт... — Кілька зображень форту Карабутак є серед малюнків Шевченка 1848 р. (т. VIII, № 3, 4, 142).

Раїмське укріплення було збудоване у вигляді неправильного багатокутника... — Збереглися численні Шевченкові малюнки Раїмського укріплення та його передових постів, а також спорядження біля нього шхун для Аральської експедиції (т. VIII, № 9, 10, 15 — 18 та ін.).

...напівзруйнованої могили батиря Раїма... — Залишки її змалював Шевченко (т. VIII, № 11).

...він малював з мене портрет аквареллю... — Розпочатий Шевченком і завершений М. П. Чернишовим акварельний портрет О. Макшеєва зберігався до 1920 р. в його нащадків у Петрограді. Де він нині, не відомо.

...під командою колишнього моряка поручика Мертваго... — Звільнений 1845 р. з Балтійського флоту капітан-лейтенант Мертваго Павло Степанович, попередник Бутакова в обстеженні Аральського моря, плавання по якому на шхуні «Николай» він здійснив улітку 1847 та навесні 1848 р. Зустрічався з Шевченком узимку 1849 — 1850 р. в Оренбурзі.

Акишев Артем Оникійович (нар. 1818 р.) — прапорщик корпусу топографів, учасник Аральської експедиції. Шевченко жив з ним в одній каюті на шхуні «Константин», змальовував краєвиди місцевостей, де Акишев провадив топографічні зйомки.

Вернер Томаш — учасник польського визвольного руху, 1844 р. засланий рядовим в Оренбурзький корпус. Разом із Шевченком брав участь в Аральській експедиції як геолог, згодом вони зустрічалися в Оренбурзі, де Шевченко намалював його портрет (оригінал не відомий, фото з нього зберігається в ДМШ).

Істомін Олександр Олександрович (нар. 1813 р.) — в Аральській експедиції виконував обов’язки фельдшера, а також завідував господарством і фіксував гідрологічні виміри. Шевченко жив з ним. в одній каюті на шхуні «Константин», зимував у 1848 — 1849 р. на острові Косарал (збереглася сепія, що зображує О. Бутакова та О. Істоміна під час цієї зимівлі — див. т. VIII, № 41), разом повертався з Аральської експедиції, зустрічався в Оренбурзі.

...чудовий акварельний альбом краєвидів Аральського моря... — Після повернення з Аральської експедиції Шевченко виготовив альбом акварельних малюнків, який, за задумом його друзів, мав бути представлений по начальству з метою домогтися для засланого художника офіційного дозволу малювати. Однак внаслідок арешту 1850 р. здійснити це не вдалося. Виїжджаючи з Оренбурга, Шевченко подарував альбом Герну. Дальша доля його не відома.

Захряпін Микола Васильович — прикажчик рибопромислової компанії на Аральському морі. Очолював рибальську ватагу і сприяв експедиції Бутакова.

Альмобет (Альмамбек) — ватажок Чиклінського роду казахів, служив провідником в Аральській експедиції, за що був відзначений нагородою.

...сутички 26 травня біля Достанової могили... — Ідеться про збройний на-/462/пад хівинців на два російських транспорти (які вирушили з Орська на день раніше, ніж загін генерала Шрейбера) поблизу могили казахського батиря Дустана. Загін з кількохсот вершників був споряджений хівинським ханом, який прагнув перешкодити просуванню російських військ до кордонів Хіви і домагався, щоб вони пішли з Раїмського та Новопетровського укріплень. Напад було відбито, загін розсіяно, й відтоді хівинці більше не наважувалися нападати на російські війська. Серед Шевченкових малюнків того часу є акварель «Дустанова могила» (т. VIII, № 6).











М. Д. Новицький

НА СИРДАР’Ї В РОТНОГО КОМАНДИРА


Вперше надруковано в журн. «Киевская старина», 1889, кн. 3, с. 561 — 581, за підписом Н. Д. Н. і з присвятою: «Посвящается друзьям: Бер-у, Жит-у и Цв-у» (тобто В. Беренштаму, П. Житецькому, Ю. Цвітковському). Подається за першодруком.

Новицький Микола Дементійович (1833 — 1906) — офіцер, учасник революційно-визвольного руху 50 — 60-х років XIX ст., послідовник Чернишевського й Добролюбова, член таємного товариства «Земля і воля». Познайомився з Шевченком у Петербурзі наприкінці 50-х років, листувався з ним і допомагав у справі викупу поетових родичів з кріпацтва. Зустрівшися з колишнім ротним командиром Шевченка Є. Косарєвим, записав і опублікував його спогади, а також написав спогади про свої зустрічі з Шевченком.

Беренштам Вільям Людвігович — див. С. 431.

Житецький Павло Гнатович (1837 — 1911) — український мовознавець, фольклорист ліберально-буржуазного напряму. Брав участь у вшануванні пам’яті Шевченка та виданні його творів.

Цвітковський Юрій Юрійович (1843 — 1913) — український педагог, громадський і культурний діяч, учасник заходів по вшануванню пам’яті Шевченка та виданню його творів.

Косарєв Єгор Михайлович (в статті М. Новицького був помилково названий Тимофійовичем, 1818 — 1891) — штабс-капітан, командир роти (згодом — півбатальйону) 1-го Оренбурзького лінійного батальйону, в якому Шевченко служив у Новопетровському укріпленні. Крім спогадів, записаних М. Швецьким, збереглися також власні записи Косарєва, опубліковані К. Оберучевим («Киевская старина», 1893, кн. 2, с. 243 — 257). В обох редакціях мемуарів Косарєва, написаних ним наприкінці життя, через багато років після смерті Шевченка, впадає в око намагання перебільшити й прикрасити свою роль у житті засланого поета. Сам Шевченко не раз неприязно згадував про те, як Косарєв, «в усій своїй ослячій величі», нещадно муштрував підлеглих солдатів (т. 5, с. 53).

...Тарасові тільки й випало, що перезимувати там... — Обставини, за яких Шевченко потрапив з Оренбурга до Новопетровського укріплення, Косарєв передає неточно, нічого не згадуючи про арешт 1850 p., ув’язнення в Орську та заслання на Мангишлак. В Уральську Шевченко не зимував: він вибув з нього 8 жовтня, а 17 жовтня 1850 р. його привезли в Новопетровське укріплення.

...«Русский инвалид», «Пчелку»... — Маються на увазі петербурзькі газети «Русский инвалид» та «Северная пчела». /463/

...дозволено йому було і писати, і малювати... — Це твердження не відповідає дійсності: царська заборона не була офіційно скасована до кінця Шевченкового заслання.

Кращими а них вважались у нас портрети коменданта і мій... — Намальований Шевченком в Новопетровському укріпленні портрет І. Ускова (т. IX, № 38) зберігається нині в ДМШ, портрет Косарєва — не відомий.

.І.Шевченко встиг навіть добре змалювати все це марево. — Малюнок Шевченка, на якому було зображено видиме в міражі з Новопетровського укріплення іранське місто Астрабад (теперішній Горган), нині не відомий.

Із багатьох фігурок і статуеток, які він відливав з алебастру... — Всі скульптурні твори Шевченка не збереглися.

...комедія Островського «Свои люди сочтемся»... — Згадана тут вистава комедії Островського, незадовго перед тим опублікованої в журн. «Москвитянин» (1850, № 6), відбулася в Новопетровському укріпленні 27 грудня 1851 р. Це була одна з її перших аматорських вистав у Росії; виставляти комедію на професіональній сцені заборонялося до 1861 р.

Він... одержав кілька листів від різних друзів і навіть від якоїсь графикі... — Йдеться про листи М. Лазаревського від 7 серпня 1856 р. та 11 квітня 1857 p., А. Толстої від 8 жовтня 1856 р. та ін. (див. «Листи до Т. Г. Шевченка», с. 89, 91 — 92, 98).

...не пам’ятаю вже, якого числа, раптом приходить розпорядження: відправити рядового Шевченка в м. Уральськ... — Наказ про це виконуючого обов’язки командира 1-го Оренбурзького лінійного батальйону підполковника О. Михальського видано 26 червня 1857 p., до Новопетровського укріплення від дійшов 21 липня 1857 р. (т. 5, с. 80), відповідний рапорт командира Новопетровського півбатальйону Г. Косарєва датований 29 липня 1857 p. («T. Г. Шевченко. Документи і матеріали до біографії», с. 430).

...на поштовий човен, яким він, вирушив до Уральська. — Це твердження не відповідає дійсності: як відомо, завдяки тому, що І. Усков на свою відповідальність видав йому документ для прямого проїзду до Петербурга, Шевченко вирушив з Новопетровського укріплення до Астрахані 2 серпня 1857 p., уникнувши затримки в Уральську й Оренбурзі.











А. О. Ускова

Т. Г. ШЕВЧЕНКО В НОВОПЕТРОВСЬКОМУ УКРІПЛЕННІ


Вперше надруковано у «Науковому збірнику за рік 1926», т. 21, К., 1926, с. 168 — 173, під заголовком: «Спогади Агати Ускової про Тараса Шевченка» (публікація М. С. Возняка). Подається за автографом (ІЛ, ф. 77, № 127, арк. 68 — 80 звор.).

Ускова Агата Омелянівна (1828 — 1899) — дружина коменданта Новопетровського укріплення І. О. Ускова. В юності жила з родичами в Києві. З Шевченком познайомилася 1853 р. в Новопетровському укріпленні й підтримувала приязні взаємини до кінця його заслання, багато допомагаючи йому разом зі своїм чоловіком. Збереглося кілька портретів А. Ускової, намальованих Шевченком у Новопетровському укріпленні (т. IX, № 34, 35, 41).

Зі слів А. Ускової та обох її дочок згодом переповідала спогади про Шевченка її онука — дочка Наталії Іракліївни Ускової Ганна Павлівна К. (див.: Литвинова Є. Дідусь Тарас — «Життя й революція», 1928, № 3, /464/ c. 111 — 116). З огляду на те, що тут здебільшого повторено відомості, наявні і в інших публікаціях, в цьому виданні вони не передруковуються.

Спогади А. Ускової написано на прохання Шевченкового біографа О. Кониського у вигляді відповідей на ряд поставлених ним конкретних запитань.

...переписували йому його твори, які він посилав до Петербурга й одержував за них винагороду. — Очевидно, А. Ускова змішує тут різні факти Шевченкової біографії часів його солдатчини: надіслання ним до Петербурга й Москви кількох російських повістей (частина їх справді переписана невідомою рукою, але за життя Шевченка не друкувалася) та одержання ним грошової допомоги від друзів, яка надходила в Новопетровське укріплення на ім’я І. Ускова.

Мостовський Мацей Валентійович (нар. 1804 р.) — штабс-капітан Оренбурзького артилерійського гарнізонного округу, один з найближчих приятелів Шевченка в Новопетровському укріпленні. Учасник польського повстання 1830 p., про яке він багато розповідав Шевченкові. Оцінка їхніх взаємин у спогадах А. Ускової підтверджується теплими згадками про Мостовського в Шевченкових листах і щоденнику (т. 5, с. 17 — 18; т. 6, с. 90).

Львов Геронтій Ілліч — майор, командир 1-го Оренбурзького лінійного батальйону, в одній з рот якого Шевченко служив у Новопетровському укріпленні. Переслідував Шевченка жорстокими причіпками. Зокрема, всупереч клопотанням генерала Г. Фреймана, в 1854 р. Львов відмовився представити Шевченка до унтер-офіцерського звання через його слабку стройову підготовку. Лише наступного року Львов погодився клопотатися про полегшення долі Шевченка «шляхом надання йому чину унтер-офіцера» (див.: «Т. Г. Шевченко. Документи та матеріали до біографії», с. 403, 405).

Твердженню Лескова... аж ніяк не можна вірити. — Йдеться про твердження письменника М. Лескова в примітці до його статті «Иродова работа» («Исторический вестник», 1882, № 4, с. 191), яке було повторене в книжці М. Чалого «Жизнь и произведения Тараса Шевченко. Свод материалов для его биографии» (с. 80 — 81) й викликало тривалу дискусію серед біографів Шевченка та мемуаристів, нібито під час заслання Шевченко був підданий тілесному покаранню. Хоча Лесков твердить, що він особисто чув про це від самого Шевченка, тут явна помилка пам’яті — тим більше, що цей епізод Лесков пов’язував не з оренбурзьким губернатором В. Перовським, а з його братом Львом Перовським — міністром внутрішніх справ.

...Іраклій Олександрович не міг би так рішуче діяти, не маючи підтримки вгори. — Приязне ставлення до Шевченка і кількарічна допомога йому з боку новопетровського коменданта майора І. О. Ускова (1810 — 1882) пояснюється насамперед його гуманністю і прогресивними поглядами. Не виключено, що Усков, який вів свій рід від запорозьких козаків і деякий час жив у Києві, міг ще на Україні мати якісь відомості про Шевченка. Безперечно, він чув про поета в Оренбурзі ще до свого призначення в Новопетровське укріплення, а можливо, зустрічався там з ним: 1849 р. І. Усков жив у будинку Кутіних, де часто бував Шевченко (див.: Большаков Л. Літа невольничі, с. 379). Ставши комендантом і ближче познайомившись із Шевченком, Усков узяв на власну відповідальність цілий ряд послаблень, які істотно полегшили становище засланого поета.

...хотілося намалювати образ олійними фарбами, та цього йому не дозволили. — На рапорт коменданта Ускова від 7 січня 1854 р. з проханням дозволити /465/ Шевченкові намалювати запрестольний образ для церкви Новопетровського укріплення командир Окремого Оренбурзького корпусу В. Перовський відповів забороною («Т. Г. Шевченко. Документи та матеріали до біографії», с. 398 — 403).

Історії зі Скобелєвим не знаю. — Трагедія рядового 1-го Оренбурзького лінійного батальйону Скобелєва, селянина-втікача з Херсонщини, який приятелював з Шевченком у Новопетровському укріпленні, описана в Шевченковому щоденнику (т. 5, с. 55 — 56). Після переміщення його роти в Уральське укріплення був засуджений до кари шпіцрутенами й засланий в арештантські роти до Сибіру за ляпас офіцерові П. Обрядіну, котрий привласнив надіслані Скобелєву гроші.

Компіоні (Кампіньоні) Андрій Олексійович — гарнізонний інженер-підпоручик Новопетровського укріплення, відомий своєю розбещеністю й пияцтвом. За відмову Шевченка взяти разом з ним участь у пиятиці звелів заарештувати його і подав на нього рапорт комендантові, звинувачуючи в образі офіцерського звання, що могло мати катастрофічні наслідки для солдата-засланця. Зусиллями І. Ускова інцидент було залагоджено, але Шевченкові довелося вибачатися перед «мерзавцем Кампиньони» (т. 5, с. 34 — 36).

Жуйков Олександр Гаврилович (нар. 1826 р.) — поручик 1-го Оренбурзького лінійного батальйону, один з небагатьох офіцерів у Новопетровську, з якими приятелював Шевченко. Після свого від’їзду з укріплення Шевченко передавав йому вітання в листах до Ускових (т. 6, с. 180, 207, 219).

Бажанов Микола Єфремович — підпоручик, плац-ад’ютант Новопетровського укріплення, згодом наглядач госпіталю. Приязно ставився до Шевченка, одержував на своє ім’я його кореспонденцію. 21 липня 1857 р. першим привітав Шевченка із звільненням. Шевченко намалював портрети Бажанова та його дружини — разом (т. IX, № 42) і окремо (т. IX, № 43; т. 5, с. 16 — 17).

Бурцев Лев Олександрович — підпоручик, плац-ад’ютант Новопетровського укріплення (з червня 1856 p.). Шевченко був з ним у приязних стосунках, зупинявся в нього на квартирі в Астрахані; приїхавши до Нижнього Новгорода, передавав йому вітання в листах (т. 6, с. 180, 207).

Нікольський Сергій Родіонович (нар. 1816 р.) — колезький асесор, старший лікар Новопетровського госпіталю, відав також бібліотекою укріплення. Шевченко відзначав його освіченість, але був невисокої думки про його людські та професійні якості (т. 5, с. 21 — 24, 60).

Мєшков Михайло Федотович — надвірний радник, цейхвахтер Новопетровського арсеналу. Шевченко негативно відгукувався про нього в щоденнику (т. 5, с. 84, 90). «Кляузы отвратительнейшего надворного советника Мешкова» призвели до арешту артилерійського офіцера М. Мостовського — Шевченкового приятеля.

Фрейман Густав Антонович (нар. 1790 р.) — генерал-майор, начальник артилерії гарнізонів Оренбурзького корпусу. Під час інспекційних приїздів до Новопетровського укріплення зустрічався з Шевченком, представив його до унтер-офіцерського звання. Шевченко подарував йому свою акварель «Ніч» (не збереглася), передавав з ним свої скульптурні твори оренбурзьким друзям (т. 6, с. 120).

Зигмунтовський Костянтин Миколайович — губернський секретар, повірений Астраханського акцизного товариства в Новопетровському укріпленні. Шевченко часто відвідував родину Зигмунтовських, 1860 року Зигмунтовський /466/ написав Шевченкові лист до Петербурга в зв’язку з виходом нового видання «Кобзаря» (див.: «Листи до Т. Г. Шевченка», с. 180 — 181).

Ханга-Бабá — урочище, розташоване за 30 км на схід від Новопетровського укріплення. Шевченко бував тут під час Каратауської експедиції 1851 р. і пізніше, зробив там кілька малюнків аквареллю та олівцем (т. IX, № 1, 19 — 28 та ін.).

Сина нашого ввали Дмитром. Шевченко був архітектором його пам’ятника. — Смерть сина Дмитра (1851 — 1853) була тяжким горем у сім’ї Ускових, яка перед тим уже втратила десятимісячного первістка Олександра (помер в Оренбурзі 9 серпня 1850 p.). Зберігся малюнок Шевченка, де зображено спроектований ним пам’ятник Д. Ускову (т. IX, № 162).

... після цього він охолонув до мене... — Свідчення А. Ускової, що дружні взаємини з Шевченком їй довелося обмежити, «щоб одразу ж припинити балачки», істотно доповнюють оцінку цих взаємин у листі Шевченка до Бр. Залеського від 15 вересня 1856 p.: «Агата имела неосторожность попрекнуть меня своими благодеяниями, и я отряхнул прах от ног моих...» (т. 6, с. 137).

...приїжджала до форту вчена експедиція... — Наукова експедиція для дослідження рибальства на Волзі та Каспійському морі на чолі з відомим природознавцем, академіком Бером Карлом Максимовичем (1792 — 1876) відвідувала Новопетровське укріплення чотири рази протягом 1853 — 1856 років. Уперше Бер був там з 21 вересня до 3 жовтня 1853 р. Живучи на квартирі в І. Ускова, Бер познайомився з Шевченком і згодом брав участь у заходах передової російської громадськості для його звільнення (див. Жур П. Встречи на Мангишлаке. — «Звезда», 1966, № 8, с. 178 — 186).










М. С. Зарянко

СПОГАДИ Н. І. УСКОВОЇ ПРО Т. Г. ШЕВЧЕНКА


Вперше надруковано в журн. «Киевская старина», 1889, кн. 2, с. 297 — 313. В іншій редакції опубліковано М. Зарянком у газ. «Санкт-Петербургские ведомости», 1882, № 75. Оскільки мемуари Наталії Ускової записані й опубліковані її чоловіком Зарянком Миколою Сергійовичем, авторство даного тексту належить йому.

Як свідчить лист М. Зарянка до М. Чалого від 3 липня 1889 р. з Петербурга, спогади Нат. Ускової були в 1887 р. передані ним М. Чалому, який, очевидно, мав намір використати їх у новому виданні своєї книжки про Шевченка. У цьому ж листі М. Зарянко просив повернути йому текст для публікації в «Историческом вестнике» (ІЛ, ф. 92, № 22). Рукопис спогадів Нат. Ускової вберігся в архіві М. Чалого (ІЛ, ф. 92, № 362). Очевидно, М. Чалий і подав його до друку: в «Киевской старине» ці спогади опубліковано з його примітками. Подається за автографом.

Крім спогадів Нат. Ускової, М. Зарянко опублікував у своїй статті також три листи Шевченка до І. Ускова, а М. Чалий у примітках — три відповіді останнього. Оскільки це листування відоме (т. 6, с. 179, 206, 218; «Листи до Т. Г. Шевченка», с. 120, 145), тут воно не передруковується, як і примітки М. Чалого до цієї статті.

Ускова Наталія Іракліївна (1853 — 1918) — старша дочка І. Ускова. Народилася в Новопетровському укріпленні невдовзі після приїзду туди сім’ї коменданта. Шевченко дуже прив’язався до дівчинки, бавив її, малював її порт-/467/рети. За його визнанням у щоденнику, «Наташенька и Наденька — это единственный мой отдых и рассеяние в этом отвратительном захолустьи» (т. 5, с. 19).

...твердження декого, ніби Тарас Григорович зазнавав утисків аж до самого звільнення, зовсім несправедливі. — Тут у спогадах припущено деяке перебільшення: хоч як намагався І. Усков полегшити долю Шевченка, змінити безправне становище рядового солдата — політичного засланця — він не міг.

У саду було введено невеликий... будинок з пласкою покрівлею... і дві дерев’яні альтанки... — Зображення цього будинку і альтанок збереглося серед кількох малюнків Шевченка, зроблених у садку Новопетровського укріплення (т. IX, № 33 та ін.).

...донос не був прийнятий графом... — Цей епізод, відомий із спогадів І. Тургенєва, сучасники Шевченка Ф. Лазаревський та М. Чалий ставили під сумнів («Киевская старина», 1889, ки. 2, с. 301).

...подарував своїй улюблениці її портрет, намальований сепією... — Нині цей портрет не відомий.

...портрет Каті... — поширена атрибуція його «Казашка Катя» (т. IX, № 61) грунтується на непорозумінні. У спогадах Нат. Ускової сказано, що це портрет «Наталоччиної няньки в киргизькому одязі». Як відомо зі спогадів Надії Ускової (Смоляк), в їхньому домі, крім няньки Авдотьї, на правах вихованки «жила її сестра Катя, гарна дівчина». Однак у записі публікатора цих спогадів няньку та її сестру чомусь названо «киргизками» (див.: Пронін І. В гостях у друга Т. Г. Шевченка. — «Життя й революція», 1928, № 3, с. 117 — 122).

Обох сестер згадував і Шевченко у своєму щоденнику та листуванні. Розповідаючи, як він почастував коменданта сигарами, присланими йому з Петербурга М. Лазаревським, і сам запалив одну з них, Шевченко зазначає, що «нянька Авдотья, уральская козачка, та совершенно во мне разочаровалась, она до сих пор думала, что я по крайней мере часовенный. А я такой же еретик-щепотник, как и другие» (т. 5, с. 61; підкреслення наше. — Ред.). Цій же няньці та її сестрі Каті Шевченко передав вітання в листі до І. Ускова від 17 лютого 1857 р. з Нижнього Новгорода (т. 6, с. 207). Отже, не викликає сумніву, що нянька Наталії та її сестра Катя — росіянки, уральські козачки-старообрядниці. В казахському одязі Катю зображено через те, що цього вимагала відбита на малюнку ситуація, пов’язана з місцевим звичаєм, який дуже зацікавив Шевченка і послужив темою ще двох його малюнків, надісланих 20 травня 1857 р. Бр. Залеському (нині не відомі). «Я назвал их молитвою по умершим, — писав Шевченко в згаданому листі. — Это религиозное поверье киргизов. Они по ночам жгут бараний жир над покойниками, а днем наливают воду в ту самую плошку, где ночью жир горел, для того, чтобы птичка напилася и помолилась богу за душу любимого покойника. Не правда ли, поэтическое поверне?» (т. 6, с. 163). Сюжет малюнка й одяг моделі, найвірогідніше, і спричинилися до згаданого непорозуміння. На цьому грунті виник цілий ряд усіляких довільних припущень (див. про них: Костенко Анатоль, Умірбаєв Есбол. Оживуть степи... (Тарас Шевченко за Каспієм). К., Радянський письменник, 1977, с. 249 — 251). Не викликає сумніву, що атрибуція цього портрета Шевченка має бути уточнена.

...п’ять пейзажів. — Усі ці акварелі зберігалися в сім’ї Ускових аж до радянського часу; однак у їх атрибуції Нат. Ускова припустилася деяких неточностей: два малюнки, які вона вважала зробленими в аулах поблизу /468/ Новопетровського укріплення, насправді зображують гори Каратау: «Місячна ніч серед гір» (т. IX, № 6), «Гора Кулаат» (т. IX, № 13); на двох зображено комендантський сад одразу після його закладення (т. IX, № 33) та наступного (1854) року (т. IX, № 39), а не «в рік від’їзду Шевченка» (1857); п’ятий малюнок — вигляд Новопетровського укріплення з моря (т. IX, № 38),

Разом із цим листом був надісланий і другий на ім’я самого Шевченка. — Лист М. Лазаревського від 2 травня 1857 р. («Листи до Т. Г. Шевченка», с. 98 — 99).












К. М. Оберучев

ПРО ПЕРЕБУВАННЯ Т. Г. ШЕВЧЕНКА В НОВОПЕТРОВСЬКОМУ УКРІПЛЕННІ


Вперше надруковано в журн. «Киевская старина», 1900, кн. 2, с. 157 — 162. Свої враження од відвідин форту Олександровського К. Оберучев згодом виклав також у статті «В Новопетровском укреплении (Из старой тетради)». Подається за першодруком.

Оберучев Костянтин Михайлович (нар. 1864 р.) — офіцер, співробітник журн. «Киевская старина».

...листування, викликане відправкою Усковим Шевченка в Астрахань замість Оренбурга. — Нині ця справа зберігається в ДМШ (див.; «Т. Г. Шевченко. Документи та матеріали до біографії», с. 432 — 440).

...аркуш постової відомості за 11 липня 1852 року... — Цей автограф Шевченка, як і інші постові відомості 1852 p., нині зберігається в ДМШ («Т. Г. Шевченко. Документи та матеріали до біографії», с. 395).

...колишнім музеєм В. В. Тарновського. — Йдеться про створений чернігівським поміщиком Тарновським Василем Васильовичем Музей української старовини, в якому була багата колекція автографів і малюнків Шевченка. 1897 року матеріали музею були подаровані Чернігівському губернському земству.











І. С. Алексєєв

ДО БІОГРАФІЇ Т. Г. ШЕВЧЕНКА


Вперше надруковано в журн. «Русское богатство», 1901, кн. 2, с. 63 — 65. Єпогади записано зі слів брата публікатора, осавула Л. С. Алексєева. Крім спогадів, у статті І. Алексєєва були опубліковані документи про Шевченка з архіву колишнього 1-го Оренбурзького лінійного батальйону, штаб якого містився в м. Уральську. Подається за першодруком.

Алексєєв Лук’ян Семенович (пом. 1871 р.) — в чині урядника Уральського козачого війська служив у Новопетровському укріпленні з 1856 p., цікавився поезією та живописом, на цьому грунті зійшовся з Шевченком, який подарував йому свої малюнки з краєвидами укріплення (т. IX, № 138, 141). В ДМШ зберігається альбом згодом намальованих Л. Алексєєвим карикатур.

...на звичайну службу в Олександровський форт. — Новопетровське укріплення перейменоване на форт Олександровський 1858 p., після від’їзду з нього Шевченка.

...урядник О. І. А-н — урядник Уральського козачого війська Акутін Олександр Іванович.

...читав лермонтовського «Гладиатора»... — Вірш М. Лермонтова «Умирающий гладиатор» (1836), що в вільним переспівом кількох строф поеми Байрона /469/ «Чайльд Гарольд», вперше опубліковано (без заключних двох строф) у журн. «Отечественные записки» (1842, № 4).

...давав уроки його маленьким дітям. — Неточність у спогадах: діти І. Ускова були ще надто малими, щоб Шевченко міг їх навчати.

...позував перед ним як натурщик. — Можливо, йдеться про малюнки Шевченка «Вмираючий гладіатор», «Нарцис та німфа Ехо» (т. IX, № 52, 54) та іи.

