[Сміт Ентоні Д. Національна ідентичність. — К.: Основи, 1994. — С.51-78.]

Попередня     Головна     Наступна





Розділ 3

ВИНИКНЕННЯ НАЦІЙ



Якщо наявність і відбудова етнічних зв’язків і минувшини дають змогу визначати, які сукупності людей придатні для ймовірного формування нації, це ще нічого не каже нам про те, чому і як відбуваються ті перетворення. Щоб відповісти на запитання: «Якими є загальні причини та механізми формування націй на основі різних етнічних зв’язків і спогадів?», нам слід вивчити головні особливості формування ідентичностей і ті масштабні зміни, які сприяють цим процесам.

У цьому контексті термін «формування націй» має велике значення. Він нагадує, що, хоч задля зручності ми виділили й визначили осібне уявлення про націю, насправді ми розглядаємо радше складну низку розподілених у часі процесів, ніж статичні «сутності». В першому розділі висвітлено складну і неясну природу уявлення про «національну ідентичність». Як сукупність людей, що має власну назву, спільну історичну територію, спільні міфи та історичну пам’ять, масову громадську культуру, спільну економіку і однакові для всіх членів юридичні права та обов’язки, нація репрезентує багатовимірну концепцію, ідеальний тип, який становить стандарт або пробний камінь, що його конкретні приклади наслідують більшою або меншою мі-/52/рою. Нам слід розглянути окремі приклади, щоб показати значну варіативність ступеня, якого відповідно до кількох вимірів досягають різні процеси і, поєднавшись, створюють наближення до ідеального типу нації. Цього ніколи не слід забувати при дослідженні причин та механізмів виникнення націй.






НАЦІЇ ДО НАЦІОНАЛІЗМУ?


На початку розділу 2 я згадував про націоналістичну віру, ніби нації існували з давніх-давен, хоч нерідко в стані довгого сну. Отже, для націоналіста, як і для попереднього покоління вчених, не існувало ніякої осібної проблеми походження і причин виникнення націй, не було потреби досліджувати процес їхнього формування. Нації споконвічні, змінюється тільки ступінь їхньої самосвідомості та активності 1.

Всупереч цьому знайомому давньому поглядові сучасне покоління вчених показало можливі шляхи виникнення націй та націоналізму в історії та їхню відносну сучасність. Більшість учених датує націоналізм як рух та ідеологію лише кінцем XVIII ст. Перед добою, що породила Французьку революцію, ми спостерігаємо лише минущі вияви національних почуттів або непевні натяки на центральну ідею націоналізму з її наголосом на незалежності культурно різних націй. Навіть сама нація — це чисто сучасна конструкція, хоча щодо періоду її виникнення в Європі серед «модерністів» існують великі розбіжності: одні схиляються до XVIII ст. або й раніших часів, інші — до кінця XIX — початку XX ст., коли маси були нарешті «націоналізовані», а жінки дістали право голосу. Одне слово, серед модерністів — тих, хто проголошує, ніби нація цілком «сучасна», — поширені різні уявлення про націю 2.

Та якщо модерністи мають слушність, то в доновітні часи не могло бути ні націй, ні націоналізму. В античні часи й середньовіччя не існувало умов, що породжують нації, а відмінності між доновітніми і новітніми колективними культурними ідентичностями надто великі, щоб їх можна було увібгати в єдину концепцію нації. Масові «громадянські нації» змогли виникнути тільки в добу індустріалізму та демократії 3.

У такому погляді багато правди, проте в деяких важливих пунктах його слід уточнити. Він припускає, що тільки один критерій — охоплення мас і жінок — є вирішальним при /53/ визначенні виникнення та існування нації. А така думка якщо й не хибна, то занадто вузька. Крім того, згідно з цим критерієм, сукупності людей, що мобілізують маси на воєнну й політичну діяльність, становитимуть нації, — то, може, в такому разі слід називати націями й шумерські давні міста-держави і давні швейцарські кантони? Чи слід відмовляти в праві називатися нацією стародавнім єгиптянам і ассірійцям лише через те, що маси не мали права на політичну діяльність і не мали свого представництва? Чи, може, не годиться користатись надто вже західним уявлення про націю на інших теренах і в інші історичні періоди? 4

Та хіба пощастить уникнути саме цього бодай у певній формі і до певного ступеня? Гадаю, ні. Навіть застосувавши багатовимірну концепцію нації, подібну до тієї, що я висунув, на практиці, ми й далі визначатимемо різницю між колективними культурними ідентичностями доновітньої і новітньої діб на основі певних процесів та вимірів. Дозвольте мені пояснити, що саме я маю на увазі.

Можна почати з запитання, чи існували нації та націоналізм в античності. Стародавній Єгипет цілком підхожий приклад. Річка Ніл та навколишні пустелі надали йому напрочуд сталу й компактну територію, крім хіба південного напрямку. Відколи сталося об’єднання Верхнього та Нижнього Єгипту, довгі роки династичного владарювання створювали в сучасників цілковите враження міцної об’єднаної бюрократичної держави, жителі якої підлягали єдиному фараонівському кодексу законів; річка становила основу об’єднаної економічної системи. В царині культури те саме: монопольне становище традиційної релігії і пов’язаних з нею звичаїв надавали єгиптянам усіх верств виразних культурних особливостей принаймні до остаточного занепаду держави 5.

Тут перед нами, здається, сукупність людей, що має власну назву, свою історичну територію, міфи, спогади і масову культуру — ба навіть єдину економіку і єдиний кодекс законів. Хіба Стародавній Єгипет не відповідає в кожному аспекті ідеальному типові нації — так само, а то навіть і більше, як Ассірія, Персія Сефевідів і Японія за сегунату Токугава?

Нема жодного сумніву, що стародавні єгиптяни, як і ассірійці, перси сефевідського періоду і японці доби Токугава, становили те, що я назвав етнічною групою, маючи відповідний етноцентризм. Проте в деяких важливих аспектах вони були далекі від ідеального типу нації. Попри забезпе-/54/чувану Нілом торговельну єдність, Єгипет економічно поділявся на регіони і округи, причому економіка спиралася головно на виробництво сільськогосподарської продукції задля власних потреб. З правом та сама ситуація: дарма що весь Єгипет підлягав фараонівським законам, у країні не було й найменшого натяку на однакові права та обов’язки, вже не кажучи про ідею громадянства, подібну до тієї, що ми бачимо в античній Греції. І справді, як і всі ті держави, Єгипет мав різні закони для різних класів і прошарків, жерці взагалі становили відокремлену самодостатню касту. Для освіти теж був характерний класовий поділ, сини єгипетської аристократії опановували зовсім іншу науку, ніж та, яку викладали в прихрамових писарських школах. Отож попри те, що в Єгипті існували спільні міфи та спогади, так само як єдиний пантеон і однакові ритуали, що мали відрізняти єгиптян від інших народів, суспільна культура фараонівської держави насаджувалася здебільшого через релігійні інституції, що самі інколи страждали від розколу й не могли побороти регіоналізм, який так часто підкопував єдність Єгипетської держави. Згодом дедалі ширше провалля між елітою і селянством та ремісниками призвело до невдоволення давньою традиційною релігією, і нижчі верстви піддалися новим містерійним культам, а зрештою й християнству 6.

Було б, напевне, точніше охарактеризувати Стародавній Єгипет не як націю, визначену вище, а як етнічну державу. Стародавня єгипетська держава, на відміну від французької та англійської держав, вочевидь не спромоглася відірватись від своєї аристократичної і священицької основи. Як і решта етнічних держав — Ассірія, Персія, Японія, — Єгипет виявивсь нездатним прищепити суспільну культуру середнім і нижчим класам і майже не пробував об’єднати населення чи то через єдину систему зайнятості на всій території, чи то через надання однакових прав і обов’язків усім підданим. Етнічна держава становила доновітній еквівалент сучасної нації, і, щоб сталася переміна, знадобилася б революція.

