ВІДПОВІДЬ КЛИРИКУ ОСТРОЗЬКОМУ ІПАТІЯ ПОТІЯ
ВІДПИС НА ЛИСТА ЯКОГОСЬ КЛИРИКА ОСТРОЗЬКОГО, БЕЗІМЕННОГО, ЯКИЙ ПИСАВ ДО ВЛАДИКИ ВОЛОДИМИРСЬКОГО ТА БЕРЕСТЕЙСЬКОГО
1599 р.
Псалом CVIII — [27-28]:
«Ти, Господи, все це вчинив! Нехай проклинають вони, ти ж поблагослови! Вони повстають та нехай засоромлені будуть».
Золотоустий, гомилія 11 на «Послання до Ефесян»: «Ніщо так пана Бога до гніву не побуджує, як церковне розірвання. Бо хоча б ми чинили незліченні добрі діла, не учинимо кари так, як ті, котрі тіло його торгали, коли б ми спільність та цілість церковну розірвали».
І далі той-таки мовить:
«Скажи мені, прошу тебе, для чого мученичество приймаєш? Чи ж не заради слави Христової? То як же за Христа життя кладеш, а церкву, для якої Христос помер, розриваєш?»
ПЕРЕДМОВА ДО КЛИРИКА ОСТРОЗЬКОГО, БЕЗІМЕННОГО, ВІД ЄПИСКОПА ВОЛОДИМИРСЬКОГО ТА БЕРЕСТЕЙСЬКОГО ІПАТІЯ
Почуй, чоловіче добрий, хтозна-який! (Адже тому, що машкарою лице своє закрив, важко тебе пізнати). І коли навмисне через те ім’я своє затаїв, щоб сміливіше лаяти і відповідати, непитаний бувши, то, знати, Катона не читав. І бачиш, для мене ти уподібнюєшся до тих комедійних школярів, котрі в комедіях, убравшись у коштовну одежу, носять на собі царську особу або якогось знатного князя (ступають поважно і виставляються, ніби хочуть мовити щось велике й мудре, але коли це забудуть чи зі своєї такої поважної постави сміху та глуму повно із себе начинять, бо бредять не те, що треба, але що прийде до губи), коли ж із них стягнуть царську одежу, бігають, як давніше, школярами із горщиками попідвіконню, стару пісню співають: «Павперибус» а.
а Бідним (латин.).
Власне, й ти мені бачишся таким, бо хоча й приодівся особою вельможного князя, прецінь ти такий є, чим і раніше був: піднявся на речі великі й поважні від князя його милості, пана свого, до мене правити, але, як бачу, і так не вчинив достатньо: ані князю, пану своєму , що й сам собі визнаєш у передмові до читальника, а мені тим більше, до котрого не питаний будучи, відписуєш, очевидно, вважаючи мене за такого, що є негідний відпису пана твого. Але коли не соромляться писати до мене Його Королівська Милість, помазаник Божий, та й інші вельможні і славні панове сенатори, духовні та світські, певне, й твій пан, до якого я писав, не порушив би тим стану свого князівського, коли б був сам до мене відписав. Бо не вважаю того в його добротливій натурі, щоб аж такий гордий мав би бути. А напевне ж його десяток слів були б мудріші і в мене подячливіші, аніж та твоя Біблія, змішана із Алькораном, якої я від тебе не потребував. Відаєш і сам, що патріарх Яків не через Лію, а через Рахилю так довго служив і трудився, так само і я не для Острозького школяра, але для самого князя Острозького працював. Але коли мені тебе чи Бог, чи хто інший нагодив, що такий смілий і безсоромний, — пам’ятай ті слова славного поета Гомеруса, якщо їх коли читав: «Яке слово скажеш, таке й почуєш». Не май же мені за зле, коли щось несмачне знайдеш, бо то простота такому придасться, коли хтось непитаний виривається і відповідає комусь на те, що в нього не просили.
Почав ти, бачу, не зле спершу. Одного не знаю: до кого ті слова євангельські прикладаєш, але, очевидно, до мене; караючи ними, пишеш: «Згадай, що ти вже прийняв за життя свого добре своє» 1.
Не плети, отче Аврааме! Сам опам’ятайся! Адже ще ти не по небі ходиш, але по тій-таки землі, по якій і я, грішний, і хто зна, пане Аврааме, куди дістанешся, бо легше на діл у безодню впасти, аніж на висоту вилетіти! Пам’ятай ті слова, котрі радше цьогосвітнім людям, аніж померлим служать: «Не судіть за обличчям, але суд справедливий чиніть» 2. Отож, пане милий, Аврааме Острозький, пильнуй себе, щоб із Лазарем своїм, котрого на лоні своєму пестуєш, не дістався на місце багатія, бо ще тієї великої прірви, котра межи тобою та мною, не перескочив. А хоча і я відчуваю себе грішним, не прошу в тебе Лазаревої краплі: тримай її для себе самого, аби її собі не умалив! Знаю, що ще ти не Авраам, а також не багач, але не менше таких Лазарів, як багачів, буде в пеклі, котрі не духом, а маєтністю бувають убогі, не пам’ятаючи на такі Христові слова: «Блаженні вбогі духом, бо їхнє царство небесне» 3. Духом, братіє, треба бути убогим, не маєтністю, коли хочемо дістатися до царства небесного. Бо слухай, що мовить Письмо на іншому місці про таких калік: «Трьох осіб ненавидить душа моя: убогого пильного, багача брехливого, а старого шаленого та немисленного» 4. Отож боюся, милий клирику, щоб і ти їх не очолив, бо гордо таїни Божі судиш, а слів апостольських не пам’ятаєш, коли мовить: «Тому не судіть передчасно нічого, аж поки не прийде Господь, що й висвітлить таємниці темряви і виявить задуми сердець, і тоді кожному буде похвала від Бога» 5.
Прочитай же, не гніваючись, це писання моє так, як і я твоє прочитав, хоча тобі на ньому не заробив і його від тебе не потребував. Але що сам набіг, прийми за вдячне, хоча щось і несмачне знайдеш. Але коли уважливий, гадаю, що ті слова пам’ятатимеш: «Викартай мудрого, й він полюбить тебе» 6, а через те дай мені спокій, бо я з такими безіменними машкарниками не звик мати справи. Як сам ясно вчиняю, відтак не соромлюся й імені свого ні перед ким на світі; так і ти, коли відчуваєш себе гідним того бути, відкрий лице своє, здійми того личмана скоморошого. Адже це не в ляльки грати, а Письмом Божим ширмувати а. А захочеш чого більше від мене — недалеко Острог од Володимира, можемо ще, отче Аврааме, зустрітися, ще ж бо не утвердилася та прірва поміж нами, яку б могли б перейти ті, що бажають прийти звідси до вас, або від вас до нас! Тажбо не по небі літаєш, але по землі, як і я, повзаєш! І так само ти в дорозі, обидва біжимо до межі, одного не відаємо, де доведеться відпочивати, бо то не в нашій силі, але в того, котрий воздасть кожному за ділом його. Не заглядай тож у мою мантику б! Доглянь своєї сукні, що в ній несеш! Бо як ти мого тяжару не понесеш, так і я твого. Не мов же пишно, аби на зло не вийшло.
Пану Богу й тебе доручаю, хоча тебе й не знаю!
ВІДПИС КЛИРИКУ ОСТРОЗЬКОМУ
Як мореплавець, коли невмілий, пустившись на широке море, не вміє до порту потрапити, але товчеться по морі то сюди, то туди і заледве накінець до якогось пристанища, і то доброго, приблукає, — так, власне, й ти, по багатьох прикладах, і то мало поміж себе згідних, побігавши, ледве до кінця, і то непевного, прибився. Взявся, бачу, не до свого діла — Письмом ширмувати, і штурмувати, і штурмуєш оту нашу єдність та церковну згоду. Але бачу, що твої горохові кулі із солом’яних діл в відлітають, як од скелі нерушної.
