[Сміт Ентоні Д. Національна ідентичність. — К.: Основи, 1994. — С.149-183.]

Попередня     Головна     Наступна

Розділ 7

ПОДОЛАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ?

З усіх колективних ідентичностей, що їх тепер поділяють люди, національна ідентичність, мабуть, найважливіша й найповніша. Адже не тільки націоналізм як ідеологічний рух проникає в усі закутки світу, — передусім сам світ поділений на «національні держави», тобто держави, що претендують бути націями; національна ідентичність повсюди править за опору невпинного руху за суверенітет народу і демократію, а часом призводить і до закритої тиранії, що визнає тільки «своїх». Інші типи колективної ідентичності — класова, родова, расова, релігійна — можуть накладатися на національну ідентичність або поєднуватися з нею, але вкрай рідко спромагаються підточити її силу, хоча можуть спрямувати її в той або той бік. Уряди і держави можуть на якийсь час придушити вияви національних прагнень, але цей захід виявиться надто дорогим, а зрештою й марним. Бо сили, що підтримують національну належність, виявились — імовірно й далі виявлятимуться — дужчими за будь-які супротивні тенденції.

Чому національна ідентичність і націоналізм набули такої великої ваги в сучасному світі? По-перше, внаслідок своєї світової поширеності. Якщо справді є глобальні феномени, то це таки нації й націоналізм. Навряд чи є такі закутки світу, де б не відбувались етнічні й національні конфлікти, не виникали рухи, які вимагають національної незалежності для своїх обраних спільнот. Хоча до здійснення націоналістичної мрії про світ націй — кожна однорідна, об’єднана /150/ й вільна — ще далеко, цю мрію перейняли на всій земній кулі, вона надихнула народи на опір, на боротьбу й конфлікти. Глобалізація націоналізму — якщо не ідеалу однорідної нації — це могутня реальність, що обумовлює наш культурний світогляд і політичні зусилля ¹.

Національна ідентичність сьогодні не тільки глобальна, а й усепроникна. Звичайно, є ситуації, коли вона, здається, відіграє більшу чи меншу роль, ніж у інших випадках, проте можна сказати, що національна ідентичність пронизує життя індивідів та спільнот майже в усіх сферах діяльності. У сфері культури національна ідентичність виявляється в цілій низці гіпотез і міфів, вартостей і спогадів, — так само як і в мові, у праві, в інституціях і церемоніях. З соціального погляду національні зв’язки створюють найповнішу спільноту, дають загальновизнані кордони, в межах яких звичайно відбувається життя суспільства, і критерій вирізняння «чужинців». Націю можна розглядати і як основну одиницю духовної економіки — в розумінні як території, так і ресурсів та вмінь.

З погляду політики національна ідентичність сьогодні не тільки окреслює склад підданих того або того уряду, а й легітимує і часто навіть визначає політичні цілі і адміністративні приписи, що регулюють повсякденне життя кожного громадянина. Зрештою, нація і національна ідентичність, — вимагаючи, щоб політично громадяни належали саме їм, — стають єдиним визнаним джерелом «міжнаціональної» легітимності, правильності системи держав, сформованої в кожному регіоні й на кожному континенті, а кінець кінцем і у світі загалом. Передумовою порядку, що його ми бачимо в спільноті держав, є нація як єдина нормальна одиниця політичної вірності й діяльності.

По-третє, таким концепціям, як «нація» і «національна ідентичність», властиві надзвичайна складність і розмаїття. Як ми бачили в розділі 1, національна ідентичність — це абстрактна, багатовимірна конструкція, пов’язана з багатьма різноманітними сферами життя і здатна до численних перетворень і поєднань. Історики нині намагаються звузити термін «націоналізм», реагуючи на тенденцію давніших поколінь учених розширювати його. Проте нації й націоналізм не слід розглядати як концептуальні притулки «ледачих істориків», не слід і недооцінювати їхньої хамелеонової природи і здатності поєднуватись з іншими явищами та ідеологіями, а то й підпорядковувати їх. Китайський комунізм спершу трактували як справжній різновид західного /151/ марксизму, аж поки стало очевидно, як багато маоїстський рух завдячує китайському націоналізмові — і в теорії, й на практиці. Сьогодні головну увагу вже звертають на націоналістичний компонент маоїзму і на спосіб, з допомогою якого Мао пристосував свій марксизм до національного світогляду китайського селянства під час його боротьби проти японської окупації в 1937 р. І навпаки, антикомуністичні рухи в Східній Європі 1989 р. попервах трактували як західні рухи політичного та економічного лібералізму, аж поки усвідомили, якої сили набрали націоналістичні аспекти народної мобілізації ².

Часто недобачають саме того, що національні прагнення мають тенденцію поєднуватися з іншими ненаціональними економічними, соціальними й політичними питаннями, і сила руху нерідко обумовлена таким поєднанням. Націоналізм не живиться, як часто припускають, іншими «раціональними» проблемами й інтересами. Зневажені, пригноблені або маргіналізовані етнічні спільноти й категорії радше поєднують свої національні нарікання і прагнення з іншими, ненаціональними прагненнями й наріканнями, так що тієї або тієї конкретної миті дана спільнота часто має єдиний блок інтересів, що їх ми задля аналізу ділимо на «національні» й «ненаціональні» категорії, аби вирізнити «національний фактор» ³.

НАДНАЦІОНАЛІЗМ: ФЕДЕРАЛЬНА Й РЕГІОНАЛЬНА ІДЕНТИЧНОСТІ?

Повсюдні, всепроникні, складні, національна ідентичність і націоналізм зостаються могутніми й вибуховими глобальними силами і тепер, коли ми підходимо вже до третього тисячоріччя. Але чи досить вони сильні, щоб опиратися тенденціям дедалі більшої глобальної взаємозалежності? Чи не можна добачити в майбутньому ознак «подолання націоналізму»?

Саме така перспектива є, безперечно, надією і бажанням лібералів і соціалістів від початку XIX ст. й донині. Починаючи від Конта й Мілля і закінчуючи теоретиками-модернізаторами, еволюційна перспектива обіцяла як утвердження статусу нації, так і його подолання, оскільки людство вироблятиме дедалі ширші, повніші й могутніші одиниці єднання. Ослаблення родинності, локалізму й релігії дозволяє прозирнути поступ людства до глобального суспільства й культури. Марксисти теж провіщали «відми-/152/рання» держави і «минущість» націй і націоналізму; хоча національні культури можуть залишитись, вони будуть виповнені пролетарськими вартостями, зберігши тільки свою національну форму ⁴.

Аби підтримати ці свої надії, ліберали й соціалісти, зокрема й багато вчених, вказували на дві групи свідчень. Емпіричні свідчення беруть із досвіду розмаїтих експериментів у багатонаціональних державах, а також із досвіду різних форм регіональних федерацій. Теоретичної підтримки шукають у наслідках дії нових транснаціональних сил і технологій, що витворюють «постнаціональний» світ. Розгляньмо ж по черзі ці обидва аргументи й свідчення на їхню користь.

Можна почати з часто відзначуваного факту, що більшість сучасних держав етнічно неоднорідні, поліетнічні. Для декого це означає процес творення нового виду нації — «багатонаціональної нації»; для інших — те, що нація відходить у минуле. Ясно, що погляд, якого ми дотримуватимемось, великою мірою залежить від обраного визначення нації або, в крайньому разі, від засновку про «однорідність» нації. Навіть якщо припустити, що концепція нації — це конструкція самих націоналістів (а я доводив, що націоналісти мусили зважати на конкретні етноісторії), то й тоді неясно, чи мала вимога «однорідної нації» одне значення для всіх націоналістів. Усі націоналісти вимагали незалежності, єдності та ідентичності, проте ні єдність (ідеться про соціальний, територіальний і політичний союз), ні ідентичність (ідеться про самобутність та історичну індивідуальність) не зумовлюють цілковитої культурної гомогенізації. Адже швейцарці спромоглися створити не тільки політичну єдність, — їм, попри поділ за мовними, релігійними, кантональними ознаками, властиве й виразне чуття історичної індивідуальності. Швейцарці опиралися культурній гомогенізації, незважаючи на сильне чуття національної ідентичності, виражене у збройному нейтралітеті. Та швейцарці в таких питаннях не самотні. І в Німеччині, і в Італії дозволено проквітати регіоналізмові, що часто має сильні локальні інституції, але в цих країнах аж ніяк не підупадає чуття національної ідентичності, не вщухають періодичні спалахи національних почуттів ⁵.

Це означає, що тим часом як окремі романтичні націоналісти закликають до цілковитої культурної однорідності, чимало інших задовольняються об’єднанням та ідентифікацією навколо центральних вартостей, міфів, символів і тра-/153/дицій, виражених у спільних звичаях та інституціях, а також спільною батьківщиною. Це своєю чергою створює, як ми бачили, можливість конструювання «територіальних націй» з поліетнічного населення, чого й прагне досягти так багато національних еліт третього світу.

Та якщо нації не конче бути культурно однорідною, чи може взагалі існувати така річ, як нація, що охоплює кілька інкорпорованих націй? Наскільки гнучкою може бути концепція нації, не втрачаючи своїх найголовніших рис — зокрема спільності культури та історії?

