[Алексіс де Токвіль. Про демократію в Америці. — К., 1999. — С. 363-376.]

Попередня     Головна     Наступна





Розділ IX

ЧОМУ ПРИКЛАД АМЕРИКАНЦІВ НЕ ДОВОДИТЬ СПРАВЕДЛИВОСТІ ДУМКИ, НІБИ ДЕМОКРАТИЧНИЙ НАРОД НЕ МОЖЕ МАТИ СХИЛЬНОСТІ ТА ЗДІБНОСТІ ДО НАУК, ЛІТЕРАТУРИ ТА МИСТЕЦТВА



Треба визнати, що з-поміж сучасних цивілізованих народів мало які досягли менших успіхів у розвитку фундаментальних наук, аніж Сполучені Штати; так само мало вони дали й великих митців, славетних поетів та визначних письменників.

Дехто з європейців, вражених цим фактом, почали розглядати це як природний і неминучий наслідок рівності між людьми; вони вирішили: якщо демократичний суспільний устрій та демократичні інститути мають колись запанувати на всій землі, людський розум стане свідком поступового потьмарення сяйва освіти, яке йому озорювало шлях, і люди знову поринуть у пітьму.

Ті, які розмірковують так, гадаю, змішують декілька різних ідей, що їх необхідно розділити і розглядати кожну зокрема. Вони, самі того не бажаючи, плутають саме поняття демократії із власне американськими особливостями.

Релігійні вірування перших імміґрантів, згодом передані їхнім нащадкам, прості з погляду обрядів, суворі й мало не жорстокі у своїх основах, ворожі до зовнішньої символіки та церемоніальної помпезності, природна річ, мало сприяли розвоєві красних мистецтв і ледве чи припускали саму можливість літературних розваг.

Американці — дуже давній і освічений народ, який опинився в новій величезній країні, де він міг розселятися на власний розсуд, без великої праці забезпечуючи її родючість. Іншого такого прикладу в світі не було. Отже, в Америці кожен знайшов незнані в інших краях можливості набути і примножити статки. Тут усе дихає жагою збагачення, і людський розум, щомиті відбігаючи від втіх уяви та зосереджених розмірковувань, спрямовується ні на що інше, як на гонитву за багатством. Не тільки у Сполучених Штатах, а й у всіх інших країнах існують торговельні та промислові верстви; проте тільки тут люди водночас займаються і промисловістю, і комерцією.

Разом з тим я впевнений, що якби американці були в світі одні, наділені тими самими правами й освітою, що їх здобули їхні батьки, і маючи всі властиві їм пристрасті, вони невдовзі виявили б, що неможливо досягти тривалого проґресу в науковій практиці, не приділяючи уваги теоретичним дисциплінам, що всі види мистецтв удосконалюються лише у взаємозв’язку між собою, і, хоч би як поглинала їх гонитва за головним предметом їхніх прагнень, вони невдовзі зрозуміли б, що задля досягнення мети треба час від часу оглядатися й на інші речі.

Схильність до інтелектуальних втіх, однак, настільки природна для цивілізованої людини, що навіть серед тих висококультурних націй, які щонайменше схильні до них, завжди знаходиться певна кількість громадян, що ними захоплюються. Ця інтелектуальна потреба, раз усвідомлена, має одразу ж бути задоволена.

Проте якраз у той самий час, коли американці природним чином виявляли схильність вимагати від науки тільки практичної користі, притаманної /364/ ремеслам, а також засобів, що полегшують життя, літературно освічена і традиційно мудра Європа взяла на себе обов’язок знову піднятися до загальних джерел істини, водночас удосконалюючи все те, що може сприяти насолодам або служити людським потребам.

В умах освічених націй Старого Світу мешканці Сполучених Штатів особливо вирізняються своєю пов’язаністю з однією з цих націй: я маю на увазі спільність походження та подібність звичаїв. Серед цього народу американці знаходили славетних вчених, майстерних митців, великих письменників, і могли збагачуватись духовними скарбами, не маючи потреби самим працювати над їх нагромадженням.

Я не можу погодитися з тим, що Америка відділена від Європи, хоч їх і розділяє океан. Я вважаю народ Сполучених Штатів частиною англійського народу, покликаною дослідити нетрі Нового Світу, тоді як решта нації, яка має більше дозвілля і менше обтяжена матеріальними життєвими клопотами, може присвятити себе розумовій діяльності і в усіх відношеннях сприяти розвоєві людського духу.

Отже, становище, в якому опинилися американці, абсолютно виняткове, і, судячи з усього, з жодним демократичним народом це не може повторитися, їхнє переважно пуританське походження, їхні виключно комерційні навички, навіть сам край, що його вони заселили, — все, здається, відвертає їхні уми від наукових студій, літератури та мистецтва; сусідство з Європою, яке дозволяє не вивчати їх, не впадаючи при цьому в стан варварства; безліч конкретних причин, що з них я зміг з’ясувати лише найголовніші, все це дивовижним чином збіглося, щоб зосередити американський дух на проблемах чисто матеріальних. Пристрасті, потреби, освіта, конкретні обставини, — здається, все спрямоване на те, аби схилити мешканця Сполучених Штатів до землі. Лише релігія інколи змушує його підвести перебіжний і неуважний погляд до неба.

Отже, давайте не будемо розглядати всі демократичні нації за образом і подобою американського народу і спробуймо, врешті-решт, роздивитися їхні власні риси.

Можна уявити собі народ, який не має ні каст, ні класів, ні ієрархії; народ який керується законами, що не дають нікому жодних привілеїв і передбачають рівний розподіл спадків, і який при тому позбавлений освіти та свободи. Це не якась умоглядна гіпотеза; адже котрийсь із деспотів може визнати за відповідні своїм інтересам рівність і неуцтво своїх підданців, аби легше їх утримувати в рабстві.