а Ширмувати — фехтувати.
б Мантика — сума, торба.
в Діло — гармата великого калібру.
Застерігаєш людей, аби від тієї єдності віддалилися, щоб у ній не було чогось злого, і немало письма ти назбирав. Але даремна твоя праця: не треба було так багато прикладів збирати, а мав би боятися, аби тих книжок своїх не умалив — так багато з них доказів наклав! Але не хочу тому вірити! Виходить, як із якогось недовченого казання, бо, чужим розумом справуючись і позичаючи в людей те, чого в лобі бракувало, збудував ти таку велику обору, що заледве докінчив свою Вавилонську вежу, та й то абияк!
Але, як із писання твого збагнув, бачу, що є ти учень Острозької академії, і коли та гідність твоя вийшла із неї, бачу неабияку природу молодості твоєї, до доброго нахилену, і міг би сподіватися, що гідне щось із тебе могло б вийти напотім, коли б тією буйністю не був пересилений і такий уроджений розум у ніщо обернув. Однак, жалуючи тебе й молодість твою, мушу нагадати тобі: аби таких прикладів, коли що пишеш, щонайскромніше вживав, а не так багато, бо люди вчені збридять це.
Повідають про славного грецького поета Піндара, що, написавши якісь вірші, їх жінці вельми вченій, котру звали Сафо, офірував, у яких повно було прикладів та різних порівнянь. Від цієї жінки, замість подяки, дістав догану за те, бо сказала, що таких прикладів треба вченим людям уживати, як присмачок яких або як солі, щоб не пересолити.
Відтак уже тепер пригляньмося до твоїх аргументів або доказів та конклюзій, чи ж бо правда те, що ти мовиш? Тобто, аби в тій нашій, поверх оцукрованій страві та й не було трутизни!
Бачу, що тобі слів вистачає і багато говориш, але мало пробуєш. Бо то є грунт усього твого доказу, коли бачу, як кажеш, що та єдність наша не погоджується з Божою волею. Чи ж бо ти радником у Бога був, що хочеш знати розуму Господнього? І передусім пригадуєш слова з мого листа, ніби я Там мав написати: ліпша є найгірша згода, аніж найліпша незгода.
Заправду, чоловіче добрий, бачиться мені, наскільки можу пам’ятати, не такі є мої слова і розуміння їхнє, аби мав написати про лиху згоду й добру незгоду. І не того, як ти ведеш, стосуються оті слова мої, але до того кінця, що я прагнув поєднання та ласки тієї передусім, яку твій пан звик виказувати не тільки християнам, але і єретикам. І християни часом, без образи власного сумління, не уникають миру із турками, відповідно мир поміж самих християн, хоч би й був учинений із кривдою якогось боку, далеко є більший, аніж незгода і справедлива війна. Бо війн ніколи не буває без пролиття християнської крові. А хто ж такий безумний буде, щоб мав таку лиху й непожиточну річ хвалити? Отож мир, хоча й тимчасовий і з кривдою та ущербком маєтності і не з волі другого, буває прецінь ліпший, аніж кривава війна, найсправедливіша, а що більше — внутрішня поміж домашніми і в одній державі, чого не похвалить жоден на світі не лише християнин, але й обачний поганин. Окрім, мабуть, тебе єдиного, котрий прагне крові християнської, отож більше рекомендуєш незгоду, аніж згоду та любов поміж християн. Відтак і я, з огляду на те, написав ті слова свої з подальшим викладом у листі своєму, що хоча б з ущербком достойності моєї, але щоб тільки вірі та єдності не було супротивно — просив і прагнув також миру. Але ти подібно на той час окулярів не мав, коли читав ті мої слова, бо їх недобре зрозумів.
Навчися ж тепер і знай, що такий мир у кожній загалом речі є далеко ліпший, аніж унутрішня війна, яка загалом і держави з грунту вивертає. Маєш ясний приклад із самих римлян, якщо колись читав давні історії та справи римські.
Навчися і від самого Христа, Спаса нашого, царя мирного, котрий мовить: «І коли вдарить тебе хто в праву щоку твою, підстав йому й другу, а хто хоче... забрати сорочку твою, віддай і плаща йому» 7. Скажи мені, що це тут бачиш, муже добрий? Чи не з кривдою тут одного боку? А прецінь Христос каже: не віддаючи зла на зло, утриматись у мирі.
Навчися і з Давидом казати: «З тими, хто ненавидить мир, будь мирний» 8. Отак і ти: коли б слова мої так викладав або їх ліпше розумів, не склопотав би так голови або не отруїв би, не кажу, єлею, як той славний красномовця Демостен, але радше пива чи меду, так вельми силячись над тією працею, над якою, очевидно, кілька ночей стравив, збираючи ті докази, котрих і ми не просто й загалом признаємо, та з інакшим розумінням, але не з таким, як ти ними керуєш.
Але підемо далі до твоїх ляментів, де нарікаєш, мовлячи до мене: «Чому ж, отче владико, так сміло й безпечно замиляєш очі і силуєшся виставити на ніжки всьому світу і свою несхвальну оцукрувати згоду? Подивись тепер оком і послухай слухом».
Бачу, що аж назбит запалився з мудрої мови і розгортаєш, як примітив, вітрила свого красномовства. Тільки ще не достає, щоб відчайно нарікав із великого запалу на землю й небо. Але й того повно, що мовиш: «Учинили ви», «звели ви», «зґвалтували ви», «переступили», «осквернили», «порушили», «поховали таланти святих» тощо.
Неправду мовиш, бо того всього не доведеш! Бо і Його Королівська Милість є в мирі зі своїми підданими, нікому ґвалту не чинить і загалом більше терпить свавільникам вашим, а коли допомагає католицькій вірі і, поки живий, допомагати й примножувати її хоче, достойний від вас ліпшого пошанування і, певне, не є меншим у тій мірі від того Констянтина Великого та й інших побожних царів, гідних вічної пам’яті, котрі єретиків та схизматиків беззаконних, як синів супротивних та неслухняних святій церкві, слушно карали і до святого послушенства приводили. Бо так, власне, як і ви тепер, оті аріяни нарікали несправедливо на християнських володарів, гадаючи, що за православну віру утиски терпіли, а ви не тільки щоб мали терпіти якісь кривди, але й самі їх нам чините і на поштивість нашу постаєте, чого і сам господар не чинить.
Папа римський, як також повідаєш, не є від нас ошуканий, ані зведений — кривду нам чиниш, — бо добре знає про ваш упір та непослушенство. І владики ваші, апостати, котрих борониш, коли зачеплять своє сумління, подібно й самі до печаток та підписів своїх признаються 9. Бо і сам господар відає і сенатори численні, котрим їхня баламутня відома, бо самі з іншими говорили й те просили, щоб їх визволено було від патріархів, — чого ж тепер безсоромно відрікаються?
Пані також ота знатна, від якої прокуратором чинишся, слушно позбулася антимиса із церкви, бо не вона його там поклала, але той, котрий те у своїй владі має і тим рядить. А того не відаєш, що, жінкою будучи, забороняла пресвитерові ходити до соборної церкви і неділі по своїй черзі служити, як це він мав; до того ж і в своїй церкві попові не у свій час, але аж коли сама захотіла, казала відправляти молитви та співи, догоджаючи часові своєму, аніж церковному порядкові й часу, на все установленому. Церкві також ані дверям жодного ґвалту не сталося, бо і престол мурований цілий, і все ціле залишилося, опріч антимиса, та й того з пристойною поштивістю, бо ввійшли до храму Божого, коли вечірня відправлялася, і взяли його, що й сам пресвитер тієї церкви визнає.
