ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКА МОВНО-ЛІТЕРАТУРНА ПРАКТИКА — варіант укр. літ. мови із специф. ознаками, зумовленими істор., політ., соціальними та мовними (діалектними) чинниками, який функціонував на західноукр. землях упродовж 19 — 1-ї пол. 20 ст.
Понад п’ять століть західноукр. землі перебували в складі інших держав, не мали тер. і етнічної єдності. Ця обставина, а також суто геогр. умови — значний масив гірського рельєфу, що утруднював спілкування між селами, містами і містечками, сприяли збереженню у мові населення деяких арх. рис, успадкованих з давньорус. мови, та виробленню нових діалектних рис (див. Південно-західне наріччя), відмінних від тих, що формувалися у Сх. Україні. Поставлена в підневільне становище, укр. мова в різних частинах Зх. України зазнавала впливу структурно віддалених мов держав-завойовників — польської, німецької, угорської, румунської. Внаслідок цього окремі лекс., морфол., синтакс. елементи згаданих мов протягом тривалого часу адаптувалися до системи укр. мови і стали органічною складовою частиною пд.-зх. наріччя, певною мірою вплинувши на специфіку його лекс. складу.
Демократизація укр. літ. мови у Зх. Україні, започаткована М. Шашкевичем, І. Вагилевичем, Я. Головацьким в альм. «Русалка Дністровая», відкрила шлях до широкого використання різних елементів пд.-зх. наріччя. Однак потреби укр. літ. мови, яка, хоч і обмежено, почала функціонувати у пресі, шкільній і університ. освіті, діловодстві Зх. України, зокрема Галичини (внаслідок революції 1848 уряд Австро-Угорщини змушений був зробити деякі поступки корінному населенню щодо його нац. відродження), не могли задовольнятися лише нар. мовою. Важливим джерелом 3. м.-л. п. залишилися також старокнижна укр. та старослов’ян. мови. Цілком природним процесом було творення нових слів, переважно абстр. лексики, розширення значень існуючих слів, калькування (див. Калька), особливо термінів, з різних мов, а то й прямі запозичення, насамперед з польс. та нім., рос. та ін. слов’ян. мов. Вплив польс. та нім. мов позначився і на ідіоматиці (див. Ідіома), синтаксисі укр. літ. мови, що функціонувала на західноукр. територіях. Найвиразніше специфіка 3. м.-л. п. виявлялась у лексиці (див. Галичанізм).
Значними були відмінності у фонет., морфол. оформленні (пор. кульоари, експльоатація, бюрокрація, девіза, контроля, екстаза, етикета), почасти в семантиці запозичених слів. Звичайними були випадки калькування слів, словосполучень, синтакс. конструкцій з польс., нім., церковнослов’ян., рос. мов типу представляти, представлене, предложенє; думаю вже посідати, дав му зрозуміти, спосібність рушати наперед тощо. У будові речення запозичення виявилося, напр., у вживанні означення після означуваного слова: «Питомці тої семінарії від р. 1794 кілька разів давали в мурах семінарських вистави театральні, розуміється, польські» (І. Франко). Різнилася від східноукр. мовної практики і правописна система, застосовувана в Зх. Україні (див. Желехівка, Панькевичівка та ін.). Процес вироблення літ. мови в Зх. Україні, особливо її наук., публіцист. стилів, завдяки пресі, а пізніше — виданням Наук. т-ва ім. Шевченка відбувався швидкими темпами. Її престижу великою мірою сприяла діяльність І. Франка, О. Маковея, Леся Мартовича, В. Стефаника, М. Черемшини, О. Кобилянської, Б. Лепкого, М. Яцківа та ін. Східноукр. письменники, позбавлені можливості друкуватися у Рос. імперії, публікували свої твори в західноукр. виданнях. Передплачуючи ці видання, східноукр. інтелігенція засвоїла цілий ряд західноукр. лексем, що особливо наочно виявилося, коли в Сх. Україні після рос. революції 1905 було дозволено видавати газети і журнали укр. мовою. Переведення у цей час деяких львів. видань до Києва (напр., «Літературно-наукового вістника») дало змогу ширшому загалу укр. населення ознайомитися із 3. м.-л. п. У 1891 з критикою мови віршів галиц. поетів виступив Б. Грінченко, чим започаткував дискусію про шляхи творення єдиної літ. мови, про місце в ній локальних елементів, зокрема галиц. запозичених та новоутв. слів. Піклуючись про чистоту укр. літ. мови, тип якої виробився у творах І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка, він вважав небажаним для неї введення місцевих, запозичених та створених на галиц. грунті нових слів. Побоювався Б. Грінченко, очевидно, і можливої переорієнтації укр. літ. мови на пд.-зх. діал. базу. Те, що основою єдиної укр. літ. мови має бути мова центральноукр. регіонів, визнавалося й багатьма представниками західноукр. інтелігенції, причому не лише теоретично, а й на практиці (досить згадати хоча б про те, як працювали І. Франко, О. Кобилянська та ін. над мовою своїх творів). Найчіткіше ця позиція була сформульована І. Франком у ст. «Говоримо на вовка — скажімо і за вовка» (Зібр. тв., т. 28. К., 1980, с. 167-175). Письменник наголосив на потребі вивчати місц. говірки на всій території України, підкреслив їх роль як невичерпного джерела літ. мови, розкрив істор. причини мовних відмінностей на західноукр. територіях і закликав використати їх «на пожиток цілості». Обговорення питань поширення галиц. елементів в укр. літ. мові тривало також у 1907-09, 1912-13. У цей час виступив, зокрема, І. Нечуй-Левицький з аналізом мови і правопису преси та наук, видань, наводячи списки слів і виразів, які, на його думку, були галичанізмами.
Дискусія, безперечно, мала позитивний вплив на розв’язання окр. питань розвитку укр. літ. мови, сприяла об’єктивному процесові взаємодії пд.-сх. наріччя як основи нової укр. літ. мови і південно-західного, що власне і відбивало факт творення єдиної літ. мови. Не втративши своєї основи, виробленої письменниками Сх. України і визнаної взірцевою діячами укр. мови і культури на всіх укр. територіях, укр. літ. мова помітно збагатилася внаслідок взаємодії із З. м.-л. п.: її словниковий склад поповнився рядом слів абстр. характеру (вибух, розпач, прагнути, досконалість, здолати), термінами з різних галузей науки, сусп. життя (многочлен, відхилення, провідник, недоторканність особи, ухвала, продукти, звіт), словами на позначення різних реалій (тека та ін.).
Літ.: Шахматов О., Кримський А. Нариси з історії укр. мови та хрестоматія з пам’ятників письменської староукраїнщини XI-XVIII вв. К., 1924; Жовтобрюх М. А. Мова укр. преси. (До серед. дев’яностих років XIX ст.). К., 1963; Його ж. Мова укр. період. преси. (Кін. XIX — поч. XX ст.). К., 1970; Плющ П. П. Історія укр. літ. мови. К., 1971; Муромцева О. Г. Розвиток лексики укр. літ. мови в другій пол. XIX — на поч. XX ст. X., 1985.
О. Г. Муромцева.
