[Алексіс де Токвіль. Про демократію в Америці. — К., 1999. — С. 457-480.]

Попередня     Головна     Наступна





ЧАСТИНА ТРЕТЯ

ВПЛИВ ДЕМОКРАТІЇ НА ЗВИЧАЇ ЯК ТАКІ



Розділ I

В ЯКИЙ СПОСІБ ЗВИЧАЇ СТАЮТЬ ЛАГІДНІШИМИ В МІРУ ВИРІВНЮВАННЯ УМОВ ЛЮДСЬКОГО ІСНУВАННЯ



Ми помічаємо, що вже впродовж декількох століть умови існування людей вирівнюються, і водночас ми бачимо, що людські звичаї стають лагіднішими. Отже, чи ці два явища просто збіглися в часі, чи поміж ними існує якийсь прихований взаємозв’язок, внаслідок чого жодне з них не може розвиватися, не зумовивши поступу другого?

Пом’якшенню звичаїв того або іншого народу може сприяти низка різних факторів; проте, з-поміж усіх цих причин рівність умов людського існування видається мені найістотнішою. Рівність умов та пом’якшення звичаїв, таким чином, гадаю, є не лише одночасними явищами, а й співвіднесеними між собою процесами.

Коли байкарі хочуть зацікавити нас поведінкою тварин, вони наділяють їх людськими ідеями та пристрастями. Так само чинять і поети, коли пишуть про духів та ангелів. Хоч би які безпросвітні були людські злидні й хоч би яке чисте блаженство стало предметом зображення, вони не зможуть заторкнути наше серце й наш розум, якщо не постануть перед нами в образах, які втілюють нас самих в інших подобах.

Усе це прямо стосується теми, яка зараз є предметом нашого розгляду.

Коли за умов панування аристократії люди незмінно розділені на замкнені суспільні групи, відповідно до їхнього фаху, майнового стану та походження, члени кожної суспільної верстви сприймають себе, немов дітей однієї й тієї ж родини, відчуваючи одне до одного щось на кшталт постійної та дійової прихильності, чого ми ніколи такою мірою не відчуємо серед громадян демократичної країни.

Зовсім інакшу картину ми бачимо, якщо поглянемо на стосунки різних

суспільних верств між собою.

В аристократичному суспільстві кожна каста має свої уявлення, почуття, права та узвичаєння, кожна з них живе своїм осібним життям. Тому люди, що належать до неї, не схожі на людей з інших суспільних верств; вони зовсім інакше мислять і відчувають, і навряд чи усвідомлюють, що всі вони належать до єдиного людства. /458/

Внаслідок цього вони не здатні належно розуміти почуття інших людей або вірно оцінювати їх на підставі власних уявлень.

Втім, нерідко вони виявляють палке бажання допомагати одне одному; але це не суперечить думкам, висловленим вище.

Ті самі аристократичні інститути, які зумовили виникнення стількох різновидів одного людського роду, разом з тим і поєднали всіх людей надзвичайно тісним політичним взаємозв’язком.

Хоч кріпак, природно, і не виявляв зацікавленості життям шляхетної верстви, він принаймні вважав своїм обов’язком вірно служити тому її представникові, хто був його володарем; і, хоч дворянин і вважав себе людиною іншої природи, аніж його кріпаки, він усе ж, вірний своєму обов’язкові та своїй честі, вважав за необхідне захищати всіх мешканців своїх володінь, навіть важачи власним життям.

Очевидним є й те, що ці обопільні обов’язки були породжені не природним правом, а правом політичним, і що суспільство з цього погляду здобувало більше, аніж могла б дати сама тільки людська природа. Згідно з описаними уявленнями, допомога надавалася не конкретній людині, а васалові або сеньйору. Феодальні інститути виявлялися надзвичайно чутливими до страждань певних людей, та аж ніяк не до нужденного становища всього роду людського. Вони сприяли не так пом’якшенню звичаїв, як утвердженню шляхетності, і, хоч передбачали велику відданість і вірність, все ж не породжували правдивої прихильності; адже справжнє почуття прихильності й симпатії можливе лише між людьми, які великою мірою подібні одне до одного; ми ж знаємо, що за віків панування аристократії подібні між собою люди зустрічаються лише в межах однієї й тієї самої касти.

Коли автори середньовічних хронік, що всі без винятку за своїм походженням та узвичаєннями належали до аристократії, повідомляють про трагічну загибель якогось достойника, їхнє горе безмежне; тим часом вони ж безтрепетно й не тамуючи подиху оповідають про масові вбивства й катування простолюду.

Це не означає, ніби дані автори відчували звичну ненависть або постійну зневагу до народу. Війна поміж різними суспільними верствами ще не розпочалася. Вони радше корилися своєму інстинктові, аніж пристрасті; оскільки ж у них не було виразного уявлення про страждання злидарів, вони мало цікавилися й долею останніх.

Це саме стосується й простих людей, щойно почав рватися ретязь феодальної залежності. Ті самі століття, які дали стільки прикладів героїчної відданості васалів стосовно їхніх сеньйорів, були водночас і свідками нечуваної жорстокості, що її час від часу проявляли нижчі суспільні верстви по відношенню до вищих.

Не треба думати, ніби ця обопільна нечулість була зумовлена лише браком просвіти та ладу в суспільстві; адже її сліди помітні і в наступні віки, що, попри більшу освіту та впорядкованість, лишилися все ж аристократичними.

В 1675 році серед нижчих верств Бретані сталися заворушення, як наслідок введення нового податку. Цей їхній бунт було придушено з нечуваною жорстокістю. Ось як пані де Севіньє, свідок цих жахів, розповідає про них своїй дочці:

«Роше, 30 жовтня 1675 року.

Боже мій, моя доню, який милий ваш лист із Екса! Прошу вас, перечитуйте свої листи перед тим, як їх висилати. Нехай вони подивують вас своєю вишуканістю, і ця втіха буде вам винагородою за труд їх написання. Отже, ви перецілували весь Прованс? Ви не дістали б подібного задоволення, перецілувавши Бретань, якщо, звичайно, вам не смакує винний дух. А тепер хочете /459/ почути новини з Ренна? Там було запроваджено податок розміром сто тисяч екю, з умовою, що як мешканці не знайдуть цієї суми впродовж двадцяти чотирьох годин, її буде подвоєно і вона підлягатиме стягненню вояками. Жителів головної вулиці було вигнано з їхніх домівок, а решті заборонено пускати їх до себе під страхом смерті; так що можна було бачити, як усі ці нещасні, — породіллі, старі, діти, — плачучи, покидали місто, не знаючи, куди йти, без харчів та постелі. Позавчора було колесовано скрипаля, з якого все й почалося, зокрема й грабунок гербового паперу; його було четвертовано, а останки виставлено напоказ у чотирьох кінцях міста. Схоплено шістдесят міщан, і завтра їх почнуть вішати. Ця провінція покаже добрий приклад усім іншим, а надто ж навчить їх шанувати губернаторів та їхніх дружин і не кидати каміння в їхній город 1.



1 Щоб відчути всю доречність цього останнього жарту, треба згадати, що адресатка, пані де Ґріньян, була тоді дружиною губернатора Провансу.



Пані де Тарант учора гуляла в лісі, погода була чудова. Нема клопотів ні з кімнатою, ні з наїдками для неї. Вона приїздить до нас верхи і так само повертається...»

В іншому листі вона додає:

«Ви дуже мило пишете мені про всі наші нещастя; ми вже не так часто вдаємося до колесування: лише раз на вісім днів, аби не потерпіло правосуддя. Правда й те, що страта через повішання тепер здається мені видовищем, яке надає певної бадьорості. Відколи я живу в цьому раї, у мене склалися зовсім інші уявлення про судочинство. Ваші каторжники на галерах, як на мене, виглядають товариством чесних людей, котрі відійшли від світу, щоб тішитися супокійним життям».

Неправильним було б уважати, ніби пані де Севіньє, якій належать ці рядки, була натурою варварською і егоїстичною; вона пристрасно любила своїх дітей і глибоко переймалася горем своїх друзів; читаючи її «Листи», навіть помічаєш, що вона з добротою і терпінням ставилася до своїх васалів та служників. Проте пані де Севіньє не мала ясного розуміння, що таке людські страждання, якщо дана людина не належала до шляхетного стану.

За наших днів найжорстокіший чоловік, пишучи листа до найнечулішого адресата, не зважився б на такі жорстокі й холоднокровні дотепи, як щойно тут наведені, і навіть якби його власна мораль це йому дозволяла, звичаї, притаманні всій нації в даний час, стали б йому на заваді.

Звідки ж це пішло? Чи набули ми більшої чуйності, ніж та, яку мали наші батьки? Не знаю; проте, без жодного сумніву, наша чуйність поширюється на більшу кількість суб’єктів.

Коли люди, що належать до якогось народу, майже не відрізняються за званнями, коли всі вони приблизно однаково мислять і відчувають, кожен з них може вмить збагнути почуття всіх інших людей: йому досить тільки побіжно зазирнути вглиб своєї душі. Отже, не існує такого страждання, якого він не міг би легко зрозуміти і весь безмір якого не відкрився б його потаємному інстинктові. Не так уже й важливо, про кого йдеться, про чужинців чи навіть про ворогів: уява одразу ж ставить його на їхнє місце. Вона завжди домішує щось особисте до його співчуття і змушує самого його страждати, коли терзають тіло іншої людини.

За віків демократії люди рідко жертвують собою заради інших; проте вони виказують загальне співчуття до всіх стражденних представників людського роду. Вони не чинять безглуздого зла, і, якщо це не дуже вадить їм самим, вони можуть полегшувати страждання інших людей, і робити це з задоволенням; вони не байдужі, а наділені добротою. /460/

Хоч американці, сказати б, поклали егоїзм в основу свого соціального та філософського вчення, їм, одначе, добре знайоме співчуття іншим людям.

