Попередня     Головна     Наступна





2. ІДЕОЛОГІЇ



Доволі часто стверджують, нібито націоналізм позбавлений бодай якоїсь ідеології, не кажучи вже про доктрину. Це всього-на-всього низка зародкових почуттів, старанно розвинених більш-менш пишномовною риторикою. З іншого боку, як ми вже зазначали, існує доволі багато видів націоналізму, щоб можна було виокремити й точно означити загальну й послідовну ідеологію. А якщо й вдасться таку ідеологію вивести, то в кращому разі це буде напівправда. Націоналізм, якщо його порівнювати з іншими ідеологіями, можна охарактеризувати як "філософську убогість і навіть недоладність" (Anderson, 1991: 5). Та попри все, він значно глибший звичайного почування й риторики, саме це довів Елі Кедурі (Elie Kedourie, 1960), шалений противник націоналізму, дослідивши гердеріанські й кантіанські філософські припущення німецького націоналізму доби Романтизму. Націоналістичні ідеології мають чіткі завдання колективного самоуправління, територіального об’єднання й культурної ідентичності, а для їхнього досягнення нерідко мають чітку політичну й культурну програми. У той час як, безперечно, існують різні види націоналістичної ідеології (релігійна, світська, консервативна, радикальна, імперська, сепаратистська тощо), кожна з яких заслуговує на детальний розгляд, усі вони виявляють спільні основні складники й характеризуються ідентичною ознакою: надзвичайним домаганням статусу самостійної держави. Ці спільні складники, спираючись на інші рухи та ідеології, і визначають "націоналізм"; виокремлюючи спільні складники "системи вірувань", яка підживлює усілякі види націоналістичних ідеологій, рухів та символіки, можна пояснити деяку закономірність поведінки, що трапляється в націоналістичних рухах і "діяльності" 1.

Існує три головні види цих спільних складників націоналістичної системи вірувань:

(1) низка основних тверджень, яких дотримується більшість націоналістів, і все, що з тих тверджень виходить; /28/

(2) деякі основні ідеали, що так чи інакше наявні в кожному націоналізмові; і

(3) ряд споріднених понять, що надають конкретнішого значення основним абстракціям націоналізму.

Я розгляну їх по черзі.

Попри те, що існує всього декілька основних тверджень націоналізму, усі вони далекосяжні. Їх можна записати таким чином:

(1) світ поділений на нації, кожна з яких зі своїм власним характером, історією й долею;

(2) нація — єдине джерело політичної влади;

(3) лояльність до нації не бере до уваги решту лояльностей;

(4) щоб бути вільним, кожен індивід має належати до нації;

(5) кожна нація потребує повного самовираження й автономії;

(6) загальний мир і правосуддя потребують світу автономних держав. (Див. Kedourie, 1960:l; пор. A. D. Smith, 1991:74)

Ми могли б назвати це "центральною доктриною" націоналізму. Адже вона утворює основну структуру націоналістичного бачення світу й (можливо, за винятком останнього твердження) містить у собі спільні складники суджень "творців" націоналізму — Руссо, Гердера, Ціммермана, Берка, Джеферсона, Фіхте й Мадзіні, — а також їхніх сучасних послідовників. Центральна доктрина надає логічного обґрунтування й рушійної сили різним видам націоналістичної діяльності, а також символам та інституціям, які відбивають ідею нації. Доктрина зачіпає не тільки сфери політики, а й суспільства та культури; вона охоплює як культурний сепаратизм окремих націй, так і загальні перспективи "світу націй" 2.

Проте не всі націоналісти діяли згідно з властивими цій доктрині ідеалами. Критики звернули увагу, що націоналісти часто поводилися так, щоб заперечити запропоновану в першому твердженні основну ідею, тобто "світ націй", приборкуючи власне самовираження, автономію й навіть характер інших націй, коли це відповідало їхнім власним інтересам або уявним інтересам їхніх рідних націй. Таким чином, націоналісти заперечували й спотворювали центральну доктрину націоналіз/29/му, яка надає великого значення особистому характеру націй і домагається конкретного визнання існування, індивідуальності й прав інших, аналогічних націй. Отже, як стверджує Джон Бруйлі, тоді як на практиці багато націоналістів діяло так, ніби їхня ідеологія пов’язана тільки з однією нацією (їхньою рідною), теоретично (а іноді й на практиці теж, як це сталося в "Молодій Європі" Мадзіні, що складалася з кількох національних рухів, зокрема й очолюваного ним під час доби Рисорджименто в XIX ст. руху "Молода Італія") націоналісти визнають поліцентричне бачення світу особистостей, а в теоретичному розумінні, націй (Breuilly, 1993; Вступ) 3.

Інтелектуальна критика глибокодумніша. Тут націоналізм часто розглядали тільки, щоб показати обмежену систему ідей і вірувань про політику й суспільство, і, як наслідок, застосовування сили, аби радше примусити, аніж переконати, переслідування часом недосяжних цілей. Це й стало для Елі Кедурі за основу своєчасної критики націоналістичної ідеології, адже деструктивна, революційна ідеологія колективної волі щосили намагатиметься досягти недосяжної досконалості на землі. І це переконання нещодавно знайшло відгук у Майкла Фрідена (Michael Freeden): він стверджує, що в кращому разі, націоналізм — це "вузькозосереджена" ідеологія з обмеженою суттю, яка притаманна нечисленному рядові політичних понять, адже "він свавільно вилучає себе з ширшого ідеологічного контексту, навмисно зміщуючи й підмінюючи поняття", а тому й не може "запропонувати всієї низки аргументів, бо багатьох ідей, на які сподівалися (від загальних і абстрактних до конкретних і практичних, так би мовити, від центру до периферії й навспак), просто немає" (Freeden, 1998: 750). З цієї причини націоналістична ідеологія структурно нездатна мати, стосунок з такими головними соціальними й політичними проблемами, як соціальна справедливість, розподіл ресурсів та регулювання конфліктів. Фактично, націоналізм — доволі часто взагалі не окрема ідеологія, а звичайне наповнення більшістю панівних ідеологій, як от лібералізм, соціалізм чи консерватизм. Ідея державності може бути всюдисущою, але вона здатна відбивати тільки суміжне розуміння багатьох ідеологій "десь на межі значень" (там же). Націоналізм тільки короткочасно набуває першорядного значення — під час державотворчих криз, зовнішньої небезпеки, завоювання й оборони території або під час суттєвого внутрішнього панування ворожої етнічної чи культурної групи (Kedourie, 1960; Freeden, 1998). /30/