Тож чи можна говорити про націоналізм у Стародавньому Єгипті, не піддавшись ретроспективному детермінізмові? Ми знаємо, що єгипетські монархи, зокрема й Ехнатон, мали ясне уявлення про Єгипет як про царство і (згодом) про імперію, а Ехнатонів гімн до сонця приписує певну вартість навіть іншим народам («Ніл у небесах — то для чужих народів»). Але такі почування, здається, обмежувались елітою і мали спонукати до опору чужинцям і збере-/55/ження давнього ладу. Ось як висловився Камоз, фіванський володар, що прогнав гіксоських царів близько 1580 р. до н. е.:


Зіткнусь я з ними, проткну їм животи!

Єгипет урятую, азійців подолаю! 7


Якщо націоналізм означає просто опір культурним і політичним чужинцям, то Камоз і його наступники — націоналісти, і націоналізм можна знайти в будь-яку добу й на кожному континенті. Та якщо під націоналізмом розуміти ідеології та рухи, що є передумовою існування світу націй, кожної зі своїм окремим характером, і вважати, що цілковита вірність нації становить єдине джерело політичної влади і підмурок світового ладу, тоді вкрай важко виявити рухи, натхнені такими ідеалами, в античному або в середньовічному світах, уже не кажучи про Стародавній Єгипет.

Отже, Стародавній Єгипет — це яскравий приклад етнічної держави, в якій існував тісний зв’язок між династичною державою і населенням з відносно однорідною історичною культурою. Тільки Японія може похвалитися таким ступенем етнічної однорідності попри наявність айнів і корейської меншини. Інші етнічні держави — Ассірія, Елам, Урарту, Персія, Китай — невдовзі анексовували прилеглі землі, де жили народи з іншою культурою, або запрошували (чи депортовували) чужинців на свої батьківщини й дозволяли їм укладати мішані шлюби з представниками панівної етнічної спільноти.

При визначенні ступеня наявності націй і націоналізму в стародавньому світі нам дуже перешкоджає брак свідчень — навіть з боку нечисленного панівного прошарку. Можливо, це одна з причин, чому в двох випадках, коли свідчень більше, ми схильніші припускати можливе існування націй і націоналізму.

Я маю, звичайно, на увазі античну Грецію та Ізраїль. Тут скорше, ніж будь-де, можна сподіватися добачити сильне чуття національної ідентичності і не менш завзятий націоналізм. А проте і в цих випадках свідчення в найкращому разі двозначні.

Ми вже переконались, чому та єдність, що існувала поміж давніх греків, була радше суто культурна, ніж політична. А фактично культурна картина навіть іще складніша, оскільки етнічний поділ усередині широкої еллінської етнічної спільноти — розколини між іонійцями, еолійцями, беотійцями і дорійцями — таки відігравав певну роль у соціаль-/56/ному і навіть політичному житті. На різницю між дорійською «витривалістю» та іонійською «витонченістю» (здебільше негативно як на «грубу силу» та «жінкуватість») покликались учасники Пелопоннеської війни, шукаючи союзників і виправдань. Неоднорідність греків відігравала важливу роль і в соціальному та релігійному житті: поділ на племена, релігійні ритуали, календарі й форми мистецтва були різні в кожної етнічної категорії. А проте й самі ці категорії не становили справжніх спільнот, бо кожна поділялася ще й на поліси, міста-держави, що претендували на основну вірність греків і, попри всі пізніші амфіктіонії, ніколи не стишували тих претензій 8.

У цьому й полягала головна причина неспроможності греків виявити щось більше, ніж подобу націоналізму. Зновтаки, як і в Стародавньому Єгипті, перед нами типовий етноцентризм, властивий більшості культурних спільнот давнини, етноцентризм, що критичної миті міг примусити складові частини еллінської культурної спільноти (фактично, аж ніяк не всі) об’єднатися для боротьби із спільним ворогом. Успішний опір Персії і справді породив панеллінські культурні почування й живив чуття грецької вищості щодо «поневолених» варварів, але воно, хоч як дивно, не спромоглося об’єднати їх, попри всі зусилля Кімона і Перікла, для хрестового походу проти Персії. Перське золото виявилось сильнішим за панеллінські почування 9.

Напевне, більше єдності й націоналізму мали євреї Юдеї, і розвиток цих чуттів належав до відносно пізніх досягнень. Стародавній Ізраїль безперечно виник на грунті спільних міфів про походження, спільних спогадів і традицій, спільної релігійної культури. Але його єдність порушували поділ на племена і незгасний конфлікт між північною та південною племінними групами. Невпинні війни з ханаанцями й філістимцями породили певну політичну єдність, але саме єрусалимські священики і пророки, що об’являлися раз по раз, загатили потік культурної асиміляції після падіння північного царства Ізраїлю 722 р. до н. е. Так само й реформи Ездри та політичні заходи Неемії вберегли юдейську державу в імперії Ахеменідів та їхніх наступників Птолемеїв. Під час подальшої великої кризи еллінізації, ще більше поглибленої заходами Антіоха Епіфана з династії Селевкідів, такі самі релігійні течії під проводом Макавеїв, фарисеїв, зелотів, а зрештою рабинів і мудреців знову завернули потік культурної асиміляції 10.

Але чи можна навіть тут говорити про єврейську націю /57/ і єврейський націоналізм? Чи слід уважати Макавеїв і зелотів за ранні приклади сучасних націоналістичних партизанів і борців за визволення?

Труднощі, які перешкоджають дати пряму відповідь, такі: єврейське мислення й практика вважали за майже тотожні ті сутності, що їх ми трактуємо як різні. Вони не відрізняли релігійної спільноти від нації, а релігійного месіанства від націоналізму. Зокрема з погляду зелотів земля Ізраїлю належала Богові і була через те невідчужувана. Обов’язок кожного єврея — відвоювати її в римлян, і це стало б прелюдією до скону віків. Такі есхатологічні сподівання зосереджувались на виконанні заповіту між Ізраїлем та Господом. Месіанська обіцянка царства Божого на землі була б справджена в єврейській теократії на землі Ізраїлю. В таких уявленнях незмога було відрізнити єврейську націю від релігійної спільноти Ізраїлю або єврейське месіанство від прагнень єврейського народу 11.

Хоч, як побачимо далі, націоналізм — це суто світська ідеологія, немає нічого незвичайного і в релігійному націоналізмі. Націоналісти часто не тільки вважають за потрібне звернутися до релігійних почуттів народних мас, а й спромагаються досить легко ототожнити націю з релігійною спільнотою, коли та визначає межі етнічної спільноти, як-от у Шрі-Ланці, Вірменії, Польщі та Ірландії. Проте в цих останніх випадках звертання до етнорелігійної спільноти в добу націоналізму відбувається цілком усвідомлено, натомість у випадку зі стародавніми євреями ще не існувало європейської чи то світової традиції націоналістичних ідей, що ними можна було б скористатись, а звідси й не існувало ідеології нації per se, самої по собі. З відомого нам про той період навряд чи можна виснувати, що юдейські зелоти І ст. н. е. (або будь-які інші євреї) обстоювали можливість світського уявлення про націю, відокремлену від юдаїзму. Але до аргументів від тиші слід ставитись дуже обережно 12. А чи можна й справді говорити про єврейську націю в добу Другого храму? В ті часи вочевидь існувало живе чуття спільної етнічної належності, втілене в спільній назві і міфах про походження, спільній історичній пам’яті, палкій любові до рідної землі і спільних мовах (єврейській та арамейській) та єдиній релігійній культурі. Проте в інших аспектах свідчення не такі ясні. Хоча протяжність ізраїльського краю була визначена традицією («від Дана аж до Беер-Шеви»), реальні розміри території і її єдність мінялися, причому Галілея і прибережні рівнини (і Південний /58/ Негев) стояли трохи осторонь юдейського центру. Це призвело до відповідних економічних розбіжностей, попри об’єднавчу роль Храму як товарного складу. Зокрема Галілея становила майже самодостатній край заможних селян (що здебільше плекали оливкові гаї та виноградники), надто в пізньомішнаїтський період. Якою мірою євреїв у державі Гасмонеїв об’єднували спільні громадянські права та обов’язки, теж неясно, проте релігійні приписи та обов’язки мали виконувати всі дорослі чоловіки, що принаймні теоретично діставали однакову релігійну освіту. З виникненням синагог і фарисеїв місцева релігійна освіта стала реальністю для кожного, хоча, певне, лише в наступну мішнаїтську добу представники простолюду (Am Ha-Aretz) досягли і своєї частки в царині юридичних прав та обов’язків. Але тоді, звичайно, вже згасли всі рештки надій на політичну незалежність 13.

