Попередня       Головна       Наступна





ІПАТІЙ ПОТІЙ

ЛИСТ ДО КНЯЗЯ КОСТЯНТИНА ОСТРОЗЬКОГО від 3 червня 1598 року


Світлому князю і ясновельможному пану Костянтину, Божою милістю князю Острозькому, воєводі київському, маршалку землі Волинської, старості володимирському, пану своєму милостивому многогрішний слуга церкви Божої та богомолець його королівської милості й вашої княжої милості Іпатій, єпископ володимирський та берестейський, душевного й тілесного здоров’я вірно зичить на часи незмінні із щасливим пануванням.

«Ходіть, поки маєте світло» 1, — мовить Христос, Господь і Спас усього світу. Ці слова, світлий та милостивий князю, явно виказують, що, доки пробуваємо в цьому дочасному та смиренному житті, повинні дбати й заслуговувати собі благословення Боже, оскільки і в майбутньому житті, хоча тільки праведним і добрим засяє пресвітле й недотичне світло того, котрий є сам Бог, грішних тьма кромішня покриє. А знай же, що належить, аби заслужити благочестивими й достойними ділами вічної заплати, одначе як ті, так інші стають порожні та непожиточні до чинення, бо вже не можуть жодним способом далі в них поступувати й робити, оскільки вже до кінця й межі своєї прийшли. А так ходите, мовиться, ніби кажучи: «Справляйте спасіння ваше, поки світло маєте», — тобто поки вам є даний час пошукати небесного. І для цього кожному талант певний дано, аби ним, якнайбільше працюючи, примножував його, щоб, будучи праведним та святобливим, тим більше виправдався та освітився, вистерігаючи, аби тому потім не випало б почути те страшливе слово: «Рабе лукавий і лінивий», а далі: «Візьміть же від нього таланта» 2, а що ще найстрашніше: «А раба непотрібного вкиньте до зовнішньої темряви» 3.

Отож і я, многогрішний, проживши вже далеко більшу частину протягу свого життя і, за милосердям Божим, носячи на собі повинність і тяготу уряду пастирського, а затим сам у собі розмірковуючи і перед очима постійно маючи того страшливого маєстата Божого, перед яким маю постати й дивитися власними очима на праведного й невмолимого вже суддю, й суд його незмінний на собі за ділами нашими відбути мусимо (а хоча й бачу часи теперішні злостиві, які гірко оплакуючи з пророком, слушно можу сказати: «Сльоза моя стала для мене поживою вдень та вночі» 4), і частократ серце моє так є стиснене, що ані мовити, ані писати годі щось; таж-бо з любові до невинних душ, викуплених кров’ю Христа, Бога нашого, за яким, як пастир, маючи їх собі доручених, мушу дати суворого звіта, — не годилося мені того залишити, відповідно до сили своєї, поки є я на цьому світі, не мав би чинити повинностей уряду мого. Це і ваша милість, бувши на тій-таки [дорозі] спасіння поставлений, хай би в такій маститій старості та дозрілих літах віку свого, згідно таланту, даного собі від Бога, чинити того не занедбував — прошу й молю те і задля Ісуса Христової любові старанно нагадую, а коли б мені годилося б сміливіше сказати, за твоєю ласкою, то й наказую. Таж-бо може, ваша княжа милість, воістину бути певний, що не чимось іншим до того, тільки сердечною любов’ю та вдячністю є приведений, зичачи тобі ще більшої слави та примноження всіляких духовних добр, наваживсь оте писати. А хоча відаю добре, що ваша княжа милість до мене тепер не ласкавий, і це без будь-якої моєї вини, щодо мене ображений, однак найменше на те оглядаюся, а дивлюся на велику ласку та добродійство твоє, котрими ти мене вельми прикрасив, отож презнатного та славного імені твого ніколи не зможу забути, також і те ласкаве обличчя і особливу щодо мене оборону та інші різні добродійства твої пригадую, які додають мені доброї надії і приводять мене до того, аби я дбав про стародавню твою ласку у тебе й прагнув пожаданого миру, а миру, хоча би й несправедливого, але який далеко є ліпший, аніж ворожнеча і справедлива війна поміж побожними й християнськими людьми. Відтак, як тільки найбільше може бути, прошу вашої князівської милості: те все, що в цьому писанні мовити буду, з високомудрого бачення свого, яким тебе Бог обдарував, ласкаво прийнявши, щоб не на лихіший, а на добрий бік зволив те розуміти й повертати, аби мали місце такі слова: «Викартай мудрого — й він полюбить тебе» 5, а за тим щоб ваша милість, відповідно звичної доброти та милостивої своєї ласки, мені, слузі та своєму богомольцеві, не забороняв прихилити свого ласкавого вуха.

