Попередня       Головна       Наступна





ЛАВРЕНТІЙ ДЕРЕВИНСЬКИЙ

СУПЛІКАЦІЯ 1623 РОКУ



СУПЛІКАЦІЯ до преосвященного і ясновельможного презнатної Корони Польської та Великого князівства Литовського обох станів духовного та світського Сенату, який в році теперішнім 1623-м прибув до Варшави на вальний сейм, од обивателів коронних та Великого князівства Литовського всіх загалом і кожного зосібна людей зголошення шляхетських релігії старожитньої грецької, послушенства східного.


Не є таємницею вельможності вашій преосвященній, ясновельможний Сенате, те нещасне від двадцяти восьми років для релігії в народі нашому руському повстале розрізнення. Вельможності вашій, яким немає нічого невідомого щодо справ у Вітчизні нашій щодо віри, яка на права, свободи та вольності опирається, які по всьому презнатному королівстві безправ’я та опресії шляхти та міщан, духовних та світських, через позви та мандати злонамислювалися та коїлися в опонуванні і в баниціях а станів руського народу старожитньої грецької релігії за постанням у тому розрізненому народі відпалих від своєї східної церкви з послушенства духовних начальних. Які відтак від нас, народу руського, були плачливі прохання, які плачі, які моління до короля, його милості, пана нашого милостивого, до вашої вельможності преосвіщенного королівської милості Сенату і до всієї Річі Посполитої по всіх згаданих літах, коли скликалися сейми! [...]

Терпимо великі преюдикції, терпимо жорстокі опресії, а хто б нас у нашій Вітчизні рятував — ніхто не бажає віднайтися. Видерто нам права, видерто свободи та вольності; кажуть нам собі служити й тілом і душею ті, котрі до нас жодного права, жодної влади, жодного приступу не мають. Кажуть нам віддавати собі те, що ми тільки самому Господу Богу віддавати повинні, чого й найжорстокіший поганин теперішніх віків не звик чинити. Через це відтак з нашим проханням і на цьому теперішньому сеймі ставимося вельможності вашій, нашим милостивим панам, і покірно та принижено просимо communi lequm sorti б звольте учинити: над право прийміть ламання наших свобод та вольностей і дайте руку допомоги поневоленим.



 а Баниція — вигнання з краю.

 б Загальний закон жеребкуванням (латин.).



Вольності тих свобод та прав народ наш руський, кров’ю своєю здобувши, грудьми їх своїми від кожного ворога чужоземного захищає, крові своєї не щадить, головою своєю кладе. А внутрішній домовий ворог з рук наших ґвалтом їх у нас видира [...]

Звольте отож заглянути, вельможності ваші, у права наші і в привілеї королів, їхніх милостей, польських, а особливо в привілей інкорпорації народів руських до Корони. Знайдуть там вельможності ваші, що народ наш руський до польського народу прилучився як рівний до рівного, як вільний до вільного. А в чому ж вільний, коли у вірі мав бути зневолений? Та вольність його була завжди і є йому найперша; непорушність святої віри його старожитньої грецької релігії, яка прийшла з догляду Божого до нас, народу руського, зі Сходу.

Ту вольність наші відступники від віри через ґвалт нам відбирають, а презентація духовних начальних релігії нашої грецької, згідно прав та звичаїв руської церкви, від королів, їхніх милостей, польських має іти до патріархів, але мимо права до папи навертається. За відміною відтак презентації одміна віри necessario а має прийти.

Не про що інше просимо його королівську милість, пана нашого милостивого, тільки про те, що від шістсот літ і далі наше власне є: те, що нам їхні милості королі польські святовір’я зберегли, що у нас король, його милість, теперішній пан наш милостивий 1, застав, присягою своєю королівською уміцнив і самого права того, praxi б до отця патріарха константинопольського, учинивши ту презентацію, зволив ствердити й освідчити, що таке є у нас, народу руського, право презентації, а не інше [...]



 а Обов’язково (латин.).

 б Фактично (латин.).