Демократичний народ такого кшталту не лише не виявить ні здібності, ні схильності до наук, літератури та мистецтва, а й, гадаю, ніколи й ніяк у них не відзначиться.

З кожним поколінням закон про спадщину буде забезпечувати подрібнення великих статків, і ніхто не зможе нагромаджувати нових. Злидарі, позбавлені освіти та свободи, не піднімуться навіть до самої думки досягти збагачення, тоді як багатії, не здатні захиститися, дозволять штовхнути себе на шлях зубожіння. Між цими двома частинами суспільства, між злидарями та багатіями, невдовзі запанує повна і непорушна рівність. Тоді ніхто не матиме ні часу, ні бажання вдаватися до розумової праці та шукати інтелектуальних насолод. Але всі заніміють, рівні у неуцтві та рабстві.

Коли я уявляю демократичне суспільство описаного типу, я одразу ж почуваю себе немов у якомусь темному, глибокому й задушливому підземеллі, де всякий промінь, що промкнувся знадвору, за мить починає тьмянішати й гасне. Здається, ніби на мене раптово валиться величезний тягар і що я блукаю серед навколишнього мороку, аби знайти вихід, щоб вийти на повітря, до сяйва /365/ дня. Але нічого такого не може статися серед освічених людей, які, скасувавши особливі привілеї та спадкові права, що назавжди закріплювали майно в руках певних особистостей або угруповань, залишаться вільні.

Коли люди, які живуть у демократичному суспільстві, по-справжньому освічені, вони легко доходять висновку, що їх ніщо не обмежує, не стримує і силоміць не змушує вдовольнятися наявним добробутом.

Тому всі вони приходять до думки про необхідність нагромадження благ, і, якщо вони вільні, всі вони намагаються це робити, але не всім це вдається в однаковий спосіб. Законодавство, щоправда, вже не сприяє збереженню привілеїв, але сама природа їх породжує. Природна нерівність така значна, що статки робляться нерівними з тієї самої миті, як кожна людина починає використовувати всі свої здібності заради збагачення.

Закон про спадщину все ще є перепоною для утворення багатих родин, але він вже не перешкоджає існуванню багатих людей. Він постійно зводить громадян до одного спільного рівня, тоді як самі вони постійно прагнуть з нього вирватися; їхня майнова нерівність стає дедалі більшою в міру того, як шириться їхня освіта і усталюється їхня свобода.

За наших днів виникла секта, що уславилася завдяки своєму духові та своїй екстравагантності: вона запропонувала зосередити всі блага в руках центральної влади, поклавши на неї обов’язок розподіляти ці блага між усіма людьми, відповідно до їхніх заслуг. В такий спосіб можна було б позбутися повної і вічної рівності, яка, здається, нині загрожує демократичним суспільствам.

Існує також і інший, простіший і не такий небезпечний спосіб, а саме: нікому не даруючи привілеїв, дати всім людям рівну освіту і однакову незалежність, а відтак дозволити кожному самому дбати про власний добробут. Природна нерівність дістане свій вияв уже невдовзі, а багатство саме собою перейде до рук найобдарованіших і найспритніших людей.

Демократичні і вільні суспільства, таким чином, завжди матимуть серед своїх громадян досить багатих або заможних людей. Ці люди не матимуть між собою таких тісних зв’язків, як це було в середовищі давньої аристократії; вони матимуть різні інстинкти і майже ніколи не знатимуть такого ж повного і непорушного дозвілля; проте вони будуть непорівнянно численніші від колишнього аристократичного класу. Ці люди не замикатимуться в колі чисто матеріальних турбот і зможуть, хоч і неоднаковою мірою, віддаватися розумовій праці та інтелектуальним втіхам: отже, вони присвятять себе їм, тому що, хоч одна частина людського духу всякчас тяжіє до всього обмеженого, матеріального і утилітарного, друга природним чином підноситься до безкрайнього, духовного і прекрасного. Фізичні потреби приковують до землі, але коли їхня міць слабшає, дух випростується сам собою.

Не лише зростатиме кількість тих, хто зможе зацікавитися духовними творіннями, але й схильність до втіх інтелектуального характеру поступово буде ширитися, досягаючи навіть тих, хто в аристократичних суспільствах, здавалося, не мав ні часу, ні здатності їх оцінити.

Коли більше немає спадкових статків, класових привілеїв та родових прерогатив і коли сили кожної людини містяться лише в ній самій, стає очевидним те, що найголовнішим чинником відмінностей між людськими статками є розум людини. Все, що сприяє зміцненню, збагаченню та розвиткові розуму, швидко набуває великої цінності.

Корисність знань із найбільшою ясністю відкривається навіть поглядам юрби. Ті ж, хто не відчуває їхніх чарів, цінують їхні кінцеві наслідки і докладають певних зусиль, аби їх набути.

За освічених і вільних віків демократії ніщо не розділяє людей і ніщо не /366/ утримує їх на їхніх місцях; вони підносяться вгору або опускаються з дивовижною швидкістю. Представники всіх суспільних верств постійно спілкуються між собою, тому що вони близькі одне до одного. Вони щодня зустрічаються і обмінюються думками, наслідуючи або заздрячи одне одному; внаслідок цього в народі з’являється безліч таких ідей, уявлень та бажань, які були б неможливі у непорушному, розділеному на ранґи суспільстві. У таких націй служник ніколи не трактується як людина, зовсім чужа трудам та розвагам свого господаря, злидар — праці та втіхам багатія; селянин намагається бути схожим на міщанина, провінціал — на мешканця столиці.