За благодаттю Бога-вседержителя і за його святим зволенням, без волі якого людині ніщо не неможливе, сталося з’єднання поміж церквою грецькою та римською в державі його королівської милості, пана нашого милостивого, яке після такого довгого часу проклятої схизми мало не півтораста літ через недбалість церковних старших лежало віддогом після Флорентійського собору, а тепер, у наші часи, відновлене, повстановлене та утверджене є, тобто: вуди, які спершу поміж себе гірку й страшливу війну та неприязнь мали й самі себе розривали та розділяли (не інакше, як розуму позбувшись, і рука руку або нога ногу та інші члени членів в єдиному тілі били та мордували), — що може вважатися за особливе чудо, — ті відтак знову поєдналися і до згоди та заспокоєння прийшли. Члени, котрі колись відлучилися від духовного Христового тіла, як гнилі та мертві, жодного життя в собі не маючи, нічого доброго чинити не могли, знову бувши з’єднані та спаяні, стали міцні, живі та красні. Постановили отож ми ту єдність, тобто: нічого нового не вчинили ми, але всі церемонії наші стародавньої східної грецької церкви, щоб на всі майбутні віки міцно й невідмінно могли по-давньому триматися і спокійно заховуватися, ми утвердили привілеєм вселенського пастиря та єпископа, і їх уже напотім ніхто не зможе привести до жодного сумніву, ані з незнання бридитися ними; від того католик як руського, так і римського набоженства мусить мати велику поштивість; ані напотім, ані в цей час не зможе як русин римлянином, так і римлянин русином гордити й сторонитися і один одному зломовити, ані на знак погорди вслід плювати (чого перед тим і тепер через безбожних та безумних людей повно бувало) і не смітиме це чинити напотім, коли римлянин, увійшовши до нашої церкви, стане відправляти свої молитви, згідно свого звичаю, казати, що церква ними осквернена. Цього і в самій Греції, де рука поганська ще не опанувала і звичаї греків є гладкіші, нічого такого принаймні не буває.

Здивувався б, ваша князівська милість, коли б побував на грецьких островах, які є під венетами і, що дивніше, під послушенством патріаршим, як це на Криті, Корцері, Зацинті, Цеталонії і в Церигу та й багатьох інших землях та повітах, де мало не всі греки мешкають, як спільно греки та римляни в часі набоженства та загальних молитов, убравшись кожен із них за своїм звичаєм у священичі одежі, спільно процесії із хрестами відправляють та молебні в усілякій потребі до пана Бога чинять нероздільно! Нарешті, в часі свята римського, тобто Тіла Божого, разом із римлянами заодно в процесії ходять та велику поштивість виявляють святому сакраментові, самі, добровільно, без усілякого примусу — то є в них загальне. Також і на Страсному тижні, у Велику п’ятницю, на пам’ять страсті та розп’яття Христового, певну жалісну процесію з дивними обрядами відправляють спільно, а що загалом у тій процесії бувають люди, котрі з набоженства страсті Христової самі бичуються, то поміж них далеко більша частина греків буває. До того, в часі будь-якої потреби тіло святого Спиридонія (яке досі ціле є в Корцирі, котрий був поміж ними, триста вісімнадцятьма святими отцями, на Никійському соборі, мужа дивно святого, він таки освятив і те славне місто), отого відтак тіло греки та римляни разом, молебно відправляючи, по місті на раменах носять і просять пана Бога про поміч і заразом (що є всім на великий подив!) приймають на свої прохання доконання: чи то буде дощ у велику сушу, чи то буде ясність, або погоду в часі лихих негод та інших численних потреб. До того, в день святого Арсенія, єпископа грецького міста Корцирі, тіло якого лежить у латинському катедральному костелі Корцирського архібіскупства, там завжди, на свято його, всі грецькі священики і люд увесь мають звичку сходитися, і в тому-таки костелі святу літургію відправляють по-грецькому на латинському престолі. Там-таки, в тій-таки церкві, у навечір’я святих верховних апостолів Петра й Павла, ті ж греки соборно служать вечірню.

Ті всі речі, як спільні грекам та римлянам, згадуються від самих греків, віри гідних, отож їх, узявши за певні, я вирішив тут покласти, і то для того, бо наші посполиті звикли бридитися костелами й церемоніями римськими, щоб надалі знали, що й власне греки такої бридливості не чинять і такого заятрення, як у нас буває до римлян та до їхнього набоженства, не мають.

Повертаюся відтак до слів і речі власної.