Замішання та бурки віленської причиною були ваші ж схизматики, а що гірше — жінки, котрі тією церквою правлять, через що немало людей невинних побито, поранено. А ти прецінь смієш те нам причислювати, що ваші ж таки наброїли! Але ж ачей пан відомстить кривди свої, і такі свавольники візьмуть свою заплату. А те чи забув ти: хто митрополита злупив з його власних добр архієпископських 10? Але дасть Бог, недовго того ждати: повернете з лишком!
Святих отців грецьких, як і латинських, котрих однако і зарівно в поштивості маємо й славимо — Атанасія, Василія Великого, обох Григоріїв, Золотоустого, обох Кирилів, Єпифанія, Амбросія, Августина, Єронима, Григорія, Леонтія Великого та інших, — наслідуючи їхню науку, межі ми не переступили, бо нам нічого супротивного з них не вкажеш, ані доведеш, тільки, як ворона, одне й одне каркаєш.
А що нагадуєш Нікейського собора, ніби його латинники посквернили отим придатком: походженням Духа Святого «і від Сина», — розпутно в тому помиляєшся. Адже ще перед латинниками перший вселенський собор Константинопольський багато речей першому Нікейському забрав, багато придав. Чи ж уже тим собора Нікейського ті святі отці посквернили? Та ж те, що правда була, придали. У той-таки спосіб і той придаток у символі є правдивий. А хто тому не вірить, аріянином є і розпутним єретиком, котрий чинить Сина Божого у єстві нерівного і кладе брехню Синові Божому, котрий мовить: «Все, що має Отець, — моя суть, через це сказав вам, що від мене прийме» 11. А ті слова мовить про Духа Святого, щодо цього і євангеліки, з якими супроти нас братаєтеся, вас мають за єретиків, окрім аріянів, котрі правдиво в ноту догодили вам у розуміння божества Сина Божого.
Отак про всі ті непожитки, котрі величаєш, які ніби мали вирости із тієї єдності, тисячкрат можу сміло завдати й тобі, що розходишся з правдою і, «не кажучи, собі догоджаєш». Бо не з нас, а з вас самих те замішання діється, а ми раді б були б мирові. Чи ж ми на сеймиках шляхту бунтуємо? Чи ж ми на сейми позиваємо вас? Чи ж ми господаря короля та панів рад турбуємо і справами речі загальні змішуємо? Але як хочеш ліпше пізнати добрі плоди тієї єдності, читай пильніше того-таки мого листа, писаного до князя, його милості, в якому ті пожитки, хоча й коротко, є описані; може, з того чогось доброго навчишся.
А що стосується корцирських справ 12, з яких смішки строїш, то ми не те за ґрунт усього добра тієї єдності пошановуємо, але в догматах святої віри кладемо, на поважності Святого Письма, святих богоносних отців та вселенських соборів. А коли в тім вчинив згадку у своєму листі, то з тієї причини: показую те, що між властиво греками ліпша любов виявляється до римлян, аніж межи вас, а до того, що ще деякі знаки отієї першої єдності поміж нами залишилися, не так, як тут, де все пропало. І певне, що те не підневільно, як ти смієш гадати, не бувши там, але з доброї волі своєї, знаючи те, що єдина церква була перед тим грецька із римською — свідомі того всі добре, котрі в тамтешніх краях бувають і тих греків знають, не константинопольських грубіянів та турецьких невільників, не їхні грубі й розпутні, із турецькими змішані, звичаї, але тих греків славних, шляхту старожитну, вільну, котрі мають спілкування з латинниками, і звичаї їхні далеко поштивіші, аніж у ваших турко-греків. Не дивуюся проте, що ти, як несвідомий, інакше те викладаєш, адже там не бував.
Критян, про яких байки чиниш, ніби мечем від венетів зневолені мали бути, не хочу певно твердити, бо на цей час не маю при собі істориків 13. Але, коли добре пам’ятаю, читав, що грецький цесар Крит подарував був одному Бонифацію, мархіонові із Монтетарату, який потім за малу суму грошей продав те венетам. Однак не йдеться про те, що цесар і маркграф із Критом мали продати й шляхетські вольності, чого вчинити не могли. Але як там не є, але й тепер венети всілякими вольностями Річ Посполиту критянську обдаровують, прикрашають і вельми їх у себе важать та ставлять на дигнітарства а.
а На дигнітарства — воєноначальниками.
Западися ти із отим своїм татарським байрамом, до якого прирівнюєш справи і звичаї корцирських та критських греків! Бо хто б тільки був такий, хоча римлянин, чи грек, чи русин, чи поляк, котрий би тих татарських церемоній навіть невільно наслідував! Вельми б сумнівався щодо спасіння такого, оскільки сам Христос-збавитель наш мовить: «Отже, кожного, хто мене визнає перед людьми, того перед небесним Отцем моїм визнаю й я» 14. Хіба коли тільки ти із твоїми новими теологами такий мудрий, щоб мав їх обмовити, ніби в тому гріха не мають, бо таке діють невільно! Але всім таким бути в біса і з такою твоєю обмовкою!
А що зичиш мені побувати в Орді за чужою справою, подібно за такою, коли татари, сюди приїхавши, у ликах звідсіля до Орди християн приводять, то коли це для байраму, якого не ганиш, пристойніше тобі, клирикові, туди їхати і в такому приладженні ходити (бо часом і тут за чужі шкатули, хто їх грабує, сам у рицарство входить), аніж єпископові цнотливому, покинувши свою парафію. А коли розумієш, що там не добре, то як я тобі, з милості християнської, того не зичу, так і ти не маєш мені того зичити, пам’ятаючи ті слова: «Чого б не хотів, аби тобі інший учинив, стережись, аби того коли іншому не чинив», а по-старосвітському мовлячи: «Що тобі не мило, того іншому не зич».
А про інших, котрі часом бувають у католицьких церквах і придивляються церемоніям та службі Божій, то хто так розпутно, як ти, судити їх буде? Хіба, може, хотів би сам пана свого власного в тому засуджувати, адже він не раз, приводячи Його Королівську Милість до римського костела, в ньому бував і шапку з голови здіймав із поштивістю.
А що вістиш: його княжа милість, пан твій, на Корцирах не бував і молодих літ своїх на марнотратстві та розпустах на бурку не тратив, певне, й пан воєвода Троцький, славний князь, не згадуючи інших багатьох, хоч би арцибіскупа та канцлера коронного і багатьох інших значних і вельми вчених людей, коли що відають та вміють, того у Влохах навчилися. Так само й пан воєвода Троцький, котрий у тих краях та в багатьох інших побував, не робився для того жебраком, і за марнотратство це йому не кладеться. І твоєму князеві не прибуло від того скарбів, що там не побував. Знаємо багато значних та вельможних людей, котрі, вдома сидячи, з великих панів стали каліками а.
а Каліки — тут: жебраки.
Відтак багато таких є, котрі у Влохах і в інших далеких країнах мандрували, уникаючи домашнього обжерства, яке не тільки ситості та пияцтва, але часом і до блювоти приводило, а прецінь тими мандрівками вітчизни не загубили. Так само і його князівська милість, пан твій, міг би те вчинити без марнотратства: не порушив би тим панства свого! Отож не мав ти, брате, слушної причини тих ганити, котрі їздять по світу, щоб побачити те, що є гідне до бачення, і довідатися того, що є пожиточне знати, бо того тут: ані в Польщі, ані в Литві, ані на своїй Волині, ані в Русі — не знайдеш, хіба б захотів свій прехвальний Острозький колегіум таким славним мати, до якого для наук люди подібно зі всього світу на кожен день стікаються.
