Попередня     Головна     Наступна

4. Україна після 1994: дилеми державотворення

Розмірковуючи над перспективами української держави в третю річницю її утворення, важливо пам’ятати одну обставину: незалежна Україна, проголошена в серпні 1991 p., самовизначалася не як етнічна держава. Це була територіальна, владна, юридична одиниця, фактично спадкоємиця Української РСР. її громадяни мали різне етнічне походження, основними мовами їх спілкування були російська та українська (у різних співвідношеннях), а також мови інших етнічних груп. Нова держава проголосила, що джерелом влади в ній є «народ України». Засновники пострадянської української держави, таким чином, успадкували й запровадили концепцію «радянського народу», який, згідно з офіційними настановами радянської влади, складався з людей різного етнічного походження та мови. Щоправда, ця ідея, дещо в іншому вигляді, мала й власне українське походження: її було сформульовано діячами українського національного руху 1960-1970-х pp. — тоді дисиденти та правозахисники боронили ідею, згідно з якою громадянами України проголошувалося все її населення.

У сучасних умовах, коли спостерігаються спроби відійти від громадянського й політичного принципів у визначенні української ідентичності до етнічних та мовних, ця тема видається вельми важливою та актуальною. Спроби ревізії національної ідентичності можна помітити, по-перше, в Росії та Україні серед тих, хто вважає «російськість» суто етнічною ознакою і намагається похитнути Україну як територіально-політичну спільність, спекулюючи на темі «прав російськомовного населення»; по-друге, серед тих українців, які дотримуються етнічно-мовної концепції української ідентичності і вважають російськомовних українців аномалією.

Національне питання в Україні безпосередньо пов’язане з політичними баталіями в Росії. Якщо комуністи, які виступають за об’єднання України чи частини її територій з Росією, матимуть успіх, вони значно підсилять антиєльцинські та антизахідні сили в російській внутрішній політиці. Україна перетвориться на об’єкт внутрішньоросійських суперечок довкола визначення національної ідентичності Росії. Саме тому в цій статті ми зосередимося передусім на взаємозалежності процесів національно-державного будівництва в Росії та Україні й ролі етнічної ідентичності у формуванні внутрішньої та зовнішньої політики цих держав.

* *

Незалежна Україна зіткнулася з великою кількістю надзвичайно складних проблем. Загальновідомо, що вона відстає від Росії (не кажучи вже про держави Балтії) у реформуванні економіки. Причин, які викликали сучасну стагнацію, вистачає. Одна з них — неспроможність політичного керівництва. Інша — загальне відчуття, що українське населення не готове прийняти радикальні реформи, і значні його сегменти ще обтяжені схильністю до радянських цінностей та інститутів. Наявні також ознаки розколу між тими, хто готовий до реформ, і тими, хто протистоїть їм. Його симптоми набувають територіальних і навіть етнічних вимірів.

Перебіг і результати виборів березня-квітня 1994 р. дають підстави для подальших роздумів щодо цих проблем. Голосування на виборах до парламенту країни відбувалося за дещо ускладненою схемою. Всупереч прогнозам іноземних коментаторів та результатам опитувань, які очікували не більше 50% виборців на дільницях, проголосувало понад 70 відсотків. Звідси можна зробити висновок, що людям не байдуже, хто представлятиме їхні інтереси в Києві. Політики, які наважилися взяти участь у виборах, навіть ті, хто балотувався від східних регіонів України, недвозначно дали зрозуміти, що їхній голос мають почути в столиці України. Зрозуміло, що така поведінка не надто характерна для тих, хто прагне «відокремлення».

З «першої спроби» до парламенту пройшло десять відсотків депутатів, після двох наступних раундів було зайнято дві третини місць. Додаткові вибори призначено на травень або червень. Результати виборів дали вражаючу картину. На Сході України, в найбільших індустріальних та урбанізованих регіонах, упевнено перемогли противники економічних реформ на чолі з комуністами. У Західній Україні і в центральних регіонах комуністів перемогли демократи, самостійники та помірковані націоналісти. Очікування деяких аналітиків не справдилися і в іншому: крайні націоналісти не спромоглися більше ніж на п’ять чи шість парламентських місць.