Не існує країни, де б кримінальне право застосовувалося з більшою поблажливістю, ніж у Сполучених Штатах. Тоді як англійці, судячи з усього, прагнуть послідовно зберігати у своєму карному законодавстві криваві сліди середньовіччя, американці майже вилучили смертну кару зі своїх кодексів.

Гадаю, Північна Америка — це єдиний край на землі, де впродовж останніх п’ятдесяти років жоден громадянин не був страчений з політичних причин.

Найостаннішим доказом того, що надзвичайна доброта американців пояснюється передусім їхнім суспільним устроєм, є їхні звичаї поводження з рабами.

У цілому ж у Новому Світі, мабуть, не існує жодної європейської колонії, де умови життя нефів були б більш терпимі, ніж у Сполучених Штатах. А проте, й тут раби все ще живуть у жахних злиднях і постійно зазнають жорстоких покарань.

Неважко зрозуміти, що доля цих нещасних не пробуджує великого співчуття у їхніх хазяїв, і що останні вбачають у рабстві не просто вигідну їм реальність, а й просто-таки неминуче зло, яке аж ніяк їх не зворушує. Таким чином, одна й та сама людина, повна найгуманніших почуттів у стосунку до собі подібних, які мають рівне з нею суспільне становище, стає нечулою до людських страждань, коли така рівність зникає. Отже, саме цією рівністю слід пояснювати згадану доброзичливість людини, — більшою мірою, аніж людською цивілізованістю та освіченістю.

Щойно сказане мною про окремі людські особистості певною мірою стосується й цілих народів.

Коли та або інша нація має свої особливі уявлення, свої вірування, свої закони та звичаї, вона мислить себе, сказати б, єдиним і повноправним представником цілого людства і здатна по-справжньому сприймати лише власні страждання. Якщо між народами, які пройняті подібними умонастроями, спалахує війна, вона неминуче супроводжується проявами варварства.

За часів найвищого розвою своєї культури римляни карали на горло полонених полководців ворога після того, як проводили їх по вулицях, прип’явши їх до тріумфальних колісниць, і кидали бранців на поталу диким звірам, аби розважити простолюд. Ціцерон, який так голосно засуджував саму ідею розпинання римського громадянина на хресті, ні разу не висловився проти згаданих зловживань військовими тріумфами. Певна річ, в його очах чужинець — людина зовсім іншої природи, аніж римлянин.

Навпаки, в міру того як народи стають дедалі подібніші одні до одних, вони набувають дедалі більшої здатності співчувати стражданням інших людей, а їхнє законодавство стає гуманнішим. /461/











Розділ II

В ЯКИЙ СПОСІБ ДЕМОКРАТІЯ СПРОЩУЄ І ПОЛЕГШУЄ ЗВИЧНІ СТОСУНКИ МІЖ АМЕРИКАНЦЯМИ



Демократія не ґарантує міцних взаємозв’язків між людьми, але вона істотно полегшує їхні звичні стосунки.

Ось, наприклад, двоє англійців з волі випадку зустрілися в краю антиподів; навколо них безліч чужинців, чиї звичаї та мова їм заледве знані.

Ці двоє людей спочатку з цікавістю та потаємним неспокоєм придивляються одне до одного; відтак вони повертаються в різні боки, або ж, якщо й підійдуть одне до одного, намагатимуться будь-що зберегти під час розмови стриманий і неуважний вигляд і говорити лише про якісь незначущі речі.

При цьому між ними немає жодних близьких стосунків; доти вони ніколи не бачили одне одного і, звичайно, вважають одне одного чесними й порядними людьми. Чому ж вони так уперто намагаються уникати одне одного?

Щоб це зрозуміти, треба повернутися до Англії.

Коли, незалежно від статків, саме тільки походження визначає належність людей до тих або інших суспільних верств, кожен громадянин точно знає, на якому щаблі суспільної драбини він стоїть; він не прагне піднятися вище і не боїться спуститися вниз. У суспільстві, організованому в такий спосіб, люди, що належать до різних каст, мало спілкуються між собою; проте, коли з волі випадку їм доводиться контактувати, вони охоче на це йдуть, не сподіваючись і не побоюючись змішатися з представниками інших верств. Їхні взаємостосунки не ґрунтуються на рівності, але вони позбавлені вимученості.

Коли на зміну спадковій аристократії приходить аристократія товстосумів, ситуація істотно змінюється.

Привілеї деяких людей усе ще дуже великі, але можливість їх здобути відкрита для всіх; внаслідок цього люди, наділені ними, постійно бояться їх утратити або хоча б віддати якусь їх частину; ті ж, хто досі їх не має, хочуть за будь-яку ціну їх здобути, а якщо їм у цьому не щастить, бажають усе ж виглядати привілейованими людьми; це, зрештою, не так уже й важко. Оскільки суспільна вага людей більше не визначається виключно їхнім походженням, а без кінця змінюється відповідно до розмірів їхніх статків, суспільні щаблі зберігаються, як і раніше, проте тепер не можна з першого ж погляду й безпомилково визначити, хто й на якому щаблі перебуває.

Це одразу ж зумовлює існування прихованої війни всіх громадян проти всіх; одні намагаються, вдаючись до безлічі хитрощів, насправді або хоча б про людське око увійти в коло тих, хто посідає вище суспільне становище; інші невпинно змагаються, прагнучи відштовхнути якнайдалі узурпаторів їхніх прав, або, радше, один і той самий індивідуум обтяжений двома справами: намагаючись потрапити до вищих суспільних сфер, він невпинно протидіє зусиллям тих, хто тисне знизу.

Ось у якому стані за наших днів перебуває Англія, і я думаю, що саме цим в основному пояснюється те, про що мовилося вище.

У англійців досі ще дається взнаки бундючна аристократична пиха; оскільки ж границі аристократії стають дедалі менш виразними, кожен з них відчуває постійний острах, щоб його невимушена люб’язність не стала предметом зловживання. Не маючи змоги з першого ж погляду з’ясувати суспільне /462/ становище людей, що їх трапляється нагода зустріти, англієць воліє уникати спілкування з ними. Він остерігається, щоб, зробивши якусь невеличку послугу, всупереч власній волі не заручитись якимсь небажаним знайомством; він боїться надавати або приймати ту чи іншу допомогу і так само старанно ухиляється від нескромного вираження вдячності з боку незнайомих, як і уникає їхньої ненависті.

Багато хто пояснює цю дивну відсутність товариськості, замкненість і мовчазну вдачу англійців причинами чисто природними. Я радо припускаю, що спадкові ознаки чинять певний вплив; проте, гадаю, суспільний устрій є набагато істотнішим фактором. Про це свідчить приклад американців.

В Америці, де ніколи не існувало привілеїв, пов’язаних із походженням, і де багатство не дає ніяких особливих прав його власникам, не знайомі між собою люди охоче зустрічаються в одних і тих самих місцях, не вбачаючи жодної вигоди або небезпеки для себе, коли вільно обмінюються думками. Зустрівшись випадково, вони не шукають і не уникають одне одного; отже, їхнє спілкування відзначається природністю, щирістю і відвертістю; одразу ж видно, що вони майже нічого не чекають одне від одного і майже нічого не бояться, і тому не прагнуть ані демонструвати, ані приховувати своє становище в суспільстві. Вираз їхніх облич нерідко буває холодний і поважний, але тільки не зарозумілий і не вимучений; і якщо вони й не озиваються словом одне до одного, так це тому, що їм бракує настрою до розмови, а не тому, що вважають вигідним для себе мовчати.

У чужій країні двоє американців одразу ж стають друзями тільки тому, що вони американці. Жодні забобони не відштовхують їх одне від одного, а спільність батьківщини їх притягає. Кревної спорідненості двом англійцям не досить: вони потребують також і рівного суспільного становища.

Американці так само, як і ми, помічають у англійців оцей брак схильності до спілкування, і вони дивуються не менше від нас, французів. А проте, американці близькі до Англії за своїм походженням, релігією, мовою, а почасти й звичаями; вони відрізняються лише за своїм суспільним устроєм. Отже, є всі підстави твердити, що стриманість англійців зумовлена суспільно-політичним ладом країни більшою мірою, аніж характерними особливостями її громадян. /463/











Розділ III

ЧОМУ АМЕРИКАНЦІ НЕ ТАКІ ВРАЗЛИВІ У ВЛАСНІЙ КРАЇНІ І ТАК ГОСТРО ВІДЧУВАЮТЬ ОБРАЗИ, ПЕРЕБУВАЮЧИ У НАС



Американці мають від природи мстиву вдачу, як і всі поважні і вдумливі народи. Вони майже ніколи не забувають образ; проте образити їх нелегко, і їхня злостивість займається так само повільно, як і згасає.

В аристократичних суспільствах, де нечисленна група осіб керує всіма справами, зовнішні форми спілкування між людьми підпорядковані більш або менш усталеним умовностям. Відтак кожен вважає, що абсолютно точно знає, якими саме знаками пристало засвідчувати свою повагу або виявляти прихильність, а правила етикету є наукою, для всіх обов’язковою.

Ці норми поведінки, характерні для панівного класу, правлять за взірець для всіх інших верств, і, крім того, кожна з них виробляє і свій власний кодекс, що його мають дотримуватися всі її представники.

Таким чином, норми ввічливості являють собою складну систему правил, що її важко опанувати повністю, і разом з тим ризиковано порушувати; отже, люди щоденно наражаються на небезпеку мимоволі завдати кому-небудь або, навпаки, самому зазнати тяжких образ.