Кажеш далі, що його княжа милість чужими пістрявостями своєї віри не помазав, ніби інші всі, котрі мандрівками бавилися, посквернили свою віру. Хіба, може, розумієш єретиків, котрі навертають на католиків, що ті віру свою помазали, тоді ти ще гірший є за тих єретиків, котрі від єресі своєї, побувавши у Блохах, навертаються до католицької віри! А правдиві католики якими туди їдуть, такими й додому повертаються.
А затим радий був би запитати: які то є старші отці, котрих віри пан твій не посквернив? Бо коли розумієш святих грецьких отців, то далеко із правдою розходишся. Адже святі грецькі отці ясно навчають, що Святий Дух походить «і від Сина», і чистилище признають, і мають у пошануванні Петрове старійшинство, і найвищого єпископа, до того ж вірують, що душі святих бачать Боже обличчя й інші тим подібні подання визнають, від чого ви безсоромно супроти їхньої власної науки відкидаєтеся. А коли б супроти того хотів би сперечатися і щось супротивно видати б захотів, стережись, аби тебе їхніми свідченнями по горло не начинив і явно тебе ними доконав. Але коли розумієш прабатьків, тобто предків його милості, правду мовиш. Але коли б також сказав: яку віру прийняв, таку й утримав, бо і вони були схизматиками, не я їх у тому звинувачую, але власні писання святих отців.
А на ті слова, що його княжа милість до Рима ані сам їхати, ані туди слати не хоче — не дивуюся тому! Є стара латинська приповідка: «Не всім дано доступитись Коринту». Іван [сказав]: «До мене прибути не зможе ніхто, як не буде йому від Отця дане те» 15. Але ми, котрі добре відаємо дорогу і коли буде в тому потреба, знову туди, дасть Бог, поїдемо і не посоромимося просити благословення отцівського й апостольського, як намісника Христового. Христос мовить: «Хто слухає вас, мене слухає, хто ж погорджує вами, погорджує мною» 16, і ноги його пречесні цілувати не бридимося, оскільки багатьох товаришів тієї покори, знатніших над себе, маємо, а саме: цесарів, королів, монархів великих християнських, аби Ісаїне пророцтво, мовлене про Христа, в його наміснику сповнилося: «І будуть царі за твоїх вихователів, а їхні цариці — за няньок твоїх. Лицем до землі вони будуть вклонятись тобі та лизатимуть пил твоїх ніг» 17. Покажи ж мені, де те пророцтво в царях цьогосвітніх за Христових часів сповнилося після вознесіння Христового? І те чинять не з огляду на тлінну людину, якою є й папа, але з огляду на достойність уряду його, що його має в Божій церкві, бо є намісником Христовим. І ми вдячно те ярмо на себе приймаємо і визнаємо його за легке, бо не хочемо бути людьми «твердої криці та необрізаного серця», волимо Христове ярмо над собою мати, а не турчина проклятого й сморідливого, котрий своїм ярмом душить ваших бідних патріархів, котрі папу, тобто старшого єпископа й пастиря Христового та й усієї церкви католицької, як брата й отця свого, слухати не захотіли, отож дістались тому розпутному тиранові в опанування, і його слухати мусять, і від нього своє достоїнство беруть.
А що мовиш: його княжа милість, пан твій, не є Павлом, ані папа Петром, правду мовиш, що пан твій не є Павлом, ані його намісником. Але папа, хоча б мовте, що хочете, хоч би надсілися, волаючи і не признаючи його тим, є правдивий наслідник і намісник. І Павло-апостол не задля Єрусалима до Петра приходив, як ти перевертаєш, а прийшов до Єрусалима задля Петра, аби міг його побачити 18.
А коли йдеться про ті святі місця, що їх величаєте, певне, і ми їх шануємо, як такі, на яких Христос Бог наш «справив нам спасіння наше», як мовить Письмо, «посеред землі» 19, але не для теперішньої віри, бо там її тепер на тих місцях ані знати через малу кількість християн, оскільки всі ті святі місця повні магометан. Але коли те місце так виносиш тепер, то чому тамтешнього єрусалимського патріарха не пошановуєш перед константинопольським? Та коли б і хотіли того, не допустять вам інші патріархи, як константинопольський, александрійський та антиохійський! Певне б на вас каркали б! Але що кажу — ті три! І четвертий, новітній, котрий є на Москві, коли б те почув, певне, вам би того не стерпів. Може, скажеш, що не є старшим, таж-бо його Єремія 20 там поставив. Але чи мав ту владу, кожен те побачити може. Як же, і Москва тим тепер хвалиться, ніби в них властивий патріарх константинопольський мав бути!
Але повертаюся до мови: і за часів святого Єронима, коли ще була церковна єдність і нікейські правила трималися ціло утримані, той ваш такий великий і славний єрусалимський патріарх чи не був під владою архієпископа неокесарійського? Чому ж відтак, так багато доказів із Письма приводячи, опираєтеся і говорите, що церква правдива є на Сіоні? Чи не тому, що «закон вийшов від Сіону, а слово Господнє від Єрусалима», і Христос, Спас наш, там фундамента заклав? Чи ж ми того не відаємо? Таж добре розуміємо, що спасіння наше із Сіону вийшло, оскільки там передусім закладена церква і Христос, Бог наш, з народу єврейського вийшов за плоттю, і апостоли його були жидове, але по всьому світу розбіглися проповідувати віру Христову. Отож, де спершу не було правдивої віри, там її щепили, а де спершу була віра, особливо в Іудеї, на багатьох місцях тепер зникла. Що й Христос, Спас наш, сам проповідував такими словами: «Тому кажу вам, що від вас царство Боже відійметься і дасться народові, що плоди його буде приносити» 21. А що Христос Господь слушно мав покинути жидівство, бо його вбили, тож благодать його Божа мала перенестися до поган, а поганами на той час мало не всіма володіли римляни, тому й Петро святий, верховний апостол Христовий, після багатьох мандрівок своїх і після утвердження церкви на багатьох місцях, наостанок прийшов до Рима і там катедру свою поставив і мучеництво прийняв, аби, як мовить святий Леонтій, папа римський 22, і Максим святий, єпископ: «Де спершу була голова всієї держави ідолопоклонства та всіляких блудів, щоб там була голова всілякої святобливості та правдивої віри». Також і сьомий собор те посвідчує, похваляючи листа папи Андріяна до Тарасія, архієпископа константинопольського 23, в якому так пише: «Та столиця, тримаючи начало по всьому світі, світиться і всіх церков є головою» 24. Що ж на те скажеш, пане клирику? Чи ж це мої вигадки? Певне, не мої, але слова отого великого папи Леонтія, святого, правдивого намісника Петрового, котрого не тільки вихваляв Четвертий вселенський Халкидонський собор 25, але й ви самі визнаєте його за світлого і в святцях своїх пошановуєте. Ото чуєш, що мовить: «Де спершу була голова всієї держави поганської, там тепер є голова всілякої святобливості та правдивої віри».
Ще кажеш, що Христос, пан наш, прийняв муку в Єрусалимі. А хто з нас сперечається щодо того? Усвідомлюємо й те. Але також і те добре відаємо, що залишив святого Петра намісником не тільки єрусалимським, але й усього світу, оскільки сказав йому: «Паси ягнята мої» 26. Вівці тут значать усіх вірних, бо й ті слова: «Паси, паси, паси», — не до всіх мовив, тільки до Симона, сина Йониного, тобто до Петра, котрий тричі від нього відрікався і також тричі був питаний щодо любові, і наставив його найвищим пастирем. Відтак вільно було Петрові намісника собі з тією ж повною владою, де бажав, хоч у Єрусалимі, хоч у Александрії, хоч в Антіохії, залишити. Але що ніде-інде, але в Римі залишив, причину цього, як вище чув, святий Леонтій, папа, визначив.
