Попередня     Головна     Наступна





МОВА І СУСПІЛЬСТВО — нерозривна єдність двох явищ, пов’язаних між собою як часткове і загальне, як невід’ємна сторона й одна з обов’язкових ознак цілої сусп. системи в її безперервному функціонуванні. Найтиповішим видом сусп-ва є етнічне (етнос), народ, а найтиповішою його ознакою — мова. Мова як найважливіший засіб спілкування здатна обслуговувати сусп-во в усіх сферах людської діяльності. І хоч зміни в неї можуть вносити окр. сусп. групи, а то й поодинокі мовці, остаточне прийняття цих змін залежить від згоди на них сусп-ва в цілому.

На будь-якому етапі розвитку мова як сусп. явище виступає і як сусп.-істор. норма. Тенденція до цього спостерігається уже в носіїв найдрібніших говірок і виявляється у визнанні тільки своєї говірки та відкиданні тих рис суміжних говірок, що суперечать їхнім говірковим нормам. В основу норми літ. мови лягають, як правило, особливості найвпливовішої говірки (діалекту) певної мови. Проте, оскільки цей діалект (чи говірка) починає репрезентувати певну мову в цілому, він позбувається вузько-місцевих, нехарактерних для ін. діалектів мови рис, залучаючи до свого складу чимось перспективні для розвитку літ. мови риси ін. діалектів. Тим самим первісно діалектна основа літ. мови стає наддіалектною, відбиваючись особливо в творах фольклору, нар. поезії, мовні норми яких стають зразковими і набувають значного поширення.

Кожна мова, розвиваючись у часі і просторі, має відмінності між її фіксаціями, зробленими в різні періоди її історії, а також між місц. різновидами (говірками, говорами, наріччями). Гол. критерієм при визначенні того чи того мовного утворення як мови чи діалекту є не стільки його суто лінгв. особливості, скільки, знову ж таки, сприйняття сусп-ва: часом дуже віддалені з лінгв. погляду мовні утворення виступають як діалекти (напр., верхньо- і нижньонімецькі), тим часом порівняно близькі мовні утворення розглядаються як окр. мови (напр., болгарська і македонська). Крім часового і просторового вимірів, мова має схильність диференціюватися ще й соціально. На відміну від розвитку в часі і просторі, що відзначається особливостями на всіх рівнях (фонет., грамат., лексикофразеологічному), соціальні різновиди мови (соціолекти, варіанти мови, характерні для різних сусп. прошарків, профес. жаргони), як правило, розрізняються тільки лексично. Проте й соціальні різновиди відіграють важливу роль у її розвитку (напр., у творенні стилів літ. мови, профес. лексики), не кажучи вже про те, що неперехідної грані між соціолектами (й професіоналізмами) та ін. виявами мови, напр., діалектами, архаїчними її шарами, не існує. Відмираючи, мова може в ост. період свого існування ставати засобом спілкування лише певних соціальних або профес. груп, трансформуючись у своїх субстратних рештках у якесь арго (жаргон), що зближує її з соціальними варіантами мови; і, навпаки, щойно виникла мова, доки вона пошириться серед усіх прошарків етн. сусп-ва, може бути приналежністю лише окремих соціальних верств. Наслідком соціального розвитку певного лінгв. утворення є й витворення на його основі літ. мови, що виникає внаслідок піднесення сусп. статусу його до рівня мови. Літ. мова, хоч у її основі лежить певний діалект, завдяки тому, що її сусп. функція порівняно із станом діалекту значно підноситься, набуває більшої розвиненості. Ті ж риси, що властиві певною мірою кожному мовному утворенню (говірці, говорові, наріччю, мові), а саме — вибірковість, Традиційність, правильність — набувають у літ. мові особливої обов’язковості з огляду на те, що всі часткові норми стосовно елементів мовної системи і їхнього використання зазнають повної кодифікації. Літ. мова збагачується завдяки використанню усіх наявних засобів базового та ін. діалектів мови, потенційних внутр. ресурсів мови (зокрема, тенденцій словотворення), а також більшою чи меншою мірою за допомогою зовн. (лексичних) і внутр. (семантичних, тобто, кальок) запозичень з ін. мов. У зв’язку з надзвичайним розширенням своїх функцій у літ. мові за сприятливих обставин розвиваються різноманітні, насамперед функціональні, стилі (діловий, науковий, публіцистичний, стиль худож. л-ри тощо), що передбачає збагачення мови стиліст. синонімами різних рівнів.