Звершили ми ту єдність. І тією єдністю між наших та кордонів, утверджених із давніх віків від наших старших начальних і від світлих богоносних отців і на соборі Флорентійському поновлених (про що писання їхні власні явно свідчать), нітрохи ми не переступили, утвердили через ту єдність привілеї господарів наших, здавна надані, а через недбалість наших залеглі, і відновили вольності, надані в них духовенству нашому, привернули й мир, занехаяний проздовж такого довгого часу, святим церквам, скільки нас на те вистачило.

О преславний князю! Пагіння благочестивого великого Володимира, котрий хрестив Руську землю! Чи ж на те жалієш, що відкрили підступи диявольські та розорили діло його проклятої схизми і це в ніщо обернули? Чи на те жалієш, що за пророком Осією: «будуть зібрані разом сини Юдині і сини Ізраїлеві і наставлять собі одного голову» 6, а за божественним Іваном: «І буде отара одна й один пастир» 7?! Що колись відсічені гілки дерева отого красного, посадженого над тічними водами, тепер знову прищеплені будуть і листя зелене та плід солодкий родитимуть? 8 А те, що одна, і немала, і преславна частина тієї церкви, як давніше, в одне тіло з’єдналася і благочестиві вуди від єдиної голови витеклу Божу благодать разом приймають і разом тієї ж частини наслідники й учасники достояння спільно царюють, уживає здорової науки стадо, пасене від спільного пастиря, і того ж Отця небесного милі діти, а поміж себе брати та приятелі правдиві звели й поставили другу стіну церкви, з’єднаної наріжним каменем Ісусом Христом?

Чи про те жалієш, пресвітлий князю, що з пророком Давидом можемо співати: «Що тепер найліпше чи що найкраще, так це жити братії вкупі»? А братії такій, які, з єдиного сімені Духа Святого породжені і єдиним купанням божественного народження охрещені будучи, знову відродилися, аби вже більше того поміж нас розколу та розсварів не бувало, аби напотім ніхто не смів казати: «Я ж Павлів», а інший: «Я Аполлосів, я ж Кифин» 9, але як написано є: «Аби було серце і душа єдині», будучи братією єдиною і маючи одного Отця, котрого закликаєш на небі, так само й на землі єдину церкву, як матір спільну, шануючи й хвалячи єдиного збавителя нашого Ісуса Христа, на єдиній вірі святій католицькій, апостольським проповідуванням заснованій, насадженій та розсіяній по всьому всесвіті, мученичеською сталістю та кров’ю напоєній і засвідченій, святих отців догматами й науками освіченій та помноженій, прикрашеній предивно святим життям незліченних сповідників, аби ми щиро милували, як братія, в якої всі речі мають бути спільні: душі, думки, волі, спільний Бог, спільне придбання побожності, спільне спасіння, спільний подвиг та праця, спільна мзда та вінець, де всі є як один чоловік, але один не сам, але в усіх, а загалом мовлячи: як в одному прегарному тілі красні вуди складені, міцні й живі будучи, спільно собі допомагали під єдиною головою Христом Господом, найвищим архієреєм та правдивим Аароном, від нього ж усяка сила й роса благоговійна на нас витікає, щоб, живучи, воїнствували і щедрою запахущістю гору світлу Сіон, тобто дім Божий, церкву католицьку, наповнили й розвеселили, аби на нас слушно збувалися слова святого Павла: «Ми бо для Бога Христова запашність» 10, і так по тому, покроплені росою небесної благодаті, доступилися б щасливо вічного життя, «бо там наказав Господь благословення» 11, тобто в церкві своїй правдивій та єдиній, а не в багатьох (про неї, як єдину, Соломон у Піснях іменем Христовим мовить: «Та єдина вона — це голубка моя» 12, якої дав образ один Ноєвий корабель і єдина тінь свідоцтва, яку спорудив Мойсей, і єдина церква єрусалимська, збудована від Соломона, в якій тільки єдиній, а не деінде належало Бога хвалити й жертви приносити. Про цю церкву Соломон у Приповістях мовить: «Мій сину, не відкидай науки матері своєї» 13, — це в ній, як вище сказав, а не деінде «наказав Господь благословення, повік-вічне життя» 14.