Ці результати свідчать про те, що поділ усередині країни стосується передусім ставлення до державної власності в промисловості, до колгоспів і старої системи соціального забезпечення: зберігати всі ці характерні для радянської системи явища та структури, чи позбавлятися їх? Склалося так, що східні регіони України мають найбільшу частку російського населення та українців, для яких російська мова є рідною. Деякі західні фахівці вдаються до вельми поверхових аналогій з Югославією, пророкуючи можливість розпаду України за етнічно-мовними ознаками. Вони вважають також, що мовний поділ збігається з різними підходами до економічних та соціальних проблем. Складається враження, що в їхньому розумінні бути росіянином чи російськомовним жителем України якоюсь мірою означає особливу схильність до комунізму. Однак може виникнути питання: чому саме росіяни мають такий сентимент щодо комунізму, тоді як росіяни в Росії, особливо з індустріальних регіонів, голосували на російських виборах за демократію? Відповідь є самозрозумілою. За комуністів голосували в тих регіонах України, де залишалися надзвичайно сильними позиції колишнього апарату Комуністичної партії, де домінують соціально-економічні структури, які не мають майбутнього за умов реформування економіки (достатньо згадати рівень концентрації державних промислових підприємств у цих місцевостях). Можна припустити, що етнічні росіяни й етнічні українці у Східній Україні голосували за комуністів з тих самих причин. Отже, справжня проблема, перед якою стоїть Україна, — це досягнення національної згоди щодо реформ. Комусь може здатися, що Україна має ті самі проблеми, що й Росія. Відмінність полягає лише в тому, що Україні не треба вибирати між імперією та національною державою. Її дилема інша: або вона виживе як політична спільнота, або піде шляхом Боснії.

Комуністи в Україні, незалежно від свого етнічного походження, намагаються по-своєму скористатися проблемою статусу етнічних росіян: захищаючи державну форму власності та радянську політичну систему, вони водночас виступають проти приватизації та «західних впливів». Політизація проблеми етнічних росіян створює загрозу не лише етнічного конфлікту, а й політичного та соціального розбрату. Якщо не докласти цілеспрямованих зусиль для подолання цієї тенденції, протистояння між про- та антизахідними силами в Україні може перейти в етнічний вимір. Комуністи «боронять» росіян, а їхні опоненти стоять на захисті єдності України як багатоетнічної держави.

Результати парламентських виборів в Україні 1994 р.

Таблиця наводиться за виданням: The Economist. — 1994. — 16 Apr.

Мовне питання у тому контексті, в якому його подають в Україні комуністи, виходить за рамки проблеми сепаратизму окремих регіонів. Противники української державності, до яких у Росії належать не лише комуністи, а й представники некомуністичних спрямувань і навіть антикомуністи, вдаються до спекуляцій щодо мовного питання, намагаючись підштовхнути українців до самовизначення саме на етнічній основі. Якщо київський уряд та українська громадськість підуть саме цим шляхом, визначаючи українців як народ, що «розмовляє українською», тоді принцип, на якому побудовано незалежну українську державу, буде зруйновано, і вибір ознак, за якими можна розшматувати Україну, суттєво розшириться: мовні, регіональні, конфесійні, расові тощо.

Якщо комуністам вдасться відірвати східні регіони від України, їхній вплив у внутрішній російській політиці стане набагато помітнішим. Денієл Єргін і Тане Ґустафсон пишуть у книзі «Росія 2010», що перехідний період, який нині переживає Росія, має три виміри: відбувається перехід від диктатури до демократії, від командної економіки до вільного ринку та від «чотирьохсотлітньої імперії до національної держави». Основна тема їхньої книги — «боротьба Росії за перехід до демократії, ринкової економіки та національної держави» ¹. Хоч Росія і випереджає Україну в економічних реформах, перемога ринкової економіки здається тут дещо проблематичною, не кажучи вже про демократію.

Український фактор, без сумніву, впливатиме на хід і наслідки перехідного періоду в Росії в усіх його вимірах, і, таким чином, позначиться на тому, яким буде її післяраДянський варіант. Збігнєв Бжезинський на сторінках журналу «Foreign Affairs» доводить, що «без України Росія — це вже не імперія. Але з підкореною та підлеглою Україною Росія перетворюється на імперію автоматично» ²; Але, веде далі Бжезінський, будучи імперією, Росія не може водночас бути демократичною. Додамо, що імперській Росії доведеться відмовитися від економічних реформ і перейти до централізованого планування. (У тому ж номері журналу в статті «Російська реформа мертва» Юрій Афанасьєв стверджує, що Москва вже зробила саме такий вибір ³.)

Свідченням міцності комуністично-націоналістичного альянсу в Росії стали вибори у грудні 1993 р. У баталіях щодо вибору Росії — бути їй імперією чи «нормальною» державою —перемагають, здається, не будівничі нації, а прихильники імперського варіанта. Позиції політиків на кшталт Жириновського підтверджують думку про те, що противники національної незалежності неросійських республік є також противниками демократії в Росії. Реставрація імперії (тобто повернення України) під їхнім проводом означатиме кінець російської демократії.