А що доводиш із Кипріяна та святого Єронима, що й інші апостоли були рівної честі й достойності, то я ще й те придам до того, що також постановляли пастирів по церквах, як і Павло вчинив у Криті і в Атенах і деінде; також святий Іван в Ефесі й у всій Азії й апостол Андрій у Візантії.
Але то є наш найбільший доказ, на якого ви слушної відмови, хоч би трісли, ніколи не зможете вчинити. І коли мені щось іще на те захочеш відказувати, дивись, аби й того не замовчав, як учинив у інших багатьох речах, а на що була найпильніша потреба відмовляння, того таки не вчинив.
Слухай же.
Знаємо, що всі апостоли були рівночесні й собі рівні, а особливо що стосується влади фундування церков, постановлення пастирів, проповідання Євангелії і становлення правдивого Письма, не інакше, як були всі неначе царями, рівною владою укороновані, як Давид, цар та пророк, мовить: «їх по цілій землі ти поставиш володарями» 27. Бо на той час сама причина виказувала, що спершу була потреба уфундувати по цілому світу церкву, отож у тому й була потреба, аби кожен із них мав невимірну владу, але не був начальний один над іншим, як і Павло-апостол, посудина вибрана Божа, мовить: «Налягають на мене денні повинності й журба про всі церкви» 28. Ці слова й інші апостоли могли виборно про себе сказати. Адже жоден із них, хоча й ставили пастирів та єпископів, такої повної та загальної влади не могли залишити по собі ті інші, як Петро міг залишити, оскільки те належало до урядування всією церквою. Отож інших апостолів влада була дочасна, але Петрова — уставна, а то і є власне старійшинство Петрове. І хоча інші апостоли були рівні в усьому Петрові, але в тому не були рівні, бо влада їхня з ними заразом припинялася, але Петрова влада тривала завжди в його намісниках, хоча підчас і негідних, і не зникне ніколи, аж до кінця світу цього. І до того це є знак і доказ найостанніший, що не маємо тепер дванадцяти першопрестольників, або патріархів, як було апостолів Христових, а з Павлом тринадцятеро їх. Бо коли б могли по собі іншим таку повну й досконалу владу залишити, то, певне б, залишили, але коли не залишили, значить, того не могли вчинити. А тому те сам Петро вчинив, бо й патріархів самих ніхто інший не постановив, тільки Петро.
А що пригадуєш Якова, Господнього брата, ніби мав од Христа самого бути постановленим єпископом у Єрусалимі, значить, не читав ти історії церковної, ані світлих отців. Слухай же, що мовить Золотоустий в останній гомилії «На святого Івана» на ті слова «Ти іди по мені»: «Коли б мене хто спитав, як Яків прийняв єрусалимського престола, відповів би, що його Петро, всього світу вчитель, поставив». Прочитайте ще Климентія, книги 6-ої «Іпотипосеон» та Євсенія, книги 2-ї главу першу, і там побачиш, що не Христос, але Петро, Іван із іншим Яковом поставили його. А що тут трьох пригадує, котрі Якова поставили, то це про освячення маєш розуміти, як і в Правилах докладається, що одного єпископа троє єпископів має ставити. А патріархами александрійським та антіохійським Марка-євангеліста та Евводія сам Петро поставив. А щоб хтось не розумів, що одну повну владу, котру сам Петро мав, залишив в Антіохії, де була його перша столиця, то славетного учня свого Марка постановив в Александрії, де сам не сидів. І через це з давніх часів усі визнавали александрійського патріарха за старшого після папи римського, як це видно з Нікейського собору. Таж-бо константинопольського патріарха не швидко по тому було постановлено, частково з папського дозволу, частково це папи терпіли скромно задля загального християнського добра, щоб потім схизми не було. Але нічого те не допомогло, бо за пихою і за прагненням слави Фотія, патріарха царгородського 29, та інших прецінь виросла проклята схизма.
Цього всього ви не відаєте, тож, власне, в нічній зваді то сюди, то туди товчетеся й блудите і замість неприятелів самих себе б’єте й забиваєте. Бо главу церкви то в Сіоні, то в Константинополі, то в Антіохії, то невідь-де покладаєте. Але правдивіше може мовитися: є ви безголові, бо вважаєте церкву по всьому світу розсіяну — і правду кажете. А скажіте нам: ті овечки і ягнята, тобто дітей та батьків їхніх, кому Христос доручив пасти? Відповідайте мені ліпше, бо мовите супроти ясної Євангелії: нікому! Або також: усім! Щоб усі були головами і всі членами. А не буде, власне, по-єретичному: голови видимої не мають, отож усі рядити в Божій церкві хочуть і заживають таких же доказів, як і ви.
А то ж чи не сміху варте: намислюєте якогось змія багатоголового і нам його приписуєте?! А того не бачите, що самі себе зброєю своєю побиваєте, подаючи пастирів найвищими пастирями і рівними папі, так як апостолів інших Петрові? І як же не соромитеся того казати, чого й святі отці ваші грецькі не казали? Бо ж слухай, що мовить про Петра один, Григорій Богослов: «Бачиш, — повідає, — що і між учнями Христовими, які всі були високі та обрання гідні, той каменем є названий і основу звірену своїй вірі має, а інші своє упослідження скромним серцем зносять».
Але коли годиться так аргументувати, як ви аргументуєте, мовлячи: що не потрібно видимої голови церкві, бо Христос сам є головою церкви своєї, тоді й те можете сказати: «Оскільки Христос є єпископом нашим, не треба єпископів; до того, є паном і царем неба й землі, то й царів на цьому світі не треба, аби також і те земне царство не було чудом із двома головами». Дивіться, до якого блазенства такі ваші аргументи приводять! Але кажете: «Царство земне й видиме потребує царя видимого». Правда! Те ж ми й про церкву ту видиму, котра є тут, на землі, розуміємо, що потребує видимого голови. Або мовите радше, як деякі безумники ваші, нові теологи, а старі лялькарі, не посоромились і в друці видати, аби їхнє блазенство всім було явне, твердячи таке, що Христос є видимою головою в своїй церкві. Коли йдеться про ту небесну тріумфуючу церкву, де видимим тілом сидить справоруч Бога Отця, як кажете, — вірю, але коли маєте на увазі земну церкву та ще й воюючу, — неправду кажете. Бо її очі тілесні не бачать, але душевні тільки вірою утверджуються. Та й не дивно! Яке ім’я, така й філософія! Куколь 30 став другим Стефаном, час би його камінням побити, бо «бачив небеса відчинені і Господа Ісуса, який стоїть справоруч Бога», отож уже не потребують видимого пастиря й голови в Божій церкві, яка є на землі видима.
О незмірне глупство ваше! Що побачити не можете, то вже за неподібну річ розумієте! Чи ж то не тільки подібна, але й належна й вельми потрібна річ є мати голову видимій церкві або видимого старшого? Як і в царстві якомусь великому й широкому бува є король, буває й намісник його, так далеко більше в Божій церкві і в такому широкому царстві є того пильна потреба, аби не для чого іншого, тільки для того, аби над іншою братією своєю, старшими церковними, з яких загалом звикли єресі поставати, був головою, на якого б усі озиратися мали!