Проте в міру того як відмінності між суспільними верствами стають менш помітні, а люди, різні за своєю освітою та походженням, зустрічаються і змішуються в одних і тих самих місцях, стає майже неможливим порозумітися про спільні правила доброго тону. Коли закони не є до кінця усталені, недотримання їх не може вважатися злочином навіть в очах тих, хто ці закони знає; вони приділяють більше уваги внутрішній суті вчинків, аніж їхній формі, і відразу ж стають не такими ввічливими і не такими прискіпливими.

На світі існує багато дрібниць, що їм американець не надає ніякого значення; він вважає, що вони не мають до нього жодного стосунку, або ж гадає, що інші люди не підозрюють про наявність подібного стосунку. Тому він або не сприймає їхню поведінку як прояв неповаги до себе, або вибачає її; внаслідок цього його манери втрачають вишуканість, а характер набуває мужності та простоти.

Ця обопільна терпимість, що її помічаємо у американців, і ця мужня довірливість, із якою вони ставляться один до одного, мають ще одну, загальнішу і глибшу причину.

Я вже висвітлював її в попередньому розділі.

У Сполучених Штатах люди у громадському житті не дуже відрізняються між собою за своїм суспільним становищем і зовсім не відрізняються в житті політичному; отже, американець не вважає себе зобов’язаним виявляти будь-кому з собі подібних знаки особливої уваги і сам їх ні від кого не вимагає. Оскільки він не бачить у тому жодної необхідності, він не поринає у пристрасний пошук спілкування з кимось зі своїх співгромадян і тому ледве чи може уявити, що його власне товариство може виявитись для когось небажаним; нікого не зневажаючи з причин різниці суспільного стану, він не чекає, що хто-небудь зневажатиме його самого внаслідок тих самих обставин, і не вважає, що хтось хоче завдати йому образи, аж поки не впевниться в тому остаточно.

Суспільний устрій природно сприяє тому, що американці рідко ображаються через дрібниці. З другого боку, демократичні свободи, якими вони /464/ користуються, врешті-решт сприяють перетворенню цього добросердя на одну з рис національного характеру.

Політичні інститути Сполучених Штатів постійно змушують громадян усіх верств спілкуватися між собою і зумовлюють їхню сумісну діяльність у масштабних починаннях. Люди, що поринули в подібні справи, не мають забагато часу, щоб міркувати про подробиці етикету; до того ж вони надто зацікавлені у підтриманні тривкої згоди, аби звертати на них увагу. Внаслідок цього вони легко набувають звички судити про тих, з ким спілкуються, передусім за їхніми думками та почуттями, не дозволяючи собі хвилюватися через якісь дрібниці.

Я вже не раз помічав, що в Сполучених Штатах буває не так просто дати зрозуміти людині, що її присутність вам надокучає. Щоб цього досягти, обхідні шляхи далеко не завжди годяться.

Я з усякої нагоди суперечу американцеві, намагаючись дати йому зрозуміти, що бесіда з ним мене втомлює; і щомиті він робить нові спроби мене переконати; я починаю вперто мовчати, але він доходить висновку, ніби я глибоко замислився над його арґументами; коли ж я врешті-решт підхоплююсь і тікаю від його переслідування, він припускає, ніби мене кличе якась невідкладна справа. Цей чоловік не зрозуміє, що він мені остогид, поки я сам йому цього не скажу, і врятуватися від нього можна, лише ставши його смертельним ворогом.

З першого погляду може видатися дивним, що ця сама людина, опинившись у Європі, раптом стає дріб’язковою і важкою у спілкуванні настільки, що мені стає так само важко її не образити, як в Америці було складно позбутися її прихильності. Ці два протилежні наслідки пояснюються однією й тією самою причиною.

Демократичні інститути в цілому дають людям широке коло уявлень про їхню батьківщину та про них самих.

Коли американець покидає свою країну, його серце сповнене гордістю. Він прибуває до Європи й відразу ж помічає, що люди тут не так, як він уявляв, цікавляться Сполученими Штатами та великим народом, який там мешкає. Це починає його дратувати.

Він чув, що на нашій півкулі умови людського існування не відзначаються рівністю. Зрештою, він і сам бачить, що серед націй Європи ще не повністю стерлися сліди відмінностей між суспільними верствами, що багатство та високе походження все ще забезпечують якісь непевні привілеї, що їх йому так само важко не помітити, як і точно визначити. Це видовище дивує його і турбує, тому що воно є для нього повною новиною; ніщо з раніше баченого ним у власній країні не допомагає йому зрозуміти особливості європейського життя. Отже, він не має ніякого поняття про те, яке місце належить йому в цій напівзруйнованій ієрархії, серед суспільних верств, іще досить відмінних між собою, аби зневажати й ненавидіти одна одну, але вже достатньо зближених, аби він міг їх постійно плутати. Він боїться обрати надто високе для себе місце, але ще більше стережеться, аби його становище не виявилося занизьким; ця подвійна загроза постійно тримає його в напрузі, вносячи непевність і замішання в його слова та вчинки.

Він знає про існування традицій і знає, що в Європі церемоніал має незліченну кількість варіантів, які залежать від суспільного статусу тієї або іншої людини; ці спогади про минулі часи врешті-решт навіюють йому тривогу, і він тим більше боїться не дістати належних йому знаків уваги, чим менше розуміє, в чому ж вони насправді полягають. Таким чином, він завжди нагадує людину, яка намагається не потрапити до пасток, що їх так багато навколо; товариство для нього — не відпочинок і не розвага, а важка праця. Він ретельно зважує найнепомітніші ваші дії, пильно ловить кожен ваш погляд і старанно /465/ аналізує все, що ви кажете: чи не заховано в ваших словах якихось болісних чи образливих для нього натяків. Я не знаю, чи можна зустріти хоч одного сільського поміщика, який був би прискіпливіший від американця, коли йдеться про питання доброго тону; сам він намагається дотримуватися найдріб’язковіших норм етикету і не терпить, коли їх хоч у чомусь порушують стосовно нього самого; він водночас і занадто педантичний, і занадто вимогливий; він готовий робити все, що слід, але побоюється, що робить забагато, і, не знаючи достоту меж і того й другого, стає надміру стриманим, — водночас і збентеженим, і повним погорди.

Але це ще не все: людське серце здатне й на інші виверти.

Американець день у день говорить про чудесну рівність, яка панує у Сполучених Штатах; він не приховує, що пишається своєю країною, яка досягла рівності; проте він же потай засмучений цією ж таки обставиною і прагне показати, що сам він являє собою виняток із загального правила, так ним звеличеного.

Навряд чи можна зустріти американця, який не хотів би мати хоч далеке споріднення з найпершими засновниками колоній; що ж до нащадків вельможних англійських родин, то Америка, як мені здалося, геть уся ними заселена.

Коли багатий американець прибуває до Європи, перш за все він намагається оточити себе ознаками достатку та розкошів; і він так боїться бути визнаним за простого громадянина демократичної країни, що знаходить безліч способів щодня наводити вам нові й нові докази свого багатства. Звичайно він оселяється у найпрестижнішому кварталі міста; на нього постійно працює численна прислуга.

Одного разу я чув, як один американець скаржився на те, що навіть у найкращих паризьких салонах він зустрічає змішане за походженням товариство. Смаки, що там панують, здалися йому не досить витонченими, і він швидко дав зрозуміти, що, на його думку, там бракує вишуканості манер. Він не звик до того, щоб людський розум був убраний у шати вульґарних форм.

Такі ось контрасти не повинні дивувати.

Якби сліди давніх аристократичних відмінностей не були повністю стерті у Сполучених Штатах, американці не були б такі прості й толерантні у своїй країні і водночас були б менш вимогливі та нещирі у нашій. /466/











Розділ IV

НАСЛІДКИ, ЩО ВИПЛИВАЮТЬ ІЗ ТРЬОХ ПОПЕРЕДНІХ РОЗДІЛІВ



Коли люди мають природне співчуття до страждань одне одного, коли щоденні й невимушені взаємозв’язки зближують їх і ніякі образи їх не роз’єднують, тоді легко зрозуміти, що в разі потреби вони радо допоможуть одне одному. Коли американець звертається по допомогу до собі подібних, дуже рідко буває так, що вони йому відмовляють; і я не раз помічав, як вони самохіть і з великим запалом таку допомогу надавали.

Як на дорозі трапляється якийсь несподіваний випадок, вони відразу ж звідусіль збігаються до потерпілого; як та або інша родина стає жертвою якогось великого нещастя, безліч незнайомих людей радо відкривають свої гаманці; скромні, але численні пожертви полегшують існування такої родини.

У найцивілізованіших народів світу часто буває так, що знедолена людина виявляється такою ж самотньою серед натовпу, як дикун у глибині лісових хащ; нічого подібного майже ніколи не побачиш у Сполучених Штатах. Американці, незмінно холодні у спілкуванні, а нерідко й просто-таки грубі, майже ніколи не виявляють нечулої байдужості, і якщо й не поспішають пропонувати свої послуги, то ніколи й не відмовляються допомогти.

Все сказане аж ніяк не суперечить тому, що я вище писав про індивідуалізм. Я навіть бачу, як ці явища поєднуються між собою, далекі від взаємозаперечення.

Рівність умов існування, даючи людям відчуття власної незалежності, разом з тим виявляє і їхнє безсилля; вони вільні, та водночас можуть стати жертвою тисячі випадковостей, і життєвий досвід невдовзі підказує їм, що хоч вони найчастіше й не потребують допомоги інших людей, все одно майже неминуче настане мить, коли без такої допомоги стає неможливо обійтися.