...одну картину в семи окремих сценах... — Очевидно, йдеться про вісім малюнків із серії «Притча про блудного сина» (т. IX, № 62 — 69), виконаних Шевченком у Новопетровському укріпленні. За авторським задумом, малюнків мало бути дванадцять; перші чотири з них не були створені через відсутність моделі — типового російського купця (див. т. 6, с. 162). Припущення Л. Алексєєва про те, що на виникнення в Шевченка цього задуму вплинув опублікований М. Костомаровим визначний твір давньоруської літератури «Повесть о Горе-Злочастии» («Современник», 1856, № 3), підтверджується дослідженнями радянських шевченкознавців (див.: Хинкулов Л. Происхождение «Притчи о блудном сыне». — «Советская Украина», 1958, № 8, с. 159 — 162).









Ф. О. Піскунов

СПОГАДИ ПОРУЧИКА ФРОЛОВА ПРО СОЛДАТСЬКУ СЛУЖБУ ШЕВЧЕНКА В НОВОПЕТРОВСЬКОМУ УКРІПЛЕННІ


Вперше надруковано в газ. «Киевский телеграф», 1876, 5 травня, № 53. Подається за першодруком.

Фролов Олексій Єгорович — підпоручик 1-го Оренбурзького лінійного батальйону. Служив у Новопетровському укріпленні до 1853 p., зустрічався там з Шевченком.

Шевченко служив солдатом в Уральському лінійному батальйоні... — Штаб 1-го Оренбурзького лінійного батальйону (дві роти якого були розташовані в Новопетровському укріпленні) містився в м. Уральську.

Маевський Антон Петрович — підполковник, комендант Новопетровського укріплення від часу його заснування; там він і помер наприкінці 1852 або на початку 1853 р. Прихильно поставився до Шевченка, одержував на своє ім’я його кореспонденцію, відрядив до геологічної експедиції в гори Каратау, де Шевченко мав можливість малювати і спілкуватися з друзями. Як припускають дослідники, А. Маєвський міг бути учасником польського повстання 1830 р. (див.: Большаков Л. Літа невольничі, с. 295 — 296).

...Маєвський був старий парубок... — Цьому суперечать свідчення інших мемуаристів про те, що Шевченко навчав дітей коменданта Маєвського. Як нині встановлено, комендант мав синів Ігнатія (нар. бл. 1840 р.) та Антона (нар. бл. 1846 p.), які згодом теж стали військовими.

...треба було намалювати іконостас... Маєвський рекомендував для цього... Т. Шевченка... — Те, що цей задум виник ще за комендантства А. Маєвського, підтверджується листом Шевченка до А. Лизогуба від 16 липня 1852 р. (т. 6, С. 74). Новий комендант І. Усков просив для Шевченка такого дозволу в рапорті від 7 січня 1854 р. на ім’я командира Оренбурзького корпусу.

...відмова Толмачова... — Як свідчить лист начальника штабу корпусу М. Фантон де Веррайона від 16 квітня 1854 p., Шевченкові було відмовлено в такому дозволі («Т. Г. Шевченко. Документи та матеріали до біографії», /470/ c. 402 — 403). Генерал-лейтенант Толмачов Панас Омелянович — командир 23-ї піхотної дивізії.

...намалював портрети Фролова і підпоручика Воронцова... — Портрет Фролова нині не відомий, портрет Воронцова зберігається в ДМШ.










Броніслав Залеський

З НОТАТОК ДО ЛИСТІВ ШЕВЧЕНКА


Вперше надруковано в кн.: «Листочки до вінка на могилу Шевченка в XXIX роковини його смерті». Львів, 1890, с. 23 — 56, де І. Франко вмістив (у власному перекладі з польської мови) примітки Бр. Залеського до адресованих йому листів Шевченка. Ці примітки власноручно написані Бр. Залеським на полях копії листів Шевченка, яка призначалася для публікації в одному з чеських видань і згодом була виявлена М. Павликом в архіві польського письменника Ю. І. Крашевського (нині зберігається у Бібліотеці АН УРСР ім. В. С. Стефаника у Львові, фонд нових надходжень, № 274). Подається за першодруком.

Крім приміток Бр. Залеського, І. Франко опублікував у згаданій книжці також різночитання між текстом листів Шевченка, опублікованих М. Драгомановим у журн. «Киевская старина» (1883, кн. 1 — 3), та рукописною копією в архіві Ю. І. Крашевського. Оскільки сучасні публікації цих листів грунтуються не тільки на відомих раніше копіях, а й на нещодавно виявлених у Національному музеї в Кракові автографах Шевченка (див.: Полотай А. Новознайдені автографи листів Т. Г. Шевченка до Броніслава Залеського. — «Радянське літературознавство», 1971, № 6, с. 59 — 73), наведені І. Франком різночитання тут не подаються.

У своїх нотатках, написаних по пам’яті через багато років після оренбурзького заслання, Бр. Залеський припустився ряду неточностей, зокрема хронологічних. На деякі з них (напр., твердження, ніби Шевченка було звільнено від солдатчини тільки 1859 р.) свого часу вказав ще І. Франко, інші відзначаємо тут, зберігаючи без змін як авторський текст Бр. Залеського, так і мовностилістичні особливості українського перекладу І. Франка. Оскільки на той час були встановлені не всі дати Шевченкових листів, у копії, на якій писав свої нотатки Бр. Залеський, хронологічної послідовності не дотримано. Зберігаємо той порядок їх подачі й нумерацію, які були в першодруці. Відсутні там справжні дати листів наводимо в квадратних дужках.

Шевченко суджений був у солдати... — Суду над учасниками Кирило-Мефодіївського товариства не було; Шевченка заслано за особистим розпорядженням (конфірмацією) царя Миколи І.

...йому забороняється «писати, співати і рисувати»... — Чутки, буцімто Шевченкові заборонено не лише писати й малювати, а й співати і навіть розмовляти, справді поширювалися в той час, що відбилося і в деяких мемуарах.

...в році 1849-му капітан Бута.ков... — В Аральську експедицію Шевченко вирушив з Орської кріпості 11 травня 1848 р.

...просидів у тюрмі цілий рік з розбійниками... — Під час слідства по доносу М. Ісаєва Шевченко перебував в ув’язненні з червня по серпень 1850 р.

Там пробув я з ним ураз ціле літо 1852 р. — Геологічна експедиція в гори Каратау тривала з кінця травня до початку вересня 1851 р. /471/

Антипов Олександр Іванович (1824 — 1887) — поручик, начальник Каратауської експедиції 1851 p., організатор мінералогічних досліджень Оренбурзького краю. Прихильно ставився до Шевченка та інших політичних засланців, дав йому можливість малювати в експедиції. Шевченко згадував його в своїх пізніших листах (т. 6, с. 117, 119).

Шевченко рисував і чувся свобідним. — Перебування в горах Каратау було найпліднішим (після Аральської експедиції) періодом малярської творчості Шевченка на засланні; за цей час він створив кілька десятків малюнків аквареллю, сепією, олівцем (т. IX, № 1 — 17, 71 — 129 та ін.). Більшість їх нині зберігається в ДМШ, деякі досі не розшукані (див. т. IX, № 181 — 189).

Від того часу зав’язалися в мене близькі з ним зносини. — Бр. Залеський познайомився і заприязнився з Шевченком взимку 1849 — 1850 року в Оренбурзі, коли його було відряджено допомагати в оформленні матеріалів Аральської експедиції. Спільна участь у Каратауській експедиції ще більше здружила обох засланців.

Лист 1 [від вересня — листопада 1853 p.] — див. т. 6, с. 88 — 90. Л. Большаков вважає нині прийняте датування цього листа помилковим і висуває деякі аргументи на користь того, що лист написано 1854 р. (див.: Большаков Л. Літа невольничі, с. 78 — 79, 231).

Шевченко говорить тут про свій рисунок... — Сепія «Байгуші» (т. IX, № 32), надіслана Бр. Залеському на продаж, згодом зберігалася в родині А. Козачковського та в інших колекціонерів. Нині вона в Харківському державному музеї образотворчого мистецтва.

Цейзик Михайло Гнатович (нар. 1815 р.) — колезький секретар, лаборант Оренбурзької казенної (згодом хазяїн власної) аптеки. Поляк за національністю, одержав диплом провізора у Варшаві 1843 p., служив в Оренбурзі з 1844 р. Шевченко був з ним у приязних стосунках, передавав йому вітання, часто згадував у листах (т. 6, с. 89, 93, 106, 113 — 114). На час перебування Шевченка в Оренбурзі мав не «багато дітей», а лише одного сина, якого Шевченко й називає тут «secondo (тобто другим. — Ред.) Цейзиком».

Дмитрієв Микола Олександрович — полковник, керуючий Ілецьким соляним правлінням. Цікавився мистецтвом, збирав твори живопису. Міг бути особисто знайомий з Шевченком. Згодом його племінник, відомий художник М. Дмитрієв-Оренбурзький намалював Шевченка в труні.

Колесинський Балтазар (нар. 1818 р.) — походив з Віленщини, 1848 р. засланий у солдати Оренбурзького корпусу за участь у революційних заворушеннях. З Шевченком познайомився 1848 р. в Орській кріпості, зустрічався взимку 1849 — 1850 р. в Оренбурзі. Відзначився при взятті 1853 р. кокандського укріплення Ак-Мечеть, за що був звільнений від військової служби і повернувся до Оренбурга.

Желіговський Едвард — див. с. 439.

Середницький Євстахій (нар. 1813 р.) — польський політичний засланець, колишній поміщик з Київщини. Учасник польського повстання 1830 p.; за причетність до таємного товариства під проводом Ш. Конарського 1838 р. засланий у солдати Оренбурзького корпусу. 1848 року йому надано чин прапорщика, згодом — поручика. 1856 року повернувся на Україну. Шевченко зустрічався з ним у 1849 — 1850 роках в Оренбурзі, передавав йому вітання з Новопетровського укріплення.

Лист 2 [від 20 травня 1856 p.] — див т. 6, с. 133 — 134. /472/

Бюрно Карл Іванович (нар. 1796 p.) — генерал-майор, військовий інженер, Родом із Сардінського королівства, до якого входила тоді область Савойя (тому Бр. Залеський і називає його «сабаудцем», тобто савойяром). Цікавився мистецтвом і сам малював, прихильно ставився до Шевченка та інших політичних засланців, сприяв полегшенню їхнього становища. Шевченко особисто познайомився з ним у вересні 1856 p., коли Бюрно інспектував Новопетровське укріплення, згодом зустрічався в Петербурзі, тепло відгукувався про нього в листах (т. 6, с. 141, 150, 152, 162) та щоденнику (т. 5, с. 81).

Ламенне Фелісіте Робер де (1782 — 1854) — французький публіцист і філософ, один з основоположників «християнського соціалізму». В своїй праці «Слова віруючого» (1834) та в примітках до євангелія («Les Évangiles», 1839) відступав від ортодоксального вчення католицької церкви, але критикував капіталістичний лад з реакційних позицій, в дусі християнської «любові до ближнього».

Се глибоко діткнуло бідного поета... — Бр. Залеський помилково вважав, що згадка про «катастрофу» в коментованому ним листі Шевченка від 20 травня 1856 р. стосується відмови в дозволі намалювати запрестольний образ для Новопетровської церкви. Насправді, як видно з написаного в той же день листа Шевченка до М. Осипова (т. 6, с. 128), йшлося про те, що його не було представлено до унтер-офіцерського звання в зв’язку зі вступом на престол Олександра II.

Лист 3 [від січня 1854 p.] — див. т. 6, с. 91 — 93. Відомості, які є в цьому Шевченковому листі, дозволяють уточнити його дату: 5 лютого 1854 р. (див.: Павлюк М. М. Плещеєв як перекладач Шевченка, — «Радянське літературознавство», 1967, № 9, с. 55 — 56).

По експедиції до Коканду... — За участь у поході 1853 р. й штурмі Ак-Мечеті унтер-офіцер Бр. Залеський одержав чин прапорщика. На батьківщину він повернувся 1856 р.

Варвара — княжна В. Рєпніна.

Монахом навивають скалу над морем... — В коментованому Бр. Залеським листі Шевченко дякує йому за копію свого акварельного малюнка «Скеля Монах» (т. IX, № 30), зроблену дружиною капітана Бутакова.

Еккельн Лев Пилипович — майор, черговий штаб-офіцер Окремого Оренбурзького корпусу. Допомагав політичним засланцям, клопотався перед В. Перовським про дозвіл Шевченкові намалювати образ для церкви Новопетровського укріплення.

Білозерський, один з петрозаводських приятелів Желіговського... — Засланий до Петрозаводська за участь у Кирило-Мефодіївському товаристві, В. Білозерський познайомився там з Е. Желіговським і розповідав йому про Шевченка.

Горонович Андрій Миколайович (1818 — 1889) — художник, навчався в Ніжинському ліцеї та в Академії мистецтв у Петербурзі (одночасно з Шевченком), однак, приїхавши до Оренбурга разом з В. Перовським, удав, що незнайомий із засланим поетом (див. т. 6, с. 84, 92). Як і Бр. Залеський, брав участь у поході на Ак-Мечеть, під час якого багато малював.

Михайлов Володимир Олексійович — прапорщик, служив разом із Шевченком у Новопетровському укріпленні, в середині 1853 р. був переведений в Оренбург, де зустрічався з Бр. Залеським і розповідав йому про Шевченка (т. 6, с. 92). Згадується також в інших листах Шевченка (т. 6, с. 111, 129). /473/

Хома Вернер, засланий в солдати... — Згадка в коментованому Бр. Залеським листі Шевченка «поздравь Фому от меня», викликана тим, що в той час унтер-офіцер Томаш Вернер одержав звання прапорщика і був призначений до того ж 9-го батальйону, що й Бр. Залеський.

Лист 4 [від 6 червня 1854 p.] — див. т. 6, с. 100 — 102.

Жигмонт Сераковський, тоді ще солдат чи, може, підофіцер... — Унтер-офіцерське звання надано Зигмунтові Сераковському 14 січня 1852 р.

Лист 7 [від 10 лютого 1855 p.] — див. т. 6, с. 109 — 111.

«Христос в терновій короні» і «Іван Хреститель» — барельєфи, виконані Шевченком у Новопетровському укріпленні, не збереглися. Форму для відливання першого з них Шевченко передав Бр. Залеському через генерала Г. Фреймана у вересні 1855 р. (т. 6, с. 120).

Мені поручено устроїти нову бібліотеку... — Наприкінці 1854 — на початку 1855 р. з ініціативи новопризначеного голови Оренбурзької прикордонної комісії, визначного сходознавця В. Григор’єва була заснована бібліотека при канцелярії генерал-губернатора, яка складалася з історико-краєзнавчих, географічних, природознавчих та ін. видань, присвячених переважно Середній Азії. Помітну роль в її комплектуванні відіграв Бр. Залеський. Шевченко знав про його призначення бібліотекарем і дуже радів цьому (т. 6, с. 103, 110 — 111),

Плещеєв Олексій Миколайович (1825 — 1893) — російський письменник. За участь у гуртку петрашевців 1849 р. засланий у солдати Оренбурзького корпусу, де зблизився з політичними засланцями. Цікавився поезією Шевченка, перекладав її російською мовою. Шевченко листувався з ним на засланні, згодом зустрічався в Цетербурзі.

Головинський Василь Андрійович (у Бр. Залеського помилково названий Голинським) — один з найрадикальніших петрашевців. Засланий в Оренбурзький корпус 1849 p., служив рядовим 3-го лінійного батальйону, перебував в Оренбурзі одночасно з Шевченком. 1851 року переведений на Кавказ.

Лист 8 [від 25 вересня 1855 p.] — див. т. 6, с. 119 — 122.

В часі нашої спільної еандрівки по степах... — Ідеться про Каратауську експедицію 1851 р.

...сказав мені, що жалув своїх «Гайдамаків» і цілого того напряму... — Спілкуючись на засланні та в останні роки життя з діячами польського визвольного руху, Шевченко поглиблював класовий підхід до історії польсько-українських взаємин і виступав за інтернаціональне єднання всіх революційно-демократичних сил. Однак і ранні свої твори на історичну тематику, зокрема поему «Гайдамаки», включив в останнє прижиттєве видання «Кобзаря».

...зробив для мене чорною крейдкою свій портретик... — Див. т. IX, № 16.

Трубецькой Сергій Васильович (нар. 1815 р.) — штабс-капітан у відставці, князь. У 1851 р. був позбавлений усіх прав і засланий у солдати до Петрозаводська за викрадення чужої дружини. Надавши йому унтер-офіцерське звання, 1853 р. його перевели з Петрозаводська до Оренбурга, куди він виїхав разом з польським політичним засланцем Е. Желіговським. Це викликало невдоволення царя Миколи I, внаслідок чого було наказано перевести останнього з Оренбурзького краю до Вятської губернії. З великими труднощами Желіговському, який будь-що хотів зберегти зв’язки з оренбурзькими політичними засланцями, вдалося домогтися переведення до м. Уфи, де була резиденція оренбурзького цивільного губернатора.

...по виході другого видання заборонена... — Йдеться про книжку Е. Желі-/474/говського: Sowa Antoni. Jordan, fantazja dramatyczna, Wilno, 1847, перше видання якої вийшло у Вільно 1846 р. Разом з кількома іншими книжками, одночасно виданими у Вільно, її було визнано шкідливою з огляду на наявні в них соціально- та національно-визвольні ідеї. Автори цих книжок (Е. Желіговський, P. Подберезький, В. Полубінський та ін.) були звинувачені в спробі утворити з політичною метою «таємне літературне товариство» й вислані в різні міста на півночі Росії.

...пані Дестронг (де Штрунг) — авторка брошури «Człowiek niewidzialny, czyli cudowny kapelusz», виданої під псевдонімом Zofja K. z Brzozowki. В лютому 1851 p. її було вислано з Вільно до Пермі.

...прибув до Петербурга, де видавав «Słowo». — Повернувшись з оренбурзького заслання на початку 1857 p., E. Желіговський у Петербурзі продовжував брати участь у суспільному русі. Разом з И. Огризком він видавав польську газету революційно-демократичного спрямування «Słowo» (план створення якої обговорював з Шевченком у травні 1858 р. Див. т. 5, с. 239 — 241), заборонену після виходу п’ятнадцяти номерів.

Лист 9 [від 21 квітня 1856 p.] — див. т. 6, с. 123 — 125.

Аркадій... перенісся був на Русь... — Виїхавши з Оренбурга, А. Венгжиновський оселився в Одесі (назву цього міста І. Франкові не вдалося прочитати в рукописних нотатках Бр. Залеського), де на прохання Шевченка (див. т. 6, с. 70) допоміг йому відновити зв’язок з В. Рєпніною. За посередництвом А. Венгжиновського на Україні було продано малюнки Шевченка «Циган» (т. IX, № 14), «Тріо» (т. IX, № 5), «Скеля „Монах“» (т. IX, № 30).

Лист 11 [від 10 квітня 1855 p.] — див. т. 6, с. 113 — 114.

...по другім боці р. Уралу в гарний гай... — У коментованому Бр. Залеським листі Шевченко радить йому ходити в цей гай на етюди (т. 6, с. 114).

Дуже був тому рад... — У коментованому листі Шевченко просив прислати йому 1-й і 2-й томи творів Богдана Залеського (т. 6, с. 114). Захоплений відгук Шевченка про вже надіслані йому раніше твори Богдана Залеського див. у листі до Бр. Залеського від 9 жовтня 1854 р. (т. 6, с. 104). В описі особистої бібліотеки Шевченка, складеному після його смерті, значаться (оправлені разом): Poezye J. В. Zaleskiego, t. 3 — 4, Petersburg, 1852.

...безмірно любив Богданову поему «Przenajświętsza rodzina» — поема Б. Залеського «Святе сімейство» (ідилія за мотивами біблійної оповіді про дитинство Ісуса Христа), якою відкривається перший том чотиритомного видання творів польського поета: Poezye J. В. Zaleskiego, t. I, Petersburg, 1851, с. 1 — 35. Як свідчить Бр. Залеський у листах до Б. Залеського від 17 вересня 1859 р. та 30 грудня 1881 p., цією поемою вони захоплювалися під час «степових мандрів разом з Тарасом Шевченком», який «часто повторював, що природу відтворено там так пластично, що художник міг би за цією поемою зробити сотню картин. Читали ми її безліч разів» (див.: Tretiak Józef. Bohdan Zaleski na tułactwie. Życie і poezja na tle dziejów emigracji polskiej, cz. II. Kraków, 1914, c 62, 390).

Лист 12 [від 8 листопада 1856 p.] — див. т. 6, с. 141 — 143.

Коли вставлювалися за Шевченком до Перовського, той оповідав анекдот... — Сучасники Шевченка стверджують, що він не раз вдавався до цього наочного засобу в своїх бесідах як до, так і після заслання. Про це йдеться, зокрема, в спогадах Л. Жемчужникова про перебування Шевченка в Лизогубів у Седневі, в щоденниковому записі М. Маркевича від 12 листопада 1853 р. /475/ (див.: Жур Петро. Шевченківський Петербург. К., Дніпро, 1972, с. 14), у спогадах М. Шмідтгофа про зустрічі Шевченка з К. Піуновою в Нижньому Новгороді і т. д. До В. Перовського ця оповідь могла дійти через О. Толстого, який, у свою чергу, міг чути її від близько знайомого з Лизогубами Л. Жемчужникова.

...рисунків... що складалися на сю притчу «О блуднім сині». Що з ними сталося — не знаю. — Вісім (з дванадцяти задуманих) малюнків цієї серії Шевченко виконав у Новопетровському укріпленні між листопадом 1856 р. і травнем 1857 р. За відсутністю сепії малюнки зроблено сумішшю бістра з тушшю. Після смерті Шевченка вони потрапили до братів М. та В. Лазаревських, потім були розрізнені. Нині зберігаються в ДМШ (т. IX, № 62 — 69).

Лист 13 [від червня — вересня 1856 p.] — див. т. 6, с. 135 — 137.

Сераковський... посланий був до Уральська... — Як свідчить формулярний список 3. Сераковського (див.: Хинкулов Леонид. Тарас Шевченко. Биография. М., Гослитиздат, 1960, с. 476 — 478), солдатську службу він розпочав 1 червня 1848 р. у Новопетровському укріпленні, звідти 30 серпня 1849 р. був переведений до Уральська, де 14 січня 1852 р. йому присвоєно унтер-офіцерське звання. 1 вересня 1852 р. переміщений з Уральська до Оренбурга, 6 травня 1854 р. відкомандирований у форт Перовський (колишню Ак-Мечеть). 18 лютого 1856 р. одержав звання прапорщика, а 26 березня того ж року переведений у Брестський піхотний полк.

Турно, вже від кількох літ офіцер... — Людвіг Турно одержав звання прапорщика 1853 p., підпоручика — 1856 р. Можливість виїхати у відпустку на батьківщину він дістав 1857 p., остаточно був звільнений від військової служби 1859 р.

Лист 14 [від 10 — 15 лютого 1857 p.] — див. т. 6, с. 149 — 152.

У коментованому Бр. Залеським листі Шевченко сповіщав, що збирається надіслати йому насіння джугари.

Лист 15 [від 8 — 20 травня 1857 p.] — див. т. 6, с. 160 — 163.

Тишкевич Костянтин Пійович (1806 — 1868) — польський археолог і письменник, організатор багатьох експедицій для історико-археологічного дослідження Литви.

...в пам’ятнику Ясенчика... — Йдеться про спогади (І. Франко слідом за Бр. Залеським називає їх «щоденником») учасника польського революційно-визвольного руху Яблонського Адольфа Йосифовича. Засланий у солдати Оренбурзького корпусу, він служив у 5-му лінійному батальйоні в Орській кріпості (куди прибув 1 листопада 1850 p., отже, з Шевченком там не зустрічався). Його книга, видана в Лейпцігу під псевдонімом Юліан Ясенчик: Julian Jasieńczyk. Dziesięć lat niewoli moskiewskiej, Lipsk, 1867, є цінним мемуарним свідченням про умови служби політичних засланців в Оренбурзькому краї.

...в приписці Богдана Залеського до його пісні під заголовком «Mogiła Tarasowa»... — Йдеться про вірш «Тарасова могила», написаний незабаром після смерті українського поета, і пізнішу (бл. 1864 р.) післямову до нього, в якій Б. Залеський висловив свої (не в усьому слушні) погляди на поезію Шевченка. та її роль у польсько-українських взаєминах. Уперше надруковано в збірці Б. Залеського «Oratorium wieszcze», виданій у Парижі 1865 р. /476/
















М. Ф. Савичев

КОРОТКОЧАСНЕ ЗНАЙОМСТВО З ТАРАСОМ ГРИГОРОВИЧЕМ ШЕВЧЕНКОМ


Вперше надруковано в газ. «Казаний вестиик» (Новочеркаськ), 1884, 24 травня, № 53 і 27 травня, № 54. Подається за першодруком.

Савичев Микита Федорович (1820 — 1885) — хорунжий (згодом — військовий старшина) Уральського козачого війська. Цікавився мистецтвом і літературою, сам писав вірші, виступав у пресі. Зустрівся з Шевченком 7 травня 1854 р. в Новопетровському укріпленні, куди приїхав з м. Уральська спеціально, щоб познайомитися з поетом, про якого перед тим багато чув на Україні. Привіз Шевченку листи і вітання від петрашевця О. Ханикова та польських політичних засланців. Через М. Савичева Шевченко надіслав у Москву лист до О. Бодянського, якого просив передати йому «Слово о полку Ігоревім» і літопис Величка (т. 6, с. 99 — 100). Одержавши літопис, М. Савичев затримав його в себе й віддав Шевченкові тільки 1858 р. у Москві (т. 5, с. 214); можливо, це й було причиною того, що після заслання їхнє знайомство припинилося. В Новопетровському укріпленні Шевченко намалював портрет М. Савичева.

...за один свій твір відданий у солдати... — Цим засвідчується, що після арешту Шевченка в досить широких колах населення України склалося, всупереч офіційно прийнятій версії, цілком правильне уявлення про те, що справжньою причиною заслання Шевченка була його революційна поезія.

...тепер Петро-Олександровськ... — 1858 р. Новопетровське укріплення було перейменовано на форт Олександровський.

Михайлов Лев Андрійович — майор, до 1853 р. командував 1-м Оренбурзьким лінійним батальйоном, штаб якого був розташований у м. Уральську, а дві роти постійно перебували в Новопетровському укріпленні.

Знайомі Шевченка... надавали мені листів... — Нині ці листи не відомі, очевидно, вони були знищені Шевченком з огляду на їх зміст.

...троє молодих поляків, з конфірмованих... — Один з них, очевидно, був Максиміліан Ятовт (бл. 1827 — 1895), засланий 1849 р. у солдати Оренбурзького корпусу. У жовтні 1850 р. зустрічався в Уральську з Шевченком. Пізніше згадував про ці бесіди, що «революція була його (Шевченка) мрією, можна сказати, що він дивився на світ крізь червоні окуляри» (Див.: Gordon Jаkub [M. Jatоwt]. Sołdat czyli sześć lat w Orenburgu і Uralsku. Lipsk, 1867, c. 96-100).

...замість О. М. Плещеєва... — О. Плещеєв у березні 1852 р. був переведений з 1-го Оренбурзького лінійного батальйону до 3-го, розташованого в Оренбурзі.

Дудинський Олександр Іванович (М. Савичев помилково називає його Дубинським) — капітан-лейтенант, з 1847 по 1854 р. командував пароплавом «Астрабад», що курсував з Астрахані до Гур’єва та Новопетровського укріплення. Один з небагатьох, кому пощастило врятуватися після катастрофи російського військового корабля «Ингерманланд» 30 серпня 1842 р. в протоці Скагеррак (див.: «Москвитянин», 1844, № 3, с. 55).

...займався... уроками з дітьми Маєвського... — Синам коменданта Маєвського Ігнатію та Антону було тоді близько 10 — 12 та 6 — 7 років.

...історичні драми Шекспіра в перекладі Кетчера... — Прислати цю книжку /477/ Шевченко просив А. Лизогуба в листі від 11 грудня 1847 р. Одержав вів її в Орській кріпості 6 березня 1848 р. (т. 6, с. 44, 52).