Неволі начальних світу цього, й найпотужніших, і найжорстокіших наука, християнська не підлягає. Отож побожні королі французькі та інші в той час, як священики римські були в неволі, духовенству влади духовної Риму підлеглого послушенства не боронили і загалом щодо того дбали, щоб урятувати ті західні християнські народи з тієї жорстокої поганської неволі, що, за поміччю Бога, свого часу доказали. Так і королі, їхні милості, польські, предки його королівської милості, чинили: не боронили духовної влади патріархам константинопольським у державах своїх над духовенством руської церкви, а тим, що були під поганином, допомагали поширювати й заживати, також і про те дбали, аби якось за панування свого ті християнські народи з поганської неволі, за Божою поміччю, могли порятувати. Тож, як ми казали, і сам його королівська милість, пан наш милостивий, коли наступав з волі Божої на ті держави, зволяв так чинити. Не боронив отцю Єремії, патріарху константинопольському, при бутності своїй королівській на той час у Вільні митрополита Онисифора Дівочку 2, згідно прав духовних церковних судженого, зі столиці зсадити, а посадити на ній Михайла Рогозу.

Чому ж у тому боронить теперішнім, після святої пам’яті Єремії, константинопольським патріархам? Через те й праву нашому презентації ґвалт наносить, і ми, народ руський, у вольностях неволю відчуваємо.

Бо за відміною презентації відміняється пастир, а за відміною пастиря віра відміну відносити мусить, а за відміною віри ламаються нам, народові руському, права й вольності неволею (в чому відтак, як вище трохи казав, хто може бути вільним, коли в сумлінні, коли у вірі чиниться невільником?), свободи нищаться, привілеї залишаються з нічим. Від того й за тим народжуються розпали, інквізиції, комісії, секвестри, суспенди а, деградації, інфами, поеновання б, ув’язнення, баниції і тисячами зло нечуване у Вітчизні нашій над народом руським, і те не перестає. Щодня відтак, як дається бачити, у подальшу пожежу ті шкідливі жарини по державах Вітчизни нашої розносяться, із вельми малої іскорки поставши. Дві непостійні голови того вогника для внутрішнього спокою піднесли 3, а в цілім королівстві Польськім той вогонь продовж уже двадцяти й восьми років у нутрі своїм, невідомо на яке своє добро, незагашений носиться.

Не хоче того ніхто знати в, що відступники наші є за тим, аби русі не залишити в Русі, аби, кажемо, руська зі сходу, за Божим доглядом, чудовно занесена віра не була в руській церкві, а вона не раніше винищена може бути, як з винищеним народом руським; отже, віру народові руському намагатися відмінити — це посилити знести народ руський, а намагатися знести народ руський, хто не знає, що це є praeceps exterminium г не останній частині Вітчизни подавати [...]

Чи може хто по тих людях якогось добра сподіватися, котрі ex professo д на те присягли, аби щоденно у Вітчизні нашій неспокій чинити? Бо видирати нам, народові руському, віру — це неспокій у Вітчизні чинити. А відступники наші, із виконаної на тому присяги, на те настановлені є, щоб нас через віру нашу гнобити й принижувати; за подібну річ те в своїй легковажній голові поклали, що тільки самому Богу, а не людині виконувати належить: аби те доказати могли, щоб русі не було в Русі, щоб, кажемо, релігія грецька із катедр руських церков була вигнана, а наступним вікам аби в непам’ять була віддана. Про таке зломислять з огляду на шкідливу трагедію в народові руському на постійний неспокій у Вітчизні і приводять те до здійснення з великим його безправ’ям. [...]

Тим нарешті правам нашим, і свободам, і вольностям шкідливі є народові руському практики й замисли відступників наших, що не simpliciter е, a specialiter є русі грецького набоженства,



 а Секвестр — накладання заборони на майно, передача майна третій особі, тюремне ув’язнення; суспенда — відсторонення від посади.

 б Інфама — безчестя; поеновання — кара.

 в В оригіналі біля цього абзацу подано вказущого перста, що визначає: автор по-особливому звертає на нього увагу читача.

 г Науку жахання (латин.).

 д Із фаху (латин.).

 е Прямо, просто (латин.).