Повернімося до конкретніших проблем російсько-українських взаємин. Згадаймо один нюанс, надзвичайно важливий для розуміння цих відносин: стає дедалі очевиднішим, що російські еліти не сприймають Україну як легітимну політичну та культурну спільність. У цьому питанні набагато відвертішими є комуністи й радикальні націоналісти — вони вголос висловлюють те, на що іноді не наважуються деякі демократи в Росії. Нехіть демократів протиставитися комуністично-націоналістичній пропаганді в цьому питанні може вважатися ознакою того, що вони призабули деякі засадничі факти з історії розпаду СРСР, передусім про роль Росії в цьому процесі.

У боротьбі проти Михайла Горбачова та СРСР як такого Борис Єльцин виступав від імені Росії та демократії. У листопаді 1990 p., будучи головою Верховної Ради РРФСР, Єльцин відвідав Україну з офіційним візитом і підписав угоду, згідно з якою Pock та Україна взаємно визнавали територіальну цілісність. Під час президентської кампанії 1991 р. досить часто можна було почути розмови про боротьбу Росії «за незалежність» від центру, про її визволення від СРСР. Саме так висловлювався на початку виборів Андрєй Козирєв: «Ми вистраждали свою незалежність», — казав він кореспондентові «Литературной газеты» ⁴. Україна не стала б незалежною державою у серпні 1991 p., якщо б російський уряд не замінив союзний у Москві. За тих обставин неросійські республіки не мали іншого вибору, як перетворитися на провінції нової Росії або стати незалежними державами. Коли вони обрали останній варіант, Росія погодилася з цим.

Надзвичайно важливим було те, що Росія визначилася саме в кордонах радянської Російської Федерації. Твердження про етнічність як засадничий формоутворювальний принцип на пострадянському просторі є досить поширеною помилкою. На місце Радянського Союзу прийшли політичні спільноти, в основу яких було покладено передусім територіальні та юридичні, а не етнічні принципи (єдиним винятком був Кавказ, де Вірменія виступила проти непорушності територіального устрою радянських часів ще до 1991 p.). У цьому відношенні не варто вдаватися до аналогій між СРСР та Югославією. Уявімо собі, що Югославія розпалася на дві частини, підвладні президентам Сербії та Хорватії, які взаємно визнали б територіальну непорушність. Сербія та Хорватія воюють між собою, Росія та Україна — ні. І принаймні на сьогодні ані Крим, ані Донбас не перетворилися на українську Боснію.

На початку грудня 1991 p., після того як декларація про незалежність України була підтверджена результатами референдуму, здавалося, що три східнослов’янські республіки можуть утворити щось на зразок неформального союзу, такої собі Східнослов’янської співдружності. Центром міг стати Мінськ, що гарантувало б рівність Києва й Москви. Якщо така можливість й існувала, вона зникла з утворенням Співдружності Незалежних Держав (СНД), до якої ввійшла також Середня Азія. У такому утворенні Росія була просто «приречена» на роль гегемона.

Схильність Росії до визнання непорушності територіальних кордонів, що склалися за радянських часів, не була беззастережною. Зокрема, вже 26 серпня 1991 р. прес-секретар президента Єльцина наголосив на тому, що Росія може висунути територіальні претензії Україні та Казахстанові, якщо ці дві держави добиватимуться цілковитої незалежності. Таким чином демократична Росія започаткувала ідею перегляду територіальних кордонів, основану на етнічному принципі. Єльцин та його уряд скасували цю заяву, але російський парламент активно обговорює кримську проблему. Етнічний чинник набуває великого значення в українсько-російських відносинах.

Наразі деякі провідні постаті російської громадської думки досить охоче піднімають питання, які не наважувався відкрито обговорювати навіть російський парламент, керований Русланом Хасбулатовим. Якщо останній намагався довести незаконність належності Криму Україні, то Александр Солженіцин узагалі поставив під сумнів територіальну цілісність України, і зробив це набагато відвертіше. Не будучи активним політиком, Солженіцин має величезний моральний авторитет у Росії, тому варто поставитися серйозно до його заяв щодо української проблеми. З різних приводів, і нещодавно в інтерв’ю Девідові Ремніку, Солженіцин виступав за перегляд існуючих кордонів України, пояснюючи свою позицію тим, що «ці штучні кордони були встановлені Леніним, вони не збігаються з етнічними кордонами» ⁵ .