У Європі ми щодня помічаємо, що люди однієї професії радо помагають одне одному; всі вони зазнають одних і тих самих бід, і цього досить, щоб вони разом шукали, як їм зарадити, попри весь їхній природний нахил до черствості й егоїзму. Тому, коли комусь із них загрожує небезпека, а інші можуть його порятувати, вдаючись до швидких зусиль або йдучи на невеликі жертви, вони намагатимуться це зробити. І справа не в тому, що вони по-справжньому цікавляться його долею; адже, якщо їхні зусилля не дають бажаного наслідку, вони одразу ж про це забувають і повертаються до власних справ; проте поміж ними існує щось на взір мовчазної і мало не мимовільної домовленості, відповідно до якої кожен повинен надавати іншим негайну підтримку, щоб і самому згодом мати можливість звернутися до них по допомогу.

Поширте на весь народ у цілому те, що я сказав про якусь одну суспільну верству, і моя думка стане вам зрозуміла.

Справді, між усіма громадянами демократичного суспільства існує взаємозв’язок, аналогічний до того, про який я мовлю; всі відчувають свою слабкість перед лицем тих самих, спільних для всіх небезпек, і їхні інтереси, так само як і їхні симпатії, змушують їх коритися одному закону, згідно з яким вони мають надавати допомогу одне одному.

Чим більше вирівнюються умови людського існування, тим наочніше люди виявляють схильність діяти відповідно до взаємних обов’язків.

У демократичних суспільствах люди майже не роблять великих благодіянь, але постійно вдаються до добрих послуг. Людина тут рідко являє свою самовідданість, але всі люди готові допомагати одне одному. /467/











Розділ V

В ЯКИЙ СПОСІБ ДЕМОКРАТІЯ ЗМІНЮЄ СТОСУНКИ МІЖ СЛУГОЮ ТА ГОСПОДАРЕМ



Якось один американець, що довго мандрував по Європі, сказав мені:

«Англійці поводяться зі своїми слугами з дивною для нас зверхністю та суворістю; з другого боку, французи у спілкуванні зі слугами виявляють фамільярність або ж таку ввічливість, що нам це важко зрозуміти. Може здатися, ніби вони бояться віддавати накази. Дистанція між господарем і слугою не витримується».

Це спостереження справедливе, і сам я не раз помічав подібне.

Я завжди вважав, що саме Англія є тією країною, де за наших часів життя прислуги найбільш реґламентоване; навпаки, якраз у Франції слуги мають найбільше привілля. Ніде становище господаря не здавалося мені таким високим і, навпаки, таким жалюгідним, як у цих двох країнах.

Американці перебувають десь посередині між цими крайнощами.

Це зовнішній, очевидний факт. Щоб зрозуміти його причини, треба повернутися в далеке минуле.

Досі ніхто не бачив такого суспільства, в якому умови існування людей вирівнялися б настільки, що в ньому не стало б ні багатих, ні бідних, і, як наслідок, не було б ні панів, ні слуг.

Демократія не скасовує існування цих двох класів людей; проте вона відмінює їхню свідомість, а відтак і стосунки між ними.

В аристократичних народів слуги утворюють особливу суспільну верству, яка зазнає не більших змін, аніж панівний клас. Серед цих верств мало не одразу ж встановлюється непорушний порядок; і в першій, і в другій швидко постає своя ієрархія, зі своїми численними характерними ознаками і чітко визначеними ранґами; зміна поколінь не призводить до зміни описаного становища. Таким чином, ми бачимо ніби два суспільства, завжди відмінні між собою і поставлені одне над другим, але підпорядковані аналогічним принципам.

Цей аристократичний устрій аж ніяк не меншою мірою чинить вплив на думки та звичаї слуг, аніж на ідеї та узвичаєння їхніх панів; і хоч наслідки таких впливів є, природно, різними, в них легко виявити дію однієї й тієї ж причини.

І ті, й другі утворюють немов дві маленькі нації всередині однієї нації великої; врешті-решт у їхніх надрах постають дві системи уявлень про справедливість і несправедливість. Різні прояви людського життя розглядаються там з різних, проте незмінних позицій. У товаристві слуг, як і в великопанських колах, люди справляють великий вплив одні на одних. Вони визнають чіткі встановлені правила, і, за браком належних законів, керуються громадською думкою; лад у суспільстві підтримується завдяки сукупності традиційних узвичаєнь.

Ці люди, що доля їх прирекла до покори, без сумніву, зовсім інакше, аніж їхні пани, трактують такі речі, як слава, чеснота, чесність, честь. Проте вони виробили власні уявлення про названі поняття, і витворюють, якщо можна так висловитись, своєрідний кодекс честі служників 1.



1 Якщо ми спробуємо ближче й детальніше дослідити ті найголовніші уявлення, якими керуються ці люди, аналогія виявиться ще разючішою, і ми з подивом виявимо серед них, так само як і серед найвищих верств феодальної ієрархії, здатність пишатися своїм походженням, повагу до власних предків та нащадків, зневажання нижчих за суспільним становищем, настороженість у стосунках із чужими людьми, схильність до етикету, смак до традицій і давнини.



Не треба думати, ніби всі, що належать до нижчої суспільної верстви, мають низькі почуття й ниці думки. Це було б великою помилкою. Хоч би якою /468/ низькою була ця верства, той, хто зберігає в ній першість і не збирається своє місце покинути, перебуває в аристократичному становищі, і це визначає наявність у нього високих почуттів, шляхетної гордості та самоповаги, завдяки чому він набуває схильності до видатних чеснот і непересічних вчинків.

В аристократичних народів серед слуг вельможного панства нерідко траплялися люди, наділені природною шляхетністю та силою духу; вони служили своїм володарям, самі того не відчуваючи, і корилися волінням свого пана, не боячись його гніву.

Проте таких людей майже ніколи не було на найнижчих ієрархічних шаблях домашньої челяді. Можна припустити, що ті, які належали до останніх сходин верстви служників, справді мали низотні душі.

Французи винайшли спеціальне слово для позначення цього останнього різновиду слуг аристократії. Вони назвали їх лакеями.

Слово «лакей» правило за гранично неґативний термін, коли всі інші виявлялися недостатніми для виразу людської ницості; за панування стародавньої монархії, коли виникала потреба коротко зобразити ницу і звироднілу людську істоту, говорили, що в неї лакейська душа. Цього було досить. Суть була повністю зрозуміла.

Постійна нерівність умов існування не лише наділяє слуг певними чеснотами і певними лише їм притаманними пороками; вона ставить їх в особливу позицію, віч-на-віч з їхніми панами.

В аристократичних народів бідняк від самого дитинства звикає до думки, що він діставатиме накази й повеління. Хоч би в який бік він звернув свій погляд, повсюди він одразу вбачає сувору ієрархію та всі ознаки підпорядкування.

У тих країнах, де постійно панує нерівність умов існування, пан легко досягає повної, швидкої і шанобливої покори від своїх слуг, оскільки в його особі вони пошановують не лише свого господаря, а й усю панівну верству. Господар придушує волю своїх слуг усією вагою панівної аристократії.

Він керує їхніми діями; крім того, до певної міри він дає напрям їхнім думкам. В аристократичному суспільстві володар, часто навіть несвідомо, необмежено панує над думками та узвичаєнням тих, хто йому слугує, і його вплив поширюється набагато далі, ніж сягає сама його влада.

В аристократичних суспільствах не лише існують спадкові клани служників, так само, як і спадкові вельможні родини; більше того: буває так, що одна й та сама родина слуг упродовж декількох генерацій живе поряд із родиною своїх господарів (це нагадує дві паралельні лінії, які не перетинаються і не відходять одна від одної); це величезною мірою впливає на взаємозв’язки між названими двома групами людей.

Отже, незважаючи на те що за часів панування аристократії між паном та слугою не існує жодної природної подібності і незважаючи на те що за статками, освітою, уявленнями та правами вони стоять на протилежних, віддалених один від одного щаблях людського суспільства, час усе-таки поєднує їх між собою, їх пов’язує довга низка спогадів, і, за всіх відмінностей між собою, вони в чомусь усе-таки навзаєм уподібнюються; тим часом у демократичних суспільствах, де всі люди природно схожі між собою, вони постійно лишаються чужі одне одному.

В аристократичних народів господар схильний ставитися до своїх слуг, як до найменш істотних, найнижчих атрибутів своєї власної персони, і якщо він і виявляє інтерес до їхньої долі, так це внаслідок вкрай егоїстичного душевного поруху.

Зі свого боку, слуги бувають недалекі від того, щоб розглядати себе самих з тієї самої точки зору, і вони інколи настільки ототожнюють себе з особою /469/ свого пана, що врешті-решт перетворюються мало не на його приналежність не лише в його очах, а й у своїх власних.

В аристократичних суспільствах слуга перебуває в підпорядкованому становищі і не може його змінити; поруч із ним перебуває інша людина, що належить до вищого ранґу, якого вона не може втратити. З одного боку — темрява, злидні і вічна покора; з другого — слава, багатство і вічне панування. Ці два стани цілком відмінні між собою і водночас незмінно близькі; зв’язок, що їх поєднує, такий же тривкий, як і саме їхнє існування.

У граничному випадку слуга врешті-решт втрачає інтерес до себе самого, стає байдужий до власних потреб і якоюсь мірою зраджує себе, або, радше, всі свої інтереси повністю переносить на свого пана, надаючи останньому рис власної уявної особистості. Він радо пишається багатствами свого велителя, тішиться відблисками його слави, захоплюється його шляхетністю і постійно впивається запозиченою величчю, що її нерідко цінує вище, аніж ті, хто справді нею наділений. Є щось зворушливе і водночас смішне в цьому химерному поєднанні двох планів існування.