З цього випливає, що євреї наприкінці періоду Другого храму, певне, ближче підійшли до ідеального типу нації, ніж будь-який інший народ стародавнього світу, і тому нам слід виявляти стриманість, не хапаючись відкидати можливості існування націй або навіть якоїсь форми релігійного націоналізму перед початком новітньої доби. Важливі наслідки концепції обраного народу, палка любов до святої землі і святих місць, постійний відбиток священної мови та писемності виявились безсмертною спадщиною для багатьох людей від пізньої античності до сьогодення, яка підтримувала їхнє чуття унікальності і живила їхні надії на відродження 14.

Чи можна сподіватися, що такі наближення до ідеального типу нації ми знайдемо і в середньовіччі? Фактично, кілька середньовічних королівств і народів стали вважати себе за новочасних «дітей Ізраїлю», обраних Богом для виконання героїчних подвигів через натхнення божественною силою володарів — як спільноти зі спільними звичаями та походженням, що володіла святою землею і святими місцями.

На Заході кілька варварських королівств, що постали на руїнах Римської імперії, претендували на авторитет безпосереднього троянського і (або) біблійного походження. Народ у своїх уявленнях невдовзі став ототожнювати власні спільноти, що мали спільні віру та походження, з блискучими родоводами своїх монарших домів. Серед вестготів, саксів, франків, норманнів виникли міфи про етнічну обраність, їхні володарі були нібито Давидові нащадки, а їхні спільноти — спадкоємці давнього Ізраїлю. Проте /59/ реальність далеко відступала від розглядуваної нами моделі — як в аспекті ідеології національної справи, так і в аспекті процесів, доконечних для формування нації — культурних, освітніх, юридичних, територіальних і економічних. Тільки наприкінці доби пізнього середньовіччя ці процеси почали розвиватися так, що лягли в основу формування націй і національної свідомості. Невдовзі я ще повернусь до цих процесів 15.

На іншому краї Європи, в Польщі та Росії, такі regna виникли в X — XII ст., проте згодом зазнали подрібнення і, в російському випадку, «монгольського полону». Попри перевагу слов’ян в обох монархіях, етнічна однорідність ніколи не досягала такого рівня, як у Стародавньому Єгипті чи Юдеї, не було там і стільки економічної або юридичної єдності, вже не кажучи про систему громадської освіти. Тільки їхні мовні та релігійні культури, одна католицька, друга православна, спромоглися викристалізувати чуття окремої спільної етнічної належності, приправлені спогадами про періоди колишньої державності за П’ястів і Рюриковичів (Київської Русі). Ці спогади відіграли важливу роль у пізнішому формуванні і визначенні польської та російської націй, починаючи з XV ст. 16.

Якщо ми говоримо радше про етнічні держави, ніж про нації в Європі перед 1300 p., то чи можна говорити про націоналізм перед добою пізнього середньовіччя? Навряд чи, якщо під ним розуміти ідеологічний рух, що прагне досягти незалежності, єдності та ідентичності (або зміцнити їх) соціальної групи, яка нібито має становити націю. В ранньому й пізньому середньовіччі траплялось чимало виявів етноцентричних почуттів, дарма що вістки ми почерпуємо переважно з клерикальних та бюрократичних верств. Але ідей і діяльності, що їх ми пов’язуємо з націоналізмом, цілковито бракувало перед Англо-французькою війною і розпадом західнохристиянського світу внаслідок конфліктних вимог могутніх династичних держав. Щоб не бути лише минущими виявами, такі ідеї й доктрини, як визначення політики через призму культури, самовизволення, пріоритет нації і суверенітет народу, мали чекати аж до XVII — XVIII ст., коли вони вже втілились у націоналістичній діяльності та рухах 17. Тільки з такими часто згадуваними подіями і рухами, як шотландська Арбротська декларація 1320 р. або швейцарська клятва в Рютлі 1291 p., поновлена 1307 p., з’явились активніші домагання — прагнення незалежності, що спиралось на культурні відміни й окремі закони та звичаї /60/ народу і відображувало релігійне чуття етнічної обраності (причому Брюс мав шанси стати «другим Макавеєм чи Ісусом») Макавеїв і зелотів. Хоч і надихаючи на опір, ці ідеали кінець кінцем не допомогли відбудувати шотландську або швейцарську націю як складову частину світу націй 18.







ТИПИ ЕТНІЧНИХ СПІЛЬНОТ


Хоч би що казати про окремі випадки, зрозуміло, що колективні культурні спільноти античності й раннього середньовіччя загалом не наближалися до ідеального типу нації, так само і їхні ідеали та почування не відповідали типовим виявам ідей та переконань, які ми пов’язуємо з націоналізмом недавніх часів. Треба пояснити, якою мірою цей стан відповідає нашим робочим визначенням, а якою — відображає важливі історичні та соціологічні відмінності. Те, що такі відмінності засвідчені історичними джерелами, річ ясна, але їхнє відносне значення ще слід оцінити. Сам факт, що перегляд тих джерел породжує великі сумніви, вказує на більшу неперервність між доновітніми етнічними групами й етноцентризмом і сучасними націями й націоналізмом, ніж ладні визнати модерністи всіх типів.

Це означає, що спроби пояснити, як і чому виникають нації, мають починатися з етнічних зв’язків та ідентичностей, що звичайно формують культурну основу націй і, як я сподіваюсь показати, відіграли важливу роль у формуванні першої й наступних націй.

Моїм вихідними пунктом є межа, яку слід провести між двома видами етнічної спільноти: «латеральною» і «вертикальною».

З-поміж варварських держав Західної Європи норманському герцогству в Нормандії, заснованому Роллоном 913 p., було властиве живе чуття спільноти, яке спиралося на звичаї і міфи про походження, що об’єднали норвезьких поселенців і франкомовних жителів терену, аж поки 1204 р. його завоювала Франція. Майже три сторіччя вони підтримували свій елітний статус як спільноти воїнів, навіть коли вирушали в такі далекі походи, як до Ісландії або на Сіцілію. А насправді тільки верхній прошарок становив власне норманський етнос. Це сталося зовсім не тому, що норманни зневажали тубільних жителів, з якими вони зрештою укладали мішані шлюби і мову та більшість звичаїв яких вони перейняли. Суть у тому, що норманське чуття /61/ спільноти, міфи про походження та історичні спогади норманнів — усе зосереджувалось навколо монаршого дому. Саме родоводи і звитяги норманських герцогів вихваляли Дудо з Сен-Кантена і Ордерік Віталій. Владарчий дім заступав увесь клас воїнів-аристократів, що заснували і сформували герцогство; решту класів просто змусили визнати спільні міфи і звичаї, пов’язані із славою владарчого дому 19. Норманська спільнота Нормандії, як і всюди, де переважила норманська зброя, репрезентує тип етнічної спільноти, який для зручності можна назвати «латеральним». Такий тип етнічної групи здебільшого складався з аристократів і вищого духівництва, хоча від часу до часу він може охоплювати й бюрократів, вищий військовий провід і заможних торгівців. Він названий латеральним, оскільки був водночас і соціально обмеженим верхнім прошарком, і географічно поширеним, часто формуючи тісні зв’язки з верхніми ешелонами сусідніх латеральних етнічних груп. Унаслідок цього його кордони звичайно «розмиті», йому бракує соціальної глибини, а його виражене чуття спільної етнічної належності часто пов’язане з esprit de corps, почуттям спільності інтересів верстви з високим суспільним статусом, панівного класу.