У 1852 році Шевченко лічив собі сорок другий рік. — Неточність у спогадах: Шевченкові було тоді 38 років.

...ученої комісії, що приїздила для дослідження на півострів Мангишлак... — Ідеться про Каратауську геологічну експедицію під керівництвом гірничого інженера О. Антипова, в якій Шевченко брав участь улітку 1851 р.

Змісту тепер не пригадую, але згадувалося море, «хвилі і хмари». — Очевидно, йдеться про вірш Шевченка «І небо невмите, і заспані хвилі», написаний 1848 р. в Аральській експедиції (т. 2, с. 130),

...вирушив з В. О. Перовським у Хівинський похід... — Ідеться про невдалий похід проти Хівинського ханства взимку 1839 — 1840 p., в якому російські війська під командуванням В. Перовського, що був тоді оренбурзьким військовим губернатором і командиром Окремого Оренбурзького корпусу, зазнали тяжких втрат. В. Штернберг, захворівши в цьому поході, помер в Італії від туберкульозу легень у листопаді 1845 р.

Шевченко говорив багато доброго про К. П. Брюллова... — Незважаючи на те, що К. Брюллов не відгукнувся на прохання Шевченка поклопотатися про зняття царської заборони малювати, протягом усього життя він зберігав почуття глибокої поваги і вдячності до свого вчителя, про що свідчать також численні згадки в шевченківських листах і щоденнику. Виїхавши 1849 р. на о. Мадеру, а згодом в Італію, К. Брюллов помер в Марчано (поблизу Рима) 23 червня 1852 р.

Разумановський сад — місцевість за сім верст від Новопетровського укріплення, в якій росло кілька старих шовковиць і де зусиллями уральських козаків Разуманових та інших поселенців станиці Ніколаєвської («купця» Разуманова в станиці не було) розведено невеличкий садок і виноградник. Шевченко часто малював дерева й скелі в цьому саду (т. IX, № 19 — 28). Савичев згадує ці малюнки як «етюди скелястих вибалків, кам’яних обвалів і груп шовковиць».

...я впився очима в перший малюнок. — Ідеться про сепію «Шевченко серед товаришів» (т. IX, № 15).

Другий малюнок — сепія «Циган» (т. IX, № 14).

...ходімо до Федора Юхимовича, доброго чоловіка. — Як нещодавно встановлено (Большаков Л. Літа невольничі, с. 396 — 397), ідеться про сотника Уральського козачого війська Чаганова Федора Юхимовича. Приязні стосунки з ним, як свідчать записи в щоденнику, Шевченко зберігав до кінця свого перебування в Новопетровському укріпленні (т. 5, с. 48, 57).

Все це називалося батареєю № 1. — На малюнках Шевченка описаний тут пост названо батареєю № 2 (т. IX, № 138, 139, 142 та ін.).

...і портрет був готовий. Він зберігається в мене й тепер. — Згодом портрет М. Ф. Савичева (т. IX, № 29) був переданий до Уральського військового музею. Нині зберігається в Історико-краєзнавчому музеї м. Уральська.

Флагштоком звалося місце на краю кріпості. — Його зображено на кількох малюнках Шевченка (т. IX, № 141 — 144).

Через місяць Шевченко писав до мене в Уральськ... — Цей лист до М. Ф. Савичева нині не відомий.

...командир пароплава, що крейсував уздовж усього східного Каспійського берега... — Очевидно, йдеться про капітан-лейтенанта Єфимова Миколу Тихо-/478/новича, капітана поштового пароплава «Ленкорань». Про знайомство Шевченка з моряками цього пароплава йдеться також у спогадах Є. Косарева.

...вірменського священика... — Мхітарова Мінея Мхітаровича, священика Астраханської вірмено-григоріанської церкви.

Побачився я в Шевченком у Москві, взимку 1858 року... — Повертаючись із заслання, Шевченко бачився у Москві з М. Савичевим 20 березня 1858 р. Очевидно, ця зустріч відбулася в художника А. Мокрицького, звідти Шевченко пішов на квартиру М. Савичева, щоб забрати ще 1854 р. переданий для нього О. Бодянським літопис Величка (т. 5, с. 214).











В. І. Кларк

ТАРАС ГРИГОРОВИЧ ШЕВЧЕНКО В АСТРАХАНІ


Вперше надруковано в журн. «Русская старина», 1896, кн. 3, с. 655 — 658. Подається за першодруком.

Кларк Василь Іванович (нар. 1865 р.) — російський журналіст, учасник народницьких гуртків 80-х років. 1881 року вступив до Казанського університету, але за участь у студентських заворушеннях був з нього виключений. 1887 року був висланий під нагляд поліції до Нижнього Новгорода, де активно включився в революційний рух. Узимку 1889 — 1890 р. у нього на квартирі жив Максим Горький, з яким В. Кларк ще перед тим зустрічався на конспіративних зборах у Казані. 1891 року переїхав до Астрахані (де вже був 1886 p., коли там після повернення з Сибіру жив М. Чернишевський). Співробітничав у місцевих газетах, весь час перебуваючи під поліційним- наглядом. Спогади старого вчителя І. Клопотовського (в публікації «Русской старины» — «Клопатовського») про його зустрічі з Шевченком В. Кларк записав у травні 1892 р. й опублікував з нагоди 35-х роковин смерті поета.

Клопотовський Іван Петрович (нар. 1823 р.) — учитель історії та географії в Астраханській гімназії з 1850 p., вихованець Київського університету. Познайомився з Шевченком в Києві ще до заслання. У серпні 1857 р. зустрівся з ним в Астрахані, залишив запис у Шевченковому щоденнику (т. 5, с. 106). 6 листопада 1857 р. Шевченко написав І. Клопотовському листа з Нижнього Новгорода (т. 6, с. 176 — 177). Згодом І. Клопотовський був звільнений з гімназії за зв’язки з учасниками польського повстання 1863 р. і працював у редакції газети «Астраханские губернские ведомости».

У першій половині 40-х років... — Хронологічна неточність у спогадах: закінчивши навчання в Академії мистецтв, Шевченко повернувся на Україну навесні 1845 р. Щодо згадки мемуариста, ніби в Київському університеті він слухав лекції Шевченка, то хоча документальних підтверджень цього немає, не виключено, що перед своїм офіційним зарахуванням на посаду вчителя малювання (15 березня 1847 р.) Шевченко міг вести пробні заняття зі студентами, тим більше, що попередній викладач пішов у відставку ще в листопаді 1846 р.

...був членом урядової Археографічної комісії... — Тимчасова комісія для розгляду давніх актів була створена при канцелярії київського, волинського і подільського генерал-губернатора в травні 1843 р. Шевченко був співробітником цієї комісії з 10 грудня 1845 р.

...одержав протягом одного року не менше дванадцяти тисяч карбованців (асигнаціями}. — Річна заробітна плата Шевченка в Археографічній комісії /479/ становила 150 крб. (сріблом). Таку ж суму йому було видано в листопаді 1845 р. для поїздки в Полтавську губернію. Як видно з Шевченкового рапорту від 20 вересня 1846 p., з неї залишилося й було ним повернуто в генерал-губернаторську канцелярію 53 крб. 84 коп. сріблом («Т. Г. Шевченко. Документи та матеріали до біографії», с. 121, 129).

Домбровський Василь Федорович (1810 — 1845) — професор російської історії в Київському університеті, член Тимчасової комісії для розгляду давніх актів з 1843 р.

Лохвицький Конрад Андрійович (1774 — кінець 30-х років XIX ст.) — автор містично-релігійних творів, цікавився також історією, зробив кілька археологічних відкриттів у Києві. Професором Київського університету, так само як і членом згаданої комісії, він не був.

...в гуртку Костомарова. — Таємне Кирило-Мефодіївське товариство, одним із засновників якого був професор Київського університету М. Костомаров, утворилося в Києві наприкінці 1845 — на початку 1846 р. Шевченко належав до революційно-демократичного крила цього товариства.

Муравський Ігнатій Францович (нар. 1824 р.) — молодший лікар 45-го флотського екіпажу в Астрахані. Після закінчення медичного факультету Київського університету (1854) брав участь у Кримській війні, згодом служив в Астрахані. Шевченко оселився в тому ж будинку, де мешкав і Муравський, який першим дізнався про звільнення поета і звів його з іншими земляками-киянами.

Будинок... міститься на канаві (Варварацієвому каналі)... — Названий за ім’ям багатого грека Варвараці, чиїм коштом збудовано канал. Будинок зберігся донині (вул. Шаумяна, 3).

з попутником молодим офіцером, прізвище якого Іван Петрович забув. — Шевченко виїхав до Астрахані поштовим човном разом з новопетровськими рибалками. «Молодим офіцером» І. Клопотовський, очевидно, називає підпоручика Л. Бурцева, плац-ад’ютанта Новопетровського укріплення, який прибув до Астрахані за два місяці перед тим для прийому продуктів. Перші дні по приїзді Шевченко жив у Бурцева, коли ж останній одружився, найняв собі квартиру в одному будинку з І. Муравським.

Незабитовський Степан Андрійович (1829 — 1902) — молодший лікар 45-го флотського екіпажу в Астрахані. Вихованець Київського університету, який він закінчив 1854 р. разом з І. Муравським. Учасник Кримської війни, до Астрахані прибув у червні 1857 р. Цікавився літературою, знав поезію Шевченка (зберігся зошит Незабитовського з переписаними ним віршами «Чернець» і «А. О. Козачковському» — ІЛ, ф. 1, № 75). У день від’їзду з Астрахані Шевченко залишив йому на спогад автограф свого вірша «Полякам» («Ще як були ми козаками») з дарчим написом (т. 2, с. 470). 16 серпня 1857 р. Незабитовський зробив запис у щоденнику Шевченка (т. 5, с. 106).

Сапожников Олександр Олександрович (1833 — 1887) — купець першої гільдії. Шевченко був знайомий з ним з 1842 p., коли, навчаючись в Академії мистецтв, бував у багатого петербурзького купця-мецената О. П. Сапожникова і давав уроки малювання його восьмирічному синові Олександру. Зберігся приписуваний Шевченкові портрет тітки та двоюрідної сестри О. О. Сапожникова (т. VII, кн. 2, № 343). Мільйонери Сапожникови брали участь у закладенні Новопетровського укріплення та будівництві суден для Аральської експедиції. В Астрахані у них зупинялися члени експедиції для дослідження /480/ рибальства на Волзі й Каспії під керівництвом академіка К. Бера, які потім зустрічалися з Шевченком у Новопетровському укріпленні. Знайомство з О. Сапожниковим Шевченко відновив в Астрахані 16 серпня 1857 р. 22 серпня 1857 р. на його запрошення виїхав разом з ним до Нижнього Новгорода на пароплаві «Князь Пожарский». О. Сапожников виявляв до Шевченка увагу і гостинність в Астрахані та по дорозі до Нижнього Новгорода, залишив запис у його щоденнику (т. 5, с. 115), але після повернення до Петербурга не схотів підтримувати знайомство з поетом (т. 5, с. 236).

...невеличкий гурток шанувальників поета. — Коли Шевченко ще перебував у Новопетровському укріпленні, російський письменник О. Писемський сповіщав його в листі від 6 липня 1856 p., що бачив в Астрахані «на одному вечорі чоловік з двадцять Ваших земляків, які, читаючи Ваші твори, плакали від зворушення й вимовляли Ваше ім’я з благоговінням» («Листи до Т. Г. Шевченка», с. 88). Крім згаданих у публікації В. Клерка киян І. Клопотовського, І. Муравського, С. Незабитовського, це були випускники медичного факультету Київського університету Чельцов Федір Іванович (нар. 1826 р.) і Зброжек Хома (Томаш) Іванович (нар. 1821 p.). Обидва вони залишили свої записи в поетовому щоденнику (т. 5, с. 106, 107), а Чельцову Шевченко подарував видане йому в Новопетровському укріпленні карантинне свідоцтво з написаним на звороті автографом уривка поеми «Царі», а згодом — «Кобзар» 1860 р. з дарчим написом. До цього ж гуртка могли належати астраханські лікарі Бойко, Макогон, Наливайко. Розписалися в Шевченковому щоденнику і поляки К. Новицький, П. Радзейовський, Т. Шалевич (т. 5, с. 107).

В будинку І. Клопотовського (нині вул. Шаумяна, 5) Шевченко влаштував невеличку виставку своїх малюнків і читав поетичні твори часів заслання. Розповіді астраханських лікарів про Кримську війну, очевидно, відбилися в другій редакції повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали», закінченої в лютому 1858 р. у Нижньому Новгороді.

...представив ці картини в імператорську Академію мистецтв. Остання знов удостоїла його за них звання вільного художника... — Неточність у спогадах: 1860 р. Академія мистецтв надала Шевченкові звання академіка за гравірувальні роботи.

...з часу зарахування на військову службу (25 червня 1847 року). — Цього дня на Шевченка заведено формулярний список при внесенні його до ранжирного реєстру 5-го Оренбурзького лінійного батальйонув Орській кріпості.

...виїхав з Астрахані у Нижній на пароплаві Сапожникова. — Пароплав «Князь Пожарский», яким Шевченко виїхав до Нижнього Новгорода, належав волзькій судноплавній компанії «Меркурий», але на черговий рейс був зафрахтований О. Сапожниковим, котрий запросив Шевченка їхати разом з ним. Свій попередньо куплений квиток Шевченко здав у контору пароплавства, з умовою, що його віддадуть біднякові, який не може заплатити за проїзд. Капітан пароплава В. Кишкін безкоштовно провіз по цьому квитку п’ятеро пасажирів на баржі (т. 5, с. 108).

...з офіційними відомостями, що їх наводить біограф поета Родзевич... — Ідеться про публікацію архівних документів про Шевченка у статті: Родзевич А. И. Тарас Шевченко в Закаспийском крає. — «Русская старина», 1891, № 5, с. 432-446.

...щойно створеному тоді товариству «Кавказ и Меркурий». — Пароплав /481/ «Князь Пожарский» належав судноплавній компанії «Меркурий», яка об’єдналася з компанією «Кавказ» через рік після волзької подорожі Шевченка.

...Шевченко не міг цілий місяць мандрувати до Нижнього. — Вирушивши з Астрахані 22 серпня 1857 p., пароплав «Князь Пожарский» прибув у Нижній Новгород 20 вересня 1857 р. (т. 5, с. 137).

Перед від’їздом... просив... написати на пам’ять... — Записи згаданих осіб у щоденнику Шевченка зроблено 15 — 20 серпня 1857 p., за кілька днів до його від’їзду.

...текст цих записів був надрукований... — Мається на увазі публікація уривків з Шевченкового щоденника в журн. «Основа» (1862, кн. 2, с. 3 — 4).












Г. П. Дем’янов

Т. Г. ШЕВЧЕНКО У НИЖНЬОМУ НОВГОРОДІ (1857 — 1858)


Вперше надруковано в журн. «Исторический вестник», 1893, № 5, с. 337 — 344. У газетному варіанті — «Нижегородские губернские ведомости», 1893, 28 березня, № 30 і 4 квітня, № 31. Українською мовою передруковано в журн. «Зоря», 1895, № 5, с. 97 (подав П. Грабовський).

З приводу вміщеного в тексті статті Шевченкового вірша «Нащо мені чорні брови», який Г. Дем’янов вважав доти не друкованим, у тогочасній пресі виникла дискусія (див.: «Исторический вестник», 1893, № 6, с. 881 — 882; 1893, № 8, с. 559 — 560; «Киевская старина», 1893, кн. 8, с. 300 — 303; «Правда» (Львів), 1894, № 61, с. 203). Подається за першодруком.

Дем’янов Георгій Петрович (нар. 1856 р.) — російський журналіст, редактор газети «Нижегородские губернские ведомости». Свою статтю написав за спогадами К. А. Шрейдерса.

Відомо, що в 1850 році... — Неточність у спогадах: у солдати Шевченко потрапив 1847 p.; на форт Олександровський Новопетровське укріплення було перейменовано вже після його від’їзду звідти.

Муравйов Олександр Миколайович (1792 — 1863) — нижегородський військовий губернатор, колишній декабрист.

...через якесь фатальне непорозуміння... — І. Усков не через «непорозуміння», а цілком свідомо видав Шевченкові дозвіл на прямий проїзд до Петербурга.

Лаппо-Старженецький Павло Вільгельмович — полковник, старший поліцмейстер Нижнього Новгорода. Шевченко згадував його (дещо ідеалізуючи) на сторінках свого щоденника (т. 5, с. 146, 158, 239), у травні 1858 р. зустрівся з ним у Петербурзі. Існує припущення (див.: Большаков Л. їхав поет із заслання. К., Дніпро, 1977, с. 91 — 92), що саме П. Лаппо зображений на малюнку Шевченка, відомому під назвою «Портрет поліцейського» (т. X, № 20).

Шрейдерс Костянтин Антонович (пом. 1894 р.) — колезький секретар, чиновник Нижегородської казенної палати і секретар губернського благодійного комітету. Навчався в Київському університеті. Приязно ставився до Шевченка, багато допомагав йому в Нижньому Новгороді, виконував його доручення у Петербурзі. Шевченко з вдячністю згадував його в щоденнику (т. 5, с. 149, 203, 206 та ін.), в січні 1858 р. намалював його портрет (т. X, № 19). Обставини знайомства Шевченка з К. Шрейдерсом, як їх передає Г. Дем’янов, не підтверджуються свідченнями самого Шевченка в його щоденнику й листах. Зокрема, /482/ на квартирі у К. Шрейдерса (нині вул. Фігнер, 5) Шевченко жив не з початку свого перебування в Нижньому Новгороді, а лише з 8 січня 1858 р. (т. 5, с. 185). Доти він мешкав на квартирі помічника керуючого нижегородською конторою пароплавної компанії «Меркурий» П. Овсянникова (нині набережна Жданова, 2), який разом з керуючим тією ж конторою М. Брилкіним попередив Шевченка про вимогу властей повернути його до Оренбурга й порадив поетові офіційно заявити, ніби він хворий.

...ці вірші, якщо ми не помиляємося, були видані Гребінкою... — Твердження помилкове. Є. Гребінка помер 1848 р. і друкувати нижегородських віршів Шевченка не міг. Очевидно, мемуарист переплутав тут обставини появи друком творів Шевченка до і після заслання. Безпідставним було й припущення, що наведений у статті Г. Дем’янова вірш Шевченка «Нащо мені чорні брови» раніше не публікувався. Насправді він був уперше надрукований у «Кобзарі» 1840 p., а також у російському перекладі М. Гербеля, в журн. «Библиотека для чтения», 1856, кн. 12. Неслушність згаданого твердження було відзначено в кількох відгуках тогочасної преси на публікацію Г. Дем’янова.

Взимку 1857 року К. А. Шрейдерс їздив у своїх справах до Петербурга. — Ця поїздка відбулася 1858 р. і тривала з 20 січня по 19 лютого (т. 5, с. 189, 203). Шевченко надіслав через К. Шрейдерса листа до М. Лазаревського, а згодом дякував за передані з ним книжки і фотографічні знімки зі свого автопортрета (т. 6, с. 196, 207-208).

...у вітрині відомого Даціаро. — Магазин художнього приладдя у Петербурзі.

Мельников Павло Іванович (1818 — 1883) — російський прозаїк, друкувався під псевдонімом Андрей Печерский. Переданий тут мемуаристом епізод підтверджується також спогадами його сина А. П. Мельникова («Сборник Нижегородской ученой архивной комиссии», т. IX, 1910, с. 43). Згодом П. Мельников зустрічався з Шевченком у Петербурзі (див. спогади Д. Мордовцева).

Нещодавно в якомусь історичному журналі з’явилася розповідь... — замітка М. Комарова («Киевская старина», 1887, кн. 3, с. 580 — 581), вперше надрукована в київській газ. «Труд», 1881, 27 лютого, № 5.

...перша зустріч Шевченка із Щепкіним... — Ця зустріч відбулася 24 грудня 1857 р. (т. 5, с. 180).

Завдяки посиленим старанням і клопотанням губернатора Муравйова... — Дозвіл проживати в столиці (під суворим поліційним наглядом) Шевченко дістав у лютому 1858 р. насамперед завдяки клопотанням своїх петербурзьких друзів.

...змушений був їхати з Нижнього з жандармом... — Шевченко виїхав з Нижнього Новгорода 8 березня 1858 р. разом із жандармським унтер-офіцером, який повертався з Вятки, куди відвозив засланого капітана Шліппенбаха, і запропонував Шевченкові за невелику плату підвезти його до Москви (т. 5, с. 209).

Останні години його життя детально описані п. Лазаревським, про якого ми сказали вище. — Мається на увазі стаття О. Лазаревського «Останній день життя Т. Г. Шевченка», вміщена в газ. «Северная пчела», 1861, 28 лютого, № 48. Попереду йшлося про М. Лазаревського. /483/









М. М. Шмідтгоф

РОЗПОВІДІ К. Б. ПІУНОВОЇ-ШМІДТГОФ ПРО Т. Г. ШЕВЧЕНКА


Вперше надруковано в журн. «Литературный современник», 1939, N° 3, с. 198 — 204, під заголовком «Воспоминания о Шевченко». Друкований текст істотно різниться від автографа, що зберігається в ІЛ (ф. 1, № 584). Там же вберігається чорновий рукопис цих спогадів (ф. 1, № 583), в якому є місця, відсутні як у чистовому автографі, так і в друкованому тексті. Як видно із супровідного листа, обидва рукописи були надіслані М. Шмідтгофом до ІЛ з м. Нальчика (де він проживав тоді тимчасово) 10 травня 1937 р. Подається за чистовим автографом.

Шмідтгоф Микола Максиміліанович (нар. у середині 70-х років XIX ст. — пом. після 1943 р.) — російський актор, син К. Піунової. В записаних ним спогадах матері відчутне прагнення мемуаристки прикрасити своє ставлення до Шевченка, а також намагання публікатора привнести в опис подій середини XIX ст. погляди й дефініції, характерні для шевченкознавства радянського часу (особливо помітно це в чорновому рукописі). Крім названої публікації М. Шмідтгофа, спогади К. Піунової друкувалися також у виданні: Юшков Н. Ф. К истории русской сцены. Екатерина Борисовна Пиунова-Шмидтгоф в своих и чужих воспоминаниях. Казань, 1899.

Піунова-Шмідтгоф Катерина Борисівна (1841 — 1909) — російська актриса. В 1856 — 1858 роках виступала в трупі Нижегородського театру, де привернула увагу Шевченка, який познайомив її з М. Щепкіним, дбав про розвиток її акторської майстерності, відгукнувся на її бенефіс схвальною рецензією в газ. «Нижегородские губернские ведомости» (1858, 1 лютого, № 5). Взаєминам з К. Піуновою, якій Шевченко пропонував стати його дружиною, присвячено багато сторінок його щоденника (т. 5, с. 151 — 204).

...народилась я в Нижньому Новгороді у 1843 році... — Насправді К. Піунова народилася 1841 p.; це підтверджується й згадкою її сина про те, що 1897 р. їй було 56 років.

...у водевілі si співом «Простушка и воспитанная»... — Перша згадка про К. Піунову в щоденнику Шевченка датована 13 жовтня 1857 р. Захоплений відгук про її гру в названому водевілі Д. Ленського занотовано 6 січня 1858 р. (т. 5, с. 151, 184).

Невдовзі... приїздить славетний... Щепкін. — Гастролі М. С. Щепкіна в Нижньому Новгороді, куди він приїздив, щоб побачитися з Шевченком, тривали з 24 по 28 грудня 1857 р.

Брала участь у п’єсах... — Під час гастролей М. С. Щепкіна в Нижньому Новгороді К. Піунова грала у водевілі Соважа і Делюр’е «Матрос», комедії К. Гольдоні «Мірандоліна» («Хазяйка готелю»), п’єсі І. Котляревського «Москаль-чарівник».

...знаменита Самойлова... — актриса Александрінського театру в Петербурзі Самойлова (Макшеєва) Надія Василівна (1818 — 1899), популярна виконавиця водевільних ролей.

...приносив мені чудові книжки і читав їх разом зі мною. — Як свідчать записи у щоденнику Шевченка, він приносив К. Піуновій і читав з нею твори Пушкіна, Гоголя, Котляревського, В. Курочкіна, Кольцова, Крилова, Салтикова-Щедріна, Гете та ін. (т. 5, с. 186, 187, 202).

...для запрошення на мій бенефіс — Бенефіс К. Піунової в Нижегородсько-/484/му театрі відбувся 21 січня 1858 р. Шевченко присвятив йому рецензію, опубліковану (без підпису) в «Нижегородских губернских ведомостях» 1 лютого 1858 р. (т. 6, с. 316 — 318). Цю рецензію Шевченко через В. Погожева передав також у Москву, де за допомогою Є. Корша вона була вміщена в «Приложениях» до газ. «Московские ведомости», 1858, 11 лютого (див.: «Листи до Т. Г. Шевченка», с. 128). Успіх молодої актриси і схвальна рецензія Шевченка викликали полемічний відгук «Заметки на статью о бенефисе г-жи Пиуновой» в газ. «Нижегородские губернские ведомости», 1858, 22 лютого.

...у цей альбом Тарас Григорович написав мені такі вірші... — Як свідчить копія, знята з цього автографа Шевченка чоловіком К. Піунової М. Шмідтгофом у квітні 1862 р. у Харкові (ІЛ, ф. 1, № 64), дата запису Шевченка в альбомі К. Піунової — 26 січня 1858 р. Вірш «Утоптала стежечку» (т. 2, с. 165), написаний в Аральській експедиції, тоді ще не був опублікований. Уперше він з’явився друком 1860 р. в російському перекладі О. Плещеєва («Кобзарь Тараса Шевченко в переводе русских поэтов». СПб., 1860). Українською мовою вперше надрукований у «Кобзарі» 1867 р. видання Д. Кожанчикова. Авторську копію цього ж вірша Шевченко подарував 1858 р. в Петербурзі співачці Ізабеллі Грінберг.

...мої маленькі сестри і брати... — У чернетці спогадів зазначено: «Нас було чотири сестри і один брат» (ІЛ, ф. 1, № 583, арк. 2).

Взагалі в нашій родині Тараса Григоровича страшенно любили... — Насправді батьки К. Піунової ставилися до Шевченка стримано й усіляко протидіяли його наміру одружитися з нею. Це визнавав і М. М. Шмідтгоф у чернетці своїх спогадів (ІЛ, ф. 1, № 583, арк. 14 — 15).

...поїхали з ним у село Вір. — Ця поїздка відбулася 26 січня 1858 р. (т. 5, с. 190). Згадувану К. Піуновою пісню Шевченко записав до свого щоденника, несхвально відгукнувшись про неї.

...мені не сповнилося ще й п’ятнадцяти років... — Тут, як і на початку своїх спогадів, К. Піунова применшує свій вік. Насправді в цей час їй пішов сімнадцятий рік, і через два роки вона вийшла заміж.

Невдовзі після того я одержала від Тараса Григоровича листа... — Текст цього листа (писаний рукою знайомої Шевченка М. Дорохової, а можливо, й складений нею) записано в щоденнику поета 30 січня 1858 р. (т. 5, с. 191 — 192).

Багато листів одержав мій батько від Тараса Григоровича... Навесні, на великдень, послали... остаточну відповідь... — Ці твердження не відповідають дійсності: взаємини з К. Піуновою Шевченко остаточно розірвав ще до свого від’їзду з Нижнього Новгорода — після того, як вона, всупереч домовленості М. Щепкіна про прийняття її до Харківського театру, поновила свій контракт у Нижньому Новгороді (т. 5, с. 204).

Шмідтгоф Максиміліан Карлович (1835 — 1879) — актор і музикант. Одружився з К. Піуновою 1860 p., приїхавши до Нижнього Новгорода відвідати батька, диригента театрального оркестру, й сестру Евеліну, актрису Нижегородського театру. Шевченко був знайомий із сім’єю Шмідтгофів; напередодні свого від’їзду з Нижнього Новгорода він зустрівся з М. Шмідтгофом, про якого відгукнувся в щоденнику як про молодого, дуже талановитого скрипаля й сценічного артиста (т. 5, с. 209). /485/












К. Ф. Юнге

СПОГАДИ ПРО ШЕВЧЕНКА


Вперше надруковано в журн. «Вестник Европы», 1873, № 8, с. 837 — 842. Передрук українською мовою з’явився у львівській газ. «Діло», 1883, 20 серпня, № 84. Подається за першодруком.

