Попередня (Д-Є)     Головна     Наступна (Л-М)







ЖЕРТВА, Жертвоприношення (гр. thyma, thysia) — релігійний обряд уласкавлення та вшанування богів, духів, душ померлих предків різними дарами. В основі жертвоприношення лежить релігійне уявлення про втручання надприродних сил у життя людей. Обряд цей набирав інколи жорстоких форм: принесення в жертву людей, зокрема дітей.

ЖРЕЦТВО — суспільна (станова чи кастова) група людей, що виконували релігійні обряди. Найбільшого розвитку досягло в Єгипті, Індії, Іудеї та ін. На відміну від релігій Сходу, в Греції не було ж. в загальноприйнятому розумінні: у полісах кожен громадянин міг приносити жертви, виконувати очищення, узливання та інші священні дії. Жерця, як правило, обирали на рік або на кілька років, часом призначали жеребкуванням. Деякі «посади» жерців діставались у спадщину на ціле життя (Евмольпіди в Елевсіні, Бранхіди в Дімах). В елліністичний період сан жерця можна було купити. Жерцем міг бути лише повноправний громадянин, здоровий психічно й фізично. Жриці іноді мусили зберігати цнотливість (наприклад, жриці Артеміди в Орхомені). Деякі з них були обмежені в їжі (жриці Посейдона не повинні були їсти риби), іншим заборонялося заходити до лазні, до родинної господи тощо. Жерці не мали особливої платні за свою роботу, але брали частину м’яса жертовних тварин та подарунки віруючих. В античній Греції державним культом відали найвищі службові особи, а не жерці (в Афінах — архонти-басилеї). У Римі ж. організовувалося в колегії, обов’язком яких був громадський культ (родинним культом відав господар дому). Римське ж. відігравало більшу роль у житті суспільства, ніж грецьке. У Римі жерці були службовими особами, відали календарем, оберігали закони, вступали в міжнародні зносини, засідали в сенаті тощо. Понтифіки, фламіни, весталки були високими колегіями жерців. Великий вплив на суспільне життя країни мали авгури ; салії обслуговували культ Марса Квіріна; арвальські брати, луперки, жерці Фавна відали сільськогосподарським культом. Християнство перейняло чимало римських культів. У переносному значенні жрець — той, хто присвячує себе служінню чомусь: жрець Аполлона — митець, жрець Морфея — сплюх (жарт.), жрець Вакха — п’яниця тощо.

З своєї роботи він не робив таємниці і не виставляв себе жерцем науки. Ю. Смолич. Світанок над морем.











ЗЕВС, Дій (гр. Zeus, род. відм. Dios) — син Кроноса й Реї, верховний бог греків, цар і батько богів та людей. Його постійне місцеперебування — гірське пасмо Олімп. Коли 3. був ще немовлям, Рея за порадою Геї сховала його від чоловіка в гроті на горі Їда. Годувала З. коза Амальтея, а жерці-курети заглушали своТми піснями плач дитини, щоб не почув його Кронос. Коли З. підріс, він повстав проти батька, переміг його й став володарем богів. Від найдавніших часів пелазги шанували З. як символ природи. А в зв’язку з тим, що він мав оракул у Додоні, його звали також додонським або пелазгійським царем. З розвитком еллінської цивілізації уявлення греків про З. змінювалися. Згідно з ученням орфіків, З. репрезентував найвищий шар повітря — ефір як символ фізичного явища, Гера — нижчий шар повітря — була для нього одночасно й сестрою, і дружиною. В епосі З. — батько богів і людей. Під іменем Горкій він виступав як покровитель законів, як Ксеній охороняв закон гостинності. Як З. Геркей він був опікуном дому, родини, майна народу та країни. Нарешті, він дістав ім’я Гелленій як національне божество, що об’єднує грецькі племена в одне ціле. Він вважався повелителем людської долі і тримав у своїх руках терези, на яких зважував добрі й погані вчинки смертних. У палаці 3. стояли дві урни: в одній містилось добро, у другій зло. Спершу в кожній області шанували своє окреме божество, якому підкорялися небесні світила і стихії, громи та блискавки. Таким, певне, були Амфітріон у Фівах, Агамемнон в Аргосі й ін. З виникненням загальногрецької культури місцеві божества злилися в народній уяві в один образ З. В окремих областях збереглися тільки деякі епітети бога: З. Амфіарай, З. Амфітріон, З. Агамемнон і под. Коли З. потрясає егідою, здіймається буря, падає дощ тощо. З. посилає попутний вітер, дарує погожі дні. Його влада над богами нагадує стосунки давніх мікенських царів із своїми підлеглими. Головним святилищем бога була Олімпія в Еліді, де стояв відомий храм З. і де на його честь були встановлені Олімпійські ігри. У культі З. збереглися пережитки тотемізму: його священними тваринами були орел та бик. Атрибути З. — егіда, скіпетр, інколи молот; він дарує на війні і змаганнях перемогу. Владу над світом З. поділяв із звільненими з утроби Кроноса братами й сестрами: Посейдон був володарем моря, Аїд — підземного царства тіней, а сам він — верховним володарем людей та богів, царем Олімпу, Спочатку Гея розгнівалася на 3. за те, що він жорстоко покарав її дітей-титанів, які виступили проти Громовержця на стороні Кроноса, і породила гігантів, намовивши їх повстати проти богів. З. переміг гігантів за допомогою Геракла. Невблаганна Гея народила від Тартара Тіфона, якого З. теж здолав. Крім Метіди, Феміди й Гери, які в різний час були законними дружинами З., він закохувався в багатьох інших богинь, німф та смертних жінок і мав від них дітей. Діана народила від нього Афродіту, Мнемосіна — дев’ять муз, Деметра — Персефону, Лето — Аполлона й Артеміду, Майя — Гермеса. Ніоба народила царя Арголіди Аргоса, Даная — Персея, Електра — Дардана, Семела — Діоніса (Вакха), Європа — Міноса, Сарпедона й Радаманта, Леда — Єлену й Полідевка, Алкмена — Геракла і т. д. В основних рисах міф про З. викладено у Гомера та в Гесіодовій «Теогонії». У Римі З. злився з Юпітером.

Найвизначнішою скульптурою З. була статуя в Олімпії, яку спорудив Фідій. Статуя вважалась одним із семи чудес світу. На золотому троні сидів велетенський бог, у вісім разів більший за людину. У витягнутій лівій руці він тримав богиню Ніке (Перемогу), а правою спирався на жезл, на якому сидів золотий орел з розпростертими крилами. Перекинутий через ліве плече золотий плащ, оздоблений зображеннями тварин і квітів, прикривав йому ноги аж до ступень. Підніжок підтримували леви. З-під золотого маслинового вінка спадали кучері. Цю статую згодом перевезли до Константинополя, але вона згоріла там під час пожежі. Статуя роботи Фідія була для стародавнього світу священним зразком, і численні копії в сучасних музеях дають змогу здогадуватися про її справжній вигляд. Подібна статуя е і в Ермітажі. Найкраще погруддя 3. міститься у Ватікані (З. Отріколі). У живописі 16 — 18 ст. відтворювалися сцени з міфів про З., пов’язані з Данаєю, Європою, Іо, Ледою, Семелою, Антіопою (Корреджо, Тіціан, Тінторетто, Рембрандт та ін.). У літературі до образу З. звертаються від античності до наших днів.

У переносному значенні З., — визнаний ватажок, чільна постать, що не має собі рівних.

«Але ж постать! Але ж поставний напродиво!.. Які плечі!.. Оце правдивий вінець сотворіння! Зевс! Суще зразець чоловічої сили та краси!»думала Марта Кирилівна і почала пускати в очей солоденькі проміння на вуси й очі того Зевсе. І. Нечуй-Левицький. Навіжена.

ЗЕТ, Зеф (гр. Zethos) — 1) син Зевса й Антіопи, брат Амфіона. На противагу братові З. зображували простим пастухом-мисливцем; 2) один із Бореадів.

ЗЕФІР (гр. Zephyros) — син Астрея й Еос, брат Борея й Нота, бог західного вітру, що починав віяти навесні й досягав кульмінації влітку. Гарпія Подарга народила від З. прудконогих коней Ахіллеса. Хоч і теплий, цей вітер часто приносив із собою дощі та бурі. Але в західній частині Середземного моря З. завжди був легким і приємним. Звідси різниця в уявленні про З.: греки вважали його швидким і сильним вітром, а римляни звали приємним вітерцем.

Метафорично з. — легкий вітерець, легіт.

Легкокрилий зефір походжав над балкою, куйовдив кучеряве верхів’я, дуби гули і шуміли. Г. Коцюба. Перед грозою.

ЗОДІАК (гр. zodiakos kyklos — звірине коло) — сукупність 12 сузір’їв, через які відбувається видимий річний рух Сонця: Водолій, Риби, Овен, Телець, Близнята, Рак, Лев, Діва, Терези, Скорпіон, Стрілець, Козоріг. У кожному зодіакальному сузір’ї Сонце перебуває в середньому близько місяця, тому місяці прийнято позначати знаками З. (див. Зорі). Давні греки пов’язували знаки з. з міфами: Овен — золоторунний баран, що ніс Фрікса й Геллу, Телець — бик, який викрав Європу, Близнята — Діоскури, Лев — Немейський лев, Стрілець — Кентавр, Рак — рак, що хотів допомогти Лернейській гідрі, коли на неї напав Геракл, тощо.

ЗОЛОТЕ РУНО (гр. chrysomallon deras) — руно чудесного золотого барана, на якому Фрікс та Гелла тікали від мачухи Іно. Після загибелі сестри Фрікс потрапив до казкової східної землі Еї (пізніше ототожнюваної з Колхідою) і був прийнятий тамтешнім володарем Еетом; він приніс барана в жертву Зевсові Фіксію як опікунові втікачів, а руно повісив у священному гаї Ареса, де його охороняв невсипущий дракон. За одне покоління до Троянської війни родич Фрікса Ясон викрав з. р. і привіз його до Греції (Див. Аргонавти ).