Основні ідеали


Попри все, у цій суворій критиці є деяка правда, але для загальної картини націоналізму вона, у кращому разі, часткова. Центральна доктрина націоналізму пропонує тільки широку й абстрактну структуру; її конче слід наповнити усіма видами вторинних понять і особливих уявлень, притаманних кожній національній спільноті, як от швейцарський образ людей — виплеканий рідним (альпійським) краєвидом, а польський ідеал нації уособлюється зі стражданнями й воскресінням Христа. Ось чому націоналізм так часто "заселяє" інші ідеології й системи вірувань, а їхню політику й ідеали спрямовує до націоналістичних завдань, як це сталося з "національними комуністичними рухами" післясталінської доби. Чи націоналізм "наповнює" інші ідеології, чи сам наповнений ними — це другорядне питання; усе змінюється з історичним контекстом. Щоб збагнути суть націоналізму, слід рухатися поза центральною доктриною, відтак перед нами постане доволі відмінна картина 4.

Фактично, на таку критику існує дві відповіді. За першої, націоналізм як ідеологія — або, куди краще, система вірувань — концептуально глибша, ніж це уявляють собі критики, навіть якщо й не відповідає іншим "панівним" політичним ідеологіям за філософською послідовністю. За другої, націоналізм можна вважати не тільки системою вірувань, а й формою культури та різновидом релігії; саме це й робить його цілком відмінним від інших "панівних" політичних ідеологій, а тому значною мірою й несприйнятливим до ідеологічної критики інтересів і доктрин націоналізму.

Зупинімось на мить, щоб змалювати націоналізм як ідеологію. Як ми зазначили в попередньому розділі, три основні ідеали виникли з центральної доктрини, вони ж і надихають ідеологічний рух націоналізму. Отже, основні ідеали — це національна автономія, національна єдність і національна ідентичність. Так чи інакше, конкретніші завдання націоналізму, як наприклад, ідеологічний рух, — різновиди цих трьох ідеалів, ось чому вони виступають у запропонованому мною раніше робочому означенні націоналізму: ідеологічний рух, який прагне здобути й зберегти автономію, єдність та ідентичність населення, представники якого вважають, що становлять реальну або потенційну "націю". Розгляньмо ці три ідеали націоналізму детальніше.

Центральна доктрина стверджує, що кожній нації необхідне повне самовираження й автономія. Націоналістичний ідеал автономії має безліч аспектів. У загальному розумінні автономія означає, до чого схиляє й етимологія, саморегулювання, наявність своїх власних внутрішніх законів і ритмів, а також зважання тільки на свій особистий внутрішній голос, позбавлений бодай якогось зовнішнього тиску. Це призводить до /31/ розвиненої німецькими інтелектуалами-романтиками на початку XIX ст. ідеї самовизначення та відшукування автономного колективного "Я", щоб втілити в життя свою колективну волю й індивідуальність і самим відповідати за власні колективні завдання та діяльність. Але автономія може означати ще й політичну свободу та колективне самоврядування "населення", тобто стати наслідком національного самовизначення колективної волі та боротьби за національне самоврядування. Таке національне самоврядування буває або повне, на зразок суверенної територіальної держави, або часткове, на кшталт місцевого чи федерального самоврядування. Мало того, Макс Вебер доводив, що нації зазвичай потребують своїх власних держав: "Нація — це спільність чуттів, які б адекватно проявлялися у власній державі; отже, нація — це спільнота, яка зазвичай тяжіє до утворення своєї власної держави" (Weber, 1948).

Проте багато націоналістичних рухів мусило задовольнитися малим, а деякі, як от каталонський рух в Іспанії, здається, не прагнуть нічого понад часткову автономію. Часткова автономія сама визначає види та ступені власної автономії, зокрема релігійного та культурного самоврядування, юридичної автономії, економічної автаркії та державної "автономії", тобто внутрішнього самоврядування в межах держави, яка відповідає за питання зовнішньої політики та безпеки. З цього випливає, що національну автономію слід відрізняти від державного суверенітету, з яким автономію нерідко плутають, особливо за нинішніх дискусій стосовно втрати національного суверенітету державами Європейської федерації; і те, що автономні держави можуть суміщатися з деякими різновидами федерації 5.

Автономію нерідко пов’язують з ідеєю колективної єдності. Уперше таку ідею було чітко визначено в якобінських ідеалах la République, une et indivisible. Це привело до ліквідації звичаїв та кордонів, а ще регіональних інституцій і культур за часів Французької революції. Створюючи централізовану економічну й політичну територію, а також єдину національну культуру, патріоти сподівалися надихнути все населення Франції палким бажанням відродити французьку республіканську націю. Але територіальне об’єднання було спрямоване не тільки проти внутрішніх незгод, а й проти зовнішніх ворогів, поза "природними кордонами" Франції. Інші, пізніші європейські нації, як от Італія, Греція та Німеччина, також зосередилися на питанні кордонів і етнічного походження. Але їхній націоналістичний рушій єдності сприяв іредентистським рухам "визволення" етнічної родини й заселюваних нею "історичних" земель, якщо, звичайно, родина була відокремлена від національної батьківщини династичними або феодальними революціями. Повернення етнічної родини до лона нації відбувалося часом мирним шляхом, а якщо було необхідно, то й силою (див. Kohn, 1967b; Horowitz, 1992) 6. /32/

Територіальна єдність була тільки першим кроком до якнайважливішого виду соціального й культурного об’єднання представників нації. Таку єдність не слід плутати з однорідністю. Всупереч дослідженням сучасних науковців, націоналістичний ідеал єдності домагається не якоїсь "об’єктивної" культурної однорідності, а соціального й культурного об’єднання родин, а також особистих прагнень та почувань. Націоналіст не вимагає, щоб окремі представники були схожі, а лише відчували повну солідарність, а тому й діяли в злагоді за розв’язання національно важливих питань. Отже, тоді як декілька, переважно німецьких філософів та істориків-романтиків, як от Фіхте й Мюллер, прагнуло поглинення особистої волі спільнотою національної держави, більшість націоналістів намагалося об’єднати особисті прагнення через почуття любові й братерства, і тільки in extremis (у крайньому разі) підпорядкувати їх національній волі 7.