 є По-особливому (латин.).



яке є під послушенством грецьким, надане право ослабили, про що король, його милість Август 4, зволив сказати:

«До того обіцяємо і повинні будемо всіх князів землі руської, обивателів і нащадків їхніх, як римського, так і грецького закону, які є, в їхній стародавній честі та достойності, як з предків своїх аж до цього часу були, охоронити і їх, згідно цноти та гідності кожного, а вподобання нашого, на уряди замків, держав та дворів наших ставити і до лавиць рад наших, також до інших допускати людей шляхетного народу руського».

Те, мовимо, вічне право наше злостиві практики відступників наших ослабили, тож коли тепер про уряд який шляхтичеві-русинові релігії грецької йдеться, питають, чи він уніат, а чи ні? Відтак не кажу вже про лавицю ради біля панського боку русинові старожитньої релігії грецької (на якій багато таких очі наші бачили, а тепер не бачимо жодного), та й про уряд якийсь земський, чи замків, чи держав — приступ туди нелегкий, також і з власної Вітчизни нашої бенефіціями через тих зашкідливих нам наших відступників стаємо ми витіснені.

Чи ж не біль це, ясносвітний Сенате? Не ураза? І не повинно те поштивого сина Вітчизни боліти? А прецінь же ті ж таки протестатори є ніби ті, що б’ють та й питають: «А вгадай, хто тебе вдарив?» — через ущіпливі скрипти свої запитують нас: що б нам боліло, що б нас уражало і чому б ми тривожилися? Нехай знає, маючи засклілі на правду очі, що нас ота безбожна, намислена, удавана й оголошена брехня, оте прав наших, свобод та вольностей шкідливе умалення уражає, болить і тривожить. «Calumnia enim, — сказав мудрець, — perturbat nonnunquam et sapientes» а. Вітчизна наша теж мила є нам, вельми солодка, а вольності її є ще солодші. Так отож те усьому народові нашому руському великий біль та ураза, які більші від таких людей бути не можуть, а однак на більшу уразу нас віддати не соромляться і говорити про нас і писати, ніби дивно охоплені хитрістю; коли щось одного чи другого з нас за щось спіткає, то висновують, що то кладеться на весь загалом славний народ руський. Цілі воєводства, цілі міста, цілі братства, як турбаторів і як complices б зради, через свої протестації обмовляють і до книг заносять, а однак не соромляться казати того чи іншого.

За таким відтак учинком щодо нас відступників наших, котрі на гонор наш calumniis в, наступаючи й на права наші, і свободи, й вольності, per omne nefas г звинувачуючи, classica canunt  д, який відтак мир у народі руському сподіваний бути може?



 а Справді, розпалений у сум’ятті не буває мудрий (латин.).

 б Звершувачів (латин.).

 в Розпалені (латин.).

 г В усіх злочинах (латин.).

 д У труби сурмлять (латин.).



Чи ж Божих та людських справ не є ми свідомі? Чи ж та їхня легкість уже і дітям, і простакам у нас не є відома, що вже вони не є у святій східній церкві, що titulo temus а тільки грецької релігії вони люди, що ґвалтом стали начальними в руській церкві і за те вони, щоб ім’я східних патріархів у народі руському ніколи не називалося?

Який же тоді сподіваний мир у народі руському може бути? Чи ж то їм з одним чоловіком справа? Чи ж то з одним містом? З одним повітом? З одним то народом руським, але з людьми в православній вірі так горливими, що померти всі радше зізволимо за Божою допомогою, аніж надану нам віру з грудей наших допустимо видерти собі тим нашим відступникам [...]

Але хай ми, вельможні ваші [милості], преосвященний Сенате, чинили те, про що нам, руському народові, йдеться і про що нам після всіх минулих сеймів відступники наші річ виразно поклали.

Передусім ознаймовуємо, що ми, народ руський, старожитньої релігії грецької, без начальних духовних у жоден спосіб бути не могли й не можемо. Ознаймовуємо повторно, що нам у презентації, яка від короля, його милості, пана нашого, йти звикла, великі praeiuoidium б діються від наших відступників. Ті дві речі ознаймовуємо вельможностям вашим, нашим милостивим панам, передусім донісши.