За Солженіциним, Україна має право на існування лише там, де більшість населення розмовляє українською. Він не дає практичних порад, які випливали б із цих тверджень, але очевидною метою таких заяв є делегітимізація сучасної української держави в російській громадській думці.

Деякі російські інтелектуали пішли навіть далі, ніж Солженіцин. Наприклад, доктор економічних наук, член Спілки письменників Російської Федерації, автор книжок «Русский труд» та «Русская цивилизация» Олег Платонов сказав: «Створення «держав» Україна та Білорусь має штучний і тимчасовий характер... Говорячи про російську націю ... я маю на увазі всі її географічні складники, включаючи українців та білорусів... Деякі мовні чи етнографічні відмінності між Україною та Білоруссю пояснюються особливими рисами їхнього історичного розвитку в умовах багатовікової польсько-литовської окупації. Твердження про те, що російський народ в Україні — це окрема нація, є наслідком підривної діяльності австро-німецької розвідки (а згодом — західних спецслужб загалом), спрямованої на розчленування та послаблення єдиного братерського організму Росії» ⁶.

Платонов не ставить під сумнів кордонів України. Він стверджує, що засадничо Україна й Білорусь не лише як держави, а й як культурні спільноти є продуктами інтриг іноземних ворогів Росії. Звідси легко дійти висновку, що діяльність іноземних спецслужб вимагає відповідних контрзаходів з боку Росії, територіальна цілісність якої порушена самим фактом існування України й Білорусі. Якщо який-небудь російський «патріот» шукатиме інтелектуального обґрунтування підстав для боротьби проти України, він знайде більш ніж треба для себе в аргументах д-ра Платонова.

Було б надзвичайно спокусливо просто відкинути такі ідеї як екстремістські та маргінальні. Зрозуміло, в Росії є серйозні та впливові політики й інтелектуали, які закликають до зваженої політики щодо України, налагодження відносин, вигідних для обох сторін. Добрим прикладом такої позиції можна вважати статтю Сергєя Караганова «Україна як яблуко розбрату» ⁷. Однак у сучасній Росії те, що вчора було екстремістським вибриком, сьогодні може перетворитися на одну з провідних політичних течій. Аргументи такого штибу є частиною загальнонаціональних дебатів і, очевидно, впливають на формування ставлення росіян до України та Білорусі. Приклад Югославії свідчить, що такі «історичні» та теоретичні міркування готують ґрунт для насильства й етнічних чисток: така полеміка розпочалася серед інтелектуалів республік Югославії за багато років до того, як вона розпалася.

У статті в «The New York Review of Books» Майкл Ігнатьєфф застерігає нас проти переписування історії за етнічним принципом: «Вельми показовим є те, що справжня історія того, що сталося в Боснії, — історія того, як незалежну країну було зруйновано збройним повстанням, підтриманим іноземною державою, — послідовно спотворювалась, унаслідок чого розширювались масштаби втручання Заходу. Отже, насправді це була громадянська війна, втручатися в яку було безглуздям. Справжня історія полягала в тому, що стався вибух давніх кривд, яких чужинці ніколи не зрозуміють. Обидва варіанти цієї історії, завзято пропаговані і сербами і беззастережними противниками інтервенції, призвели до справжньої блокади Боснії, перетворивши її на символ зони ізоляції, зони сімейної свари...» ⁸.

Найбільше в ідеях Платонова вражають не вони самі як такі, а те, що їх висловлюють у 1994 р. Покоління російських інтелектуалів і політиків вірили в те, що українська національна ідентичність — це винахід офіційних чинників Австро-Угорщини або поляків, спрямований на руйнування Росії зсередини. В уяві російських істориків XIX-XX ст. українсько-польсько-білоруські зв’язки асоціювалися з польським гнобленням та покатоличенням. В очах цих істориків поділ Польщі наприкінці XVIII ст. являв собою визволення російського народу (тобто українців та білорусів) імперською Росією. Навіть зараз складається враження, що багато росіян не усвідомлюють того, наскільки неоднозначно це «визволення» сприймалося українцями — про поляків навіть не йдеться. (Один із західних учасників російсько-української конференції в Москві розповідав у кулуарах, що в досить напружений момент дискусії російський учасник запропонував росіянам та українцям разом відсвяткувати двохсоту річницю третього поділу Польщі.)

Навіть Александр Солженіцин, постать, що не потребує реклами, опинився серед тих, хто висловлює такі погляди на історію України XIX ст., які вже досить давно не сприймаються серйозними вченими. У брошурі «Как нам обустроить Россию» Солженіцин стверджує, що галицькі українці під час революції 1848 р. вважали себе росіянами. Якщо б Солженіцину вдалося прочитати книжки польських істориків, наприклад Яна Козика, він мав би нагоду довідатися про те, що 1848 р. галичани, предки сучасних українців, уже не вважали себе поляками, і зробили вибір на користь української свідомості ⁹.