Ці пристрасті господарів, що опановують душі служників, набувають своїх природних вимірів відповідно до місця, яке вони посідають; вони стають вужчі й низотніші. Те, що було шляхетною гордістю у одних, у других перетворюється на хлоп’ячу хвальковитість та жалюгідну бундючність. Слуги можновладця звичайно виявляють значну вимогливість стосовно належних йому виявів шани і більше від нього самого дбають про найменші з його привілеїв.

Серед нас іще й досі можна зустріти декого з тих старих слуг аристократії; вони пережили свій рід і невдовзі зникнуть разом із ним.

У Сполучених Штатах я не бачив жодної людини, що була б на них схожа. Американці взагалі не знають подібного типу людей, і їм буває навіть важко пояснити саму можливість його існування. Уявити собі їхній образ їм не простіше, аніж нам було б викликати в своїй уяві постать римського раба чи середньовічного кріпака. Всі ці типи людей, хоч і різною мірою, є породженням однієї й тієї ж причини. Всі вони віддаляються від нас і щодня відходять далі в темряву минулого разом із суспільним устроєм, який їх породив.

Рівність умов існування витворює з пана та його слуги нових людей і встановлює між ними нові взаємозв’язки.

Коли ці умови майже повністю вирівнюються, суспільне становище людей зазнає невпинних змін; верстви слуг та їхніх господарів усе ще зберігаються, але вони вже не складаються з одних і тих самих індивідуумів, а тим більше родин; люди втрачають своє повсякчасне право наказувати, як і постійну необхідність коритися наказам.

Оскільки слуги не являють собою окремого народу, у них нема тільки їм властивих узвичаєнь та забобонів; у їхньому середовищі неможливо помітити щось характерне у способі мислення та світовідчуванні; їм не притаманні якісь специфічні пороки або чесноти, проте вони мають ті самі думки, почуття, освіту, чесноти й пороки, що й інші їхні сучасники; вони відзначаються такою ж чесністю або, навпаки, таким самим крутійством, що й їхні пани.

Умови існування вирівнюються тією ж мірою серед слуг, що й серед їхніх господарів.

Оскільки серед суспільної верстви служників неможливо виявити ні чітко окреслених ранґів, ні строгої ієрархії, від них не треба чекати ні виявів найбільшої ницості, ані душевної величі, яка була притаманна слугам за аристократичних часів, як, утім, і всім іншим людям аристократичного суспільства.

У Сполучених Штатах я ніколи не бачив нікого, хто нагадав би мені образ слуги в елітарному суспільстві, що про нього пам’ять у Європі досі збереглася; /470/ але так само не зустрів я й нікого, схожого на лакея. І той, і другий в Америці зникли без сліду.

У демократичних суспільствах слуги не лише рівні між собою, а й, можна сказати, в певному розумінні рівні зі своїми господарями.

Це твердження треба додатково пояснити, щоб воно стало цілком зрозумілим.

Слуга щомиті сам може стати господарем і прагне ним стати; отже, він не являє собою якогось іншого людського типу порівняно зі своїм паном.

Чому ж тоді перший з них має право наказувати, і що змушує другого йому коритися? Тимчасова і вільна угода, укладена за обопільним їхнім бажанням. Природно, жоден з них не є в чомусь нижчим від другого і підкоряється йому лише впродовж якогось часу, на підставі угоди. В межах, окреслених цією угодою, один з них — слуга, другий — господар; поза тим це просто двоє людей, двоє громадян.

Я прошу читача добре зважити на те, що сказане тут — це не лише точка зору служників на своє власне суспільне становище. Господарі розглядають статус своєї прислуги в аналогічний спосіб, і чіткі межі їхнього панування та, відповідно, послуху служників виразно окреслені у свідомості й тих, і інших.

Коли більшість громадян уже досить давно досягла більш-менш подібних умов існування, а суспільна рівність вже є давнім і всіма визнаним фактом, громадська думка, що на неї ніколи не впливають жодні винятки, загалом здатна визнати за людиною певні межі її суспільної цінності, вище або нижче від яких кожній людині важко довго перебувати.

Даремно багатство та бідність, влада та послух часом встановлюють велику відстань між двома людьми: громадська думка, яка ґрунтується на природному ході речей, зводить їх до спільного рівня, створюючи між ними якийсь різновид уявної рівності, попри реальну нерівність умов їхнього існування.

Ця всемогутня думка врешті-решт опановує душі навіть тих людей, чиї інтереси вимагали б їй протистояти; вона видозмінює їхні судження, водночас підкорюючи собі їхню волю.

У глибині душі ні господар, ні слуга більше не вбачають між собою істотної відмінності, вони її не прагнуть і не остерігаються. Тому в їхніх взаємостосунках нема ні зневаги, ні гніву, і, дивлячись одне на одного, вони не відчувають ні смиренної покори, ні зверхності.

Господар вважає згадану угоду єдиним джерелом своєї влади, а слуга в ній же бачить єдину причину свого послуху. Вони не сперечаються між собою стосовно свого становища; проте кожен чудово бачить своє місце і намагається його не позбутись.

У наших арміях вояки походять із більш-менш тих самих суспільних верств, що й офіцери, і можуть досягти тих самих звань; поза стройовим порядком вояк вважає себе цілковито рівним своїм командирам і справді є таким; але, перебуваючи під військовим прапором, він залюбки виконує всі накази, і ретельне їх виконання, бувши добровільним і чітко реґламентованим, через те не робиться ані менш старанним, ані менш швидким і самозрозумілим.

Це порівняння може дати певне уявлення про стосунки поміж паном і слугою в демократичному суспільстві.

Було б нерозсудливим думати, ніби між цими людьми може будь-коли виникнути щось подібне до тих глибоких і палких почуттів, які траплялися часом у челяді за часів панування аристократії, або ж очікувати появи взірців подібної відданості й саможертовності.

В аристократичному суспільстві пан та його служник бачили одне одного лише здаля і часто-густо спілкувалися лише через третю людину. А проте вони звичайно твердо стояли одне за одного. /471/

У демократичних народів слуга та його господар незрівнянно ближчі між собою; фізично вони постійно поруч, проте духовного зближення між ними не відбувається; вони мають численні спільні справи, але майже ніколи не мають спільних зацікавлень.

У цих народів слуга завжди вважає себе тимчасовим пожильцем у домі своїх господарів. Він не знав їхніх предків і не побачить їхніх спадкоємців; він не чекає від них нічого довготривалого. Чого це він мусить жити їхнім життям, і де йому взяти нечувану в наші часи самовідданість? їхнє обопільне становище змінилося; отже, мають змінитися і їхні стосунки.

Я хотів би підтвердити все, сказане вище, пославшись на приклад американців; але зробити це можу, лише уточнивши місце проживання та особливості, притаманні цим людям.

На Півдні Сполучених Штатів існує рабство. Тому все, щойно сказане мною, не може стосуватися мешканців американського Півдня.

На Півночі більшість слуг — це звільнені раби або їхні нащадки. Ці люди, в очах публіки, мають сумнівне суспільне становище: закон зрівнює їх у правах із їхнім паном; проте суспільні звичаї таку рівність рішуче відкидають. Самі ж вони не дуже точно знають своє місце і майже завжди тримаються або зверхню, або принижено.

Однак у тих самих північних штатах, і зокрема в Новій Англії, можна зустріти досить значну кількість білих людей, які погоджуються за певну платню протягом певного часу чинити волю собі подібних. Я чув, що ці слуги звичайно виконують свої обов’язки розумно й пунктуально, і, природно, не маючи себе за нижчих від тих, хто їм наказує, вони радо їм підкоряються.

Мені здається, що такі слуги вносять у свою працю дещо з мужніх і шляхетних звичаїв, породжених незалежністю і рівністю. Обравши для себе цю важку службу, вони не намагаються по-різному від неї ухилитися і досить високо себе шанують, щоб не відмовляти своїм господарям у тій слухняності, що її вони самі по добрій волі обіцяли.

Зі свого боку, господарі нічого не вимагають від своїх слуг, крім ретельного й строгого виконання укладеної угоди; вони не хочуть від них виявів поваги; вони не чекають від них ні любові, ні відданої саможертовності; їм досить того, щоб слуги працювали дбайливо й чесно.

Отже, я помилився б, якби сказав, що в умовах демократії стосунки між паном та слугою мають невпорядкований характер; вони впорядковані, але в інший спосіб; правила інші, але правила все ж існують.

Я аж ніяк не збираюся тут з’ясовувати, чи цей новий описаний мною стан справ є погіршеним варіантом стосунків, які існували раніше, чи це, навпаки, справді щось нове. З мене досить того, що ці відносини стійкі і підлягають певним правилам; адже важить передусім не те, яким саме порядком керуються люди, а те, що якийсь порядок взагалі існує.

Але що я можу сказати про ті сумні й буряні епохи, впродовж яких рівність утверджується з вибухом революції, а демократія, вже введена фактично в суспільний устрій, все ще провадить тяжку боротьбу проти забобонів та узвичаєнь? На сьогодні закон, а частково й громадська думка проголошують, що не існує природної й постійної відмінності поміж слугою та господарем. Проте ця нова віра ще не опанувала повністю свідомість останнього, або, радше, проти неї повстає його серце. У глибині душі господар усе ще вважає, що сам він належить до особливої й вищої породи людей; разом з тим він не зважується цього твердити, і з трепетом душевним дозволяє зводити себе до загального рівня. Тому його накази стають водночас невпевнені та безапеляційні; він уже не має до своїх слуг колишніх прихильних та поблажливих почуттів, що їх тривалий /472/ час породжувала його беззаперечна влада, і, змінившись сам, вельми дивується з того, що й слуги його змінилися; він хоче, щоб люди, які на певний час погодилися йому служити, дотримувалися усталених правил та узвичаєнь; щоб вони виявляли ознаки задоволення й пишалися своєю службою, яку рано чи пізно все ж повинні покинути; щоб вони жертвували собою задля людини, яка вже не має змоги ні захистити їх, ані занапастити; щоб вони, нарешті, відчували вічну прив’язаність до людських істот, які мало від них відрізняються і живуть так само недовго.