Тут на думку спадає югославська модель. Югославія була побудована навколо двох концепцій: федерації націй і спільного культурно-історичного досвіду. Цей досвід часом називають «іллірійством», але, як визнають навіть самі його ідеологи, південних слов’ян утримувала вкупі не так політична історія, як спорідненість мов і географічна близькість, можливо, й чужоземна окупація (хоча й різними державами). З другого боку, окремі історії словенців, хорватів, сербів, македонців і чорногорців, а також релігійні відмінності немов указували на можливість утворення в Югославії моделі «подоланої нації» у формі федерації націй, що може бути повторена десь-інде в більшому масштабі ⁶.

На жаль, дотеперішня історія Югославії не справдила тих надій, які плекали як щодо неї, так і щодо інших федерацій. Поділ Комуністичної партії на національні партії, центральне становище націй у державному устрої і розподілі економічних багатств, історія національних антагонізмів, надто в роки другої світової війни — все це підточило крихку єдність югославської держави, спершу за Тіто, а тепер за його послідовників. Хорватська весна, конфлікти в Косово, суперечки із Словенією свідчать радше про незнищенну силу націй, що утворюють федерацію, ніж про наднаціональні інституції або якісь югославські почуття ⁷.

Схожі компоненти й досвіди, хоч у набагато ширшому масштабі, притаманні й історії Радянського Союзу. Заснована на руїнах своєї попередниці — царської імперії, — але в межах майже тих самих кордонів, революційна комуністична держава визнала за необхідне піти на великі поступки принципу національності як у партійній організації, так і в державному устрої. Йдучи за Леніновою постановою визнавати право, якщо не його практичну реалізацію, національного самовизначення й відокремлення, радянське керівництво реструктурувало Радянську державу як федерацію національних республік, кожна з яких заснована на /154/ своїй мові й культурі, організувало всі категорії населення у впізнавані етноси, добираючи, зливаючи і навіть вигадуючи відповідні мови, й побудувало з них ієрархію відповідно до етнонаціонального розміру і стратегічної ваги. Отже, такі невеличкі групи, як удмурти та евенки, були класифіковані як народи, а набагато більші й розвиненіші спільноти, як-от грузинів та узбеків, трактували як нації, що мають власні суверенні територіальні республіки, адміністрації, партійні організації, мови й культури. Таким чином було утверджено й конституційно забезпечено культурні й територіальні основи етнічної належності, але право ухвалювати політичні й економічні постанови належало політичному центрові ⁸.

Отже, аж до перебудовної доби Радянський Союз функціонував на двох рівнях. У військовій, політичній і економічній площинах був високий ступінь централізації, партія в Москві тримала в своїх руках важелі влади над республіками та їхніми партійними органами. Але у сферах культури, освіти, соціального забезпечення окремі республіки мали велику автономію. Таке становище покріплювала політика залучення на роботу в адміністративних установах кожної республіки фахівців з домінантної етнічної спільноти — «корєнізація», що постала у 1920-х pp., але зазнала тяжких ударів у добу перебудови і гласності. Така політика мала запобігати потенційним конфліктам через поділ сфер впливу і навіть посилювати відданість як національним, так і радянським інтересам. Але навіть іще до падіння суворої партійної влади з проблемами національностей насилу щастило справлятися, від часу до часу виникали бунти, що спонукало до репресивних заходів і до дальшого провадження політики російських поселень і насадження російської lingua franca на всіх теренах. Демографічне зростання неросійських народів, потенційна мусульманська нестабільність на південних кордонах, розподіл ресурсів і посад між республіками і центром, націоналістичні аспекти дисидентського руху і вплив освіти на активізацію двоїстої етнічної інтелігенції, а передусім відсування ідеалу злиття націй («сліянія»), сумніви в теперішній стадії національної співпраці («сбліжєнії») — всі ці явища розкривали глибоку стурбованість розкольницьким потенціалом «національного питання» в десятиріччя після Сталінової смерті ⁹.

У добу гласності та перебудови за Горбачова почали виявлятися доти приховані етнічні розколи. Етнонаціоналізм мобілізував масову підтримку в Балтійських країнах, на Кавказі і в Центральній Азії, а російський неонаціона-/155/лізм тісніше поєднався -з відродженням православ’я, від якого він великою мірою набирається духовного й естетичного натхнення і переймає частину своєї етноісторії. Все це здебільшого є наслідком структури Радянської держави й партійної організації, а також Ленінового історичного компромісу з потоком східноєвропейських етнонаціоналізмів, зокрема й великоросійським різновидом, який він так засуджував. Федеральний принцип, інституціоналізувавши національні чуття й культури, створив іще й основи для відродження активного націоналізму там, де членам спільноти видавалося, ніби тим почуттям і культурам загрожують сусіди або центр. З огляду на те, що правдивий голос народу довгий час не долинав до політичної верхівки, найбільшою прихильністю стримуваного озлоблення і прагнення брати реальну участь у громадському житті стала тішитись нація або етнічна спільнота. Внаслідок цього спроби досягти ширшої участі в політичному житті пов’язані з певним самовираженням, характер якого як національний, так і демократичний; ці спроби знову-таки засвідчують, що, як і в решті комуністичних держав, етнічні зв’язки й національні прагнення виявились тривкіші й міцніші за марксистські ідеології та партії ¹⁰.

Радянський досвід показує, що навіть революційні «вигадані традиції» мусять використовувати чи створювати (або й те, і те) національну культурно-політичну ідентичність, якщо хочуть міцно закоренитися в народі.

Цікаво порівняти в цьому аспекті американський досвід. Там теж існували національні прагнення, проте вони мали виявлятись у поліетнічному середовищі. У Сполучених Штатах те, що часто називають «неоетнічністю», хоч і має велику вагу, все-таки зостається (або стало) символічним й організаційним. На відміну від радянських етносів, американські етнічні спільноти й категорії дуже великою мірою відірвалися від будь-яких територіальних аспектів і натомість перетворилися на найефективніші засоби масової мобілізації, а деякі з них — на наймогутніші групи тиску в американській політичній системі. За рідкісними винятками, етнічні прагнення здебільшого «комунальні» — в тому розумінні, що етноси вимагають контрольного голосу для себе в містах і місцевостях. Як не брати до уваги негрів, чиканос (американців мексіканського походження) та індіанців, «національні» цілі й символи існують лише для загальноамериканської політичної спільноти та її культури ¹¹.

Що це за спільнота й культура і чи спромоглася вона /156/ подолати націю й націоналізм, як мали вчинити, за задумом, радянська людина й радянське суспільство? Зміст загальноамериканської ідентичності й культури ясно виявляє своє етнічне коріння в англо-американських протестантських традиціях перших поселенців. Домінантний міф і культуру в колоніях наприкінці XVIII ст. можна описати як «народнокультурне предківство», що підносило американізованих предків, протиставлячи їх «нечестивій британській мачусі», й проголошувало унікальність долі нового «обраного народу» в Новому Єрусалимі ¹².

Англо-американський міф пуританської обраності був покріплений світськими романтичними міфами про революцію, конституцію і героїчну добу батьків-засновників. Тільки після того, як мало-помалу був сформований зміст культурної ідентичності нової нації, почався великий доплив європейських іммігрантів, і вони мали інтегруватися саме до тієї вже сформованої, проте еластичної культурної основи, побудованої на зверхності англо-американської мови й культури. Але таке «витиснення етнічності» не призвело до «подолання нації». Навпаки: Сполучені Штати — найкращий приклад територіально-національного різновиду політичної спільноти й сили територіального націоналізму. В цьому аспекті Сполучені Штати поки що досягли більшого успіху, ніж Радянський Союз, чия спроба викувати «територіальну націю» звелась in extremis, у своєму крайньому вияві, до відродження того самого великоросійського націоналізму, який намірялися подолати. Навіть іще раніше, в часи громадянської війни й «побудови соціалізму в одній країні», Ленін і Сталін мусили перейняти мову й символізм націоналізму, аби мобілізувати «маси» і спонукати їх до жертв в ім’я нового соціалістичного й наднаціонального суспільства. Тож якщо радянський експеримент був занапащений історичним компромісом з силами національної ідентичності й націоналізму, Сполучені Штати, трохи повагавшись, спробували рухатись до стану цілковитої акультуризації на основі англо-американської культури, своєї територіальної політичної спільноти і міфа про спасенну роль провидіння ¹³.

Можна сказати, що ні Радянський Союз, ні Сполучені Штати не подолали націй і націоналізму, хоч і з різних причин. Через те космополіти недавно звернули свої надії до інших, більш «регіональних» груп держав — від скандінавського експерименту співпраці до внутрішньоафриканських, внутрішньоарабських і внутрішньолатиноамерикан-/157/ських регіональних блоків. З усіх цих експериментів регіональної співпраці найбільше обіцянок, мабуть, криється в русі до Європейської співдружності, основаної спершу на Римському договорі, підписаному шістьома західноєвропейськими державами 1956 р. після попереднього успішного, проте обмеженого досвіду співпраці в Європейському товаристві вугілля і сталі, заснованому 1950 р. Як не раз указувалось, такий початок свідчить про функціональні основи міждержавного співробітництва в Європі й про поступовий та інституційний спосіб прогресу європейського об’єднання, позначеного періодичними кризами внаслідок конфлікту інтересів. На економічному характерові основи співдружності наголошують досить часто, суворо розмежовуючи такі концепції, як «митний союз» і «політична співдружність». Пам’ять про давніший Zollverein, митний союз, що призвів до національного об’єднання, породжує сумніви щодо таких «меж»: чи не приховують вони більшого, ніж прояснюють? ¹⁴

Для багатьох людей первісні мотиви європейського об’єднання з самого початку були політичні й навіть військові: відмова від війни як від засобу державної політики і прочитання недавньої європейської історії як марної бойні громадянських воєн, розв’язаних сліпими силами незагнузданого націоналізму, що досягла кульмінації в жахливих звірствах нацизму. При такому прочитанні Європейська співдружність становитиме тріумф політичної розважливості над національними пристрастями й егоїстичними інтересами; в такому разі економічні аспекти слід трактувати радше як засоби, ніж як зміст або цілі. Саме проти такого прочитання протестував де Голль зі своєю концепцією Europe des patries, європейських батьківщин, від Уралу до Атлантики (за винятком Британії), саме його став утверджувати в Європейському парламенті, в Комісії європейських товариств і в народних почуваннях заснований 1948 р. у Гаазі європейський рух ¹⁵.