 а За титулом (латин.).

 б Пересуди (латин.).



Коли ж між іншими правами духовного стану релігії римської те право є передніше: мати їм од королів, їхніх милостей, польських презентацію до римського біскупа, так само передніше є те право з-поміж прав духовного стану релігії грецької: мати їм презентацію від королів, їхніх милостей, польських до патріарха константинопольського. Коли ж відміна презентації, що звикла йти до римського біскупа, ламає право, так само й відміна презентації, що звикла йти до константинопольського патріарха, ламає право. Відступники наші відтак право презентації нашої від короля, його милості, до патріарха константинопольського належне чинення відмінили, усилують нас, народ руський грецької релігії, навічно зламати, отже, за тією одміною й одміна мусіла б прийти й релігії грецькій.[...]

Утримати права та вольності королі, їхня милість, польські обіцяють, прирікають та присягають не тільки київським митрополитам, але всьому народу руському. А хто б на поприсяжені ними права та вольності наші бажав наступати, оборонцями й нас, і прав наших обіцяють бути супроти таких. А хто ж відтак більше на права та вольності наші міг наступити, як не ті, котрі релігію грецьку в народі нашому руському нищать і стоять на занепад її? Ніхто інший. Та ж чи належить карати когось винного за те, що не хоче бути слухняним римському біскупові? Чи ж ми повинні чинити це за якимось правом? Жоден із королів, їхніх милостей, польських того не брав за образу свою і свого маєстату, коли начальні руського духовенства брали своє посвячення від константинопольського патріарха! Та й взагалі, сам його королівська милість, пан наш милостивий, як про те трохи вище сказали, зволив дозволити, аби той Рогоза взяв посвячення від Єремії, патріарха константинопольського. Чому ж того чинити й зараз не дозволяє? Через такий учинок народ наш руський позбувся того вічного права, тієї вольності, без якої він вільним бути не може.

Коли руські духовні начальні й люд стану світського грецького набоженства римському біскупу слухняні бути не хотіли і ніколи не були слухняні, то чи ж котрий із них через те має судитися як зрадник? Або злочинцем найменований, як це сьогодні в багатьох місцях діється: із ратушних лавиць повисаджені ті, котрі при старожитньому своєму патріарсі константинопольскому у послушенстві залишаються, а тих відступників не слухають. Велике то насправді нам, народові руському релігії грецької, безправ’я та й вольності нашої велике зневолення, а її при боці князів, їхньої милості, руських та королів польських ми кров’ю своєю здобули. Та вольність, пробуваючи у своїй постанові без жодного порушення проздовж так багатьох віків, сьогодні ламається в цьому часі, коли вельможності ваші, яснопреосвященний Сенате, є сторожами своїх і наших вольностей з Божого нагляду у цім преславнім королівстві, кажу, в цьому часі та кров’ю набута вольність народу руського терпить безправ’я, ґвалт та неволю.

Шляхту народу руського, святої пам’яті король, його милість, Жигмунт Август у привілеї народу руському, даному під час інкорпорації  а, на два закони поділив: одна закону римського, а друга закону грецького найменовані, і подвійний той закон русь усіх свобод, вольностей, прав та закликів Корони Польської чинить учасниками шляхту закону грецького, ту, яка за його панування, як у всі минулі християнства свого віки, була під послушенством патріархів константинопольських. А теперішньої уніатської русі й права наші не знають, і королі, їхні милості, польські не знали, бо про них жодної згадки, у привілеях народові руському даних, не подано, а йдеться про русь закону римського і про русь закону грецького.



 а Інкорпорація — приєднання.