І навпаки, «вертикальному» типові етнічної групи були властиві більша компактність і народність. Його етнічна культура намагається проникнути в усі соціальні верстви та класи. Соціальний поділ не був пов’язаний з різницею культур: радше чітко виражена історична культура допомогла об’єднати різні класи навколо спільної спадщини і традицій, надто коли їм загрожувала зовнішня небезпека. Внаслідок цього етнічні зв’язки часто були набагато сильніші й закритіші, а впускні бар’єри — вищі. На відміну від навколишніх аристократичних етносів, як-от ханаанців і філістимців, ізраїльська племінна конфедерація та ізраїльські царства виявили виняткове етноцентричне завзяття й активну мобілізацію всіх верств на затяжні війни. До інших прикладів демотичних за характером вертикальних етнічних груп належать друзи, сикхи, ірландці та баски. В усіх цих спільнотах були помітні суперечності між класами і навіть класові конфлікти, проте етнічна культура не становила виняткового надбання однієї верстви коштом інших — вона, скорше, більшою або меншою мірою належала всій спільноті 25.

Ясне розмежування латеральних і вертикальних етнічних спільнот вочевидь притаманне лиш ідеальним випадкам, /62/ виражений поділ на два типи спільнот нехтує відміни, спостережувані в межах кожного типу. Аристократичні, латеральні спільноти можуть складатися з завойовників, як-от шляхетних хеттських колісничих чи угорських рицарів, або з тубільних елементів, як-от монархів, аристократії й зороастрійського духівництва сасанідської Персії, що відновили перську славу (надто за Хосрова I, 531 — 576 pp. н. е.) серед вищої верстви, проте не спромоглись охопити селянські маси і міські меншини, маніхейську, християнську та єврейську, що й засвідчив маздакістський рух 21. А до демотичних, вертикальних спільнот належали міські конфедерації міст-держав, секти й діаспорні анклави, а також спільноти з ширшою основою в селах: племінні конфедерації (араби, монголи, ірландці) і такі «прикордонні» спільноти войовників, як каталонці і швейцарці. Та, як показують усі ці факти, перед нами насправді не стабільні типи, а історико-соціальні процеси. Дана історична спільнота може перетворитися з одного полярного типу на інший або навіть поєднувати елементи обох типів. Араби, що почали свою політичну кар’єру як нескута племінна конфедерація, об’єднана пророком у спільноту вірних, невдовзі «аристократизувалась» у головних осередках свого оселення і влади як латеральні чи то завойовницькі, чи то тубільні етнічні групи, ісламізуючи місцевих жителів і укладаючи з ними мішані шлюби, проте чітких кордонів між султанатами не було 22. Вірменська феодальна аристократія, неспроможна далі врядувати в незалежній державі, стала «демотизуватись» чи, радше, спільна вірменська релігійно-етнічна культура стала поширюватись униз по суспільній драбині, аж поки в діаспорі сформувались народні вертикальні спільноти (або низки анклавних спільнот), заступивши давнішу аристократичну, латеральну етнічну групу 23.

Тепер значення різниці між двома видами етнічних спільнот полягає не тільки в поясненні постійного джерела етнічних конфліктів і етнічного виживання в доновітні періоди, а й у висвітленні різних типів етнічного ядра, навколо якого можна вибудовувати націю, у визначенні двох головних шляхів, якими може формуватися нація. Саме ці шляхи ми й повинні тепер дослідити. /63/







ЛАТЕРАЛЬНІ ЕТНІЧНІ ГРУПИ І БЮРОКРАТИЧНА ІНКОРПОРАЦІЯ


Почнімо з латерального шляху. Аристократична етнічна спільнота зберігає спроможність власного увічнення тією мірою, якою здатна інкорпорувати інші верстви населення в межах своєї культурної орбіти. Дуже часто вони майже не намагаються поширити власну культуру вниз по суспільній драбині. Хетти, філістимці, навіть ассірійці вдовольнялися владарюванням над культурно чужим анексованим населенням і спромоглися забезпечити виживання власних елітних культур протягом кількох сторіч, а то й довшого часу. Але зрештою їхні політичні утворення були зруйновані, а культури — поглинуті чужими іммігрантами. В кількох інших випадках — на думку спадають перси і єгиптяни — латеральні етнічні спільноти виживають, «змінивши свій характер», тобто перейнявши нову релігію і (або) нові звичаї, навіть нові мови, але зберігаючи власну назву, міфи про спільне походження, високий рівень історичної пам’яті і свою батьківщину 24.

Кілька аристократичних етносів спромоглися зберегти власну ідентичність упродовж багатьох сторіч, навіть тисячоріч, завдяки почасти невідступній прихильності до специфічних форм релігії, а почасти допуску у свої політичні кордони інших етнічних груп і обмеженому поширенню власної релігійної культури вниз по суспільній драбині. Зусилля амхарських королів середньовічної «Соломонової» династії інкорпорувати навколишні регіони і нижні верстви до своєї монофізитської етнічної культури мали тільки частковий успіх, проте він був достатнім, щоб принаймні в самому серці краю забезпечити їхнє власне виживання супроти нападів мусульман та зазіхань європейців 25.

Зусилля кількох західних європейських етнічних держав супроводились більшим успіхом. В Англії, Франції, Іспанії, Швеції, а до певного ступеня в Польщі і Росії панівна латеральна етнічна група, що становила етнічне ядро держави, мало-помалу ставала спроможна інкорпоровувати середні верстви й навколишні регіони до панівної етнічної культури. Основним проводирем такої інкорпорації була нова бюрократична держава. Через свій військовий, адміністративний, фіскальний і юридичний апарат вона могла визначати й поширювати комплекс вартостей, символів, міфів, традицій і спогадів, що становили культурну спадщину панівного аристократичного етнічного ядра. Таким спосо-/64/бом аристократична етнічна держава дістала змогу визначати нову і ширшу культурну ідентичність для населення, навіть коли на практиці це часто супроводилось певним ступенем пристосування між панівною і периферійними етнічними культурами в межах- параметрів, визначених владою панівного ядра 26.

Пристосування було головною прикметою розвитку подій в Англії після норманського завоювання. Протягом XII — XIII ст. там відбувалося значне лінгвістичне запозичування, укладалися мішані шлюби, спостерігалася рухливість еліти між завойовниками норманнами і верхньою верствою підкорених саксів — і все це в спільних межах дедалі більшого, хоч часом і перерваного, розвитку державної централізації й англійської католицької церковної організації. Це означало, що бюрократична інкорпорація підкорених етнічних груп супроводилась інтенсивною суспільною взаємодією і злиттям елементів англосаксонської, датської і норманської культур. До XIV ст. мовне злиття викристалізувалось у Чосерову англійську мову, а спільний міф про «британське походження», запропонований у XII ст. Гальфрідом Монмутським, здобув широке суспільне й політичне визнання 27. Щойно сказане не містить жодної претензії на те, ніби англійська нація виникла перед XIV ст., а лише засвідчує, що вже можна було розпізнати певні процеси, які сприяють формуванню нації. Етнічні елементи нації вже були добре розвинені. Адже не тільки існувала спільна назва й міф про спільне походження, а й розмаїття історичних спогадів і традицій, підживлюване затяжними війнами з сусідами в Шотландії, Уельсі та у Франції. Дедалі сильнішим ставало чуття спільної культури, що виявлялось в англійській мові, але не меншою мірою спиралось на впливову англійську церковну організацію. Цим процесам сприяла дедалі дужча любов до острівної батьківщини, що стала надто палкою під час тривалих війн з Францією, хоча проступала й набагато раніше. Водночас в інших аспектах єдність формувалася дуже повільно. Попри дедалі ширший вплив церкви, аж ніяк не можна говорити, ніби в середньовічну добу сформувалася система громадської освіти. Загальної освіти в її цілковито світській формі потрібно було чекати ще кілька сторіч, хоча система освіти для еліти виникла наприкінці XVI ст. Економічне об’єднання теж було мінімальним, незважаючи на все більше фінансове й адміністративне втручання держави з часів Генріха II й протягом пізнішої доби. Довго зберігався регіоналізм, так само як і економіка, пов’язана з ви-/65/ робництвом продуктів для власного споживання, на теренах, не зачеплених впливом торгівлі вовною. Навіть державний кордон був невизначений, оскільки помалу анексовувався Уельс і тривали нескінченні прикордонні війни з Шотландією, уже не кажучи про володіння Плантагенетів по той бік Ла-Маншу. Щодо однакових юридичних прав і обов’язків, то попри Велику хартію і появу загальних законів, такі права й обов’язки поширювались лише на дуже обмежений верхній прошарок суспільства. Тільки набагато пізніше ці права були поширені на більшу частину суспільства, проте внаслідок боротьби супроти зазіхань монархів і лендлордів 28.