Юнге (Толстая) Катерина Федорівна (1843 — 1913) — російська художниця, дочка віце-президента Академії мистецтв Ф. Толстого. Спогади написано 1883 р. в Києві, де мемуаристка жила (після одруження з професором Медико-хірургічної академії Е. Юнге) до 1887 р. і керувала створеною нею 1882 р. жіночою рисувальною школою. К. Юнге згадує про Шевченка також у статті «Воспоминание о Н. И. Костомарове» («Киевская старина», 1890, кн. 1, с. 22 — 34). Ширший варіант спогадів (разом із текстом деяких листів Шевченка до А. Толстої) К. Юнге включила до окремого видання своїх мемуарів: Юнге Е. Ф. Воспоминания (1843 — 1860). [СПб.], Сфинкс, 1913, перед тим опублікованих у журн. «Вестник Европы» (1905, № 3, с. 138 — 189; № 4, с. 763 — 794).

Моя мати листувалася з Шевченком... — Відомі 5 листів Шевченка до А. Толстої (т. 6, с. 125, 146, 177, 188, 212) та 9 її листів до Шевченка («Листи до Т. Г. Шевченка», с. 81, 91, 108, 115, 138, 142, 148, 153).

...восени 1857 року, одного вечора... — Явна помилка в даті: ідеться про осінь 1856 р. Саме в листі від 8 жовтня 1856 р. А. Толстая вперше сповістила Шевченка, що клопотання про нього увінчалися успіхом («Листи до Т. Г. Шевченка», с. 91 — 92).

Осипов Микола Йосипович (1825 — 1901) — російський художник-портретист, академік Академії мистецтв. Був близький до родини Толстих, брав участь у заходах по звільненню Шевченка із заслання, листувався з ним у цій справі (т. 6, с. 127, 137, 186; «Листи до Т. Г. Шевченка», с. 80, 82, 134).

Нарешті настав жаданий день... — Прибувши до Петербурга ввечері 27 березня 1858 p., Шевченко зупинився на квартирі М. Лазаревського (нині набережна Мойки, 93), де прожив до червня 1858 p., коли йому було надано житло в Академії мистецтв. Зустріч із родиною Ф. Толстого відбулася 28 березня 1858 р. о шостій годині вечора (т. 5, с. 219).

Разів зо два приїздив провідати свого друга Щепкін. Він чудово читав поеми Шевченка... — М. Щепкін зустрічався з Шевченком на квартирі Толстих 14 — 19 травня 1858 р. (т. 5, с. 241 — 243); під час цієї зустрічі Шевченко прочитав свою поему «Неофіти», а Щепкін — вірш Шевченка «Пустка» і трагедію Пушкіна «Скупой рыцарь». Ще одна зустріч друзів відбулася в Толстих 16 березня 1860 p.; Щепкін знову читав «Скупого рыцаря» та вірші Шевченка.

Олдрідж Айра-Фредерік (1807 — 1867) — негритянський актор, який у 1825 р. емігрував із США до Англії, гастролював у Петербурзі восени 1858 р. Перша вистава за його участю («Отелло» В. Шекспіра) відбулася 10 листопада 1858 р. Шевченко здружився з ним, часто відвідував його спектаклі, зустрічався на квартирі Толстих, де намалював його портрет, закінчений 25 грудня 1858 р. (т. X, № 33; нині зберігається в ДМШ). Шевченко виконав також офортний портрет Олдріджа (місце знаходження його невідоме — див. т. X, № 160).

Коптський Антоній Григорович (1817 — 1899) — польський піаніст і композитор. Першу зустріч з ним у родині Толстих Шевченко відзначив у своєму щоденнику 6 квітня 1858 р. (т. 5, с. 225). /486/

Ликера ніколи не жила в моєї тітоньки. — Це свідчення вносить корективи до згадки Шевченка в листі до М. Макарова від 6 вересня 1860 р. про те, що він перевіз Ликеру від Н. Забілії до К. І. Іванової, сестри А. І. Толстої (т. б, с. 266). Насправді К. Іванова не взяла Ликеру до себе, а найняла для неї квартиру поблизу.

...українського Кобзаря, цього уболівальника за народ... — Виїхавши восени 1860 р. за кордон, сім’я Толстих зустрічалася в Лондоні з Герценом. У своїх спогадах Юнге засвідчила таке його висловлювання: «Мова зайшла про Шевченка. «Він тим великий, — сказав Герцен, — що він цілком народний письменник, як наш Кольцов; але він має набагато більше значення, ніж Кольцов, бо Шевченко також політичний діяч і виступив як борець за свободу» (див.: Юнге Е. Ф. Воспоминания, 1913, с. 355).












О. М. Лазаревський

ЗУСТРІЧІ З Т. Г. ШЕВЧЕНКОМ У ПЕТЕРБУРЗІ


Вперше надруковано (разом з репродукцією малюнка) в журн. «Киевская старина», 1899, кн. 2, с. 291 — 295, під заголовком: «Новопетровское укрепление (к рисунку)». Підпис — А. Л. Подається за першодруком.

Лазаревський Олександр Матвійович — див. с. 404.

...з молодшим братом-студентом... — Лазаревським Іваном Матвійовичем (1836 — 1887), наймолодшим із братів Лазаревських. Познайомився з Шевченком, будучи студентом у Петербурзі, допомагав йому переписувати поетичні , твори. Шевченко подарував І. Лазаревському кілька своїх автографів і «Кобзар» видання 1860 р. з власноручним написом.

...змінив свою уваровську квартиру... — Навесні 1860 p. M. Лазаревський переїхав з набережної Мойки на Васильєвський острів (нині 5-а лінія, 4), ближче до Академії мистецтв, де мешкав Шевченко. Про зміну його адреси Шевченко сповіщав у своєму листі до В. Шевченка від 22 квітня 1860 р. (т. 6, с. 254).

Гумбольдт Александр (1769 — 1859) — німецький природознавець і географ, видатний представник матеріалістичної натурфілософії домарксистського періоду. Шевченко був знайомий з його працями (т. 6, с. 152; т. 5, с. 232), високо їх цінував, зберігав у своїй особистій бібліотеці.











О. О. Благовєщенський

ШЕВЧЕНКО В ПЕТЕРБУРЗІ (1858 — 1861)


Вперше надруковано в журн. «Исторический вестник», 1896, № 6, с. 896 — 905. Подається за першодруком.

Благовєщенський Олександр Опанасович (1846 — 1894) — діловод Академії мистецтв. У своїй статті про Шевченка використав документи з архіву Академії мистецтв, щоденник Шевченка, листування сучасників та інші матеріали.

...одержав звістку про це від М. М. Лазаревського... — Лист М. Лазаревського до Шевченка від 20 лютого 1858 р. («Листи до Т. Г. Шевченка», с. 136) цитується в статті О. Благовєщенського з розбіжностями в тексті.

...одержав від графині А. І. Толстої такого листа... — Текст його в статті наведено неточно (див. «Листи до Т. Г. Шевченка», с. 138).

Чекаючи поліцейської перепустки до Петербурга... — Неточна цитата з що-/487/денника Шевченка (т. 5, с. 208), звідки взято й наведені далі рядки (цитуються теж не скрізь точно).

Дорохова Марія Олександрівна (1811 — 1867) — начальниця Нижегородського інституту благородних дівчат, родичка кількох декабристів. Шевченко познайомився з нею 31 жовтня 1857 р. (т. 5, с. 158), часто відвідував її в Нижньому Новгороді, намалював її портрет, а також портрет її вихованки Ніни, дочки декабриста І. Пущина (нині не відомі).

...шістнадцять днів прогостював у Москві в М. С. Щепкіна... — По дорозі з Нижнього Новгорода Шевченко перебував у Москві з 10 по 26 березня 1858 р. Коло осіб, з якими він там зустрічався, далеко не вичерпується перерахованими тут іменами.

...відвідав там княжну Рєпніну... — Ця зустріч відбулася 17 березня 1858 р. і не справила сподіваного враження на поета: його прикро вразило те, що давня приятелька «вдарилася в ханжество» (т. 5, с. 212).

Аксаков Сергій Тимофійович (1791 — 1859) — російський письменник. Виявляв інтерес до Шевченка, передав йому через М. С. Щепкіна до Нижнього Новгорода свою книгу «Семейная хроника» з дарчим написом. Шевченко знав і високо цінував творчість С. Аксакова, надсилав йому рукописи своїх повістей і робив спроби опублікувати їх за його допомогою. Вперше він зустрівся з С. Аксаковим 22 березня 1858 р. і вважав знайомство з ним одним із найцікавіших у Москві (т. 5, с. 216).

Забєлін Іван Єгорович (1820 — 1909) — російський історик і археолог. Шевченко познайомився з ним 21 березня 1858 р. (т. 5, с. 215), бажаючи оглянути разом з ним Оружейну палату, де Забєлін служив протягом довгого часу.

Якушкін Євген Іванович (1826 — 1905) — російський етнограф, юрист і громадський діяч. Син декабриста, збирав і видавав матеріали з історії суспільно-визвольного руху. Зустрівся з Шевченком 19 березня 1858 р. у книгарні Щепкіна Миколи Михайловича (1820 — 1886) і подарував поетові портрет російського просвітителя М. Новикова (т. 5, с. 213).

Уткін Микола Іванович (1780 — 1863) — російський гравер, академік Академії мистецтв. За часів навчання Шевченка був керівником гравірувального класу (до 1850 р.) і хранителем гравюр в Академії мистецтв. Шевченко згадув його в щоденнику в перші дні після повернення до Петербурга (т. 5, с. 237).

Йордан Федір Іванович (1800 — 1883) — російський гравер, академік Академії мистецтв, керівник гравірувального класу з 1850 р. Шевченко познайомився з Ф. Йорданом одразу по приїзді до Петербурга, з вдячністю згадував його готовність допомогти опанувати гравірувальне мистецтво (т. 5, с. 235 — 236).

Першими граверними спробами Шевченка... — Інтерес до гравюри виник у Шевченка ще в часи навчання у К. Брюллова, його першими спробами в цій Галузі були естампи альбома «Живописная Украина» (1844). Вирішивши вдосконалюватись у гравірувальному мистецтві після заслання, Шевченко копіював твори визначних художників минулого і працював над власними гравюрами в техніці офорта й акватинти.

...п’ять копій з гравюр Рембрандта... — Йдеться про офорти Шевченка, що в копіями офортів великого голландського художника Рембрандта ван Рейна (1606 — 1669): «Автопортрет з шаблею» (т. X, № 104), «Лазар Клап» (т. X, № 105), «Поляк з шаблею» (т. X, № 106), «Притча про робітників на винограднику» (т. X, № 32). Під «Сценою в купецькій конторі» мемуарист, можливо, мав на увазі офорт Рембрандта «Лихвар», відбиток якого вивчав Шевченко. Його /488/ гравюра на цей сюжет не відома; протягом довгого часу «Сценою у лихваря» називали також гравюру Шевченка «Притча про робітників на винограднику».

...дві хохлушки... — офорти Шевченка «Дві дівчини» (т. X, № 32, 100).

...одаліска... — офорт з таким сюжетом нині не відомий. Можливо, йдеться про якусь втрачену гравюру за малюнком Шевченка «Турок з одаліскою» (т. X, № 103).

«Спляча жінка...» — офорт «Сама собі в своїй господі» (т. X, № 47).

...подаючи деякі з цих гравюр на розгляд ради Академії мистецтв... — Звернувшись 16 квітня 1859 р. до ради з офіційним проханням присвоїти йому звання академіка, Шевченко подав на її розгляд свої офорти «Притча про робітників на винограднику» (за картиною Рембрандта) і «Приятелі» — за картиною російського художника Соколова Івана Івановича, 1823 — 1910 (т. X, № 38). Після подорожі на Україну Шевченко зробив під цим офортом підпис: «Ой встань, Харьку, ой встань, батьку, просять тебе люде», що є ремінісценцією народної пісні про ватажка селянського повстання (див.: Жур Петро. Третя зустріч. К., Дніпро, 1972, с. 78 — 79). Рада академії визнала Шевченка «призначеним в академіки» й задала йому програму для здобуття цього звання («Т. Г. Шевченко. Документи та матеріали до біографії», с. 472).

...товариш президента граф Ф. П. Толстой... — Навесні 1859 року в керівництві Академії мистецтв сталися несприятливі для Шевченка зміни. В травні 1859 р. графа Ф. Толстого, який понад три десятиліття був віце-президентом академії, усунуто з цього поста й переведено на символічну посаду «товариша (тобто заступника, помічника) президента». Віце-президентом академії став князь Г. Гагарін. Одночасно (в червні 1859 р.) Ф. Львов замінив В. Григоровича на посаді конференц-секретаря академії (див.: Кондаков С. Н. Юбилейный справочник императорской Академии художеств. 1764 — 1914. Ч. 1. СПб., 1914, с. 45). Зроблено це було під тиском сестри царя Олександра II, великої княгині Марії Миколаївни, яка з 1852 р. стояла на чолі Академії мистецтв і була не задоволена дедалі наростаючими виявами демократизму й творчої незалежності в середовищі художньої інтелігенції, які незмінно підтримував Ф. Толстой і прогресивна професура академії.

...на щорічну академічну виставку... він подав п’ять гравюр... — офорти Шевченка «Вірсавія» (за незакінченою картиною К. Брюллова 1831 р.) — т. X, № 54; «Дуб» (за малюпком (1860) російського художника Мещерського Арсенія Івановича, 1834 — 1902) — т. X, 56; «Вечір в Альбано поблизу Рима (ліс)» за пейзажем (1836) російського художника Лебедева Михайла Івановича (1811 — 1837) — т. X, № 42; один з офортних автопортретів та етюдів, а також виконаний олійними фарбами автопортрет. Як повідомляла тогочасна преса (див.: «Русский художественный листок», 1860, № 36, с. 151 — 154), цей портрет призначався для лотереї на користь видання букваря. Оскільки портрет з виставки купила велика княгиня Олена Павлівна, Шевченко написав для лотереї інший автопортрет (т. X, № 67).

У звітах про академічну виставку 1860 p., надрукованих у газ. «Северная пчела» (1860, 17 вересня, № 206 та 24 вересня, № 212), Шевченкові помилково був приписаний портрет Петра I, а також замість названих вище офортів за пейзажами А. Мещерського та М. Лебедева згадано нібито гравіровані Шевченком портрети цих художників. Шевченко мав намір публічно спростувати ці помилки і почав писати відповідного листа до однієї з петербурзьких газет, але не закінчив його (чернетку див.: т. 6, с. 300). /489/

...поряд в живописцями О. Бейдеманом ... та iн. — Одночасно з Шевченком звання академіка Академії мистецтв було присвоєно дев’яти архітекторам; і дванадцяти художникам, серед яких було й кілька визначних майстрів реалістичного живопису (див.: Петров П. Н. Сборник материалов для истории императорской Санктпетербургской Академии художеств за сто лет ее существования, ч. III. СПб., 1866, с. 355).

Бейдеман Олександр Єгорович (1826 — 1869) — російський художник, учень К. Брюллова, з 1861 р. ад’юнкт-професор Академії мистецтв. Приятелював з К. Трутовським і Л. Жемчужниковим, які залишили про нього теплі сяогади (див.: Жемчужников Л. Мои воспоминания из прошлого. Л., Искусство, 1971, с. 243 — 265).

Пукирєв Василь Володимирович (1832 — 1890) — російський художник, один з основоположників реалізму в живопису першої половини XIX ст. Разом з ним звання академіка одержав також художник Чернишов Олексій Пилипович (1824 — 1863), родом з Оренбурга, який з 1842 р. навчався в Академії мистецтв, згодом зустрічався з Шевченком на засланні, клопотався про полегшення його служби, листувався з ним («Листи до Т. Г. Шевченка», с. 60 — 61, 79), передавав його листи петербурзьким знайомим, змалював Шевченка в колі польських політичних засланців в Оренбурзькому краї.

...був визнаний академіком гравірування... — Рішення ради Академії мистецтв про це винесено 2 вересня 1860 р. (в першодруку спогадів О. Благовєщенського помилково — «2 жовтня»), урочисте проголошення відбулося на загальних річних зборах академії 4 вересня 1860 p., диплом про присвоєння Шевченкові звання академіка Академії мистецтв датовано 31 жовтня 1860 р. («Т. Г. Шевченко. Документи та матеріали до біографії», с. 535 — 536, 540).

Крім названих, Шевченко викопав іще й такі гравюри... — копія з картини Мурільйо «Свята родина» (т. X, № 29); ілюстрація до «Цыган» Пушкіна — йдеться про ксилографію К. Афанасьєва, довгий час приписувану Шевченкові (див.: т. X, № 305); «Король Лір» — малюнок Шевченка, виконаний для книги: Франц Кобелль. Гальванография или способ производить гальванически медные доски для печатания кистью работанных рисунков. СПб., 1843. Гравюру з цього малюнка, виконану способом гальванокаустики, вміщено в названій книжці (с. 54). Крім того, в нині не відомому альбомі Шевченка художник В. В. Ковальов бачив малюнок сепією «Король Лір»: «Енергійна постать короля, майже роздягненого, який, з факелом у руках, у приступі безумства, біжить підпалити свій палац... Ескіз Тараса Григоровича справляв сильне враження також ефектним освітленням» (див.: «Мистецька спадщина Т. Г. Шевченка», вип. 1. К., Вид-во АН УРСР, 1959, с. 36).

...кілька портретів... — Портрет графа Ф. Толстого (т. X, № 64), портрет Ф. Бруні (т. X, № 63), портрет П. Клодта (т. X, № 65). Гравірований Шевченком портрет А. Олдріджа не зберігся. Мемуаристом не згадано останній із цієї серії гравірований портрет І. Горностаєва (т. X, № 66).

Автопортретів... він награвірував чотири... — Нині відомо шість гравірованих автопортретів Шевченка (т. X, № 51, 52, 53, 60, 61, 62); згадуваного мемуаристом автопортрета «в кожусі без шапки» серед них немає.

...великий малюнок сепією «Дніпровські русалки»... — Малюнок на сюжет «Як русалки місяць ловлять» (т. X, № 35) був виконаний Шевченком на замовлення П. Кочубея (як ескіз для майбутніх розписів стін і плафона в його будинку). /490/

...начерки «Хмельницький перед Кримським ханом». — Див. т. X, № 90 — 92; «Смерть Хмельницького» — малюнок Шевченка, виконаний у 1836 — 1837 роках у Петербурзі (т. VII, кн. 1, № 8); «Мазепа, що вмирає в присутності Карла XII (т. VII, кн. 2, № 286).

До цього ж часу належить і ряд начерків та малюнків, на яких зображено казармені сцени й місцевості в каспійських степах. — Ці малюнки були зроблені Шевченком на засланні, а не в 1858 — 1861 роках, як вважає мемуарист.

Грінберг Ізабелла Львівна (1833 — 1877) — російська співачка й письменниця. Познайомилася з Шевченком у квітні 1858 p., брала участь в аматорському концерті 13 квітня 1857 p., влаштованому родиною Толстих, щоб зібрати для Шевченка кошти на повернення із заслання. Шевченко згадував про неї в щоденнику (т. 5, с. 238, 239, 242), намалював її портрет (нині не відомий) і подарував автограф свого вірша «Утоптала стежечку».

...посилала Шевченкові записочки із запрошенням. — Збереглися чотири таких записки А. Толстої, яка запрошувала Шевченка на зустрічі з декабристом В. Штейнгелем, письменником П. Плетньовим, актором А. Олдріджем та ін. («Листи до Т. Г. Шевченка», с. 142, 144, 148, 154).

30 грудня... писала... — Цей лист А. Толстої мемуарист цитує неточно й датує помилково 1859 роком (див. «Листи до Т. Г. Шевченка», с. 154, 282).

«В Питере мне хорошо пока» — цитата з листа Шевченка до І. Ускова від 4 липня 1858 р. (т. 6, с. 218 — 219).

Каменський Федір Федорович (1836 — 1913) — російський скульптор, академік Академії мистецтв. Скульптурний портрет Шевченка задумав ще за життя поета; на основі його посмертної маски створив погруддя Шевченка, гіпсова відливка якого була вперше виставлена 1861 р.

Деньер Генріх Йоганн (Андрій Іванович) (1820 — 1892) — російський художник і фотограф. Одночасно з Шевченком учився в К. Брюллова в Академії мистецтв. 1858 року зробив фотознімок Шевченка в шапці й кожусі, за яким 1860 р. Шевченко вигравірував автопортрет (т. X, № 62).

Пименов Микола Степанович (1812 — 1864) — російський скульптор, професор Академії мистецтв.

...подав до правління Академії мистецтв прохання... — Див.: «Т. Г. Шевченко. Документи та матеріали до біографії», с. 475.

Перешкод для цієї поїздки не знайшлося... — Насправді міністр імператорського двора граф В. Адлерберг, якому була підпорядкована Академія мистецтв, та шеф жандармів князь В. Долгоруков усіляко зволікали видачу Шевченкові дозволу на цю поїздку.

...білет... був виданий йому... тільки в перших числах червня... — Дозвіл поліцмейстера виїхати на Україну Шевченкові видано 25 травня 1859 p., ще до того, як було одержано офіційне розпорядження міністра імператорського двора та III відділу.

Повернувшись із поїздки на батьківщину... — До Петербурга Шевченко прибув 7 вересня 1859 р. Мемуарист не згадує тут про те, що на Україні Шевченка втрете заарештували, а його передчасне повернення було вимушеним.

...портрет однієї дами — останній живописний твір Шевченка, нині не відомий (див. т. X, № 167).

...М. І. Костомаров пішов провідати Шевченка... — Костомаров був у Шевченка 24 лютого 1861 p., напередодні дня його народження. /491/

...показав гостю золотий годинник... — Як свідчить розписка годинникаря Шпергаазє (ІЛ, ф. 1, № 506), Шевченко придбав його 15 лютого 1861 р.

Мокрицький Іван Миколайович (нар. 1822 р.) — управитель канцелярії петербурзького обер-поліцмейстера (яким до 1860 р. був граф П. Шувалов). Шевченко познайомився з ним 1844 р. в Петербурзі, зустрічався після заслання на службі й удома. Написаний Шевченком за день до смерті лист до нього (поздоровлення з іменинами) від 24 лютого 1861 р. (т. 6, с. 281) є останнім автографом поета.

...було описане в присутності... — Прізвища та ініціали присутніх при цьому осіб О. Благовєщенський наводить неточно. Тут їх подано за офіційними документами («Т. Г. Шевченко. Документи та матеріали до біографії», с. 545 — 549).

Дивно, чому не ввійшли в опис і взагалі куди поділися його книжки... — Список книжок особистої бібліотеки Шевченка, складений після його смерті Д. Каменецьким, нині зберігається в ІЛ (ф. 1, № 461, 462). Опублікований І. Айзенштоком у журн. «Червоний шлях», 1923, № 8, с. 236 — 240. Передрукований у кн.: Анісов В., Середа 6. Літопис життя і творчості Т. Г. Шевченка. К., Дніпро, 1976, с. 340 — 345. За свідченням М. Лазаревського, 4 червня 1861 р. бібліотеку Шевченка було передано на збереження Ф. Черненку, а сплачені за неї петербурзькою громадою гроші віддано братам поета. Дальша доля бібліотеки не відома, окремі книжки з неї зберігаються в кількох державних сховищах.

...взагалі не любив читати. — Це твердження не відповідає дійсності, воно спростовується численними свідченнями широкої начитаності Шевченка.











О. В. Нікітенко

Т. Г. ШЕВЧЕНКО НА ВШАНУВАННІ АКТОРА О. Є. МАРТИНОВА


Вперше надруковано у кн.: А. В. Никитенко. Моя повесть о самом себе и о том, «чему свидетель в жизни был». Записки и дневник (1826 — 1877), т. 2. СПб., 1893, с. 140. Подається за виданням: Никитенко А. В. Дневник в трех томах, т. 2. М., Гослитиздат, 1955, с. 70.

Нікітенко Олександр Васильович — див. с. 420.

Мартинов Олександр Євстахійович (1816 — 1860) — актор Александрінського театру в Петербурзі, один з основоположників сценічного реалізму в Росії. Шевченко бачив його у виставах і був з ним особисто знайомий. Згадуваний О. Нікітенком обід на честь Мартинова відбувся в ресторані Дюссо 10 березня

1859 р. з нагоди від’їзду актора, в якого загострився туберкульоз легень, на лікування за кордон. Виголошені під час обіду промови О. Дружиніна та О. Островського, а також вірш М. Некрасова «Co славою прошел ты полдороги» були тоді ж опубліковані в газ. «Санкт-Петербургские ведомости» (1859, 15 березня, № 59) та в журн. «Современник» (1859, № 3, с. 205 — 208). Засвідчена О. Нікітенком участь Шевченка в цьому обіді є цінним доказом його особистої зустрічі в той депь з М. Добролюбовим, який також був там (див.: Рейсер С. А. Летопись жизни и деятельности Н. А. Добролюбова. М., Госкультпросветиздат, 1953, с. 209).

Шевченко брав участь і в похороні О. Мартинова, який помер 28 серпня

1860 р. Свідчення про це збереглося у спогадах сибірського етнографа М. Ядринцева «Люди шестидесятых годов» (газ. «Восточное обозрение», 1904, № 126): /492/ «А пам’ятаєте похорон Мартинова в 60 році? Пам’ятаєте, як на ньому Курочкін мав зіткнення з поліцією, а Шевченко комусь дав... (нерозбірливе місце в рукописі спогадів). Пригадуєте, коли несли по Миколаївському (мості): «Геть шапки!» Ще генерал якийсь проїздив — зупинили. Він зняв шапку й пішов за труною» (див.: «Литературное наследие Сибири», т. IV. Западносибирское книжное изд-во, 1979, с. 198).










Л. Ф. Пантелєєв

ІЗ СПОГАДІВ


Вперше надруковано в газ. «Русские ведомости», 1903, 29 липня, № 207 («Основа») та 17 серпня, № 226 («Литературные чтения. Спектакли литераторов и публичные лекции»). Включено до видання: Пантелєев Л. Ф. Из воспоминаний прошлого, кн. І. СПб., 1905, с. 155, 169 — 172. Подається за виданням: Пантелєев Л. Ф. Воспоминания. М., Гослитиздат, 1958, с. 220 — 227, 235-237.

Пантелєєв Лонгин Федорович (1840 — 1919) — російський громадський і літературний діяч, учасник революційно-визвольного руху. 1858 року вступив до Петербурзького університету, брав активну участь у студентських заворушеннях. Восени 1861 р. разом з групою студентів був ув’язнений у Петропавловській фортеці, після звільнення зблизився з революційно-демократичним ядром «Современника» на чолі з М. Чернишевським. 1864 року за участь у підпільній організації «Земля і воля» та зв’язки з польськими повстанцями був засланий до Сибіру. Згодом перейшов на буржуазно-ліберальні позиції, зайнявся видавничою діяльністю. Опублікував спогади про період революційного піднесення 50 — 60-х років.

З Шевченком зустрічався в редакції «Основи», був присутній на його похороні.

...з відкриттям Літературного фонду... — Товариство для допомоги нужденним літераторам і вченим (Літературний фонд) було створене прогресивною громадськістю восени 1858 р. у Петербурзі. До числа членів-засновників його, на пропозицію М. Чернишевського, було введено й Шевченка.

...Шевченка зустріли так щиросердно... — Цей виступ Шевченка відбувся 18 грудня 1860 p.; того вечора він прочитав не «Думи мої» та уривки з «Гайдамаків» (читані 22 листопада 1860 p.), а поему «Чернець» (названу на цих читаннях «Семен Палий. Малороссийское предание». Див.: «Т. Г. Шевченко. Документи та матеріали до біографії», с. 544). Зберігся дозвіл Санкт-Петербурзького цензурною комітету на публічне читання цього вірша, датований 16 листопада 1860 р. (т. 2, с. 471).