Третій ідеал національної ідентичності, мабуть, найважчий для розуміння. Загалом, поняття ідентичності виражає незмінність цілі впродовж якогось часу, сталість конкретної структури протягом обмеженого періоду; до того ж поняття має стосунок і до культурних ідентичностей. Адже ідеал національної ідентичності вирізняється своїм зацікавленням колективним характером і його культурно-історичним підґрунтям. Руссо мав на увазі основну ознаку національної ідентичності, коли писав: "Перше правило, якого треба дотримуватись, — це правило національного характеру: кожний народ має або повинен мати характер; якщо ж в нього його нема, слід починати з того, щоб дати йому характер" (Rousseau 1915, II: 319, Projet Corse). Він і далі давав поради корсиканцям та полякам, як розвивати свої національні звичаї та спосіб життя, тим самим зберігаючи колективний характер нації. Інша ознака національної ідентичності проявилася у "культурному популізмі" Гердера. "Кожна нація,— твердив він,— має й мусить триматися свого власного національного "генія" — поняття, яке вже популяризували Лорд Шефтсбері, Віко й Монтеск’є. Отже, Гердер закликав своїх співвітчизників повернутися до рідних культурних традицій та літературного генія: "Дайте нам іти своєю дорогою... нехай усі люди добре або зле відгукуються про наш народ, нашу літературу, нашу мову: вони наші, це ми самі і нехай цього буде досить" (Herder, 1877-1913, цитовано за Berlin 1976: 182). Тобто кожна нація постає як окрема історична культура, винятковий спосіб мислення, діяльність і спілкування спільні для всіх її членів (принаймні потенційних), а для нечленів нації все це не може бути спільним. З цього випливає, що там, де таку окрему культуру було "втрачено", "забуто" чи "приховано", її необхідно знайти, пригадати й прояснити. Завдання націоналістів полягає в тому, щоб наново відкрити унікальний культурний геній нації й відновити свою автентичну культу/33/рну ідентичність; ось що сказав видатний африканський письменник-педагог Едвард Блайден (Edward Blyden) про африканців:

"Обов’язок кожного, незалежно від раси, боротися за свою індивідуальність — оберігати й розвивати її. Тому шануйте й любіть свою расу. Будьте самими собою, як розсудив Господь, інакше б він не створив нас такими. Нам не під силу вдосконалити Його задум. Якщо ви не самобутні, якщо не визнаєте своєї індивідуальності, вам нічого залишити по собі в світі. Від вас ніякого втіхи, жодної користі, нічого, що б принадило й причарувало людей, бо приховуючи свою індивідуальність, ви втрачаєте притаманний вам характер" (Blyden, 1893, цитовано за Wilson, 1969:250).

Таке наголошування на національній індивідуальності дає змогу пояснити, чому націоналізм так часто супроводжувався й живився працями тих культурних діячів, які зосередились на простежуванні "коріння" та "характеру" нації, спираючись на такі галузі знань, як історія, археологія, антропологія, соціологія, лінгвістика й фольклор. Ці академічні дисципліни надають необхідні знаряддя й концептуальну структуру, щоб з’ясувати "хто ми такі", "звідки ми походимо", "як ми розвивалися" і, можливо, "куди ми прямуємо"; художники й письменники-романтики, журналісти й педагоги, такі як Блайден, допомагають передавати й поширювати образи та типи національної ідентичності 8.

Звичайно, у разі конкретного націоналізму й за певної історичної миті один із цих трьох ідеалів матиме більшу вагу. Де реальна або потенційна нація втрачає статус автономії, або відчуває, що може роз’єднатися, чи зазнає невдачі, проектуючи чіткий ідентичний обрис, саме там націоналісти намагатимуться виправити ситуацію усілякими заходами, щоб здобути або відновити національну автономію, єдність та ідентичність. Але, певна річ, можна натрапити й на такі ідеологічні рухи націоналізму, що прагнуть досягти найповнішого вираження всіх трьох національних ідеалів.





Основні поняття


Ідеали автономії, єдності й ідентичності залишаються доволі абстрактними, тому й потребують, щоб інші основні поняття зв’язали їх з практичною культурою й політичними програмами. Найважливішими з тих понять є автентичність, безперервність, гідність, доля, прихильність ("любов") і батьківщина. Усі вони надають необхідні критерії оцінки минулих і нинішніх держав, а також прагнуть втілити її завдання, хоча /34/не конче під проводом конкретного націоналізму, який може спричинити нерозуміння, а зрештою й конфлікт (див. Gilbert, 1998; розд. 1).