Коли русь уніатська є руссю закону римського, мають поставати на праві та вольностях, даних русі закону римського, а нам, русі закону грецького, і правам нашим мають дати чистий спокій, бо до них не належимо, оскільки не є того закону грецького вони руссю, якою були ті, котрим те право дане було. А коли горнуться під права наші і нашими вольностями тішитися хочуть, хай залишаються у тому законі грецькому руссю, якого закону були ті, котрим ті права та вольності надані є, тобто нехай залишаються руссю закону грецького під послушенством константинопольського патріарха, а не руссю римського закону під послушенством папи римського. Коли ж вони ані римського закону, ані грецького, то нехай їм настільки права й привілеї наші руські служать, як чужоземцям, що перебувають у тих державах. А коли хочуть бути руссю і того, й того закону, то такій русі у нас жодні права й жодні привілеї не віднайдуться. Це трохи ясніше подамо.

Вольність руському народові служить двояко: тому руському народові, який є релігії римської, послушенства західного, і народові руському, котрий є релігії грецької, послушенства східного.

Русь римського набоженства залишається при своїй вольності, нам же, русі грецького набоженства, вольність бува видирається. Вольність же є в тій преславній Короні жити відповідно прав, добровільно прийнятих, а коли згідно до них жити не дозволено, а наказано жити мимо права, відтак вольність у неволю перетворено. Те добровільно прийняте право народу руського релігії грецької є віри заживати грецької й бути під послушенством патріаршим. Коли те право хто йому віднімає, вольність тому віднімає, вольність ту, яка є найпередніша і без якої всяка вольність не є вольністю, ані тінню її, тобто вольність віри, яку нам, народові руському релігії грецької, віднімається. [...]

Не діється тому праву ґвалт, не відносить і вольність зневолення, коли русин релігії грецької переходить із неї і стає русином релігії римської, бо відміну релігії своєї не перетворює у відміну наших прав та вольності віри, але, добровільно занехаявши ту свою духовну вольність, яку мав у релігії грецькій, бере собі духовну вольність релігії римської і в ній залишається. Від того праву нашому ґвалт діється, від того й вольність наша неволю виносить, коли котрийсь, релігії нашої грецької відступившись, зараз-таки з собою й права, які служать релігії грецькій, так забирає, аби вже ті, котрі в ній залишаються, не заживали своєї вольності, але її через ґвалт, силу та примус видирають, не бажаючи на тім праві залишатися, котре дане русі релігії римської, але хоче мати і те й інше із уйняттям та зневаженням вольності народу руського релігії грецької.

Це і є безправ’я, яке нам від уніатів діється, оце і є вольності нашої зневолення, бо вони, не будучи духовними релігії грецької східного послушенства, а тільки плащем у назві релігії грецької приодягшись, столиці, належні начальним духовним східного послушенства, собі пообсаджували й пообсідали бенефіції, які їм служать; нас же, які залишились у послушенстві східнім, у нічому невинних, турбують, утискають і якомога переслідують у набоженстві нашому. Відтак ота вольність, зароблена кров’ю народу руського релігії грецької, терпить ґвалт, видирається у нас і силкується податись у зневолення через ламання прав. Їм право не ламається, оскільки після відступлення із прав, які русі релігії грецької служать, залишаються їм цілком права, які русі релігії римської послуговують: там і в інфулах бути можуть, і заживати цілком біскупської юрисдикції. [...]

Турбований був, вступаючи на це шляхетне королівство, святої пам’яті король, його милість, Стефан 5 од начальних римського костела, ба й від самого отця папи, аби до прийняття нового календаря в державах своїх приводив руські народи. Відповів услух багатьом такими словами, які гідні, щоб записати їх золотом:

«Отець папа пише до нас, жадаючи, аби ми руський народ до нового календаря приводили. Але ми хвалимо пана Бога, що, коли вступили на королівство польське, побачили руський народ великим та можним, який з народом польським та литовським живе у згоді та любові й має із собою співдружність. Спільний поміж ними й Річчю Посполитою промисел на війні, згода, та рівність, та пошанування всіляке. Розірвання поміж тими народами не бачимо. А надто, як в костелах римських, так і в церквах руських набоженство спокійно без будь-якої перешкод й турбації відправляється. Досить маємо на тій отакій згоді. А до календаря нового й до з’єднання русі з костелом та папою римським приводити нам не випадає. Знаємося відтак на тих речах і що за тим вирости може. Застерігаємо й добачаємо, що замість єдності та згоди незгода, мерзота, неприязнь та замішанина вчинились би. А загалом кістка звади поміж поляками, литвою та руссю привели б до насталого неспокою й близької згуби тих держав. Але ми того починати не бажаємо. Як ми ті народи застали, так з ними й жити хочемо. Знаємо тож a nulla ге maius реriculum imperiis et sceptris imminere, quam ab innovata religione. Mota enim religionis achora, simul turbari reipublicae navim nesessum est» а.