В аристократичних народів часто трапляється так, що становище домашньої прислуги не пов’язане з низькими почуттями цих людей, тому що вони до кінця не усвідомлюють свого становища і не уявляють ніякого іншого, тоді як величезна нерівність поміж ними та господарем видається їм необхідним і неминучим наслідком якогось прихованого закону Провидіння.

У демократичному суспільстві становище домашнього слуги не має в собі нічого принизливого, оскільки люди обирають його за власним бажанням, на якийсь певний термін, і громадська думка не вбачає в цьому нічого ганебного, оскільки тим самим не створюється жодної постійної нерівності між паном та слугою.

Але під час переходу від одних умов суспільного існування до інших майже неминуче настає мить, коли погляди людей вагаються поміж аристократичним поняттям залежності та демократичним поняттям готовності до підпорядкування.

В такий час здатність підпорядковуватися втрачає свої моральні підстави в очах того, хто служить; він більше не вважає її своїм, сказати б. Богом посланим обов’язком, але ще не розглядає її в чисто людському аспекті; в його очах вона не свята й не справедлива, і він кориться їй як реальності, водночас і принизливій, і корисній для нього.

В цю мить в умах слуг постає неясний і неокреслений образ рівності; спочатку вони не можуть навіть збагнути, де саме можна осягнути цю рівність, що на неї вони мають право: в надрах самого їхнього підпорядкованого існування чи поза ним; і вони повстають у глибині сердець проти тієї залежності та меншовартості, яку вони самі обрали і чиїми перевагами вони користуються. Вони погоджуються служити, але соромляться підкорятися; їм подобаються вигоди служби, але не подобається господар, або, точніше, вони майже впевнені, що й самі здатні стати господарями; отже, на їхню думку, людина, яка їм наказує, може розглядатися як несправедливий узурпатор їхніх прав.

Тому в оселі кожного громадянина можна помітити щось подібне до того сумного видовища, що його являє політична сцена. Там невпинно точиться потаємна усобиця між двома ворожими силами, які вічно не довіряють одна одній: господар виказує недоброзичливість, але й лагідність йому не чужа; слуга також недоброзичливий, але при цьому ще й непокірний; перший прагне, за допомогою лукавих застережень, уникнути обов’язку протеґувати і винагороджувати за працю; другий радо позбувся б необхідності підкорятися. Поміж ними теліпається повіддя домашньої влади, і кожен намагається за нього вхопитися. Межі між владою та тиранією, свободою та вседозволеністю, правом і доконаними фактами здаються їм сплутаними й неясними, і ніхто до пуття не знає, хто він такий, що він може і що мусить робити.

Таку ситуацію можна вважати не демократичною, а революційною. /473/











Розділ VI

В ЯКИЙ СПОСІБ ДЕМОКРАТИЧНІ ІНСТИТУТИ І ЗВИЧАЇ СПРИЯЮТЬ ПІДВИЩЕННЮ ЦІНИ І СКОРОЧЕННЮ СТРОКІВ ЗЕМЕЛЬНОЇ ОРЕНДИ



Те, що я вище сказав про слуг та господарів, до певної міри стосується й відносин між землевласниками та орендарями. Втім, ця тема заслуговує окремого розгляду.

В Америці, можна сказати, немає фермерів-орендарів; кожна людина там є власником поля, яке вона обробляє.

Слід визнати, що демократичні закони мають виразну тенденцію до збільшення кількості землевласників та до зменшення кількості орендарів. І все ж те, що відбувається у Сполучених Штатах, треба пояснювати не так інститутами цієї країни, як її внутрішніми особливостями. В Америці земля коштує недорого, і кожен легко може стати її власником. Врожайність землі невисока, і тому одержану сільськогосподарську продукцію лише з великими зусиллями можна розподілити між землевласником та орендарем.

Америка, отже, є унікальною країною в цьому відношенні, як і в інших; тому було б помилкою розглядати її як характерний взірець.

Я думаю, що в демократичних країнах, так само, як і в аристократичних, існуватимуть і землевласники, і орендарі; проте їхні взаємостосунки матимуть зовсім відмінний характер.

В аристократичних суспільствах оренду сплачують не лише грошима, а й повагою, шанобою і послугами. В демократичних країнах оренда сплачується лише грішми. Коли родові маєтки подрібнюються і переходять з рук у руки, коли зникає постійна прив’язаність родин до землі, лише випадок інколи призводить до зустрічі землевласника та орендаря. Упродовж якогось короткого часу вони обговорюють умови своєї угоди, а тоді довгий час не бачать одне одного. Це двоє чужих людей, змушених зустрічатися лише через збіг інтересів; вони обговорюють справи, єдиним змістом яких є гроші.

В міру того як статки діляться, а багатства розпорошуються по всій країні, держава сповнюється нащадками стародавніх родів та фамілій, чиї маєтки занепали, і новими багатіями, чиї потреби зростають швидше від їхніх фінансових можливостей. Для всіх цих людей мають значення найменші прибутки, і ніхто з них не бажає випускати з рук будь-яку можливість заробити, так само як і не хоче втратити будь-якої частки своїх грошей.

У процесі перемішування суспільних верств найбільші статки, так само, як і зовсім маленькі, трапляються дедалі рідше, і щодня соціальні відмінності між землевласниками та орендарями зменшуються; перший уже не має жодних природних та беззаперечних переваг над другим. Отож, що, крім грошей, може стати предметом угоди між двома рівними, хоч і обмеженими в засобах людьми?

Людина, яка володіє цілою округою і сотнею ферм, розуміє, що їй треба завоювати серця багатьох тисяч людей; їй здається, що за це варто поборотися. Щоб досягти такої великої мети, вона легко йде на жертви.

Той, хто має сотню арпанів землі, не сушить собі голову подібними клопотами; йому абсолютно байдуже, чи прихильно буде ставитися до нього його орендар. /474/

На відміну від окремої людини, аристократія не може вмерти відразу, впродовж одного дня. Її найголовніші принципи поволі руйнуються в глибинах людських душ, перше ніж зазнають атаки з боку законодавства. Отже, задовго до того як спалахує війна проти аристократії, спостерігається поступовий розпад зв’язків, які до останнього часу поєднували вищі суспільні верстви з нижчими. З одного боку, проявляються байдужість та зневага, з другого — заздрість та ненависть: стосунки між бідними та багатими людьми стають дедалі рідші й напруженіші; ціна оренди землі зростає. Це ще не наслідки демократичної революції, але це — несхибні ознаки її наближення. Адже аристократія, яка остаточно випустила з рук владу над людськими серцями, подібна до дерева з пересохлим корінням, що його тим легше вивертають вітри, чим воно вище.

За останні п’ятдесят років орендна плата колосально зросла, причому не лише у Франції, але й у переважній частині країн Європи. Надзвичайно швидкий розвиток сільського господарства та промисловості за цей самий період, гадаю, не може достатньою мірою пояснити цей феномен. Слід виявити іншу, істотнішу і прихованішу причину. Я думаю, що її треба шукати, розглядаючи демократичні інститути, наявні у деяких європейських народів, а також беручи до уваги демократичні умонастрої, що більшою або меншою мірою впливають на всі інші людські почуття.

Мені часто доводилося чути, як великі англійські землевласники вітають одне одного з тим, що за наших днів вони дістають зі своїх володінь набагато більше грошей, аніж одержували їхні батьки.

Напевно, вони мають усі підстави для радощів; але, поза всяким сумнівом, вони не дуже усвідомлюють, що саме є причиною цього явища. Вони гадають, ніби одержують чистий прибуток, тоді як насправді лише здійснюють обмін. За останню готівку вони віддають свій вплив; і те, що вони здобувають у грошовому виразі, невдовзі буде ними втрачено у царині влади.

Існує ще й інша ознака, за якою легко можна зрозуміти, що велика демократична революція здійснюється або готується.

За середніх віків мало не всі землі здавалися в оренду на вічні часи або принаймні дуже надовго. Коли вивчаєш господарське життя тих часів, бачиш, що тоді термін оренди дев’яносто дев’ять років траплявся частіше, ніж сьогодні бачимо дванадцятирічний термін.

Тоді люди вірили у безсмертя родин; умови людського існування здавалися назавжди усталеними, і все суспільство здавалося настільки нерухомим, що ніхто не міг уявити, ніби в його надрах може колись початися якийсь рух.

За віків рівності люди мають інші уявлення. Вони легко доходять розуміння, що ніщо не є вічним. Їх опановує ідея несталості.

За таких умонастроїв і власник землі, і орендар відчувають якийсь інстинктивний острах перед довгостроковими зобов’язаннями; вони бояться якогось дня виявити, що умови, вигідні нині, перестануть бути такими. Вони без великої певності очікують якихось раптових і непередбачуваних змін в умовах свого існування. Вони бояться самих себе; бояться, що зі зміною їхніх власних смаків і нахилів їм доведеться жалкувати з приводу неможливості облишити те, що колись було предметом їхніх пожадань; і вони мають усі підстави цього боятися, тому що за віків демократії, посеред усеохопного руху, найменш постійним з усього, що є на світі, лишається людське серце. /475/











Розділ VII

ВПЛИВ ДЕМОКРАТІЇ НА ЗАРОБІТНУ ПЛАТУ



Більшість наведених вище спостережень з приводу стосунків поміж слугами та господарем так само може стосуватися й відносин між підприємцями та робітниками.