Як ми вже бачили, нації, щоб бути вільними, потребують самовираження. Але що саме є отим виразним "Я"? На думку націоналістів, однозначну відповідь слід шукати у понятті автентичності. Бути "по-справжньому" собою, означає знаходити "автентичні" складники нашого буття й зчищати вікові нашарування. Отже, представники німецької історичної школи на чолі з Леопольдом фон Ранке в XIX ст. намагалися розкрити автентичне минуле, яким воно було насправді (wie es eigentlich war); сучасні музикознавці наполягають, щоб стародавню музику виконували в автентичному стилі й на автентичних інструментах; а сучасні археологи й мистецтвознавці намагаються з’ясувати справжність стародавніх речей або встановити авторство давніх майстрів. Тобто автентичність — це синонім "істинності", що протиставляє підробку оригіналові, який і став первинним варіантом речі, стилю або способу життя. Це поступово приводить до розуміння автентичності як самобутності, а в націоналістичному контексті — до міту про походження: "хто ми є" — рівнозначне поняттю "звідки ми прийшли" у часі й просторі; характер зумовлюється походженням. Але це збігається й з іншими значеннями: ідеєю існування первісності й природності, тобто не тільки перших його різновидів, а й автохтонних, таких, що зросли саме на цьому грунті. А це, своєю чергою, приводить до іншого розуміння автентичності як чогось чистого й бездомішкового, де справжнє "ми" становить первинний оригінал, нині нерозривний з державою. Але, мабуть, найпоширеніше значення, в якому націоналісти вживають прикметник "автентичний", означає, ніби щось є "тільки нашим" і більш нічиїм, а отже й унікальним, так чи інакше самовизначеним. Тобто поняття автентичності збігається з поняттям автономії: "істинна" спільнота — це теж самовизначена нація 9.

Націоналісти вживають усі ці значення, часто доволі відверто, адже проблема полягає не стільки в концептуальній убогості, скільки в концептуальній невизначеності. Такі ж проблеми і в решти націоналістичних понять. Візьмімо хоча б поняття тяглості. Воно може означати щось близьке до загального поняття ідентичності, однаковість упродовж часу, тобто ідею незмінної нації попри всю руйнівну дію часу, що чекає на свою мить відродження. Але тяглість може означати ще й поступовий рух змін і перетворень або накопичення шарів колишніх держав, ніби пластів археологічних розкопок. У цих еволюційних моделях тяглість — не протилежність зміні; радше зміна безперервна, а тяглість завше ледь-ледь змінюються. Тобто один і той же термін набуває двозначності, яку націоналісти чітко усвідомлювали, але й знали, як з неї скористатися 10. /35/

Поняття національної гідності теж не настільки просте, як може здатися. Нинішнє приниження та гноблення — це протилежність гідності, яка принесе визволення, але не здатна його втілити, викликаючи натомість тільки саме прагнення. Гідність слід "наново відкрити" внутрішньо. Отож, друге значення: гідність як "істинна вартість", приховано зовнішніми спотвореннями. Завдання полягає в тому, щоб знайти цю внутрішню вартість, усвідомити гідність автентичного "Я". Свого часу це відбилося в азійському вислові "західна майстерність, східна мораль", що є натяком на природжену духовну вищість Азії, попри технологічну досконалість Заходу. Така позиція боронить внутрішню гідність приниженого й віщує повернення того становища, коли гнобленого та зневаженого буде поновлено в колишній шляхетності, а зовнішній стан відбиватиме внутрішню вартість — саме такі почуття охоплювали лідерів японського Мейдзі ісину. Окрім того, гідність може виникнути й через шляхетне походження чи стародавність роду, що тішиться глибокою повагою й шанобливістю. Пошуки колективної гідності підносять "істинне" національне "Я", провівши паралель між нинішнім погіршенням стану нації й дрібними національними меншинами. Це особливий випадок, коли ґрунтовно задокументована героїчна або "золота" доба править за зразок визначення вартості колективного сьогодення".

Націю, на думку націоналістів, можна охарактеризувати як спільноту історії й долі, або ще краще, як спільноту, яку історія потребує і яка створює свою долю — особливу національну. Така ідея долі несе значно емоційніше навантаження, ніж поняття майбутнього. Долі зумовлено історією; карта доль — це унікальний напрямок і талан; долі промовляють про трансцендентність, можливо, про вічність; адже ми "живемо" в пам’яті й судженнях нащадків. На думку націоналістів, доля нації завжди славетна, як і її далеке минуле; справді, золоте минуле, приховане обтяжливим сьогоденням, сяятиме ще сильніше завдяки відродженню істинного духу нації прийдешніми поколіннями. Тому доля кожної нації має не повертатися до славетного минулого, а оновлювати свій дух на нинішньому етапі, зважаючи на передумови свого перетворення (див. Anderson, 1999).

Не менш важливим для націоналістів є ідеал свідомої відданості нації. Таке свідомо жадане почуття властиве не тільки націоналізмові; зрештою, Перикл, у незабутньому вислові Тукидида, закликав своїх атенських співвітчизників "закохатися у своє місто", і ми можемо знайти ще приклади закликів до відданості, любові й самопожертви як у громадянському, так і в релігійному контекстах. Але націоналізм узяв цю свідому колективну відданість за найголовніший стан. "Любов до нації" — найвища політична чеснота націоналізму. Отже, усі ті заклики до представників великої "родини" боронити "рідних та близьких" і "рідну домівку", /36/а також необхідність самопожертви — задля добра "нашої країни". Як сказав у 1950-х роках Мішель Афляк (Michel Aflaq), співзасновник Сирійської партії Баас (Відродження): "Націоналізм — це любов". "Саме така абстрактна любов, — стверджує Кедурі, — живила найбільші терористичні акти" (див. Binder, 1964; Kedourie, 1971: Вступ) 12.

Політична "любов" надає чіткішої виразності такій абстракції, як нація. Це, всього-на-всього, любов до однієї великої родини. Але ж "родина" і "домівка" невіддільні образи загальної уяви, а любов потребує, щоб родини мали домівки; бездомні родини потребують політичного притулку; адже нація без "батьківщини" — парія. Таким чином, "відданість" і "батьківщина" підкріплюють один одного в пошуках шляхів повернення до витоків. Навіть ті нації, що живуть у рідному краєві, мусять "наново коренитися", ще раз прилучаючись до свого стародавнього походження, свого автентичного "Я". І це тільки одне з багатьох значень поняття батьківщини.

Окрім того, поняття батьківщини здатна служити ще й своєрідним правом власності, політичною претензію на конкретну територію та її ресурси, нерідко попри опір суперників-претендентів. Виходячи з цього, батьківщина конче потрібна для економічного добробуту та фізичної безпеки; а використання сільськогосподарських та мінеральних ресурсів краю стає головним націоналістичним поняттям. Це єдина можливість націоналістичній наполегливості досягти економічної незалежності або хоча б самостійного становлення. До того ж, саме цим можна пояснити націоналістичну аграрну ідилію, її емоційну відданість "народові", а також способові життя й звичаям селянства, тоді як насправді націоналізм часто невідступно дотримується політики прискореної індустріалізації 13.