Солженіцин і Платонов — це два протилежних приклади одного спільного для сучасної російської інтелігенції явища — вражаючої необізнаності щодо України. Той, хто знає сучасне життя американських університетів, має нагоду час від часу спостерігати відвідувачів з Москви чи Санкт-Петербурга, які за будь-якої слушної нагоди (чи без неї) запевняють своїх американських колег у тому, що «Україна — це несерйозно», або просто зауважують, що українська мова — Це «діалект російської», або «південна говірка російської».

Важко також зрозуміти нехтування українськими студіями в сучасній Росії. Здавалося б, у світлі останніх подій, з погляду як практичного, так і академічного, можна було б очікувати протилежного. Не кажучи вже про важливість України як такої, можна було б згадати хоча б те, що в Російській Федерації живуть мільйони людей українського походження, багато з них зберігають українську ідентичність. Проте, чи є хоча б в одному російському університеті програма українських студій? Тим часом в американських університетах (не кажучи вже про канадські) студенти мають можливість вивчати українську. Ще більше вражає контраст із Польщею. За даними варшавського українського тижневика, принаймні 10 польських університетів та коледжів мали в програмі українську мову на 1993/1994 навчальний рік, серед них Варшавський, Краківський, Познанський, Щецинський університети, державний і католицький університети Любліна. Тільки у Варшаві в українській мові спеціалізується шістдесят студентів ¹⁰. Більшість із них — польського походження.

Чому росіяни, на відміну від поляків, не сприймають серйозно факт існування України? У новій книзі «Blood and Belonging», присвяченій націоналізмові, Майкл Ігнатьєфф зізнається, що коли розмова йде про Україну, навіть у нього виникають проблеми: «Складність із сприйняттям України полягає в тому, — пише він, — що тут ідеться про щось глибше, ніж моя суто космополітська підозрілість щодо будь-яких націоналістів. Десь у моїх глибинах я залишаюся тим, що українці назвали б великоросом, і саме там містяться рудименти старої російської зневаги щодо цих малоросів» ¹¹.

Є багато пояснень такого ставлення частини росіян до України, серед яких, з огляду на нашу тему, ми можемо виокремити три найпридатніші.

По-перше, багато росіян елементарно не знають української історії. Вони вважають, що українці сприймають свій зв’язок з Польщею, Австрією та іншими центрально- та східноєвропейськими державами як період трагічного відриву від Росії. Проте українці мають як добрі, так і погані спогади про ці часи і цінують надбання, які були б неможливими без зв’язку із Заходом. Важливішим є те, що більшість росіян не має жодного поняття про те, що українська національна свідомість зародилася саме у Східній Україні, а не в австрійській Галичині — всупереч тому, у що й досі вірять не лише росіяни, а й багато українців. (У 1820-1830-ті pp. у Харкові було набагато більше українського «націоналізму», аніж у Львові.) Не менше спантеличує й те, що їм вдається спотворювати історію українського націоналізму останніх п’ятдесяти років. Зразком цього може бути таке дивне твердження Ігнатьєффа: «Упродовж останніх п’ятдесяти років партія не помилялася, вважаючи український сентимент тут [в Україні] слабким, маргінальним, та таким, що легко придушити» ¹² . Це твердження, мабуть, є несподіванкою для тих, хто вивчає український рух опору часів Другої світової війни та післявоєнного десятиліття або дисидентський рух 1960-1970-х pp. Зрештою, мало хто з росіян усвідомлює важливість об’єднання у складі Радянської України етнічних українських територій, які раніше перебували під Польщею, Чехословаччиною та Румунією, — об’єднання, яке сталося за сталінських часів, під час Другої світової війни. У такому територіальному складі Україна існує вже п’ятдесят років.

По-друге, як уже зазначалося, росіяни не цікавляться інтелектуальними та культурними рухами в післясталінській Україні, а відсутність українознавчих програм у російських університетах є віддзеркаленням загального нехтування Україною, яке має давні історичні корені. (Повчальним прикладом глибокого підходу до вивчення підвалин складних відносин цих двох народів можна знайти у книзі «Україна та Росія: історичне протистояння» ¹³.)

