ДОГОВІР ІЗ КНЯЗЕМ РАКОЧІЄМ
від 7 вересня 1656 року
Список з листа, якого приніс полковник Василь Дворецький 1
Ми, Юрій Ракочій, з ласки Божої князь седмигородський, частини королівства Венгерського пан, ісекейський граф, із іншими королівства нашого із його меж радними та старшими обов’язка чинимо і підтвердженою вірою освідчуємо цей горамент а, що — як швидко замислили, а жадання наші з огляду на вічне з’єднання приязні із ясновельможним гетьманом і з усім Запорозьким військом усемогутній Бог привів до щасливого вивершення, так і нас поміж себе учинив нерозділених — маємо стерегтися ущербку та шкод усього війська в усьому.
а Горамент — грамота, акт.
І жодного знесення та хитрості із сторонніми державами на шкоду та ущербок самі через себе і через осібне того ужиття злозамислювати не будемо. Загалом лагодливими добрими способами до того не дамося зм’ягчитися й навернутися, маючи перед очима нашої боязні Бога, єдиного у єстві, а в особах троякого. Загалом, коли б хто хотів воювати супроти ясновельможного гетьмана та всього війська, й наступників його, і супроти волостей, його силі підлеглих, завчасу, як тільки до нас прийде відомість про таке супротивенство, повинні будемо оголосити про такого умисла, остерегти його і всіма силами з нащадками нашими явні неприязні, згідно слушності та сумління, умірити й відганяти. Над те, коли б хтось був найменшим учинком названому ясновельможному гетьману ворогом і назвався б так, супроти того ми маємо ставитися і виказуватися по-ворожому і повинні навіки мати однакове ставлення як до приятелів, так і неприятелів. А коли б від близьких держав, з огляду на будь-які причини, ясновельможному гетьману Запорозького війська й наступникам його була учинена кривда і ми про таку кривду були б сповіщені, на той час рушити обоза, посилки слати, живність і всілякі потреби, достатньо належні, ми й нащадки наші з усіма старшинами й урядниками королівства повинні будемо давати і так спільно всіх супротивенців од наших кордонів відганятимемо. А передусім, коли б хто соборній і загальній вірі, яку вони із стародавніх віків утримують, ґвалта чинити став й хотів, такого кожного, хоч би й у покревності із нами був у тому, й найменше на покревність і на близькість не зважаючи і не на товариство на найліпше дивлячись, яке перед тим постановили, наперед від передзавзяття відвести, потім попередити, а коли б хто уперто й гордо захотів би залишитись у затверділості свого серця і супротивне війною наступати — буде в тому наша і нащадків наших повинність. Коли б хто із підданих наших зважився б починати зачіпки з прикордонними людьми Запорозького війська, а від того мала вирости якась незгода і розлучення поприсяженого братерства, таких усіх будемо слушно дбати віддавати через старших наших по наших містах, які є на пограниччі, інквізиції, запобігаючи іншим пунктом внутрішніх запалів, оскільки це є найперша й найпевніша у цих збитках згуба й найменших держав та королівств. Нарешті, коли будуть якісь нарощені труднощі, котрі шкодитимуть нам обом, завчасу в цілості остерігати й запобігати тому будемо, щоб од того жодна загальному добру не чинилася шкода. Загалом і в найменшій умові поприсяженого примир’я не одірвемося, але з нащадками нашими і всіма старшими королівства непорушне утримаємо постановлене право братерства і обивателям нашим накажемо цілком і повно утримати. А щоб те відтак усе могло мати непорушну твердість, закликавши своїх, які належать до станів та урядників нашого королівства, учинений та постановлений горамент печаткою нашою, спершу підписавшись рукою, наказали запечатати на силу й фундамент вічної пам’яті.
А під тим писанням підписано:
Георгій Ракочій
Михаел Микес, канцлер
А на підписі того писання подано: «Перемир’я князя седмигородського з його милістю паном гетьманом та всім військом Запорозьким, вічно постановлене, також із господарем волоським та мултянським а, слово в слово списане».
а Тобто молдавським та румунським.
ПРИМІТКИ
Перекладено із книжної української мови, пересипаної польськими словами, за виданням: Источники малороссийской истории, собранные Д. Н. Бантыш-Каменским. — Ч. І. — М., 1858. — С. 87 — 89.
1 Василь Дворецький був тоді наказним київським полковником; згодом довголітній повноправний київський полковник.