 а Ні від чого більша небезпека не постає для держав, як від зміни релігії, бо коли опора релігії в душевному збудженні хитка, то й корабель держави неодмінно хитається (латин.).



Носяться в устах людських по сьогоднішній день вічної пам’яті гідні слова мужа отого, великого канцлера та гетьмана коронного пана Замойського, сказані якось до панів євангеліків:

«Коли б те могло бути, аби всі були католиками, дав би на те половину здоров’я свого. Через те половину, щоб друга половина, живучи, тішилася б із тієї святої єдності. Але коли хто вам ґвалт чинитиме, дам усе здоров’я своє при вас, аби на ту неволю не дивився».

Гідні це є слова польського шляхтича. Те ж, вельможносте ваша, те ж і кожен поштивий шляхтич зараз до нас має мовити. Бо ото великий ґвалт, невиносна опресія, тяжка неволя діється нам, шляхті, братії вашій, яка має тішитися однією й тією ж вольністю, яка є, одними й тими ж правами та свободами уміцнена.

А що то щира правда, до відомості вашої вельможності доносимо: ті воєводства, повіти й міста, в яких оте невиносне безправ’я й нехристиянська опресія нам, народові руському, чиниться, докладно б описали, але вельможності ваші, як повітів тих та воєводств начальні, зволите знати, що діється де русі в якомусь місці для віри від відступників владик. Оно Вільно, Мінськ, Новогород, Гродно, Столім, Берестя, Брацлав, Кобрин, Кам’янець та інші в Литві. Оно Більськ, Бранськ, Дрогочин etc а на Підляшшю. Оно Пінськ, Овруч, Мозир etc на Поліссі. Оно Володимир, Луцьк, Кременецьк etc у воєводстві Руськім. Оно Белз, Холм, Красностав, Бузьк, Сокаль etc у воєводстві Белзькім. Оно Кричев, Черерськ, Пропойськ, Рогачів, Гомель, Остер, Речиця, Любеч etc. на Понизов’ю. Оно Полоцьк, Вітебськ, Мстислав, Орша, Могилев, Дисна etc на Білій Русі. В багатьох тих містах люди набоженства старожитнього грецького, котрим є надане право від їхніх милостей королів та великих князів литовських і руських, з урядів лавиці міської ратушної є прогнані, із цехів ремісники витіснені, від церков, що їх предки їхні того ж набоженства муром та деревом будували, віддалені. Терплять при тому мордування невиносні, ув’язнення, баніції урядів, суспенди, поенування, секвестри і всілякі, які тільки можуть бути вигадані, найтяжчі прикрості, насмішки, наруги, деспекти та оклепання.



 а І так далі (латин.).



А ми, шляхта, від тих Пакостів, Шишок, Стецьків, Духохватів, Палисвітів, Почаровських та Руцьких 6, які під цей час удають себе за руських владик, попри протести наші шляхетські і над повинність нашу християнську, як неважимося, бачить сам пан Бог, знає король, його милість, пан наш милостивий, знаєте і вельможності ваші. Вони отож не допускають нам заживати вільно набоженства нашого, пресвитерів наших хапають, мордують, в’язнять нас самих; коли ж наших духовних од них оборонимо, за позвами та мандатами турбують і до шкод приводять. Перед нами відтак у тих кривдах, що нам діються від них, книги по містах зачиняють 7, тож урядники гродські від нас протестацій у таких справах не приймають, возних і уповноважених, яких до того права запрошуємо, хапають та в’язнять. А що найневиносніше, поштивість нашу, яка нам, як і кожному поштивому, є миліша, аніж здоров’я, називають розпалами, лжею та нечестям, вірність нашу у підозру кладуть, зважуючись подавати через ущіпливі свої протести.