О христолюбивий і пресвітлий князю! Чи ж це з тих речей сумуєш і на нас, слуг та богомольців своїх, прогнівляєшся? Чи не слушніше б пристало радіти із того, адже сам того з великою охотою прагнув ти і жадав бачити й дочекати, поки б пан Бог смертельних очей твоїх не замкнув, чого численні царі та господарі великі бажали бачити, але так і не оглядали? Чому ж радше не веселишся із того і пану Богу за те не дякуєш, оскільки під твоїм началом та поводом те діло зачалося й закінчилося? 15 Таж-бо свідок мені є Бог-вседержитель, що, як тільки на того духовного єпископського стана я вступив за Божою благодаттю і твоїм старанням, ні від кого іншого так вельми не було мені до того діла нагадувано та примушено, як від вашої князівської милості, який на той час те за добре й святобливе діло мав у своєму умислі. Про це свідчить лист вашої княжої милості, підписаний власною рукою і до мене через пана Василя, старосту Суражського 16, посланий, в якому мені ваша князівська милість нагадуєш, побуджуєш і жадаєш та іменем Божим поправді натискаєш. Є статті та кондиції, написані рукою власною вашої князівської милості, чого б потрібно домовлятися і що б укріплювати в папи, встановлюючи ту єдність? А тепер не відаю, як ваша князівська милість усе те зволив забути і почав виказуватися до всього того суворим супротивником, та й листи мої деякі, писані в тій справі до вашої князівської милості, котрі начебто можна розуміти як помічні супротивній стороні, зволив ти подати до друку? Так ніби з помислів та зі слів наших пану Богу ми були повинні давати рахунок, а з писання вже нічого? Але те набік тепер відпускаю, таж-бо не час і не місце те все тепер пригадувати. Бо коли б хотів навзаєм віддати, знайшлося б і у мене немало листів вашої князівської милості, гідних для друку, які б явно показали мою невинність. І коли те слушно виною має бути названо, що таке добре діло вчинив, не знаю, як і той перед людьми правий може бути, котрий мене до того побудив і поважністю своєю поправді ніби й примусив. Це не словами, але письмом можна показати. Однак, маючи ще деяку надію щодо побожного умислу вашої князівської милості в тій справі, даю тепер тому спокій.

Але мовиш, ваша князівська милість, що треба було б спершу до синоду, аніж до Рима їхати 17 і до того, аби все діялося з волі всіх? Признаю: і сам, ваша милість, і сам я того синоду прагнув із великою пожадливістю і вашій князівській милості те пообіцяв був поданням моєї руки і подібно здебільшого достатньо виконав свою обітницю, адже й синода за моїм старанням було дозволено. Однак, як тільки дістали ми відомість од певної зверхньої особи, що ваша княжа милість, знати, зволив послати до Торуня на єретичного синода 18, закликаючи іновірців на того сподіваного собора супроти нас і супроти тієї зачатої справи (про що мені все на письмі з двору його королівської милості було послано, чого й тепер копію в себе маю, в якій, що напрочуд є, і те написано, ніби наші церемонії більше з євангелицькими, аніж із римськими мають погодження, а вони, власне, так погоджуються, як коли старожитнє із новітнім, утвердження й камінь нерухомий із легковажністю та очеретом, широта із тіснотою, плідність із неплідністю, святобливість із прокляттям, добрий порядок із замішаниною, родоста а з маковим цвітом, добропашне миро із брудом, світлість із темнотою, Христос із Велияром б і багато інших речей, про що, як тільки ми почули всі, почали тому дивуватися, і що далі з тим чинити, не відали.



 а Родоста — можливо, родоський колос.

 б Велияр — нечестивий, негідник, згадується: II До Коринтян. VI — 15.



Оскільки його королівська милість, про те все достатньо довідавшись, заборонив нам того синода, спершу дозволеного, таж-бо то не синод, а якесь замішання мало б бути, коли б іновірці мали б з нами відправляти такого синода. Чого недавно свіжий приклад у Бересті виявився, що переважно єретики, з нашими апостатами і з ворогами християнськими з’єднавшись та вчинивши собі інше соборисько, супроти правил посміли нас викликати і зі столиць наших скидати! 19 А це, сміло можу сказати, від віків нечувано, аби люди світські, єретичні таке колись своїм старшим, архієпископу та єпископам, мали вчинити, а до того — не позваних, без позову, без суду, без права, без судді власного та головного.

Не треба отож дивуватися тому, що такий синод перед дорогою до Рима занехаяли.

А коли відтак ваша князівська милість через якусь особливу ненависть до якоїсь особи (а може бути, що й справедливо чимось ображалися) не зволяєш дозволяти на ту єдність, то нехай така особа і та ненависть набік буде відкладена від такого святобливого й хвалебного діла, і не мішаймо людських справ із Божими, мирських із духовними, земних із небесними, дочасних із вічними, бо не є річ справедлива, аби через людину відкидали Божу справу, а Богом самим гордили! Зволь же, ваша княжа милосте, з пильністю уважити, адже маєте таку велику в усіх поважність, що мало не вся Русь наша на тебе оглядається! Яка велика з того шкода буде, коли, дивлячись на тебе, котрий є тій справі супротивний, така велика множність людей у тій державі до тієї єдності не пристане, і який суворий рахунок повинен будеш, ваша князівська милість, віддати пану Богу за таку велику шкоду людським душам! Бо не інакше, як ніби ваша князівська милість уже перше возз’єднання розірвав. «Бачив ти, — мовить світлий Августин, — убогого, а не нагодував, а забив ти його!» Можучи відтак злучити Христові вуди і не злучив, тільки розлучив та розірвав ти їх! Як і Христос-збавитель каже: «Хто не зо мною, той супроти мене» 20.