Тому мало хто погоджується так просто обмежитися чисто матеріальними клопотами, і найпростіший ремісник час від часу кидає швидкий і спраглий погляд на вищі духовні сфери. Люди навіть читають по-іншому, в інакший спосіб, аніж це буває у народів з аристократичним суспільним устроєм; разом з тим коло читачів безмежно розширюється і, нарешті, охоплює всіх громадян.

Щойно юрба починає цікавитися розумовою діяльністю, вона доходить розуміння, що досконале опанування якоїсь із інтелектуальних царин дає людині могутні засоби досягнення слави, впливу та багатства. Тривожне честолюбство, породжене рівністю, починає діяти в цьому, як і в багатьох інших напрямках. Кількість тих, що стають науковцями, письменниками, митцями, небувало зростає. У світі розумової праці розгортається надзвичайно активна діяльність; кожен намагається знайти свій власний шлях, аби тим самим привернути до себе увагу публіки. В політичному житті Сполучених Штатів відбувається щось подібне: дії політиків тут часто бувають недосконалі, але їх важко злічити; і, хоч наслідки індивідуальних зусиль, як правило, дуже скромні, їхній загальний ефект завжди дуже помітний.

Отже, хибним є твердження, ніби люди, які живуть за віків демократії, за природою своєю байдужі до наук, літератури та мистецтва; треба лише визнати, що вони культивують їх в особливий спосіб, водночас вкладаючи в них власні достойності або вади. /367/











Розділ X

ЧОМУ АМЕРИКАНЦІ БІЛЬШЕ ЦІКАВЛЯТЬСЯ ПРАКТИЧНИМИ, АНІЖ ТЕОРЕТИЧНИМИ АСПЕКТАМИ НАУКОВИХ ДОСЛІДЖЕНЬ



Якщо суспільний устрій та демократичні інститути й не стримують розвою людського духу, вони, без жодного сумніву, спрямовують його зусилля в той або той бік. Ці зусилля, що зазнають названих обмежень, все ж настільки істотні, що, сподіваюся, мені пробачать коротку зупинку у викладі, аби їх розглянути.

Вище, коли йшлося про філософський метод американців, ми зробили деякі спостереження, що можемо з них тут скористатися.

Рівність пробуджує в кожній людині бажання самостійно про все судити; вона з усіх поглядів розвиває в людині схильність до всього осяжно-відчутного та реального, а разом з тим — зневагу до традицій та формального боку справи. Ці загальні інстинктивні риси проявляються передусім у тому, що становить зміст цього розділу.

Ті, що займаються науковою діяльністю в демократичному суспільстві, постійно відчувають острах загубитися в світі утопій. Вони не довіряють системам, вони полюбляють твердо дотримуватися фактів і досліджувати їх заради них самих; оскільки вони так просто не схиляються перед жодним ім’ям, вони не покладаються на слово вчителя, але, навпаки, невтомно шукають слабкі місця в його арґументації. Наукові традиції мало над ними тяжіють; вони ніколи надовго не зупиняються на тонких нюансах наукових шкіл, і їх важко спокусити голосними словами; вони по можливості глибоко входять у сутність проблеми, яка їх цікавить, і радо її викладають простою мовою. Таким чином науковий пошук набуває вільнішого і впевненішого характеру, але йому бракує високого піднесення.

На мою думку, розум може поділити наукове знання на три частини.

Перша містить у собі найзагальніші теоретичні принципи, найабстрактніші поняття, чиє практичне застосування досі ще не відоме або дуже віддалене.

Друга складається з загальних істин, які, все ще ґрунтуючись на чистій теорії, простим і коротким шляхом провадять до практики.

Третю частину становлять методи практичного застосування та засоби реалізації наукових знань.

Кожна з названих частин науки може розвиватися осібно, хоч розум та практичний досвід доводять нам, що жодна з них не здатна тривалий час процвітати, бувши відірвана від двох інших.

В Америці чисто практична частина наукових досліджень набула чудового розвитку, і там дбайливо розробляють ті розділи теорії, які вкрай необхідні для практичного застосування; американці в названому плані незмінно виявляють ясне, вільне, своєрідне і плідне мислення; проте у Сполучених Штатах майже ніхто не зосереджується на чисто теоретичних та абстраґованих розділах людських знань. У цьому американці доводять до краю тенденцію, яка, гадаю, хоч і меншою мірою, дістане свій вияв у всіх демократичних народів.

Фундаментальні науки, як найвищі розділи людських знань, якнайбільше потребують глибокого обмірковування; проте нема нічого менш придатного для подібних занять, аніж сам спосіб життя демократичного суспільства. На відміну від суспільств із аристократичним устроєм, тут немає численної верстви, яка тішиться спокоєм і добробутом, а також іншої верстви, що перебуває в /368/ бездіяльності, зневірившись у своєму майбутньому. Тут кожен діє: одні прагнуть доступитися влади, інші — заволодіти багатствами. Посеред цього загального сум’яття, цього постійного зіткнення протилежних інтересів, посеред цього невпинного походу людей, які шукають статків, — як знайти спокій, такий необхідний для глибоких інтелектуальних розробок? Яким чином утримати свою думку в тій або тій точці умовиводів, коли все навколо рухається, і коли саму людину щоденно втягує в себе й жбурляє цей невтримний потік, що котить і забирає з собою все на світі?

Слід чітко відрізняти невпинне збудження, що панує в надрах мирної і вже сформованої демократії, від тих буряних революційних рухів, якими майже завжди супроводжуються народження та розвиток демократичного суспільства.

Коли революційний вибух відбувається в досить цивілізованій країні, він обов’язково надає раптового імпульсу людським ідеям та почуттям.