По-третє, російська громадськість та політики наразі не усвідомили того, що можна було б назвати «психологічними наслідками» входження України в міжнародну спільноту на правах незалежної держави. Йдеться не лише про якісь абстрактні економічні переваги. В усій Україні (не лише в Києві) з’явилось чимало людей, для яких ці переваги мають набагато конкретнішу форму. Українці беруть участь у міжнародних програмах та обмінах, мають можливість стажуватися в закордонних університетах, приймають найрізноманітніших відвідувачів з інших країн. Найважливішим є те, що для всього цього не потрібний дозвіл і контроль Москви. Як зауважив один український учений, «мені більше не треба летіти до Парижа чи Відня через Москву». Перевагами незалежності користується не лише інтелігенція. Західні регіони України підтримують тісні зв’язки із західними сусідами; звичайні люди можуть їздити до Польщі, Угорщини, Словаччини і далі на Захід. Щоправда, Східна Україна менше долучена до цих контактів і більше зорієнтована на Росію. Наділене фантазією українське керівництво могло б спробувати довести людям з усіх частин України, що вони тільки виграють від більшої відкритості щодо Заходу. (Одеса, здається, формує свій варіант зовнішніх зв’язків — не лише зі Східною та Центральною Європою, а й з Ізраїлем, Грецією та Туреччиною.)

Загалом пострадянські країни налагоджують прямі відносини з нерадянською частиною світу, і, як наслідок, відриваються від колишнього спільного радянського простору, їхня «ментальна географія» урізноманітнюється. (Ті сили в Москві, яким здається, що існує можливість відновлення «радянського народу» в якомусь пострадянському варіанті, наприклад у вигляді СНД, явно не помічають цієї тенденції.) Це урізноманітнення найочевидніше виявляється у світогляді молодшого покоління, для якого догорбачовська епоха, ера монолітного «радянського народу» швидко перетворюється на віддалену історію, тим часом як факт існування незалежних держав, ситуація, що виникла після 1991 p., здаються нормою.

Ігноруючи певні факти з недавньої та сучасної пострадянської історії (включно з тими, що стосуються України та інших колишніх радянських республік), російські політики та громадські діячі переходять на нереалістичні й небезпечні позиції. Під час розпаду СРСР Росія протиставляла себе московському центрові і в такий спосіб «самовизначалася» — цей факт зараз відверто замовчується, натомість Росія претендує на роль єдиної спадкоємиці СРСР. Зрозуміло, що така позиція не викликає ентузіазму в інших республік. (Інше викривлення історії полягає в дедалі більшому прагненні довести, що Радянський Союз був лише іншою назвою Росії.)

Це ототожнення російської держави з Радянським Союзом та імперією супроводжується відвертими заявами про те, що цілий простір колишнього СРСР є природною сферою панування Росії. Цей простір має включати балтійський регіон, Кавказ, Середню Азію і, зрозуміло, Україну, Білорусь та Молдову.

Водночас, з російського погляду, нові держави, включаючи держави Балтії, повинні ставитися до свого російського (чи російськомовного) населення як до особливої категорії з правами екстериторіальності. Фактично йдеться про те, що пострадянським державам відмовляють у повномасштабному суверенітеті. Їх підштовхують до того, щоб вони визначали себе як етнічні спільноти — тоді можна запевняти зовнішній світ у тому, що такі спільноти існують у більшому, російському політичному просторі.

Такі настанови безпосередньо пов’язані з питанням про вибір Росії між імперією та національною державою. Як ми знаємо, у самій Росії ще немає згоди щодо змісту російської національної ідентичності. Важливою складовою частиною цього питання є визначення національної мети Росії. При цьому не можна не згадати, так би мовити, її фізичного виміру з відповідним визначенням геополітичної ролі Росії в міжнародній спільноті. Після досягнення угоди про «цивілізоване розлучення» між Єльциним та Кравчуком і встановлення російської незалежності «партнерство із Заходом» (тобто зі Сполученими Штатами) стало однією з найпривабливіших ідей тому, що ця ідея підтверджувала статус Росії як великої держави, той, який мав Радянський Союз. У внутрішній політиці це також корисна ідея, оскільки зміцнювалися позиції демократії та ринкової економіки. Утім, ідею партнерства так і не було втілено в реальне життя. Зрештою, як ми побачили, існує декілька конкуруючих моделей Росії, включаючи ту, що визначає її на принципі протиставлення із Заходом.

Ті сили в Росії, які мають антизахідне спрямування, у пошуках визначальної риси російської ідентичності звертаються скоріше до етнічного націоналізму, ніж до комунізму чи «радянськості». Комуністи всіх мастей завжди були найпослідовнішими противниками поділу за етнічним принципом, але в сучасній Росії вони переходять на позиції, які фактично єднають їх із найрадикальнішими націоналістами традиційного антикомуністичного, антизахідного ґатунку. Підставою для такої солідарності стала спільна боротьба за статус росіян у неросійських республіках.