ЗОЛОТИЙ ВІК (гр. chrysus aiоп, лат. aurea aetas) — період, коли люди вели райське життя без підневільної праці, а також без воєн, розбрату й чвар. У рисах, які характеризують те життя, відсутні елементи вищого інтелектуального порядку, і «раювання» зводиться до тваринного добробуту, що свідчить про глибоку давнину переказів (ідеться, мабуть, про добу становлення класового суспільства). З розкладом первіснообщинного ладу становище общинників різко погіршало, і в спогадах народу попередня епоха уявлялася часом насолоди й щастя. Такі уявлення про щасливий період у житті людства знаходимо в переказах різних народів (вавілонські та біблійні міфи про життя перших людей у раю та вигнання їх звідти за гріхопадіння тощо). У деяких міфах щасливе життя зображується відділеним від людей класового суспільства не часом, а простором. Існують міфи про «щасливі острови» десь на краю землі за океаном. У грецькій літературі міф про 3. в. розвинуто в поемі Гесіода «Роботи і дні». Тут поет веде оповідь про чотири покоління: золоте, срібне, мідне й залізне. Між двома останніми він поставив покоління героїв, яке гальмувало поступове погіршання людського роду. За Гесіодом, людей створили боги, коли на небі владарював Кронос. Люди не знали ні горя, ні турбот, ні старості. Смерть, легка, як сон, наставала після тривалого щасливого життя. Земля сама давала людям усе потрібне, а люди мали багато худоби і працювали стільки, скільки хотіли. Після смерті люди цього покоління перетворилися на добрих духів, спасителів людства. Після 3. в. настав Срібний вік. Люди цього віку теж наділені надприродними якостями. Дитинство в них тривало ціле століття, зрілість була недовгою. До загибелі людей призвела гординя: вони не хотіли приносити богам жертв, тому Зевс винищив їх. Трете покоління Гесіод називає мідним. Люди жили в мідних житлах, працювали за допомогою знарядь із міді. Це покоління не знало рільництва і добувало їжу насильством і грабунком. Люди Мідного віку перебили одне одного. На зміну їм прийшло войовниче й шляхетне покоління героїв. Усі вони загинули під час походу сімох проти Фів та в Троянській війні. Свій вік Гесіод називає залізним. У цьому поколінні боги не дають людям перепочинку від турбот і горя, життя коротке, діти народжуються старими; панують чвари, на землі править не закон, а сила; зникає сором. Людство прямує до загибелі — Зевс знищить і це покоління. Гесіод штучно поєднує два міфи: легенду про З. в. та уявлення про «щасливі острови», що їх зустрічаємо також в епосі. Міф про покоління розробляли й інші грецькі письменники, згодом його запозичили римляни. Виклад цього міфа в «Метаморфозах» Овідія дещо відрізняється від розповіді Гесіода. Овідій не включає в розповідь Віку героїв, тому міф у нього зберігає логічну стрункість переходу від кращого до гіршого. В описі 3. в. Овідій підкреслює відсутність тих рис римського побуту, що були особливо ненависні в епоху становлення імперії: не було законів і суддів, люди не знали страху перед смертною карою тощо. Описуючи Срібний вік, Овідій пропускає казкові подробиці про тривале дитинство людей цього покоління. При описі Мідного віку поет обминає деталі, які вважає невірогідними (мідні будинки, відсутність хлібних злаків тощо). Змальовуючи Залізний вік, автор згадує особисту власність на землю, яка за часів Гесіода ще не вважалася суспільним лихом. Міф про 3. в. був дуже популярний у грецьких та римських письменників. Автори комедій іноді описували його в жартівливих барвах, наголошуючи, зокрема, на достатку їжі в ту щасливу добу. Успадковані від античності уявлення про З. в. широко використовувались у літературі нового часу і вплинули на погляди " ряду соціологів, які бачили в міфі відбиття історичної дійсності (Ж. Ж. Руссо й ін.). В. І. Ленін піддав гострій критиці такі погляди.

ЗОРІ, зірки (гр. hoi Asteres). Поява мореплавства та рільництва спричинила обожнювання з. Уже в сиву давнину люди об’єднали групи з. у сузір’я і дали їм назви людей (за фахом тощо), тварин, рослин і речей. Чимало назв сузір’їв та з. пов’язано з грецькою міфологією. Александрійські вчені у 3 ст. до н. е. звели в певну систему уявлення античності про сузір’я, дали їм назви, які збереглися до нашого часу. Велика Ведмедиця * (гр. arktos) пов’язана з міфом про Каллісто ; Візничий — кучер Еномая Міртіл ; Волопас — Тріптолем, узятий на небо. Сузір’я Діви пов’язане з міфом про нещастя дочки Ікарія або з міфом про Астрею, що залишила землю. Сузір’я Геракла, Гіад, Дельфіна мають стосунок до міфа про Аріона або Діоніса й тірренських розбійників, відомі сузір’я Дракона — до Ладона, який стеріг сад Гесперид, Змієносця — до Асклепія. Кассіопея, Кефей (Цефей), Персей, Андромеда — група сузір’їв, пов’язаних з міфом про Персея та Андромеду, Корабель Арго — з міфом про аргонавтів. Молочний шлях пов’язували з міфами про дорогу з Олімпу на землю або з розлитим молоком Гери ; Оріон — мисливець, якого вбила Артеміда; Пегас — крилатий кінь Беллерофонта; Плеяди — дочки Атланта.


* Назви типу Велика Ведмедиця, Молочний шлях є кальками слів грецької мови. Поряд з ними на Україні широко вживаються народні назви на взірець Віз (Великий віз), Чумацький Шлях (Чумацька Дорога) тощо.



ЗУБИ ДРАКОНА (гр. Tou drakontos odontes) — за велінням оракула герой фіванських міфів Кадм убив дракона й посіяв його зуби, з яких виросли воїни. Кадм кинув камінь, поміж воїнів, які через те почали битися; в результаті залишилося в живих тільки п’ятеро. Разом з Кадмом вони заснували Фіви й стали родоначальниками знатних фіванських родів. Аналогічний міф розповідається про Ясона.

У переносному значенні посіяти з. д. означає «породити ворожнечу», «виплекати безліч страховищ».











ІАКХ (гр. Iakchos) — елевсінське божество, яке через співзвучність з ім’ям Вакх злилося з Діонісом. Елевсінці вважали його за сина Деметри або Персефони. Роздертий титанами, І. відродився під іменням Діоніса.

ІАС (гр. Ias) — один з афінських проводирів у Троянській війні.

ІГРИ (гр. agones, лат. ludi) — вид спорту, форма розваг, які в античному суспільстві вважалися загальнонародними урочистостями, дуже часто пов’язаними з культом. І. мали велике значення для розвитку культури. Найважливішими і. в Греції були такі: Олімпійські, Піфійські, Істмійські та Немейські. У Римі і. мали передусім розважальний характер. Це були: циркові і. (змагання на колісницях), боротьба гладіаторів, театральні дійства (трагедії, комедії, міми).

ІД, Ідас (гр. Idas) — син Афарея (варіант: Посейдона), брат Лінкея, мессенський герой. І. й Лінкея спочатку ототожнювали з Діоскурами. І. одружився з Марпесою, дочкою Евена (епонім етолійської річки). З Марпесою хотів зблизитись Аполлон, однак І. викрав її на колісниці, запряженій крилатими кіньми, яких йому подарував Посейдон. Евен і Аполлон переслідували І., але Евен, утомившись від гонитви, кинувся в однойменну річку. Аполлон наздогнав утікачів у Мессенії. І. став до бою проти бога, однак Зевс утихомирив їх, даючи Марпесі право вибору. Вона вибрала смертного, зваживши, що бог покине її, коли вона почне старіти. Марпеса народила від І. Клеопатру (варіант: Алкіону), дружину Мелеагра.

ІДА (гр. Ide) — 1) гірське пасмо поблизу Трої, де, за переказом, відбувся суд Паріса; 2) гора на Кріті, де, згідно з деякими міфами, народився Зевс. Там процвітав культ Зевса Ідейського.

ІДЕЙ (гр. Idaios) — 1) син Дардана та Хріси, який, за міфами, переселився з Пелопоннесу до підніжжя названого його ім’ям гірського хребта. Пізніші автори повідомляють, що І. запровадив містерії на честь Кібели ; 2) вісник Пріама ; 3) троянець, якого Гефест урятував від Діомеда.

ІДЕЯ (гр. Idaia) — 1) німфа, яка народила Тевкра від річкового бога Скамандра; 2) дочка Дардана, друга дружина фракійського царя Фінея, що спонукала його осліпити синів від першого шлюбу (варіант: осліпила їх).

ІДМОН (гр. Idmon) — віщун, син Аполлона й Астерії (варіант: Кірени), подорожував з аргонавтами, незважаючи на те, що йому пророкували смерть у цій подорожі. Помер на землі маріандінів від укусу змії (за другою версією — від хвороби, за третьою — роздертий диким кабаном). Коли мегарці й беотійці заснували Гераклею Понтійську, вони, за велінням Аполлона, спорудили І. гробницю і шанували його як покровителя.

ІДОМЕНЕЙ (гр. Idomeneus) — крітський владар, онук Міноса, син Девкаліона ; був одним із 80 женихів Єлени, які домовилися взяти участь у Троянській війні ; уславився хоробрістю й завзятістю. Був одним з тих, кого вибрали для двобою з Гектором, а також серед воїнів, що сховалися в Троянському коні. За «Одіссеєю», І. щасливо повернувся додому. Згідно з пізнішими переказами, при поверненні додому І. захопила буря на морі. За свій порятунок він обіцяв Посейдонові принести в жертву першу істоту, яку побачить на Кріті. Першим, кого він побачив, був його син; виконуючи присягу, І. приніс його в жертву. Ця жертва не сподобалась богам і вони покарали І., прогнавши його з Кріту. Він оселився в Калабрії, де й помер.