Навіть після відкриття кордонів Східної Європи під впливом радянської перебудови, а може, й унаслідок того відкриття, ці дві політичні течії зостаються в центрі дебатів щодо «Європи». Для прихильників концепції Європейської співдружності як митного союзу асоційованих національних держав національна ідентичність зостається природною формою сучасної політично-культурної спільноти, національна держава — найдоцільнішим і найраціональнішим різновидом політичного об’єднання, а поміркований, «здо-/158/ровий» націоналізм — єдиним засобом досягнення солідарності й колективного процвітання. Економічна асоціація європейських батьківщин дозволить кожній з них досягти таких цілей, в іншому разі цей союз нічого не вартий. Для тих, хто обстоює політичний союз європейських держав, національний тип колективної ідентичності перестав уже бути життєздатним і бажаним. Національна держава швидко застаріває, а націоналізм, що привів людство на грань остаточної катастрофи, слід стерти з людської свідомості або принаймні назавжди знешкодити. Нестабільність на Сході може тільки прискорити політичне об’єднання Європи, унаочнивши його доконечність.

Але який тип спільноти й культури, ймовірно, втілюватиме європейський проект? До питання європейської культури я повернуся згодом, хоча воно й переплетене з проблемами співдружності. Тож якої форми набуде майбутня європейська політична співдружність? «Наддержави»? «Наднації»? Чогось цілковито відмінного й sui generis? Розгляньмо кожен із цих варіантів по черзі.

1. Існує дуже мала перспектива утворення європейської «наддержави», поки кожна з європейських держав не відступить влади над своїми збройними силами й арсеналами і не відмовиться від претензій мати монополію на насильство на своїй території, і народ загалом не схилиться до такого зречення. Але поки що не Європейська співдружність, а НАТО й Варшавський договір визначають легітимне застосування сили на обох половинах континенту. Саме через це серед інституцій Європейської співдружності зумисне немає бодай одного військового органу, не мають вони й військових повноважень. По суті, поки кожна з європейських держав має власні військові засоби для опору зовнішнім утручанням, а то й для підтримки своєї погрози виходу з політичної організації, її суверенітет зрештою забезпечений. За таких обставин європейська «наддержава» буде політично неможливою.

2. Так само небагато перспектив утворення європейської «наднації», поки більшість населення кожної європейської нації не пройметься справді європейською свідомістю. (Вона може бути сумісна з уже наявними національними почуттями і свідомістю, проте до кожної національної вірності й належності слід додати ширшу сферу вірності й належності). /159/

Саме тут постає дилема. Хіба в такому разі ми не станемо свідками виникнення нової «наднації» в Європі? І постання нового, ще могутнішого націоналізму, що породжує в декого сподівання, а в декого страх? ¹⁶.

Поки що є дуже мало ознак будь-якого ослаблення націоналізмів і національних ідентичностей окремих європейських націй або свідчень формування справді європейського політичного націоналізму, попри всі сподівання членів дедалі впливовішого Європейського парламенту. Проте на культурному рівні вже є ознаки широких панєвропейських почувань; до цього питання я повернуся перегодом.

3. Якщо європейський проект не передбачає створення ні «наддержави», ні «наднації», то, може, перед нами нова форма sui generis політичної асоціації? Може, слід тоді говорити про «кондомініум» держав, добровільну згоду передати деякі функції низці центральних інституцій, які перебуватимуть під спільною юрисдикцією і постанови яких будуть обов’язкові для виконання в межах суворо визначених сфер? Якщо це так, то чи може такий кондомініум надати відчутно європейського характеру окремим національним ідентичностям?

Упевнено відповісти на ці запитання дуже важко. Такий кондомініум, якщо саме так називати політичний устрій нової Європи, буде спроможний співіснувати з окремими національними ідентичностями Європи. Він може навіть сприяти їхньому покріпленню, бо конфлікти, що їх муситиме залагоджувати кондомініум, навряд чи коли зникнуть, і, ймовірно, посилюватимуть наявні національні прагнення і свідомості, — адже й перехресне запліднення культур, либонь, сприяє могутньому оновленню національної культури й національної ідентичності. З другого боку, зважаючи на існування певного кондомініумного проводу, слід сподіватись утворення нового кола європейської належності і прагнень у поліцентричному світі регіональних асоціацій і міждержавних блоків. А це своєю чергою залежатиме від виникнення чуття специфічно «європейської» спадщини і появи прийнятної «європейської міфології». /160/

Є ще й інші проблеми. Чи може європейський експеримент стати взірцем для інших теренів і асоціацій? Ясно, що специфічні інституційні особливості нової «Європи» не можна перенести на інші континенти способом, що скидався б на спосіб поширення невдалої «вестмінстерської моделі». Але Європейська співдружність може правити за загальний зразок для тих регіонів, де дозріють потрібні передумови, і, що я небавом доведу, ця зрілість, як не парадоксально, залежатиме від розвитку певних культурних передумов, надто розвитку окремих видів націоналізму.

НОВІ ТРАНСНАЦІОНАЛЬНІ СИЛИ

Якщо нам досі не ясно, яке майбутнє в європейського проекту і якою мірою утвердяться великі поліетнічні держави й регіональні угруповання, то де ж іще можна шукати тієї глобальної взаємозалежності, що може стати опорою космополітичної культури, яка долає національну обмеженість? Тут, звичайно, посилаються на нові транснаціональні сили, що набули такої великої ваги після другої світової війни: регіональні блоки держав, транснаціональні економічні корпорації, глобальні телекомунікаційні системи. Розгляньмо ж по черзі кожен із цих чинників.

Друга світова війна стала свідком виникнення могутніх міждержавних блоків, породжених військовою конфронтацією безпрецедентного масштабу. Передусім в Європі і в інших краях світу зіткнулися між. собою два великі блоки, комуністичний і капіталістичний, витягши на арену свого зіткнення різні залежні держави й регіони. Це своєю чергою породило не такі сконсолідовані і слабші регіональні блоки в Латинській Америці, Африці й Південно-Східній Азії, які у військових та економічних питаннях й далі зоставалися залежні від двох головних блоків індустріалізованих держав. У 1970 — 1980-х pp. ця полярність трохи ослабилась — спершу під дією економічної й політичної ваги членів обох блоків — Західної Німеччини, Японії, Китаю, — а згодом унаслідок прискорення темпів руху до європейського економічного союзу і впливу перебудови як на Радянський Союз, так і на Східну Європу. Блоки держав залишились, проте їхні обов’язкові ідеології національно урізноманітнились, а в окремих випадках утратили всю ту мобілізаційну силу, що колись їм належала. Ми вочевидь зреклися біполярної геополітичної конфігурації задля поліцентричної й мінливої, такої, коли знову стало очевидним право «національних держав» самим обирати власну долю ¹⁷. /161/

Сила транснаціональних корпорацій — теж знайоме і недавнє явище. Маючи величезні бюджети, складні технології і спроможності виробляти тривалу стратегію на кількох континентах, ці корпорації виявились напрочуд гнучким інструментом нагромадження й контролю. В багатьох випадках вони спромоглись обминути і відтрутити уряди, що мають набагато скромніші бюджети і нижчий рівень технічного розвитку, ніж корпорації, з якими вони зіткнулися. Крім того, корпорації навчилися використовувати внутрішні операції й вітчизняних робітників, аби доповнювати свій Власний кваліфікований персонал у багатьох країнах третього світу; такі операції дозволяють їм нехтувати культурні особливості й забезпечувати ринки, яких вони прагнуть. Результатом стає міжнародний поділ праці, в якому беруть участь держави з різними рівнями розвитку; головним чином завдяки транснаціональним операціям утворюється складна економічна ієрархія світової капіталістичної економіки.

І, нарешті, мабуть, найбільш всеохопним чинником є швидке зростання масштабів і можливостей масових телекомунікаційних систем і значне розширення комп’ютеризованих інформаційних мереж. Розміри і складність цих систем такі великі, що створеним інформаційним мережам годі вміститись навіть у найбільшому з національних утворень; водночас вони стають матеріальною основою злиття національних культур у регіональні і навіть формування глобальної культури. Нині можливо виготовити й поширити інформацію та образи, що можуть затопити локальні інформаційні мережі і поширювані ними національні передачі. В руках могутніх міждержавних блоків і транснаціональних корпорацій ці телекомунікаційні системи й комп’ютеризовані інформаційні мережі можуть становити могутні засоби нового культурного імперіалізму.