З іншого боку, батьківщина становить історичну територію, успадкований від предків край. Адже саме в цьому краєві могили наших прабатьків. Окрім того, батьківщина — це арена й обов’язкове тло для великих діячів та поворотних моментів в історії нації — битви й угоди, засідання й збори, подвиги героїв, святині й школи праведників та мудреців. Який же націоналізм не возвеличує надзвичайної краси "наших" пагорбів та гір, наших річок, озер та полів, які благословив Бог (або боги)? Ми навряд чи зможемо збагнути світогляд націоналістів, не усвідомлюючи глибокого впливу цих "поетичних краєвидів" на самосвідомість багатьох представників нації, як націоналістів, так і решти — прояв, що на нього не надто зважали, й до якого я ще повернусь 14.

Я не стверджую, що саме на ці поняття, так чи інакше, спираються всі націоналістичні ідеології або рухи. Звичайно, це не так. Пол Гілберт (Paul Gilbert) слушно доводить, що деякі суперечки між конкурентними /37/ націоналізмами роблять їхні заклики відмінними, а суперництво — основним поняттям нації. Наприклад, один націоналістичний рух дотримується поняття нації, що спирається на територію й батьківщину, а інший — поняття, яке спирається на етнічну належність і культуру. Однак, тоді як історичні записи багаті на такі конфлікти, я не певен, що відповідь на питання, "чому учасники (і ми) мають класифікувати такі поняття як "націоналізм", буде адекватною. Перейнявши настрій Вебера, Гілберт домагається, щоб національні рухи спільно вживали "визначальні принципи націоналізму" в розумінні, що нації — це групи, які мають право на національне самовизначення, а те, своєю чергою, може стати причиною "національного права на державну незалежність"; і крім того, нація — "це різновид групи, яка має таке право" (1998: 16). Але не всі націоналісти ставлять таку вимогу. Наприклад, націоналісти-інтелектуали доводять, що нації мають право на культурну автономію та духовне відродження, але без вимоги державності; вони не здатні навіть припустити, що було б слушно, якби їхня (чи якась інша) нація могла б стати незалежною й мати свою власну державу. Загалом, домагання статусу держави, водночас із такими завданнями, як національне об’єднання та ідентичність,— це всього лиш одне, проте важливе, завдання багатьох націоналістичних рухів (див. Hutchinson, 1994: розд. 1).

Насправді, націоналістичні ідеології було б за краще розглядати як низку збіжних понять різновидів "націоналізму", подібно до загального поняття "гри", яке має кілька збіжних елементів, не всі з яких наявні в тому чи іншому типові гри; хіба за винятком того, що в усіх націоналістичних ідеологіях так чи інакше можна виокремити три основні завдання: національну ідентичність, єдність і автономію. Ось чому основне поняття формує загальну спрямованість націоналістичних ідеологій і політичних програм, які виходять з тих ідеологій; але різноманітні поєднання таких понять, спрямовують їх у різних напрямках, тим самим утворюючи усі відомі нам види націоналізму. Тому нині, коли жодна з ідеологій не може осягнути всі проблеми й питання, окреслені іншими політичними ідеологіями, націоналістичні рухи концептуально багатші, ніж вважають критики, бо охоплюють широкий спектр проблем, потреб і хвилювань, якими "панівні" політичні ідеології просто нехтують. Окрім того, як стверджує Кедурі, існує малопомітна особливість у застосуванні "категорій однієї ідеології, щоб дослідити й класифікувати Доктрини цілком відмінної ідеології" (Kedourie, 1960: 90). Якщо націоналізмові не вдається розв’язати питання соціальної справедливості або розподілу ресурсів, хіба що у вельми непрямий чи невиразний спосіб, то Це тому, що його кругозір обмежується ідеалами та проблемами ідентичності, автономії, єдності й автентичності, тоді як інші ідеології ледь зачіпають їх. /38/





Націоналізм як культура і релігія


Друга рефлексія на сувору критику покликана довести, що націоналізм — це щось більше, ніж політична ідеологія; окрім того, він ще й форма культури та "релігії". Заразом зосередимося на основному понятті націоналізму — "нації".

На жаль, націоналістичне поняття нації нецілісне, тому далі я розглядатиму деякі його ідеологічні різновиди. Проте всі ці різновиди збігаються в тому, що нація вважається формою національної культури, загалом доступної всім членам спільноти або громадянам "національної держави". Як відомо, націоналізм потребує нового відкриття й відродження унікальної культурної ідентичності нації; це означає повернення до автентичних коренів історичної культурної спільноти, що населяє свій предківський край. Як форма культури нація націоналістів єдина, чиї представники усвідомлюють свою культурну єдність і національну історію. А завдяки закладам державної освіти й інституціям вони віддано розвивають свою національну індивідуальність, зберігають рідну мову, звичаї, мистецтва й краєвиди. Ще раз зацитую Руссо:


"Се sont les institutions nationales qui forment le génie, le caractère, les goûts et les moeurs d’un peuple ... qui lui inspirent cet ardent amour de la patrie." ("Це національні інституції, що утворюють геній, характер, смаки й звичаї населення, ... тим самим пробуджуючи палку любов до батьківщини.") (Rousseau 1915, II: 431, Considérations sur le gouvernement de la Pologne)


На думку націоналістів, будь-що автохтонне — ipso facto (само собою) народне; отже, запроваджуючи громадську освіту, маємо наново відкрити культуру "народу" й прищеплювати національну любов населенню. Саме тому так часто вдається помітити виразні популістські й романтичні елементи в більшості націоналістичних рухів. (Nairn 1977: розд. 2) 15.