Образ І. втілено в європейській драматургії (А. Аллегрі, П. Ж. Кребільйон, А. М. Лем’єр) та музиці (В. А. Моцарт, Ф. Паер та ін.).

ІЇНГА (гр. Iynx) — дочка Пана й Ехо, німфа, якій приписували магічну силу збуджувати кохання. Намагалася причарувати до себе (варіант: до Іо) Зевса, за що Гера обернула її на пташку крутиголовку.

ІКАР (гр. Ikaros) — син Дедала.

ІКАРІЙ (гр. Ikarios) — 1) брат Тіндарея, володар області в Акарнанії, батько Пелопи; 2) афінянин, якому Діоніс подарував міх вина за те, що він навчив своїх співгромадян виноградарства. Коли пастухи, яких І. почастував вином, сп’яніли, то вирішили, що вони отруїлися, і вбили І., а тіло закопали під деревом. Дочка І. Ерігона за допомогою собаки знайшла батькову могилу і з розпачу повісилася. Розгніваний Діоніс наслав на Афіни чуму, але афіняни власкавили його шануванням І. та Ерігони як героїв. І., Ерігона та собака Мера були обернені на сузір’я: Волопаса, Діви і Пса. Щороку на честь І. та Ерігони влаштовували свята, під час яких на деревах розвішували зображення батька й дочки.

ІКЕЛЬ (гр. Ikelos) — за Овідієм, один із богів сновидінь, що приймав вигляд різних тварин.

ІКСІОН (гр. Ixion) — син Флегія (або Ареса ), цар лапітів, батько Пейрітоя, чоловік Дії. Коли тесть І. Дейоней почав вимагати від нього обіцяних подарунків, І. запросив його до себе й підступно скинув у прірву, на дні якої горіли вогнища. Оскільки це було вбивство члена родини, ніхто не хотів очистити І., аж сам Зевс заступився за нього і навіть запросив його до трапези богів. Проте дика вдача І. й там виявила себе. Він почав домагатися кохання Гери. Зевс увів І. в оману, запропонувавши замість Гери богиню Нефелу, яка народила від нього дике покоління кентаврів. За Піндаром, І. за свої злочини був кинутий у підземне царство та прикутий до вогняного колеса, яке вічно оберталося.

ІЛ (гр. Ilos) — 1) син Дардана та Батеї, дочки Тевкра ; помер бездітним, тому спадкоємцем у володінні Троадою став його брат Ерехтей ; 2) син Троя й Каллірої, дочки Скамандра, онук Ерехтея. На змаганнях у Фрігії здобув перемогу і в нагороду одержав 50 юнаків і стільки ж дівчат, а також корову. За велінням Зевса І. мав побудувати місто там, де ляже корова. Він послухав Зевсового наказу і побудував Іліон. Вибір місця дістав схвалення Зевса, який скинув з неба Палладій (статую Афіни). На честь Палладія Іл спорудив окремий храм. Під час пожежі в храмі він намагався врятувати Палладій і осліпнув, бо чоловікам категорично заборонялося дивитись на цю статую. Афіна вилікувала його; І. одружився з дочкою Адраста Еврідікою і мав сина Лаомедонта. І. воював з Танталом, який викрав його брата Ганімеда, і примусив Танталового сина Пелопа залишити царство. В «Іліаді» (X, 415; XI, 372 та ін.) згадується про могилу І.

ІЛІОНА (гр. Ilione) — дочка Пріама й Гекаби, дружина фракійського царя Поліместора. І. народила сина Деїфіла і підмінила його своїм молодшим братом Полідором, якого батьки віддали їй на виховання, щоб не збулося пророцтво про його загибель. Це завдало І. багато лиха, тому що Деїфіла вбив підкуплений ахейцями Поліместор, думаючи, що вбиває Полідора. За намовою сестри Полідор осліпив і вбив Поліместора, а І. покінчила життя самогубством. Уперше про І. розповідає Гігін.

ІЛІТІЯ, Ейлейтія, Іліфія (гр. Eileithyia) — богиня дітонародження, дочка Зевса й Гери. У грецькій міфології була рятівничою або ворожою силою при пологах. Виступала як самостійне божество, але часом її ототожнювали з Герою або Артемідою. І, шанували також у Єгипті, де було однойменне місто з її храмом. Іноді її об’єднували з богинями Баст та Ісідою. В античних письменників розповіді про І. дуже різноманітні й суперечливі.

Зображували її молодою жінкою, із закутаною в плащ головою, з оголеними руками й смолоскипом — символом нового життя.

ІНАХ (гp. Inachos) — син Океана й Тетії, батько Іо, аргоський герой. Після всесвітнього потопу (див. Девкаліон ) І. вивів людей з гори на рівнину й заснував місто Аргос. У суперечці Посейдона з Герою за володіння долиною Кефісу І. був на боці богині. Посейдон за це покарав країну, наславши велику посуху. Цим міфом греки пояснювали, чому в Арголіді такий сухий клімат. Коли І. обурився Зевсом за те, що той переслідує своїм коханням його дочку, бог наслав на героя еринію. Рятуючись від еринії, І. кинувся в річку, яку згодом стали називати його ім’ям.

ІНО (гр. Ino) — дочка Кадма й Гармонії, друга дружина Атаманта, мачуха Фрікса й Гелли, яких вона ненавиділа. Викликавши чарами велику посуху в країні, І. зажадала принести обох їх (варіант: лише Фрікса) у жертву, щоб позбутися лиха. Нефела врятувала своїх дітей, — дала їм золоторунного барана (див. Аргонавти ). Від Атаманта І. мала синів Мелікерта й Леарха. Переслідуючи І. за те, що та виховала Діоніса, Гера зробила так, що Атамант у нападі шалу вбив Леарха й хотів убити І. та Мелікерта. У розпачі І. разом з Мелікертом кинулася в море, де стала морською богинею Левкотеєю, а Мелікерт — морським богом Палемоном. Культ І. та Мелікерта був поширений на узбережжі Середземного моря.

ІО (гр. Io) — дочка царя Аргосу Інаха, жриця Гери, коханка Зевса. Ревнива Гера обернула І. на корову й наказала Аргосові стерегти її (варіант: Зевс сам обернув І. на корову, щоб урятувати від помсти Гери). Коли Гермес убив Аргоса, Гера наслала на І. страшного ґедзя. Від його укусів І. тікала через моря й суходіл і добігла до Єгипту, де Зевс повернув їй людську подобу. У Єгипті І. народила Епафа. В елліністичну епоху І. ототожнювали з Ісідою. Греки вважали, що Іонічне море названо на честь І. (проте назва моря походить від грецького племені іонян).

Мотиви міфа про І. відбито в давньому грецькому вазописі (де вона здебільшого постає у вигляді корови) та в пізнішому європейському живописі (Корреджо, Я. Йордане, Рембрандт та ін.).

ІОБАТ (гр. Iobates) — лікійський цар, за наказом якого звершив кілька подвигів Беллерофонт.

ІОКАСТА (гр. Iokaste) — дружина фіванського царя Лаія, від якого народила сина Едіпа, що згодом став її чоловіком. Це призвело до самогубства І.

ІОЛА (гр. Iole) — дочка ехалійського володаря Евріта, в яку закохався Геракл. Евріт обіцяв віддати І. за того, хто переможе його та синів у стрільбі з лука. Геракл переміг, але Евріт порушив обіцянку. Тоді герой убив його й узяв І. Умираючи внаслідок підступності кентавра Несса, Геракл одружив І. з своїм сином Гіллом.

ІОЛАЙ (гр. Iolaos) — син Іфікла й Автомедуси, небіж, вірний товариш і супутник Геракла. На Олімпійських іграх здобув нагороду в змаганнях на колісниці, запряженій Геракловими кіньми. Заснував у Сардінії колонію, де згодом йому почали віддавати божественну шану. У Фівах відправляли так звані іолаї на честь І. й Геракла. У перший день свят складали жертви, на другий день проводили спортивні ігри.

ІОН (гр. Ion) — син Креуси, міфічний родоначальник іонян, афінський цар. За давнішим переказом (Гесіод), батько І. — Ксут, якого з Аттіки вигнали сини Ерехтея; сини І. Гоплет, Гелеонт, Егікорей та Аргад — епоніми 4 старовинних аттічних філ. Евріпід у трагедії «І.» намагається зробити І. не чужоземцем, а місцевим героєм, сином Креуси й Аполлона. Є версія, що Ксут (Ясноволосий) — первісне ймення Аполлона.

ІОНІДИ (гр. Ionides) — прізвисько 4 німф — Калліфаеї, Сіналлаксіс, Пегеї, Іасіс, культ яких, за переказом, установив Іон.

ІППОЛІТ, Гіпполіт (гр. Hippolytos) — син Тесея та владарки амазонок Антіопи (варіант: Іпполіти ). Друга дружина Тесея Федра звела на І. наклеп за те, що він не відповів взаємністю на її кохання. Тесей прокляв сина; коли І. мчав біля моря на колісниці, Посейдон вислав з моря бика, що наполохав коней, які скинули юнака на землю, і він загинув. Федра покінчила життя самогубством. За одним із переказів, Асклепій воскресив І., який почав нове життя під ім’ям Вірбія. Тройзенці вірили, що І. був піднесений на небо у вигляді сузір’я Візничого. В Афінах його шанували як бога. Міф про І. часто привертав увагу античних трагіків. Збереглася трагедія Евріпіда «І.», яка стала зразком для «Федри» Расіна.