В міру того як правила суспільної ієрархії втрачають свою обов’язковість, як вельможі втрачають своє становище, а маленькі люди підносяться, в міру того як багатство перестає бути спадковим, можна легко помітити, як щодня зменшується відстань, що в дійсності, як і в громадській думці, відділяє робітника від господаря.

Робітник виношує вищі думки та уявлення про свої права, про власне майбутнє, про себе самого; його серце виповнюють нове честолюбство, нові бажання, безліч нових потреб. Щомиті він жадібно позирає на прибутки тих, хто дає йому працю; для того щоб домогтися їх розподілу, він намагається продати свою працю за вищу ціну, і звичайно йому в цьому щастить.

У демократичних країнах, як і деінде, промислове виробництво переважно не вимагає високих витрат; воно перебуває в руках людей, які за своїм багатством та освіченістю не піднімаються над пересічний рівень тих, кого вони наймають. Ці промислові підприємці досить численні; їхні інтереси різноманітні; отже, їм нелегко буває домовлятися між собою та об’єднувати свої зусилля.

З другого боку, майже всі робітники мають якісь постійні джерела існування, що дає їм можливість відмовлятися від праці, коли їм не дають тієї платні, яка здається їм справедливою винагородою за їхні зусилля.

Отже, в тій невпинній боротьбі за розміри заробітної плати, яку провадять ці дві суспільні верстви, сили приблизно рівні, а успіху досягають то одні, то інші.

Можна навіть вважати, що врешті-решт інтереси робітників мають брати гору; адже та висока заробітна плата, яку вони вже одержали, щодня зменшує їхню залежність від господарів, і, в міру здобуття ними додаткової незалежності, їм стає легше домагатися дальшого підвищення платні.

Як приклад я наведу ту галузь, яка за наших днів лишається найбільш поширеною у нас, як і у мало не всіх інших націй світу, — я маю на увазі землеробство.

У Франції більшість найманих сільськогосподарських робітників самі мають якісь невеличкі земельні наділи, завдяки яким вони в крайньому разі можуть прожити, не працюючи на іншого. Коли ці люди пропонують свої робочі руки великому землевласникові або сусідньому орендареві і коли останні відмовляються платити бажану для найманих робітників суму, наймити повертаються до своїх маленьких наділів і чекають іншої слушної нагоди.

Я думаю, що, розглядаючи ситуацію в цілому, можна зробити висновок: повільне і невпинне зростання заробітної плати є одним із найзагальніших законів життя демократичного суспільства. В міру вирівнювання умов людського існування заробітна плата зростає, а з її підвищенням вирівнюються і самі суспільні умови.

Проте за наших днів існує великий і вкрай неприємний виняток із цього правила.

В одному з попередніх розділів я показав, яким чином аристократія, витіснена з суспільно-політичної царини, знайшла собі пристанок у певних галузях виробничої діяльності і там утвердила свою владу, хоч і в інших формах. /476/

Ця обставина істотним чином впливає на рівень заробітної плати.

Оскільки для розгортання великого промислового виробництва, про яке тут ідеться, необхідні досить значні статки, кількість таких підприємців дуже невелика. Являючи собою нечисленну групу, вони легко можуть утворювати об’єднання і встановлювати той рівень оплати праці, який їм подобається.

Навпаки, кількість робітників у них дуже велика і невпинно зростає; адже час від часу настають періоди надзвичайного процвітання, впродовж яких заробітна плата зростає над усяку міру, тим самим привертаючи до виробництва населення цілих округ. Отож якщо люди вже раз ступили на цей шлях, вони, як ми вже бачили, не можуть з нього зійти, тому що у них досить швидко починають вироблятися певні фізичні та духовні навички, які поступово позбавляють їх здатності виконувати всяку іншу працю. Ці люди найчастіше мають низький рівень освіти, у них нема ні якоїсь особливої спритності, ні заощаджень; отже, вони майже повністю залежать від підприємців. Коли ж конкуренція або якісь інші непередбачені обставини зумовлюють зниження прибутків господаря, він може, зменшивши їхню платню мало не цілковито на свій розсуд, легко надолужити те, що втратив був з волі фортуни.

Якщо ж вони всі разом відмовляться працювати, господар, як багата людина, легко може дозволити собі, не боячись розоритися, чекати на той час, коли необхідність приведе їх назад; вони ж мають щодня працювати, щоб не вмерти з голоду: адже єдина їхня власність — це їхні робочі руки. Гноблення впродовж тривалого часу призводило їх до зубожіння, і чим злиденніші вони стають, тим легше стає їх гнобити. Це порочне коло, з якого неможливо вирватися.

Отже, не треба дивуватися, якщо заробітна плата, раптом піднявшись у якійсь галузі, все ж у цілому має постійну тенденцію до зниження, тоді як у робітників інших професій оплата праці загалом дуже повільно, але невпинно

зростає.

Цей стан постійної залежності і ці злидні, в яких за наших днів змушена жити частина населення промислових районів, є винятковим явищем, що суперечить усьому, що відбувається навколо; проте, з цих самих причин, у ньому таїться значна небезпека, отже, саме до нього має бути привернута якнайпильніша увага законодавців; адже дуже важко, за умов широкого руху суспільства в цілому, утримувати в непорушному спокої одну соціальну верству; коли найбільша кількість людей постійно відкриває для себе нові шляхи до збагачення, неможливо примусити декого з них покірно терпіти нестатки та обмежувати свої жадання. /477/











Розділ VIII

ВПЛИВ ДЕМОКРАТІЇ НА РОДИНУ



Щойно я досліджував питання про те, в який спосіб у демократичних народів, і зокрема у американців, рівність умов існування змінює характер взаємозв’язків між громадянами.

Я хотів би піти ще далі і зупинитися на особливостях родинного життя. Я не ставлю собі за мету відкривати якісь нові істини; хочу тільки показати, як уже знані факти де в чому дотикаються моєї теми.

Нині всім помітно, що за наших днів між різними членами родини встановлюється новий тип стосунків, що відстань, яка раніше розділяла батька з сином, зменшилася, і що батьківська влада якщо й не зникла остаточно, то принаймні істотним чином одмінилася.

Щось подібне, хоч, може, й ще більш разюче, бачимо у Сполучених Штатах.

В Америці родини в тому розумінні, в якому вона була в Римі та аристократичних суспільствах, не існує. Лише якісь її залишки помітні там упродовж перших років після народження дітей. У цей час батько, не маючи спротиву, здійснює домашню диктатуру, зумовлену і виправдану слабкістю його синів, їхніми реальними інтересами, а також його незаперечною перевагою.

Але з тієї миті, як юний американець наближається до віку зрілості, відчуття синівської покори, яке його зв’язувало, починає шоднини слабшати. Ставши володарем власних думок, він невдовзі починає відповідати і за свої вчинки. В Америці, по суті, нема юнацького віку. Вийшовши з віку дитинства, американець усвідомлює себе чоловіком і починає торувати свій власний шлях.

Було б помилкою гадати, ніби це наслідок якоїсь внутрішньої боротьби, в якій син, внаслідок якогось морального зусилля, здобуває свободу, що її не давав йому батько. Одні й ті самі традиції та принципи, які змушують першого прагнути незалежності, спонукають другого розглядати користування благами свободи як незаперечне право.

Отже, у синів неможливо помітити жодної з нищівних і непогамовних пристрастей, які ще довго тривожать людей навіть після того, як вони звільнилися від гноблення панівної влади. Батьки ж не відчувають жалів, сповнених люті та гіркоти, які звичайно бувають у людей, котрі втратили свою владу: адже вони заздалегідь вбачали ту межу, де їхнє панування мало закінчитися; і, коли час наближає їх до цієї грані, вони легко зрікаються своїх повноважень. Сини ж також завчасу передбачають прихід тієї миті, коли їхні власні воління стануть для них законом, і опановують особисту свободу без метушні та надмірних зусиль, наче належне їм майно, що його ніхто не прагне у них забрати 1.

Можливо, не зайвим буде показати, наскільки тісно пов’язані зміни, які відбуваються у родинних стосунках, із соціальною та політичною революцією, що завершується у нас на очах.



1 Втім, американцям досі ще не спало на думку, як нам у Франції, позбавити батьків основних підвалин їхньої влади, забравши у них право посмертного розподілу їхніх статків. У Сполучених Штатах право заповідати свої статки лишається нічим не обмежене.

В цьому, як і майже в усьому іншому, легко помітити, що хоч у американців політичне законодавство набагато демократичніше від нашого, наше цивільне законодавство набагато демократичніше від їхнього. Це неважко зрозуміти.

Автором нашого цивільного законодавства була людина, яка бачила свої інтереси в тому, щоб задовольняти демократичні пристрасті своїх сучасників в усіх відношеннях, які не несуть прямої та безпосередньої загрози її владі. Ця людина радо дозволяла, щоб деякі популярні принципи реґулювали майнові та родинні стосунки, аби лиш не було спроб застосувати їх у царині управління /478/ державою. Коли ж демократичний потік увірвався у сферу цивільного права, вона сподівалася знайти захист під ослоною законів політичних. Такий підхід свідчить водночас про її спритність і про її егоїзм; проте такий компроміс не може не стати образом та подобою устрою громадського; і саме в цьому сенсі можна сказати, що у всякого народу найбільше політичне значення має його цивільне законодавство.



Існують певні основоположні соціальні принципи, що ними народ або керується в усіх своїх діях, або взагалі їх не визнає.