Дискусії довкола питання «чим має бути Росія» дають також можливість краще зрозуміти широковідоме питання про «25 мільйонів росіян» у «ближньому зарубіжжі». (Якимось дивним шляхом кількість таких росіян збільшилась у нещодавніх заявах Москви до 30 мільйонів — усупереч загальновідомому факту еміграції росіян із Середньої Азії та Кавказу.) Підкладинка питання «прав російського населення» чи «важкої долі 25 мільйонів росіян» є очевидною — йдеться про те, щоб відмовити колишнім республікам СРСР у праві визначатися як територіально-політичним спільностям. Натомість їх підштовхують до «етнізації» національного питання. Йдеться також і про те, що Російська держава є чільним представником не лише громадян Російської Федерації, а й репрезентантом етнічних росіян поза її межами. Той факт, що цих людей немає в російському парламенті і вони не передавали російському урядові повноважень представляти їхні інтереси, ігнорується. Як можуть демократи вважати слушним аргумент, згідно з яким московський уряд представляє інтереси 25 мільйонів росіян, що його не обирали і не живуть у Москві? Хіба російський, а не український парламент є репрезентантом інтересів «12 мільйонів росіян» України?

Питання про дедалі інтенсивнішу етнізацію політики Москви повертає нас до України та проблеми, якої ми торкнулися на початку цієї статті. Для українців надзвичайно важливо відстоювати принцип, згідно з яким українська нація насправді є багатоетнічною політичною, а не етнічно-мовною спільнотою. Саме виходячи з такого засновку Україна має розв’язувати свої проблеми. Серед останніх — такі як проблема регіоналізму (варто було б визнати особливі умови та потреби окремих частин країни, територія якої охоплює простір від Карпат до Азовського моря), необхідність забезпечення доступу до влади молодшому, пострадянському поколінню та заміна старих кадрів, зрештою, не на останньому місці — проблема реальних зрушень в економічній сфері.

Відповідаючи на заклики до єдності країни, побудовані на етнічних аргументах, прибічникам української державності варто подбати про те, аби самим уникнути національної пастки. Їм варто пам’ятати, що новітня українська історія дає багато прикладів активної участі російськомовних українських патріотів у культурній та політичній діяльності. Сьогодення дає набагато більше таких прикладів. Загальновідомо, що особи російського походження обіймають найважливіші посади в українському уряді, академічних установах і засобах масової інформації. Той, хто зустрічався з дослідниками та студентами з України, які перебувають в американських університетах за програмами обмінів, знає, що етнічних українців серед них небагато, — але від цього вони не стають менше українцями. Отже, в усьому цьому немає нічого надзвичайного, та й не варто було б говорити про це, якби не постійні спроби спрямувати цю цілком нормальну ситуацію на югославський шлях.

Загальновідомо, що мовне питання завжди посідало чільне місце в українському русі, а в певних історичних ситуаціях воно перетворювалось на головне. Пояснити це неважко. Були періоди, коли Москва заходила так далеко у своїх намаганнях знищити окремішню українську ідентичність, що йшлося навіть про вилучення української мови з громадського вжитку. Коли це траплялося, і режим намагався перекрити всі інші можливості для свободи думки, українська справа ототожнювалась передусім з мовним питанням, із захистом мови.

Утім, і в цих випадках мова не була єдиним ключовим питанням. Згадаймо одного із західних дослідників, якому вдалося адекватно осягнути феномен українства і ще двадцять років тому запропонувати глибокий і вдумливий аналіз українського національного руху 1960-х — початку 1970-х років. У статті, надрукованій 1972 р. і перевиданій у збірці його праць, Коннор стверджує, що мова для українського руху була радше символом, аніж нагальною проблемою: «Дослідники досить часто не звертають уваги на абстрактну суть етнічного націоналізму. Схильність розглядати передусім найпомітніші, найвизначніші характеристики якого-небудь руху є ... цілком зрозумілою. Зокрема, найпопулярніший варіант погляду на українську справу — це уявлення про неї як про намагання зберегти українську мову всупереч російській навалі...

Прагнучи довести свою неповторність, члени спільноти цілком природно зосереджуються на своїх найвизначніших та найбільш помітних, відчутних інститутах. Отже, розгортаючи кампанію за національне виживання, українці зосередилися передусім на праві писати й розмовляти українською, а не російською мовою. Проте, хіба українська нація (на рівні української суспільної свідомості) припинить своє існування, якщо навіть українську мову заступить російська? Ірландська нація існує, хоча гельська мова фактично припинила існування, — існує, незважаючи на те, що гасла періоду до 1920-х років наголошували на нерозривності ірландської ідентичності та гельської мови» ¹⁴.