Нові транснаціональні сили, до яких можна додати широку міграцію населення і дедалі більшу вагу забруднення навколишнього середовища і хвороб у регіональному й глобальному масштабі, фігурують у двох паралельних аргументах. Перший аргумент стверджує, що розвинений індустріальний капіталізм породив гігантські економічні й політичні утворення, і «національна держава» через те приречена відмирати. За агента такого відмирання визнано передусім величезні транснаціональні корпорації з властивими їм украй різноманітними капіталомісткими операціями і високими технологіями, спроможними створювати /162/ складні комп’ютеризовані мережі і програми передач спеціалізованим, проте гнучким і ефективним способом. Другий аргумент трактує подолання націй як частину руху до «постіндустріального» суспільства. Якщо нації виконували потрібні функції в індустріальному світі з його технологічними і ринковими потребами, розвиток «суспільства послуг», основаного на комп’ютеризованому знанні й комунікаційних системах, перескочив національні кордони і проник у кожен закуток нашої планети. Тільки континентальні культури, а зрештою й єдина глобальна культура можуть відповідати вимогам основаного на знанні постіндустріального суспільства ¹⁸.

На кожне з цих тверджень, а також на спостереження, на які вони спираються, є стандартна відповідь. Ми стали свідками руйнування навіть наймогутніших військово-політичних блоків, і то способом як раптовим, так і рішучим. Навіть іще раніше їхні ідеології — і на Заході, і на Сході — заніміли, скостеніли й урізноманітнились перед лицем швидких змін і нових вимог — приміром, феміністського, етнічного і екологічного рухів. Екологічний рух породив нові осередки колективних дій і організацій, що поглинають духовну й політичну енергію багатьох людей, для яких гасла капіталізму й комунізму стали безвартісні. Отже, життєздатність тих блоків була вже підточена зсередини ¹⁹.

Не тільки з’явилися нові рухи — змінилися й давні, поставши в іншій подобі, надто «неонаціоналізм», розглянутий у розділі 6. Таке оновлення дуже добре потверджує Річмондову тезу, що більша інтенсивність невеликих комунікаційних мереж сприяє поширенню мовних та етнічних націоналізмів у постіндустріальну добу. Відродження «периферійних» етнічних націоналізмів меншин цілком може спровокувати оновлення націоналізмів більшості — націоналізмів етнічних спільнот, що в даній державі панівні, — сербського, чеського, німецького, польського і російського; часто це стає наслідком реакції або визвольних змагань. Сукупний результат цілком може зміцнити саме ті «державні нації», що їх уважали за застарілі, і вдихнути в них нове і могутніше життя ²⁰.

Це саме твердження може виявитися слушним і в царині міжнародних економічних відносин. Цілком незалежно від економічної конкуренції «державних націй» у третьому світі і конкуренції між ними та західними державними націями наслідки і демографічного, й економічного розвитку яскраво увиразнили поділ на нації і властиві кожній нації /163/ національні прагнення. Коли стається демографічний вибух і населення емігрує, коли війни призводять до масових убивств і потоків утікачів, між націями постають бар’єри, зведені імміграційною політикою, законами про національності й суворими заходами запобігання демографічним вибухам. Не менш суперечливий вплив чинять і транснаціональні корпорації. Вони можуть оперезати світ мережами своїх товарів, інвестицій, операцій, але й спровокують національну опозицію (чи партнерство) там, де уряди досить сильні, щоб вести переговори або виставляти вимоги. Навіть якщо ми не зовсім погодимось із поглядом Уоррена, нібито політична незалежність надала країнам третього світу реальну політичну зброю для боротьби з великими капіталістичними корпораціями, незалежність усе-таки дозволяє найздібнішим і найупертішим лідерам третього світу грати на інтересах наддержав і транснаціональних компаній, протиставляти їх одна одній, збільшуючи таким чином свої шанси на прийнятні умови. Але для нас більше важить те, що перед загрозою зовнішнього тиску незалежність сприяє розвитку дедалі сильнішого чуття національної ідентичності й національної мети та розміщенню нової «державної нації» в міжнародній ієрархії таких самих політичних «спільнот у процесі створення». Отож як не парадоксально, транснаціональні економічні сили можуть, кінець кінцем, посилити нації й націоналізм, що їх вони намірялися подолати ²¹.

КОСМОПОЛІТИЗМ І «ГЛОБАЛЬНА» КУЛЬТУРА?

Саме в царині культури претензії теоретиків розвиненого капіталізму чи постіндустріалізму породжують щонайбільше сумнівів. Чи справді ці безперечно складні й масштабні телекомунікації й комп’ютеризовані інформаційні системи зливають національні культури або принаймні споруджують над ними нову космополітичну культуру? І яким саме буде зміст тієї глобальної культури?

Відповіді на ці запитання великою мірою умоглядні, проте західний досвід постмодерних культур може дати кілька важливих указівок. Кажучи загалом, для нещодавнього розвитку культури на Заході характерне поєднання блиску сформованого модернізму з сумішшю постмодерних мотивів, тем і стилів. По суті, це еклектична культура. З одного боку, нас заливає повінь стандартизованих масових товарів, однаково упакованих для масового споживання; з другого боку, ці товари — від меблів і будівель до телевізійних фільмів і реклами — беруть свій зміст із відроджених давніх /164/ фольклорних і національних мотивів, вирваних із своїх первісних контекстів, деестетизованих і трактованих свавільно чи сатирично. Від Стравінського й Пуленка в 1920-х pp. до Хокні й Кітаджа сьогодення цю суміш пародійних стилів і тем видають за можливість існування постмодерної, ба навіть псевдокласичної масової культури ²².

Тож глобальна культура складатиметься з багатьох аналітично дискретних елементів: ефективно рекламованих масових товарів, мозаїки фольклорних та етнічних стилів і мотивів, вирваних зі свого контексту, кількох загальних ідеологічних розважань з приводу «людських прав і вартостей», стандартизованої кількісної «наукової» мови комунікацій і оцінок, і все це спиратиметься на нову інформацію й телекомунікаційні системи та їхні комп’ютеризовані технології.

Постмодерна глобальна культура відрізнятиметься від усіх попередніх культур не тільки своїм світовим поширенням, а й ступенем своєї самосвідомості й самопародіювання. Якщо припустити, що в ній не буде місця для «Я» поза межами певних розумувань і мовних умовностей, якими оплутана кожна людина, і не буде жодних надійних точок опори, жодного «центру» поза межами тих умовностей, то такому новому космополітизмові будуть властиві мінливість і еклектичність. Його форма всякчас змінюватиметься. Отже, його можна описати тільки в дуже загальних рисах.

На відміну від попередніх культурних імперіалізмів, що мали етнічне коріння, час і місце свого походження, нова глобальна культура універсальна й позачасова. Будучи еклектичною, вона байдужа до часу й місця. Вона мінлива й безформна. Хоча нині краще розвинена на Заході, ніж десь-інде, постмодерна космополітична культура поширюється засобами масової інформації й телекомунікаціями по всьому світу. Вона тут, тепер і повсюди. Глобальна культура не пишається історією чи історіями: фольклорні мотиви вона використовує й розробляє для зовнішнього оздоблення зорієнтованої на сьогодення й майбутнє «науково»-технічної культури.

За самою своєю суттю ця культура штучна. Її мішаність примхлива та іронічна; її впливи ретельно прораховані; в тому, що вона виражає, нема ніяких емоційних прихильностей. Лукавий і пустий, новий космополітизм більше переймається засобами й переформулюванням дилем вартостей у технічні проблеми з чисто технологічними розв’яз-/165/ками. В цьому він не відступає від свого технологічного характеру, згідно з яким схрещувані системи комунікацій та інформації створюють мережі взаємозалежності, виражені універсальною кількісною науковою мовою; ними оперує технічна інтелігенція, чия культура й технічне мислення заступають попереднє чисто критичне мислення гуманістичних інтелектуалів ²³.

Нема жодного сумніву, що риси такої технічної глобальної культури вже можна розпізнати, хоча нині вона поширюється по планеті дуже нерівномірно. А чи може ця космополітична культура вижити й процвітати? Чи може вона пустити коріння серед населення земної кулі?

Знов-таки, минувшина дає нам дуже мало підказок. Адже в минувшині не одна культура, а розмаїття культур — особливих, експресивних, специфічних з погляду історії. Навіть найбільш імперські й найпоширеніші з них були прив’язані до часу й місця свого походження — чи то до Риму, до Візантії, чи то до Мекки, — так само як і їхні образи та чуття ідентичності, що спиралися на конкретні історичні традиції, які мали серед народу тривалий відгук, приміром, образи Цезаря в Римі і царя в Росії. Можна, звичайно, виробляти традиції й постачати образи, але образи й традиції житимуть тільки тоді, якщо матимуть якийсь відгук серед народу, а вони матимуть той відгук тільки тоді, коли перебуватимуть у гармонії з відчутним колективчим минулим, зберігши з ним неперервний зв’язок. Усі ці пам’ятники полеглим — церемонії вшанування, монументи героям і святкування річниць — хоч як недавно створені в своїй теперішній формі, набирають свого значення й емоційної сили від живої й відчутної колективної минувшини ²⁴.

А проте сучасний світ і далі відчуває й сприймає колективну минувшину як здебільшого етнічну й національну. Ідентичності, образи і культури — всі вони однаково вперто зостаються множинними й етнічними або національними. Цього й слід сподіватись: адже пам’ять посідає центральне місце у створенні ідентичностей і культур, — через те й головні мотиви, ідеї та стилі постмодерного космополітизму за своїм походженням фольклорні або національні. Поки що якоїсь іншої культури нема, за винятком хіба штучного неокласицизму, що й сам, хоч і як мигцем, озирався на своїх античних попередників. Немає глобальної «ідентичності в процесі формування»; глобальна культура може бути лише позбавленою спогадів конструкцією з національних елементів, на які вона й розпадається. Але культура, позбавлена /166/ спогадів, — це суперечність; будь-яка спроба створити таку глобальну культуру лише свідчитиме про множинність фольклорних спогадів та ідентичностей, пограбованих в ім’я створення тієї гігантської bricolage, саморобки.