...літературно-музичний ранок пам’яті Шевченка... — Великий концерт, організований Літературним фондом для збору коштів на купівлю землі родичам Шевченка, відбувся 27 квітня 1861 р. в залі Дворянського зібрання (нині Ленінградська державна філармонія) і викликав ряд відгуків у тодішній пресі (газ. «Северная пчела», 1860, 1 травня, № 95; 25 травня, № 116; 5 серпня, № 171; газ. «Современная летопись» (додаток до московського журн. «Русский вестник»), 1861, № 18, с. 10; журн. «Основа», 1861, № 6, с. 143 — 160).

Ген Костянтин Олександрович (нар. 1839 р.) — студент юридичного факультету Петербурзького університету, був знайомий з Шевченком; як свідчить його записка від 13 жовтня 1860 р. («Листи до, Т. Г. Шевченка», с. 191), допо-/493/магав поширювати його твори. За участь у студентських заворушеннях 1861 р. був засланий до Петрозаводська.

Білозерська Надія Олександрівна (1828 — 1912) — українська письменниця й перекладачка, дружина редактора «Основи» В. Білозерського. Зустрічалася з Шевченком у Петербурзі після заслання.

Стороженко Олекса Петрович (1805 — 1874) — український письменник; був близький до редакції «Основи» й активно друкувався в цьому журналі.

Трутовський Костянтин Олександрович (1826 — 1893) — український художник, академік Академії мистецтв з 1860 р. У 80-х роках створив серію малюнків з життя Шевченка та ілюстрацій до його творів.

«Чоловік Марка Вовчка»... — Маркович Опанас Васильович (1822 — 1867) — український фольклорист і етнограф. За участь у Кирило-Мефодіївському товаристві 1847 р. засланий до м. Орла, де познайомився й одружився з М. Вілінською (Марко Вовчок). Писав Шевченкові 1858 р. про літературні справи дружини («Листи до Т. Г. Шевченка», с. 147 — 148), зустрічався з ним у Петербурзі, був одним з організаторів концерту пам’яті Шевченка у квітні 1861 р.

Самої Марко Вовчок, у той час надзвичайно популярної, я жодного разу не зустрічав. — З травня 1859 р. Марко Вовчок перебувала за кордоном.

Мюнстер Олександр Ернестович (1824 — 1908) — російський літограф і видавець.

...посилаючись на портрет Рєпіна... — Портрет Шевченка І. Ренін намалював 1888 р. для меморіальної світлиці на могилі поета в Каневі (нині зберігається в ДМШ).

...в журнальчику «Чтение для народа»... — Автобіографія Шевченка була опублікована в журн. «Народное чтение» (1860, № 2) у вигляді листа до його редактора О. Оболонського; незабаром її передрукували (повністю або частково) численні російські та зарубіжні газети й журнали.

...поміщик погодився відпустити на волю рідних Шевченка, не пригадую вже задарма чи за викуп. — Див. прим. до спогадів М. Новицького.











О. А. Штакеншнейдер

Т. Г. ШЕВЧЕНКО НА ЛІТЕРАТУРНОМУ ЧИТАННІ В ПАСАЖІ


Вперше надруковано, разом з іншими щоденниковими записами авторки, в журн. «Русский вестник», 1901, № 8, с. 415 — 416, під заголовком «Из записок Е. А. Штакеншнейдер (1859 — 1860)». Передруковано в журп. «Киевская старина», 1901, кн. 9, с. 96. Подається за першодруком.

Штакеншнейдер Олена Андріївна (1836 — 1897) — дочка російського архітектора, професора Академії мистецтв А. Штакеншнейдера. У своєму щоденнику відобразила ряд подій культурного життя в Петербурзі кінця 50-х — початку 60-х років XIX ст.

Увечері була на літературному читанні на користь недільних шкіл... — Згадуване тут читання відбулося 21 листопада 1860 р. в концертному залі Пасажу (нині драматичний театр ім. В. Ф. Коміссаржевської). Воно було задумане як зустріч демократичної громадськості Петербурга з поетом-революціонером (див.: Жур Петро. Шевченківський Петербург, с. 150), чим і пояснюється влаштована Шевченкові бурхлива овація. Чутки про це вшанування дійшли й за кордон. Професор Академії генерального штабу, учасник революційного руху кінця 50-х — початку 60-х років М. Обручов писав у листі /494/ з Парижа від 11 грудня 1860 p. M. Добролюбову в Геную: «Було літературне читання в Пасажі за участю Достоєвського, Бенедиктова, Майкова і Шевченка. Поетів Бенедиктова і Майкова приймали з гучними аплодисментами, по два рази вимагали читати вірші. Шевченка ж прийняли з таким захопленням, яке буває тільки в італійській опері. Шевченко не витримав, розридався і, щоб опанувати себе, змушений був піти на кілька хвилин за куліси. Потім читав малоросійські вірші; слів публіка здебільшого не зрозуміла, але зате помилувалася мелодійністю його вимови» (Див.: Княжнин Вл. Добролюбовский архив. — «Заветы», 1913, № 2, с. 93 — 94).

Тепло зустріла публіка виступи Шевченка й на двох інших вечорах у залі Пасажу — 11 листопада та 18 грудня 1860 р. Як сповіщав грузинський журналіст і громадський діяч Д. Кіпіані у листі до дружини, 11 листопада 1860 р. він був «на публічному читанні літераторів у Пасажі. Читали: Бенедиктов — чудово, наш Полонський, — тут він тепер примітний поет, — добре; Майков — чудово; Достоєвський, Писемський — так собі, і Шевченко — малоросійський поет і художник — пречудово. Тривало це від семи з половиною до десяти з половиною вечора. Зала була вщерть повна» (див.: Жур Петро. Шевченківський Петербург, с. 149 — 150). Про виступ Шевченка 18 грудня 1860 р. йдеться у спогадах Л. Пантелєєва.
















Василь Лукич

ДО ЖИТТЄПИСУ ШЕВЧЕНКА


Вперше надруковано в літературному збірнику «Ватра», Стрий, 1887, с. 206 — 207. Подається за першодруком.

Василь Лукич — псевдонім українського журналіста, видавця і громадського діяча ліберально-буржуазного напряму Левицького Володимира Лукича (1856 — 1938). Опубліковані ним спогади записано зі слів військового інженера Малецького Гаспара Ромуальдовича (нар. 1843 p.). Будучи підпоручиком 3-ї польової артилерійської бригади, під час польського повстання 1863 р. він перейшов на бік повстанців і командував батальйоном у загоні З. Сераковського. Після поразки повстання емігрував до Франції, згодом переїхав у Галичину.

...тоді ученик школи військової... — Г. Малецький навчався в Павловському кадетському корпусі та Іпженерній академії в Петербурзі.

...у свого товариша графа Едварда Подоського... — в той час студента юридичного факультету Петербурзького університету, учасника революційного руху початку 60-х років.

...у славного артиста-маляра Мартинова, — Можливо, йдеться про російського художника Мартинова Степана Михайловича (див.: Жур Петро. Шевченківський Петербург, с. 135).

Михайлов Михайло Ларіонович (1829 — 1865) — російський поет і перекладач. Належав до керівного ядра революційно-демократичних сил, був зв’язаний з підпільними організаціями. Особисто знав Шевченка, перекладав його твори. Восени 1862 р. був ув’язнений за поширення революційних прокламацій і засланий на каторгу в Сибір, де й загинув.

...сеньйор студентів університетських Шефлер... — Помилка мемуариста або публікатора; інспектором студентів університету був Фіцтум фон Екштедт /495/ Олександр Іванович (1804 — 1873). Шевченко був знайомий з ним ще за часів свого навчання в Академії мистецтв.

...службу божу за п’ятьох полеглих того року в Варшаві поляків... — Ця панахида, що мала характер політичної демонстрації, відбулася 22 лютого 1861 р. у католицькому соборі в Петербурзі. Шевченко в ній участі не брав.













М. К. Чалий

Т. Г. ШЕВЧЕНКО НА УКРАЇНІ В 1859 РОЦІ


Вперше надруковано в кн.: М. К. Чалый. Жизнь и произведения Тараса Шевченко (Свод материалов для его биографии). К., 1882, с. 139 — 151. Написано М. Чалим за спогадами Я. Шевченко, В. Шевченка, М. Максимовича, С. Крапивіної та своїми власними. Подається за першодруком.

Чалий Михайло Корнійович — див. с. 410.

Крім спогадів про арешт Шевченка на Україні 1859 p., вміщених у книжці М. Чалого, свого часу з’явилася друком також стаття, в якій опубліковано документи з відповідної архівної справи: Н. М [олчановский]. Арест Шевченко в 1859 году (Материалы для биографии). — «Киевская старина», 1899, кн. 2, с. 143 — 150. Оскільки ця стаття не має мемуарного характеру, а всі наведені в ній документи нині відомі, тут вона не передруковується.

«Якось недавно довелось...» — Контамінована цитата з вірша Шевченка «І виріс я на чужині» (т. 2, с. 131 — 132).

У квітні він вирвався з Петербурга... — Здійснити свою давню мрію побувати на Україні Шевченкові вдалося з великими труднощами, долаючи протидію офіційних властей. На своє прохання дозволити йому поїздку на батьківщину, подане до Академії мистецтв 5 травня 1859 p., він одержав позитивну відповідь, після довгих зволікань та ускладнень, лише наприкінці травня (див.: Жур Петро. Третя зустріч, с. 20 — 27). Слідом за поетом і художником пішло (датоване тим же 23 травня, що й вищезгаданий дозвіл) секретне розпорядження III відділу жандармським властям Київської губернії про «належний... нагляд за художником Шевченком» («Т. Г. Шевченко. Документи та матеріали до біографії», с. 481).

...з улюбленою сестрою своєю Яриною... — Згадувана М. Чалим зустріч відбулася в Кирилівці 27 — 28 червня 1859 р.

Наприкінці травня він поїхав до Корсуня. — У цей час Шевченко був ще в Петербурзі, звідки виїхав не раніше 26 травня 1859 р.

У родині Варфоломія Григоровича поет прожив близько двох місяців... — До Корсуня Шевченко прибув 28 червня 1859 p., востаннє виїхав звідти 12 липня 1859 р. і невдовзі був заарештований. Цінні матеріали про зустрічі Шевченка з жителями Корсуня та навколишніх сіл див. у кн.: Жур Петро. Третя зустріч, с. 102 — 117.

Лопухінський сад — парк при палаці князя П. Лопухіна в Корсуні, що славився красою своїх ландшафтів на всю Європу. Збереглося кілька зроблених там Шевченком малюнків (т. X, № 78, 79 та ін.).

«Все мені сниться ота благодать...» — неточна, контамінована цитата з листів Шевченка до В. Г. Шевченка від 20 серпня 1859 р. з Прилук та 10 вересня 1859 р. з Петербурга (т. 6, с. 234 — 235).

...доніс на поета жандармському офіцерові, і коли той не надав його доносу ніякого значення... — Це твердження не відповідає дійсності. Насправді пору-/496/чик О. Крижицький-другий, ад’ютант при штабі корпусу жандармів Київської губернії (який був тоді посланий до Межиріча розслідувати скарги на В. Табачникова й Ф. Добржинського), одразу ж включився у слідство над Шевченком і 15 липня 1859 р. надіслав рапорт штаб-офіцерові корпусу жандармів Київської губернії підполковнику Л. Грибовському (див.: Жур Петро. Третя зустріч, с. 142), який у свою чергу 26 липня 1859 р. Доповів про це у III відділ до Петербурга («Т. Г. Шевченко. Документи та матеріали до біографії», с. 503 — 504).

Пристав привіз Тараса в свою резиденцію у Мошни... — Під час перебування Шевченка в Мошнах з ним познайомився учень 1-ї Київської гімназії Маслій (Маслов) Василь Павлович (1841 — 1880) — палкий шанувальник Шевченкової поезії та майбутній автор його першої біографії: В. Маслов. Тарас Григорьевич Шевченко. Биографический очерк. М., 1874. Див. його лист до Шевченка від 10 вересня 1859 р. («Листи до Т. Г. Шевченка», с. 163 — 166).

...де Шевченко прожив три дні... — У Мошнах Шевченко перебував з 15 до 18 липня 1859 p., коли був доставлений у Черкаси, звідки 22 липня його знову перевезли в Мошни, а 26 липня з Мошнів відправили до Києва, куди він прибув 30 липня.

...у свого знайомого Грудзинського... — В листі до В. Шевченка від 10 вересня 1859 р. з Петербурга Шевченко просив «поцілувати Грудзинського і його стару матір» (т. 6, с. 235).

Сидячи під арештом у Черкасах, Шевченко написав один is найкращих своїх віршів... — Вірш «Сестрі» (т. 2, с. 347) написано, як свідчить авторська дата в автографі, 20 липня 1859 р. На тому ж аркушику паперу Шевченко записав вірш «Колись дурною головою» (т. 2, с. 348) з датою 21 липня.

У Черкасах поет одержав від Максимовича лист... — Лист від М. О. та М. В. Максимовичів від 23 липня 1859 р. («Листи до Т. Г. Шевченка», с. 161) Шевченко одержав не в Черкасах, а в Мошнах, куди знову повернувся 22 липня 1859 р. Чутки про звільнення Шевченка, про які згадує М. Максимович у цьому листі, були безпідставні.

...по письму Вашому... — записка Шевченка до М. В. та М. О. Максимовичів від 22 липня 1859 р. з Мошнів (т. 6, с. 233).

24 липня Шевченка пароплавом привезли до Києва. — Це твердження не відповідає дійсності: як свідчить записка Шевченка до Максимовичів від 26 липня 1859 р. (т. 6, с. 234), цього дня він був ще в Мошнах. До Києва він вирушив кіньми в супроводі соцького; по дорозі, в селі Зеленьки, 27 липня 1859 р. записав народну пісню «Ой п’яна я, п’яна» (т. 6, с. 346).

На щастя нашого Кобзаря, генерал-губернатором тоді був... Васильчиков. — Позиція Васильчикова у справі Шевченка пояснюється зовсім не міркуваннями «високої гуманності». Переконавшись в юридичній бездоказовості сфабрикованих Табачниковим звинувачень (яких не підтверджували навіть деякі з виставлених поліцією свідків), Васильчиков вирішив не роздувати справу. Щоб позбутись дальших клопотів із Шевченком, він заперечував проти того, щоб Шевченкові було дозволено постійно оселитися на батьківщині, оскільки «він відомий тут як людина, що скомпрометувала себе з політичного погляду» («Т. Г. Шевченко. Документи і матеріали до біографії», с. 514).

Бібіков Дмитро Гаврилович (1792 — 1870) — київський, подільський і волинський генерал-губернатор з 1837 по 1852 р. Типовий представник миколаївської адміністрації, один з активних учасників розгрому Кирило-Мефодіївсько-/497/го товариства. Шевченко схарактеризував його як «п’яного сатрапа-капрала» (т. 2, с. 296 — 297).

Не маючи бажання оселятися в центрі Києва... — Перші дні після прибуття до Києва Шевченко жив на Хрещатицькій площі (нині площа Жовтневої революції, будинок не зберігся) у свого знайомого по Академії мистецтв, художника і фотографа Гудовського Івана Васильовича.

...вирушив на Поділ і... опинився на Пріорці. — Йдеться про тодішню київську околицю, де Шевченко жив у будинку В. Пашковської (нині вул. Вишгородська, 5).

С. Крапивіна — псевдонім української письменниці Лободи Стефанії Матвіївни (1827 — 1887), дружини учасника революційно-визвольного руху, офіцера-землевольця В. Лободи. Написала спогади про перебування Шевченка на квартирі її сестри В. Пашковської влітку 1859 p., на Пріорці в Києві (С. Крапивина. Несколько слов о Тарасе Шевченко. — «Пчела», 1875, № 42, с. 501 — 503). Передруковано українською мовою у львівському журн. «Правда» (1876, № 3, с. 102 — 105). їй належать також спогади про розрив стосунків Шевченка з Л. Полусмаковою: С. Крапивина. Жуткий вечер в жизни Т. Г. Шевченко. — «Пчела», 1878, 5, с. 66.

Перша моя зустріч з ним відбулася у ... Сошенка... — І. М. Сошенко мешкав тоді на Сінній площі (нині вул. Велика Житомирська, 36).

З листів поета до мене й до старого Сохи... — У листах 1859 — 1861 років з Петербурга до М. Чалого та І. Сошенка Шевченко передавав вітання дружині й племінниці Сошенка (т. 6, с. 236, 277).

...поет удостоїв і мене своїми відвідинами. — М. Чалий жив тоді у власному будинку (нині вул. Гоголівська, 9).

Довго блукали ми за Михайлівською огорожею... — Йдеться про схили Дніпра за садибою Михайлівського монастиря (нині Володимирська гірка).

...пам’ятник св. Володимиру роботи барона Клодта... — Пам’ятник київському князю Володимиру Святославичу — скульпторів Клодта Петра Карловича і Демут-Малиновського Василя Івановича та архітектора Тона Олександра Андрійовича — відкрито в Києві 1853 р.

Останній вечір... свого перебування в Києві... — Ніч з 12-го на 13 серпня 1859 р. Шевченко провів у сім’ї Юскевича-Красковського Івана Даниловича (1807 — 1887), викладача латинської мови 2-ї Київської гімназії. Його будинок стояв на розі Ірининської вулиці та Михайлівського провулка (не зберігся).

...вирушив за Дніпро, прямуючи в Конотопський повіт... — З Києва Шевченко 13 серпня виїхав у Переяслав; на Конотоп він вирушив з Прилук 20 серпня (т. 6, с. 235). В родині Лазаревських у селі Гирявці біля Конотопа він гостював з 21-го по 25 серпня 1859 р. /498/














М. К. Чалий

ВІДВІДАННЯ Т. Г. ШЕВЧЕНКОМ ЦУКРОВОГО ЗАВОДУ ЯХНЕНКА І СИМИРЕНКА


Вперше надруковано в журн. «Киевская старина», 1889, кн. 2, с. 459 — 464. Подається за першодруком.

...дістався до Переяслава. — Шевченко гостював у Переяславі 13 червня 1859 р. Від свого приятеля А. Козачковського він записав тут кілька своїх власних (забутих ним за час заслання) творів.

...вирушив у Прохорівку... — На хуторі Михайлова Гора в Максимовичів Шевченко перебував з 14 червня 1859 р. протягом тижня; 19 червня він намалював тут портрет М. О. Максимовича, 22 червня — портрет його дружини М. В. Максимович (т. X, № 43, 44).

...на цукровий завод Яхненка і Симиренка. — Побудоване 1848 р. одне з найбільших у той час не лише на Україні, а й в усій імперії підприємство, розташоване між Млієвом та Городищем. Об’єднувало цукроварню, механічне виробництво (третє в Росії за обсягом продукції), заводське селище. Належало фірмі «Брати Яхненки і Симиренко».

Яхненко Кіндрат Михайлович (1790 — 1868) — колишній кріпак, згодом купець першої гільдії, засновник і співвласник промислової фірми.

Симиренко Платон Федорович (1821 — 1863) — підприємець, один із керівників промислової фірми. Син колишнього кріпака Симиренка Федора Степановича (1791 — 1867), співвласника фірми. П. Симиренко надав Шевченку кошти на видання «Кобзаря» 1860 p., листувався з ним протягом 1859 — 1861 років: відомо чотири листи Шевченка до П. Симиренка (т. 6, с. 240, 244, 246, 276) і один лист від нього («Листи до Т. Г. Шевченка», с. 171).

Захопившись ідеями утопічного соціалізму Ш. Фур’є (з якими він міг познайомитись, вивчаючи у Франції цукроварну справу), П. Симиренко зробив спробу заснувати в Городищі фаланстер і навіть побудував для нього приміщення у себе на заводі (див.: «Україна», 1927, № 1 — 2, с. 151). Його син Л. П. Симиренко, згодом відомий помолог-селекціонер, навчаючись в Одесі, брав участь у народовольському гуртку, за що був засланий до Сибіру.

Хропаль Олексій Іванович (1813 — 1886) — службовець фірми «Брати Яхненки і Симиренко», зять Ф. Симиренка. Був знайомий з Шевченком ще до заслання.

Через кілька днів він знову приїхав... — Вдруге Шевченко був у Млієві та Городищі 8 липня 1859 р. Живучи на квартирі О. Хропаля, він подарував господареві свій офорт «Приятелі» (за картиною І. Соколова).

...деякі службовці заводу, люди із солідною освітою. — При Городищенському заводі Яхненків — Симиренка була велика лікарня, школа, де викладали прогресивні вчителі з університетською освітою, існував аматорський театр (див.: Клебановский П. Воспоминания о фирме братьев Яхненко — Симиренко. — «Киевская старина», 1896, кн. 1, с. 104).

...прочитаний ним вірш «Сон»... — У спогадах М. Чалого він наводиться за текстом, який Шевченко записав до свого щоденника 13 липня 1858 р. (т. 5, с. 244 — 245). Уперше цей вірш надруковано в журн. «Русская беседа» (1859, № 3). У родині Симиренків були відомі не лише опубліковані, а й позацензурні твори Шевченка. За свідченням онуки П. Симиренка, біля входу до теплиці в їхньому саду був написаний чотиривірш: /499/


О люди, люди небораки,

Нащо здалися вам царі?

Нащо здалися вам псарі?

Ви ж таки люди, не собаки, —


який господарі показували дітям (див.: Симиренко Тетяна, Сауляк Марія. Спогади про Л. П. Симиренка. — «Дніпро», 1963, № 4, с. 129). Однак припущенню мемуаристки, що цей напис зроблено самим Шевченком, суперечить хронологія: вірш «О люди! люди небораки!» написано в Петербурзі більш як через рік після перебування поета в Симиренків, 3 листопада 1860 р.

...щойно одержав розпорядження від справника наглядати за ним. — Відповідно до вказівки III відділу київський цивільний губернатор П. Гессе 15 червня 1859 р. розіслав циркуляр про встановлення суворого нагляду за Шевченком («Т. Г. Шевченко. Документи та матеріали до біографії», с. 488 — 489) усім земським справникам і городничим Київської губернії, а ті, в свою чергу, дали відповідні розпорядження підлеглим становим приставам.

...що йому треба поїхати в Кирилівку, а потім у Корсунь... — Очевидно, Шевченко був заклопотаний купівлею садиби біля села Пекарі, під час обміру якої стався інцидент, з котрого справник В. Табачников і пристав Ф. Добржинський скористалися, щоб заарештувати поета.

Головне управління в справах друку поставилося до видання творів Шевченка несхвально... — Головне управління цензури 25 липня 1859 р. дозволило перевидати (з деякими вилученнями) лише друковані до заслання твори Шевченка. Поданий до цензури рукопис «Поэзия Тараса Шевченко. Том первый», до якого входили й нові вірші, було відхилено («Т. Г. Шевченко. Документи та матеріали до біографії», с. 501 — 503).

...якби міністр народної освіти Коеалевський своєю владою не дозволив друкувати. — Неточність у спогадах. Ідеться, очевидно, про те, що Ковалевський Євграф Петрович (1790 — 1867), який був міністром освіти в 1858 — 1861 роках, 5 лютого 1859 р. дав дозвіл цензурному відомству розглянути питання про нове видання «Кобзаря» на загальних підставах («Т. Г. Шевченко. Документи та матеріали до біографії», с. 470 — 471).

...Шевченко звернувся по допомогу в Городище... — М. Чалий цитує тут (коментуючи деякі згадувані Шевченком імена) лист Шевченка до О. Хропаля від 26 листопада 1859 р. з Петербурга (т. 6, с. 241). Того ж дня з аналогічним листом Шевченко звернувся до П. Симиренка (т. 6, с. 240), відповідь якого від 11 грудня 1859 р. («Листи до Т. Г.. Шевченка», с. 171) не зовсім точно процитована у спогадах М. Чалого.

Титарівну... тричі поцілуйте за мене... — старша дочка адресата Катерина (нар. 1853 p.). Шевченко називає її «титарівною», бо О. Хропаль був титарем (старостою) місцевої церкви.

...я вам напишу, що він хотів зо мною зробить. — У спогадах Ф. Лебединцева повідомляється, нібито В. Табачников домагався від Шевченка схвального відгуку про свої віршовані вправи. В замітці про арешт Шевченка, яка з’явилася в герценівському «Колоколе» 1 вересня 1860 p., зазначено, що В. Табачников (названий там «Кабашниковим») вимагав, щоб Шевченко «зняв з нього портрет на весь зріст і безпомилково».

...був цим украй незадоволений... — Це підтверджується також пізнішим свідченням його онуки: «Платон Федорович був дуже незадоволений з цього напису і в одному з листів висловлював своє обурення, кажучи, що нікому /500/ не може бути ніякого діла до того, як він витрачає свої гроші» (див.: Симгиренко Тетяна, Сауляк Марія. Спогади про Л. П. Симиренка. — «Дніпро», 1963, № 4, с. 129).













М. Ф. Біляшівський

РОЗПОВІДІ СЕЛЯН О. ПЕКАРІВ ПРО Т. Г. ШЕВЧЕНКА


Вперше надруковано в журн. «Киевская старина», 1894, кн. 2, с. 165 — 182. Українською мовою передруковано в журн. «Зоря», 1895, № 5, с. 93 — 94; № 6, с. 115 — 116. Подається за першодруком.

Біляшівський Микола Федотович (1867 — 1926) — український етнограф, мистецтвознавець, археолог і музеєзнавець, академік АН УРСР з 1919 р. В дореволюційний час брав участь у заходах громадськості по спорудженню пам’ятника Шевченкові в Києві. Збирав автографи, малярські твори Шевченка та матеріали про нього. Одним із перших записав і опублікував народні перекази про Шевченка.

...лише одна замітка... — Йдеться про статтю: Смоктий А. Взгляд народа на Шевченко. — «Киевская старина», 1882, кн. 8, с. 371 — 373. Наступного року цей автор опублікував статтю на ту ж тему: Смоктий А. Воспоминание о Шевченко, — «Киевская старина», 1883, кн. 9 — 10, с. 320 — 322.

...повідомлена М. Васильєвим народна пісня про Шевченка... — Публікація народної пісні «Уродився та й Шевченко» («Киевская старина», 1885, кн. 9, с. 187 — 189; варіанти її див.: «Правда», 1891, № 2, с. 95 — 97; «Киевская старина», 1901, кн. 5, с. 81 — 82), в якій ідеться не про Т. Г. Шевченка.

20 липня під час переправи з Пекарів у Прохорівку, до Максимовича, Шевченка було заарештовано... — Дата арешту подана неточно (насправді це сталося між 13 і 15 липня), але свідчення селян про обставини, за яких заарештовано Шевченка, становлять інтерес.

...відвідання поетом Пекарів відбулося між 15 і 20 липня. — Насправді в цей час Шевченка вже заарештували; в Пекарях він був між 5 і 10 липня 1859 р.

«А я так мало, небагато...» — скорочена цитата з вірша Шевченка «Не молилася за мене» (т. 2, с. 241 — 242).

...як говорить поет у своєму останньому творі — у вірші «Чи не покинуть нам, небого» (т. 2, с. 422 — 424).

«Все мені сниться ота благодать...» — контамінована цитата з листів до В. Шевченка від 20 серпня і 10 вересня 1859 р. (т. 6, с. 234, 235).

За його доносом виникла ціла справа про деяких осіб, що залишились у Пекарях після похорону поета... — Мається на увазі стаття І. Білика «Тревога над свежей могилой Т. Г. Шевченко» («Киевская старина», 1886, кн. 4, с. 708 — 728), де було використано матеріали справи про розслідування доносу поміщика Н. Парчевського.

«Видно Дніпро, та здалека...» — контамінована цитата з листів до В. Шевченка від 2 листопада 1859 р. і 18 лютого 1860 р. (т. 6, с. 239, 249).

«Вище по Дніпру од того місця, де ти сам вибрав, коло Пекарів...» — цитата з листа В. Шевченка від червня 1860 р. («Листи до Т. Г. Шевченка», с. 185).

