Попередня     Головна     Наступна





ПРИМІТКИ



Розділ 1. Поняття


1. Детальніший розгляд цих основних термінів див. Zernatto (1944), Snyder (1954) та Kemilainen (1964).

2. Означення націоналізму, в яких він прирівнюється до національного почування, розглянуто Michelat and Thomas (1966), Kohn (1967a: розд. 1) та Seton-Watson (1977: розд. 1).

3. Про стратегію й тактику націоналістичних рухів див. Breuilly (1993) та Esman (1994). Націоналістичні завдання й тактику недержавних націй Заходу досліджено Guibernau (1999).

4. Про аналіз націоналізму, як загалом дискурсивне утворення див. Calhoun (1997); див. також Brubaker (1996).

5. Через брак загального дослідження національної символіки, дуже цінні есеї Hobsbawm and Ranger (1983) та праці Mosse (1975 і 1990). Див. також Hedetoft (1995: Part I, розд. 4) та есей у неперевершеному виданні про "пам’ятні місця" Франції за редакцією Nora (1997-8, особливо Vol. III).

6. Більшість "антиколоніальних" націоналізмів були ідеологічними рухами меншин серед етнічно розмаїтого населення, зібраного разом колоніальними адміністраціями, як у Нігерії чи Індії. І хоча вони не мали національного підґрунтя на кшталт європейського, їхні еліти ставили за мету створити його. То були "нації наміру" (Rotberg, 1967). Див. також Chatterjee (1986).

7. Тут слушне розмежування, до якого вдається Walker Connor (1994: 202), між історичною й усвідомлюваною дійсністю; де бере до уваги не дійсність, а відчуття.

8. Про ідею нації та національний характер, які передували ідеології націоналізму, щонайменше за ціле століття, див. ґрунтовні монографії Kemilainen (1964) та Greenfeid (1992 розд. 1-2).

9. Про важливі концептуальні визначення й проблеми нації див. Deutsch (1966: розд. 1), Rustow (1967) та Connor (1994: розд. 4).

10. Про діаспори див. Cohen (1997). Справді, більшість етносів проживають на своїх власних територіях, оскільки в доновітню добу їх не розділяли кордони. Інші ж етноси проживали як на власній батьківщині, так і за її межами, яку випадку мілетів Османської імперії; див. Armstrong (1982: розд. 7).

11. Про ці визначення див. A. D. Smith (1986: розд. 2; 1991: розд. 1). Див. також Motyl (1999: розд. 4-5).

12. Нації це не просто делокалізовані й політизовані форми етносів, як стверджує Akzin (1964); етноси, щонайперше, можуть прибрати політичної форми етнічних держав. Нація відрізняється від етносу радше типом (громадської) культури, (єдиною, територіальною) економікою та правовим устроєм (єдиними правами й обов’язками для всіх представників). Розгляд цих питань див. у A. D. Smith (2000а: розд. 3) і далі в розділі 5.

13. Про роль діаспорних спільнот у міжнародному житті див. Sheffer (1986); а про сучасну розпорошену вірменську діаспору див. Panossian (2000).

14. Тут можна вирізнити два типи "невдалого" націоналізму: неспроможність етнічної категорії або етносу до розвитку сильного націоналістичного руху; і безсилість деяких націоналізмів досягти своїх політичних цілей. За приклад першого типу можуть правити провансальці й копти, тоді як курди й таміли (на сьогодні) доводять другий тип такої "нездатності". Див. А. D. Smith (1983: розд. 9).

15. Про термін "держава-нація" див. Zartmann (1964). Horowitz (1985: розд. 2) змальовує впливи на етнічні групи нових територіальних кордонів, нав’язаних колоніальними державами.

16. Цього підходу тримається Fishman (1980) у своєрідних дослідженнях глибинних зв’язків етнічної належності й мови Східної Європи, які, за його модерністського підходу, насправді мало висвітлюються. Про критику див. A. D. Smith (1998:159-61).