Але ця народна, національна культура — не просто особиста справа. Культура нації потребує громадського вираження й створення політичної символіки. Повернення до автентичної історії й народної культури має набути громадської форми і політичного характеру. Культурна нація мусить стати політичною нацією, взявши народну культуру за зразок для суспільства та державного устрою. Саме тому нація вирізняється своєю "політичною культурою" з власними інституціями, політичними ролями та винятковими символами — прапорами, гімнами, святами, церемоніями тощо. /39/

Там, де конкретна нація утворилась на основі колишніх етнічних зв’язків, національні форми культури проникають в її політичне життя й визначають політичну культуру, як у Польщі. Якщо нація поліетнічна й тяжіє більше до "громадянського" характеру, то може перейняти деякі культурні форми, як от в Індії, але це позначиться на її національній єдності. В інших країнах, скажімо Франції, де успадкована культура лежить в основі громадянського розуміння нації й територіального націоналізму, народним культурним традиціям нелегко співіснувати з повсюдною республіканською символікою.

Та попри все, загальний зміст націоналізму зрозумілий: нація — це форма національної культури й політичної символіки та, зрештою, й політизованої масової культури, яка закликає громадян любити свою націю, дотримуватись законів і боронити батьківщину.

Однак націоналізм — це щось більше, ніж просто світська культура. Попри свою світськість, націоналізм, зрештою, ближчий до "політичної релігії", ніж до політичної ідеології. Тут я вдамся до Дюркгаймового означення релігії як "цілісної системи вірувань і практик, пов’язаних зі священними речами, тобто встановлених обмежень і заборон — вірувань і практик, які поєднують усіх, хто твердо цього дотримується, в єдину моральну спільноту, яку названо Церквою" (Durkheim, 1915: 47). Такий функціональний підхід придатний, щоб зрозуміти заміну релігії націоналізмом, як це усвідомлював Дюркгайм, надаючи особливого значення ролі священного і ритуального. Це особливо проявляється в тому, яку важливість приділяє націоналізм пам’ятним церемоніям вшанування видатних лідерів чи загиблих у бою "славною смертю", тих хто віддав своє життя заради вітчизни. Саме в такому аспекті ми можемо зрозуміти націю як "священну спільноту громадян" — образ, що узгоджується з тлумаченням націоналізму як замінника релігії

Існують ще й інші аспекти націоналізму, які виявляють його характер замінника політичної релігії. Час від часу нація уявляє себе обраною, винятковим народом з особливою історією і долею, одвічним спадкоємцем стародавніх релігійних переконань про власну етнічну обраність, тобто "обраний народ". Такі уявлення трапляються в досить віддалених одна від одної країн, як наприклад, Франція, Японія, Індія чи Сполучені Штати. До того ж, засновникам і лідерам таких національних Рухів притаманне майже месіанське завзяття. У молодих державах Азії й Африки лідери, що поклали початок незалежності своїм націям, як от Неру, Сукарно, Нкрума чи Кеніата, увійшовши до нової доби свободи, справедливості й любові, набули статусу мало не святих пророків і спасителів народів. Значно важливіша подвійна віра в національну долю і /40/етнічних нащадків, як було описано раніше. Ця віра доповнює, а іноді й замінює традиційні релігійні вірування в потойбічне життя, її переносять у земну площину, сподіваючись майбутнього колективного безсмертя завдяки прийдешнім поколінням нації (див. A. D. Smith, 1999a: розд. 3, 9).

Усе це свідчить про складну природу націоналізму. Виникнувши на одному рівні як політична ідеологія, він проявив себе на інших рівнях як форма національної культури й замінник політичної релігії. Відтак помилково намагатися порівняти націоналізм tout court (тільки) з іншими "панівними" політичними ідеологіями, навіть обмежившись тільки Заходом, колискою й головною ареною націоналізму. Тому націоналізм слід розглядати як загальний багатогранний феномен, і якщо ми хочемо його збагнути, вкрай важливо дослідити кожен бік цього феномену.





Волюнтаризм та органіцизм


Досі я розглядав ідеології націоналізму, особливо не вирізняючи жодну з них. Я намагався підкреслити загальнопоширені ідеали, основні принципи та поняття. Але, як я вже зазначав, покищо залишалися без уваги чіткі систематичні відмінності націоналістичних рухів, а це зумовлює потребу в типології основних форм націоналістичної ідеології. Найзвичніша систематизація виявляється ще й найпростішою та найперспективнішою: я розглядатиму "волюнтаристський" і "органічний" різновиди націоналізму, які мають найдавнішу історію і найдраматичніші наслідки 17.

За locus classicus (точку відліку) обговорення двох різновидів націоналістичної ідеології можна прийняти виголошену 1882 р. лекцію Ернеста Ренана (Ernest Renan) "Qu’est-ce qu’une nation?", з критикою поглядів Гайнриха фон Трайчке (Heinrich von Treitschke). Оскільки Трайчке застосовував етнолінгвістичний критерій правочинності німецької анексії спірної території Ельзасу й Лотарингії, заявляючи, попри чітко виражену політичну волю й історичну пам’ять, ніби ельзасці були "насправді" етнічними німцями. Але Ренан наводить докази на користь політичного, певною мірою довільного, підходу. Попри те, що Ренан припускав можливість "германського" походження Франції (адже саме германські (франкські), племена спричинили монархічне правління й тривалий територіальний поділ Західної Європи), він все ж визнавав духовну природу націй і важливість історичної пам’яті та політичної волі. Всупереч етнічному детермінізму Ренан стверджував вищість "загальнолюдської культури" над окремими національними культурами й закликав неодмінно "сприяти цьому чітко вираженому бажанню продовжувати спільне життя. Існування нації — це, так би мовити, щоденний /41/ плебісцит, як існування особи — постійне стверджування життям" (Renan, 1882, цитовано за Bhabha, 1990: 19). Цей загальновідомий уривок нерідко виривають з контексту, щоб засвідчити ліберальний і волюнтаристський ідеал національної ідеї на противагу органіцизму й детермінізму ідеології німецького романтизму. Безумовно, Ренан уникає як детерміністичних, так і органічних аналогій, але він не обстоює й доктрину довільної національності чи право вибору особою своєї нації. Радше він прагне довести історичне й активне політичне розуміння нації, адже це надало б ваги "культові предків" і "героїчному минулому". Аналогія між нацією та особою зовсім не спрямована на підтримку ліберальної теорії індивідуальної вищості чи ситуативного аналізу групових ідентичностей. Ренан вдався до цього, щоб засвідчити роль минулого, історії, пам’яті (і забуття), а також безперервної політичної волі за формування націй:

"Нація, як і особа, — результат довгих зусиль, жертв і самовідречення. Культ предків — найвідповідальніший з усіх; предки зробили нас такими, якими ми є тепер. Героїчне минуле, великі люди, слава (але справедлива) — ось головний капітал, на якому грунтується національна ідея. Мати спільну славу в минулому, спільні бажання в майбутньому, здійснити разом великі вчинки, бажати їх і в майбутньому ось головні умови для того, щоб бути народом" (там же: 19).