«Не забувайте нас і хоч інколи озивайтесь...» — цитата з листа М. О. Максимовича від 6 жовтня 1859 р. («Листи до Т. Г. Шевченка», с. 167).

У статті Кониського... — цитата з критико-біографічного нарису О. Кони-/501/ського «Дитинний вік Т. Г. Шевченка». — «Записки товариства імені Шевченка», ч. I, 1892, с. 108.

У статті Кузьмичевського... — Мається на увазі стаття М. Драгоманова «Шолудивый Буняка в украинских народных сказаннях» («Киевская старина», 1887, кн. 8, с. 676-713; кн. 10, с. 233-276).

...Буркот, справжній нелюд... — Ідеться про службовця в маєтку поміщика Н. Парчевського Бурката Вікентія Францовича, який відзначався особливою грубістю. Влітку 1859 р. він шпигував за Шевченком і доносив на нього поліції; згодом стежив у Каневі за Г. Честахівським.












В. Я. Карташевська

ДО ІСТОРІЇ СВАТАННЯ ШЕВЧЕНКА


Вперше надруковано М. Шугуровим у журн. «Киевская старина», 1900, кн. 2, с. 61 — 63, під заголовком «Из воспоминаний В. Я. Карташевской о Т. Г. Шевченко». Подається за першодруком.

Карташевська Варвара Яківна (1832 — 1902) — петербурзька знайома Шевченка. Родом з Чернігівщини, сестра М. Макарова. Шевченко познайомився з нею 14 квітня 1858 р. (т. 5, с. 228), бував у неї на літературних вечорах, намалював портрет її дочки Надії (не відомий).

Nicolas — Макаров Микола Якович.

...сів і написав мені «Садок вишневий коло хати». — Написаний наприкінці травня 1847 р. у складі циклу «В казематі», цей вірш був дуже популярний наприкінці 50-х — на початку 60-х років. Шевченко охоче декламував його, дарував автографи своїм знайомим (крім В. Карташевської — також М. Максимович, Н. Хрущовій, Я. Кухаренкові та ін.).

...Ликеру помістила у Кулішевої дружини. — О. Білозерська-Куліш жила тоді в Стрєльні, на дачі в своєї сестри Н. Забіли.












Наталка Полтавка

СПОМИНКИ ПРО Т. ШЕВЧЕНКА


Вперше надруковано в журн. «Зоря» (Львів), 1892, № 5, с. 81 — 86. В іншій (стислішій) редакції спогади друкувалися в журн. «Киевская старина» (1887, кн. 3, с. 585 — 586; 1890, кн. 2, с. 175 — 184). Подається за текстом «Зорі».

Наталка полтавка — псевдонім української письменниці Симонової (Кибальчич) Надії Матвіївни (1857 — 1918). Спогади про Шевченка написані нею за розповідями її матері, Забіли Надії Михайлівни (нар. 1822 p.). Сестра В. Білозерського — члена Кирило-Мефодіївського товариства, пізніше редактора «Основи», — Н. Забіла знала Шевченка з 1847 p., згодом зустрічалася з ним у Петербурзі. Відомі три листи Шевченка до неї (т. 6, с. 266 — 267) та дві її записки до нього («Листи до Т. Г. Шевченка», с. 196 — 197). На її дачі в Стрєльні Шевченко зустрічався з Ликерою Полусмаковою.

...каже до мене батько... — Симонов Матвій Терентійович (1823 — 1901), український етнограф, фольклорист і письменник. Друкувався під псевдонімом М. Номис. Цією згадкою мемуаристки засвідчується факт особистих зустрічей Номиса із Шевченком.

...мою меншу сестру Маню... — Симонову Марію Матвіївну. Згодом, одру-/502/жившись із народовольцем В. Мальованим, брала участь у революційному русі, разом із чоловіком була заслана до Сибіру.

...на весілля своєї меншої сестри О. М. Куліш. — Ідеться про Білозерську-Куліш Олександру Михайлівну, дружину П. Куліша. Їхнє весілля, на якому був присутній і Шевченко, відбулося 22 січня 1847 р. в с. Оленівці, Борзнянського повіту, й продовжувалося на хуторі Куліша Мотронівка.

Кілька пісень у «Записках о Южной Руси» переложені Маркевичем а її голосу. — На весіллі Куліша Шевченко співав кілька народних пісень, які тоді ж були записані до альбома Білозерських. Згодом вони увійшли до двотомної збірки фольклорних та літературних матеріалів «Записки о Южной Руси», виданої П. Кулішем у Петербурзі в 1856 — 1857 роках.

...через свого брата п. Макарова... — Чиновник і журналіст Макаров Микола Якович (1828 — 1892) познайомився з Шевченком навесні 1858 р. в Петербурзі, листувався з ним (т. 6, с. 248 — 272; «Листи до Т. Г. Шевченка», с. 174 — 189). Шевченко присвятив йому свій вірш «Барвінок цвів і зеленів», подарував автопортрет (т. X, № 53), передав через нього О. Герцену «Кобзар» 1860 р.

Одного разу написав він матері письмо... — Серед відомих нині трьох листів Шевченка до Н. Забіли (т. 6, с. 266 — 268) записка такого змісту не збереглася.

...з його братом п. Маркевичем... — Очевидно, йдеться про Маркевича Андрія Миколайовича (1830 — 1907), петербурзького юриста, згодом сенатора.

...у своїх сумуючих віршах... — Наведений у спогадах вірш «Не журюся, а не спиться» Шевченкові не належить, автор його — О. Афанасьєв-Чужбинський.

...збрехала при лиці А. Н. — Ідеться про А. Маркевича. В публікації «Зорі» ці ініціали помилково подано як «В. Н.»

...написав моїй матері сердечне письмо... — Такий лист Шевченка до Н. Забіли не відомий.














М. Г. Чернишевський

НАЦІОНАЛЬНА БЕЗТАКТНІСТЬ

(Уривок)


Вперше надруковано (без підпису) в журн. «Современник», 1861, кн. 7, с. 1 — 18. Подається за виданням: Чернышевский Н. Г. Полное собрание сочинений в пятнадцати томах, т. VII. М., Гослитиздат, 1950, с. 775 — 793.

Чернишевський Микола Гаврилович (1828 — 1889) — російський учений, публіцист, літературний критик і письменник, один з провідних діячів і теоретиків революційно-демократичного руху в Росії кінця 50-х — початку 60-х років. Був знайомий з творчістю Шевченка ще до його звільнення, згодом зустрічався з ним у Петербурзі. Високо цінував шевченківську поезію і надавав їй великого значення в загальноросійській суспільно-визвольній боротьбі. В керованому Чернишевським журналі «Современник» друкувалися твори Шевченка та матеріали про нього. Революційні ідеї Чернишевського відіграли важливу роль у формуванні суспільних і творчих поглядів Шевченка в останні роки його життя.

Статтю «Національна безтактність» написано з приводу виходу в світ перших двох номерів газети «Слово», яку видавали у Львові протягом 1861 — 1887 років галицькі «москвофіли» ламаною мовою (т. зв. «язичієм»). Газета обстоювала реакційні позиції, боролася з суспільно-визвольним рухом, підмі-/503/нюючи класові критерії національними, виступала проти розвитку української мови й культури в Галичині та на Східній Україні. Полеміку з приводу порушених ним питань М. Чернишевський продовжив у статті «Народная бестолковость», надрукованій у журн. «Современник», 1861, кн. 10, с. 285 — 310, де також є згадки про Шевченка.

Вони благоденствують, за цілком вірним і дуже вдалим висловом свого улюбленого поета Шевченка — перифраза рядків:


Од молдованина до фінна

На всіх язиках все мовчить,

Бо благоденствує, —


з поеми Шевченка «Кавказ» (т. 1, с. 326), очевидно, відомої Чернишевському в рукописі, оскільки в той час вона ще не була надрукована.











І. С. Тургенєв

СПОГАДИ ПРО ШЕВЧЕНКА


Вперше надруковано в кн.: Т. Г. Шевченко. Кобзар з додатком споминок про Шевченка писателів Тургенєва і Полонського. Прага, 1876, с. III — VIII, у вигляді листа до редактора цього видання О. Русова. У Росії вперше надруковано в журн. «Литературный вестник», 1903, № 5, с. 5 — 8. Подається за першодруком, з виправленням написання прізвища Марка Вовчка «Маркевич» на «Маркович» та відновленням опущеного в першодруку, але наявного в автографі рядка, в якому Тургенєв натякав на переслідування царською владою української культури: «Вы лучше меня знаєте, какой оборот все это приобрело впоследствии» (див.: Неупокоева И. Неизвестные автографы писем И. С. Тургенєва. — «Вопросы литературы», 1961, № 1, с. 206 — 208).

Тургенєв Іван Сергійович (1818 — 1883) — російський письменник. Знав про Шевченка ще в 40-х роках, особисто познайомився з ним узимку 1859 р. Виявляв інтерес до творчості Шевченка, разом з ним брав участь у літературних читаннях, клопотався через Літературний фонд про звільнення його родичів з кріпацтва, просив О. Герцена відгукнутися в «Колоколе» на смерть поета, сприяв популяризації його творчості за кордоном.

Очевидно, Тургенєв і сам відчував певну обмеженість своїх вражень від зустрічей із Шевченком, про що й писав у листі до Я. Полонського від 13(25) жовтня 1875 р. (див.: Тургенев И. С. Полное собрание сочинений и писем в двадцати восьми томах. Письма, т. XI. М. — Л., Наука, 1966, с. 141).

...видати повне зібрання творів Т. Г. Шевченка... — Спогади Тургенєва призначалися для двотомного видання поезій Шевченка, упорядкованого Ф. Вовком та О. Русовим і виданого в Празі на початку 1876 р. Воно включало, крім уже друкованих у Російській імперії творів, також заборонені царською цензурою тексти; 16 творів друкувалося в ньому вперше, було широко подано чорнові варіанти. Крім Шевченкових, тут було вміщено кілька творів, які йому не належали. Прозової та епістолярної спадщини Шевченка в цьому виданні не було.

Перша наша зустріч відбулася... зимою, в студії одного живописця... — Йдеться про зиму 1859 p., коли Марко Вовчок перебувала в Петербурзі перед від’їздом за кордон. Познайомившись із Шевченком 24 січня 1859 р. (т. 2, /504/ c. 323), вона влаштувала його зустріч із Тургенєвим, яка відбулася, очевидно, в майстерні Шевченка в Академії мистецтв, де поет оселився в червні 1858 р.

...невеличкої групи малоросів, що згуртувалася тоді в Петербурзі... — Як свідчить П. Анненков, Тургенєв виявляв глибокий інтерес до цього гуртка: «Марко Вовчок належала до гурту малоросів — гурту, який з появою журналу «Основа» значно збільшився й набрав ваги в очах громадськості. Тургенєв співчував його прагненням, що мали на меті піднести мову своєї країни, розвинути її культуру і поставити її в дружні, а не лише підпорядковані взаємини з великоросійською культурою. Він шукав нагоди познайомитися з поетом Шевченком, висловлював щиру симпатію до його страждань і його таланту, але не поділяв його захоплень. Над його прив’язаністю до Запорожжя, козацького молодецтва, до гайдамаччини він не раз підсміювався в дружньому колі» (Анненков П. В. Литературные воспоминания. М., Гослитиздат, 1960, с. 445 — 446).

...навряд чи хто в нас визнавав за ним те величезне, мало не світове значення... — Російська революційно-демократична критика в особі Чернишевського й Добролюбова ще за життя Шевченка ствердила загальнослов’янське і світове значення його творчості. Про це ж свідчать і висловлювання багатьох інших мемуаристів.

...він тримався обережно, майже ніколи не висловлював своєї думки, ні з ким не зблизився цілком... — Суб’єктивне враження Тургенєва від взаємин Шевченка з певним колом його петербурзьких знайомих.

Він відвідав мене кілька разів... — Нинішня адреса петербурзької квартири Тургенєва — вул. Желябова, 13. Збереглася записка Тургенєва, якою навесні 1860 р. він запрошував до себе Шевченка на зустріч із петрашевцем М. Спєшнєвим («Листи до Т. Г. Шевченка», с. 176).

...оправлену в звичайну юхту малесеньку книжечку... — Рукописна збірка поезій Шевченка 1847 — 1850 років утворилася з кількох саморобних зшиточків мініатюрного формату, до яких Шевченко переписував свої вірші з первісних автографів і т. зв. «захалявних книжечок». Під час арешту Шевченка 1850 р. була збережена К. Герном, оправлена в шкіру й згодом повернута авторові. Перевидана фототипічним способом: Т. Шевченко. Мала книжка. Автографи поезій 1847 — 1850 років. К., Вид-во АН УРСР, 1963.

...показав також свій щоденник... — Розпочатий Шевченком 12 червня 1857 р. в Новопетровському укріпленні, ведений (російською мовою) в Астрахані, Нижньому Новгороді, Москві й Петербурзі по 13 липня 1858 р. Рукопис щоденника в саморобному зошиті великого формату Шевченко подарував М. Лазаревському в день його іменин 12 липня 1858 р. Після смерті Шевченка щоденник, підготовлений до друку Л. Жемчужниковим, публікувався частинами в журн. «Основа» (1861, № 5 — 12; 1862, 1 — 8). Рукопис його до 1891 р. зберігався в родині Лазаревських, з 1892 по 1933 p. — в музеї В. Тарновського в Чернігові, з 1933 p. — в ІЛ (ф. 1, № 104). Виданий фототипічним способом: Т. Шевченко. Дневник. Автобиография. [Автографы]. К., Наукова думка, 1972.

...прочитав він при мені свій чудовий вірш «Вечір»... — Написаний 1847 р. у казематі III відділу вірш Шевченка «Садок вишневий коло хати» (т. 2, с. 15) був одночасно надрукований у двох журналах («Русская беседа», 1859, № 3, с. 4 — 5; «Народное чтение», 1859, № 3, с. 152), перекладений російською мовою (т. 5, с. 228; «Народное чтение», 1859, № 3, с. 153). /505/

...безбарвне наслідування Пушкіна. — Який твір Шевченка мав тут на увазі Тургенєв, не встановлено. Можливо, йдеться про не відомі нині фрагменти задуманої Шевченком на засланні поеми «Сатрап и Дервиш» на зразок «Анджело» Пушкіна. Ще в Новопетровському укріпленні він занотував у щоденнику: «При лучших обстоятельствах я непременно исполню этот удачно проектированный план. Жаль, что я плохо владею русским стихом, а эту оригинальную поэму нужно непременно написать по-русски» (т. 5, с. 77 — 78). До цього свого задуму Шевченко повертався і в Нижньому Новгороді: «Сегодня же принимаюсь за «Сатрапа и Дервиша»... Мне хочется написать «Сатрапа» в форме эпопеи. Эта форма для меня совершенно новая. Не знаю, как я с нею слажу?» (т. 5, с. 175). Частково цей задум реалізовано в незакінченій поемі «Юродивий» (т. 2, с. 296 — 298), яка була написана українською мовою; орієнтовно датується кінцем 1857 р.

Читав Шевченко, я гадаю, дуже мало (навіть Гоголь був йому відомий лише поверхово)... — Обидва ці припущення помилкові: незважаючи на вкрай несприятливі умови, коло Шевченкової лектури дуже широке. Творами Гоголя Шевченко захоплювався протягом усього життя, присвятив йому вірш (т. 1, с. 257), намалював ілюстрацію до «Тараса Бульби» (т. VII, кн. 1, № 35), неодноразово згадував у листах і щоденнику; численні гоголівські ремінісценції є в російських повістях Шевченка.

...Шевченко старанно готувався до весілля... Та Ликера сама передумала й відмовила своєму нареченому. — Стосунки з Ликерою порвав сам Шевченко, грубо ображений її непорядністю. Тургенєву була відома реакція найближчого оточення на це сватання: в листі до П. Анненкова від 31 серпня 1860 р. він сповіщав: «За листом таємничої Марії Олександрівни (Марка Вовчка) Макаров помчав розладнувати весілля Шевченка» (Тургенєв И. С. Полное собрание сочинений и писем в двадцати восьми томах. Письма, т. IV. М. — Л., Изд-во АН СССР, 1962, с. 120), на що П. Анненков у листі до Тургенєва від 5 вересня 1860 р. відповів: «Не дивно, що Макаров збирався їхати розладновувати весілля Шевченка, адже ж він жениться на Ликері, тій самій товстій Ликері, яка подавала нам вечеряти у Варвари Як[івни Карташевської] і яка виходить за Шевченка, щоб подражнити покоївок — дівчат Карташевських. Що за нісенітниця!» (Там же, с. 497). У своїй примітці до цитованого листа Тургенєва від 31 серпня 1860 р. П. Анненков уточнив: «При моєму від’їзді з Аахёна М. Я. Макаров ще лишався там, оскільки весілля Шевченка з покоївкою графині К[арташевськ]ої разладналося саме собою через відмову нареченої» (Анненков П. В. Литературные воспоминания, с. 453).

...незважаючи на цю заборону, намалював два-три ескізи... — Образотворча спадщина Шевченка періоду засланяя налічує кілька сотень творів.

...уявляв, що відкрив щось нове... — Опанувавши загальнопоширені тоді прийоми офорта, Шевченко розвивав їх по-своєму і збагатив техніку гравірувального мистецтва. Його творчість справила позитивний вплив на дальший розвиток гравірування в Росії та на Україні. /506/










Я. П. Полонський

СПОГАДИ ПРО ШЕВЧЕНКА


Вперше надруковано в кн.: Т. Г. Шевченко. Кобзар з додатком споминок про Шевченка писателів Тургенєва і Полонського. Прага, 1876, с. IX — XIV. У Росії вперше надруковано в газ. «Киевский телеграф», 1876, 14 квітня, № 44 Подається за першодруком.

Полонський Яків Петрович (1818 — 1898) — російський поет; познайомився з Шевченком 1858 р. і зустрічався з ним у Петербурзі, разом брав участь у літературних читаннях.

...з тодішнім президентом Академії мистецтв... — ф. Толстой був не президентом, а віце-президентом Академії мистецтв; очолювала її дочка Миколи I, велика княгиня Марія Миколаївна.

«Светоч» — ліберальний журнал, який видавав у Петербурзі в 1860 — 1862 роках Д. Калиновський. Тут було вміщено рецензії на нове видання «Кобзаря» (1860, № 3, с. 55 — 69) та «Кобзарь Тараса Шевченко в переводе русских поэтов» (1860, № 8, с. 38 — 42).

...я навіть уявити б не міг його закоханим у яку-небудь світську панночку. — Можлива ремінісценція Шевченкового листа до В. Шевченка від 7 груддя 1859 р. (т. 6, с. 242), вперше опублікованого — з деякими пом’якшеннями — в журн. «Основа», 1862, № 6, c. 3 — 10, звідки він міг бути відомий Я. Полонському.

...подаровані мені відбитки... — Один з них: шевченківська копія з офорта «Автопортрет Рембраидта з шаблею» (т. X, № 104).

Ровинський Дмитре Олександрович (1824 — 1895) — російський історик гравюри і колекціонер, почесний член Академії мистецтв з 1870 p., автор праці «Подробный словарь русских граверов XVI — XIX в.» (СПб., 1895), в якій описано всі офорти Шевченка.













М. Й. Микешин

СПОГАДИ ПРО ШЕВЧЕНКА


Вперше надруковано в кн.: Т. Г. Шевченко. Кобзар з додатком споминок про Шевченка Костомарова і Микешина. Прага, 1876, с. XIII — XXIII, у вигляді листа до упорядника цього видання. У Росії вперше надруковано в журн. «Пчела», 1876, № 16, с. 1 — 3. Подається за першодруком.

Микешин Михайло Йосипович (1835 — 1896) — російський скульптор і графік. Познайомився з Шевченком 1858 р. в Петербурзі, часто зустрічався з ним, ілюстрував «Кобзар», створив скульптурні портрети Шевченка. Багато зробив для увічнення пам’яті Шевченка: опублікував кілька матеріалів про нього в журн. «Пчела», домігся створення Товариства імені Шевченка для допомоги петербурзьким студентам — вихідцям з України.

...робив з Олдріджаметодом травлення портрет... — Цей офорт Шевченка нині не відомий.

...оригінал того портрета Тараса Григоровича, який я намалював для «Кобзаря»... — один з небагатьох прижиттєвих портретів Шевченка, зроблений з натури.

...роботами для пам’ятника тисячоліття Росії... — Цей пам’ятник, над скульптурами для якого працював Микешин, був відкритий 1862 р. в Новго-/507/роді. Після смерті Шевченка Микешин додав до списку визначних людей, які мали бути зображені на пам’ятнику, Гоголя й Шевченка, проте цар Олександр II не дав на це згоди.

Помяловський Микола Герасимович (1835 — 1863) — російський письменник, близький до революційно-демократичного табору. Брав участь у роботі недільних шкіл, у своїх творах викривав систему церковної освіти, зображував нового героя — різночинця.

...хотів подерти... портрет своєї невірної «люби»... — портрет Ликери Полусмакової (т. X, № 55), нині зберігається в ДМШ.

...видати що-небудь з його віршами й моїми малюнками... — За життя Шевченка цей задум здійснити не вдалося. Згодом М. Микешин ілюстрував поему «Гайдамаки» (1866) та виконав малюнки для видання: Иллюстрированный «Кобзарь» Т. Г. Шевченко. Иллюстрировал М. И. Микешин. С малороссийским и русским текстом. Издание П. И. Бабкина, вып. І — III. СПб., 1896.

...сцени казарменого життя... — див. прим, до спогадів Б. Суханова-Подколзіна.


























Акакій Церетелі

МОЇ СПОГАДИ ПРО ШЕВЧЕНКА


Вперше надруковано в газ. «Закавказье» (Тифліс), 1911, 26 лютого, № 45, у зв’язку з відзначенням 50-х роковин смерті Шевченка. Подається за виданням: Церетели Акакий. Полное собрание сочинений в пятнадцати томах, т. XV. Тбилиси, Сабчота Сакартвело, 1963, с. 553 — 556.

Церетелі Акакій Ростомович (1840 — 1915) — грузинський поет і громадський діяч, один з основоположників нової грузинської літератури. Познайомився з Шевченком у Петербурзі, навчаючись в університеті. Згодом згадував його в своїх усних і друкованих виступах.

Хонелі Мосе — грузинський письменник XII ст., якому приписується авторство героїчного роману «Аміран-Дареджаніані».

Руставелі Шота — грузинський поет XII ст., автор славетної поеми «Витязь у тигровій шкурі».

Шавтелі Іоане — грузинський поет кінця XII — початку XIII ст., автор церковно-панегіричних творів і одичної поеми «Абдул-Мессія».

Чахрухадзе — грузинський поет XII ст., автор од і панегіричних віршів на честь цариці Тамари «Тамаріані».

Георгій V Блискучий (пом. 1346 р.) — грузинський цар з 1314 р. За його правління складено юридичні кодекси «Закони горців» та «Розпорядок царського двора».

Вартанг VI (1675 — 1737) — намісник і цар Картлі в 1703 — 1724 роках, грузинський політичний діяч, учений і письменник. Під його керівництвом у 1705 — 1708 роках укладено кодекс законів, виданий у Петербурзі 1828 р. російською, 1846 p. — грузинською мовами.

В цей час він уже поїхав на Україну... — Пишучи свої спогади через півсторіччя після зустрічі з Шевченком, мемуарист припустився хронологічної неточності: насправді його зустріч із Шевченком відбулася 1860 p., після поїздки Шевченка на Україну.

...я вперше зрозумів з його слів, як треба любити батьківщину... — Це визнання А. Церетелі дослівно повторив також у своїй промові з нагоди 100-ї річ-/508/ниці від дня народження Шевченка: «...я знав його особисто й від нього навчився любові до батьківщини. Таких людей породжує тільки велика нація, але вони, крім своєї нації, належать також іншим...» (Церетели Акакий. Полное собрание сочинений в пятнадцати томах, т. XV, с. 564).











Данило Мордовець

З МИНУЛОГО ТА ПЕРЕЖИТОГО


Вперше надруковано в журн. «Літературно-науковий вісник», 1902, № 6, с. 243 — 252, під заголовком «З минулого та пережитого (Про батька Тараса та ще про дещо. Спомини Данила Мордовця)». Подається за першодруком.

Данило Мордовець — псевдонім українського та російського письменника, історика, ліберально-буржуазного діяча Мордовцева Данила Лукича (1830 — 1905). Познайомився з Шевченком 1859 р. в Петербурзі, виступив з рецензією на «Кобзар» 1860 р. Згодом полемізував зі спробами П. Куліша знецінити історичні твори Шевченка, брав участь у вшануванні пам’яті поета. Його спогади про Шевченка призначалися для видання: «Літературний збірник на спомин Олександра Кониського (1836 — 1900)». К., 1903, але не були пропущені цензурою.

...козакував у неволі... Костомаров... — Після розгрому Кирило-Мефодіївського товариства М. Костомаров 1848 р. був висланий до Саратова, де перебував до 1859 р. Тут він познайомився з М. Чернишевським.

...закликано до Петербурга на кафедру історії... — М. Костомаров був запрошений на посаду професора Петербурзького університету навесні 1859 p., його перша лекція відбулася в листопаді.

Герцен голосно дзвонив у свій говіркий дзвін «Колокол»... — перша російська безцензурна газета, яку видавали О. Герцен і М. Огарьов. У Лондоні виходила з 1857 по 1865 p., опублікувала ряд матеріалів про Шевченка.

...усіх неправедних крутогорян з крутогорянками. — Мається на увазі цикл сатиричних нарисів М. Салтикова-Щедріна «Помпадуры и помпадурши». Згадуючи про нього в зв’язку з подіями кінця 50-х років, мемуарист припускається анахронізму, оскільки цей цикл написано дещо пізніше — протягом 1863 — 1874 років.

...«великими реформами царя-освободителя». — Оцінюючи описувані ним події (зокрема реформи Олександра II) з ліберально-поміркованих позицій, Д. Мордовцев користується термінологією, загальнопоширеною в тодішній пресі.

Оселився я тоді у «Балалаївці»... — Йдеться про відомий тоді в Петербурзі трактир і готель Валабіна (нині вул. Садова, 18). Протягом року (з травня 1859 р.) тут жив М. Костомаров, готуючись до лекцій в університеті.

...засадовили у ту високу та гостру «швайку», що за Невою... — Йдеться про Петропавловську фортецю. Приписуючи Шевченкові ці слова, мемуарист припускається неточності: насправді заарештованих членів Кирило-Мефодіївського товариста було ув’язнено в казематах III відділу, який містився біля Ланцюгового мосту (нині набережна Фонтанки, 16).

Горбунов Іван Федорович (1831 — 1896) — російський письменник і актор, автор і виконавець гумористичних оповідань з життя петербурзької бідноти.

Кожанчиков Дмитро Юхимович (1819 — 1877) — російський книгар і видавець. Підтримував зв’язки з діячами революційно-визвольного руху в Росії /509/ та за кордоном, брав участь у багатьох заходах прогресивної громадськості, зокрема в організації публічних читань і вистав. Збирався видати в 1859 р. твори Шевченка, писав поетові в цій справі («Листи до Т. Г. Шевченка», с. 161 — 162). У 1867 р. випустив найповніший на той час «Кобзар».

У ті часи «Балалаївка» була якоюсь-то літературною корчмою. — Йдеться про зустрічі літераторів і вчених у готелі Балабіна.

...Бутаков привозив свій альбом... — В альбомах подружжя Бутакових часів Аральської експедиції були малюнки Шевченка, а також акварельні та офортні копії з них, зроблені дружиною капітана Бутакова. Після її смерті альбоми перейшли до її прийомної дочки, художниці Т. 3. Глазенап, яка згодом передала дванадцять малюнків Шевченка в ДМШ (див.: Мацапура М. Альбом Бутакова. — «Україна», 1961, № 15, с. 14 — 15).

Полонський Леонід Олександрович (1833 — 1913) — російський критик.