Це особливо стосується демократичних революцій, котрі, водночас зрушуючи всі верстви, що з них складається народ, разом з тим пробуджують безмірне честолюбство у серці кожного громадянина.

Якщо французи швидко досягли таких чудових успіхів у царині точних наук саме тієї миті, коли вони ж завершували знищення решток старого феодального суспільства, цю несподівану плідність думки можна вважати заслугою не самої демократії, а тієї безприкладної революції, яка сприяла її розвиткові. Те, що тоді відбулося, належить до осібних випадків; було б досить необережним сприймати це як прояв загального правила.

Великі революції відбуваються у демократичних народів не частіше, ніж у інших; я навіть схильний гадати, що вони бувають у них навіть рідше. Але в надрах цих націй панує непомітний, приглушений порух, свого роду постійне тертя одних людей об інших, яке турбує та відвертає душу, але не підносить її і не надихає.

Люди, що живуть у демократичному суспільстві, не лише з великим зусиллям знаходять можливість для глибоких розмірковувань, але й, природно, не надають їм великого значення. Суспільний устрій та демократичні інститути втягають більшість людей у невпинну практичну діяльність; зі свого боку, духовні навички, що сприяють практичній діяльності, не завжди сприяють мисленню. Людина дії нерідко буває змушена вдовольнятися приблизними наслідками, тому що їй ніколи не пощастило б реалізувати свій задум, доводячи кожну подробицю до досконалої вивершеності. Їй постійно доводиться ґрунтуватися на ідеях, що їх вона не мала можливості й часу поглиблено обміркувати, тому що своєчасність ідеї для неї буває корисніша від строгої безпомильності; до того ж, для неї не так ризиковано вдаватися до певних хибних принципів, не марнуючи при цьому часу на визначення їхньої істинності. Світом керують не ті істини, котрі потребують тривалих наукових доказів. Швидке осягнення конкретного факту, щоденне дослідження мінливих пристрастей юрби, вміння раптово скористатися щасливою нагодою стають запорукою успіху в усіх справах.

За часів, коли мало не всі втягнені до активної діяльності, люди вважають надзвичайною цінністю стрімкі поривання розуму та витворені ним поверхові інтелектуальні концепції; навпаки, безмірно знецінюється його глибока й повільна праця.

Таке ставлення громадської думки справляє вплив на судження людей науки; воно переконує їх у тому, що для їхнього успіху поглиблені міркування не є необхідністю, або ж віддаляє їх від тих проблем, які вимагають великої зосередженості.

Існують різні підходи до науки. У багатьох людей спостерігаємо егоїстичне, корисливе й прагматичне ставлення до інтелектуальних відкриттів; його треба /369/ відрізняти від безкорисливої пристрасті, яка палає в серцях небагатьох; інакше кажучи, йдеться про відмінність між бажанням застосувати знання та чистою жадобою знань. Я не сумніваюся, що зрідка у декого з людей народжується в душі невичерпна й палка любов до істини, любов, що живиться сама собою і править за невтоленне джерело втіхи. Саме ця палка, гордлива й безкорислива любов до істини провадить людей до абстрактних витоків правдивих уявлень, аби вони черпали звідти свої найголовніші ідеї.

Якби Паскаль розраховував лише на якусь велику користь для себе або навіть якби його спрямовувала тільки жадоба слави, я ніколи не повірю, що він зміг би коли-небудь, — а він таки на це спромігся, — зібрати разом усі сили власного інтелекту, аби відкрити найсокровенніші таємниці Творця. Коли я уявляю, з якою рішучістю він відсторонив свою душу від безлічі життєвих клопотів, аби цілком присвятити її цим пошукам, і як, завчасу розірвавши зв’язки поміж нею і тілом, він помер від старості, не досягнувши сорокарічного віку, я зупиняюся, збентежений, і розумію, що такі надзвичайні зусилля не могли зумовлюватися якимись звичайними причинами.

Майбутнє покаже, чи зможуть подібні рідкісні і плідні пристрасті так само легко народжуватися і розвиватися в демократичних суспільствах, як це було за умов панування аристократії. Що ж до мене, то мені в це не дуже віриться.

У суспільствах з аристократичним устроєм верства, яка спрямовує громадську думку і керує справами, постійно, з покоління в покоління стоїть над юрбою і тому, природно, має якнайвище уявлення про себе саму та про людину як таку. Ця верства радо винаходить для себе доблесні втіхи і накреслює гордливі цілі для своїх бажань. Аристократії часто вдаються до тиранічних і взагалі нелюдських дій, але вони рідко породжують низькі думки, виявляючи при цьому зневагу до маленьких радощів, навіть коли самі ними тішаться: це настроює душі на дуже високий лад. За часів панування аристократії в цілому поширені різні ідеї, пов’язані з уявленнями про гідність, могутність і велич людини. Ці думки чинять вплив на людей науки так само, як і на всіх інших; вони сприяють природним духовним пориванням до найвищих сфер людської думки і певним чином готують її до зародження піднесеної, мало не божественної любові до істини.

Вчені цієї епохи, таким чином, тяжіють до теорії, і їм навіть часто трапляється відчувати нерозважливу погорду до практичної діяльності. «Архімед, — мовив Плутарх, — мав таке шляхетне серце, що ні разу не зволив написати хоч один твір, у якому було б викладено спосіб налагодження бойових машин; і, маючи всю цю науку винайдення та складання механізмів, та й узагалі всі види ремесла, придатні для якогось практичного вжитку, за низотні, корисливі та мізерні, він присвятив свій розум і свої знання написанню лише тих творів, чия краса і витонченість не були жодним чином пов’язані з необхідністю». Ось воно, аристократичне ставлення до науки.