Однак упередь собі ту славу перед іншими наслідниками твоїми, яка тебе предивно прикрасить! Світлий ти знатністю, багатством, можністю, величністю, достойністю та поважністю — все те добре відаю, бачу й величаю тебе над багатьма, однак загальна є вся суть твоя з численними смертними. Але в тому й себе, й інших перевищиш і певне щось особливе та преславне справиш, коли таке велике діло заспокоїш та здійсниш, яке тебе на всі віки може вчинити безсмертним, що тобі легше та зручніше до виконання, але іншим є важке й неприступне.

Ото всі на тебе тільки єдиного дивляться: що ти вчиниш, те й інші учинять, а ще-бо час пригідний не минув, аби ваша князівська милість того вчинити не міг, бо вся річ таке в собі має, що ваша княжа милість, відповідно до волі своєї, все можеш учинити.

Маєш, ваша милість, найвищого вселенського єпископа до себе ласкавого, котрий твоєї слави вельми бажає! Домовляйся, чого хочеш, пиши, що тобі бачиться й подобає! А мене, ваша милість, маєш до всілякої прислуги, а також і з утратою мого здоров’я готового в тій старості моїй, як би не радий був, але нікому не поступився, коли йдеться про порушення хвали Божої, також не хотів би нікому поступитися, коли йдеться про примноження її! Трактуй же, ваша милість, із світлійшим отцем папою через своїх послів, як чого не дістає у тій справі! Або радше сам до нього їдь, а там заодно й тіла преславних і пресвітлих верховних апостолів Христових навідаєш, аби в той спосіб більшу Божу ласку собі заслужив і те очима своїми побачив, чого численні господарі та князі, братія твоя, жадають бачити, а, бачачи, велику любов з того мають. А я, коли тобі подобається, буду тобі провідником і слугою. Нарешті так, ваша милосте, зволь заживати підлеглості та послуг моїх, як того, котрий з великою охотою прагне в усьому догодити й служити вашій княжій милості.

Задля милого Бога прошу: як же довго заживатимемо тієї неприязні, яка в короткому часі може до смерті довести? І як довго спільним незичливцям даватимемо привід, аби могли щодо нас щось супротивного мовити і сверґотати? Чи ж не ліпше поєднатися, і руки собі подати, і дбати зобабіч заспокоїти таку ворожнечу, як це належить правдивим християнам, коли хочемо заслужити заплати, обіцяної від Христа миротворцям? Бо чи ж невелика була б шкода такий довгий час у неприязні бути, а далеко більший ще занепад — проволоку в ній чинити? Від мене нічого не загається, що за апостольським велінням довершилося, а він так нам нагадує: «Сонце нехай не заходить у вашому гніві» 21, адже я готовий усе виконати, хоч би й супроти достойності стану мого, аби тільки те не було супротивне святій вірі та єдності.

Але речеш, ваша княжа милосте: прагнув я єдності і дбав про неї, одначе не про таку, яка тепер сталася, але інакшу, тобто щоб з більшим пожитком та більшою славою було: аби не тільки тутешня держава, але й московська, а що більш — і всі патріархи та греки загалом до тієї єдності приступили. Відтак хотів би, ваша княжа милосте, і такого, щоб я з тим їхав до Москви. Але що ми, не дочекавшися того і поспішились із тим, то зволяєш, ваша милосте, ображатися. І хто б тому не радів, аби те зволив дати пан Бог із милосердя свого святого, щоб і всі ті на таке згодилися? Таж-бо великої похвали гідне було б таке уваження та замисел вашої милості, але годувалися б тільки надією в тому, а не наслідком! Бо хто ж не відає, які є великі грубіянства, упір та забобони в московському народі! І хто не знає бридкого і згорділого у схизмі, правдиво заматерілого грецького народу і непожиточної боязні, які не сміють ані помислити нічого доброго і слави достойного! Не так, як предки їхні перед тим в усьому були славні, але ці волять радше життя розпутне провадити безчесно в суворій неволі, аніж бажати чесної смерті зі своєю славою! Бо так їхні звичаї є зіпсовані, що самі себе і своїм нітрохи не хочуть вірити, але тільки повні марнославства, пихи й надутості, осмислюючи небилиці, бавляться баламутністю, а коли щось правдиве пізнають, зараз один одного видають, як на заріз. Важко їм у чомусь звіритися, бо того ж часу в турків у вухах буде, а затим невинним і смерть готова. Смерть знову-таки страх народжує, а страх відтак нікчемних, порожніх, лінивих та бридких чинить. А коли хто їм говорить про християнську єдність, ставлять це за річ неподібну й важку. Але нехай би на те патріархи й дозволили, то чи ж не відразу, погордивши ними, поставлять на їхнє місце інших їхні-таки власні єпископи та народ грецький? Отож мізерна є кондиція тих теперішніх греків: хоча б і хотіли чого преславного й доброго самі патріархи та їхні старші вчинити (як пробував у тому той славний і великий, святобливий муж Єремія 22), та не можуть і не сміють, боячись свого-таки власного народу! Бо нікому їх до того привести! Оскільки світська влада завжди духовній у таких справах допомагала, та було те за християнських цісарів. А тепер у них не пастирі вівцями, а більше вівці пастирями керують.