Поява етносів у процесі сусп. розвитку людства супроводжувалася виникненням їхніх мов. Для первісного сусп-ва були характерні такі спільності, як рід, плем’я, племінний союз, яким відповідали родові або племінні мови, мови племінних союзів. За феодалізму формувалися народності, а отже, почали з’являтися їхні мови. З розвитком капіталізму виникли виразніші, ширші етн. об’єднання — нації, яким відповідають мови окр. націй. Через подрібненість феод. держав (зокрема у Європі), а також слабку ще розвиненість мов окр. народностей для феод. сусп-ва було характерне використання паралельно з мовою своєї народності надетнічних (екстериторіальних, часто мертвих) мов типу латини (у народів Зх. й Центр. Європи), старослов’ян. мови (у православних слов’ян, а також румунів і молдаван) тощо. З розвитком нац. мов, які стали виконувати всі сусп. функції, необхідність у цьому відпала. Однак потреба в міжнар. зв’язках зумовила доконечну об’єктивність виділення ряду живих мов для обслуговування цих зв’язків. Так, у ролі т. з. світових мов сьогодні виступають найпоширеніші національні мови — англійська, французька, німецька, іспанська, російська тощо. Дедалі гострішою стає потреба в існуванні універсальної єдиної «іноземної мови», у функції якої найзручніше використовувати планову (штучну) мову. Найпоширенішою й ефективно використовуваною (уже понад 100 років) виявилася тут мова есперанто (див. Інтерлінгвістика), відносно незначне поки що поширення якої, очевидно, пояснюється не стільки її лінгв. недосконалістю, скільки тим, що мовна ситуація світу, розвитку людства як суми етн. сусп-в ще не досить визріла для масового застосування цієї мови, оскільки в обставинах, які існують, потреби людства ще задовольняють нац. мови вужчого використання і ті з них, які застосовують також у ролі т. з. світових мов.