Коннор розвиває свою думку таким чином: «Чи є мова головною складовою частиною української нації, чи вона є просто одним з допоміжних елементів, який було піднесено нацією до ролі символа в боротьбі за її життєздатність?» Очевидно, що, на його думку, мова саме є таким символом.

Ці міркування Коннора залишаються не менш актуальними сьогодні. Україна стала незалежною саме тому, що її провід вийшов за межі ототожнення нації з мовою. Йому вдалося утримати разом україномовних та російськомовних, подібно до того як у політичній сфері національно-демократична опозиція спромоглася дійти згоди з самостійницькими елементами в радянсько-українському істеблішменті.

Історичний компроміс 1991 p. зараз потребує наповнення новим змістом, створення передумов для масштабних реформ, зволікання з якими може призвести до втрати незалежності. Боротьба за незалежну державність була для українців цілком природною справою. Криза 1991 р. в Радянському Союзі була тим історичним шансом, повторення якого можна було б і не дочекатися. Варіант виходу з СРСР, обраний Україною, став гарантією швидкого, безконкурентного, безпроблемного переходу влади — такою була платня за незалежність. Якщо порівнювати цей варіант з альтернативними, наприклад, з Грузією чи Вірменією, можливо, доведеться визнати, що платня не була надто високою. Україні вдалося уникнути війни, що уможливило збереження її територіальної єдності. Відповідно етнічні націоналісти залишилися на другому плані. Тут не було ані Гамсахурдіа, ані Ландсбергіса, ані Караджича.

Ситуація в Україні залишається надзвичайно складною, але навряд чи можна зрозуміти її, якщо вдаватися до недоброякісних інтерпретацій, як це сталося з Югославією. Україна не піде шляхом Боснії. Надзвичайно важливе завдання — протиставитися спокусам етнічного розбрату, побудованим на давніх кривдах, особливо там, де разом живуть люди різних мов, культур і релігій. Найпоширеніший погляд сьогодні — те, що серби, хорвати та мусульмани завжди були ворогами. Але цей погляд суперечить історичним фактам — існує також і давня традиція їхньої співпраці. Народи України не повинні вірити в розмови про те, що їхнє мирне співіснування є неприродним.

Перекладено за: Reflections on Ukraine after 1994: The Dilemmas of Nationhood // The Harriman Review 7. — 1994. — N7-9.

ПРИМІТКИ

 ¹ Yergin D. and Gustafson T. Russia 2010 — And what It Means for the World. — New York: Random House, 1993. — P.4, 6.

 ² Brzezinski Z. The Premature Partnership // Foreign Affairs. — 1994. — Vol. 73.- N2. — P. 80.

 ³ Afanasyev Y.N. Russian Reform is Dead // Ibid. — P. 21-26.

 ⁴ Mы ... выстрадали свою независимость // Лит. газета. — 1991. — 12 июня. — С.1 — 2.

 ⁵ Remnick D. The Exile Returns // New Yorker. — 1994. — Vol. 69. — Febr. 14. — P. 77.

 ⁶ Мир русской цивилизации // Лит. Россия. — 1994. — 11 февраля. — С. 7.

 ⁷ Караганов С. Украйна как яблоко раздора // Москов. новости. — 1994. — 3-10 апреля. — С. 5.

 ⁸ Ignatieff M. Homage to Bosnia // New York review of Books. — 1994. — Vol. 41. — 21 Apr. — P. 3.

 ⁹ Про ідеї Солженіцина щодо українців 1848 p. див. статтю: Himka J.-P. Ukrainians, Russians and Alexander Solzhenitsyn // Cross-Currents: A Yearbook of Central European Culture. — 1992. — N11. — P. 193-204.

 ¹⁰ Міцніють кадри, більшає студентів // Наше слово. — 1993. — 24 жовтня. — С. 1, 5.

 ¹¹ Ignatieff M. Blood and Belonging: Journeys into the New Nationalisms. — Toronto; London and New York: Viking, 1993. — P. 81.

 ¹² Ibid. — P. 80.

 ¹³ Potichnyj P.J. et al. (eds.) Ukraine and Russia in Their Historical Encounter. — Edmonton: Canadian Institute of Ukrainian Studies, 1992.

 ¹⁴ Connor W. Ethnonationalism. The Quest for Understanding. — Princeton: Princeton Univ. Press, 1994. — P. 43-44.

Попередня     Головна     Наступна