І все-таки централізаційна норманська держава й англійська церква спромоглися дуже рано закласти основи національної культури й національної ідентичності, навіть якщо вповні вони виявились тільки в добу Ренесансу за Тюдорів і під час Реформації. Цікаво, що саме в ті роки давніший британський міф про походження почав поступатись англосаксонському міфові, що простежував родовід англійців аж до германських племен і їхніх давніх свобод і «вільних» інституцій. Саме тоді й нова національна релігія стала визначати осібну ідентичність англійців супроти світових претензій Риму та його імперської союзниці — Іспанії. Хоча нація ще вочевидь не охопила ремісників і селянство, на початку XVI ст., якщо не раніше, колишня аристократична англо-норманська латеральна етнічна спільнота заснувала державну традицію й адміністрацію, досить сильну, аби інкорпоровувати верхній прошарок середнього класу, хоч інколи, і то часто, не без конфліктів, а також навколишні регіони на півночі, заході й за уельським кордоном. Отже, перед нами приклад шляху, коли нація постає внаслідок заходів держави (покріплених Церквою), яка своєю чергою була збудована навколо відносно однорідного, хоч і аристократичного, етнічного ядра 29.

Такий самий процес етнічної бюрократичної інкорпорації можна добачити і у французькій історії, дарма що тут розвиток був повільніший і поступовіший. Певне злиття культури франкської аристократії з римо-галльською етнічною культурою відбулося за християнізованих Меровінгів, проте Французьке королівство виникло, по суті, тільки в кінці XII ст. на центральному терені Іль-де-Франс. Королі з династії Капетів, звичайно, могли скористатися міфом про ідентичність і славою давнього Франкського королівства й імперії Каролінгів задля власних цілей, і то великою /66/ мірою тому, що королівство східних франків після розпаду держави Карла Великого стало відоме як regnum Teutonicorum, Тевтонське королівство, з осібною ідентичністю 30. Проте не менш важливою була вирішальна символічна роль, яку відіграла французька церковна ієрархія, зокрема архієпископ Реймський, коли церемонія помазання піднесла Капетів над їхніми численними суперниками, давши династії чар і авторитет навіть більші, ніж давала їх наявність правничої школи в Парижі і воєнна звитяжність королів. Це освячення Французького королівства походить від папської легітимації Піпіна, коли той 754 р. узурпував трон, та коронації Карла Великого, здійсненої папою, і відобразилось у старанно виплекуваному міфі про обраність Французького королівства, що відлунює в етнорелігійній мові папи Боніфація наприкінці XIII ст., коли він проголосив: «...як і народ Ізраїлю, королівство Франція — це осібний народ, обраний Господом для виконання Божих повелінь» 31.

Хоч процес був набагато повільніший, ніж в Англії, і на його шляху поставало більше перешкод, факти засвідчують, що Капети виявились спроможні спершу заснувати на півночі і в Центральній Франції відносно ефективне й централізоване королівство, а починаючи з XIII ст., інкорпоровувати західні, східні й південні терени pays d’oc, культурна спадщина якого значно відрізнялася від культурної спадщини півночі. Мало-помалу вигнавши англійців й анексувавши південні королівства та Бретань, королі за доби Ренесансу змогли поступово об’єднати країну — як адміністративним шляхом, так і з допомогою надання французькій мові статусу офіційного засобу спілкування й урядування. Територіальна та економічна єдність утверджувалась набагато повільніше, а стандартизація законів попри всі централізаційні зусилля Бурбонів та їхніх міністрів мусили чекати аж до Французької революції. Проте регіоналізм ще добре відчувався і в XIX ст., а численне французьке селянство не було цілком інкорпороване до французької нації аж до 1900 p., коли «якобінська» держава Третьої республіки запровадила масову націоналістичну освіту і загальний військовий обов’язок 32.

Іспанія становить навіть іще більш уривчастий і неповний приклад бюрократичної інкорпорації латеральною етнічною державою. Там існувало королівство Кастілії та Арагону, що становило головну твердиню католицького опору мусульманським завойовникам. У пізньосередньовічну добу /67/ володарі дедалі частіше вдавалися до релігії як знаряддя досягнення однорідності, навертаючи, а зрештою й виганяючи тих, кого, як-от євреїв і морисків, було незмога асимілювати. І в цьому випадку уявлення про чистоту крові (limpieza de sangre) допомогли визначити членство в іберійському католицькому латеральному етносі, що адміністративними і культурними заходами намагався приєднати навколишні терени й середній клас 33.

Але з самого початку єдності іспанської корони з кількох сторін перешкоджали претензії тих, хто обстоював давні права і зберігав свою вже наявну культурну спадщину. Вже не кажучи про відокремлення Португалії, каталонці, баски і галісійці спромоглися зберегти свої окремі культурні ідентичності аж до новітньої доби і навіть там, де, як після каталонського повстання 1640 p., відбулася значна політична інтеграція населених ними регіонів. У XVII ст. Іспанська держава та її імперія були дуже ослаблені й не могли поширити або поглибити сфери свого соціального і географічного проникнення. Результатом була менш об’єднана національна спільнота і більш багатонаціональна держава, ніж Франція та Британія. В середині XIX ст. каталонський ренесанс промостив шлях до постання й розвитку етнічних катаклізмів, надто в Каталонії і в Країні Басків, що своєю чергою не раз зазіхали на єдність Іспанської держави. Водночас більшість членів менших етнічних спільнот на додачу до своїх часто дуже палких етнічних почувань більшою або меншою мірою зберігали вірність і ширшому політичному утворенню — Іспанії. Але сьогодні це норма в більшості західних держав 34.







ПЕРШІ НАЦІЇ?


На формування націй у XIX — XX ст. глибоко вплинули приклади Англії, Франції та Іспанії, трохи меншою мірою — Голландії та Швеції. Звичайно це приписують фактові, що в період формування націй у Західній Європі ті держави досягли військової та економічної могуті. Ці країни, що вбирались у силу, досягши статусу великих держав XVI — XVII ст., менш щасливі країни стали розглядати як приклад для наслідування, а національний характер тих держав уважали за ключ до їхніх успіхів. У випадку Англії, Франції і меншою мірою Іспанії ті успіхи навряд чи були випадкові. Відносно ранній розвиток їхніх націй збігся з низкою революцій у сферах урядування, економіки та культури. /68/ Чимало людей і справді доводитимуть, що в цьому та в інших випадках держава фактично «створила» націю, що запроваджені нею врядування, оподаткування, військовий обов’язок прищепили населенню, відданому під її юрисдикцію, чуття єдиної ідентичності і громадянської вірності. Держава була необхідною передумовою і матрицею для формування вірності нації, такої очевидної в наш час. Поширення громадянських прав і розбудова інфраструктури, що пов’язувала далекі терени країни й набагато збільшила густоту комунікаційних мереж усередині державних кордонів, виводили все більше теренів і верств на національну політичну арену, створюючи образи національних спільнот — «Англії», «Франції», «Іспанії», — що й дотепер пробуджують такі сильні почуття обов’язку й відданості 35.

По суті, критерій глибокого проникнення держави в суспільство та в його окремі частини мав би відсунути виникнення націй на Заході ще на кілька сторіч. Першість у часі західних держав, порівнюючи з іншими випадками формування націй, сягала б лише кількох десятиріч, оскільки нижчі класи в Англії та у Франції не були політично інкорпоровані аж до самого кінця XIX ст., а жінки — до 1920-х pp. Але вплив Англії і Франції на навколишній світ поширився набагато раніше, так що державі, здатній мобілізовувати маси, не можна приписати виникнення перших націй, — чого, проте, не скажеш про виникнення наступних. Відповідь, ніби держава tout court, безпосередньо, «створила» перші нації, як ми бачили, надто проста. Тією мірою, якою держава бере участь у формуванні нації, вона робить це разом з іншими процесами і в їхньому контексті 36.