Я писав тоді монографію... — Праця Д. Мордовцева «Обличительная литература в первых русских журналах и стеснение гласности» була опублікована в журн. «Русское слово» (1860, № 2, с. 307 — 376; № 3, с. 321 — 377), що виходив тоді за редакцією А. Хмельницького — хитрого ділка, який відзначався суто комерційним підходом до публікацій у журналі; в липні 1860 р. редактором «Русского слова» став Г. Благосвєтлов.

...Добролюбов працював над сатиричеською літературою за часів Катерини II... — Йдеться про працю М. Добролюбова «Русская сатира в век Екатерины», опубліковану в журн. «Современник» (1859, кн. 10, с. 257 — 356).

...Жемчужников та отой граф Олексій Толстой... — учасники групи поетів, що виступали під колективним псевдонімом — Козьма Прутков. З братами Володимиром, Олександром та Олексієм Жемчужниковими Шевченко познайомився 17 квітня 1857 р. в Петербурзі (т. 5, с. 172). У листі до П. Ковалевського від 20 лютого 1861 р. В. Жемчужников просив поклопотатися через Літературний фонд про перевезення хворого Шевченка до лікарні («Летописи Гослитмузея. Письма к А. В. Дружинину». М., 1948, с. 154). Толстой Олексій Костянтинович (1817 — 1875) — російський письменник, родич оренбурзького генерал-губернатора В. Перовського. Клопотався про полегшення умов заслання Шевченка та звільнення його від військової служби.


















М. К. Вороний

ЗГАДКА ПРО Т. ШЕВЧЕНКА


Вперше надруковано в журн. «Зоря», 1894, № 5, с. 110, з датою: 1 лютого 1894 р. Записано М. Вороним зі слів Є. Черепахіна. Подається за першодруком.

Вороний Микола Кіндратович (1871 — 1942) — український поет і театровнавець, один із представників українського модернізму, автор кількох статей про Шевченка.

Черепахіп Єлисей Григорович (нар. 1841 р.) — російський художник, навчався в Академії мистецтв у 1861 — 1865 роках. Познайомився з Шевченком 1859 р. і відвідував його майстерню. /510/













Б. Г. Суханов-Подколзін

ЩО ПРИГАДАЛОСЯ ПРО ТАРАСА ГРИГОРОВИЧА ШЕВЧЕНКА


Вперше надруковано в журн. «Киевская старина», 1885, кн. 2, с. 229 — 240, під заголовком «Воспоминание о Шевченко его случайного ученика», з позначкою наприкінці: «Село Казинка, 10 января 1885 года». В архіві М. Чалого вберігся автограф спогадів Б. Суханова-Подколзіна, озаглавлений «Что вспомнилось о Тарасе Григорьевиче Шевченко по прочтении книги М. К. Чалого», з датою: «Январь 84 г.» (ІЛ, ф. 92, № 361). Між текстом цього рукопису та публікацією в «Киевской старине» в численні різночитання. Подається за автографом.

Суханов-Подколзін Борис Гаврилович (1847 — 1904) — полковник. Хлопчиком (1858 — 1860) брав у Шевченка уроки малювання. Свої спогади написав у 1884 — 1885 роках, ознайомившись із книгою М. Чалого «Жизнь и произведения Тараса Шевченко».

Збереглося також кілька листів Б. Суханова-Подколзіяа до О. Кониського, написаних протягом 1895 — 1898 років (ІЛ, ф. 77, № 127, арк. 90 — 231). У листі від 22 липня 1895 p., відповідаючи на прохання О. Кониського доповнити свої спогади, опубліковані в «Киевской старине», Б. Суханов-Подколзін зазначав; «Мої спогади про Т. Г. наробили мені свого часу чимало неприємностей. До друку вони потрапили незалежно від мене й навіть усупереч моєму бажанню... Я їх прочитаю й, відповідно до Ваших запитань по пунктах, доповню, чим буду багатий... Буду пригадувати епізод мого дитинства, не мудруючи лукаво... згадуватиму про добру, чудову людину, від якої бачив саму тільки любов і привітну ласкавість» (ІЛ, ф. 77, № 127, арк. 90).

Покійна моя матінка... — Суханова Наталя Борисівна, поміщиця в Воронежчини. Шевченко познайомився з нею (через родину Толстих) у Петербурзі 1858 p., бував у неї на вечорах, які відвідували письменники й художники, продав і подарував їй кілька своїх малюнків. (Згодом їхні взаємини зіпсувалися через відмову Н. Суханової повернути авторові один із них). Збереглася записка Шевченка до Н. Суханової (т. 6, с. 230) та її записка до Шевченка («Листи до Т. Г. Шевченка», с. 212).

...продекламував кілька віршів цього поета... — Як видно з дальших подробиць, серед них була й ще не друкована тоді поема «Сон».

...у дворецького Пивоваренка було старе видання «Кобзаря»... — Йдеться про перше видання 1840 р. з фронтиспісом В. Штернберга. Це свідчення доводить велику популярність творів Шевченка в найширших читацьких колах.

...натрапити в книжці М. К. Чалого на опис дорогої для мене за спогадами майстерні... — Мається на увазі процитований М. Чалим уривок зі спогадів М. Микешина (Чалый М. К. Жизнь и произведения Тараса Шевченко, с. 132),

...пан Марін... — генерал-лейтенант Марін Аполлон Никифорович (1790 — 1873), петербурзький колекціонер.

...відомого мазепинського Кочубея... — генеральний суддя Лівобережної України Кочубей Василь Леонтійович (1640 — 1708), страчений гетьманом І. Мазепою за спробу попередити царя Петра I про підготовлювану Мазепою зраду. Його портрет (олія) Шевченко виконав навесні 1859 р. (т. X, № 35). Нині зберігається в ДМШ. Відома також ілюстрація Шевченка до поеми Пушкіна «Полтава», де зображено дочку й дружину В. Кочубея (т. VII, кн. 1, № 22).

...одного з його нащадків — князя Кочубея Петра Аркадійовича. /511/

...старого турка... поряд з дуже негарною одаліскою. — Така сепія Шевченка нині не відома; зберігся малюнок олівцем на цей сюжет (т. X, № 103).

На другому малюнку були зображені дніпрові русалки — сепія «Русалки» (т. X, № 37), виконана Шевченком як ескіз картини «Як русалки місяць ловлять» для розписів у будинку П. Кочубея. Як доведено Г. П. Паламарчук (див.: «Україна», 1961, № 9, с. 18), крім цього малюнка, Б. Суханов-Подколзін позував Шевченкові також для сепії «Хлопчик-натурщик» (т. X, № 58).

...одного разу сюжетом вірша був сон селяпки-матері... — В листі від 7 жовтня 1898 р. Б. Суханов-Подколзін сповіщав О. Кониського, що в нього зберігся вірш «Сон» («На панщині пшеницю жала»), свого часу вписаний Шевченком в альбом матері мемуариста (ІЛ, ф. 77, № 127, арк. 230).

...цілу послідовну серію малюнків... — Ідеться про серію «Притча про блудного сина».

...купчиків, які смажили яєчню на палаючих кредитних папірцях. — Малюнок Шевченка з таким сюжетом нині не відомий.

...портрет молодика із свічкою в руці... — Нині цей автопортрет Шевченка не відомий (див. т. VII, кн. 2, № 408). 1860 р. Шевченко виконав з нього офортну копію (т. X, № 60).

Старов Микола Дмитрович (1823 — 1877) — домашній учитель у родині Толстих. Захоплювався творчістю Шевченка, від імені прогресивної громадськості виголосив під час обіду на його честь 12 квітня 1858 р. промову, яку Шевченко вписав у свій щоденник (т. 5, с. 229 — 230).

...своє схиляння перед талантом славетного трагіка. — Про дружбу Шевченка з Олдріджем див. також у спогадах К. Юнге. За свідченням Б. Суханова-Подколзіна, Шевченко подарував йому фотознімок з намальованого ним портрета Олдріджа (ІЛ, ф. 77, 127, арк. 232).

...малюнок тушшю, що зображував його самого... — сепія «Казарма» (т. X, № 70), подарована Шевченком Н. Сухановій. На прохання Б. Суханова-Подколзіна наприкінці 1895 р. віденський фотографічний заклад Р. Паульсена дуже вдало перезняв малюнок «Казарма» й виготовив з нього тисячу гектогравюр. У січні 1896 р. Б. Суханов-Подколзін надіслав їх О. Кониському з проханням використати прибуток на увічиення пам’яті Шевченка (ф. 77, № 127, арк. 91, 110). Ця фотогравюра протягом довгого часу була єдиною копією малюнка, оскільки фотографія з нього, знята ще за життя Шевченка й згодом передана до музею В. Тарновського, не збереглася. Лише недавно оригінал малюнка виявлено в одній із приватних колекцій.

Можливо, в Н. Суханової були також інші малюнки Шевченка часів заслання. За свідченнями О. Благовєщенського та М. Микешина, Шевченко продав їй чотири сепії, що зображували казармені сцени в Новопетровському укріпленні.

...малюючи наші портрети... — Буваючи в домі Н. Суханової, Шевченко виконав і подарував їй з нагоди якогось свята портрети синів Бориса (т. X, № 27) і Гаврила. Крім цього портрета, Шевченко намалював Б. Суханова-Подколзіна в лежачому положенні (т. X, № 36) — очевидно, це один з етюдів до картини «Русалки», для якої він позував.

Портрет мого молодшого брата... — Суханова-Подколзіна Гаврила Гавриловича (1850 — 1900), згодом генерал-майора, почесного мирового судді по Старобільському повіту, Харківської губернії. Нині цей портрет не відомий.

Велика сепія. Сюжет: дві малоросіянки, що стоять з коромислами під вер-/512/вами... — Нині цю сепію виявлено в одній із приватних колекцій. Збереглися офорти та ескізи олівцем і тушшю на цей сюжет (т. X, № 28, 100, 69, 99).

...матір, що стоїть на колінах і молиться перед колискою сплячої дитини — сепія «Молитва матері» (т. IX, № 31). Оригінал нині не відомий, збереглася репродукція, зроблена за фотографією, яку було знято за життя Шевченка й згодом передано до музею В. Тарновського.


















М. Д. Новицький

ДО БІОГРАФІЇ Т. Г. ШЕВЧЕНКА


Вперше надруковано в журн. «Киевская старина», 1889, кн. 3, с. 730 — 733 (за підписом Н. Д. Н.) та в газ. «Киевское слово», 1889, 10 березня, № 624 Українською мовою передруковано в журн. «Зоря», 1889, № 6 — 7, с. 106 — 107, В наступному номері «Киевской старины» (1889, кн. 4, с. 190 — 193) вміщено відгук О. Лашкевича на цю публікацію, в якому повідомлялося, чим скінчилися спроби звільнити Шевченкових родичів. Подається за першодруком.

Новицький Микола Дементійович — див. с. 462.

...переговори, розпочаті комітетом Товариства для допомоги нужденним літераторам і вченим... — Як видно з листа І. Тургенєва до О. Оболонського від 4 березня 1860 р. (див.: Тургенев И. С. Полное собрание сочинений и писем в двадцати восьми томах. Письма, т. IV, с. 46), Літературний фонд почав цю справу ще до того, як автобіографія Шевченка набула загального поширення. 19 березня 1860 р. комітет Літфонду звернувся до поміщика В. Фліорковського з офіційним листом, в якому просив повідомити прийнятні для нього умови звільнення родичів Шевченка від кріпосної залежності.

Ковалевський Єгор Петрович (1811 — 1868) — російський географ, дипломат і громадський діяч, перший голова комітету Товариства для допомоги нужденним літераторам і вченим. Шевченко був з ним особисто знайомий, дарував йому свої малярські твори (т. 6, с. 255 — 256).

Від’їзд мій з Петербурга... — У липні 1860 p. M. Новицький був призначений викладачем Єлисаветградського кавалерійського училища.

...коли я одержав вище наведений лист... — Того ж дня, яким датовано лист комітету (16 травня 1860 p.), M. Новицький сповістив про нього Шевченка («Листи до Т. Г. Шевченка», с. 183).

...особисто вручений мені... Олексієм Дмитровичем Галаховим... — Лист вручено М. Новицькому 17 травня 1860 р. Галахов Олексій Дмитрович (1807 — 1892) — російський літературознавець і письменник, познайомився з Шевченком у Петербурзі 20 квітня 1858 р. (т. 5, с. 231).

...свій портрет, зроблений ним самим. — Про який із численних автопортретів Шевченка ідеться, не встановлено.

...загалом він нею був незадоволений... — Про картину відомого російського художника Іванова Олександра Андрійовича (1806 — 1858) «З’явлення Христа народові» Шевченко чув скептичні відгуки ще під час навчання в Академії мистецтв. Свої сумніви щодо її художніх якостей він занотував у щоденнику (т. 5, с. 86 — 87), дізнавшись на засланні про її завершення. Побачивши картину в Петербурзі, Шевченко не змінив своєї негативної думки про неї.

«Облога Пскова» — картина К. Брюллова, створена протягом 1839 — 1843 років, коли Шевченко був його учнем в Академії мистецтв. /513/

Фліорковський... виявив цілковиту готовність дати волю рідним Шевченка — — Власник Кирилівки під тиском громадськості погодився звільнити родичів Шевченка від кріпосної залежності (без викупу), але відмовився наділити їх землею на будь-яких умовах. Полемізуючи з надрукованою в «Народном чтении» автобіографією Шевченка і намагаючись увести в оману громадську думку, він без згоди Літературного фонду опублікував адресований йому лист комітету від 19 березня 1860 р. та свою відповідь на нього в газ. «Киевский телеграф» (1860, 19 червня, № 45), звідки їх було передруковано і в інших виданнях. Тоді Шевченко звернувся до В. Фліорковського з листом від 27 липня 1860 р. (т. 6, С. 259 — 260), в якому наполягав, щоб поміщик продав його родичам земельні наділи.

Однак, всупереч порадам Шевченка, його брати погодилися на умови, поставлені поміщиком, і 10 липня 1860 р. підписали з ним відповідну угоду, що викликало негативну реакцію поета (т. 6, с. 269). Свого листа до В. Фліорковського від 27 липня 1860 р. та відповідь останнього від 21 серпня 1860 р. (разом з угодою) Шевченко опублікував у журн. «Народное чтение» (1860, № 5, с. 170 — 175), маючи намір продовжити боротьбу за наділення родичів землею.

Після виходу маніфесту 19 лютого 1861 р. про скасування кріпаччини В. Фліорковський, скориставшися згаданою вище угодою, знову відмовився наділяти родичів Шевченка землею бодай на загальних підставах і навіть намагався видворити їх з рідного села. Цікаві подробиці щодо цього повідомив у згаданій замітці О. Лашкевич, який у середині липня 1865 р. був у с. Кирилівці головою комісії по перевірці уставних грамот при мировому з’їзді Звенигородського повіту, Київської губернії. (Сам В. Фліорковський при цьому не побажав бути присутнім; виїхавши до іншого свого маєтку в Черкаський повіт, він видав доручення на ведення справ своїй дружині, яка хоч і жила в Кирилівці, але передовірила все своїм конторникам).

«Перейшовши, — свідчить О. Лашкевич, — до визначення складу селянської громади, яка має право на викуп інвентарних наділів, ми вислухали заяви уповноважених від селян і сім’ї Тараса Григоровича про права останньої на наділ. По розгляді представлених документів виявилося, що п. Фліорковський видав відпускну Шевченкам у самому кінці 1860 p., відклавши виконання всіх формальностей по її затвердженню в довгий ящик і не видаючи її на руки звільненим. В перших числах березня 1861 р. був, як відомо, оголошений маніфест 19 лютого 1861 p., і п. Фліорковський поспішив тоді владнати всі формальності й видав їм на руки відпускну. Звільнені Шевченки відмовлялися її прийняти, заявляючи: «Нащо нам одним тая панська воля, та ще тоді, як люди діждались царської, — то звісно, воля, так воля з землею: як був цілий вік хліборобом, так і зоставайся ним, а ця панська — кидай землю, батьківщину, худобу та й тікай геть, геть із села, та й кажуть ще — записуйся в міщани, а які з нас ще будуть міщани...» П. Фліорковський на їхні заперечення не зважав, а вимагав, щоб вони звільнили на його користь землю й садиби, вийшли з громади й прописалися де-небудь.

Настав час укладання й затвердження уставних грамот, — при складанні грамоти на Кирилівку п. Фліорковський показав Шевченків як таких, що вибули по отриманні відпускної із складу сільської громади, а наділи, які лишалися вільними після їх вибуття, приналежними йому; в такому вигляді грамота тоді була затверджена селянськими інстанціями, що діяли до указу від 30 липня 1863 р. Насправді Шевченки з громади не вибули й продовжували, /514/ незважаючи на наполягання п. Фліорковського (втім, помітно послаблені після подій 1863 p.), володіти як своїми садибами, так і наділами. Заявляючи про все це відділові по перевірці, і уповноважені від селян, і сім’я Шевченків просили звільнити останніх від такого вияву «панської волі», а надати їм право нарівні з усіма іншими селянами скористатися з «царської волі». Права ж Шевченків на включення їх разом з їхніми садибами й наділами в уставну грамоту, після всього вищевикладеного, були настільки доказовими, що ми тоді ж і включили їх до числа осіб, на яких поширювався обов’язковий викуп, — проти чого, наскільки нам відомо, п. Фліорковський і не заперечував.

Лишається, однак, після всього цього питання, за що дякував Літературний фонд п. Фліорковському: внесені ним за особисту волю сім’ї Тараса Григоровича гроші пішли на виплату його ж боргу кредитним установам; особисту волю він намагався надати їм без землі, всупереч височайше дарованій тоді ж волі селянам з правом викупу їхніх земель, і тільки перевірка затверджених і введених у дію грамот повернула їм і землю, і ті права, яких ніхто не наважувався відібрати в їхніх односельців» (див.: А. С. Л. К заметке Н. Д. Н. «К биографии Т. Г. Шевченко». — «Киевская старина», 1889, кн. 4, с. 190 — 193).

...про все те було тоді ж мною написано... поетові. — Лист М. Новицького до Шевченка від 7 вересня 1860 p., в якому поміщика Фліорковського названо «наймоднішою бестією» («Листи до Т. Г. Шевченка», с. 193).

...узяв навіть на себе сплату 900 крб. банківського за них боргу... — Як засвідчено ще О. Лашкевичем, ішлося не про борг Шевченкових родичів, а про ту частину банківської заборгованості по маєтку (тобто боргу самого Фліорковського), яка пропорційно «припадала» на ці 11 душ його кріпаків.














Ф. І. Камінський

ЩЕ ОДНА ДРІБОЧКА НА МОГИЛУ ШЕВЧЕНКА


Вперше надруковано в журн. «Киевская старина», 1885, кн. 3, с. 519 — 530. Крім записаної Ф. Камінським розповіді Ф. Дейкуна-Мочаненка про «Кобзар» 1860 р. з друкованими вставками на місці цензурних купюр, у статті опубліковано також вірш «До сестри» (як нібито Шевченків — насправді він написаний О. Псьол), лист Шевченка до І. Мокрицького від 24 лютого 1861 р. (т. 6, с. 281) та посвідчення, видане Шевченкові 7 квітня 1860 р. на право проживання в Петербурзі. Подається за першодруком.

Камінський Федір Іванович (пом. 1891 р.) — учитель Лубенської гімназії.

Кілька листів Т. Г. Шевченка до М. О. Максимовича... — Йдеться про статтю «К биографии Т. Г. Шевченко» («Киевская старина», 1885, кн. 2, с. 333 — 338). Адресата опублікованих тут листів Шевченка мемуарист визначив неточно. Насправді лист від 10 лютого 1858 р. адресовано М; С. Щепкіну (т. 6, с. 200 — 203), листи від 22 листопада 1858 p., 25 березня 1859 p., 10 травня 1859 р. адресовано М. В. Максимович (т. 6, с. 224 — 225, 228 — 231).

Дейкун-Мочаненко (Мовчаненко) Феодосій Іванович (пом. 1913 р.) — поміщик з Полтавщини. Наприкінці 50-х — на початку 60-х років був членом петербурзької громади, зуетрічався з Шевченком. Подарований ним Лубенській гімназії примірник «Кобзаря» 1860 р. з вклеєними цензурними купюрами нині зберігається в ІЛ (ф. 1, № 534).

Каменецький Данило Семенович (1830 — 1881) — український фольклорист, /515/ етнограф і видавець. Познайомився з Шевченком у квітні 1858 р. в Петербурзі, брав діяльну участь у підготовці видання його творів, зберіг багато автографів Шевченка, склав опис його бібліотеки.











Г. М. Честахівський

ІЗ СПОГАДІВ ПРО Т. Г. ШЕВЧЕНКА


Вперше надруковано в журн. «Киевская старина», 1895, кн. 2, с. 142 — 144. Частково передруковано в газ. «Одесские новости», 1895, 16 лютого, № 3209. Подається за першодруком.

Честахівський Григорій Миколайович — див. с. 416.

Соколов (Соколенко) Петро Максимович (1827 — 1887) — український художник, колишній кріпак. Зустрічався з Шевченком у Петербурзі, допомагав йому переписувати «Букварь южнорусский», зобразив Шевченка на кількох малюнках. Брав участь у похороні поета. Шевченко подарував йому «Кобзар» 1860 р. з дарчим написом.

...свою сестру Одарочку... — Соколова (Соколенко) Одарка Максимівна, кріпачка князя Голіцина, народилася в Славгороді. В 1858 р. позувала Шевченкові для малюнка «Дві дівчини»; збереглися його ескізи олівцем і тушшю (т. X, № 69, 99), малюнок сепією нині не відомий (т. X, № 157). За цим малюнком 1858 р. Шевченко вигравірував офорт (т. X, № 28,100).











З. Ф. Недоборовський

МОЇ СПОГАДИ


Вперше надруковано в журн. «Киевская старина», 1893, кн. 2, с. 189 — 202. Українською мовою передруковано в газ. «Діло», 1893, 5 липня, № 147. Подається за першодруком.

Недоборовський Зосим Федорович — чиновник митниці Петербурзької комісаріатської комісії. Познайомився з Шевченком у Петербурзі наприкінці його життя через С. Гулака-Артемовського, брав участь в описі поетового

майна.

Як давно був знайомий Семен Степанович з Т. Г. Шевченком... — С. Гулак-Артемовський познайомився з Шевченком у Петербурзі восени 1838 р.

...на батьківщину... своєї дружини... — С. Гулак-Артемовський був одружений з піаністкою та арфісткою Олександрою Іванівною Івановою, дочкою декоратора московських театрів. Шевченко познайомився з нею в Петербурзі, згадував її в своїх листах.

...майже всі стіни якої списані олівцем. — Про звичку Шевченка робити записи на стінах див. також у спогадах Л. Жемчужникова.

...посписували зі стін, що вважали за потрібне... — Нині ці записи не відомі.

...потім узялися описувати. — Опис речей, що лишилися після смерті Шевченка, див. у кн.: «Т. Г. Шевченко. Документи та матеріали до біографії», с. 546 — 549. Докладний перелік їх опублікований також у спогадах О. Благовєщенського. /516/












О. Я. Кониський

СПОГАДИ Ф. І. ЧЕРНЕНКА ПРО ЗУСТРІЧІ З Т. Г. ШЕВЧЕНКОМ У ПЕТЕРБУРЗІ


Вперше надруковано у кн.: О. Кониський. Тарас Шевченко-Грушівський, хроніка його життя, т. 2. Львів, 1901, с. 327 — 373. Записані О. Кониським спогади Ф. Черненка включено (в кількох місцях) у виклад біографії Шевченка останніх місяців життя. Подається за першодруком,

Кониський Олександр Якович (1836 — 1900) — український письменник і громадський діяч ліберально-буржуазного напряму, один із перших біографів Шевченка. На характеристиці світогляду Шевченка позначилися ліберально-культурницькі, а іноді й буржуазно-націоналістичні позиції Кониського.

Черненко Федір Іванович (1818 — 1876) — підпоручик, гарнізонний інженер-архітектор, активний діяч української громади в Петербурзі. Шевченко познайомився з ним у 40-х роках, часто зустрічався після заслання, подарував йому відбиток свого офорта за картиною Мурільйо «Свята родина» (т. X, № 29) з написаним на звороті автографом вірша «Сон» («На панщині пшеницю жала»), присвятив вірш «Ой по горі роман цвіте» (т. 2, с. 345). Ф. Черненко допоміг скласти проект будинку, який поет мав намір спорудити на Україні (див. т. X, № 49 — 50, 113 — 118), брав участь в організації похорону Шевченка. Йому було передано на збереження бібліотеку Шевченка.

...громада вбиралася щотижня у Черненка. — Він жив тоді на Спаській вулиці (нині вул. Рилєєва, 26). Ядром громади була редакція та авторський актив журналу «Оснева». Шевченко, який очолив у ній ліве, радикальне крило, вів гострі дискусії з буржуазними лібералами, зокрема з Костомаровим.

Василиха Білозерська — письменниця Н. О. Білозерська, дружина В. Білозерського. Написала спогади про М. Костомарова («Русская старина», 1886, кн. 3, с. 609 — 636; кн. 6, с. 615 — 654), де є згадки і про Шевченка.

Черненко відав причину журби... — Йдеться про розрив стосунків з Ликерою Полусмаковою, який поет боляче переживав.

...про свої надії переїхати навесні зовсім на Україну... — Шевченкові не був відомий секретний лист київського генерал-губернатора до III відділу про небажаність його переселення на батьківщину («Т. Г. Шевченко. Документи та матеріали до біографії», с. 513 — 514).

...принесли Тарасові лист з пошти — лист Ф. Ткаченка від 16 серпня 1860 р. Відомі чотири листи Шевченка до Ф. Ткаченка (т. 6, с. 257 — 278) і дві відповіді останнього («Листи до Т. Г. Шевченка», с. 189 — 190, 206 — 207).

...знайшов йому молоду, доню одного їх знайомого, Витавського — полтавського чиновника Р. П. Витавського. Познайомився з Шевченком у Петербурзі 1860 p., опублікував кілька байок в «Основі» (1861, кн. 1, с. 99; кн. 4, с. 62; кн. 7, с. 118 — 119). Як відомо з наступного листа Ф. Ткаченка від 6 грудня 1860 p., дочка Витавського була вже просватана.

...провідала його кума... — Тарновська Надія Василівна (пом. 1891 p.), сестра Шевченкових знайомих В. та Я. Тарновських, поміщиків з Чернігівщини, /517/

















Л. М. Жемчужников

СПОГАД ПРО ТАРАСА ГРИГОРОВИЧА ШЕВЧЕНКА, ЙОГО СМЕРТЬ І ПОХОРОН


Вперше надруковано в журн. «Основа», 1861, № 3, с. 1 — 21. Подається за виданням: Жемчужников Л. М. Мои воспоминания из прошлого. Л., Искусство, 1971, с. 338 — 351, де вміщено в ширшому варіанті.

Жемчужников Лев Михайлович (1828 — 1912) — російський художник, творчість якого була тісно пов’язана з Україною. Відвідуючи місця, в багатьох із яких бував і Шевченко, Л. Жемчужников збирав український фольклор, захопився поезією Шевченка, за мотивами якої створив картину «Кобзар на шляху» (1854) та офорт «Покинута» (1860). Особисто познайомився з Шевченком 1860 р. в Петербурзі, брав участь у його похороні, зберіг і передав музеям кілька його малярських і літературних творів. Був активним співробітником журналу «Основа», підготував до друку першу публікацію Шевченкового щоденника із своєю супровідною статтею, опублікував спогади про поета. В 1861 — 1862 роках випустив (як додаток до «Основи») альбом офортів, слідом за Шевченковим виданням названий «Живописная Украина».

Шевченко, ще до повернення в Петербург, дізнавшись про захоплення Л. Жемчужникова українським фольклором, згадував його в щоденнику і листах. Згодом зустрічався з ним у Петербурзі, намалював його портрет (нині не відомий), подарував кілька своїх малюнків.

Приїхав я з Парижа в Петербург восени 1860 року... — Протягом 1858 — 1860 років Л. Жемчужников перебував за кордоном.