ІППОЛІТА, Гіпполіта (гр. Hippolyte) — дочка Ареса й Отрери, владарка амазонок. Еврістей наказав Гераклові добути чарівний пояс І. для своєї дочки Адмети. І. хотіла добровільно віддати пояс Гераклові, але Гера спричинила між ними боротьбу, в якій Геракл здолав амазонку. Варіанти: Геракл узяв І. в полон і віддав Тесеєві; Тесей вирушив у похід проти амазонок і захопив їхню владарку.

ІР (гр. Iros) — прізвисько жебрака Арнея, що розпочав бійку з Одіссеєм, коли герой повернувся додому.

Переносно І. — злидар.

ІРІДА (гр. Iris) — за давніших часів богиня веселки, пізніше — вісниця олімпійських богів. На відміну від Гермеса, І. виконує накази Зевса й Гери, не виявляючи своєї ініціативи. За Гесіодом, І. — донька Тавманта й океаніди Електри, сестра гарпій. Зображували її молодою жінкою з величезними райдужними крилами, з чашею в руці.

У переносному значенні — вісниця.

ІСІДА, Ізіда (давньоег. Jsj. t, гр. Isis) — одне з головних божеств єгипетської міфології. За найдавнішими міфами, дочка богині неба Нут та бога землі Геба або бога сонця Ра; за пізнішими — сестра й дружина бога Осіріса; богиня родючості й материнства. Єгипетський міф розповідає про вбивство Осіріса злим Сетом, який розкидав частини його тіла по світу; про страждання І., яка збирала частини чоловікового тіла, про воскресіння Осіріса, що став царем у світі мертвих. Культ І. рано поширився в Греції, а в добу еллінізму вона стала найшанованішою богинею. В Римі культ І. почав поширюватись у 1 ст. до н. е. У греко-римському світі її шанували як володарку землі, творця небесних світил, опікунку моряків, винахідницю вітрил. Свята на честь І. мали характер містерій. Утаємничені постили й молились І. ранком і ввечері, брали участь у процесії. Ці містерії нагадували елевсінські містерії на честь Деметри. У римлян 5 березня святкували «Плавання корабля І.»: до берега несли вітрильне судно й опускали його на воду. Імператор Калігула спорудив на Марсовому полі храм І. Зображували її у вигляді корови з сонячним диском між рогами або в образі жінки з рогами й сонячним диском на голові, інколи з сином Гором на руках (прообраз християнської богородиці).

ІСМЕНА (гр. Ismene) — дочка Едіпа та Іокасти, сестра Антігони ; коли Антігону засудили на смерть за поховання Полініка, І. взяла на себе частину вини і була страчена разом із сестрою.

Образ І. відтворено в трагедіях Софокла «Едіп у Колоні» та «Антігона».

ІСТМІЙСЬКІ ІГРИ (гр. ta Isthmia) — загальногрецькі змагання, які влаштовувалися на Корінфському перешийку (Істмі) навесні кожного другого й четвертого року олімпіади. За переказом, засновником І. і, був Посейдон, що вперше влаштував змагання на честь Мелікерта, який утопився в морі. Зазначенням І. і. посідали третє місце після Олімпійських та Піфійських. Згідно з іншою версією, І. і. встановив Тесей на спогад про свою перемогу над Сінісом (варіант: Скіроном) і присвятив їх Посейдонові. Ця версія була вигадана для того, щоб пояснити, чому афіняни на І. і. здобували найкращі місця. Елейцям заборонялося брати участь у цих іграх. Ігри починалися оголошенням священного перемир’я і складалися з гімнастичних та кінних змагань. За імперії до них приєдналися ще музичні змагання, І. і. тривали кілька днів. Переможець одержував пальмову гілку й вінок, сплетений із соснового віття, а в класичну епоху — із селери. Після зруйнування Корінфа римлянами І. і. керували сікіонці. Християнство заборонило ці ігри.

У новій літературі їх описав Ф. Шіллер у баладі «Івікові журавлі».

ІТАКА (гр. Ithake) — острів в Іонічному морі, батьківщина Одіссея. В «Одіссеї» Ітака міститься на крайньому Заході, тобто це не той острів, що лежить на схід від Кефалленії. Сучасні вчені вважають, що первісно Ітакою називали Кефалленію або якийсь інший острів Іонічного моря.

Метафорично «повернення на Ітаку» означає «повернення додому, на батьківщину».

ІТАЛ (лат. Italos) — міфічний владар сіцілійців, що одружився з дочкою Латина, переселившись до Італії, якій дав своє ймення.

ІТІЛ (гр. Itylos) — син Аедони.

ІТІС (гр. Itys) — син Прокни.

ІФІАНАССА (гр. Iphianassa) — в епосі дочка Агамемнона Іфігенія.

ІФІГЕНІЯ (гр. Iphigeneia) — у грецькій міфології персонаж з епічних переказів троянського циклу, дочка Агамемнона й Клітемнестри (варіант: Тесея та Єлени ). За міфами, перед походом на Трою батько приніс І. в жертву богині Артеміді, яка врятувала дівчину від смерті, замінивши її на жертовнику ланню, перенесла в Тавріду (Крим) і зробила жрицею в своєму храмі. Чужоземців, що прибували до Тавріди, заколювали на вівтарі Артеміди. Брат Іфігенії Орест та його друг Пілад прибули до Тавріди за наказом оракула, щоб привезти звідти в Аттіку зображення Артеміди Таврідської. І. впізнала брата, який відвіз її на батьківщину разом із статуєю Артеміди. Культ І. був тісно пов’язаний з культом Артеміди, і деякі міфологи твердять про їхню первісну тотожність. За Гесіодом, І. після смерті відродилась як Геката.

Образ І. найкраще показаний у трагедіях Евріпіда, де її змальовано героїчною жінкою-патріоткою, здатною на самопожертву заради батьківщини. Цей образ використали й письменники нової європейської літератури: Расін, Гете, Леся Українка; К. Стеценко написав оперу «І. в Тавріді».

ІФІКЛ (гр. Iphikles) — 1) син Амфітріона й Алкмени, брат Геракла, батько Іолая, учасник калідонського полювання ; 2) учасник походу аргонавтів, фессалійський владар, батько Протесілая. Він був такий швидкий, що міг пробігти по поверхні води.

ІФІС (гр. Iphls) — саламінський юнак, що загинув через кохання до Анаксарети.

ІФІТ (гр. Iphitos) — брат Іоли, якого вбив Геракл.










КАБІРИ, кавіри (гр. Kabeiroi) — стародавні божества родючості, мореплавства й вогню. Неповні відомості про них знаходимо в письменників 6 ст. до н. е. На думку багатьох учених, культ к. перенесено до Греції зі Сходу (по-фінікійському — великі боги). Деякі вчені вважають, що культ к. бере початок від пелазгів, хоч є прибічники й семітського походження культу. Особливо шанували к. у Беотії, на островах Самотракі, Делос, Лемнос та ін. В історичний час культ к. як божеств урожаю зливається на Самотракі з культом Деметри ; на Лемносі — це помічники Гефеста ; на інших грецьких островах їх ототожнювали з Діоскурами тощо. Культ к. мав характер містерій. На Самотракі існував окремий стан к.-жерців. Ціцерон називає урочистості на честь к. оргіями і твердить, що їх улаштовували вночі.

КАДМ (гр. Kadmos) — герой беотійських міфів, син фінікійського царя Агенора (варіант: Фенікса ) і Телефасси, легендарний засновник Фів, брат Кіліка, Фенікса, Європи. Коли Європу викрав Зевс, Агенор послав синів на розшуки сестри і заборонив без неї повертатися додому. Фенікс і Кілік, поблукавши світом, оселились у Фінікії й Кілікії. К. після довгого мандрування прибув до Дельфів і запитав оракула, що йому діяти. Оракул відповів, що він не знайде Європи, й наказав іти за коровою, яку зустріне біля храму: де корова ляже, там слід заснувати місто, а корову принести в жертву. Виконуючи наказ, К. прийшов на місце майбутнього міста Фів. Там струменіло джерело, яке охороняв дракон. К. за допомогою Афіни вбив дракона й посіяв його зуби; із зубів виросло озброєне військо — спарти («посіяні»). Спарти почали між собою битись і всі, крім п’ятьох, загинули. П’ятеро воїнів стали засновниками п’ятьох вельможних фіванських родів. Ставши царем Фів, К. одружився із Гармонією. На їхньому весіллі були присутні всі боги. Вони подарували Гармонії покривало й намисто, що пізніше стало причиною нещасть для тих людей, які його мали. Гармонія народила від К. Полідора, Автоною, Іно, Семелу й Агаву. Міф про дочок К. пов’язаний з циклом міфів про Діоніса. Більшість міфологів та істориків вважає К. антропоморфічним східним божеством; його ім’я виводять від семітського «Кадем» — Схід. У ньому вбачають Мелькарта, який у пошуках Астарти мандрує світом і нарешті з’єднується з нею священним шлюбом. На старість К. переселився з дружиною до Іллірії; там вони обернулися на драконів (варіант: зміїв) і перейшли до Елісію.

Зображення К., що б ється з драконом, зустрічаємо на античних вазах.

КАДУКЕЙ, кадуцей (лат. Саduceus) — у греків та римлян жезл оповісників волі богів, атрибут Гермеса (Меркурія). Мав форму палиці, обвитої двома зміями, або крилатої палиці, виготовлявся з маслинового або лаврового дерева і вважався символом недоторканності.

У нові часи к. — емблема торгівлі.

КАК, Какус (лат. Cacus) — староітальський вогнедишний пастух-велет, що жив у гроті Авентинського пагорба і спалював поля Евандра. Коли Геракл гнав повз печеру К. волів Геріона, велетень викрав у нього частину череди й заховав. Щоб обдурити Геракла, К. загнав до печери волів задом; ревіння худоби привело героя до печери і після короткого двобою К. був убитий. Міф про К. наводять Лівій, Овідій та Вергілій. Вони пишуть, що К. був сином Вулкана. За перемогу над К. Евандр спорудив Гераклові вівтар.