А мало не те саме тепер і в Русі діється. Бо ніби через якесь дідичне право взяли й навчилися того від греків — не слухати своїх старших. Але коли б сталося що і народ грецький був би до того несупротивний і на те дозволив би, то чи ж турчин того не заборонив? А коли б і той дивився на те через шпари (не гадаю, щоб так було, бо його вітисте набоженство велить стерегти того із пильністю) або про те не довідався (що неможливо), — все одно напевне це мало б протягтися на довгий час! Легко-бо кожен може побачити: чи ж бо не велика то була шкода очікувати того так довго, а смерть за плечима маючи? Те відтак нас до того найбільше й привело, що ми з тим поспішили, бо остерігалися, аби вони та інші численні того початого святобливого діла нам не розірвали або народу писанням своїм і листами не перешкодили, що вже не раз од них траплялося. Але ми тепер, постановивши речі наші статечно, за апостолом: «Слабого у вірі приймайте» 23, завжди і їм допомагати та повставати за них можемо. А вашій княжій милості і взагалі, як такому вельможному панові та пресвітлому князеві, завжди безпечно і вільно буде намовляти їх і згодом.

А коли б ваша княжа милість такою єдністю гордиш через те, що в умислі своєму щодо неї інакше зволиш гадати, й розумієш, що те є супроти твого сумління, через що приступити до неї не хочеш, доглядаючи Божу церкву правдиву тільки при самих греках, то те і мене до того привело, що пристав до римської церкви, оскільки мені сумління моє висвітлює її за правдиву, бо коли б інакшими словами казав, брехав би, оскільки умислом не інакше, а так розумію.

Коли ж відтак ваша князівська милість зволиш дотримуватися такої, як це сказав, гадки, відступившись від того першого свого замислу, щоб постановити згоду з римлянами, і вважаєш тепер ту згоду за непотрібну, про що вельми б міг вірити, то не бачу, щоб грецька церква за ті кілька років, що минули, стала святобливіша та ліпша й намножилася б у якихось учинках, адже чим далі, тим більше нищиться і до великої невправності та грубіянства приходить, де поміж старшими дозорцями церкви нічого іншого нема, тільки пияцтво, ласість, святокупство, неправда, ненависть, наклепи, упір, пиха й надутість та й інші злості панують так вельми, що не бажають навіть гірким рабством поліпшити і смиритися. Про науку у Святому Письмі та в інших світських писаннях (на оздобу та навчання людське), де спершу був самий цвіт, того вже ані питай; учителів казнодіїв добрих поміж ними і зі свічкою не знайдеш, і загалом казання за єресь папську у себе ставлять, покриваючи свою невмілість та грубіянство 24. Це могли б стіни Острозької соборної церкви посвідчити, коли був там антіохійський патріарх і коли пресвитер вашої князівської милості 25 хотів проповідувати слово Боже, а мусів мовчки злізти з катедри!

Про шляхетський стан не питай, бо турчин усе вигубив!