...багатий костромський поміщик М. І. Катенін... — інженер-капітан у відставці Катенін Микола Іванович. Дав кошти на видання журналу «Основа». Шевченко надіслав йому «Кобзар» 1860 р. з дарчим написом, за що М. Катенін дякував у листі від 23 березня 1860 р. («Листи до Т. Г. Шевченка», с. 178 — 179). Його небога Н. Білозерська згодом редагувала спогади Л. Жемчужникова для окремого видання.

...до незначної, колись зробленої йому послуги... — Можливо, йдеться про те, що в грудні 1857 р. Л. Жемчужников передав через М. Лазаревського 175 крб., зібраних серед петербурзьких знайомих для засланого Шевченка («Листи до Т. Г. Шевченка», с. 114).

...тим, хто не читав цього в березні місяці в «Основі» 1861 року. — Ідеться про першу публікацію спогадів Л. Жемчужникова («Основа», 1861, кн. 3, с. 1 — 21).

...з портрета, що був у нас в Парижі... — Портрет Шевченка за фотознімком (зробленим А. Деньєром у квітні 1859 p.), літографований на замовлення Л. Жемчужникова А. Мульєроном у Парижі. Шевченко скріпив одну з цих літографій своїм підписом і користувався нею, працюючи над своїм останнім офортним автопортретом. Широко використовувався також пізнішими художниками, зокрема І. Крамським — автором одного з найкращих живописних портретів Шевченка.

Дружина моя, така ж прихильниця творів Шевченка, як і я... — Жемчужникова Якилина (Ольга) Степанівна (1839 — 1909), колишня кріпачка графа С. де Бальмена (брата Якова де Бальмена, який ілюстрував «Кобзар»). Л. Жемчужников познайомився з нею 1855 р. в с. Линовиці на Полтавщині, де вона прислуговувала в маєтку де Бальменів. Оскільки поміщик не давав згоди на /518/їхнє одруження, відмовився від викупу й наказав скарати різками дівчину та її 63-річного батька, Л. Жемчужников змушений був викрасти свою наречену й під чужим паспортом вивіз її за кордон.

...у другому томі «Записок о Южной Руси»... — Йдеться про розділ «Сказки и сказочники» у виданій П. Кулішем праці «Записки о Южной Руси» (т. II, СПб., 1857, с. 3 — 103), в якому згадано про захоплення Л. Жемчужникова українським фольклором та використано деякі зроблені ним записи.

...у своєму листі до Куліша... — Шевченко згадує Л. Жемчужникова у листах до П. Куліша від 5 грудня 1857 р. та М. Лазаревського від 4 січня 1858 р. (т. 6, с. 184, 192).

Тіблен Микола Львоеич — прогресивний російський видавець і громадський діяч, на початку 60-х років підтримував зв’язки з М. Чернишевським, П. Лавровим, М. Костомаровим, П. Кулішем, Марком Вовчком та ін., видавав твори українських письменників.

Анненков Павло Васильович (1812 — 1887) — російський критик і громадський діяч. Був одним із засновників Літературного фонду, брав участь у заходах по звільненню рідних Шевченка з кріпаччини.

...серйозно й дуже схвально поставився до моєї «Покинутої». — Офорт Л. Жемчужникова за мотивами поеми Шевченка «Катерина» виконаний 1860 р.

...написав чудово укладений буквар. — Призначений для недільних шкіл «Букварь южнорусский» (СПб., 1861) був упорядкований Шевченком і виданий його коштом. Грунтувався на передових педагогічних засадах і включав багато матеріалу, почерпнутого з української народної творчості, а також кілька власних творів Шевченка (т. 6, с. 363 — 388).

Шевченко любив співати малоросійські пісні, співав зворушливо... — У попередніх розділах своїх мемуарів Л. Жемчужников зазначає: «Я, на жаль, чув його спів рідко, й уже тоді, коли життя розбило його і він постарів, — це було в 1860 році. Але й тоді, коли співав покалічений страдник, у кожній нотці відчувалася душа співця-художника, справжнього народного співця» (див.: Жемчужников Л. М. Мои воспоминания из прошлого, с. 162 — 163).

«Минулися мої сльози...» — цитата з поеми Шевченка «Сліпий» (т. 1, с. 288).

Читачі відомого листа Шевченка уявили собі тільки невелику частину його безпросвітного існування... — Йдеться про автобіографію Шевченка, опубліковану в журн. «Народное чтение» (1860, № 2) в пристосованому до цензурних вимог вигляді (виклад доведено лише до 1844 p.). Підготовлена Л. Жемчужниковим публікація Шевченкового щоденника вперше давала широкому колу читачів уявлення про умови солдатської служби поета.

...звинувачував його в невдячності... — Ідеться про оренбурзького генерал-губернатора В. Перовського, якого Шевченко називає в цитованому записі «бездушним сатрапом и наперсником царя».

«...пригрезилось, что я освобожден от крепостного состояния и воспитан на счет царя...» — цитата із запису в щоденнику Шевченка від 19 червня 1857 р. (т. 5, с. 23).

«Все так дружески прости...» — цитата із запису в щоденнику від 28 серпня 1857 р. З огляду на цензурні вимоги Л. Жемчужников змушений був випустити в цьому записі такі слова Шевченка: «отвратительное влияние десятилетнего уничижения. Теперь только я вполне чувствую, как глубоко во мне засела казарма со всеми ее унизительными подробностями» (т. 5, с. 110).

«Три ночи этот вольноотпущенный чудотворец...» — неточна цитата із за-/519/пису в щоденнику від 27 серпня 1857 р. (т. 5, с. 109). Останні слова з цензурних міркувань пом’якшено (в Шевченка: «до твоего свинцового уха, наш праведный, неумолимый, неублажимый боже»).

...не мав спокою цей вдовиний син. — Прагнучи підкреслити за допомогою цього народнопоетичного образу сирітство Шевченка, мемуарист припускається біографічної неточності: насправді поетова мати померла раніше від батька.

«Я не бачу щасливого...» — цитата з поеми Шевченка «Сліпий» (т. 1, с. 288). Наведені Жемчужниковим рядки були першодруком відповідного уривка поеми.

...хто вгадав про нього далеко, на батьківщині... — Йдеться про вітальну телеграму полтавської громади до дня народження Шевченка, одержану ним незадовго до смерті («Листи до Т. Г. Шевченка», с. 219).

«Заховаю змію люту...» — цитата з вірша Шевченка «Думи мої, думи мої, лихо мені з вами» (т. 1, с. 50).

...недалекий той час, коли в якому-небудь з українських міст поставлять пам’ятник Шевченкові... — Питання про спорудження пам’ятника Шевченкові неодноразово порушувалося в 90-х роках XIX ст. і на початку XX ст., напередодні шевченківських ювілеїв 1911 та 1914 років, однак внаслідок протидії офіційних інстанцій та реакційних громадських кіл так і не було розв’язане. В седнівському маєтку Лизогубів на честь перебування там Шевченка було встановлене 1903 р. невеличке бронзове погруддя його (знищене фашистськими загарбниками 1943 p.).

...поетові-страднику й людині, яка не мала «зерна неправди за собою». — Життєвий і творчий подвиг великого поета Л. Жемчужников схарактеризував також у вступній замітці до підготовленої ним публікації шевченківського щоденника. За його словами, цей величезної сили документ дає можливість «глянути ближче на цю просту, сильну, істинно художню натуру, на це глибоко сумне, але повчальне, геройськи витримане життя. Тільки з щоденника можна довідатися, скільки дитячої щирості й мужнього самоусвідомлення, скільки людяності й, сказати б, благосності було в чистому серці нашого Тараса. З щоденника й деяких його поетичних визнань стає зрозуміло — що дало йому сили витерпіти гірку свою долю: безмежна любов до народу, безконечне співчуття до всього стражденного в чудовому цьому світі, краса якого незмінно жила в ньому як художникові; от що захоплювало його до забуття про себе самого, про свою власну долю...


...[він] не просить,

Не плаче, не стогне!

Раз добром нагріте серце

Вік не прохолоне 1.


Він був добрий тією піднесеною добротою геніального розуму й серця, без якої для людини неможлива справжня велич» («Основа», 1861, № 5, с. 6. Підкреслення Л. Жемчужникова).

У своїх спогадах Л. Жемчужников засвідчив також, що Чернишевський особисто замовляв йому для «Современника» статтю про Шевченка в зв’язку з його смертю (але, маючи уже домовленість з «Основою», він не міг прийняти цієї пропозиції) і що згодом він зустрічався з Чернишевським у редакції «Основи» (Жемчужников Л. М. Мои воспоминания из прошлого, с. 354).



1 Л. Жемчужников цитує поему Шевченка «Сон», заборонену в той час у Росії, — Ред. /520/












О. М. Лазаревський

ОСТАННІЙ ДЕНЬ ЖИТТЯ Т. Г. ШЕВЧЕНКА


Вперше надруковано в газ. «Северная пчела», 1861, 28 лютого, № 48, і тоді ж видано окремою відбиткою. Подається за першодруком.

Барі Едуард Якович (1826 — 1893) — доктор медицини, петербурзький знайомий Шевченка. Лікував поета під час останньої хвороби й видав свідоцтво про його смерть.

...писав копію із свого портрета, що був на виставці... — Як встановив Л. Владич, на академічпій виставці 1860 р. експонувався автопортрет Шевченка, який був куплений великою княгинею Оленою Павлівною й протягом, довгого часу вважався втраченим. Вже за Радянської влади його придбав колекціонер М. Смирнов-Сокольський. Нині він зберігається в Державному музеї українського образотворчого мистецтва в Києві. О. Лазаревський, а за ним і пізніші мемуаристи й дослідники помиляються, вважаючи, що незадовго до смерті, для лотереї на користь видання букваря, Шевченко зробив копію з цього автопортрета. Насправді він намалював інший автопортрет (т. X, № 67), який був виграний у лотерею О. Рєзановим, подарований ним В. Лазаревському й нині зберігається в ДМІЇЇ (див.: Владич Л. Автопортрети Тараса Шевченка. К., Мистецтво, 1973, с. 27 — 31).

...почав портрет однієї дами... — нині не відомий.

...прочитали вітальну депешу з Харкова, від П. Трунова — діяча харківської громади Трунова Петра Логвиновича. Ця телеграма нині не відома.

Круневич Павло Адамович (1824 — 1871) — лікар, поляк за національністю; одночасно з Шевченком був на засланні в Оренбурзькому краї, але зустрівся з поетом лише в Петербурзі 1858 р. (т. 5, с. 224 — 226).

...одержав другу вітальну депешу, з Полтави... — Див. «Листи до Т. Г. Шевченка», с. 219.










М. С. Лесков

ОСТАННЯ ЗУСТРІЧ І ОСТАННЯ РОЗЛУКА З ШЕВЧЕНКОМ


Вперше надруковано в московській газ. «Русская речь», 1861, 9 березня, № 19 — 20. Подається за виданням: Лесков Н. С. Собрание сочинений в одиннадцати томах, т. 10. М., Гослитиздат, 1958, с. 7 — 12.

Лесков Микола Семенович (1831 — 1895) — російський письменник. З творчістю Шевченка познайомився 1848 р. в Орлі через засланого туди кириломефодіївця О. Марковича. Зустрічався з поетом після заслання в Петербурзі, брав участь у його похороні; згодом згадував про Шевченка у статтях «Официальное буффонство», «Вечная память на короткий срок», «Забыта ли Тарасова могила?» (див.: Лесков Н. С. Собрание сочинений в одиннадцати томах, т. 11. М., Гослитиздат, 1958, с. 23 — 33) та ін.

«В мяч не любил он играть никогда...» — Епіграф узято з вірша австрійського поета К. Бека «Слуга и служанка» в перекладі О. Плещеєва («Современник», 1861, кн. 1, с. 119 — 120).

...поділитися з читачами «Русской речи»... враженнями... — Газ. «Русская речь» виходила в Москві протягом 1861 — 1862 років, вміщувала огляди літературно-мистецького і громадсько-політичного життя в Росії та на Заході. На смерть Шевченка відгукнулася, крім статті М. Лєскова, коротким повідомленням (1861, 2 березня, № 18). /521/

З петербурзьких газет... уже відомо... — Йдеться про статтю О. Лазаревського «Последний день жизни Т. Г. Шевченко», вміщену в газ. «Северная пчела», 1861, 28 лютого, № 48, та некрологи в газ. «Русский инвалид», 1861,

2 березня, № 50, і «Северная пчела», 1861, 2 березня, № 50.

...його дуже засмутила звістка про хворобу художника І. В. Гудовського... — На час відвідин Шевченка М. Лєсковим І. Гудовський уже помер.

...укладеного ним малоросійського букваря... — «Букварь южнорусский. Составил Тарас Шевченко». СПб., 1861 (т. 6, с. 365 — 388).

...інша «малоросійська граматка» — укладена П. Кулішем «Граматка» (СПб., 1861), перейнята клерикальним духом.

Ничипоренко Андрій Іванович (1836 — 1863) — учасник революційно-визвольного руху, землеволець, кореспондент «Колокола». Зустрічався з Шевченком 1860 р. за дорученням О. Герцена. 1862 року заарештований за зв’язок з лондонською еміграцією, помер у Петропавловській фортеці.

...рік тому поет клопотався про видання псалмів, перекладених ним на малоросійську мову... — Написаний Шевченком 1845 р. цикл віршів «Давидові псалми» надруковано (з цензурними купюрами) в «Кобзарі» 1860 р. та окремим виданням (СПб., 1860). На їх публікацію Шевченкові довелося брати подвійний дозвіл: цензури світської та духовної (див.: «Т. Г. Шевченко. Документи та матеріали до біографії», с. 512, 520 — 524, 530 — 531).

Три художники... стояли ліворуч від труни й малювали... — Шевченка в труні змалювали художники В. Верещагін, М. Дмитрієв, П. Ейснер, Л. Жемчужников, М. Микешин, В. Рєзанов.

Усіх промов... було виголошено дев’ять... — На прхороні Шевченка в Петербурзі промовляли: П. Куліш, В. Білозерський, М. Костомаров, В. Хорошевський (польською мовою), Ф. Хартахай та М. Курочкін; присвячені Шевченку вірші прочитали О. Афанасьев-Чужбинський та П. Таволга-Мокрицький. Були також підготовлені, але внаслідок зіткнення з поліцією не виголошені промови П. Чубинського та «пермитянина Южакова». Всі ці промови опубліковано в журн. «Основа» (1861, № 3, с. 5 — 15) у тексті статті Л. Жемчужникова «Воспоминание о Шевченко; его смерть и погребение».

Ф. Хартахай у листі до В. Гнилосирова від 28 лютого 1861 р. сповістив деякі подробиці панахиди по Шевченку в церкві Академії мистецтв: «Се було 28 числа. У 10 часів почалась обідня, в 11 кончилась і началась панахида. Після панахиди завелись з попами: попи кажуть — треба закрить труну, громада притьмом кричить — не треба; Білозерський чуть було не добравсь до однії бороди, та якось-то обійшлось: піп сховавсь. А все-таки торгуються, щоб труну закрить; парубота дивиться, що поки вона не озьметься за діло, то попи гарчатимуть. Наплювавши у кулаччя, парубота гаркнула своїм властним голосом: «Не надо!» — і попи злякались, і всі у вівтар поховались. Утихомиривши народ у церкві, почали говорить річі до тіла... Усіх річей було сказано з п’ятнадцять. При виносі труни ні одна проста рука до неї не торкалась, її ніс наголо студент і літератор... Труни не спускали з рук до самого кладовища, до которого із академії буде верст з сім» («Т. Г. Шевченко в епістолярії Відділу рукописів ЦНБ АН УРСР», с. 33 — 34).

Багато хто дуже шкодував, що немає родини Толстих... — Ф. Толстой з дружиною й дітьми перебував у цей час за кордоном. Дізнавшись про смерть Шевченка, вони справили по ньому панахиду, /522/













C. M. Терпигорєв

ІЗ СПОГАДІВ


Вперше надруковано в журн. «Исторический вестник», 1896, № 4, с. 56 — 58, у VIII розділі статті «Воспоминания С. Н. Терпигорева». Подається за першодруком.

Терпигорєв Сергій Миколайович (1841 — 1895) - російський письменник, друкувався під псевдонімом — Сергей Атава. 1861 року, будучи студентом Петербурзького університету, брав участь у похороні Шевченка в Петербурзі.

Я не пам’ятаю ні місяця, ні числа... — Похорон Шевченка на Смоленському кладовищі в Петербурзі відбувся 28 лютого 1861 р.

...Панаєв і Некрасов... — І. Панаєв відгукнувся на смерть Шевченка в огляді «Петербургская жизнь. Заметки нового поэта», який він вів у журналі «Современник» (1861, кн. 3, с. 153-155). М. Некрасов напередодні похорону написав вірш «На смерть Шевченко» (опублікований у львівському журн. «Зоря», 1886, № 6, с. 87; в Росії вперше з’явився друком у журн. «Литературный вестник» 1904, № 8, с. 101-103).


















О. М. Лазаревський

ДОМОВИНА Т. Г. ШЕВЧЕНКА У КИЄВІ


Вперше надруковано в журн. «Киевская старина», 1894, кн. 2, с. 314 — 317, під заголовком «Гроб Т. Г. Шевченко в Киеве, у Христорождественской церкви (7 мая 1861 г.)» як пояснення до вміщеного в цьому номері фотографічного знімка родичів Шевченка біля його труни. Українською мовою передруковано в журн. «Зоря», 1894, № 5, с. 117. Подається за першодруком.















М. К. Чалий

ПОХОРОН Т. Г. ШЕВЧЕНКА НА УКРАЇНІ


Вперше надруковано в кн.: М. К. Чалый. Жизнь и произведения Тараса Шевченко (Свод материалов для его биографии). К., 1882, с. 187 — 197. Подається за першодруком.

...телеграму від п. Каменецького... — Див.: «Т. Г. Шевченко в епістолярії Відділу рукописів ЦНБ АН УРСР», с. 31, 33.

Після урочистої зустрічі труни Шевченка в Москві... — 28 квітня 1861 р. труну з тілом Шевченка було доставлено залізницею з Петербурга до Москви й перевезено з вокзалу в церкву Тихона на Арбаті, де відбулося прощання з покійним. З Москви до Києва домовину везли кіньми.

Із замітки Якушкіна. — Йдеться про статтю П. Якушкіна «Останки Т. Г. Шевченко в Орле» («Северная пчела», 1861, 29 травня, № 119).

...дроги досягли Києва й зупинилися в Микільській слобідці... — Вранці 6 травня 1861 р. домовину Шевченка доставлено у Бровари, звідки молодь хотіла перевезти її в університетську церкву, однак генерал-губернатор князь І. Васильчиков і митрополит Арсеній не допустили її до центру міста й дозволили поставити у найближчій до Дніпра церкві Різдва (поблизу Поштової площі), заборонивши виголошувати в ній промови; тому їх було виголошено по дорозі з лівого на правий берег Дніпра.

Тризна Роман Дмитрович (нар. 1816 р.) — чиновник-юрист, знайомий Шев-/523/ченка з 1846 р. Поширював на Чернігівщині твори і буквар Шевченка, писав до нього в цій справі («Листи до Т. Г. Шевченка», с. 217).

Стоянов Олександр Ілліч (нар. 1841 р.) — студент історико-філологічного факультету Київського університету з 1859 по 1863 р. Брав активну участь у діяльності недільних шкіл, опублікував рецензію на Шевченків «Буквар» («Воспитание», 1861, № 4, с. 187 — 195), підписав листа з подякою Шевченкові за надіслані для них книжки, виголосив промову над його труною в Києві. Наприкінці 70-х років був директором гімназії в м. Кутаїсі.

...М. К. Чалий виголосив... промову над труною. — Опублікована в газ. «Киевский телеграф», 1861, 14 травня, № 34, та окремою відбиткою; передрукована в газ. «Санкт-Петербургские ведомости», 1861, 30 травня, № 119.

...з намови поляка М[онастир]ського... — Йдеться про старшого засідателя канівської повітової поліції Монастирського Вяадислава Йосиповича.


















Г. М. Честахівський

ЕПІЗОД НА МОГИЛІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА


Вперше надруковано в журн. «Киевская старена», 1896, кн. 2, с. 230 — 241. Подається за першодруком.

Публікація супроводилася такою приміткою від редакції:

«В «Киевской старине» (1886, № 4) була надрукована стаття І. Білика «Тревога вад свежей могилой Т. Г. Шевченко», де автор на підставі документів розповів про ту дуту справу, яку зчинили були польські пани про нібито існуючу змову проти поміщиків; причому центральним пунктом змови була свіжа могила Т. Г. Шевченка. Героєм і главою змови було виставлено «селянина-музиканта Гриця»», що нібито снував якісь підступні плани щодо повторення «Тарасової ночі», тобто винищення євреїв і поляків.

Розслідування цієї справи як місцевими канівськими властями, так і губернськими — київськими тоді ж довело, що ніякої змови, звичайно, немає, а що цей «Гриць» — не хто інший, як службовець капітулу орденів, губернський секретар Григорій Миколайович Честахівський, який супроводив з Петербурга до Канева тіло Т. Г. Шевченка й залишився після похорону впорядковувати його могилу. Нагадуючи тепер нашим читачам цю цікаву статтю І. Білика, ми вважаємо доречним у нинішньому лютневому номері, де щорічно присвячується кілька сторінок пам’яті Т. Г. Шевченка, надрукувати «записку», яка збереглася серед паперів нещодавно померлого Г. М. Честахівського й передає той самий випадок з ним на свіжій могилі Шевченка. З рукопису видно, що цю розповідь він написав у вигляді доповідної записки своєму начальству як пояснення всього, що з ним трапилося. За надання публікованої записки в наше розпорядження складаємо найглибшу подяку В. В. Тарновському».

Г. М. Честахівський помер навесні 1893 р. й похований у маєтку В. Тарновського Качанівці. Крім публікованої «записки», історію похорону Шевченка на Україні, впорядкування його могили та пов’язаних з цим подій він виклав у листах до Ф. Черненка і петербурзької української громади, писаних у травні — липні 1861 р. й опублікованих у журн. «Киевская старина», 1898, кн. 2, с. 167 — 193. До цієї публікації О. Лазаревський написав примітку, в якій навів такі відомості про Г. Честахівського: /524/ «Листи Честахівського, писані в 1861 р. про похорон поета Шевченка 1.

Автор друкованих нижче листів про похорон Т. Г. Шевченка — Григорій Миколайович Честахівський. Разом з автором дих рядків він, за дорученням поетових друзів, супроводив його тіло від Петербурга до Канева 2.

М. Честахівський походив з військових поселенців, наскільки пам’ятаємо, Херсонської губернії, й до Петербурга спершу приїхав, бажаючи вчитися живопису, сильний потяг до якого виявився в нього з дитинства. Однак талант у Честахівського був невеликий, і він почав заробляти хліб насущний канцелярською службою в капітулі орденів. З переселенням Шевченка до Петербурга в 1857 р.3 у коло його близьких знайомих швидко ввійшов Г. М. Честахівський. Зближення відбулося спершу завдяки задушевному виконанню Честахівським малоруських пісень, а потім палка прив’язаність співака до поета була оцінена останнім, і Г. М. Честахівський став одним з частих і бажаних відвідувачів Шевченка, коли він зажив своїм хазяйством у приміщенні Академії мистецтв.

Коли було одержано дозвіл на перевезення тіла Шевченка в Малоросію й знадобився супроводжувач, то краще Г. М. Честахівського для цього важко було й придумати 4. На нього й вказали найближчі поетові друзі. Можна сказати, що Честахівський свято виконав покладену на нього місію. Він наполіг, між іншим, щоб тіло поета було поховане на Чернечій горі, а не в Каневі.

Г. М. Честахівський в останні роки свого життя був частим гостем у В. В. Тарновського, в його чудовій Качанівці. А коли Честахівський помер (у березні 1893 р.) в Петербурзі, то його тіло було того ж року перевезене В. В. Тарновським до тієї ж Качанівки й там поховане в парку, причому над прахом палкого шанувальника пам’яті Шевченка було насипано могилу майже однакового розміру з тією, яку покійний насипав 1861 р. над прахом Тараса...»

Документальні матеріали про розслідування доносів поміщика Н. Парчевського, справника С. Котлярова та ін. у зв’язку з перебуванням. Г. Честахівського на Канівщині влітку 1861 р. див. у кн.: «Смерть и похорони Т. Г. Шевченко». К., Изд-во АН УССР, 1961, с. 95 — 163.

...на місці, яке він сам вибрав за життя. — Хоча насправді Шевченко жодних розпоряджень щодо місця свого поховання не лишив, Г. Честахівський. весь час наполягав на цій версії, щоб запобігти спробам поховати поета на Щекавицькому кладовищі в Києві або на церковному цвинтарі в Каневі.

Могилу було викопано студентами Київського університету, братами й родичами покійного та деякими селянами... — Оскільки канівські міщани заправили за копання могили дуже дорого (100 карбованців), учасникам похорону довелося зробити це своїми силами.

...генерал-губернатор... — Васильчиков Іларіон Іларіонович.



1 За надання в наше розпорядження цих листів вважаємо своїм обов’язком скласти найглибшу подяку В. В. Тарновському, власність якого вони становлять. (Прим. О. Лазаревського).

2 Г. М. Честахівський був головним розпорядником проводів і похорону, автор цих рядків був лише, так би мовити, його помічником. (Прим. О. Лазаревського).

3 Насправді Шевченко повернувся до Петербурга навесні 1858 р. — Ред.

4 Згадка покійного М. М. Білозерського («Киевская старина», 1882, кн. 10, с. 75), що спершу передбачалося доручити проводи тіла Шевченка художникові Мокрицькому, — на нашу думку, неслушна; принаймні ми цього не пам’ятаємо. (Прим. О. Лазаревського). /525/

...начальник губернії... — київський цивільний губернатор Гессе Павло Іванович (1801 — 1880).

...чиновник поліції міста Канева — старший засідатель канівської повітової поліції Монастирський Владислав Йосипович.












О. К. Дорошкевич

ШЕВЧЕНКО В СЕЛЯНСЬКИХ ПЕРЕКАЗАХ


Вперше надруковано в журн. «Життя й революція», 1929, кн. 3, с. 110 — 115. Подається за першодруком.

Дорошкевич Олександр Костьович (1889 — 1946), український радянський літературознавець і педагог. Очолював Київську філію Інституту Тараса Шевченка, де було широко розгорнуто збирання друкованих матеріалів про життя й творчість Шевченка, а також народних переказів про нього.

...Максимович писав поетові... — Наводиться цитата з листа подружжя Максимовичів від 6 жовтня 1859 р. («Листи до Т. Г. Шевченка», с. 167).

Галицька «Правда» р. 1891-го писала... — Мається на увазі стаття «Народна пам’ять про Шевченка» за підписом Ю. В. у львівському журн. «Правда» (1891, № 2, с. 95-97).

...в записах В. Беренштама... — стаття «Т. Г. Шевченко и простолюдины, его знакомцы» в журн. «Киевская старина», 1900, кн. 2, с. 248 — 260.

...А. Кримського... — Стаття «Народна пам’ять про Шевченка» («Зоря», 1891, № 5, с. 96) вміщена також у кн.: Кримський А. Розвідки, статті та замітки. К., 1928, с. 19.

...будинок Самойлова... — Поміщик Самойлов Степан Никифорович, власник села В’юнище. Шевченко познайомився з ним у серпні 1845 р. і жив у нього протягом двох тижнів у грудні того ж року, написавши за цей час кілька літературних творів та намалювавши краєвид села (т. VII, кн. 2, № 117). Оскільки Шевченко в цей час хворів, С. Самойлов порадив йому звернутися до переяславського лікаря А. Козачковського; в листі до останнього від 16 липня 1852 р. Шевченко передав С. Самойлову вітання з Новопетровського- укріплення (т. 6, с. 77).

...прославленого Шевченком села Трахтемирова... — Згадки про Трахтемирів є у вірші Шевченка «Сон» («Гори мої високії») (т. 2, с. 42) та в повісті «Близнецы» (т. 4, с. 17 — 19, 115, 126).

...за Надеждою Василівною... — Н. В. Тарновською.

















Попередня     Головна     Наступна            


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.