КАКА (лат. Саса) — сестра Кака, яка допомогла Гераклові в боротьбі з братом, за що їй було споруджено святилище, де горів незгасний вогонь і весталки приносили жертви.

КАЛАЇД, Калаїс (гр. Каlais) — один із Бореадів, учасник походу аргонавтів.

КАЛІДОН (гр. Kalydon) — місто в Південній Етолії, де правив Ойней.

КАЛІДОНСЬКЕ ПОЛЮВАННЯ (гр. Kalydonia thera) — полювання на калідонського вепра (див. Мелеагр ).

КАЛІДОНСЬКИЙ ВЕПР (гр. Каlydonios kapros) — злий вепр, що за повелінням Артеміди спустошував лани й сади, вбивав мешканців Калідону (див. Мелеагр ).

КАЛІПСО (гр. Kalypso) — німфа острова Огігія, дочка Атланта (варіант: Океана); гостинно зустріла Одіссея, коли розбився його корабель. К. покохала Одіссея й намагалася затримати в себе, обіцяючи йому вічну молодість і безсмертя, але не змогла примусити героя забути батьківщину. Через сім років, виконуючи веління богів, К. допомогла Одіссеєві побудувати корабель і показала шлях до Ітаки.

КАЛЛІОПА (гр. Kalliope — прекрасноголоса) — найстарша серед дев’яти муз ; первісно богиня співів, згодом покровителька епічної поезії й науки, мати Ліна, Орфея, фракійського володаря Реса. Зображували К. вродливою дівчиною з паличкою (стилосом) для писання та з навощеною дощечкою в руках.

КАЛЛІРОЯ (гр. Kallirroe — прекрасноплинна) — річкова німфа (або океаніда). Ім’я К. зустрічається в міфах різних країв Греції і всюди пов’язане з плином води. Деякі міфи називають К. донькою Океана, інші — річкового бога Ахелоя. Малоазійський міф зображує її матір’ю Ганімеда та Іла. У калідонському міфі розповідається про нерозділене кохання Кореса, жерця Діоніса, до К. Ображений жрець попросив Діоніса наслати на мешканців країни божевілля, від якого можна було врятуватися тільки принесенням у жертву К. Побачивши кохану на вівтарі, Корес заколов себе замість неї. К. з розпачу вкоротила собі віку біля джерела, яке пізніше було названо її ім’ям.

КАЛЛІСТО, Калліста (гр. Kallisto) — дочка Лікаона (варіанти: Ніктея, Кефея), улюблениця Артеміди. Від Зевса, що з’явився до неї в образі Аполлона (або Артеміди), К. народила Аркаса (варіант: К. — мати Пана ). Розгнівана Артеміда обернула її на ведмедицю (варіант: на ведмедицю К. обернув Зевс, щоб урятувати від переслідувань ревнивої Гери ). У ту мить, коли Аркас на полюванні хотів убити ведмедицю — свою матір, Зевс обернув його самого на ведмедя, переніс обох на небо й утворив із них сузір’я Малої та Великої Ведмедиці. Міф опрацював Овідій.

КАЛХАНТ, Калхас (гр. Kalchas; род. відм. Kalchantos) — син Нестора, легендарний провісник, учасник походу греків на Трою. К. провістив грекам, що в Артеміди можна попросити попутного вітру ціною принесення в жертву Іфігенії ; він передбачав, що Троянська війна триватиме 10 років, повернув Хрісеїду її батькові. В усі важливі моменти греки просили його поради. К. заподіяв собі смерть, коли зустрів Мопса, який переміг його в мистецтві пророкування. У південній Італії був храм з оракулом на честь К.

КАМЕНИ (лат. Camenae) — назва шанованих у Римі італьських богинь, найславетнішою з яких була Егерія. В околиці Риму їм був присвячений гай. Римські поети к. часто називали музами. Згодом к. стали покровительками мистецтва.

КАМІЛЛА (лат. Camilla) — дочка міфічного владаря вольсків Метаба, войовниця, яку вбив Еней під час війни з Турном (Вергілій).

КАНАКА (гр. Kanake) — дочка Еола (внука Девкаліона) й Енарети (варіант: дочка бога вітрів Еола), дружина Посейдона, від якого народила синів Гоплея, Нірея, Епопея, Алоея й Тріопа. За іншим міфом, К. стала коханкою рідного брата Макарея й народила дитину. Еол убив цю дитину, а К. наказав покінчити життя самогубством. У міфі відбито заборону шлюбів між кровними родичами.

КАПАНЕЙ (гр. Kapaneus) — аргоський володар, син Гіппоноя, один із семи героїв, що разом з Полініком брали участь у поході проти Фів. Міф розповідає, що перед штурмом міста К. похвалився, що його не зупинить навіть сам Зевс. За пиху Зевс уразив К. блискавкою, коли він виліз на міський мур. Його дружина Евадна кинулась на поховальне вогнище чоловіка. К. — один із перших античних богоборців.

КАПІС (гр. Kapys) — дарданський герой, батько Анхіса, дід Енея ; засновник і епонім міста Капуя в Кампанії (варіант: міста Капій в Аркадії).

КАРДЕЯ, Карда (лат. Cardea; cardo — дверна защіпка) — римська богиня, охоронниця дверних засувів, опікунка родини. Свято на її честь справляли 1 червня.

КАРМЕНТА (лат. Carmenta) — німфа-пророчиця, яку ототожнювали з матір’ю Евандра німфою Нікостратою. К. подавала допомогу жінкам під час пологів. Ім’ям К. була названа одна з міських брам у Римі, а біля Капітолію стояв її храм.

КАРМЕНТАЛІЇ (лат. Carmentalia) — жіночі свята на честь Карменти (11 й 15 січня).

КАРНА (лат. Carna) — богиня, покровителька органів тіла та фізичного розвитку дітей (ім’я її походить від латинського caro — м’ясо). За Овідіем, К. була німфою-мисливицею, заводила закоханих у неї в печери, а потім зникала. Янус, який міг бачити все, що діється позад нього, перехитрив К. і, ставши її коханцем, подарував німфі владу над дверними завісами. На Келійському пагорбі стояв храм К.

КАРНАРІЇ (лат. Karnaria) — свято на честь Карни, під час якого в жертву їй приносили бобову кашу, а могили рідних прикрашали квітами.

КАРНЕІ (гр. Karneia) — спартанське свято на честь Аполлона Карнейського. Урочистості відбувалися в серпні — вересні протягом дев’яти днів і мали військовий характер. У 7 ст. до н. е. до К. введено музичні змагання.

КАССАНДРА, АЛЕКСАНДРА (гр, Kassandra, Alexandra) — дочка Пріама й Гекаби. Закоханий у К. Аполлон наділив її даром пророцтва, але коли вона зневажила любов бога, він зробив так, що її пророкуванням ніхто не вірив. Троянці не повірили, коли К. провістила, що Паріс принесе лихо троянцям, що незабаром загине Троя. Після падіння Трої К. сховалася за статуєю Афіни, але її спіймав Аякс Локрійський. При розподілі здобичі К. припала Агамемнонові і разом з ним загинула в Мікенах від рук Клітемнестри й Егіста. В історичну добу в Аміклах, Мікенах, Левктрі існував культ К., який злився з культом місцевого божества Александри. Міф про К. став сюжетом для трилогії Есхіла «Орестеї» та епосу Лікофрона. У новій літературі долю троянської царівни оспівали Ф. Шіллер, Леся Українка та ін.

Переносно К. називають людину, яка передбачає майбутнє нещастя, але не може відвернути його.

КАССІОПЕЯ, Кассіопа (гр. Kassiepeia, Kassiopeia) — ефіопська цариця, дружина Кефея, мати Андромеди; її ім’ям названо одне з сузір’їв.

КАСТАЛІЯ (гр. Kastalia) — німфа, дочка Ахелоя; втікаючи від Аполлона, що переслідував її, перетворилася в джерело.

КАСТАЛЬСЬКЕ ДЖЕРЕЛО, Касталія (гр. Kastalia) — священне джерело біля Дельфів, в одній з ущелин Парнасу, присвячене Аполлонові та музам: стародавні вірили, що це джерело надихало поетів, а прочани очищалися в ньому від своїх гріхів.

У сучасній мові К. Д. означає «джерело натхнення». Так, друже дорогий, ми любимо одно : Старої творчості додержане вино, І мед аттіцьких бджіл, і гру дзвінких насталій... М. Зеров. Аргонавти.

КАСТОР (гр. Kastor) — один із Діоскурів.

КАТРЕЙ (гр. Katraios) — син Міноса й Пасіфаї, батько Аеропи, Клімени й Алтемена. К. пророкували, що його вб’є власний син. Щоб уникнути цього, Алтемен оселився на острові Родос, але пророкування збулося (див. Алтемен). Міф про Катрея нагадує міф про Едіпа.

КВІРИНАЛІЇ (лат. Quirinalia) — свято 17 лютого на честь бога Квіріна, яке встановив Нума Помпілій.

КВІРИТИ (лат. Quirites) — повноправні римські громадяни. Назва походить, можливо, від імені засновника Риму Ромула, якого після смерті називали к. Не виключено, що слово пов’язане з лат. curia і означало первісно членів курії (однієї з 30 общин).

КВІРІН (лат. Quirinus) — староітальське божество, культ якого згодом злився з культом Марса. Первісно К. був покровителем хліборобства. Йому віддавали шану на одному з римських пагорбів, який називався Квірінал. Ім’ям К. римляни називали обожненого Ромула.

КЕБРЕН (гр. Kebren) — річковий бог, батько Енони, першої дружини Паріса.