Перейдемо ж до стану чернечого. Там ані послушенства, ані правдешньої грози нема! Бо як опарені, без волі старших своїх по світу бігають 26, шукаючи ситнішої страви, а на місці рідко постоять! Явно кожен бачити може, що того святого чернечого чину, від Василя Великого фундованого, тільки титул або тінь яка залишилася, а сам наслідок огулом пропав, бо багато з них, із монастирів повтікавши, стали бігунами, тільки гроші баламутними повістями збирають, голять і на людях вилуджують, а потім, зібравши їх, поміж себе за них б’ються і один одного ошукують. Це не тільки між простих, але й поміж деякими більшими ми пізнали. Яку поміту по собі залишив у цих краях Гаврилей, патріарх ахридонський, який, ніби перекупник який, розкладає товари свої, як крам, і торгує, так він святі речі: розгрішення малі й великі торгом продавав, велике розгрішення по таляру, середнє по півталяра, а менше за шість грошей. На все це сам, очевидно, у Бересті дивився очима своїми. Не згадую інших збитків, котрих було повно, і як це і в самому Римі на образу народу грецького і стану святительського пописав, а потім, коли, повернувшись до грецьких островів, марно згинув, то явну кару Божу за свої збитки відніс. Це не тільки влохи, але й численні греки та венеціяни посвідчити можуть. Коротко мовлячи: тільки постава і певна тінь отого святительського та іночого первісного святобливого стану в теперішніх греків залишилася, а речі самі огулом порожні. Такою поставою тільки несвідомих людей зводять, власне як жидове, які керуються словами, що вбивають, а духа, що оживлює, відкидають, не пам’ятаючи, що Павло говорить: «Бо буква вбиває, а дух оживлює» 27. І дивуються тому непомалу, що люди уважні та побожні не можуть того в них бачити! О бідна Греція, про яку безпечно можемо мовити словами пророка Єремії: «Як потемніло золото, як відмінилося щире те золото добре, як на розі всіх вулиць каміння святе порозкидане» 28. І далі: «А тепер їхній вигляд чорніший за сажу, не розпізнають їх на вулицях» 29. Так власне ото те гірке рабство з усього доброго тебе злупило й усю опанувало, понизило, спустошило, умалило, розсіяло, згасило і правдиво із грунту згладило! Ота краса і світлість твоя первісна щезла! Спершу була ти Греція, тепер Туреччиною зватися мусиш! Це все вашій князівській милості не є таємне, як пану вельможному, котрому відомі є справи та життя теперішніх греків, що у рабстві, під неволею грецькою. А чому ту кару Божу на собі відносять — те людям добре відомо! А хто не знає, нехай прочитає нагадування їхнього власного грека Вісаріона, митрополита нікейського, котрий їм пророкував на Флорентійському соборі за кілька років перед тією неволею їхньою, в яку упали, і за що в неї впасти мали. Але тому тепер дам спокій.

Нарешті, коли б ваша княжа милість щодо того інакше іще зволив розуміти і гадав, що правдива католицька церква прецінь при теперішніх греках (цього я сам щодо вашої милості не тримаю, бо є високорозумним паном, оскільки відаєш їхні теперішні справи та вчинки), а до того, коли б ваша княжа милість у тій справі доглянув ще щось із супротивних сумнівностей (що вже змінилося) — то для того розмова і розмисел є, аби з того ліпше правда виказалася, якої ми не уникаємо і взагалі з кожним говорити й обмислювати хочемо, окрім єретиків, яких не просто сторонимося, а мали б їх боятися, але до них не належить та справа (а до того й правила те нам боронять, бо вони від церкви давно поконані й осуджені), але зі своїми католиками, як з братією милою, раді вести мову, хочемо, аби такий бік, який на доказах своїх зморився, більше того, ані перед Богом, ані перед людьми не мав ніякої вимовки. На таку розмову зволь, ваша княжа милосте, обрати собі час, місце та осіб, в усьому готові та слухняні хочемо бути вашій княжій милості.

А коли б ваша княжа милість не вважив за слушну таку диспутацію і не бажав би її мати, тоді, коли це можливо, прошу: зволь мене, ваша княжа милосте, ласкаво припустити до осібної розмови із собою, аби ми, як належить правдивим християнам, у дусі покірливості все виправили і, про всі речі пильно розмовившись, усе привели до пожаданого та щасливого кінця.

Знову ж таки (чого Боже не дай!), коли станеться, за намовою деяких ворогів церкви святої католицької (котрі більше у тій мірі стережуть своїх пожитків, аніж слави вашої князівської милості, бо є явними неприятелями хреста господнього, за яких Христос Господь даремно вмирав), коли б тоді, до ради таких схиляючись, ваша княжа милість і те будеш забороняти, або, відмінивши свого побожного умисла, який був завжди похопливий до помноження хвали Божої, тепер і на те не зволиш дозволити і погордиш проханням і моїм слушним чолобиттям та нагадуванням слуги Божої церкви та свого вірного богомольця, — освідчуюся Богом-вседержителем, єдиним у Трійці, і нехай буде відомо всім людям віку теперішнього та бутнім по тому, що то не з моєї причини станеться, коли Божа церква, можучи прийти до заспокоєння та братерського поєднання і до любові спільної та християнської, та й не прийде. Таку любов Христос, збавитель наш, так поклав, що її власною кров’ю своєю нового і вічного заповіту, вмираючи, запечатав і того переднішого знака своєму вірному спадку залишив, від того і від інших, невірних, мали пізнаватися, як сказано: «По тому пізнають усі, що ви учні мої, як будете мати любов між собою» 30.