У контексті заг. проблематики М. і с. укр. мова має багато своєрідних моментів. Вона досягла відносно високого рівня досконалості у своєму внутр. розвитку, однак останній певною мірою гальмується і поки що недостатньо убезпечений від рецидивів регресу. Державний статус укр. мови з 1989 на тер. України — основного місця її поширення — лише утверджується. Для укр. сусп-ва характерне те, що укр. мова використовується різною мірою у різних частинах України. Якщо в Зх. Україні (Галичина, Зх. Волинь, Буковина, Закарпаття) рідна мова українцями використовується однаковою мірою незалежно від їхнього соціального статусу, професії, освіти, міського або сільського походження, то на Наддніпрянщині (особливо на сході й півдні) уживаність її узалежнена від соціальної, професійної, освітньої й ін. ситуацій, у яких перебувають її потенційні користувачі. Щодо нац. меншин України (див. Мови національних меншин в Україні), то ступінь поширеності серед них укр. мови, особливо на сході і півдні України, ще нижчий. Значною є частка українців, що схильна вважати рідною мовою російську. Російськомовними здебільшого є великі міста Сх. і Пд. України. Зазначені особливості у функціонуванні й поширеності укр. мови в Україні випливають з обставин її історії — таких, зокрема, як: 1) тривалі періоди відсутності укр. державності (спроби її відновлення були невдалими або короткочасними); 2) входження тер. України протягом століть до складу різних держав (об’єднання осн. масиву етнічних укр. земель в єдиній державі стало можливим лише після 2-ї світ. війни); 3) зумовлений значною мірою церковнослов’ян. мовною традицією багатовіковий відрив освічених українців від власної живомовної основи (формування сучас. літ. мови на нар. основі розпочинається тільки після цілковитої втрати Україною решток автономії, перетворення її на колоніальний придаток Росії); 4) розташування України між двома могутніми слов’ян. країнами — Росією та Польщею, які намагалися її повністю мовно й культурно асимілювати (русифікувати або полонізувати); 5) болісний і затяжний процес формування нац. інтелігенції, осн. носія нац. свідомості й літ. мови (її формуванню всіляко протидіяли держави, до складу яких увіходила Україна). Нічого, по суті, не змінилося в рад. період, бо імпер. традиції дорев. Росії (тільки під демагогіч. прикриттям нової фразеології) діяли і далі, ще жорстокіше, будучи спрямованими як на пряме фізичне знищення укр. народу, а відтак і мови (голодомор 1933, періодичні масові репресії, насамперед проти укр. інтелігенції, мовний геноцид), так і на його поступову денаціоналізацію (демогр. політика вивезення українців поза межі України і завезення неукр. населення на її територію, поступова ліквідація освіти укр. мовою аж до серед. школи, насильне і цілковите усунення укр. мови зі сфери держ. управління й виробництва тощо). Усе це поставило дальше існування укр. сусп-ва і укр. мови перед серйозною загрозою. Тим часом логіка розвитку людства і, зокрема, народів Європи вимагає утвердження і розвитку суверенної України, а отже, її нац. культури і мови. Здобуття Україною 1991 держ. незалежності було істор. закономірністю. У нових умовах розвиток укр. етн. сусп-ва, носія укр. мови, як і розвиток самої укр. мови є одним з найефективніших засобів консолідації українців, усіх народів України. Програма розвитку мов в Україні (див. Закон УРСР «Про мови в Українській РСР») підносить статус укр. мови до рівня державної. Укр. мова як державна не тільки не виключає, а й передбачає збереження та розвиток мов ін. народів України. Держ. статус забезпечить її нормальний розвиток як нац. мови українців і як засобу міжнац. спілкування народів країни. Однак Закон про мови впроваджується непослідовно, нерішуче, а часто одверто саботується. З огляду на кризовий стан укр. мови, особливо на сході і півдні України, крім суто організаційних держ. заходів, які не будуть ефективними, якщо сусп-во не усвідомлюватиме їхньої потреби, життєво необхідним є зміцнення мовної стійкості укр. народу, посилення дієвості джерел, що її живлять, а саме — нац. традиції, нац. свідомості та солідарності, нац. культури, злагоди й співпраці між українцями та ін. народами країни. Це, зі свого боку, передбачає подолання зовн. і внутр. перешкод, що заважають животворності зазначених джерел. Дієвості джерела нац. традиції в Україні заважала і заважає досі фальсифікація історії України, історії укр. мови, укр. культури в цілому, а також сучас. укр. л-ри. На догоду політ. спекуляціям імперського, шовіністського ґатунку, нехтуючи канонами наук. об’єктивності, фальсифікатори силкуються відірвати українців від традиції Київ. Русі, позбавити їх власної історії. Появу укр. мови і в працях рос. учених (Ф. Філін), і в публіцист. творах (О. Солженіцин) намагаються показати не як наслідок тривалого й закономірного процесу, що привів до формування трьох східнослов’ян. мов у часи Київ. Русі, а як результат «історичної випадковості» значно пізнішого періоду (монг.-татар. навали, польс.-лит. панування). Тим самим воскрешається антинаукова, часом і тепер проголошувана концепція існування й досі «триєдиного рос. народу у складі трьох його різновидів» — великоросів, українців (малоросів) і білорусів, що взагалі перекреслює існування українців як окр. народу. Нац. традиція у галузі укр. л-ри всіляко нівелювалася замовчуванням багатьох письменників, їхніх творів, цілих літ. напрямів, а також, з одного боку, викривленою інтерпретацією життя і творчості укр. класиків, де затушковувалися нац.-визвольні, патріот, мотиви і виділялися соціальні, а, з другого, замість виявлення їхньої самобутності перебільшено підкреслювався «благотворний» вплив на них рос. л-ри. Фактично всі ці дії були спрямовані на те, щоб позбавити укр. л-ру нац. традиції, самобутності, перетворити, зрештою, на бліду тінь рос. л-ри. До знецінення укр. нац. традиції у галузі культури веде беззастережне віднесення тільки до рос. культури цілої низки укр. діячів — письменників, художників, композиторів, учених (Феофан Прокопович, В. Боровиковський, Д. Бортнянський, М. Остроградський, О. Потебня, В. Вернадський та ін.).