Не є то відтак чудо, коли говоримо, щоб бути двом головам. Але яким? Слухайте вухами: невидима й видима! Бо велика є різниця між принципалом вічним і між намісником дочасним: Христос, як принципал, не тільки є головою над тією видимою церквою на землі, але й над небесною і над минулими, теперішніми й тими, що будуть, а старший церковний — над тією церквою тільки видимою, яка на землі є. Бо видимій церкві треба також пастиря і видимого старшого. Христос — вічна й неодмінна голова, а старший на землі — тільки до часу і до смерті своєї, або поки уряд його триває. Христос у церкві своїй є пан і дідич, а старший у церкві, не своїй, а Христовій, є як слуга й дочасний намісник. Христос у церкві своїй може ставити право, яке хоче, і сакрамента може відмінити, і без сакраментів давати ласку й вічне спасіння, а старший усього того не може учинити, бо не своє, але пана свого, від якого є, право виконує. Христос не має нащадка в своєму уряді, бо сам є вічною головою, Богом і царем своєї церкви, а старші наслідників мають, один за одним у намісництво Христове входять. Христос невидимо навчає і Духом Святим невидимо церквою своєю керує, а старший видимо і до вуха на послух навчає і порядок стереже. Отож не є собі супротивні ті дві голови, але голова видима полягає на невидимій голові. Це є отож кривда Христові, коли його намісник називається головою церкви його. Бо і сам Христос, будучи світлом для світу, називає апостолів своїх «світлом для світу» 31. Сам бувши основою або фундаментом церкви 32, апостолів називає через святого Павла «основою». Сам бувши пастирем та єпископом душ наших та інших, Духа Святого тими ж титулами називає; сам будучи Богом, і людей богами називає, але в інший спосіб та розуміння. Чи ще того мало маєш?! Отож дивуються тому непомалу, що в Божій церкві, на цьому світі видимій, не хочете мати голови або видимого старшого, і то через те, аби й церква не була дивоглядна на подобу змія, котрого собі знамислюєте в багатьох головах.
Ще скажете: «А чого бракує східній церкві?» Я відтак мовлю: «Усього найпотрібнішого». Бо де є вчителі та казнодії, котрі б народ научали на добрі діла та звичаї, котрі годували б хлібом духовним голодних? Де науки? Де «уста священикові», які «знання стережуть та закона шукають із уст його» 33, аби слушно могли бути названі ангелами Господа-вседержителя, котрі б оповідали волю Божу? Чи ж не тямите, що грецькі єпископи та пресвитери сюди приїжджають учити попів та єпископів ваших? Дізналися того не раз і тепер дізнаєте. Але не хочу довгими переліками бавитися. Коротко мовлячи: як багато доброго їм не дістає, а лихого в них з лишком. У першому листі своєму визначив те, що подібно тобі з пам’яті вийшло — прочитай його знову, ачей дочитаєшся!
До того ж смієш їх ще вимовляти з Божої кари, яку слушно на собі несуть через прокляту схизму й будуть у ній, поки не покаються. А мовиш: «Кого Бог милує, того карає». Але коротко спитаю тебе: «Чи то є Божа милість, коли турчин забирає їхніх дітей найвиборніших і, відвернувши їх від батьківської віри та набоженства, до своєї поганської та брехливої секти навертає, а потім ними супроти християн воює, бо то є найпотужніша оборона та сила турецького війська із тих, котрих звуть яничарами?» Що на те, добрий муже, відкажеш? Чи ще милістю Божою таку кару смітимеш називати? Чи то такий є знак Божої правдивої церкви? Чи радше слушніше те можна назвати суворим гнівом Божим? Бо маємо значні приклади отієї першої церкви, котра триста літ терпіла утиск та гоніння від тиранів, і не порівняти до теперішніх греків; тоді незліченні тисячі світлих мужів квітнули, відтак церква Божа на той час найбільше через переслідування ширилася, а що найдивніше — мученики над мучителями самими звитяжство й тріумф брали, і нарешті, а це найбільше — з поган ставали незліченні полки християн, а не з християн — погани, як тепер у Греції. Бо у такий спосіб і тими доказами, які витягаєте, і злодії, котрих вішають, можуть те й собі, й своєму каранню легко привласнити, що їх карають та вішають тому, що їх Бог любить. Цього й самі не дозволите.
Ще мовиш: «Чи ж у церкві грецькій немає святих сакраментів?» Знаю, що є, але й жиди мають Святе Письмо, але їм воно не допомагає, а таки осуджує їх і топить. Бо й найкоштовніші ліки одному хворому дають здоров’я, а іншому, котрий ті коштовні ліки неналежно прийняв, смерть приносять. Повідай мені: чи ж то не велика завада й перепона для одержання душевного здоров’я — схизма або відірвання котрогось члена від тіла? Бо й ліки менше діють, де сама натура ніякої природної сили не має, отож і мертвих жодні ліки вздоровити не можуть, бо в такому тілі немає жодної сили. Так, власне, й вони, оскільки сили духовної не мають, відлучившись від Христового духовного тіла, — нічого їм не допомагають сакраменти, і не тільки схизматикам, але й, особливо тепер, єретикам. Бо що перед Флорентійським собором, котрого раді-нераді вселенським звати мусите, було схизмою в тих, котрі блудили, те саме потім стало єрессю в тих, котрі не вірять, згідно постанов та канонів того собору.
А що мені також подав причину дещо написати про Флорентійського собора, про якого згадку вчинив у своєму писанні і послав мені історію того собору, що, від тебе вдячно прийнявши, дякую тобі не через ту змисленну баламутню, переписа котрої маю в себе, а через схильність твою до мене, тож-бо на той ваш «Собор» у короткому часі особливий відпис матимете, де показано буде його відверту баламутню.
Ми іншого Флорентійського собору не знаємо, тільки той, котрий був відправлений більше аніж сто і шістдесят літ тому, котрого признає і земля Влоська, Французька, Іспанська, Німецька та Польська. Але коли не досить тобі того, то додам: і Грецька, аби лиш ми могли безпечно мовити Мойсеєві слова: «Хай судять самі вороги» 34. А той ваш намислений і нечуваний собор 35, котрий ніякого свідоцтва, ані доказу по собі не має, але є щира брехня, котрої і сам Марко Ефеський не смів би писати або вигадувати такі небилиці, тож і не писав. Й було немало наочних свідків, котрі були на тому соборі, і таку баламутню описати не занехаяли б, і не бачили б нас за таких безумників, котрі про те не відали. Адже й те за правду може бути, що жоден історик про такі страшливі та злі справи і згадки якоїсь не подав? Адже й самі влохи, всі деймени а папські та блуди, й лихі справи деяких не боялися описувати.
а Деймени — богоблуддя.
Але нехай влохи щось замовчали до волі своїх пап, то чи французи, чи німці, чи греки, чи єретики, явні противенці папські, котрі раді б щось на папу такого із пекла видерти [замовчали б]? Таж будь-хто із згаданих міг те написати й до відомості людської подати? Покажи мені хоча б одного такого, котрий хоч би слівце яке про те написав і такі баламутні посвідчив би! Хіба собі знову б якогось Філалета змислили, але ми також подамо не одного Еленхопсевда а, котрі йому викажуть і з’являть його Філопсевдом б.
а Еленхопсевд — псевдогрек.
б Псевдолюб. В цьому місці маємо гру слів.