17. Необхідність такого дослідження зв’язків між поколіннями стала вихідною точкою для John Armstrong (1982: розд. 1) та істориківетносимволістів взагалі.




Розділ 2. Ідеології


1. Про інтелектуальну й моральну критику націоналістичної ідеології див. Minogue (1967), Dunn (1978: розд. 3) та Parekh (1995).

2. Декілька, хоча й неповних, досліджень спадщини ранніх націоналістичних філософів див. Baron (1960), Kohn (1965, 1967а та 1967b) та Viroli (1995); пор. також Sluga (1998).

3. Це, звичайно, випливає з обмеженої природи націй; як про це згадує Anderson (1991), будь-коли знайдеться той, хто лишиться поза нацією.

4. Постає питання: чи були "національні комуністичні рухи" рухами національного спрямування, чи існували націоналістичні рухи комуністичного спрямування? Про це див. Kautsky (1962: Вступ та есе Lowenthal).

5. Щодо аргументів, в яких висувається на перший план дедалі більша впливовість бездержавних націй як політичних суб’єктів див. Guibernau (1999).

6. Про іредентизм у європейській історії див. Seton-Watson (1977: розд. 3) та Alter (1989). Про іредентизм і кордони в Африці див. Asiwaju (1985); а про кавказький іредентизм і сепаратизм див. Wright, Goldenberg and Schofield (1996). Про відмінності між іредентизмом і сепаратизмом див. Horowitz (1992).

7. Про ідеї Фіхте, Яна й Мюллера див. Kedourie (1960) та Kohn (1965). Безперечно, ідеї братерства та єдності були першочерговими для патріотів Великої французької революції; див. Schama (1989: розд. 12).

8. Про Гердера див. ґрунтовні дослідження Barnard (1965) та Berlin (1976). Стосовно метафори "національне пробудження" див. Pearson (1993); запровадження академічних дисциплін націоналістичними рухами дослідив A. D. Smith (1986: розд. 7).

9. Націоналістичні міти про походження та занепад націй досліджено в есеях Hosking and Schopflin (1997) та A. D. Smith (1999a: розд. 2). Див. також майстерну статтю Тамаша Хофера про угорську модель "автентичної" селянської культури The ethnic model of peasant cultures’, Sugar (1980).

10. Про вплив націоналізму на археологію див. Diaz-Andreu and Champion (1996) та Jones (1997). Про вплив застосування історії й археології у створенні ізраїльської національної традиції див. Zerubavel (1995).

11. Поняття групових вартостей дослідив Horowitz (1985: розд. 4-5). Кілька азійських прикладів наведено в есеях Tennesson and Antlov (1996) та Leifer (2000).

12. Постає цікаве питання: чи можна міста-держави, як от Атени, Спарту, Флоренцію та Венецію, вважати дрібними націями, адже їхній "патріотизм", то справжній громадянський націоналізм, і є його прообразом (див. Cohen, 2000). Про спроби порівняно вдало описати відмінності між республіканським патріотизмом і (німецьким етнокультурним) націоналізмом див. Viroli (1995); пор. Fondation Hardt (1962) і Finley (1986: розд. 7) про деякі контекстуальні відмінності щодо античних грецьких полісів.

13. Див. класичні дослідження Matossian (1962). Зокрема про Данію див. Uife Ostergard: ’Peasants and Danes: The Danish national identity and political culture’, Eley and Suny (1996).

14. До 1990-х років цю царину було порівняно мало досліджено. Але див. прийнятні збірники Hooson (1994) та Herb and Kaplan (1999); а також бездоганні дослідження канадських і швейцарських етносів Kaufman and Zimmer (1998).

15. На такі романтичні, популістські складники можна натрапити навіть у громадянських і територіальних націоналізмах — скажімо, у Сполучених Штатах та Мексиці; див. Tuveson (1968) та Ades (1989), а приголомшливу думку про мексиканські етнічні культури див. Gutierrez (1999).