КЕЇК, Кеїкс, Цеїк (гр. Кеух) — 1) син Еосфора (або Геспера) та німфи Філони, чоловік Алкіони. Міф має орнітологічний характер. Подружжя було покаране за гордощі: К. називав Алкіону Герою, а вона його — Зевсом. Розгніваний Зевс перетворив їх на зимородків. Мотив перетворення людей на птахів був поширений у стародавніх народів, які намагалися . пояснити подібність пташиних криків до жалібних вигуків людей. За Овідієм, К. вирушив морем за порадою до оракула й потонув. Алкіона з горя кинулась у море. М. Равель створив кантату на сюжет цього міфа; 2) друг і сподвижник Геракла, володар фессалійського міста Трахін, де Геракл знайшов притулок після випадкового вбивства Евнома в Калідоні.

КЕЙ, Кой (гр. Koios) — один із титанів, батько Лето.

КЕКРОП (гр. Kekrops) — давньоаттічне божество землі. Вважався сином Геї, який народився після потопу (див. Девкаліон ), що знищив більшу частину людей. Пізніші перекази називають його батьківщиною Єгипет. Незважаючи на те, що традиційно К. вважали наступником першого афінського царя Актеона, Апполлодор називає його засновником Афін, котрий збудував на Акрополі твердиню, названу Кекропією. Там був установлений культ Зевса-Гіцата (Небесного) та АфіниПоліади (Покровительки міста). Кекроп перший спорудив вівтар Кроносові й Реї. За свідченням Павсанія (VIII, 2), він замінив людські жертви офіруванням пирогів. Під час його владарювання спалахнула суперечка між Афіною й Посейдоном за те, хто з них більше вчинив добра і хто повинен за те мати владу над Аттікою. Посейдон ударив тризубцем у скелю, з якої забило джерело з солоною водою, Афіна посадила священну маслину, якій згодом поклонялися всі афіняни. К. був суддею в цій суперечці і перевагу віддав Афіні (варіант: К. бачив, як Афіна саджала маслину, і його свідчення на суді богів вирішило суперечку на користь богині). Розлючений Посейдон залив водою долину Тріа (Аполлодор III, 14; Геродот VIII, 55). За К. Аттіку спустошили морські розбійники з Карії. К. поділив мешканців на 12 груп, а щоб довідатися про кількість населення, наказав кожному кинути на купу по одному камінцеві. Від шлюбу з дочкою Актеона мав доньок Аглавру, Герсу, Пандросу та сина Ерісіхтона. Іноді К. називали Діфіес (Подвійноприродний), бо його уявляли напівлюдиною-напіввужем, що е символом автохтонності — зв’язку з землею. (Існувало повір’я, за яким вуж народжується безпосередньо з землі). Символом К. був коник, який по-грецькому зветься «кекропс». У 5 ст. до н. е. (період експансіоністських замірів Афін) з’явилися міфи про перебування К. в Беотії, на Евбеї і навіть у Єгипті. Цими легендами афіняни намагались обгрунтувати свої зазіхання на чужі землі.

К. у вигляді напівлюдини-напівзмії відтворений на барельєфі в Берлінському музеї. Як правило, його зображували в людській постаті з символом царської та священної гідності (очевидно, пізніший період у розвитку мистецтва).

КЕКРОПІДИ (гр. Kekropides) — дочки Кекропа. Перекази про трьох сестер (Аглавру, Герсу й Пандросу) тісно пов’язані з легендами про Афіну і належать до найстарших аттічних міфів. Коли Афіна потай від Гефеста сховала свого вихованця Ерехтея в скрині і доручила її сестрам, вони не втрималися, відкрили скриню й побачили Ерехтея з вужем навколо шиї. Розгнівана Афіна наслала на сестер божевілля, вони кинулися з Акрополя в безодню й загинули (за Аполлодором, сестри загинули від укусу вужа). Перекази про К. були дуже популярні в Афінах; кожна з сестер мала свої особисті пригоди і власний культ, що входило в комплекс обрядів і церемоній ушанування Афіни на Акрополі.

КЕЛЕЙ (гр. Keleos) — елевсінський володар, який гостинно прийняв у своєму домі Деметру, коли вона шукала Персефону ; мав чотири доньки й синів Тріптолема та Демофонта.

КЕЛЕНО (гр. Kelaino) — 1) дочка Атланта і Плейони, коханка Посейдона, від якого народила Ліка; 2) одна з гарпій; 3) одна з Плеяд.

КЕНЕЙ (гр. Kaineus) — велетень-лапіт, що брав участь у калідонському полюванні та в боротьбі лапітів з кентаврами на весіллі Пейрітоя. Оскільки К. був невразливий, кентаври закидали його соснами й так поховали живцем. У пізніших авторів (Овідій) розповідається про те, що К. спочатку був дівчиною на ім’я Кеніда. У неї закохався Посейдон і обіцяв виконати будь-яке її бажання. Дівчина забажала стати чоловіком. Сцени боротьби кентаврів з лапітами часто зустрічаються в античному мистецтві.

КЕНТАВРИ (гр. Kentauroi) — химерні істоти, напівлюди-напівконі. Фантастичні образи к. виникли за найдавніших часів, коли люди приручили коней і навчилися їздити верхи. «Іліада» називає к. «ферес» і зображує їх тваринами з наїжаченою шерстю, що живуть у горах Фессалії. В «Одіссеї» вперше зустрічаємо ймення к. Уже в сиву давнину назву к. виводили від грецьких слів kentein — «колоти» і tauros — «бик». Порівняльна міфологія пов’язує к. з індійськими гандарвами, волохатими, схожими на мавп богами, що так само, як і к., люблять жінок, вино, музику, вдаються до ворожби та лікування. За однією версією міфа, к. були дітьми Аполлона й Геби. Піндар вважає, що перший к. був сином Іксіона та Нефели. Він з’явився на світ дуже потворним, через що його прогнали і боги й люди. Блукаючи долиною Пеліону, він сходився з магнесійськими кобилицями, що народжували дітей, які верхньою частиною тіла були подібні до батька, нижньою — до матерів. К. часто мали сутички з героями та людьми і були переможені. На весіллі фессалійського героя Пейрітоя к. хотіли викрасти жінок, і цар прогнав їх за допомогою Тесея. Кілька разів з к. стикався Геракл, який зрештою став жертвою підступності к. Несса. Такі імена к., як Лік, Евріном, Біанор, Агрій, свідчать про дикість і невгамовність, інші — Петрай, Урей, Дріал — пов’язані з гірськими та лісовими оселями; є ймення, що вказують на лагідну вдачу (Фол), деякі к. відзначалися мудрістю й були вихователями таких героїв, як Ахіллес, Ясон (Хірон).

У пластичному зображенні к. мали передню частину тіла людську, задню — кінську. Найдавніше мистецтво зображувало їх з людськими передніми ногами. Відомий рельєф — боротьба лапітів з к. — на фризі храму Аполлона в Бассах в Аркадії. Образи к. знаходимо в Софокла, Евріпіда, Овідія. Часто зустрічаються вони в творчості художників (Ш. Лебрен, П. Веронезе, П. П. Рубенс, А. Беклін, О. Роден, Л. Корінт, П. Пікассо).

КЕРБЕР, Цербер (гр. Kerberos) — охоронець брами Аїду (Еребу), багатоголовий пес, син Тіфона та Єхидни (Гесіод), страхітлива потвора. У пізніших переказах, які зустрічаємо у Вергілія та Овідія, зображується з трьома головами та змієподібним хвостом. К. пропускав до Аїду всіх, але не випускав нікого. В епосі двічі згадується «Пес Аїду». Щоб уласкавити К., греки клали в труну медовий коржик, який небіжчик мав віддати страховиськові. Геракл зв’язав К. і приніс Еврістеєві (дванадцятий подвиг героя). Потім К. знову повернувся до Аїду.

КЕРЕРА, Церера (лат. Сеres) — богиня родючості та хліборобства, ототожнювана з Деметрою. На честь К. 493 р. до н. е. в Римі встановлено свято (цереалії) і споруджено храм. Ритуал культу залишився грецьким, жерці К. також були греками. Цереалії відправляли тільки плебеї, яких патриції не допускали до урочистостей аристократичних родів. Відбувалися цереалії 12 — 19 квітня.

КЕРИ (гр. Ker) — утілення смерті; крилаті жіночі духи, діти Ночі, що хапають людську душу в мить, коли вона розлучається з тілом. К. часом називали ериній.

КЕРИНЕЙСЬКА ЛАНЬ (гр. he Kerynitis elaphos) — міфічна прудконога тварина з золотими рогами й мідними копитами. Назва пов’язана з найменуванням гори Керинея в Аркадії. К. л. була присвячена Артеміді. Геракл дістав від Еврістея наказ привести йому лань. Герой переслідував її цілий рік. Поранивши стрілою в ногу, зловив і приніс господареві (четвертий подвиг героя). Згодом К. л. була повернена Артеміді.

КЕРІКС (гр. Keryx) — засновник аттічного роду Керіків, син Гермеса й Аглаври.

КЕРКІОН (гр. Kerkyon) — жорстокий елевсінський велетень, якого переміг Тесей.

КЕРКОПИ (гр. Kerkopes) — двоє братів-потвор, що жили біля Ефесу, грабували і вбивали подорожніх. Геракл упіймав їх, зв’язав і приніс до лідійської цариці Омфали. Згідно з іншою версією міфа, К. — люди, яких Зевс за облудність перетворив на мавп.