Чимало шкоди завдано нівеляцією нац. традиції у галузі мови, де доходило, по суті, до її деукраїнізації та русифікації. У ній знищувалися своєрідні особливості (фонет., грамат., лекс.фразеологічні) під приводом того, що вони, мовляв, призводять до відриву України від Рад. Союзу, а в мову силоміць уводилися рос. слова і кальки. Нац. свідомість та солідарність викорінювалися під приводом класової боротьби з укр. буржуазією — тотальними репресіями проти нац. інтелігенції, селянства Сх. України («розселянення», голодомор 1933 тощо) як гол. носія укр. нар.-розмовної мови на Наддніпрянщині. Після 1939 аналогічних репресій зазнало населення Зх. України як національно розвиненішої частини країни. Ці геноцидні заходи і замаскована під протибуржуазну антинаціональна діяльність рад. влади і КПРС своїми фальшивими гаслами підривали як розвиток укр. нац. свідомості (оголошуваної «націоналістичною»), так і нац. солідарності (кваліфікованої як «антинародна», «буржуазно-націоналістична», концепція «єдиного потоку»). Українців було штучно поділено на кілька позбавлених єдності соціально-нац. груп — сх. українців («східняків»), зх. українців («західняків»), інтелігенцію, селян, протиставлених, крім цього, й мовами або їх сурогатами (українська, російська, суржик). Дієвості джерела нац. культури заважала хибна теорія рад. культури, начебто «соціалістичної змістом, національної формою» (коли і зміст у культурі має бути національним, тобто щільно пов’язаним з нац. життям у всіх його виявах і складності). Дієвості джерела нац. злагоди і співпраці заважало застосування фальшивого жупела «українського буржуазного націоналізму» щодо українців і звинувачення у націоналізмі всіх нац. груп і меншин (крім росіян) в Україні при одночасному проголошенні як єдино «інтернаціонального» російського і російськомовного населення України.

Зазначені перешкоди стояли (і певною мірою ще стоять) на заваді консолідації укр. сусп-ва, природному розвиткові укр. мови, відродженню нац. мов ін. народів України. Саме тому, поряд зі здійсненням орг.-політ. заходів, утвердженням державності України, потрібне глибоке наук. вивчення проблематики мови і сусп-ва стосовно укр. мови в Україні.

Проблеми М. і с. вивчає соціолінгвістика.


Літ.: Шор Р. О. Язык и общество. М., 1926; Жирмунский В. М. Над. язык и социальные диалекты. Ленинград, 1936; Крысин Л. П. Язык в совр. обществе. М., 1977; Семчинський С. В. Заг. мовознавство. К., 1988; Ткаченко О. Б. Проблема мовної стійкості та її джерел. «Мовознавство», 1990, № 4; Ткаченко О. Б. До проблеми мовної стійкості (питання внутр. перешкод). «Мовознавство», 1991, № 2.


О. Б. Ткаченко.








Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.