А що скажеш про Флорентійського собора, котрий у часи Григорія Тринадцятого, папи, був по-грецькому видрукуваний, чи ж те тобі не допоможе? Таж і Платонові, й Арістотелеві твори, і мало не всіх старих філософів, котрі більше, аніж перед тисячею літ писання свої видали, в наші тепер віки є видрукувані. Блазнем-бо кожен такий мав би бути, коли б з того, що недавно видрукувано, про річ добре відому мав сумніватися! І Біблія ваша Острозька недавно із друку вийшла 36, чи ж тому їй не маємо вірити? Відтак до виказу правди того, а не іншого собору повно є книг старих, писаних по грецьких островах, на багатьох місцях і в славних бібліотеках, як у Ватиканській і у Сфортіянській у Римі, є у друку й латиною, а перед папою Григорієм Тринадцятим видрукувано в Кольні мало не за п’ятдесят років. До того й сама мова й фраза, якої тепер жоден із латинників не зміг би витворити, в грецькому примірнику правду висвідчують.
Надто виявляється, що греки не легко латинникам дозволили, але достатньо і сильно змагалися з ними, аж нарешті доказами святих отців грецьких самі греки, поміж себе змагаючись, від латинників достатньо були подолані 37. І те також не меншим знаком правди виявляється, що греки все на той час, що бажали, від папи одержали, тобто: аби по-давньому сповідання віри в церквах своїх мали, не придаючи тієї частки: «І від Сина», а відтак того, що самі добре розуміли, навчали інших, що тепер і нам так само дозволено від папи і так кажемо. До того ж і те, що стосується подружніх розлучень і про вибрання свого патріарха після Йосифової смерті, про що їм папа нагадував, і як не хотіли аж у Константинополі обирати, і міцно щодо того постали і саму ту упірність їхню, котра була в тому соборі, не замовчано, а правда висвітлюється.
Нарешті привілей Владислава, короля польського та угорського, виданий за півстораста літ, також Олександра 38 — більше за дев’яносто, на вольності церквам та духовенству руському в тутешніх державах, надані на прохання самих же руських владик, посвідчують того нашого Флорентійського собора, як владного і правдивого. Бо коли б так було, як ви зі своїм собором оповідаєте, то як би сміли такі великі та християнські господарі неправду за правду і таке беззаконня, як ви повідаєте, що там діялося, похваляти і людям інакше подавати 39?
Адже там, як кажете, не таємно діялося, а ви, котрі правдивого собору передусім не читали, смієте тепер таких багатьох святих і побожних отців оклеплювати й ганити, а зі своїм вигаданим і ніде не чуваним собором виїжджати на плац. Про те не згадуватиму, бо є великим знаком неправди хоч би те, що ім’я описувача є порожнє 40, а самі докази, котрі спершу тут покладено, є аріянські, це ними аріяни звикли штурмувати на божество Сина Божого, а від вас те саме приводиться щодо походження Святого Духа, ніби від Сина не мав походити (а те, що Письмо мовить: «Дух Господа Бога на мені, бо Господь помазав мене благовістити сумирним» 41) і інші [таке говорять] цим подібні, котрі кажуть не про божество, а про людськість Христа. Про такі слова грекам на той час ані снилося. Бо не були такими грубими простаками, щоб такими доказами підпирати свої речі, бо з того тільки б сміху з себе самих начинили іншим. Отож ясно те виказується, що хто того вашого собора намислив, мусив бути єретиком. Не згадую слів інших, котрі так до речі кладуться, але й на них усіх знайдеш слушного відписа в правдивому латинському та грецькому [описі] собору.
І те також яка правда, що оповідають байки про родиського опата 42, який з двома тисячами війська потаємно в’їхав уночі до Флоренції? Очевидно, гадаєте, що Флоренція є вашим Острогом, щоб так для всіх відчинена стояла? Або й те, що ніхто не чув, як потаємно в’їхав, то, може, всі упилися, як у нас звикли, і спали? До папи прийшов, фукав і примусив папу, аж той мусів одмінити свою постанову і всіх інших, а затим назавтра тиранства, мордування, ув’язнення діялися над греками, щоб підписалися, самого цесаря підкуплено, патріарха задавлено! І хто ж буде такий шалений, щоб таким вашим байкам міг повірити? Знати, той, хто незмисленно ту байку склав, ніколи папа жодного опата (а по-нашому, архімандрита) не бачив! Належало б, щоб і про поважність папську, і про таких багатьох славних кардиналів, і про інших християнських володарів та князів, котрі були на тому соборі, поштивіше та скромніше писав! А коли те твердиш, покажи мені правдивих істориків, котрі б про те писали! Та подібно їх і зі свічкою не знайдеш. А ми супротивне покажемо, що то є правдивий собор, котрого ми знаємо. Бо й історик Плятина, описуючи життя папи Євгенія Четвертого, та Геннадій Школярей і Григорій Протосингел, ваші власні патріархи, і книги, названі «Греко-Турція», в яких є згадка про Флорентійського собора, нічого не кажуть про такі ґвалти та мордування.
Також інші історики, котрі справи й дії того віку описували, нічого такого не згадують. До того додам ще Віссаріона, митрополита нікейського, «Орацію», що зветься «Догматика», і книжечки, що писав до Олексія Ласкара, філантропа, знатного чоловіка 43.
А те, що такого великого і значного митрополита 44 у себе легковажите, не противимося вашому упорові, бо сліпому важко судити, що чорне, а що біле. Досить із нас того, що мало не весь світ та й самі греки, котрі є ученіші, того такого славного мужа й вельми вченого та гідного мають у поштивості. Але хто до них придивиться, добре побачить, що є учені, і вельми мудрі, і статечні, в яких повно науки й доказів святих отців, ясних, поважних, досвідчених і вельми прикрашених оздобною мовою, знайдеться, яких, читаючи, кожний бачний чоловік може вельми втішитися й утвердитися ними. Але кажеш, що за те кардинальство дістав, що від своїх греків відступив? А що маєш сказати про Геннадія та Григорія Протосингела, котрі були обрані патріархами від ваших-таки греків? Може, й тими гордите й відкидаєте їх? І навіть самих святих отців грецьких, коли їх вам покажемо, що писали проти вас і ваших речень, то й ними подібно погордите й відкинете їх; адже вас привело до такого безумства не що інше, а тільки упір та заздрість, яку маєте до латинників.
Про собора минулого Берестейського нічого не кажу, оскільки й ти відсилаєш мене до Філалетових книжок, названих «Апокрисис». І я тебе відсилаю до відпису одного побожного мужа Філотія і до книжок, названих «Антиризис» 45, котрі писав супроти вашого Філалета, показуючи, що він є Філапсевдом, а не Філалетом, а то вже й так багато часу збавив над неправдою, котра всьому світу явна. Але не дивно єретику (бо такий він є!), котрого добре знаємо 46; більше дивуємося вашому благочестю, що ви покинули Бога ізраїльського, а втекли до Вельзевула акаронського, ніби поміж вас не було учених та побожних пресвитерів, правдивих християн, котрі милують святу східну церкву (котрої і ми не є неприятелями, видить Бог!), а те, що ви за себе допустили відповідати значному єретикові, котрого хоч би як ви не таїли, не утаїться шило в мішку, але швидко наскочить із ковшем на брагу!
Що ж стосується місця в раді, що нас одурили, в тому з нас насміхаєшся, і під покривкою собачі титули приписуєш, і з хлопцями за піччю місце вказуєш, а ще гірше на потім пророкуєш — не противлюся твоїй молодості, бо школяр, то по-школярському й пишеш! А коли того навчився примовляти поштивим людям в Острозькій школі, не вельми навчання і гідність тієї школи виказується! Але подібно швидше десь у корчмі за горілкою навчився тієї діалектики! Умів би і я тобі відказати, але, пам’ятаючи слова: «Не відповідай безумному за безумством його, щоб не був йому подібний», не віддаю тобі зла за зло. Боже, відпусти того гріха! Бо не відаєш, що мовиш, бо не тільки проти нас, але й проти князя, його милості, пана свого, котрого власною рукою від п’яти років того постулата межи іншими постулатами, для тієї єдності потрібними, написав. Запитайся пана Василя Суразького, котрий із тим до мене приїжджав скоро по вступі моїм на єпископство. Признає те й сам його княжа милість, як і те, що був узяв із його милістю князем, біскупом луцьким, місце та вотум для владики луцького на соймику.