Нарешті, закінчуючи це писання моє до вашої княжої милості, а бодай не остаточне, придаю ще й таке. Страшлива річ є з Богом жартувати, а що йдеться не про дочасні речі, але про вічну смерть або про життя вічне, яке не може бути замінене і всіма цьогосвітніми скарбами, отож того судцю правічного, котрому тайни всі відомі, Бога, в Тройці єдиного, Отця, і Сина, і Святого Духа, якого частократ у тій справі, як його власній, незгодою нашою ми ображали, незліченні, чисті оті, розумні сили та ліки небесні, речу, тобто апелюю, нехай нас розсудять!

Адже в тій мірі нічого іншого не прагнув так вельми, як того, щоб стадо Христове, викуплене чесною кров’ю Господа нашого Ісуса Христа, могло охолодитися й оживитись у тому негаразді, а той, котрий, можучи те учинити, із вічною славою та із спасінням своїм, та й не вчинить, дасть відповідь нелицемірному судці на страшному його суді!

Таж-бо маю я надію на милосердя Боже, що, бачачи умисла вашої княжої милості до хвали своєї ревнивого, зволить схилити до такого доброго діла, аби був також учасником тієї святої речі, а з вічною та несмертельною славою своєю, справивши пожаданий мир Божій церкві і на цьому світі в чесній та маститій старості довго проживши, потім одержав у тому прийдешньому житті царства небесного неув’ядного вінця заплати від Христа Господа і Бога свого. Чого вірно тобі, господарю моєму милостивому, зичу й належно день і ніч зі сльозами моїми молю премилостивого Бога, як многогрішний і недостойний слуга його і твій богомолець.


Писано літа Божого народження 1598, місяця червня, 3 дня.












ПРИМІТКИ


Перекладено з книжної української мови за виданням: «Українські гуманісти епохи Відродження». — Ч. 2. — К., 1995. — С. 131 — 145.


 1 Іван, XII - 35.

 2 Матвій, XXV — 26-27.

 3 Матвій, XX — 30. У І.Потія: «У тьму кромішню».

 4 Примітка автора: Псалтир. XLI — 2, треба 4.

 5 Примітка автора: Приповісті, IX — [8].

 6 Примітка автора: Осія, І — [2].

 7 Іван, X- 16.

 8 Тут переказ слів: Псалтир, І — 3.

 9 І До коринтян, III — 4.

 10 Примітка автора: II До коринтян, II — 15.

 11 Примітка автора: Псалтир, CXXXII — [3].

 12 Пісня над піснями, VI — 9.

 13 Примітка автора: Приповісті, I — [8].

 14 Псалтир, CXXXII — 3.

 15 Князь К. Острозький ставився спершу прихильно до унії, але, побачивши, що це веде до розколу українського суспільства, постав супроти неї.

 16 Суражський Василь — український шляхтич, автор полемічного твору «Про єдину істинну православну віру», яка вийшла в Острозі в 1588 р.; прихильник православ’я.

 17 Тобто треба було спершу справу унії вирішити колективно на православному синоді, а тоді їхати до папи; уніати ж учинили навпаки.

 18 Йдеться про протестантський з’їзд у Торуні (Польща).

 19 Йдеться про православний Берестейський собор, скликаний супротивно уніатському.

 20 Примітка автора: Матвій, XII — [30].

 21 Примітка автора: До ефесян, IV — [26].

 22 Тобто константинопольський патріарх.

 23 Примітка автора: До римлян, XIV — [1].

 24 В питанні про потребу проповіді між православних була незгода: одні її приймали, а інші заперечували.

 25 Йдеться про Дем’яна Наливайка, який був, до речі, освіченою людиною, поетом, друкарем, перекладачем, автором рукописного збірника афористичних висловів.

 26 Маються на увазі мандровані ченці; звичай мандрувати існував у них до XVIII ст., часто жили як мандровані школярі та дяки, випрошуючи милостиню чи заробляючи вправностями та мистецтвом. Мандрувало по Україні немало грецьких ченців, інколи з високими чинами.

 27 Примітка автора: II До коринтян, III — 6.

 28 Примітка автора: Плач Єремії, IV — 1.

 29 Там-таки, IV — 8.

 30 Примітка автора: Іван, XIII — [35].


















Попередня       Головна       Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.