Попередня     Головна     Наступна





ЛІТЕРАТУРНА МОВА — унормована мова сусп. спілкування, зафіксована в писемній (див. Писемна мова) та усній (див. Усна мова) практиці. Л. м. — одна з форм над. мови, що існує поряд з іншими її формами — діалектами (територіальними, соціальними), просторіччям, мовою фольклору. Гол. ознаки Л. м. — її наддіал. характер, стабільні літ. норми в граматиці, лексиці, вимові (див. Норма мовна), функц.-стильова розгалуженість. Зміст поняття «літературна мова» змінюється у процесі істор. розвитку цього явища. У період Середньовіччя для багатьох народів Європи Л. м., або мовою писемної л-ри, була Чужа лат. мова; у сх. слов’ян роль такої культурної, писемної мови виконувала церковнослов’ян. мова, якою створювалася і поширювалася насамперед реліг. л-ра.

Період консолідації нації супроводжується виникненням Л. м. на живій народнорозм. основі. Л. м. об’єднує представників нації безвідносно до місця їх проживання чи соціального стану. Використання Л. м. в усіх сферах комунікат. практики сусп-ва (засобах масової інформації, держ. установах, у системі освіти, науки, культури, худож.-літ. творчості) забезпечує її поліфункц. характер.

Л. м. зазнає свідомого впливу носіїв нац. мови, які дбають про дотримання літ. норм, розширення її функцій. Л. м. — це не лише мова писемних пам’яток (див. Пам’ятки української мови), хоча становлення її відбувається саме через писемну практику — рукописні та друк, тексти. Із зростанням консолідуючої функції Л. м. зростає вага її усного різновиду, який поширюється через тех. засоби інформації. Л. м. не можна ототожнювати з мовою худож. л-ри, в якій використовуються позаліт. мовні засоби худож. зображення.

Л. м. становить культурне надбання нації, виступає важливим чинником єдності нац. мовного простору. Духовний і матеріальний розвиток народу відбивається у його Л. м. Завдяки стабільності літ. норм здобутки в галузі госп., сусп.-політ., культур., худож.-естет, життя нації зберігаються у Л. м. і передаються новим поколінням. Л. м. чутлива до сусп., культур.-істор. умов розвитку сусп-ва. Поширення її залежить від стану мовної політики в державі, освіти, культур, традицій народу. Л. м. взаємодіє з ін. формами нац. мови, зазнає впливу усної розм. практики, пристосовуючи літ. норми до адекватного вираження думки й почуттів.

Укр. писемні пам’ятки засвідчують староукраїнську літературну мову і нову українську літературну мову. Староукр. мовою написано юрид., ділові документи, створено культову (релігійну) л-ру. Структуру староукр. літ. мови відбито в граматиках і словниках, у численних текстах літописної (див. Літописи), істор. л-ри, госп. порадниках, різножанрових худож. творах, у полем, л-рі, шкільних драмах тощо. Нова укр. літ. мова, починаючи з творів І. Котляревського, найповніше репрезентована художнім стилем, меншою мірою — публіцистичними, наук., епістолярними творами. Елементи староукр. літ. мови перейшли і в нову укр. літ. мову, яка сформувалася на середньонаддніпрянській діал. основі (див. Середньонаддніпрянський говір), але постійно вбирала в себе також виражальні засоби ін. укр. наріч.

Сусп.-політ. умови, в яких перебував укр. народ, розділений між Рос. та Австро-Угор. імперіями, спричинилися до існування двох варіантів літ. мови — східноукраїнського і західноукраїнського, що характеризувалися відповідними регіон, нормами. Східноукр. мовно-літ. практика зазнавала впливу рос. мови, а західноукраїнська — польс. та нім. мов. Об’єднання укр. земель у єдиній державі сприяло наддіалектній уніфікації Л. м., розбудові системи стиліст, варіантних засобів мовного вираження.

Л. м. порівняно з діалектами має ширші можливості взаємодії з ін. мовами, запозичуючи терміни, розвиваючи жанрово-стильові різновиди. Як наддіал. форма нац. мови Л. м. має розгалужену систему синонім. рядів, її лекс. багатства відображаються у словниках омонімів, паронімів, у лексиконах іншомов. слів, що приходять у літ. мову через книжні стилі. У зв’язку з тим, що Л. м. зазнає впливу позамовних чинників і процес кодифікації її норм залежить від свідомої орієнтації носіїв літ. мови, закономірними є дискусії про тенденції розвитку, динаміку літ. мовних норм. Гол. проблема — співвідношення книжних і розм. елементів, шляхи демократизації, онароднювання Л. м., допустимі межі іншомов. впливів тощо.

Поліфункціональна Л. м. характеризується розгалуженою системою стильових різновидів української мови, які, взаємодіючи між собою, сприяють розвиткові мовно-виражальних засобів, шліфуванню стиліст, норм. Кожний період розвитку укр. літ. мови (див. Історія української літературної мови) характеризується різним співвідношенням функц. стилів, неоднаковою орієнтацією на діалектні, народнорозм. джерела, а також переоцінкою критеріїв становлення літ. норм. У сучасній українській літературній мові літ. норма орієнтується не лише на мовно-худож. практику, а й на стандарти мови засобів масової інформації, де реалізуються, крім писемних, і орфоеп. норми Л. м. Крім того, інформативна сфера вбирає і популяризує лексику всіх функц. стилів, усталює фразеологію, синтаксис, нейтр. стиліст. варіанти, прийнятні для широкого кола носіїв Л. м. Творцем Л. м. виступає загальноосвічений, культур. соціум, причому важлива роль належить мовним індивідуальностям, які цілеспрямовано шліфують, опрацьовують літ. слово.

Вчення про Л. м. розвинулося у 30 — 50-і pp. 20 ст., коли окреслилося коло теор. питань про стабільність і динаміку літ. норм, їх кодифікованість, про функц.-стильову диференціацію Л. м., обґрунтування загальнонац. характеру Л. м., про її залежність від мовної ситуації у сусп-ві. Якщо спочатку Л. м. як об’єкт дослідження ототожнювалася з писемною мовною практикою, почасти з мовою худож. л-ри, то 50 — 80-і pp. у теорії Л. м. відзначаються увагою дослідників до її усних форм. Розширюється обсяг поняття Л. м., активізуються соціолінгвістичні (див. Соціолінгвістика) методи дослідження варіантів літ. норми, визначення ступеня літературності різних текстів. Опис Л. м. не обмежується констатацією явищ, відображених у літ.-худож. текстах. Дедалі більша увага звертається на вивчення мовних ситуацій, що входять неодмінним компонентом у функціонування Л. м. як носія культур. мовної традиції і як форми соціальної престижності.


Літ.: Булаховський Л. А. Виникнення і розвиток літ. мов. В кн.: Булаховський Л. А. Вибр. праці, т. 1. К., 1975; Булаховський Л. А. Укр. літ. мова. В кн.: Мат-ли до вивчення історії укр. л-ри, т. 1. К., 1959; Виноградов В. В. Проблемы лит. языков и закономерностей их образования и развития. М., 1967; Гухман М. М. Лит. язык. В кн.: Общее языкознание. М., 1970; Білодід І. К. Літ. мова і стандартність. «Мовознавство», 1974, № 2; Москаленко А. А. Нормалізація укр. літ. мови. Бібліогр. покажчик. О., 1974; Укр. літ. мова в її взаємодії з тер. діалектами. К., 1977.

Див. також Літ. до ст. Історія української літературної мови.


С. Я. Єрмоленко.




Див. також: Літературна мова. Енциклопедія українознавства.





Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.