Кажемо те все, ясновельможний Сенате, вірним шляхетським словом, і так воно і є. Бо так братів наших в однім повіті трактують, трактують усіх [...].

До знаття відтак милості твоїй, преосвященний ясновельможний Сенате, панове наші милостиві, покладаємо, бо ви є першими сторожами прав, свобод та вольностей наших і своїх після короля, його милості, пана нашого милостивого, Богом подані, що нам, народові руському релігії грецької, у правах наших та вольностях великі надужиття та неволя діються. Через що зараз принижено просимо: забажайте з повинності своєї достойності сенаторської вдатися серією [подань] до короля, його милості, пана нашого милостивого, аби кістка та звади, якою унію оту зволив назвати світлої пам’яті король, його милість, Стефан, кинена поміж поляків, Литвою та руссю, була викинена. Бо вона, замість єдності та згоди, незгоду, мерзоту, неприязнь та замішання до добра милої Вітчизни нашої per inimicum hominem а, коли люди спали, є вкинена.

Досить було б тієї згоди, яку король, світлої пам’яті, пан наш милостивий, поміж тими народами застати зволив, з якими хвалив пана Бога, світлої пам’яті король Стефан, як це вище пригадано, заставши її поміж тих народів. Отих усіх трьох народів, польського, литовського та руського, спільний промисел удома про Річ Посполиту, а за домом на війні згоду, рівність і всіляке бачив пошанування, а жодного поміж них розірвання та незгоди, через що з’єднання їхньої та згоди, окрім тієї, котра вже була, не бачив потреби. Але прозирав уважливо, що жодна річ швидшого знищення й занепаду королівствам не приносить, як наступ на віру, і, дай Боже, аби застереження того короля було далеко від нас. Адже унія відступників наших унію народу руського із королівством Польським значно торсає, рве та й псує.

Бо хто бачить десь дим, necessario б розуміє, що там має бути вогонь, а при тому й те зараз має тримати в пам’яті, що parva saepe scintilla contempta magnum excitavit incendium в. Сплюндрували татари Поділля, вибрали Покуття, спустошили добру частину Волині, глибоко зайняли Полісся, винищили землі Львівську та Перемиську, сягли до Люблина, забігаючи й до краківських волостей. Чого ж ще далі сподіватися? Мазовшею Поділля не осадити, ані Підляшшям Покуття, бо й ті землі обивателів потребують.



 а Через ворожість людську (латин.).

 б Обов’язково (латин.).

 в Мізерна іскра спричиняє велику пожежу (латин.).



Татарин теж бракувати не вміє: бере кожного однако, хто нагодиться. Що ж тоді? Є потреба боронитися конечно від того ворога, котрий, зависши над Поділлям, завішується вже над Польщею. Які ж рішення всередині Вітчизни один до другого способами [мають бути], аби тому ворогові зустріч та відпір такий учинити, аби вже більше на ті волості напирати не важився б та й не смів?

Не треба говорити на які: саме голосить, сама відомість у вуха кожного щодо того доходить через плачі, лементування, ячання та нарікання поневоленого нашого народу руського (котрий королівству Польському від того ворога був незламним муром) по містах і містечках, нарешті й по селах королівських та панських, адже люди через унію з домів своїх від добр витіснені, ледве вже у Понизов’ї та Україні вміститися можуть.

Що проклюнеться, кажуть посполиті, прийде той час, те й поляже. Зичимо, аби ми того у Вітчизні нашій не дочекали, цілість котрої миліша нам є, аніж власне здоров’я наше. Бере татарин русина, а поляк на те через шпару дивиться; коли діставатись починає полякові, русин мало про те дбає. Що ж по хвилі? Все недобре, бодай по хвилі не було гірше. Зле відтак до взаємної від того ворога, ба і від кожного, оборони до згідних рішень приходити. А борони Боже, в кривавому домовому загоні вузди жорстокості — не треба й важчого тирана над домового.