Мені самому, брате милий, можеш тим не докоряти, бо сидів немалий час у панській раді і не на останньому місці 47, але мало не посеред усієї сенаторської лавиці, з якої мене ніхто інший, але твій пан, зрушив і своїм посильним старанням (Бог свідок!) і над волю мою на цій єпископській столиці посадив, на якій тепер частіше проплакую, дивлячись на теперішні часи і на злість та упір людський. Отож і тепер Бог (сам серцевидець) є свідком мого сумління, що того як не прагну, так і щодо того нікому докучати не буду, хоча маємо господарську та й інших численних католицьких сенаторів обітницю.
З тилу також через людей, як інші, заглядати до кухні на люди — не моя річ, бо так добре народився, в такому знатному та сторожитному шляхетському домі, хоча й небагатім, що кожному панові й найбільшому сенаторові рівний.
Нічим мені також, з Божої ласки, ніхто ока запорошити не може у моїм цнотливім життю, хіба б схотів виїхати на плац із тією унією. Та досить і про те вказалось у цих книжках, котрим титул «Оборона собору Берестейського» 48. Бо коли маєте якусь причину на нас нарікати щодо того, нарікайте і на тих, котрі нас до того привели. А коли розумієте з тамтого боку, що те чинили через ревність до Божої хвали, і про нас те ж розуміти можете. Бо віра є дар Божий. А потім сам Бог викаже, як про те і в передмові своїй поклав, коли хто з волею його чинить. Я ж нікого не обмовляю, себе тільки самого доглядаю.
Наостанку чванитесь, що єдності та згоди християнської не уникаєте, і викладаєш, яка б мала бути. Але подібно такої на цьому світі не дочекаєшся, коли так про неї, як тепер, дбати будете. Заради Бога, не величайтеся надто! Ясно бачимо, як її прагнете, що гірше на своїх власних [братів], як на єретиків штурмуєте, бо нас ані до справи, ані до розмови з собою припускати не хочете! Ліпші у вас торунські єретицькі собори, ліпші аріяни любельські, котрих до себе на собора закликаєте, ліпші секти інші, з якими набоженства заживаєте, їхніх дітей до хрещення приносите, з єретиками спілкуєтеся, їхні справи та набоженства поважаєте, бороните, за них більше, аніж за своїх, застановляєтеся, супроти католиків із ними списуєтеся — коротко мовлячи, самі що тільки чините, все супроти ясних канонів та уставів святих богоносних отців броїте, на нас вказуєте і всю вину складаєте, і правила супроти нас розтягаєте, а себе самих та вчинків ваших не бачите, «комара цідите, а верблюда ковтаєте».
Боже Вседержителю! Творче неба та землі! Відпусти ж вам і дай вам опам’ятатися, аби хоча половину тієї любові до католиків, яку до єретиків маєте, обернули, бо були б ліпше всієї правди довідалися. Але коли нас до себе для розмови припустити не хочете, ми також до вас, бачачи вашу ворожнечу, не можемо [піти] — подібно тому кінця не буде. А затим сам Бог покаже, хто яким умислом про хвалу його Божу застановляється, тож йому нехай буде честь, і хвала, і поклоніння на віки вічні. Амінь.
ПРИМІТКИ
Перекладено з книжної української мови за виданням: Українські гуманісти епохи Відродження. — Ч. II. — К., 1995. — С. 147 — 171.
1 Примітка автора: Лука, XVI — [25].
2 Примітка автора: Іван, VII — [24].
3 Матвій, V-3.
4 Примітка автора: Сирах, XXV.
5 Примітка автора: І До коринтян, IV — [5].
6 Примітка автора: Приповісті, IX — [8].
7 Примітка автора: Матвій, V — [39 — 40].
8 Примітка автора: Псалтир, CXIX — [6]. Тут надто вільний переказ біблійного тексту.
9 Йдеться про тих православних владик, які спершу підписали унію, а тоді відкинулися від неї: Г. Балабана та М. Копистенського.
10 Йдеться про напади С. Наливайка на маєтності митрополита.
11 Тут переказ слів: Іван, V — 19-20: «Бо що робить він, те так само й Син робить. Отець любить Сина і показує все, що сам робить», — полеміст же змінює значення вислову на собі догідний.
12 Тобто звичаїв на грецькому острові Корцирі.
13 Крит в 1204 р. під іменем Кандії дістався від Візантії маркграфу Бонифацію Монфератському, який відступив його венеціанам, останні й утримували острів до середини XVII ст.
14 Примітка автора: Матвій, X — [32].
15 Примітка автора: Іван, VI — [65].
16 Примітка автора: Лука, X — [16].
17 Примітка автора: Ісайя, XLIX — [23].
18 Примітка автора: До галатів, І — [8].
19 Примітка автора: Псалтир, LXXIV — [12].
20 Єремія — константинопольський патріарх. І. Потій підкреслює незаконність постання Московського патріархату.
21 Примітка автора: Матвій, XXI — [43].
22 Папи Леонтія не було, був Лев і не один.
23 Андріян 1 був папою в 772 — 795 р., Тарасій був патріархом у 784 — 806 рр.
24 Примітка автора: Діяння собору, 2.
25 Собор у Халкидоні відбувся в 451 р.
26 Іван, XXI — 15-16.
27 Примітка автора: Псалтир, XLIV — [17].
28 Примітка автора: II До коринтян, XI — [28].
29 Фотій був патріархом у 857 — 867 рр.
30 Йдеться про Стефана Зизанія, українського полеміста, борця за східну конфесію, справжнє прізвище якого — Куколь, у перекладі грецькою — Зизаній (7 — 1621).
31 Примітка автора: Матвій, V — [14].
32 Примітка автора: До ефесян, II — 20: «Наріжним каменем є сам Ісус Христос»; До ефесян, — III — [15]: «Що від нього має ймення кожен рід на небі й на землі»; Дії, XX — [32]: «Який має силу будувати»; Псалтир, LXXXI — [8]: «Бо у владі твоїй всі народи».
33 Примітка автора: Малахія, II — [7].
34 Примітка автора: V Мойсея, XXXII; Пісня Мойсейова — [31].
35 Тобто опис Флорентійського собору.
36 Острозька Біблія вийшла в 1581 році.
37 Унія постановлена не тому, що були подолані в диспутах, а через потребу у військовій допомозі від турків.
38 Олександр Ягеллончик (1461 — 1506) — великий князь литовський, від 1501 р. польський король.
39 Флорентійська унія й справді багатьма не визнавалася, зокрема й поляками, які були прихильниками Базельського собору, що скинув папу Євгенія.
40 Тобто твір анонімний.
41 Примітка автора: Ісайя, LXI — [1].
42 Це й справді байка. Тут і далі докази І. Потія правдиві.
43 Ласкер Олексій — грецький імператор у Нікеї.
44 Тобто Ісидора, митрополита київського.
45 «Антиризис» Філотія — твір самого І. Потія, виданий під таким псевдонімом у Вільні в 1599 році.
46 Вважалося, що під псевдонімом Христофор Філалет ховався Мартин Броневський, протестант, королівський секретар, людина наближена до князя К. Острозького.
47 І. Потій перед єпископством був брестським каштеляном та сенатором, походив із шляхетської родини.
48 Книга П. Скарги вийшла в перекладі І. Потія у Вільно в 1697 році.