Два такі процеси або «революції» пов’язані з нашим обговоренням. Перший процес економічний: рух до ринкової економіки, який зародився в кількох центральних західних державах пізнього середньовіччя й поширився звідти на решту теренів Європи, в Латинську Америку, Америку, Азію і зрештою Африку. Капіталістична революція призвела до створення дедалі ширшої торговельної мережі на Заході, а згодом і на окремих периферійних теренах, яка своєю чергою заохочувала нагромадження капіталу і ріст багатих міських центрів та торговельного капіталу. Європейські держави, що часто воювали одна з одною, мали вигоду від діяльності своїх буржуазій, які допомагали створити більші і краще озброєні армії й вибудувати кращий адміністративний апарат, що складався з «фахівців» 37.

Другою з цих «західних» революцій була культурно-/69/освітня. Поштовхом до неї став занепад церковної влади внаслідок реформаторських рухів у Церкві і воєн доби Реформації. Такий стан уможливив розвиток світських студій, надто класичного гуманізму та науки, університетської освіти, а зрештою й призначених для народу форм спілкування — романів, п’єс, часописів. Важливу роль у цих процесах відігравали інтелектуали та люди вільних професій (інтелігенція), що їх дедалі могутніша адміністративна держава набирала на службу династичним та політичним цілям завдяки їхнім технічним «знанням» і «раціональному» мисленню. З огляду на відносно ранній розвиток раціональної держави на Заході, попри її обмежене проникнення в суспільство, верства інтелігенції здебільшого була підпорядкована державним інституціям та їхнім бюрократичним процедурам і штату. Дарма що дехто з інтелектуалів діяв за межами державних інституцій (надто в добу французького Просвітництва), більшість була пов’язана з давніми університетами або перебувала у складі чи то королівської, чи то партійної адміністрації. Це дозволяло державі вести перед у визначенні меж і характеру національної спільноти, а революційний якобінський патріотичний режим лише посилив цей процес 38.

Саме внаслідок цих трьох революцій — адміністративчої, економічної та культурної — до складу домінантної латеральної етнічної культури завдяки діяльності бюрократичної держави були інкорпоровані окремі віддалені регіони з їхніми етнічними групами, а також середні і нижчі класи. Утворення світських масових націй стало кінець кінцем наслідком енергійної програми політичного згуртування, здійснюваної через загальнодержавну систему народної освіти. Але їй довгі роки передувало поступове поширення аристократичної етнічної культури та її перетворення на справді національну культуру — таку, що була водночас і громадянська, й етнічна, єдина для всіх суспільних верств, узгоджуючись таким чином із поширенням громадянських та юридичних прав на різноманітні групи населення королівства. Кінець кінцем процес можна простежити вглиб аж до наявності етнічного ядра, навколо якого можна збудувати сильну державу, яка уможливить інкорпорацію інших верств та навколишніх регіонів з їхніми етнічними групами. Зважаючи на живучість певних етнічних міфів, спогадів і символів, утілених у звичаях, традиціях, кодексах і манерах, Англія в досить далекі часи, а трохи пізніше й Франція змогли об’єднатись у королівства на основі досить одно-/70/рідних (у суб’єктивному розумінні) етнічних груп, що їх ці сильні держави могли поширювати й поглиблювати, створюючи протягом наступних кількох сторіч відносно нове уявлення про націю 39.







«ВЕРТИКАЛЬНІ» ЕТНІЧНІ ГРУПИ І НАРОДНОКУЛЬТУРНА МОБІЛІЗАЦІЯ


На відміну від шляху бюрократичної інкорпорації аристократичною етнічною спільнотою, процес формування націй на основі демотичного етносу зазнає лише непрямого впливу бюрократичної держави. Так стається головно через те, що вертикальні етнічні групи здебільшого поневолені, а зв’язки, які з’єднують докупи членів групи, в таких випадках закриті і всепроникні. У вертикальних спільнотах за головні механізми збереження буття етносу правлять організована релігія та її святе письмо, літургії, ритуали та духівництво. Тут релігія визначає весь спосіб життя; саме, соціальні аспекти спасенних релігій сформували характер таких демотичних спільнот, як візантійські греки, ранні православні росіяни, монофізити копти й ефіопи, вірмени-григоріанці, католики ірландці та поляки, сикхи, євреї та друзи. В усіх цих етнічних спільнотах міфи про обраність, священні тексти та письмена, авторитет духівництва допомогли забезпечити виживання традицій і спадщини спільноти.

Але сформовані релігією народи мають і проблеми, властиві тільки їм. Поки йдеться лише про пасивне пристосування до часто ворожого середовища, символи й організація давньої віри виконують роль дуже зручної захисної шкаралупи. Та тільки-но виникає питання про перетворення спільноти на націю, спільноті стає надзвичайно важко виломитись із звичного концептуального етнічного панцера і зумовленого ним способу життя. Крім того, в них нема внутрішнього об"єднувального чинника, нема бюрократичної держави, що розхитувала б зашкарублу форму. Весь клопіт полягає в тому, що дуже велика частина членів демотичної спільноти просто вважає, що вони вже становлять націю і завжди її становили, володіючи етнічними компонентами нації — спільною назвою, предківськими міфами, історичними спогадами, любов’ю до батьківщини тощо. Ці спільноти гадають, що, коли постане незалежна держава, вони нібито становитимуть такі ж нації, як і решта 40.

Але досить побіжного погляду на становище арабської /71/ «нації», аби показати, що ці речі не такі вже прості і перетворення демотичного етносу на націю часто повільне й болюче. Зрозуміло, що араби зіткнулися з неприхильними геополітичними чинниками, до яких, зокрема, належали обширна географія, поділ на держави колоніальними владами та історичні й економічні відмінності між різними регіонами арабського світу. Зваживши лише на ці чинники, вкрай важко уявити собі єдину арабську націю з загальнонаціональним поділом праці та об’єднаною економікою. А з огляду на дуже різні історичні спадщини кількох арабських народів важко уявити собі єдину систему юридичних прав і обов’язків, хоча шарі’а (мусульманський юридичний кодекс) міг становити певну основу для узгодженого підходу до єдиного громадянства. Було дуже мало ознак єдиного підходу до освіти, вже не кажучи про щось подібне до єдиної державної загальної системи освіти для всіх арабів. Щодо єдиної громадянської культури, то потужний вплив ісламу становив джерело як її слабкості, так і сили. Нема жодної причини, чому спільна релігійна культура не могла б у принципі виконати роль соціального об’єднавчого чинника для арабської нації, якби цьому не перешкоджала сама ісламська спільнота вірних, умма, — і лише через те, що мала різні джерела натхнення і велику просторову протяжність. Вона витворила єдність і долю, що з чисто арабського погляду були двозначними, покріплюючи і все-таки ледь ослаблюючи зусилля наново відкрити арабську минувшину, яка не мала загального і всеохопного характеру. Отже, труднощі створення «компактної» арабської нації не тільки геополітичні 41.

Тож не дивно, що арабські інтелектуали зіткнулися з нерозв’язною проблемою арабського самовизначення. Не те що не існувало виразної арабської етнічної культури, основаної на історії, мові й релігійних почуттях, — на неї лише накладалося ширше коло ісламської культури і вірності, і арабській інтелігенції виявилось не під силу перетворити етнічну культуру на справді національну й громадянську масову культуру. Адже саме це й становило головне завдання нового прошарку по-світському настроєної інтелігенції: змінити принципові відносини між релігією і етнічною належністю, між спільнотою вірних і спільнотою, пов’язаною історичним минулим 42. Під впливом раціоналізування «наукової держави», часто імперського або колоніального штибу, відносини між релігійними традиціями та їхніми демотичними етнічними «носіями» порушувались. Давнє присто-/72/сування, що існувало між імперською або колоніальною державою та етнічними меншостями, які входили до їхнього складу, зазнало непоправної шкоди, вестернізація і ринкова економіка породили нові соціальні класи, очолені верствою інтелектуалів та людей вільних" професій, що внаслідок тиску наукової держави на традиційні релігійні обряди і теодицеї прихилялись до різних західних ідеологій і теорій, зокрема й націоналістичних 43.