16. Про Дюркгайма і націоналізм див. Mitchell (1931). Про роль меморіальних церемоній щодо полеглих в боях, особливо в Німеччині, див. Mosse (1975, 1990 та 1994).

17. Дослідження типології націоналізму див. A. D. Smith (1983: розд. 8—9); пор. також Plamenatz (1976).

18. Про ідеал Німеччини див. Llobera (1994: Part І); щодо веберіанського націоналізму див. Beetham (1974). Перехід від лінгвістичного до більш расового німецького націоналізму дослідили Kohn (1965) та Bracher (1973).

19. Стосовно критики Конового поділу див. Hutchinson (1987: розд. 1); див. також A. D. Smith (1983: розд. 8).

20. Див. Hayes (1931) та Snyder (1976); пор. Tilly (1975: Вступ та Conclusion) та Seton-Watson (1977: розд. 1).




Розділ 3. Парадигми


1. Про ці революційні fetes (святкування) див. Herbert (1972); див. також Crow (1985: розд. 7) про мистецтво Давіда та інших до й за революції, а також про їхні зв’язки з політикою.

2. Вплив Просвітництва на революцію дослідив Baker (1988). Про Велику французьку революцію та націоналізм див. Cobban (1963), Kohn (1967b) та O’Brien (1988b).

3. Про громадянство у Франції з часів Революції див. Brubaker (1992). Джерела націй та націоналізму, починаючи Революцією й добою Романтизму, документально підтвердив і дослідив Sluga (1998).

4. Про Руссо й націоналізм див. Cobban (1964) та Cohler (1970). Про повернення до класичних моделей у Франції див. Cobban (1963:162-9) та Kennedy (1989: розд. 4).

5. Насправді соціологічний модернізм тримається думки, що: (а) нації недавні й нові, (б) нації та національні держави теж постали недавно і (в) усі ці національні явища породжено сучасністю і/або модернізацією. Детальніший розгляд див. A. D. Smith (1998: Part I).

6. В останній праці Nairn (1997) наголошує на соціальній психології та культурній антропології, зокрема культурній та суспільній силі національного характеру. Тим часом Hechter (1992 та 2000) перейшов до політичнішого, раціонального вибору моделі націоналізму.

7. Серед науковців, які підкреслюють силу й роль націоналістичної ідеології, зокрема Kapferer (1988), O’Brien (1988a), Juergensmeyer (1993) та Van der Veer (1994).

8. Приклади значного підвищення інтересу останнім часом до зв’язку між націоналізмом і археологією надані, зокрема, в Kohl and Fawcett (1995), Diaz-Andreu and Champion (1996) та Diaz-Andreu and A. D. Smith (2001).

9. Хоча їх аналітично можна розділити, все ж немає чіткого розмежування між сталим і рекурентним переніалізмами. У працях деяких науковців, як от John Armstrong (1982), вдається помітити обидва типи: простежування походження окремих націй, наприклад, персів або вірмен, поєднується з дослідженням рекурентних середньовічних націй Європи та Близького Сходу; з одного боку, повільне зречення сучасних національних ідентичностей від середньовічного підґрунтя, а з іншого — безперервне формування й новітнє утворення етнічних і національних ідентичностей протягом la longue durée (тривалого часу).

10. Про критику націоналістичного натуралізму й есенціалізму див. Penrose (1995); пор. також Brubaker (1996: розд. 1) і, в контексті конструкціоністської та феміністської критики націоналізму, Yuval-Davis (1997).

11. Про вступ до примордіалізму див. Stack (1986: Вступ). Ідею території, як життєдайної сили, запропонував Grosby (1995); пор. критику примордіалізму Eller and Coughlan (1993), відгук Grosby (1994) і детальний розгляд A. D. Smith (1998: розд. 7).

12. Існує чимало літератури про етнічну належність у Сполучених Штатах, а також про інструменталізм. Див. зокрема Herberg (1960); Glazer and Moynihan (1963: Вступ); Bell (1975); Gans (1979); Okamura (1981); та Scott (1990).