Відтак поки ще стоїть зупільно згода chdlis unionis а до оборони цілості Вітчизни, свобод, прав та вольності всім трьом народам, та кістка звади, fictitiae unionis б з-поміж них нехай викинена буде. Ліпше відтак зле перед шкодою замість перестороги утяжитись, ніж після шкоди замість нагороди каятись. Розумна хай буде Polonia, Lithuania simul et Russia ante damnum в. Таку ото, як бачиться на око, єдність та згоду в рішення щодо посполитого люду тих трьох народів та велебна унія справляє, як це є між вовком та вівцями. І з неї треба чекати того ефекту (від чого, Христе Господи, зволь уберегти), що власне справила між греками та латинниками, про що грецький історик Нікетас Хоніатес мовив: «Так ми поміж себе порізнилися, такою незгодою розірвалися, що вже до поєднання латинників з грецькими надії нема. Таким валом переділилися, що серця скластися не можуть, хоч би тіла в однім домі мешкали» [...]

Не бажайте отож, вельможності ваші, принижено просимо, не бажайте нас, братії своєї, далі в тім великім безправ’ї, в тих невимовних опресіях занехаювати. Ми від відступників наших навченими віри бути не потребуємо, бувши навчені їй здавна від святих руських митрополитів. Іншому тож пастиреві віддати не можемо духовного послушенства, бо маємо свого, поданого нам Божим та людським правом. Просимо тож вельможності вашої і до самих себе і до короля, його милості, пана свого, звольте вдатися за нас, народ руський релігії грецької, аби з милостивої своєї панської ласки, відповідно до частих обітниць своїх королівських, вже на цьому сеймі самою річчю, а не словами заспокоїти, спотвореним та обвинуваченим нашим духовним начальним через універсали його королівської милості збезчещеним повернути famam г і ласку свою панську і зволити подати їм єпископські столиці 8.



 а Громадського з’єднання (латин.).

 б Фіктивна згода (латин.).

 в Польща, Литва разом із Русією перед утратою (латин.).

 г Добре ім’я (латин.).



Про те короля, його милість, пана нашого, просимо, бо предки його королівської милості і сам його королівська милість зволив зобов’язатися присягою своєю утримати те непорушне народові руському. Про ту вольність просимо, котру його королівська милість (вона ж уже проздовж шістсот років та й більше триває в народі нашім руськім), коли вступив з волі Божої на ті держави, зволив тут те застати і проздовж восьми років панування свого над нами не бажав допустити порушувати нікому. А заспокоїть народ руський, не розтявши дитятко, бо мати на те не дозволить, а проголосить, щоб приклепане було, а не розтяте. Не розірванням, кажемо, єпископії та роздвоєнням митрополії 9 — те не заспокоїть нас, народ руський, в релігії і при правах наших залишить нас, але більше розспокоїть і в безправ’ї потолочить.

За тим себе милостивій ласці вельможності вашій, нашим милостивим панам, пильно віддаємося.


Вельможності вашій, панам нашим милостивим,

всього добра зичливі та підлеглі брати й слуги —

обивателі коронні та Великого князівства Литовського, русь релігії грецької, послушенства східного



















ПРИМІТКИ


Перекладено з польської мови за виданням: Z dziejów Ukrainy. — Київ, 1912. — C. 100 — 111. Першодрук видано окремою брошурою в 1623 році без вказівки місця видання.


 1 Тобто Сигизмунд III.

 2 Дівочка Онисифор — київський митрополит, був скинутий у 1588 р. патріархом Єремією за двоженство.

 3 Очевидно, йдеться про І. Потія та К. Терлецького.

 4 Тобто Сигизмунд Август.

 5 Тобто Стефан Баторій.

 6 Тут перечислюються уніатські владики.

 7 Тобто не дають уписувати скарг у міські книги.

 8 Слова, які з’ясовують причину подання «Суплікації»: король не прийняв висвячення патріархом Теофаном православного митрополита та єпископів.

 9 Йшлося не просто про визнання православних владик побіч із уніатськими, а про узаконення перших і знесення других.


















Попередня       Головна       Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.