Такий підхід ніяк не може існувати у демократичних націй.

Більшість людей, що з них складаються ці нації, невтримно прагнуть матеріальних і легко досяжних насолод; оскільки ж вони відчувають постійне невдоволення власним становищем, і при цьому завжди можуть його змінити, вони думають тільки про засоби зміни та примноження своїх статків. Людям, які мислять у такий спосіб, усякий новий метод, що найкоротшим шляхом провадить до багатства, всяка машина, що зменшує обсяг праці, всякий інструмент, що знижує вартість виробництва, всяке відкриття, що робить насолоди розмаїтішими та доступнішими, видаються найчудовнішими досягненнями людського духу. Саме прийнявши такий погляд на речі, демократичні народи пов’язують свою долю з науками, розуміють їхнє значення і цінують їх. За віків панування /370/ аристократії від наук вимагають переважно давати інтелектуальні насолоди, за віків демократії — насолоди фізичні.

Слід гадати, що чим більше та або інша нація демократична, освічена і вільна, тим більше зростатиме кількість цих корисливих шанувальників наукового генія, і тим більше зиску, слави і навіть влади принесуть своїм авторам наукові відкриття, впроваджувані в промислову практику: адже за умов демократії суспільна верства трудівників бере участь у громадських справах, і ті, що її обслуговують, можуть чекати від неї і шани, і грошей.

Можна легко уявити, що в суспільстві, яке організоване таким чином, людська свідомість, не здаючи собі з того справи, приходить до недооцінки теорії, і що, навпаки вона мусить відчувати небувалий потяг до практичних застосувань науки або принаймні до розділів теорії, які необхідні тим, хто впроваджує наукові відкриття у практику.

Даремно інстинктивні схильності штовхатимуть людський розум до найвищих інтелектуальних сфер: особистий інтерес неминуче повертатиме його в царину посереднього. Саме тут він виявить і свою силу, і неспокійну енерґію; саме тут він творитиме дива. Ті самі американці, які не відкрили жодного загального закону механіки, дали мореплавству нову машину, що одмінила обличчя світу.

Певна річ, я далекий від того, щоб твердити, ніби сучасні демократичні народи приречені на те, щоб стати свідками згасання трансцендентних вогнів людського духу, а також від думки про те, що вони не здатні запалити нові вогні у своїх грудях. На нашій стадії світового розвою, і серед стількох освічених націй, що їх невпинно, наче полум’я, палить жага продуктивної праці, зв’язки, які поєднують між собою різні галузі наукових знань, не можуть пройти повз їхню увагу; і самий нахил до практичної діяльності, якщо він поєднується з належною освітою, має підказувати людям не нехтувати теорією. Коли стільки зусиль докладається до практичного застосування наукових даних, коли щоденно ставиться така велика кількість експериментів, навряд чи є можливим, щоб не діставали свого вияву найзагальніші закономірності; в такий спосіб великі відкриття стають частим явищем, хоч великі винахідники з’являються рідко.

Втім, я вірю у високе покликання науки. Якщо демократія й не спонукає людей розвивати різні наукові галузі заради них самих, вона принаймні незмірно збільшує кількість тих, які за цю справу беруться. Важко повірити в те, що серед такої кількості людей час від часу не з’являтиметься який-небудь геній умоглядного типу мислення, що його надихатиме тільки любов до істини. Можна бути впевненим у тому, що такий геній намагатиметься осягнути найглибші таємниці природи, хоч би яким був дух його країни та його часу. Немає жодної потреби якось допомагати його пориванням; досить лише йому не перешкоджати. Ось найголовніше з того, що я хочу сказати: постійна нерівність умов існування зумовлює те, що люди обмежуються гордим та безплідним пошуком абстрактних істин; а тим часом суспільний устрій та демократичні інститути радше схиляють їх до того, щоб очікувати від науки лише швидких і корисних для практики результатів.

Ця тенденція природна і неминуча. Цікава сама по собі, вона, можливо, заслуговує окремого розгляду.

Якщо ті, кого покликано керувати сьогоднішніми націями, ясно й заздалегідь усвідомлять появу цих нових інстинктивних імпульсів, які невдовзі стануть неподоланними, вони зрозуміють, що в умовах просвіти та свободи люди, які живуть за віків демократії, обов’язково вдосконалять важливі для промисловості галузі науки, і відтак усі зусилля державної влади мають бути спрямовані на підтримку фундаментальних досліджень та на виховання в людях пристрасної жадоби наукових відкриттів. /371/

За наших днів необхідно зберегти людське зацікавлення теоретичними аспектами науки; розум людини сам собою звертатиметься до практики, і, замість того щоб зосереджуватися на детальному розгляді вторинних явищ, інколи корисно відходити від них, аби піднятися до споглядання першопричин.

Через те що римська цивілізація загинула внаслідок навали варварів, ми, можливо, занадто схильні вірити, ніби цивілізація ніяк інакше не може вмерти.

Якщо вогні просвіти, котрі осявають нас, мусять коли-небудь погаснути, вони тьмянішають поволі, немов самі собою. Зосередившись лише на вивченні прикладних наук, можна випустити з поля зору найголовніші принципи, а якщо вони виявляться забутими до кінця, важко буде говорити про скільки-небудь задовільне дотримання методів, котрі є їхніми похідними; може статися так, що люди, втративши здатність винаходити нові методики, будуть бездумно й невміло використовувати вже відомі, не розуміючи більше їхньої суті.

