Борис Гринченко
ПЛАЧ ЯРОСЛАВНИ
А в Путивлю місті тим часом вірна Ігорева дружина, вродливая Ярославна, тужить-сумує по своєму чоловікові, не знаючи ще про його лихо. Щоранку виходить вона на міську стіну у Путивлю і дивиться у далекий степ, виглядаючи, чи не вернеться її коханий Ігор, дивиться і вмивається дрібними сльозами, як тая сивая зозуля жалібно куючи-промовляючи:
Над Дунаєм бистроводим
Я зозулею полину
У степи-поля широкі,
У ворожую країну.
Умочу в Каялу річку
Пишний свій рукав бобровий.
Там мій князь... На ранах в його
Течії засохли з крові.
Там коханому моєму
Рани втру я наболілі
І пекучі, і глибокі
На його на дужім тілі.
І щодня, щодня рано-ранесенько плаче Ярославна у Путивлю на міській стіні, квилить-проквиляє:
Нащо дуже вієш в полі,
Вітре буйний мій — вітрило?
Нащо ти на князя-ладо
Навіваєш ханські стріли?
Ти під хмарами літаєш,
Вієш ти на степ і гори
І лелієш ти щоглисті
Кораблі на синім морі.
Чи тобі ж сього ще мало,
Що моє ти щастя й долю
Вкупі з тирсою розвіяв
У степу по чистім полю?
І знов плаче Ярославна ранком-рано на путивльській стіні, плаче-висшвує:
Дніпре дужий і могутній!
Ти пробив кремінні гори
І крізь землю Половецьку
Впав в далеке синє море;
Ти не раз носив на хвилях
Човни рідні в ті країни!..
Я тепер тебе благаю,
Дніпре дужий і єдиний,
Щоб, леліючи тихенько,
Ти моє подружжя миле,
Князя Ігоря до мене
Аж сюди приніс на хвилі.
Щоб забувши те розстання
І забувши муки й горе,
Я не слала до коханця
Сліз моїх на синє море.
І знов плаче Ярославна на путивльській стіні, плаче, виспівує:
Ой ти, сонечко тресвітле!
Світиш, тепле і ласкаве,
Ти прихильно і на добре,
І на зле, і на лукаве.
Чом же ти, тресвітле й дуже,
Так гориш тепер пекуче
Й військо милого мойого
Палиш люто й нестерпуче?
У степах безвідних сохнуть
Сагайдаки їхні й луки
І з смаги усіх та з спеки
Обгортають люті муки!
[Року 1885]
УРИВОК
ІЗ „СЛОВА О ПОЛКУ ИГОРЕВЂ"
Гей, на роздоллі, в дикому полі
З ранку до смерку, з смерку до ранку
Стріли каленії свищуть-летять;
Як розлютовані,
Шаблі гартовані
Гримлять-стукотять.
Чорне поле копитами
Мов пооране-порите;
Кістьми, кров’ю политими,
Скрізь засіяне-укрите,
Заскороджене списами, —
Зійшло тугою й сльозами.
Що гукає, що лунає
Тихим ранком на зорі?
Ігор військо повертає
З Половецької землі.
Сталась князеві пригода —
Вбили брата Всеволода
Половчани вражі.
Бились день і другий бились,
А на третій похилились
Короговки княжі.
Вздовж Каяли покотились
Кривавії хвилі,
Ой, навіки розлучились
Два братіки милі!
На бундячному весіллі
Із сватами на похміллі
Коло славної ріки
Вина-крові напилися
Й спать до суду простяглися
Смілі руські юнаки.
Притупили гострі стріли,
Настрахали ворогів,
Лягли вкупі, труп на трупі
За отчизну, за князів.
Аж додолу з жалощами
Похилилася трава,
Зажурились і верхами
Захитали дерева.
Борис Грінченко. Плач Ярославни. У 1885 р. Борис Грінченко написав оповідання «Князь Ігор», поклавши в його основу «Слово» та літописи. «Плач Ярославни» тут подано у віршовому переспіві з елементами прозової розповіді. Друкуємо за виданням: «Князь Ігор. Оповідання. По «Слову про полк Ігорів» написав Борис Грінченко». Друге видання. Видала М. Грінченко, К., 1913, стор. 14 — 16. (Книжки пам’яті Насті Грінченко, № 9). В оповіданні заголовок «Плач Ярославни» відсутній; подаємо його від себе. В кінці оповідання стоїть дата: «Року 1885».
Уривок із «Слова о полку Игоре※. Друкується за рукописом, що зберігається у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, фонд 3 (архів Івана Франка) № 1603, стор. 888 — 889. Рукопис являє частину шкільного зошита (очевидно) в одну лінійку на 16 стор. (стор. 885 — 900). На стор. 885 — 888 вміщено вірші: «Хотів би я поетом бути», «Жалкування української музи», С. Г. К-ву («Тяжко мені, братіку, в самотині жить»); на стор. 888 — 889 — згаданий уривок перекладу «Слова»; на стор, 890 — 892 — вірші на інші теми; стор. 893 — 900 — чисті. Авторство перекладу встановити поки що не пощастило. По розміщенню цього рукопису у згаданій архівній одиниці можна думати, що до рук Франка вірші потрапили в кінці 1885 р.