Макс Вебер, хоча й був німецьким націоналістом, теж дійшов такого висновку. Він теж обстоював роль історичної пам’яті й політичної волі. А після відвідин музею в Кольмарі зазначив:

"Щодо ельзасців, причину не почувати себе належними до німецької нації слід шукати в їхній пам’яті, політичній долі й тривалому перебуванні поза сферою німецького впливу, бо їхні герої — це герої французької історії. Якщо працівник Кольмарського музею захоче вам показати, якими зі скарбів він дорожить найбільше, він відведе вас від Грюнвальдського вівтаря, до кімнати заповненої триколірними стягами, пожежницькими та іншими шоломами й пам’ятками; здавалося б, такими незначними дрібницями тих часів, які він вважає героїчними" (Weber, 1948: 176).

Вебер зазначає, що ельзасці почуваються частиною французької спільноти і відзначає їхню прихильність до таких реліквій, "а надто до пам’яток часів Французької революції". Він пише, що це відчуття спільноти "виникло завдяки спільному політичному й, побічно, соціальному досвідам, які високо цінують маси, як символи знищення феодалізму, а оповіді про ті події посідають місце героїчних легенд первісних народів" (Weber, 1968, 1: 396). /42/

Загальна позиція Вебера щодо націй і націоналізму, хоча й не була чітко сформульована, деякою мірою близька Ренановій, бо й він надавав особливого значення політичній діяльності, інституціям та історичній пам’яті. Але Веберова позиція теж зазнала значного впливу етнолінгвістичного критерію націоналізму, який упродовж століття був центральним для традиції німецького романтизму. Цю традицію започаткували Гердер, Кант і "натуралізм" Руссо, за яким, на думку Сієса (Siéyès), французького політичного мислителя й державного діяча кінця XVIII ст., нації мають зароджуватися "природним шляхом", хоча правознавець може підправити недоліки природного розвитку. Так само й німецькі романтики початку XIX ст., наприклад, Фіхте, Арндт і Ян, були переконані в переважній природності (етнолінгвістичних) націй. Вони поєднали ці погляди з непохитним переконанням державного виховання й прищеплення належної національної волі, прагнення до боротьби за досягнення справжньої свободи та розвитку істинного національного самовизначення (див. Kedourie, 1960: розд. 3).

На думку таких романтиків, як Ренан, нація була духовним джерелом, "національним духом" (Volksgeist), кожна нація мала свою особливу долю, місію й унікальну культуру, "незамінні культурні вартості" та вірування, в яких Вебер вбачав ознаки націоналізму. Але, на відміну від Ренана, німецькі романтики виявили джерело національного духу не в історії чи політиці, а в "культурі, твореній волею", в органічній лінгвістичній культурі, вираженій у розвиткові національної волі, спрямованої на пошуки самореалізації в межах державності. Цей критерій національного духу відбиває історичне й нинішнє становище німецькомовних земель, до 1871 р. поділених на численні королівства й князівства, в яких тільки прості люди зберегли німецьку мову й літературу. Хоча деякі німецькі романтики боронили спільну історію — поняття Єдиної Німеччини було популярним серед німецькомовних гуманістів доби Відродження, відтак Священна римська імперія дедалі більше зосереджувалась на німецькомовних землях — мова й етнічна належність швидко стали звичайним засобом боротьби, спочатку проти зовнішнього ворога, французької культури, а пізніше, щораз жорстокіше, проти внутрішнього "расового ворога" — євреїв. Така непевність основних вартостей, ефективних культурних зв’язків і дедалі сильнішої загрози внутрішньої культурної та етнічної мішаності, спрямували німецькі націоналістичні ідеології в бік етнічного націоналізму й біологічного детермінізму, але, загалом кажучи, такі культурні зв’язки мали б тяжіти до натуралістичнішої й органічнішої ідеології нації (див. Mosse, 1964; Kohn, 1965; Conversi, 1997) 18. /43/





"Етнічний" і "громадянський" націоналізми


Вивчення розвитку, зокрема, німецького націоналізму послужило за головний чинник упровадження Гансом Коном (Hans Kohn) поділу націоналізму на "західний" і "східний" різновиди, найвідомішої й донині актуальної типології націоналізму. Головна праця Ганса Кона "Ідея націоналізму" ("The Idea of Nationalism"), що вийшла друком 1944 p., написана після усвідомлення впливу війни та нацизму. Він намагався виявити різницю (наскільки міг її збагнути) між поміркованими, західними формами націоналізму та його безжальними різновидами, що виникли східніше Райну. Кон переконував, що західні форми націоналізму спиралися на ідею, ніби нація — це раціональне об’єднання громадян, пов’язаних спільними законами й територією, тоді як східні різновиди поклали за основу вірування у спільну культуру й етнічне походження, хоча теж вважали націю природною й цілісною спільнотою окремих представників, від народження наділених питомим національним характером. З боку соціології, витоки такої відмінності слід шукати в їхніх різних класових утвореннях. Сильна й самовпевнена західна буржуазія спромоглася створити цілком громадянську за духом націю, тоді як Схід, саме через брак буржуазного класу й через панування імперських самодержців та напівфеодальних землевласників, став родючим ґрунтом для органічних понять націй та для нав’язливих, авторитарних і нерідко містичних форм націоналізму (Kohn, 1967a).