Тут, нарешті, ми вперлись у межі людського «конструювання» і «деконструювання», бо за проектом глобальної культури стоїть такий засновок: культура — це конструкція людської уяви та мистецтва, «текст» якої ми маємо «читати» і твердження якої нам слід деконструювати. Отже, якщо навіть націю можна вважати за «вигадану спільноту», конструкцію володарів та інтелігенції, то глобальна культура, ця мозаїчна минувшина, підперта наукою й телекомунікаціями, — найсміливіший, найосяжніший акт людської вигадки. Але тексти, з яких доконечне мусить складатися такий космополітизм, сатиризовані компоненти цієї суміші — це саме ті міфи, спогади, вартості, символи й традиції, що формують культуру й мислення кожної нації й етнічної спільноти. Оці нації та етноси й ставлять історичні межі перед нашими розважаннями. Бо збагнути їхні етнонаціональні форми і кинути виклик їхнім твердженням ще не означає підточити їхню силу або зменшити владу національного мислення. Пов’язані з реаліями державної влади й культурного спілкування, етнічні й національні мислення та їхні тексти обмежують людську уяву під час конструювання, бо longue durée, велика тривалість, етноісторій виробила ті самі мови й культури, в яких сформувалися колективні й «індивідуальні Я» та їхнє мислення і які й далі об’єднують і роз’єднують людей. Не досить уявити собі глобальну спільноту: спершу мають виникти нові й ширші форми політичної асоціації й інші типи культурної спільноти. Ймовірно, це буде поступовий рух, незв’язаний і здебільшого непланований ²⁵.

ВИКОРИСТАННЯ «ЕТНОІСТОРІЇ»

Поки що я розглянув лиш одну причину неуспіху придушити й неможливості подолати нації й націоналізм, указуючи на внутрішню неспроможність проекту конструкції глобальної культури, навіть такої еклектичної й технічної культури, яку пропонує нам постмодернізм разом із своїми обіцянками нових «постнаціональних» стилів і мов.

Але є й інша, і навіть важливіша, причина цього неуспіху, а саме: етнічні стилі й національне мислення й далі зберігають свою владу над величезною більшістю населення /167/ планети. В цьому дуже легко безпосередньо пересвідчитись. Більшість політичних конфліктів, більшість народних протестів і більшість державних проектів мають важливий націоналістичний аспект, а то й прямо виражають національні прагнення й свідомість. У найзапекліших і найзаплутаніших конфліктах і протестах на першому місці завжди стоїть націоналізм, навіть якщо він пов’язаний з іншими питаннями — роду, класу, раси й релігії.

Постає запитання: чому національна ідентичність зостається такою повсюдною, багатогранною і всепроникною, як ми сказали на початку цього розділу? Ми вже бачили, як виникли і поширились по всій землі нації й націоналізм. Тож питання полягає в тому, які функції й далі виконує національна ідентичність, — функції, що їх інші види ідентичностей або неспроможні задовольнити, або задовольняють неадекватно?

Мабуть, найважливіша з цих функцій — це задовільний розв’язок проблеми особистого забуття. Ідентифікація з «нацією» у світську добу — найпевніший шлях подолання невблаганної смерті й забезпечення певного особистого безсмертя. Навіть партія не може дати такої недвозначної обіцянки; зрештою вона теж мусить повертатися до нації. Адже партія має тільки коротку революційну історію, натомість нація може пишатися далекою минувшиною, навіть коли більшу частину її довелось реконструювати або й вигадати. Ще більшу вагу має те, що нація може запропонувати славетне майбутнє, подібне до її героїчного минулого. Таким чином вона може надихнути людей на підпорядкування спільній долі, яку мають утілити наступні покоління. Ці покоління — це вже «наші» діти; вони «наші» і біологічно, і духовно, — а це вже більше ніж те, що може пообіцяти будь-яка партія чи клас. Тож обіцянка безсмертя в прийдешніх поколіннях видається генетично виправданою. Хіба ми не потішимось, що нас у літописах згадуватимуть нащадки, хіба ті літописи не запевнять нас у посмертному житті, яке нібито заперечують світські сумніви? Отже, найголовніша функція національної ідентичності полягає в створенні сильної «спільноти з властивими їй історією та долею», в порятунку людини від особистого забуття та у відновленні колективної віри ²⁶.

Ідентифікувати себе з нацією — це більше, ніж ідентифікувати себе із справою або з колективом. Це означає дістати особисте оновлення й гідність у національному відродженні й через нього. Це означає стати частиною політичної «над-/168/родини», що відновить для кожної з родин, які складають її, їхнє право первородства й колишній шляхетний статус там, де нині кожну з них зневажають і позбавляють влади. Націоналізм обіцяє «зміну статусу», коли останні стануть першими, а світ визнає обраний народ і його священні вартості. Ось чому етноісторія має таку велику вагу. Нація мусить не тільки вихвалятися далекою минувшиною, на яку можна сперти обіцянки безсмертя, — вона мусить бути здатною показати ще й славетну минувшину, золоту добу святих і героїв, надати значення своїй обіцянці відновлення й гідності. Що повніша й багатша етноісторія, то переконливішими стають претензії нації, то глибших струн вона може торкнутися в серцях членів нації. Як давно вже зрозуміли націоналісти, відчуття давності етноісторії спільноти, байдуже, скільки в тій етноісторії правди, є критерієм національної гідності й трибуною, з якої вони мають обстоювати національне відродження. Ось чому фінські інтелектуали — Ленрот і Снеллман, Галлен-Каллела й Сібеліус — відчули, що їм треба відтворити втрачену минувшину Фінляндії, її далеку золоту добу в краю героїв, «Калевалу», з балад карельських селян і подати її як автентичну історію, щоб і вони, і всі фінни могли ввійти до живої минувшини своєї спільноти, відновивши таким чином свою колективну гідність і вплівши себе в ланцюг поколінь, який тільки й може надати безсмертя. Тільки за такої абстрактної конструкції, як «Фінляндія», вони можуть оновитись, але ця конструкція набирає свого значення й відгуку серед народних мас унаслідок відчутної спорідненості з на.багато довшою гіпотетичною етноісторією, з якою більшість фіннів може ідентифікуватись і яка нібито обіцяє порятунок від забуття ²⁷.

Третя функція національної ідентичності полягає в тій вазі, якої вона надає втіленню ідеалу братерства. Сам ідеал припускає тісний зв’язок між родиною, етнічною спільнотою і нацією, принаймні на ідеологічному рівні. Етноси й нації розглядають як просто родини з великої літери, суму багатьох взаємопов’язаних родин, коли всі навколо брати і сестри. Але націоналісти ще й зобов’язують до ритуалів і церемоній, які мають відображати й покріплювати ідеал. З допомогою парадів, церемоній ушанування, святкувань річниць, пам’ятників полеглим, присяг, карбування грошей, прапорів, панегіриків героям і меморіалам на честь історичних подій вони, щоразу утверджуючи ідентичність і єдність, нагадують колегам-громадянам про їхні культурні зв’язки й політичну спорідненість. /169/

Церемоніально-символічний аспект великою мірою найважливіший для успіху і тривкості національної ідентичності — це царина, в якій індивідуальна ідентичність найтісніше пов’язана з колективною ідентичністю. Для такого тісного зв’язку є не одна причина. Не слід недооцінювати ваги естетичних міркувань — чуття краси, розмаїття, гідності й завзяття, породжені майстерним компонуванням форм, мас, звуків і ритмів, з допомогою яких мистецтва спроможні пробуджувати виразний «дух» нації. Це, безперечно, допомагає пояснити, чому так багато поетів, композиторів, художників, скульпторів та інших митців уважають ідею національної ідентичності за таке важливе джерело натхнення для себе й для своїх мистецтв. Але головна причина, чому символіко-ритуальні аспекти націоналізму так безпосередньо впливають на чуття індивідуальної ідентичності сьогодні, полягає в тому, що вони відроджують етнічні зв’язки й етнічну ідентифікацію, а надто в тому, що вони врочисто вшановують «предків» і полеглих у кожному поколінні спільноти. У цьому націоналізм скидається на ті релігії, що, як-от синтоїзм, надають великої ваги спілкуванню з мертвими й обожнюють предків. Як і названі релігії, нації та їхні церемонії вшанування зближують усі ті родини, що втратили рідних на війні й під час інших національних лих, усіх тих, хто озирається на спільних предків, щоб, наслідуючи їх, набратися такої самої твердості в досягненні мети і такого самого духу жертовності, що надихатимуть їх на не менший героїзм ²⁸.

Подолання забуття через нащадків, відновлення колективної гідності через покликання на золоту добу, реалізація братерства через символи, ритуали та церемонії, які прив’язують живих до мертвих і полеглих спільноти — ось головні функції національної ідентичності й націоналізму в сучасному світі, основні причини, чому націоналізм виявився таким живучим, мінливим і незнищенним, незважаючи на всілякі злигодні.