13. На цьому зосередив свою увагу John Armstrong (1982) у своєму новаторському дослідженні етнічної ідентичності доновітніх ісламської та християнської цивілізацій.

14. Про класичні ранні дослідження "об’єднавчого" характеру етнічної належності й національності на прикладі детального вивчення колоніальної Нігерії див. Coleman (1958, особливо Appendix).

15. Однак не варто надто виокремлювати суб’єктивні складники. Етноси розглянули етносимволісти як соціокультурні утворення, що потребують соціологічних тлумачень; вони становлять відчувані й рушійні сутності, а не первинні дискурсивні формації. Про націоналізм як форму поведінки див. Beissinger (1998).




Розділ 4. Теорії


1. Нещодавно Майкл Гехтер (2000) запропонував теорію націоналізму на основі переходу від непрямого до прямого принципу, поєднуючи раціональний вибір з політичним структурним підходом у межах загальної модерністської парадигми. Інші сучасні підходи розглянуто нижче в розділі 6. Вони діють у межах модерністської парадигми, яку, хто як може, намагаються здолати.

2. На думку Кедурі, доктрини як Канта, так і Гердера стали результатами пошуку просвітницької визначеності й завершеності. Але насправді, Гердерові ідеали культурного різноманіття й автентичності, як і натуралізм Руссо, уособлює критику просвітницького раціоналізму й універсалізму; див. Barnard (1969) та Berlin (1999: розд. 3).

3. Детальнішу критику див. Hutchinson (1987: розд. 1) та A. D. Smith (1998: розд. 2). Однією із найновіших праць, де гостро критиковано Гелнерову теорію, зважаючи на його останні роботи, є O’Leary (1998). Інші оцінки Ґелнерової теорії з модерністського погляду див. також Hall (1998).

4. Див. пізніші твори Нейрна, де більше соціально-психологічних і антропологічних досліджень Nairn (1997, особливо Вступ та розд. 5).

5. Про сучасні європейські націоналістичні рухи, починаючи з 1989 p., які спираються на теорію Ґелнера, див. Dieckhon (2000).

6. Спроба Кедурі вивести сучасний націоналізм із антиномічного середньовічного міленіалізму, як на мене, хибна; див. Smith (1979: розд. 2). Але пов’язуючи націоналізм із релігією, Кедурі виявив шлях до задовільнішої оцінки різноманітності націоналізмів і пристрастей, які вони викликають.

7. Гехтер наводить цікаві приклади аманітів і циган щодо замкнутих спільнот як за вибором, так і за необхідністю (Hechter 1988: 275-6). Про циган див. Kenrick and Puxon (1972).

8. Але можна навести й протилежні випадки, наприклад, палестинська інтифада проти могутньої ізраїльської держави, або ірландська націоналістична реакцію на масові британські репресії після Великоднього повстання 1916 р. Окрім того, у Югославії після смерті Тіто 1980 р. це був перехід до більш послабленої, менш централізованої й колегіальної системи правління, яка підготувала грунт для націоналістичного насилля; див. Ramet (1996, особливо Parts І та IV).

9. Тут знову спадає на думку приклад Югославії: чи можна пояснити силу націоналізмів і їхню жорстокість, коли не брати до уваги пам’ять про взаємну кривду в роки Другої світової війни, в тому числі й пам’ять сербів про масову різню, вчинену усташами? Про роль пам’яті в Ірландії див. Lyons (1979) і Hutchinson (1987: розд. 2-4).

10: Це питання дуже загострює Joshua Fishman (1980). Фішман підкреслює повсюдний і стійкий характер "немобілізованої етнічної належності" — на противагу неправильному модерністському тлумаченню націоналізму. Див. також Nash (1989).