Коли європейці три сотні років тому висадилися в Китаї, вони побачили, що майже всі мистецтва та ремесла там досягли певного ступеня досконалості; проте їх здивувало те, що китайці, досягнувши цієї стадії розвитку, зупинилися й не пішли далі. Пізніше європейці виявили там сліди певних глибоких знань, які пізніше були втрачені. Нація розвивала виробництво; більшість наукових методів, потрібних для цієї діяльності, зберігалася, але науки як такої вже не було. В цьому європейці побачили пояснення дивного заціпеніння, в якому вони застали духовне життя цього народу. Китайці, йдучи слідом за своїми батьками, забули про спонуки, що визначали їхні дії. Вони ще послуговувалися формулами, не намагаючись віднайти їхню приховану сутність; вони зберегли інструменти й знаряддя праці, але втратили вміння вдосконалювати і відтворювати їх. Отже, китайці вже не могли нічого змінити. Вони мусили відмовитися від усяких змін на краще. Вони були змушені постійно і в усьому наслідувати своїх батьків, щоб не поринути в непроникний морок, якби хоч на мить звернули з прокладеної ними дороги. Джерело людських знань майже пересохло; і, хоч його потік ще струмував, він не міг стати повноводішим або змінити свій напрям.

Разом з тим Китай продовжував своє мирне існування впродовж століть; його завойовники перейняли його звичаї; у країні панував порядок. Повсюди можна було спостерігати ознаки певного добробуту. Революції відбувалися рідко, а війни як такі були незнані.

Отже, ми не мусимо втішатися думкою, ніби варвари від нас іще далеко; адже якщо існують народи, котрі дозволяють силою видерти зі своїх рук світоч знання та істини, існують також і інші — ті, які власними ногами його затоптують. /372/











Розділ XI

В ЯКОМУ СЕНСІ АМЕРИКАНЦІ ПЛЕКАЮТЬ МИСТЕЦТВО



Я змарнував би час читачів і свій власний, якби почав говорити, яким чином середні розміри більшості статків, відсутність зайвих розкошів, загальне бажання добробуту та постійні зусилля, що люди їх докладають, аби цієї мети досягти, призводять до переважання в людських серцях схильності до корисного, а не любові до прекрасного. Демократичні нації, яким притаманні всі ці особливості, таким чином, мають плекати ті мистецькі царини, що завдяки їм життя стає зручнішим, за рахунок тих, які несуть у життя красу. Вони за звичкою віддадуть перевагу корисному над прекрасним, бажаючи, щоб і саме прекрасне було корисним.

Проте я хотів би піти ще далі, і, відзначивши найголовнішу рису, також окреслити й деякі інші.

Звичайно буває так, що за віків панування привілеїв заняття мало не всіма різновидами мистецтв саме є привілеєм, і кожна професія є окремим, замкненим у собі світом, до якого далеко не кожен може увійти. І навіть у тому разі, коли виробнича діяльність є вільною, непорушність, притаманна аристократичним націям, призводить до того, що всі ті люди, які працюють в одній мистецькій царині, врешті-решт утворюють окрему певну верству, яка завжди складається з одних і тих самих родин, усі члени яких знають одне одного і в чиєму середовищі швидко народжується спільна думка і виникає почуття корпоративної гордості. У межах виробничої верстви такого типу кожен митець або ремісник повинен не лише створювати та примножувати свої статки, а й оберігати своє професійне становище. Справа тут не лише в прагненні особистого зиску і навіть не в інтересах покупця: він керується інтересами всієї корпорації, вони ж полягають у тому, щоб кожен майстер, кожен митець витворював шедеври. Отже, за віків панування аристократії мета мистецтв і ремесел пов’язана з необхідністю виробляти речі якнайкраще, а не якнайшвидше і якнайдешевше.

Коли ж, навпаки, кожна професія є загальноприступною, і, отже, безліч людей без кінця то починає, то перестає нею займатися, коли колеґи за фахом не знайомі між собою, байдужі до справ одне одного і майже не помічають одне одного через свою численність, соціальні зв’язки між ними порушуються, і кожен з працівників, полишений на себе самого, прагне лише заробити якнайбільше грошей за якнайменших витрат; єдиним обмеженням для нього є воля споживача. Проте буває так, що й цей останній відчуває різку зміну цінностей водночас із виробником.

У тих країнах, де багатство, так само як і влада, постійно зосереджене в руках небагатьох людей, право користування більшою частиною благ цього світу належить невеликій кількості одних і тих самих індивідуумів; неминуча необхідність, традиції, поміркованість бажань утримують усіх інших оподаль від цих благ.

Оскільки цей аристократичний клас, піднесений до вершин величі, перебуває в непорушності, не зменшуючись і не збільшуючись кількісно, він незмінно має ті самі потреби і завжди однаково їх відчуває. Люди, що належать до цього класу і успадкували панівне становище, мають природний нахил до досконало витворених і тривких речей.

Цим зумовлений загальний вплив на уявлення нації про мистецтво.

Нерідко буває так, що у цих народів навіть селянин волітиме радше зовсім /373/ не мати речей, що їх він жадав придбати, аніж задовольнятися недосконалими за якістю речами.

В аристократичних суспільствах робітники, таким чином, працюють лише для обмеженої кількості покупців, чиї бажання дуже важко задовольнити. Прибуток, що його чекають виробники, в цілому залежить від досконалості їхньої праці.

Інакше буває там, де всі привілеї скасовано, суспільні верстви перемішуються, а люди без кінця падають униз та піднімаються вгору суспільними щаблями.

Серед будь-якого демократичного народу ми зустрінемо безліч громадян, котрі живуть на свою дедалі меншу частку батьківської спадщини. Певні потреби, що їх вони засвоїли за ліпших часів, у них зберігаються й тоді, коли вже немає жодних засобів їх задовольняти, і вони змушені тривожно шукати якісь нові можливості, аби надолужити втрачене.