Є, крім того, ще й інші історичні та геополітичні причини. З погляду історії національна держава довела свою вартість, починаючи з часів гегемонії Франції і Британії, показала свою ефективність під час війни й під час миру. Національна держава стала універсальною моделлю, дарма що часто копіюють лише її подобу, а не дух. Успіхи Німеччини та Японії теж довели силу й ефективність етнічного націоналізму й «етнічного» типу національної ідентичності. Поширення Гердерових і Фіхтеанських концепцій свідчить про /170/ великий вплив німецької моделі. Беручи до уваги демотичну природу багатьох етнічних груп, етнічна модель нації мала ще більший успіх: у світі дуже мало регіонів, що були б вільні від етнічних націоналізмів, яким нерідко притаманне насильство.

Етнічне насильство, хоча його зумовлює кілька причин, теж є наслідком нерівного розподілу «етноісторії». Існують великі розбіжності між природою, глибиною й багатством історичних спогадів окремих спільнот. Деякі спільноти покликаються на довгу, добре вдокументовану етноісторію з великою будительною силою, інші мають дуже мало свідчень колективних звитяг — більшість таких спільнот виникла нещодавно; ще інші — переважно етнічні категорії — мають у своєму розпорядженні для колективного використання тільки недавню історію гноблення й боротьби, а можливо, й фрагменти спогадів про давніші культури даної місцевості, які можна привласнити. Наприклад, на початку новітньої доби в Східній Європі ми могли бачити окремі етнічні групи, як-от поляків, угорців та хорватів, у їхніх історичних державах, що пишалися довгими й багатими історіями; пригноблені етнічні спільноти, приміром, сербів, румунів (волохів і молдаван), болгар, чиї середньовічні історії треба було відкрити й узгодити з їхніми недавніми спогадами про османське ярмо; етнічно перемішані території й категорії македонців і рутенців, більша частина спогадів яких зовсім недавня і які, разом із словаками, мали глибоко копнути в минуле, шукаючи родоводів і непевних предків-героїв ²⁹.

За теперішньої доби багата етноісторія може правити за багатюще джерело культурної сили і фокус культурної політизації. Спільноти, що можуть похвалитися такими історіями, мають перевагу у змаганні з іншими спільнотами, історії яких бідні або сумнівні. В останньому випадку перед інтелектуалами постає подвійне завдання: вони мусять відкрити досить великий обшир історії спільноти, щоб переконати її членів, ніби в них блискуча минувшина; до того ж мусять надати їй достатньої вірогідності, щоб у її заслугах переконалися скептики-чужинці. Націоналістичні інтелектуали більше переймались, і то цілком слушно, першим із цих завдань, правдивість видобутих спогадів культурно й політично менш важлива, ніж їхнє багатство, розмаїття й драматичність (їхні естетичні якості) або їхні приклади вірності, шляхетності й жертовності (їхні духовні якості), що породжують прагнення дорівнятися до них і прив’язують теперішнє покоління до «славетних мерців». /171/

Загалом кажучи, саме невеликі пригноблені спільноти й категорії мусять надолужувати брак довгих, тривалих неперервних етноісторій з допомогою «культурних воєн», під час яких використовують філологію, археологію, антропологію та решту «наукових» дисциплін, аби побудувати непевні генеалогії, закоренити населення в його рідну територію, потвердити документами його осібні риси й культуру, анексувати попередні цивілізації. Тож іракці привласнили собі багато попередніх цивілізацій, приміром, шумерську й вавілонську, бо ті розквітли в Месопотамії; турки висловили претензії на хеттську імперію другого тисячоріччя до н. е.; греки й болгари втяглись у суперечку про «національну» належність царських гробниць у Стародавній Македонії, натомість євреї й палестинці воюють за місцевості Наблус і Самарію, угорці й румуни — за Трансільванію, територію з мішаним населенням ³⁰.

Одне слово, культурне змагання, до якого спонукає нерівний розподіл етноісторії, стало рушійною силою надзвичайно поширених процесів народнокультурної мобілізації й культурної політизації, простежених у попередніх розділах. Приклад інших успішних етнонаціоналізмів разом із страхом перед пануванням культурно розвинених сусідів допомагає надихнути етнічні рухи і сприяє етнічним конфліктам на всій земній кулі — від Фіджі і Шрі-Ланки до Африканського Рогу і Карібів. З огляду на велике число етнічних спільнот і категорій, що можуть бути мобілізовані через відкриття навіть невиразних етноісторій, імовірність кінця культурних воєн етнічних груп та націй і подолання націоналізму видається дуже далекою.

ГЕОПОЛІТИКА І НАЦІОНАЛЬНИЙ КАПІТАЛІЗМ

До цих культурних і психологічних причин проникливості й повсюдності, властивих національній ідентичності, слід додати не менш могутні економічні та геополітичні підстави, чий поєднаний тиск посилює наявні етнічні та національні відмінності і глобалізує їхній вплив. Ми часто чуємо, що розвинений капіталізм призводить до відмирання націоналізму і, переступаючи національні кордони, створює єдиний взаємозалежний світ. Це почасти поєднується з марксистським твердженням, що нації й націоналізм є продуктами (й інструментами) раннього капіталізму. А проте в світі транснаціональних корпорацій і міжнародного поділу праці /172/ нації й націоналізм квітнуть і далі. Ясно, що ретельний аналіз не схилить нас до думки, ніби нації й націоналізм — це феномени, залежні від змін, притаманних капіталістичному способу виробництва.

По суті, ці дві траєкторії — розвитку капіталізму і виникнення нації — краще не поєднувати, навіть якщо у певні історичні миті вони часто перетинаються. Капіталізм після своєї ранньої банківської фази в Північній Італії і у Фландрії став невдовзі торговельним капіталізмом, мало-помалу займаючи домінантне становище завдяки своїй ролі у змаганні кількох «центральних» держав Північно-Західної Європи з кінця XV ст. До XVIII ст. він обернув на свою периферію величезні території Західної і Центральної Європи, а також прибережні території й анклави в Азії, Африці й Латинській Америці — ще до того, як Промислова революція встановила свою гегемонію над світом наприкінці

XIX — на початку XX ст. Тим часом перші сучасні (раціоналізовані, професійно бюрократичні) держави виникли на тих самих землях Північно-Західної Європи в XIV — XV ст. на основі, як ми бачили, вже наявних етнічних спільнот у центральних землях Франції, Англії, Іспанії, Голландії та Швеції. Саме на цих територіях, на основі цих «етнічних держав» (які, щоправда, ніколи не були гомогенні) виникли перші сучасні нації, що їм невдовзі, починаючи з кінця XVIII ст. і дотепер, стали наслідувати в різних країнах Європи й планети; наприкінці XIX — на початку

XX ст. вони стали політичною нормою.

І справді, існує близька паралель у періодизації сходження і нації, і капіталу на вершину світової гегемонії, і це не випадковість. Адже нові сили капіталістичної буржуазії діяли в межах уже наявної структури етнічних спільнот і держав, часто втягнених у суперництво й війни. Поява спершу торговельного, потім індустріального капіталізму посилила й поширила це суперництво. Війна своєю чергою зцементувала й державу, і її домінантне етнічне населення в компактну територіально й юридично об’єднану націю. Тож вплив ростучого капіталізму полягав у зміцненні наявної міждержавної системи у Європі і — через суперництво й війни — в допомозі процесові кристалізації національного почуття в домінантної етнічної спільноти держави ³¹.

Часом виникав справді дуже тісний зв’язок між операціями капіталу і постанням тієї або тієї нації. Якщо торговельне суперництво загострювало чуття національної відмінності й становило економічний зміст національних конфліктів, /173/ то й розвиток національного чуття буржуазії правив за новий стимул для конкурентних поривань буржуазії до заморських територій. Якщо капітал постачив сучасній державі її економічні інструменти, то структура держави з етнічною основою і вірність цій державі часто диктували напрям торгівлі й конкуренції між торгівцями і (згодом) промисловцями.

Головним внеском капіталізму до нації стало створення для держави нових класів, а саме: буржуазії, робітництва і людей вільних професій, що могли очолювати державу й захищати її інтереси супроти конкурентних держав і націй. Але цю свою діяльність капіталізм провадив у межах уже наявної системи етнічних спільнот і держав.

Капіталізм створив нову структуру класів, яка часто накладалася на давню аграрну структуру, і ця нова структура дала молодій нації необхідний додаток у вигляді професійних умінь і багатогалузевої економіки. Але націю не слід розглядати як «продукт» нових класів. Агентами формування націй з попередніх латеральних або вертикальних етнічних груп були різні класи, а у випадку етнічних категорій, що мали свою інтелігенцію, саме вони сприяли утворенню нової етнічної спільноти за подобою сусідніх етнічних спільнот.

Протягом кількох історичних періодів різні класи й прошарки вели перед у перетворенні давньої етнічної спільноти на сучасну націю. На початку новітньої доби на Заході монархові й аристократії, а згодом і дворянству належала провідна роль у бюрократичній інкорпорації нижчих верств і навколишніх спільнот у «національну державу», яку вони створювали разом із Церквою. Це був довгий, повільний і уривчастий процес, що його в Англії і Франції можна простежити вглиб до XII — XIII ст. Згодом, коли діаспорні етнічні спільноти — каталонці, німці, євреї, вірмени — допомогли поширити ранній торговельний капіталізм, тубільні торговельні і промислові класи у Франції, Іспанії, Англії, Голландії і Швеції допомогли короні далі провадити бюрократичну інкорпорацію, часто в конфлікті з аристократичними й клерикальними верствами.