КЕФАЛ, Цефал (гр. Kephalos) — чудовий мисливець, красень-юнак, якого покохала й викрала богиня світанку Еос. За аттічним переказом, К. був сином Гермеса й Герси. Згідно з однією міфологічною версією, він жив з Еос на Сході, мав з нею сина Тітона, предка царських родів Сірії, Кілікії та Кіпру. За Гесіодом, від К. Еос народила Фаетона. Відомий також міф про К. та його дружину, дочку азійського царя Ерехтея Прокріду. Еос намовила К. випробувати вірність дружини, якій він сам був вірний. Підійшовши до Прокріди у вигляді чужоземця, К. за допомогою подарунків схилив її до зради і так викрив невірність дружини. Присоромлена Прокріда втекла на Кріт до Артеміди, від якої (варіант: від Міноса ) одержала влучний спис і чарівного собаку, який завжди знаходив здобич. Невпізнана, повертається Прокріда до К. і підмовляє його на зраду, обіцяючи подарувати списа й собаку. Коли Прокріда відкрилася, подружжя помирилось, але жінка стала ревнивою та заздрісною. К. випадково вбив дружину на полюванні, коли вона потай стежила за ним, підозрюючи в невірності. Вигнаний за ненавмисне вбивство, К. знайшов пристановище у фіванського царя Амфітріона, якому позичив свого пса, щоб упіймати лиса, котрий завдавав великої шкоди фіванським околицям. (Варіант: Амфітріон сам прийшов до К. й попросив допомоги в боротьбі проти телебоїв; після війни К. одержав у нагороду острів, названий на його честь Кефалонією.) Зображення Кзнайдено на кефалонських грошах і вазах.

Міф про К. втілено в літературі (А. Арді, П. Кальдерон, І. Е. Шлегель), музиці (Р. Кайзер, Г. К. Шюрман, Е. Т. А. Гофман), образотворчому мистецтві (П. Веронезе, Н. Пуссен, К. Лоррен та ін.).

КЕФЕЙ, Цефей (гр. Kepheus) — 1) син Бела та Авхіної, брат Фінея, чоловік Кассіопеї, батько Андромеди, цар Ефіопії; 2) син Лікурга, брат Анкея з Аркадії, один з мисливців на калідонському полюванні ; 3) син Алея й Неєри, брат Амфідама та Лікурга, аргонавт, батько 20 синів.

КИПАРИС (гр. Kyparissos) — 1) вродливий юнак, син Телефа, улюбленець Аполлона (варіант: Пана або Зефіра). Коли К. ненавмисне вбив , свого улюбленого оленя і не міг утішитися від суму й горя, Аполлон обернув юнака на дерево. Відтоді К. став уважатись деревом жалоби. Міф, очевидно, пов’язаний із спробою витлумачити незрозумілу назву дерева; 2) син Мінія, брат Орхомена, засновник однойменного міста у Фокіді біля Парнасу.

КІБЕЛА (гр. Kybele) — первісно фрігійська богиня, уособлення матері-землі, яку шанували в більшій частині областей Малої Азії (передовсім навколо гори Їда, в Лідії, Віфінії, Галатії й ін.). К. називали ще Великою Матір’ю, Матір’ю богів і всього живого, яка відроджує померлу природу і дарує родючість. Супутниками богині, яка по-фригійському називалась Аммас, вважались корибанти, курети та дактилі з Їди. Її коханець — красень-юнак Аттіс. Певне відношення до її культу мають кабіри. Через грецькі колонії з Малої Азії культ К. рано проник у Грецію, де богиня ототожнювалася з Реєю. В Афінах був її храм зі статуєю роботи Фідія або Агоракріта. У Фівах храм К. спорудив поет Піндар. У Римі культ К. зливається з культом місцевої богині Опс. Сюди перевезено з пессінунтського (в малоазійській Галатії) храму старовинний символ культу К. — темного кольору камінь (мабуть, метеорит). Від цього часу культ богині під ім’ям Великої Матері (Mater Magna) став державним; культом завідувала особлива колегія жерців. Самим римлянам спочатку заборонялося брати участь в обрядах культу К., тому в Римі жерці богині звалися галлами, а верховні жерці — архігаллами (від назви області Галатії, яку заселяли галли). Богині були присвячені так звані викупні жертви — тавроболії і кріоболії (втаємничення в культ шляхом узливання бичачої або баранячої крові). Навесні римляни влаштовували свято на честь К. й Аттіса. Встановлення культу К. в Римі було пов’язане з активізацією римської політики в Малій Азії під час Пунічних воєн.

Античне мистецтво зображувало К. у вигляді пишно вбраної матрони, з баштовою короною на голові; в одній руці вона держить тимпан, у другій — колоски або скіпетр; богиня сидить на троні в оточенні левів або на колісниці, в яку запряжені леви; інколи її зображували верхи на леві.

КІКЛОПИ, циклопи (гр. Kyklopes) — сини Урана й Геї, міфічні одноокі велетні, що відзначалися надзвичайною силою і спритністю. Батько ув’язнив к. в Аїді, згодом їх звільнив Зевс, і вони допомагали йому в боротьбі з Кроносом і гігантами, виковуючи громи та блискавки. Пізніше к. працювали в кузні Гефеста. Греки вважали, що всі місця, де зустрічалися «кіклопічні», тобто збудовані з величезних каменів, споруди (Арголіда, Аркадія, Епір, Латіум), були колись населені к. В епосі вони — могутні велетні, що живуть у печерах на далекому Заході, не знають хліборобства, не шанують богів. На формування уявлень про к. вплинуло, мабуть, знайомство стародавніх греків з племенами, в яких збереглося людожерство. В «Одіссеї» к. зображено дикими, надзвичайно жорстокими пастухами (Поліфем). Згідно з однією версією міфа, к. повбивав Аполлон, що помстився Зевсові за смерть Асклепія. В античному мистецтві к. зображували з одним оком на лобі.

Переказ про однооких велетнів став сюжетом для однойменної драми Евріпіда та однієї з ідилій Теокріта.

У сучасній мові к. — синонім до слова «коваль», кіклопічний означає величезний, велетенський.

І повагом сільські циклопи З напівзотлілим фартухом Лікують руським молотком Легенькі вироби Європи. О. Пушкін. Євгеній Онєгін (переклад М. Рильського).

Дощ не вгавав... Дівчина любила цю грізну, несамовиту стихію. Вона мовби зливалася з нею, почуваючи себе часткою цієї нестримної циклопічної сили. С. Добровольський. Тече річка невеличка.

КІКН (гр. Kyknos) — 1) син Аполлона (або Ареса) і Тірії, калідонський красень-мисливець; відштовхував усіх друзів поганою вдачею й пихою. Коли його покинув останній друг, К. разом з матір’ю хотів утопитися в Канопському озері, але Аполлон обернув їх на лебедів; 2) син Посейдона й Каліки, цар Колона. Покинутого матір’ю К- вигодував лебідь. Звідси припущення, що К. (гр. kyknos — лебідь) первісно міг бути символом морської пучини. Ставши дорослим, К. одружився з дочкою Лаомедонта Проклеєю, від якої мав дітей Тенеса й Гемітею. Після смерті Проклеї одружився з Філономою. Філонома закохалася в Тенеса, а коли той не відповів взаємністю, звела наклеп, ніби він переслідує її. К. наказав посадити Тенеса й Гемітею в скриню й кинути в море, але вони врятувались. Пізніше, коли Тенес став володарем і назвав свою країну Тенедом, К. намагався помиритися з ним; 3) син Посейдона; був невразливим до ударів, К. задушив Ахіллес ; 4) син Ареса й Пелопії (або Пірени); грабував і вбивав подорожніх у Фессалії. За велінням Аполлона, незважаючи на допомогу Ареса, К. вбив Геракл.

КІКОНИ (гр. kikones) — народ, з яким мали сутичку Одіссей та його супутники після відплиття з-під Трої.

КІНІР (гр. Kinyras) — перший міфічний цар Кіпру, засновник кіпрського культу і перший жрець Афродіти. Жив ще у фінікійську епоху Кіпру, але греки, що оселилися на острові, включили його в свої міфи. К. уважався сином Аполлона; раніше був царем міста Бібл у Фінікії, де особливо процвітав культ Адоніса. Прибувши на Кіпр, К. заснував місто Пафос, де було загальне святилище кіпріотів. Жерці і пророки цього святилища Афродіти (та інших її святилищ) вважалися нащадками К. і звалися кінірадами. К. вважали також співцем, автором гімнів Афродіті й жалібних . пісень на смерть Адоніса. Його ім’я виводиться від фінікійського слова kinnor (назва азіатського струнного інструмента). К. приписували започаткування культури на Кіпрі, мешканців якого він навчив, зокрема, добувати метали. За епосом, К. послав Агамемнонові багаті обладунки, коли звістка про Троянську війну дійшла до Кіпру.

КІПРІДА (гр. Kypris, Kypria) — епітет Афродіти, який походить від назви острова Кіпр — її улюбленого місця перебування. Тут, передовсім у містах Пафосі, Амафунті та на горі Ідалія, особливо процвітав культ богині.

КІПСЕЛ (гр. Kypselos) — син Єгипта, з роду Аркада. Був володарем Аркадії, коли на Пелопоннес повернулися Геракліди. За одного з них — Кресфонта К. віддав свою дочку Меропу, чим урятував країну від навали дорян.

КІРЕНА (гр. Kyrene) — німфа, мати Арістея.

КІРКА (гр. Kirke), ЦІРЦЕЯ (лат. Circe) — чаклунка з острова Ея, дочка Геліоса й Перси (Персеїди), сестра Еета. Очистила аргонавтів від убивства Апсірта. Супутників Одіссея обернула на свиней, а його цілий рік тримала на острові. Від Одіссея К. народила Телегона.

У переносному розумінні К. — спокусниця, чарівниця.

КІССЕЙ (гр. Kisseus) — за однією з версій міфа, батько дружини троянського царя Пріама Гекаби.