З іншого боку, в демократичних суспільствах завжди є значна кількість людей, чиї статки збільшуються, проте бажання їхні ростуть швидше від статків, і вони пожирають очима всі ті блага, що їх провіщає багатство задовго до того, ніж вони стануть по-справжньому приступні. Такі люди скрізь шукають способів зробити якомога коротшим шлях, який провадить їх до очікуваних втіх. Поєднання цих двох причин призводить до того, що в демократичних суспільствах завжди можна зустріти безліч громадян, чиї потреби істотно перевищують їхні можливості; отже, вони радше погодилися б на неповне задоволення своїх потреб, аніж пішли на повну відмову від предмета своїх пожадань.

Працівник добре розуміє ці пристрасті, тому що й сам їх поділяє; в аристократичному суспільстві майстер намагався продати свої вироби небагатьом покупцям за дуже високу ціну; тепер він бачить, що існує спосіб швидшого збагачення — продавати свої товари всім людям за низьку ціну.

Проте існують лише два способи зниження вартості товару.

Перший полягає в тому, щоб знайти методи поліпшення та прискорення виробництва, залучаючи до цього й науку. Другий — це виробництво якнайбільшої кількості більш-менш однакових виробів, але нижчої якості. У демократичних народів усі розумові здібності працівника зосереджені на цих двох моментах.

Він докладає всіх зусиль, аби винайти способи працювати не лише краще, а й швидше, і з меншими витратами, і, якщо не досягає успіху, намагається заощаджувати, знижуючи якісні показники товарів, що їх він виробляє; при цьому він все ж не робить його зовсім не придатним для вжитку. Так, наприклад, коли тільки багаті люди мали годинники, майже всі вони були чудової якості. Нині виробляються лише годинники посередньої якості, зате вони є у всіх. Таким чином, демократія не лише спрямовує людський розум до корисних мистецтв та ремесел, але й спонукає майстрів дуже швидко виготовляти велику кількість недосконалих речей, а споживачів — вдовольнятися цими речами.

Я не хочу сказати, ніби в демократичному суспільстві мистецтво не здатне в разі потреби творити дива. Таке трапляється, коли, наприклад, з’являються покупці, згодні оплатити час і працю майстра. За умов боротьби в усіх видах виробництва, величезної конкуренції та незліченних спроб і пошуків обов’язково з’являються чудові майстри, які сягнули найглибших таємниць свого фаху; проте вони нечасто мають нагоду показати все, на що вони здатні; вони ощадливо витрачають свої сили і воліють свідомо триматися золотої середини, яка визначається сама собою; хоч вони й мають усі можливості перевершити власні досягнення, переважає все ж бажання обмежитися поставленою метою. Навпаки, в аристократичних суспільствах майстри завжди працюють на граничній межі власних можливостей, а коли зупиняються, це означає, що вони дійшли краю своїх умінь. /374/

Прибувши до якоїсь країни і побачивши якісь чудові витвори місцевого мистецтва, я ще нічого не можу сказати про суспільний устрій та політичні закони краю. Але якщо я бачу, що мистецькі вироби тут у більшості своїй недосконалі, що їх тут велика кількість і що ціни на них низькі, я доходжу певності, що в цій країні роль привілеїв знижується, а суспільні верстви починають перемішуватися аж до близького їхнього злиття.

Митці, які живуть за віків демократії, не лише намагаються зробити свої утилітарні витвори приступними для всіх громадян, а й прагнуть надати своїм виробам зовнішнього блиску, якого ті не мають.

За умов перемішування всіх суспільних верств кожна людина намагається виглядати не тим, ким вона є насправді, і докладає великих зусиль, аби цього досягнути. Це почуття не є породженням демократії: воно надто природне для людського серця; проте вона матеріально уречевлює це почуття: вдавана чеснота властива всім епохам, але вдавані розкоші є набутком передусім віків демократії.

Нема таких хитрощів, до яких не вдавалися б мистецтва та ремесла, аби вдовольнити ці новітні потреби, породжені людським марнославством; у цьому сенсі мистецтво виробників заходить так далеко, що інколи починає шкодити саме собі. Наприклад, з’явилося вміння так досконало підробляти діаманти, що їх легко можна визнати за справжні. Від тієї миті, як буде винайдено спосіб продукувати такі фальшиві діаманти, що їх неможливо стане відрізнити від справжніх, люди, ймовірно, збайдужіють і до тих, і до інших, і вони перетворяться на прості камінці.

Це приводить мене до розмови про ті види мистецтв, що їх найчастіше називають красними мистецтвами.

Я не думаю, що неминучим наслідком панування демократичного устрою з його суспільними інститутами мусить обов’язково стати скорочення кількості людей, які працюють у царині красних мистецтв; проте ці інститути істотним чином впливають на характер і роль таких мистецтв у суспільстві. Оскільки більшість із тих людей, чия любов до красних мистецтв уже сформувалася, зубожіли, а, з другого боку, багато таких, які ще не збагатіли, наслідуючи перших, стали виробляти у себе смак до цих мистецтв, загальна кількість споживачів збільшується, але по-справжньому багаті шанувальники мистецтв трапляються дедалі рідше. Тоді в царині красних мистецтв стається щось подібне до того, про що я згадував, говорячи про мистецтва утилітарні та ужиткові. І тут у цілому зростає кількість витворів і знижується художня цінність кожного з них.

Втративши здатність прагнути мистецької величі, майстри шукають елеґантності та краси; тяжіють не так до реальності, як до зовнішніх подоб.

В аристократичних суспільствах витворюється незначна кількість справді великих картин, а в країнах демократичних — безліч картин, нічим не видатних. У перших зводять бронзові монументи, а в других — гіпсові статуї.