Натомість у Східній Європі, за винятком Польщі та Угорщини, роль аристократії й дворянства виконувала невеличка верства людей вільних професій та інтелектуалів, часом, як, приміром, у Греції та Сербії, у спілці з торговельним класом, а часто з украй незначною підтримкою слабосилої торговельної верстви. У більшості випадків було б пе-/174/редчасно говорити про проникнення капіталізму, якщо частка найманих робітників була такою мізерною в загальному складі населення. За межами Європи, крім небагатьох винятків, як-от в Індії та Південній Африці, і територіальний, і етнічний націоналізми передували проникненню капіталістичних відносин виробництва, хоча прибережна торгівля часто правила за каталізатор і сприяла формуванню освіченого міського класу наприкінці XIX — на початку XX ст. Але й тут параметри капіталістичного впливу були визначені політико-адміністративною структурою європейського колоніалізму й територіальними кордонами, продиктованими вимогами стратегії і престижу ³².

Якщо капіталізмові per se можна приписати тільки важливу додаткову роль у виникненні націй і націоналізму, цього самого не можна сказати про роль бюрократичних держав і регіональних міждержавних систем. Якщо бюрократична держава і міждержавна система відігравали вирішальну роль у розвитку капіталізму, то не меншою була їхня роль і в поширенні національної ідентичності та націоналізму — як через війни, породжені ними, так і внаслідок їхнього впливу на різні етнічні сукупності й суспільні класи. Цей вплив часто був сприкрений конфліктами, бо централізаційні держави породжували протести й опір, іноді революцію. Причому вирішальна роль часто належала відчуженим інтелектуалам. Тільки вони могли сформулювати ідеали «справжньої» національної спільноти, яка заступить деспотизм еліт і абсолютизм держави. Водночас вони були спроможні привабити послідовників з освіченої «публіки» середніх класів, саме серед тих інтелігентів, яких для своїх цілей потребувала, рекрутувала й навчала держава ³³.

Унаслідок цього суверенна бюрократична держава дедалі частіше визначала кордони територіально-політичних одиниць — як економічною, так і військовою силою. На початку XX ст. держава під егідою націоналістичних принципів стала визнаною нормою політичної асоціації в більшості регіонів світу. Як охоронець національної ідентичності держава завдячувала свою легітимність нації, яку вона намагалась утілювати й репрезентувати; здавалося, тільки нації з власними державами можуть відчувати безпеку й незалежність у світі «національних держав». Таким чином державу й націю почали фатально сплутувати.

Хоча це сплутування призвело до конфліктів і страждань у багатьох країнах, воно тільки посилило і державу, і націю, їхній симбіоз виявився нерозривним. Він зміцнив владу /175/ національної ідентичності й ідеалів націоналізму так сильно, як тільки міг бажати кожен націоналіст на лихо всякому космополітові, що змушений оплакувати це явище. Але він посилив також легітимність держави і її бюрократичного апарату; уряди, що вміло ставлять на націоналістичну карту, можуть правити дуже довго, незважаючи на все більшу непопулярність. Поєднавшись, держава і нація (що їх часто хибно називають «національна держава») простують уперед у тріумфальному унісоні як одна визнана складова частина — серед інших таких частин — теж хибно названої «інтернаціональної» спільноти ³⁴.

Сьогодні світ поділений на «національні держави», сгруповані в регіональні не дуже сконсолідовані міждержавні системи. Ці системи та держави, що входять до них, заохочують своїх громадян до солідарності й політичної зобов’язаності, утверджують суверенну юрисдикцію національної держави в її кордонах. Попри окремі порушення (Чехословаччина, Гренада, Панама), міжнародна співдружність загалом відкидає зовнішнє втручання у внутрішні справи суверенних держав на тій підставі, що ці справи — царина громадян, яка підлягає національній «волі народу». В цьому аспекті етатизм посилює націю і її духовні кордони. Те саме дедалі більше чинять і різноманітні регіональні міждержавні системи. Для цих систем єдиними колективними акторами є національні держави, держави, легітимовані тим, що ясно виражають національну волю й національну ідентичність. Щоб бути легітимною в такому розумінні, національна держава мусить якомога показувати, що її громадяни виразно відрізняються від «чужинців» і при цьому внутрішньо нітрохи не відрізняються одне від одного. Іншими словами, легітимація у світі «національних держав» вимагає певного ступеня внутрішньої гомогенізації; геополітична демаркація нині посідає чільне місце серед усіх інших відмінностей.

Геополітичні вимоги, що можуть зміцнити етнічно відносно однорідні держави, іноді спроможні й підточувати єдність поліетнічних держав. Саме ті вимоги солідарності, зобов’язаності й однорідності, що їх висуває міждержавна система, часто призводять до етнічного спротиву, який слід було б подолати задля стабільності системи. З огляду на існування в багатьох регіонах світу вже сформованих етнічних груп і етнічних категорій прагнення замінити наявну етнічну мозаїку і мішаність системою компактних, раціональних бюрократичних держав неминуче призводить до /176/серйозної нестабільності і гострих етнічних конфліктів там, де держави не спромоглись припасуватися до сформованої етнічної карти. Оскільки інтервенційна бюрократична держава має тенденцію в будь-якому випадку породжувати протест пригноблених класів і регіонів, а ці рухи протесту часто очолюють відчужені інтелектуали, неважко добачити, як пригноблені етнічні спільноти й категорії можуть перейти в опозицію до гомогенізаційних вимог нового типу держави й міждержавної системи. А коли вже виник конфлікт між централізаційними територіальними «національними державами» й етнічними спільнотами, геополітика сучасної держави може тільки увічнювати дедалі нерозв’язніший (хоч іноді латентний) конфлікт між вимогами двох (а то й кількох) націоналізмів ³⁵.

Отож усупереч вельми поширеним думкам сама політична конфігурація держав у широких регіональних системах допомагає зміцнити силу нації і всюди роздмухати полум’я націоналізму. З цього випливає, що подолання націй і націоналізму слід шукати не в якихось нових регіональних структурах або «наднаціональних» блоках «національних держав»: адже такі міждержавні угруповання — нехай ліги, товариства, організації — тільки допомагають увічнити владу, якщо й не започатковують її, національних ідентичностей і національних прагнень, так само, як сприяють цьому й нові класи міжнародного капіталізму.

НАЦІОНАЛІЗМ БЕЗ НАЦІЙ?

Сьогодні національна ідентичність становить головну форму колективної ідентифікації. Хоч які почуття в індивідів, національна ідентичність стає домінантним критерієм культури та ідентичності, єдиним принципом урядування і центральним фокусом соціально-економічної активності. Привабливість націй і націоналізму глобальна: ніде нема регіону, вільного від етнічних протестів і націоналістичних повстань. Нація, підносять її чи лають, виявляє дуже мало ознак свого подолання, націоналізм, здається, не втрачає ні дрібки своєї вибухової народної сили і значення.

У такому стані справ нема нічого ні випадкового, ні нового. Він закорінений у довгу історію етнічних зв’язків і почувань, що, порівнюючи з народженням нашого сучасного світу, сягає в набагато глибшу давнину, проте несподівано й могутньо оновився під дією сучасних бюрократичних державних систем, капіталістичних класових структур і /177/ вельми поширеної туги за безсмертям і гідністю в спільнотах із власною історією та долею, що живуть у світську добу. Через відкриття етнічної минувшини і обіцянку колективного відродження колишньої золотої доби національна ідентичність і націоналізм спромоглися піднести й надихнути етнічні спільноти й сукупності — незалежно від класової, регіональної, родової і релігійної належності — на проголошення своїх прав як «націй», територіальних спільнот культурно та історично споріднених громадян, у світі вільних і рівних націй. У цьому криються ідентичність і сила, що на них змушені зважати навіть наймогутніші держави, і ця сила формувала і, мабуть, і далі формуватиме наш світ у передбачуваному майбутньому.

Багатьом цей висновок видасться похмурим. Він показує, що нема жодного виходу зі світу націоналізму, нема змоги подолати націю й припинити численні запеклі конфлікти, до яких спричинився націоналізм. Конфлікти між національними державами і між державами та етносами, що входять до їхнього складу, ймовірно, й далі триватимуть, а то і множитимуться, мобілізувавши завтра ті етнічні спільноти та категорії, що сьогодні сплять. З погляду глобальної безпеки і глобальної культури цей висновок не пропонує ніякого шляху з безвиході локального поділу, недовіри й війни.

Та чи обгрунтований наш такий суворий і категоричний висновок? Хіба наші попередні зауваження про значення нових глобальних сил (транснаціональних корпорацій, телекомунікаційних систем тощо) не вказують на зовсім інший напрям? Чи результати нашого розгляду недавно створеної федеральної системи в деяких державах і європейського проекту справді негативні? Якщо зухвалим мріям космополітів не судилося справдитись, якщо позбавлена пам’яті глобальна культура навряд чи виникне, то чи немає все-таки якихось тверезіших сподівань на поступове перетворення наших колективних ідентичностей на регіональному рівні? Гадаю, що підстави для таких обмежених сподівань є — радше у сфері культури, ніж політики, — причому спосіб їхнього втілення видається трохи парадоксальним.

В усьому своєму викладі головної уваги я надавав взаємодії сил, що формують не тільки сучасні колективні ідентичності, надто етнічні зв’язки й етноісторію, а й держави та класи; а також способам, що з їхньою допомогою люди, головним чином націоналістична інтелігенція, намагаються реконструювати і реформувати свої спадщини в «давньо-нові» національні ідентичності. Цей дуалізм і далі впливає на /178/ сучасні перспективи й зусилля перетворити національні ідентичності на щось «безнаціональне». Це означає, що серйозні спроби рухатися до стану без націй мають початися з принципів нації і використання їх для дальшого руху. Принципами нації є принципи, націоналізму. Звідси випливає, що націю можна подолати тільки через форму націоналізму — такого, що, як не парадоксально, є ширшим за компактну націю, яку він звичайно обирає за об’єкт своїх зусиль.