У такій ситуації серед інтелектуалів та їхніх послідовників серед інтелігенції з’явилися різні орієнтації: свідоме, модернізоване повернення до традицій («традиціоналізм»); месіанське прагнення асимілюватися з західною сучасністю та всіма її досягненнями («асиміляція», або «модернізм»); помірковані спроби поєднати елементи традиції з певними аспектами західної сучасності й відродити давню чисту спільноту, змодельовану за подобою колишньої колективної золотої доби («реформістське відродження»). Хоч ці орієнтації інколи властиві й латеральним шляхам формування націй, вони надто часто трапляються й набирають великої сили серед демотичних вертикальних спільнот під час формування нації. Вони типові для спільнот із багатими етноісторіями, тобто з добре документованими, докладними історіями 44.

Ці орієнтації і суперечки між інтелектуалами важливі тією мірою, якою віддзеркалюють і виражають докорінно різні напрями перетворення демотичних етнічних груп на політичні нації. Форму, темп, масштаб та інтенсивність цього перетворення визначає еліта, яка його провадить, — традиціоналістська, модерністська, відроджувальна, — або ж поєднання кількох еліт чи послідовна зміна їх. У кожному випадку інтелігенція намагається виробити нове спільне самовизначення і нові спільні цілі, що мали б своїм наслідком мобілізацію раніше пасивних спільнот. Ці нові визначення не слід розглядати лише як вигадки або конструкції інтелігентів. Вони радше є спробами поєднати розуміння західних процесів формування націй з програмою відкриття етнічної минувшини чи минувшин, спробами, які піднімуть народ та його питому культуру до високого становища, часто заступивши (або по-новому інтерпретувавши) давні релігійні традиції. Замість і далі зоставатись лише обраною посудиною релігійного спасіння і пасивним виконавцем божественних повелінь «народ» тепер сам обертається на джерело спасіння, а святі й мудреці давнини стають виявами національного генія народу 45. /73/

Тож саме в цьому й полягає головне завдання етнічної інтелігенції: мобілізувати давніше пасивну спільноту на формування нації навколо нової народноісторичної культури, наново відкритої інтелігентами. За різним ставленням до вестернізації криється імператив духовної й політичної революції, яка вимагає від народу очиститись від вікових нашарувань, щоб він міг визволитись, перетворившись на політичну спільноту рівних громадян. Така революція полягає в кількох взаємопов’язаних процесах. До них належать:

1. Рух від пасивної покірності спільноти до її активного політичного утвердження.

2. Рух за повернення спільноти на її батьківщину, безпечну й визнану компактну територію.

3. Рух за надання територіальній спільноті економічної єдності.

4. Рух за те, щоб поставити народ у центрі всіх інтересів і вихваляти маси, даючи їм освіту в дусі національних вартостей, спогадів і міфів.

5. Рух за перетворення членів етносу на юридичних «громадян», надавши їм громадянських, соціальних і політичних прав.

Це були сміливі заходи, які часто наражались на лютий опір з боку не тільки імперської або колоніальної влади та її союзників з тубільної аристократії, а й охоронців традицій, вартості і лідерство яких опинилися під загрозою нового визначення спільноти, запропонованого інтелектуалами. Успіх тих заходів залежав від звертання інтелігенції до живої минувшини, минувшини, яка не просто була кар’єром для пошуків давнини, а відображалась у почуттях і традиціях народу. Це означало подвійну стратегію визначення «карт» спільноти — її історії, її долі і місця серед націй — та створення основ моралі для відродженої спільноти, яка могла б прищепити теперішньому поколінню прагнення дорівнятися до громадських чеснот, що мають начебто виражати національний характер. Таким чином новій нації може бути надано пізнавальну основу і духовну мету, які забезпечуватимуть неперервний ренесанс її своєрідної культурної спадщини і бачення 46.

Існували два головні шляхи, якими такі карти і моральні основи можна було відтворити з живої минувшини етносу. І те, і те просвітитель-інтелектуал знаходив у житті й символізмі народу і його збережених історичних традиціях. Перший шлях пролягав через повернення до «природи» та її «поетичного простору». Ця природа і цей простір цілком /74/ специфічні: вони становлять історичну домівку народу, священну скарбницю його спогадів. Вони мають свою власну історичну поезію — для тих, чий дух настроєний на неї. Рідний край — це не просто декорації національної драми, а головний герой, і його природні риси набирають історичного значення для народу. Тож озера, гори, річки та долини — все можна обернути на символи народних чеснот і «автентичний» національний досвід: Юнгфрау стала символом швейцарських чеснот, чистоти і природної краси, a Vierwaldstättersee, Фірвальдштетське озеро, — театром історичної драми, зародком Eidgenossenschaft, Швейцарської конфедерації, 1291 р. У цій поетичній історії злилися факти й легенди, аби витворити натхненні міфи про опір тиранії і чистоту душі 47.

І навпаки, історичні події та пам’ятки батьківщини можна «натуралізувати». Замки, храми, телі і дольмени вводять у краєвид і трактують їх як частину його неповторної природи. У XVIII — XIX ст. Стоунхендж став «природним» символом британської давнини як складова частина романтичного відроження історії. І справді, він такою великою мірою став частиною «британського» (бриттського) краєвиду, що важко уявити, ніби він не природний і не притаманний британському етнічному характерові, не є такою ж частиною його первісної природи, як і Уессекські рівнини й навколишні пагорби. Суто історична пам’ятка певної доби й контексту стала «натуралізованою» 48.

Інший шлях побудови карт і моральних основ для нинішніх поколінь пролягав через використання історії, а надто культу золотої доби. Цілі націоналістичного просвітителя-інтелектуала не академічні, а соціально-політичні: вони мають очистити й надихнути народ. Щоб досягти їх, потрібні моральні приклади з етнічної минувшини, що живо воскрешатимуть славетне минуле спільноти. Звідси й повернення до минулого через серію міфів: міфів про зародження і походження, про визволення й міграцію, про золоту добу та її героїв, мудреців і, може, про обраний народ, що має тепер пробудитись після довгого сну занепаду і (або) вигнання. Вкупі всі ці міфічні мотиви можна зібрати в складну націоналістичну міфологію і спасенну драму 49.

Прикладом націоналістичного використання історії й націоналістичного бажання повернутися до золотої доби є гельське відродження 1890-х pp. Видива тут були як поганські, так і католицькі, різні культурні націоналісти наго-/75/лошували на різних аспектах ірландської золотої доби за св. Патріка. Для декого, як-от ОТрейді та Лейді Грегорі, це були легенди про Кухуліна та Фіна Мак-Койла золотої доби за часів високих володарів Тари, виявлені у нововідкритому Уладському циклі, який вони намагалися поширювати. В легендах поставало аристократичне воїнське суспільство, проте сільське, вільне й виповнене духовною мудрістю, з усіма своїми fianna і filid, загонами дружинників і гуртами співців. Для інших це була доба після запровадженого св. Патріком навернення до християнства, славна своїми монастирями, кельтським мистецтвом і християнською наукою та літературою, коли Ірландія — майже одинцем — піднімала смолоскип розуму й цивілізації на варварському Заході. Дуалістичний культ кельтських героїв і християнських учених-місіонерів немов указував зверненій до минулого ірландській інтелігенції, якою могла б бути вільна Ірландія, якби її розвитку не порушила норманська навала, а потім брутально не урвали англійські протестантські завойовники. Видиво етнічної золотої доби показувало сучасним ірландцям, що було «автентично їхнім» і як знову стати «собою» у вільній Ірландії 50.