11. Тут Конорова аргументація багато в чому завдячує тезі Eugene Weber’s (1979) про те, що це сталося тільки наприкінці XIX ст., в результаті модернізаційної політики третьої республіки, коли величезна маса населення Франції — селяни — стали справжніми французами культурно й за світоглядом. Але, навіть враховуючи це, ще не означає, що ми не можемо говорити про французьку націю до кінця XIX ст. Інституційно, культурно і політично французька "нація" виникла задовго до того часу й існувала у свідомості й поведінці освічених класів принаймні із XVII ст. Див., наприклад, Hastings (1997: розд. 4); а, починаючи ще з ранішого періоду, Beaune (1985).

12. Кожний по своєму, Bell (1975) і Brass (1991) намагаються ввести емоції та символіку у широку інструменталістську систему поглядів, збалансовуючи "інтереси" й "емоції".

13. Про інший державоценристський підхід див. Tilly (1975: Introduction and Conclusion). Здебільшого про геополітичні підходи див. Orridge (1982) and Mayall (1990). McCrone (1998: розд. 5) дає збалансовану оцінку дискусіям на тему "держава і нація".

14. Були також раніші прецеденти ірландської й велської "націй", які насправді ніколи й не об’єднувались в єдину державу, володіли окремими лінгвістичними культурами, територіями та деякими спільними юридичними правами для багатьох представників, разом з тим було чітке відчуття іноземця; див. Hastings (1997: розд. 3). Існує також цікавий приклад Швейцарії, яка принаймні з XV ст. була добровільно об’єднана в Стару Конфедерацію (Eidgenossenschaft), створену 1291 р. (Клятва на Рютлі), як інструмент протидії зазіханням габсбурзьких правителів на їхні колишні свободи; про це див. Steinberg (1976) та Im Hof (1991). Див. також ґрунтовне дослідження "етнічного" та "громадянського" складників швейцарської національної ідентичності в Zimmer (1999).

15. Див. Kohn (1967a: розд. 4) про опис німецького національного почуття, що зароджувалося серед гуманістів епохи Відродження та Llobera (1994: Part І) про аналіз середньовічного утворення території "Німеччина".

16. Про різні оцінки німецького й африканерського націоналістичних рухів та їхні міти див. Kohn (1965) і Cauthen (1997 та 2000). Щодо Сполучених Штатів та їхні міти про визначену місію ("безперечне призначення") див. Tuveson (1968), O’Brien (1988а) and Greenfeld (1992: розд. 5).

17. Але однак, згідно з Hutchinson (1987: розд. 1), культурні й політичні націоналізми не повинні поєднуватись; це ключовий елемент в його критиці Кедурі.

18. Ширшу аргументацію щодо відповідної ваги держав і етносів див. A. D. Smith (1998: розд. 4, 8).

19. На відміну від Гобсбаума, Андерсон не вважає, що за постмодерної доби нації і націоналізм повинні зникнути. Але таке твердження не просто виводиться із модерністських елементів його теорії. Необхідно звернутися до інших елементів чи "фатальностей" його підходу — побоювання забуття та глобального лінгвістичного вавилонського стовпища — дають підставу для такого прогнозу.

20. Акцент Андерсона на когнітивних аспектах націоналізму спонукав інших бачити в націоналізмі тільки "дискурсивний витвір", що приводить до певних політичних дій і категоризацій; див. особливо Brubaker (1996) та Calhoun (1997). Щодо історичнішого й структуральнішого використання методу Андерсона див. Kitromilides (1989).

21. Стаття Гобсбаума мала великий вплив; див. наприклад статтю Ram’s (1995) про ізраїльський націоналізм і статтю Kreis (1991) про швейцарський націоналізм кінця XIX ст. Про подальші дослідження див. розділ 5.

22. Про елементи грецької тяглості, принаймні від візантійських часів, див. Campbell and Sherrard (1968: розд. 1) і Armstrong (1982: 174-81). Див. також Roudometov (1998).

23. Про дослідження мітів про "золоту добу" див. Hosking and Schopflin (1997). Докладніший виклад мого власного підходу можна знайти в A. D. Smith (1999а: вступ; 2000а: розд. 3).