Форма націоналізму, ширшого за обсягом і масштабом від «нормальної» компактної нації, вже існує. Я маю на увазі «паннаціоналізми». Їх можна визначити як рухи за об’єднання в єдиній культурно-політичній спільноті кількох, здебільшого суміжних, держав на основі спільних культурних рис або «спорідненості культур». Югославізм — один із перших прикладів паннаціоналізму, невдовзі за ним пішли різні іредентистські рухи (пангерманізм, панболгаризм, паніталізм тощо), що звичайно прагнуть приєднати окремі етнічно схожі частини інших держав, і широкомасштабні справжні «пан»-рухи: пантюркізм, панарабізм, панафриканізм, панлатиноамериканізм тощо, що варіюються від поважних спроб політичного об’єднання до вільних політичних асоціацій на основі спільного колоніального досвіду й культури.

Жоден з цих рухів не мав політичного успіху (за винятком незначних іредентистських рухів, яким більш-менш поталанило). Але їхня важливість полягає не в цьому. Панславізм ніде не наблизився до об’єднання слов’ян у єдиній політичній спільноті, вже не кажучи про єдину територіальну державу. Зате він став натхненником культурних ренесансів серед носіїв слов’янських мов і сприяв формуванню різноманітних спільних ідей і почуттів, а також контактам письменників і митців на широкій культурній території ³⁶.

Панарабізм ніколи не був досить сильним, аби запобігти міжусобним арабським війнам, уже не кажучи про те, щоб прищепити чуття політичної спільності всіх арабів. А проте він сприяв кільком міжарабським проектам, так само, як і розвиткові широких культурних і філантропічних зв’язків. Пантюркізм, хоч у нього була небезпечна військова мета, теж посприяв культурному ренесансові турків як у Туреччині, так і за її межами, зростанню інтересу до тюркських мов та історії, утворенню різноманітних зв’язків між тюркомовними народами ³⁷.

Значення паннаціоналізмів полягає в їхній спроможності /179/ протидіяти розкольницьким тенденціям дедалі численніших етнічних націоналізмів або принаймні пропонувати альтернативу до них. Тим часом як панафриканізм не спромігся запобігти відокремленню етнічних націоналізмів меншин та висуванню їхніх вимог у нових постколоніальних державах, він усе-таки надав їм нового чуття гордощів за минулі африканські досягнення і чуття широкої спільноти, яке можуть поділити всі африканці. Звідси і його значення полягає не так у політичних зусиллях Організації африканської єдності, яку він допоміг створити, як у розширенні обріїв і відновленні гідності чорних африканців, що їх так часто зневажали колоніальні господарі, через відкриття спільної для всіх африканців минувшини і «спорідненості культур» ³⁸.

Концепція «спорідненості культур» тут дуже важлива. Якщо до політичного й економічного об’єднання сьогодні прагнуть, вибудовують його й забезпечують інституціями, то «культурний простір», що обіймає родину пов’язаних культур, звичайно є наслідком тривалих процесів — головним чином непередбачуваних, незумисних і неспрямованих. Якщо політичні й економічні союзи плановані й організовані, культурна спорідненість і культурний простір з’являються без усяких готувань та інституцій, проте мають не меншу реальність і вагу для всіх утягнених до їхньої орбіти. Ісламська, американська, радянська російська ідентичності й культури мали для своїх членів набагато більшу привабливість, ніж політичні та соціальні інституції, що були офіційним рупором тих культур.

Одна з причин цієї привабливості полягає в постанні lingua franca. В добу пізнього середньовіччя латинська й арабська мови досягли справді транстериторіального й транскультурного впливу. Але в тих випадках існували корпоративні ідентичності — середньовічне духівництво та улеми — з транстериторіальними функціями, яким могла служити lingua franca. Сьогодні, коли чимало усних «низьких» культур перетворилось на письмові «високі» культури для масової, стандартизованої народної освіти, національні мови заступили давніші lingua franca. Але не цілком — розповсюдження кількох престижних мов на величезні обшири задля полегшення комунікації й торгівлі сприяло розвиткові чуття вільної культурної спорідненості в межах культурних просторів, а іноді й поза ними. Важливість англійської мови в Північній Америці, іспанської мови в Латинській Америці, арабської на Середньому Сході й росій-/180/ської в Радянському Союзі, дарма що і в цих випадках є свої виклики і проблеми, стає — там, де цьому сприяє і решта обставин — новим засобом утворення ідентичностей ширшого масштабу, ніж наявні компактні національні ідентичності ³⁹.

Ще однією причиною є нове сприйняття спільних регіональних проблем, надто у сфері екології. Геополітичне розміщення і близькість, унаочнені засобами масової інформації, допомагають сформувати нове усвідомлення небезпек за межами національних кордонів, небезпек, спільних для всіх націй у даному регіоні чи культурному просторі. Досить часто вплив екологічних катастроф іще ширший: Чорнобиль, голод у Сахелі або винищення бразільських тропічних лісів проникають у людську свідомість далеко за культурними межами безпосередньо уражених регіонів. В інших випадках регіональні проблеми (забруднення Середземного моря, каліфорнійські землетруси, повені в Бенгалії) допомагають пробудити культурне усвідомлення спільних потреб регіону.

Третьою причиною дедалі більшої привабливості культурних просторів і спорідненості культур є часто спостережувана близькість соціально-політичних звичаїв та інституцій, зокрема й основних політичних вартостей. У деяких районах військові диктатури з низьким рівнем громадянських прав і політичних свобод стали нормою, відображуючи не тільки певні рівні економічного розвитку, а й близькі політичні культури, основані на спорідненості політичних вартостей. В інших регіонах процеси мобілізації й демократизації можуть змести попередні авторитарні однопартійні режими, і якщо тут і можна запропонувати економічні пояснення, то не слід недооцінювати й значення взаємопов’язаних історичних досвідів і політичних культур.

Є кілька історичних процесів, що створили певний контекст для європейського проекту в західній частині Європи. Хоча воля до європейської співпраці була переважно економічною за змістом і політичною за формою, вона, звичайно, спиралася на широкі культурні принципи і традиції. Єдиної lingua franca може й бракувати (проте цю роль здатні виконувати англійська й французька мови), але й екологічне усвідомлення спільних небезпек і близькість політичних звичаїв та інституцій сприяють зміцненню чуття спорідненості європейських культур на визначеному культурному просторі. Кордони цього простору, як усі добре знають, демаркувати надзвичайно важко: спершу визначені нега-/181/тивно поділом, до якого призвела холодна війна, вони тепер стають дедалі розмитіші і відкритіші, бо Східна Європа зазнає політичних змін. Отже, мотивом об’єднання мало-помалу стає утвердження політичної федерації, що до неї такі прихильні панєвропейці. Проте напрочуд незмінною лишилася переконаність у європейській особливості чи особливостях культури.

Ці особливості європейської культури — спадщина римського права, юдео-християнська етика, ренесансний гуманізм та індивідуалізм, просвітницький раціоналізм і наука, мистецький класицизм і романтизм, а передусім — традиції громадянських прав і демократії, що виникли в різні періоди і в різних місцях континенту, — створили спільну європейську культурну спадщину і сформували унікальний культурний простір, що переступив національні кордони і пов’язав різні національні культури спільними мотивами і традиціями. Таким чином протягом сторіч, незважаючи на численні розколи й відступи, мало-помалу сформувалась родина культур, що поділяли багато спільних елементів. Це не запланована «єдність у розмаїтті», така люба офіційним прихильникам європейства, а багата споконвічна melange, суміш культурних принципів, форм і традицій, культурна спадщина, що створює чуття близькості між народами Європи. Скорше тут, а не у міфології середньовічного християнства (попри сучасні об’єднавчі зусилля Церкви) чи в основаній на Рейні Священній Римській імперії (хоча Страсбург лежить на її колишній території) слід шукати основи культурного панєвропейського націоналізму, що, як не парадоксально, може повести нас туди, де немає націй ⁴⁰. Адже очевидно, що, байдуже, чому ще допоможе утворитись європейський паннаціоналізм, цим утвором аж ніяк не буде європейська наднація, нація, подібна до всіх інших націй, але нація з великої літери. Не скидатиметься він і на Сполучені Штати Америки, чиїм етнічним спільнотам бракує окремих історичних батьківщин; не буде схожий і на Радянський Союз, національні республіки і спільноти якого дуже невеликою мірою відчувають свою культурну спорідненість — хіба тільки в недавньому спільному радянському політичному досвіді. Нова Європа навіть не наближатиметься до британської або бельгійської моделей, якщо тільки в цих випадках одна етнічна група чи нація домінує над іншими, хоча тут вочевидь упадає у вічі набагато більша культурно-історична спорідненість. Якщо утворена європейська політична спільнота матиме відгук у народу, тоді /182/ можна з певністю стверджувати, що вона буде заснована на грунті спільної європейської культурної спадщини панєвропейським націоналістичним рухом, спроможним створити спільні європейські міфи, символи, вартості і спогади з тієї спільної спадщини, і то так, що вони не конкуруватимуть з іще сильними й могутніми національними культурами. Тільки таким чином паннаціоналізм зможе витворити новий тип колективної ідентичності, що охоплює, але не скасовує окремі нації.

Попередня     Головна     Наступна