І у Фінляндії минувшину та її героїв стали найревніше використовувати націоналісти. На початку XIX ст. фінни сформували підпорядковану вертикальну етнічну спільноту, відмінну від шведської культурної еліти, а згодом і від російських політичних зверхників, і та спільнота становила готову етнічну основу для національної відбудови під проводом таких просвітителів-інтелектуалів, як Ленрот, Рунеберг і Снеллман, що діяли у 1830-х pp. Зокрема доктор Еліас Ленрот полонив уяву фінської інтелігенції, а згодом усього народу, привізши додому з провінції Карелія балади й вірші, які 1835 р. оформив у «Калевалу» (доповнене видання 1849 p.). Ця епічна поема про «Край Героїв» лише почасти скидалася на давнє «фінське» суспільство першого тисячоріччя н. е. (судячи за матеріальними залишками), але цього було досить, аби створити для сучасних фіннів культ золотої доби героїв Вяйнямейнена і Леммінкяйнена, що мав надихнути народне мистецтво й геній Сібеліуса та ГалленКаллели 51. В тому культі містився ідеал самовизначення і приклад для відроджуваної Фінляндії в її героїчній боротьбі супроти шведського культурного й російського політичного панування в кінці XIX ст. Відновлення давнього, але нібито «втраченого» періоду фінської історії і культури повернуло фіннам чуття єдності й гідності, доконечне для /76/ малих і відносно бідних та зневажених суспільств, що намагаються зміцнити свої позиції через «високу» культуру 52.

Є багато інших прикладів, які показують, як просвітителі-інтелектуали використовують історію і золоту добу для сприяння національному відродженню. Та навіть коли відкрито й розроблено багаті поклади «етноісторії», «культурні війни» тільки-но починаються. Звичайно вони двох видів. Перший — це культурний опір імперському космополітизмові або його колоніальному варіантові; або ж навіть культурному впливові могутнього сусіди, як, приміром, опиралися словаки панівній чеській культурі або боронилися українці від поглинання російською культурою. Другий вид — це культурна війна «дітей проти батьків», коли світська інтелігенція повертається супроти старих охоронців традицій, аби мобілізувати народну етнічну групу й перетворити її на політичну націю. Цього можна досягти через вибіркову асиміляцію чужих (здебільшого «західних») елементів, що, приміром, засвідчують освітня реформа в татар, запроваджена Ізмаїлом-беєм Гаспринським, або запозичення японських реформаторів під час реставрації Мейдзі. Але слід посилювати також тубільну етнічну основу через розвиток комунікаційних заходів і прилучення нових поколінь до наново відкритої етноісторії і відродженої мови спільноти. В таких процесах виковується нове самовизначення спільноти, часто всупереч опорові охоронців давнього етнорелігійного самовизначення, щоб можна було закласти підмурок для вступу до світу націй 53.







СУЧАСНІСТЬ І ДАВНИНА В НАЦІЇ


Я вказав два шляхи, ступивши на які, різні види етнічної спільноти перетворюються на нації. Перший шлях спонсорований державою. Він починається з латеральної етнічної спільноти, ядра етнічної держави. Дедалі централізуючись та бюрократизуючись, ця держава намагається інкорпорувати середній клас і навколишні регіони через військові, фіскальні, юридичні та адміністративні процеси. Якщо пощастить, ця держава виявляється спроможною згуртувати часто строкате населення в єдину політичну спільноту, основану на культурній спадщині панівного етнічного ядра. Якщо інтелігенція й відіграє якусь роль у цьому процесі, то підпорядковану. Головними акторами є королі, міністри та бюрократи, згодом з’являється і середній клас, аристократія /77/ й духівництво часто відіграють двозначну роль. Адже всупереч тому, що в певному розумінні саме їхня культура поширюється державою, наслідком стає маргіналізація аристократії й духівництва: їхня спадщина й культура стають урешті загальним надбанням. У новій політичній нації аристократію й духівництво часто обминають 54.

Другому шляхові властивий народний характер. Він починається з малої демотичної спільноти, чиї етнорелігійні уявлення про себе треба замінити на активніші, політичні уявлення. Ключем до цього перетворення стає процес народнокультурної мобілізації. Невеличкі осередки просвітителів-інтелектуалів, попри властиве їм різне ставлення до вестернізації й сучасних реалій, наміряються очистити й мобілізувати «народ» через заклик до уявної минувшини етнічної групи. Задля цього слід запропонувати пізнавальні карти та історичні основи моралі для теперішнього покоління, виснувані з поетичного простору й золотої доби в минувшині спільноти. Таким чином інтелектуали сподіваються перетворити відсталу, традиціоналістичну етнічну спільноту на динамічну, проте основану на питомій культурі політичну націю.

Що ближче добігало кінця XIX ст., то частіше націоналісти в обох типах спільнот трактували націю як явище водночас і новітнє, і природне, як властиве світанкові індустріальної доби, проте зароджене в сиву давнину. Ця дуалістична орієнтація лежить, як ми бачили, і в основі сьогоденних наукових суперечок про сучасність націй і націоналізму. Зі сказаного вище випливає, що нації — це справді новітні феномени, адже:

1) вимагають єдиного юридичного кодексу спільних прав і обов’язків, з правом громадянства, якщо нація незалежна;

2) засновані на об’єднаній економіці з суспільним поділом праці, рухом товарів та людей по всій національній території;

3) потребують досить компактної території, бажано з «природними» оборонними кордонами, у світі таких самих компактних націй;

4) вимагають єдиної «політичної культури», загальної освіти всього суспільства і засобів масової інформації, аби підготувати майбутні покоління до виконання ролі «громадян» нової нації.

Як ми переконались, украй рідко можна побачити, щоб усі ці елементи мали помітну силу в етнічних державах доновітньої доби, хоч якими могутніми видавалися ті дер-/78/жави. З огляду й на технологію, і на політичну волю — й самосвідомість — двоїстого руху до однорідності й унікальності цілковито бракувало. Не було ні розуміння тих елементів сучасної нації, ні стимулів створювати ці елементи-передумови; якщо й з’являлась така мотивація, її заслоняли інші, локальніші або важливіші потреби й перспективи розвитку, тож село і Церква створювали враження, ніби нація політично непотрібна 55.

Ця картина має, проте, ще й інший бік. Якщо в багатьох аспектах нація видається сучасною, вона, крім того, має давнє коріння. Націоналісти завинили тим, що намагались пристосувати історію до своїх цілей, але загалом вони не помилялися. Вони зрозуміли, що коли нація — хоч яка сучасна — хоче вижити в світі нашого сьогодення, то мусить виживати на двох рівнях: соціополітичному і культурно-психологічному. Який, зрештою, raison d’être, сенс існування, будь-якої нації (на противагу Державі), якщо не плекання її унікальних (або нібито унікальних) культурних вартостей? Етнічні особливості зостаються sine qua non, найдоконечнішим елементом нації, саме про це свідчать спільні предківські міфи, спільна історична пам’ять, унікальні культурні прикмети, чуття самобутності, якщо не обраності, — всі ті елементи, що характеризували етнічні спільноти в доновітні часи. В сучасній нації їх треба зберегти, навіть культивувати, якщо нація не хоче стати непомітною.

Є й інша грань давності сучасних націй: їхнє розміщення. Нації там, де вони тепер, нібито внаслідок тривалої прив’язаності до певних територій. «Нації мають глибоке коріння». Навіть якщо це коріння не таке вже глибоке, цю вимогу однак слід виставити — не просто задля міжнародного визнання, а для набагато важливішої мети колективної внутрішньої безпеки й відродження 56. Суто практичні аспекти національної належності поєднуються тут із чисто символічними. Націоналізм пов’язується із «землею» — як у розумінні володіння і (буквальної) відбудови, так і належності: адже це місце, де жили предки і де історія позначила «батьківщину». Отже, з суб’єктивного погляду розміщення нації залежить від прочитання етнічної історії, згідно з яким зв’язок поколінь спільноти, що має власну історію та долю, здійснювавсь у певних місцевостях. Це аж ніяк не означає, ніби нація давня, — тільки вказує, що суб’єктивно в багатьох націях є доновітні елементи. /79/















Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.