24. Звичайно існують проблеми з поняттям етнічної належності й така, часто скороминуща, якість змусила декого, а надто антропологів, уникати цього поняття взагалі, тоді як інші вважають її малопридатною для тлумачення націй і націоналізму; див., наприклад, Poole (1999: 34—43). Таке нехтування або недооцінювання пов’язане з непевними політичними діями, де етнічні почування піддавалися неабияким сумнівам, але вчинки й запал учасників тих подій виявились безпорадними й недовговічними. Хоча етнічна належність сама по собі не може "прояснити" походження націй і націоналізму, але за історичного підходу до проблеми націй і націоналізму потрібно віддавати належне мітам про спільне походження та етнічній відданості. Чіткий розгляд різних антропологічних підходів до етнічної належності див. Eriksen (1993).




Розділ 5. Історія


1. Про другу хвилю європейських націоналістичних рухів див. Trevor-Roper (1961). Ідеологічні різновиди націоналізму розглянули Hayes (1931) та Kohn (1967a).

2. Про початкову версію див. Snyder (1954) та Kohn (1955); а про дальшу див. Snyder (1976), Alter (1989) та Schuize (1996).

3. Ґелнер (1973) надає оригінальне соціологічне тлумачення обсягу й масштабності націй; див. також наочні приклади за часів імперії Габсбурґів, які навів Argyle (1976).

4. Про цю загальносуспільну еволюційну тенденцію див. Parsons (1966). Модель "націєтворення" та громадянства описали Deutsch and Foltz (1963) та Bendix(1996).

5. Підхід Гобсбаума здобув прихильність серед багатьох науковців (див. вище, розділ 4, прим. 21). До згаданих прикладів можна долучити Kitromilides (1998) про порівняно нову ідентифікацію грецькими істориками Греції з Візантією та Zembavel’s (1995) про аналіз змісту, який вкладає Ізраїль у повстання Бер-Кочба та міт про Масаду.

6. Про ці різновиди націоналістичних рухів див. Kohn (1967а), Snyder (1976) та Gilbert (1998).

7. Існує прихована критика середньовічного слововживання в тому обмеженому значенні, яке обстоює Ґрінфелд (див. Greenfeld 1992: вступ). Важливішим став поділ на "національні" Церкви, що відбивало ширше вживання цього означення за середньовіччя.

8. Це головний аргумент запропонований Breuilly (1993) на користь модернізму; на цьому ж наголошує Bendix (1996) і менш чітко підкреслює Connor (1994: розд. 9).

9. Саме телеологічний складник у підході Сетон-Ватсона критикує Susan Reynolds (1984: розд. 8). На її думку, середньовічні спільноти не можна ретроспективно класифікувати як зародки націй, з їхніми кордонами й почуваннями, нібито першої стадії наперед визначеного розвитку сучасних націй, а саме як спільноти за звичаєм, законом, походженням і управлінням, чи то пак regna, середньовічні князівства. Проте, з одного боку, існують явні паралелі між ранніми середньовічними спільнотами й князівствами, і сучасними націями та національними почуттями, з іншого; лишається тільки здогадуватись про їхню можливу спорідненість. Див. пояснення Llobera (1994: 86): "Сучасні націоналістичні рухи — відроджені середньовічні реалії; справді, вони можуть бути успішними, маючи середньовічне підґрунтя, навіть якщо зв’язок із ним нерідко буває звивистим і заплутаним".

10. Див. Hastings (1997: 9): "Розуміння націй і націоналізму, коли знехтуємо будь-яким нерозривним зв’язком із модернізацією суспільства".

11. Про цікаві дослідження інших випадків середньовічних "націй" див. Knoll (1993) про національну самосвідомість поляків у XV ст., Im Hot (1991) про роль раніше створених мітів, записаних у хроніках Швейцарської Конфедерації XV—XVI століть та Webster (1997) про зростання шотландського національного почуття після війни за незалежність. Див. також унікальні дослідження Ichijo (1998) про запровадження сучасною шотландською традицією доновітньої шотландської ідентичності.