КІТЕРОН, Кітайрон, Кіферон (гр. Kithairon) — міфічний володар Платей, що жив біля гори, яка дістала його ім’я. Один із варіантів міфа розповідає, що К. помирив Зевса й Геру під час їх сварки: порадив Зевсові покласти в колісницю статую дівчини. Сердита Гера, зірвавши покривало, побачила, що для ревнощів немає підстав, і помирилася з чоловіком. Багата на печери гора Кітерон вважалася оселею німф та ериній.

КЛЕОБІС І БІТОН (гр. Кlеоbis, Biton) — за аргоською легендою, сини Кідіппи, жриці Гери Аргоської, які самі запряглися в колісницю й повезли свою матір у храм Гери. Мати молилася за синів, щоб богиня подарувала їм щастя як нагороду за синівську відданість. Після жертвоприношення обидва юнаки заснули і більше не прокинулися. Геродот твердить, що цю легенду розповів Солон, коли зустрівся з Крезом.

КЛЕОПАТРА (гр. Kleopatra) — дружина Мелеагра.

КЛІМЕНА (гр. Klymene) — океаніда, дружина Япета, мати Атланта, Епіметея й Прометея. За іншими міфами, дружина Прометея, мати Девкаліона; дружина Феба, мати Фаетона.

КЛІО (гр. Кlеіо) — одна з дев’яти муз, покровителька історії; зображується, як правило, із сувоєм та грифельною паличкою в руках. Іноді атрибутом К. був сонячний годинник, оскільки вона стежила за плином часу.

Метафорично К. — історія. Ім’я моє не щезне марно, Його запише Кліо гарно В свої скрижалі й скаже всюди : Мав серце льва й ослячі груди. Г. Гейне. Король Довговух (переклад І. Франка).

КЛІТЕМНЕСТРА, Кліте местра (гр. Klitaimnestra) — дочка спартанського царя Тіндарея й Леди, дружина Агамемнона, сестра Єлени та Діоскурів. Коли Агамемнон воював під Троєю, К. зрадила його з Егістом. Після повернення чоловіка вона підступно вбила його за допомогою коханця. За одним варіантом міфа, мотивом убивства було кохання К. до Егіста, за другим — помста матері за принесення в жертву дочки Іфігенії, за третім — ревнощі до Кассандри, яку Агамемнон привіз із собою.

КЛІТІЙ (гр. Klytios) — один із гігантів.

КЛІТІЯ (гр. Klytia) — коханка Аполлона, яка з суму померла, коли бог покинув її. За «Метаморфозами» Овідія, Аполлон обернув її на квітку. У Британському музеї в Лондоні є мармуровий бюст, який називають погруддям К.

КЛОТО (гр. Klotho) — одна з мойр.

КОДР (гр. Kodros) — останній цар Аттіки, син Меланта; пожертвував собою для порятунку батьківщини під час уторгнення дорян.

КОЗОРІГ, Козерог (гр. Aigokeros) — одне з сузір’їв.

КОКАЛ (гр. Kokalos) — сіцілійський цар, до якого після загибелі Ікара прибув Дедал.

КОКІТ, Коціт (гр. Kokytos) — річка в підземному царстві, притока Стіксу (Ахеронту).

КОМОС (гр. Komos) — бог бенкету. Його зображували крилатим юнаком у супроводі Сілена й еросів. КОМПІТАЛІЇ (лат. Compitalia, compitum — роздоріжжя) — давньоримські свята на честь ларів — покровителів перехрестя. Відбувалися взимку перед сатурналіями. Раби й мешканці навколишніх будинків приносили до статуй ларів різні подарунки, вішали вовняних ляльок, що були ніби жертвами за відвертання всякого лиха від живих членів родини. К. були особливо популярні серед рабів. Утворені з рабів та вільновідпущених колегії влаштовували ігри і святкові процесії на честь ларів. Цезар заборонив к., але згодом Август відновив їх, додавши до культу ларів культ свого генія. Ці свята й ігри влаштовували в травні та серпні.

КОНЕНТА (лат. Conenta) — за однією з версій, мати Фавна.

КОНКОРДІЯ (лат. Concordia — згода) — богиня згоди, охоронниця ладу в державі. Її зображували в постаті жінки, що в одній руці тримала ріг достатку, а в другій — маслинову гілку або терези. Храм К. споруджено на Римському форумі 367 р. до н. е. після формального зрівняння прав плебеїв і патриціїв. Цей храм був місцем засідання сенату. Лівія, дружина Октавіана Августа, встановила культ К. як покровительки подружньої згоди. КОНСТАНЦІЯ (лат. Constantia) — уособлення стійкості і завзятості; зображувалася тільки на монетах імператора Клавдія та його матері Антонії.

КОРЕС (гр. Koresos) — жрець Діоніса, що загинув через кохання до Каллірої.

КОРИБАНТИ (гр. Korybantes) — жерці богині Кібели, які під час її свят виконували оргіастичний танок у супроводі барабанів, флейт і кимвалів. За одним із міфів, к. — діти Аполлона й музи Талії.

КОРІТ, Коріф (гр. Korithos) — 1) син Зевса, чоловік Електри, батько Яса й Дардана, засновник Коріфа в Етрурії; 2) епонім корітіян з Тегеї; 3) син Паріса й Енони; 4) герой з Мармаріки, якого було запрошено на весілля Персея.

КОРОН (гр. Koronos) — син Келея, учасник походу аргонавтів, цар лапітів.

КОРОНІДА (гр. Koronis) — 1) дочка царя лапітів Флегія, коханка Аполлона, якому народила сина Асклепія. Перед народженням дитини К., побоюючися, що Аполлон розлюбить її, вийшла заміж за Іохіда з Аркадії. Розгнівана Артеміда помстилася за брата, обернувши К. на вогнище, однак Аполлон урятував з полум’я Асклепія, який мав народитися; 2) фокідська царівна, яку Афіна обернула на ворону, щоб урятувати від переслідувань Посейдона.

КОТІС, Котіто (гр. Kotys, Kotyto) — фракійська богиня, споріднена з Кібелою. Оргії на честь К. були подібні до врочистостей на честь Діоніса-Вакха і називалися котітіями.

КРЕОНТ (гр. Kreon) — 1) корінфський цар, батько Креуси; 2) володар Фів, брат Іокасти, дядько Антігони.

КРЕСФОНТ, Кресофонт (гр. Kresphontes) — один з Гераклідів.

КРЕТЕЙ (гр. Kretheus) — чоловік Тіро, батько Ясона.

КРЕУСА (гр. Kreusa) — 1) дочка Ерехтея і Праксітеї; від Аполлона народила Іона, потім стала дружиною Ксута. Спочатку подружжя було бездітним, але після прощі до Дельфів К. народила Дора й Ахея; 2) одне з імен Главки, дочки корінфіянина Креонта, в яку закохався Ясон, жертва помсти Медеї; 3) дочка Пріама й Гекаби, дружина Енея, мати Юла. Під час пожежі Трої Еней утратив її.

КРІТСЬКИЙ БИК (гр. to en Krete tauros) — 1) бик, що викрав Європу; 2) чародійний бик, який вийшов з моря коло Кріту. Мінос мав принести його в жертву Посейдонові, але вражений його красою, офірував іншого бика. Посейдон наслав на К. б. шал, і бик спустошив Кріт вогнем, який вибухав з його ніздрів. К. б. спіймав Геракл і привів у Мікени до царя Еврістея (восьмий подвиг героя). За аттічним переказом, бика цього спіймав Тесей на Марафонському полі.

КРОНІД (Kronides) — епітет сина Кроноса Зевса.

КРОНОС, Крон (гр. Kronos) — одне з найдавніших грецьких божеств, бог жнив; наймолодший син Урана (Неба) і Геї (Землі), що належав до другого покоління богів. В основі легенди лежить космогонічний міф про поділ землі і неба. Через подібність імені К. до грецького слова «хронос» — час його іноді вважали і за бога часу. Був одружений з рідною сестрою Реєю, від якої мав дітей: Гестію, Деметру, Геру, Аїда, Посейдона, Зевса. За міфами, К. правив світом, скинувши з неба батька Урана. Йому віщували таку саму долю. Щоб уникнути її, К. ковтав усіх своїх дітей (мабуть, спогад про людські жертвоприношення). Але Рея хитрощами врятувала Зевса. Змужнівши, Зевс примусив К. виригнути всіх проковтнутих дітей, а його самого скинув у Тартар (пізніший варіант: К. після примирення з Зевсом правив разом з Радамантом на «щасливих островах»). Згідно з легендами, за часів К. на землі був Золотий вік. На острові Кріті К. ототожнювали з Молохом. На честь К. в Греції існували веселі свята — кронії. Римляни ототожнювали К. з Сатурном. Зображувався з серпом у руці.

КСАНТ, Ксанф (гр. Xanthos — ясноволосий) — 1) епітет кількох героїв античної міфології; 2) в «Іліаді» К. — кінь Ахіллеса, а також кінь Гектора.

КСЕНІЯ (гр. Xenia — гостинна) — епітет Афіни як опікунки гостей.

КСУТ, Ксуф (гр. Xuthos) — син Елліна й німфи Орсеїди, брат Дора й Еола. Переселившись із Фессалії в Афіни, одружився з дочкою Ерехтея Креусою. Міф про К. намагається наївно пояснити версію, за якою грецькі племена прибули з півночі.

КУРЕТИ (гр. Kuretes) — міфічне плем’я, що жило на Кріті. Рея віддала під опіку к. малого Зевса, тому вони стали жерцями богині. Після об’єднання культів Реї й Кібели к. злилися з жерцями Кібели — корибантами. Греки вважали, що к. своїми бучними танцями й ударами списів по щитах заглушували плач Зевса-немовляти і таким способом урятували його від Кроноса. Є версія, за якою к. спочатку були демонами родючих сил землі, їхній культ був пов’язаний з культом Крітського Зевса.












Попередня (Д-Є)     Головна     Наступна (Л-М)


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.