Попри численну критику запропонованого Коном поділу — його моралістичне перебільшення характерних ознак, географічної зосередженості, яка "не помітила" такі важливі "винятки", як Ірландія або Чехія, і чітке розмежування двох типів націоналізму — в ньому все ж є суттєве зерно істини. У "волюнтаристському" понятті нації особи мають деяку свободу; хоча вони й мусять належати до якоїсь нації "світу націй" і національних держав, вони, в принципі, можуть обрати націю, до якої бажають належати. В "органічному" понятті такий вибір неможливий. Особи народжуються в межах нації й куди б вони не мігрували, залишаються невіддільною частиною своєї рідної нації 19.

Це, звичайно, ідеологічний критерій, що описує нормативні моделі. Були спроби створити історичніші та соціологічніші розмежування, наприклад, праці Карлтона Гейса (Carlton Hayes), Луїса Снайдера (Louis Snyder) або пізніші формулювання, як от упроваджене Г’ю Сетон-Вотсоном (Hugh Seton-Watson) розмежування "давніх, безперервних націй" (переважно) Західної Європи й нових, навмисно створених націй (за означенням Чарлза Тилі — "спроектованих націй") Східної Європи й Азії, чи, скажімо, моє розмежування націоналістичних рухів, що спираються на "територіальну" та "етнічну" засади. Такі типології дають змо/44/гу якнайкраще відчути основну різницю між націями й націоналістичними рухами, але проблема полягає в тому, що з часом багато націоналізмів змінює свій "характер", нерідко поєднуючи складники обох типів. Саме цим знехтувало початкове аналітичне розмежування, тим самим майже втративши своє практичне значення 20.

До того ж, існує небезпека внесення нормативних поглядів до соціологічних моделей. Адже проблема постає саме з поширеним нині розмежуванням "етнічного" і "громадянського" понять нації. Тоді як громадянський націоналізм, на думку деяких політологів, може поєднуватись з лібералізмом і тим самим набути якоїсь шани, безкомпромісні етнічні форми націоналізму залишаються поза моральними межами; їхній надмірний партикуляризм не допускає будь-яких цивілізованих стосунків з "панівними" політичними ідеологіями. Можна дати ліберальне пояснення, чому слід приділяти більшу увагу необхідності співіснування націй, за умови, що таке пояснення враховуватиме місце проживання, історію й національну культуру, а не родовід чи етнолінгвістичну культуру. Такий підхід цілком збігається з Мілеровим означенням поняття нації: він зважав на історію, територію й національну культуру, але нехтував усім, що було пов’язане з мітами про етнічне походження. До того ж, став на бік Мауриціо Віролі (Maurizio Viroli), коли той боронив республіканський патріотизм від вимог (німецького романтизму) етнокультурного націоналізму (Miller, 1995; Viroli, 1995; пор. Barry, 1999).

Але навіть такий спрощений різновид націоналізму здатний породити цілком ненависницьку, ксенофобну політику. Класичним прикладом "внутрішнього" громадянського націоналізму може правити ставлення Французької республіки до євреїв. "Євреєві, як індивіду, ми дозволяємо все, євреєві, як єврею, — нічого", — заявив 1790 р. Клермон-Тоннер на Французькій асамблеї. Неспроможність громадського націоналізму підтримати права національних меншин суголосна ліберальному індивідуалізмові й індивідуальним правам людини, які звертали увагу тільки на ті права національних меншин, що узгоджувались з інтересами основної (державної) нації. Ці права й обов’язки містили вимоги до громадян вивчати й провадити справи панівною (французькою) мовою, читати й вивчати історію та літературу французької більшості, дотримуватись французьких звичаїв, визнавати французькі політичні символи, інституції тощо. На думку євреїв, це означало обернення їхньої унітарної самобутньої та етнорелігійної спільноти на релігійну конфесію чи етнічне об’єднання, позбавляючи їх минулого й асимілюючи з панівною нацією — процес, до якого й нині вдається ліберальний громадянський націоналізм стосовно меншин у багатьох національних державах (див. Vital, 1990: розд. 1; Preece, 1998). /45/

Отже, громадянський націоналізм надто далекий від взаємного пристосування вимог різних культур. Справжня багатокультурність здатна існувати тільки в структурі "множинної" нації, яка сприяє етнічному розмаїттю й під проводом політичних інституцій і символів національної держави об’єднує складники різних культур. Це набуло неабиякого значення в Сполучених Штатах Америкитільки після відмови від ідеології мішаної нації наприкінці 1960-х років. Хоча, по суті, Сполучені Штатибуло утворено на культурній основі англійського протестанського етносу, проте рабство, підкорення автохтонного американського населення й подальші хвилі імміграції обернули країну справді на поліетнічну й множинну націю, але з єдиною мовою, спільними законами, загальними політичними символами й "світськими культами" — віншування прапора, відзначення державних свят, культ конституції й засновників нації, ушанування загиблих у війні тощо.

Попри всі наявні відмінності, подібність між благословенним націоналізмом Сполучених Штатів і "місіонерськими" націоналізмами Франції, Росії та Британії — "великих націй", "світочів прогресу", "носіїв цивілізації" для "неосвічених народів" — на диво разюча. Це підтверджує, що попри очевидні відмінності між "органічною" та "волюнтариською" моделями націоналістичної ідеології та "етнічним" і "громадянським" поняттями нації, існує більша подібність між їхніми політичними напрямками, ніж можна було б сподіватися. Це означає, що проводячи причиновий аналіз, націоналізм слід розглядати як єдиний феномен й зважати на ідеологічні відмінності його різноманітних форм. Основні доктрини, ідеали й поняття націоналізму тривалий час лишаються незмінними в різних культурах; це дає змогу пояснити чому, попри неспроможність узгодити загальні означення термінів і пояснювальних парадигм, науковці відчувають себе спроможними запропонувати загальне тлумачення поняття нації та націоналізму, і саме тому представники різних націоналістичних рухів ніяк не дійдуть згоди між собою. /46/


















Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.