12. Інші дослідження наголошують саме на цьому періоді формування англійського націоналізму; див. Kohn (1940) та Corrigan and Sayer (1985). Тактовнішу думку, що підкреслює складність взаємовідносин між політикою, релігією та етнічною належністю на Британських островах протягом цього періоду див. Kidd (1999). Про дальше зростання британського націоналізму див. Colley (1992).

13. Гастінґс, як і Ґелнер, стверджує, що іслам неприязний до націоналізму тому, що його концепція всеосяжної мусульманської спільноти (умма) знаходиться за межами розуміння нації, а наполягання на священному статусі коранічних арабських норм не визнає більш ніякої народної мови як сакральної. Щодо цього, то ми можемо звернути увагу на те, що католицька церква і християнство не зважали на кордони і перешкоджали виникненню націй, а церковна латина до Реформації займала таке ж місце, як і арабська мова в ісламському світі. І зверхність арабської мови аж ніяк не стала на заваді відродженню перської етнічної належності й мови в XI ст. чи збереженню турецької та інших етнічних належностей в межах ісламу. Крім того, мусульманські богослови підтримували ісламські династичні держави, які конкурували між собою і часто наснажувалися й покріплювалися попередніми етнічними почуваннями. Див. Armstrong (1982: розд. 3) та Frye (1975).

14. Згідно з критеріями Гастінґса, можна було б віднести до "націй" маронітів, коптів і самарян доби пізньої античності; про яких див. Atiyah (1968), Purvis (1968) та A. D. Smith (1986:розд. 5).

15. Про різне бачення буддизму, як політичної релігії див. Sarkisyanz (1964) і D. Е. Smith (1974); а про середньовічну етнічну належність і релігію Шрі-Ланки та про їхні зв’язки із сучасним націоналізмом див. Roberts (1993) і Subaratnam (1997).

16. Щодо проблематичної природи "етнічної належності" див. розділ 4, примітку 24. Про іншу критику див. есей у Wilmsen and McAllister (1996) та Calhoun (1997).

17. Про утворення Вельсу та Ірландії див. Williams (1985) і de Paor (1986).

18. Точніше було б сказати, що в цих випадках держава і нація розвивались pari passu, рівною мірою, взаємно посилюючи одна одну. Про інтелектуальний "блокпост" модернізму і етноцентризму див. Fishman (1980).

19. Ґелнер теж був готовий визнати ранню появу національного почуття в Англії (Gellner, 1983: 91-2, примітка); пор. також його погляд (Gellner, 1997: 51) і те, що на значній території Західної Європи був установлений союз культури і політики до того, як таку вимогу поставила логіка модерного (індустріального) суспільства. Це наводить на думку, що причина цього криється не в якійсь особливості Англії чи Британських островів, а в геополітичному та культурному місцеположенні Західної Європи; про що див. Orridge (1982).

20. Про єврейську діаспору та її поділ на ашкеназі та сефардів див. Seltzer (1980), Elazar (1986), Kedoune (1992) та Goldberg (1996).

21. Про тісний зв’язок між територією та націоналізмом див. есеї Hooson (1994) та Herb and Kaplan (1999). Schama (1995, особливо розд. 1-4) пропонує сугестивне судження пам’яті та краєвиду. Про широкомасштабне вивчення Росії див. Bassin (1991); а про сакральні території див. A. D. Smith (1999b).

22. Такий погляд, принаймні на стародавніх євреїв у Brandon (1967) і Stern (1972). Загальніше про рекурентний переніалізм див. Armstrong (1982).

23. Див. детальніше обговорення в A. D. Smith (2000a: розд. 2).

24. Більше про ці народи античного світу див. Wiseman (1973) і A. D. Smith (1986: розд. 2—5). Про античний та середньовічний Іран див. Frye (1966 і 1975); а про відкриття і відродження Єгипту доби фараонів див. Gershoni and Jankowski (1987). Про діаспори взагалі див. Armstrong (1976) та Cohen (1997).