Коли я вперше прибув до Нью-Йорка, підпливаючи з тієї частини Атлантичного океану, яку там називають Іст-Рівер, я з подивом побачив на березі, на якійсь відстані від міста, декілька невеликих біломармурових палаців, частина яких була в античному архітектурному стилі; наступного дня, роздивившися зблизу те, що особливо привернуло мою увагу, я виявив, що мури були складені з цегли, згодом вибіленої, а колони були з пофарбованого дерева. Так було з усіма пам’ятками, що ними я захоплювався напередодні.

Суспільний устрій і демократичні інститути, крім того, зумовлюють виникнення в усіх наслідувальних мистецтвах певних цілком визначених тенденцій, що їх легко окреслити. Вони зумовлюють поворот мистецтва від зображення душі до зображення тіла; втілення почуттів та ідей вони підмінюють відтворенням рухів і вражень; нарешті, на місце ідеалу вони ставлять реальність. /375/

Я сумніваюся, чи Рафаель так само глибоко вивчав найменші деталі людського тіла, як це роблять сьогоднішні рисувальники. Він, на відміну від останніх, не надавав такого значення граничній точності зображуваного, тому що намагався перевершити саму природу. Він прагнув створити з людини щось вище від людини; саму красу він хотів зробити ще прекраснішою.

Навпаки, Давід та його учні були такими ж майстерними анатомістами, як і художниками. Вони чудово відтворювали моделі, які мали перед очима, але рідко могли уявити щось поза цими моделями; вони несхибно йшли за природою, тоді як Рафаель шукав щось досконаліше від природи. Вони лишили нам точне зображення людини, а Рафаель у своїх творіннях дав нам можливість неясно провидіти образ Божества.

Все, що я сказав про способи трактування сюжетів у живописі, можна поширити і на вибір цих сюжетів.

Митці епохи Відродження звичайно шукали у високостях або у віддалених епохах такі величні сюжети, які дали б вільний лет їхній уяві. Наші ж митці найчастіше присвячують свій дар точному відтворенню подробиць приватного життя, яке невпинно точиться у них перед очима, і всебічно копіюють найменші предмети, чиї ориґінали подостатком бачимо у природі. /376/











Розділ XII

ЧОМУ АМЕРИКАНЦІ СПОРУДЖУЮТЬ ВОДНОЧАС ТАКІ МАЛЕНЬКІ Й ТАКІ ВЕЛИКІ БУДІВЛІ



Вище я говорив, що за віків демократії мистецькі пам’ятки мають тенденцію зростати кількісно, водночас втрачаючи свою велич. Сам же поспішаю й відзначити виняток з цього правила.

У демократичних народів кожна окрема індивідуальна особистість дуже слабка; проте держава, яка репрезентує їх усіх і тримає всіх у своїх руках, надзвичайно могутня. Ніде громадяни не видаються такими маленькими, як серед демократичної нації. Ніде й сама нація не здається такою великою, що уява легко змальовує собі її широкі картини. В демократичних суспільствах людські уявлення самообмежуються, коли люди мислять про себе самих; вони безмежно розширюються, коли люди думають про державу. Внаслідок цього ті самі люди, які скромно мешкають у тісних оселях, нерідко прагнуть чогось велетенського, коли йдеться про громадські споруди.

На тому місці, де американці ухвалили збудувати свою столицю, вони поставили огорожу навколо території, достатньої для величезного міста, тоді як населення там сьогодні не більше, ніж у Понтуазі; проте, на їхню думку, якогось дня там житиме мільйон мешканців; тому вони вже нині викорчували дерева в радіусі десяти льє надовкруг, аби ті не заважали майбутнім мешканцям цієї уявної столиці. В центрі міста вони спорудили чудовий палац для засідань конґресу і дали йому помпезну назву Капітолій.

Окремі штати самостійно щодня розробляють і здійснюють такі визначні проекти, що вони здивували б будівничий геній великих європейських націй.

Таким чином, демократія спонукає людей не лише виробляти величезну кількість дрібних речей, а й створювати обмежену кількість велетенських споруд. Втім, між цими двома крайнощами немає взаємозв’язку. Декілька вцілілих розрізнених великих будівель, певна річ, ще нічого не кажуть про суспільний устрій та інститути того народу, який їх спорудив.

Хочу до цього додати, хоч це й виходить за межі моєї теми, що вони також не дають свідчень про велич, освіту та справжній добробут цього народу.

Щоразу, коли яка-небудь влада буде здатна спрямувати всі сили народу на реалізацію якогось одного проекту, їй вдасться, не дуже дбаючи про вишуканість і витративши багато часу, створити щось велетенське, з чого, втім, не можна буде зробити висновок, що цей народ дуже щасливий, дуже освічений або й дуже сильний. Іспанці виявили, що місто Мехіко пишалося безліччю чудових храмів та величезних палаців; проте це не перешкодило Кортесові завоювати всю Мексиканську імперію силами шести сотень піхотинців та маючи шістнадцять коней.

Якби римляни краще знали закони гідравліки, вони не споруджували б усіх цих акведуків, що нині оточують руїни їхніх міст; вони знайшли б краще застосування своїм силам та своїм багатствам. Якби вони винайшли паровий двигун, їм, можливо, не довелося б вимощувати землю довгими штучно обробленими кам’яними плитами аж до крайніх меж своєї імперії, що їх називають «римськими дорогами».

Все це — чудові свідоцтва їхнього неуцтва і водночас — їхньої величі.

Народ, який не лишив би інших слідів свого існування, крім декількох свинцевих труб у землі та залізних рейок на її поверхні, міг би бути потужнішим володарем природи, аніж римляни. /377/








Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.