У країнах, де панівними є аристократичні та ієрархічні засади суспільного устрою, влада ніколи прямо не звертається до всієї сукупності своїх підданців. Оскільки люди пов’язані між собою, досить того, щоб спрямовувати найперших. Інші йдуть услід. Що стосується і родини, і всіх об’єднань, що їх хто-небудь очолює. В аристократичних народів суспільство, правду кажучи, визнає лише батька. Суспільство керує синами лише за батьковим посередництвом; воно керує ним, а він керує ними. Отже, батькова влада над дітьми має не лише природний характер. Йому надано політичне право наказувати. Він — творець і опора родини; він також і її суддя.

У демократичних суспільствах, де рука влади відшукує кожну окрему людину серед юрби, аби персонально її підпорядкувати спільним для всіх законам, суспільство вже не потребує подібного посередника; в очах закону батько — просто громадянин, лише старший та багатший від своїх синів.

Коли більшість умов людського існування помітно відрізняються між собою і коли ця нерівність є постійною, ідея зверхності оволодіває уявою людей; навіть якщо закон не дає особливих прерогатив батькові, звичай та громадська думка його ними наділяють. Коли ж, навпаки, люди за своїм становищем мало відрізняються одне від одного і коли наявні відмінності не є постійними, загальне поняття зверхності стає не таким визначеним та ясним; даремно прагнутиме законодавець поставити того, хто скоряється наказам, набагато нижче від того, хто наказує: суспільні узвичаєння урівнюють цих двох людей між собою і постійно зводять їх на один і той самий рівень.

Отже, якщо я навіть і не бачу в законодавстві аристократичного народу якихось особливих привілеїв, які надаються голові родини, мене не покидає певність відносно того, що його влада шанується більше і сягає далі, аніж батьківська влада в суспільстві демократичному: адже я знаю, що, хоч би які були закони, в аристократичному суспільстві старший обов’язково стоїть вище, а молодший нижче, ніж у народів з демократичним устроєм.

Коли люди живуть переважно спогадами про минуле, а не насущними клопотами, і коли їх більше хвилює те, про що думали їхні предки, аніж те, про що їм належить думати самим, батько являє собою природну і незамінну ланку зв’язку поміж минулим і сучасним, — ланку, за допомогою якої ці два ретязі поєднуються. Отже, в аристократичних суспільствах батько є не лише політичним зверхником родини; він також є носієм традицій, тлумачем звичаїв, суддею моральності. Його шанобливо вислуховують; до нього наближаються з найбільшою повагою, і любов, яку до нього відчувають, завжди має й щось від остраху.

Коли суспільний устрій стає демократичним, і люди, як загальний принцип, приймають право кожного мати про все на світі свою власну думку, беручи старовинні вірування до уваги, але не маючи їх за правило чи дороговказ, вплив батькової думки на сина стає менш помітний, так само, як і законна батькова влада.

Поділ спадкових маєтностей, що його зумовлює демократія, можливо, найбільше сприяє зміні стосунків між батьками та дітьми.

Коли батько родини має невелике майно, його син і він сам постійно живуть в одному місці і разом роблять одну й ту саму роботу. Звичка та /479/ необхідність зближують їх, примушуючи їх постійно між собою спілкуватися; отже, між ними обов’язково встановлюється своєрідна й невимушена родинна близькість, яка робить батькову владу менш абсолютною і погано узгоджується з зовнішніми формами пошанування.

А проте у демократичних народів суспільна верства, що володіє цими невеликими статками, якраз і являє собою ту групу людей, яка надає сили ідеям і відмінює суспільні узвичаєння. Її уявлення та її воля повсюди стають панівними, і навіть ті люди, які найбільше схильні чинити спротив її велінням, врешті-решт починають наслідувати її приклад. Я бачив найзапекліших ворогів демократії, які дозволяли своїм дітям звертатися до себе на «ти».

Таким чином, у той самий час як аристократія втрачає своє панівне становище, стає помітним звільнення батьківської влади від усього того, що пов’язане з суворістю, умовностями та правовірністю, і навколо домашнього вогнища встановлюється щось на кшталт суспільної рівності.

Я не знаю, чи суспільство в цілому програє внаслідок таких ось перетворень; проте я схильний думати, що індивідуум від них виграє. Я думаю, що в міру того як звичаї та закони стають демократичніші, стосунки між батьком і сином набувають більшої близькості й теплоти; рідше в цих відносинах трапляються наказовий тон і посилання на непорушні правила; довіра та обопільна повага міцнішають, і здається, що природний зв’язок стає тісніший, а соціальні зв’язки помітно послаблюються.

У демократичній родині батько навряд чи має якусь іншу владу, крім тієї, яка зумовлюється його ніжністю та досвідом літньої людини. Його наказів можуть не визнавати, але його поради, як правило, сповнені внутрішньої сили. Хоч він і не осипаний знаками офіційної поваги, його сини принаймні ставляться до нього з довірою. До нього не звертаються, вдаючись до загальновизнаних формул; проте з ним постійно розмовляють і щодня охоче радяться. В його особі зникли господар та суддя; одначе батько залишився.

Для того щоб скласти уявлення про відмінності між двома формами суспільного устрою з означеної точки зору, досить хоча б побіжно переглянути родинне листування аристократичного суспільства, що збереглося до наших днів. Його стиль завжди правильний, чистий, церемонний, строгий і такий холодний, що крізь слова важко відчути природну сердечну теплоту.

Навпаки, у демократичних народів у всіх тих словах, якими син звертається до батька, чути щось настільки вільне, кревне і лагідне, що відразу ж свідчить про встановлення в родині нових взаємостосунків.

Аналогічна революція відбувається і в царині стосунків між дітьми. В аристократичній родині, як і в усьому аристократичному суспільстві, всі місця чітко визначені. Не лише батько має тут своє осібне становище і користується величезними привілеями; також і діти не є рівними між собою: вік і стать раз і назавжди визначають місце кожного та забезпечують йому певні прерогативи. Демократія або перекидає ці бар’єри, або знижує висоту більшості з них.

В аристократичній родині старший син успадковує найбільшу частку власності та майже всі права, він стає найголовнішим серед братів, а до якоїсь міри і їхнім паном. Йому належать велич і влада, їм — середній достаток та залежність. Разом з тим було б помилкою вважати, що в аристократичних народів привілеї старшого брата вигідні тільки йому самому, і що нічого, крім заздрості та ненависті, вони навколо не викликають.

Звичайно старший син докладає всіх зусиль, щоб досягти для своїх братів багатства та влади, тому що загальне піднесення всього дому підіймає престиж і того, хто його очолює; зі свого боку, молодші брати намагаються надавати /480/ йому допомогу в усіх його починаннях, тому що велич та могутність чільного представника родини дають йому якнайширші можливості для звеличення всіх її паростей.

Внаслідок цього всі члени аристократичної фамілії тісно пов’язані між собою; їхні інтереси близькі, а думки одностайні; проте рідко буває так, що їхні серця сягають повного порозуміння.

Демократія також зумовлює обопільне прив’язання між братами, але це відбувається в інший спосіб.

За демократичними законами діти абсолютно рівні між собою, і, отже, цілком незалежні; ніщо їх силоміць не прив’язує одне до одного, і так само ніщо не відштовхує; оскільки ж усі вони мають спільне походження, виховуються під одним дахом, відчувають однакове піклування і ніякі особливі привілеї їх не вирізняють і не розділяють, між ними легко зароджується лагідна й щира прихильність, властива юному вікові. Такі ось близькі стосунки, що складаються на самому початку життя, навряд чи можуть згодом порушитися внаслідок тих або інших обставин, оскільки братні почуття щоднини тісніше пов’язують їх, не даючи підстав для якихось чвар.

Таким чином, демократія єднає братів між собою не так збігом їхніх інтересів, як спільністю спогадів, вільним почуттям симпатії та близькістю смаків і поглядів. Вона здійснює поділ їхньої спадщини, але не суперечить єдності їхніх

душ.

Людяність цих демократичних звичаїв така велика, що навіть прихильники аристократичного устрою піддаються їхньому впливові, і, дізнавши її переваг, вони не виявляють прагнення повернутися до шанобливих і холодних форм спілкування, характерних для аристократичних родин. Вони охоче зберегли б демократичні домашні звички, якби це не перешкоджало їм заперечувати демократичний суспільний устрій та відповідні закони. Проте ці речі взаємопов’язані, і неможливо користуватися одними з них, не терплячи при цьому інших.

Те, що я вище казав про синівську любов та братню прив’язаність, повністю стосується всіх пристрастей, стихійним джерелом яких є сама людська природа.

Коли певний спосіб думок або почуттів визначається певним особливим станом людства, від нього нічого не лишається при зміні даного стану. Наприклад, закон може міцно прив’язати двох громадян одне до одного; проте зі скасуванням цього закону зв’язок розпадається. Не існувало нічого тіснішого від зв’язків, які поєднували у феодальному світі васала з його сеньйором. Нині ці люди не знають одне одного. Острах, вдячність і любов, які їх єднали, зникли. Від них не лишилося й сліду.

Коли ж ідеться про природні почуття людей, ми бачимо щось зовсім інше. Рідко буває так, що закон, намагаючись підпорядкувати собі ці почуття, не послаблює їх; прагнучи щось до них додати, він, навпаки, їх збіднює; якщо ж цим почуттям дати спокій, вони набувають сили.

Демократія, яка скасовує або прирікає на забуття мало не всі стародавні суспільні узвичаєння, а також перешкоджає людям творити нові умовності, призводить до повного зникнення більшості почуттів, породжених цими узвичаєннями. Проте інші почуття вона лише видозмінює і нерідко надає їм такої інтенсивності та лагідності, які раніше не були їм притаманні.

Я думаю, що існує повна можливість підсумувати в одній фразі зміст цього розділу, як і декількох попередніх. Демократія послаблює суспільні зв’язки, але зміцнює зв’язки природні. Вона зближує родичів, водночас роз’єднуючи громадян. /481/








Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.