25. Про національні обряди та закони у стародавніх державах Вавилонії та Ізраїлі див. Frankfort (1948) та Zeitlin (1984).




Розділ 6. Перспективи


1. Про "націєтворення" див. Deutsch (1966). Застосування принципу самовизначення за деколонізації розглянув Mayall (1990, особливо розд. 4).

2. Існує вдосталь літератури про так зване "етнічне відродження" у Європі 1960-х і 1970-х років; див. зокрема Esman (1977), Stone (1979), A. D. Smith (1981a) та Guibernau (1996).

3. Про роль націоналізму й етнічної належності в країнах-правонаступницях колишнього Радянського Союзу див. Bremmer and Taras (1993) та Suny (1993), у Східній Європі див. Glenny (1990), а на Балканах див. Ramet (1996). Щодо найновішого оригінального аналізу ролі етнічної належності й держави в сучасних європейських, а надто центрально- і східноєвропейських націоналістичних рухах див. Schupflin (2000).

4. Детальніше про суперечки див. Giddens (1985) та A. D. Smith (1995: розд. 4).

5. Див. твердження Soysal (1994) про те, що за міжнародних угод емігрантам, як і громадянам європейських держав, хоч і надано якихось громадянських прав і привілеїв, усе ж їх упорядковано відповідно до практики кожної національної держави. Див. також Preece (1998) про впливи на етнічні меншини Європи.

6. Детальніше обговорення європейської культурної "ідентичності" та політичної консолідації див. A. D. Smith (1992), Schlesinger (1992) та Pieterse (1995), а також критичну оцінку Delanty (1995).

7. Див. також Bhabha (1994). Щодо ідеї нових довільніших і символічніших етнічних належностей у багатокультурних суспільствах див. Hall (1992). Див. також матеріали симпозіуму з приводу праці David Miller, за редакцією O’Leary (1996). Про суттєву відповідь на ліберальну багатокультурну аргументацію див. Barry (1999).

8. Про поняття "Франція" під час справи Дрейфуса див. Kedward (1965), а загальніше про французькі націоналістичні рухи див. Kohn (1967b), Eugene Weber (1991) та Gildea (1994).

9. Про символічну етнічну належність див. Gans (1979). Про поняття множинних, ситуативних ідентичностей див. Coleman (1958: Appendix), Okamura (1981) та Balibar and Wallerstein (1991).

10. Про постмодерні технологічні революції див. Harvey (1989); див. також Giddens (1991).

11. Ці абзаци спираються на A. D. Smith (1995: розд. 1) та есеї Featherstone (1990).

12. Існує багата, дедалі численніша література стосовно гендерних студій та націоналізму; див. зокрема Yuval-Davis and Anthias (1989) та спецвипуск за редакцією Kandiyoti (2000).

13. Про війну та націоналізм див. Marwick (1974) та A. D. Smith (1981b); про жертви у війну та церемонії в пам’ять про загиблих див. Mosse (1990), Gillis (1994) та Winter (1995, особливо розд. 4). Про нові військові дії окремих угруповань та їхні наслідки див. Kaldor (1999, особливо розд. 4).

14. Про значення "Калевали" для фінів див. Branch (1985: Вступ); про словацьке відродження див. Brock (1976); про Київську Русь і надбання козацької спадщини див. Subtelny (1994: розд. 1 -2, 13); а про політику Великого Зімбабве див. Chamberlin (1979: 27-35).

15. За наочний приклад такого невдоволення, особливо серед інтелектуалів, править розвиток нових постсіоністських настроїв у Ізраїлі, про це див. Ram (1998), хоча сумнівно, що такі погляди поділяють широкі верстви населення. Такий поділ між елітою й більшістю можна вгледіти і в позиції стосовно "Європи", про це див. Delanty (1995).

16. Цю тезу детальніше розглянуто в A.D. Smith (2000b), про релігію та націоналізм див. Armstrong (1997)

















Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.