ПЕРЕКЛАДИ НА УКРАЇНСЬКУ МОВУ — Перекладацька традиція в Україні існує з найдавніших часів. Переписувачі відомих у країні з 10 ст. старослов’ян. перекладів Святого Письма — ченці монастирів Київ. Русі несвідомо вносили у тексти окремі фонет. та морфол. риси укр. мови. Укр. елементи проникали і в переклади творів світської л-ри — історичних (хроніки), географічних («Християнська топографія»), художніх (повість про Варлаама і Йоасафа, «Александрія» та ін.). Складений у Візантії зб. афоризмів і притч «Пчела», перекл. у 12 ст., неодноразово переписувався в Україні протягом кількох століть, поступово збагачуючись укр. нар. лексикою та фразеологією. Найвизначнішим П. на у. м. Святого Письма є «Пересопницьке Євангеліє» (1556 — 61), де відбилися характерні особливості тогочас. «простої» мови. У 17 — 18 ст. в Україні поширюються у перекладах з лат., італ., польс. мов рицарські романи (про Бову Королевича, про Петра Золоті Ключі та ін.), моралізатор. твори («Повість про сімох мудреців»), байки Езопа, окр. новели з «Декамерона» Боккаччо, зазнаючи істотних переробок на укр. ґрунті. Цікавою сторінкою укр. перекл. л-ри 18 ст. були переклади й переспіви Г. Сковороди з Овідія та Горація.
Поетичні П. на у. м. перших десятиліть 19 ст. позначені впливом стилю «Енеїди» І. Котляревського. Це травестійні «Гараськові пісні» (переспіви од Горація) П. Гулака-Артемовського, переклад Є. Гребінки поеми «Полтава» О. Пушкіна та ін., насичені просторіччям і вульгаризмами. Водночас з’являються переклади романтичної поезії: Л. Боровиковський переклав баладу «Світлана» С. Жуковського (вона була у свою чергу переспівом нім. балади Г. Бюргера), назвавши її «Маруся» і перенісши дію в Україну; М. Костомаров — лірику Д. Байрона, О. Шпигоцький — сонети А. Міцкевича, запровадивши тим самим цей жанр в укр. поезію. Т. Шевченко в «Давидових псалмах» дав високі зразки перекладів урочисто-патет. бібл. текстів, уводячи в них елементи переспіву своєрідний перехід між перекладною та ориг. творчістю поета. Широкі можливості вироблення різноманітних підходів до відображення давнього оригіналу засобами укр. мови виявили переклади «Слова о полку Ігоревім», створені М. Шашкевичем, І. Вагилевичем, М. Максимовичем, Т. Шевченком (уривки), С. Руданським, Ю. Федьковичем та ін. Збагаченню образних засобів укр. мови сприяли переклади антич. авторів («Іліада» Гомера та «Енеїда» Вергілія у перекл. С. Руданського, гомерівський епос та «Антігона» Софокла у перекл. П. Ніщинського), В. Шекспіра (13 драм, творів у перекл. П. Куліша, «Гамлет» у перекл. М. Старицького), фольклору (серб. нар. поезія у перекл. Я. Головацького та М. Старицького). Перекладацький професіоналізм уперше в укр. л-рі виявив І. Франко, який підходив до цієї справи з наук. аналізом, худож. інтуїцією, володіючи всіма стильовими регістрами укр. мови. До І. Франка укр. перекладачі працювали лише над творами європ. л-р, він першим почав перекладати тексти сх. авторів. У той самий час П. Грабовський переклав кілька сотень ліричних і політ. віршів з ест., латис., вірм., груз., утор. та ін. мов, зберігаючи смислову домінанту оригіналу й досить вільно ставлячись до його худож. своєрідності.
Наприкінці 19 — на поч. 20 ст. видатними майстрами худож. перекладу були В. Самійленко (перекладав п’єси Ж.-Б. Мольєра, пісні П. Беранже), Леся Українка (лірика Г. Гейне, уривки з Гомера, Данте, драма «Ткачі» Г. Гауптмана), В. Щурат (франц. епос «Пісня про Роланда»), А. Кримський (твори Гафіза, Сааді та ін. поетів Сходу), тонким інтерпретатором зарубіж. лірики виявив себе М. Вороний. У цей час широко публікуються укр. переклади світової прози — творів Г. Мопассана, К. Гамсуна, Л. Толстого, Е. Золя, Е. По, А. Франса, Р. Кіплінга, драм Г. Ібсена, Б. Б’єрнсона тощо.
За рад. часів перекладацтво для письменників, що прагнули вирватися з лабет соцреалізму, стає своєрідним шляхом до «внутрішньої еміграції». Визнаним майстром перекладу був М. Зеров, якому належать зразкові інтерпретації авторів — Катулла, Вергілія, Горація, Овідія, рос. поетів — О. Пушкіна, М. Лермонтова, В. Брюсова, франц. ліриків — П. Ронсара, Ж.-М. Ередіа. Найб. розквіту у ці роки мистецтво перекладу сягає під пером М. Рильського, який передає тонкі нюанси змісту першотвору в єдності з визначальними особливостями його худож. форми. Йому належать переклади поеми «Пан Тадеуш» А. Міцкевича, «Орлеанської діви» Вольтера, «Євгенія Онєгіна» О. Пушкіна, багатьох лірич. творів європ. поетів. Уміння мобілізувати ресурси давньої укр. мови й сучас. абстр. лексики характерне для перекладів М. Бажана («Витязь у тигровій шкурі» Ш. Руставелі, «Фархад і Ширін» А. Навої, поезії Ц. Норвіда, Р.-М. Рільке). Мовною досконалістю, вдалим творенням неологізмів позначені переклади М. Лукаша (повний текст «Фауста» Й.-В. Гете, «Декамерон» Боккаччо, вірші Ю. Тувіма, «Мадам Боварі» Г. Флобера, уривки «Гаргантюа й Пантагрюеля» Ф. Рабле). Винятковою увагою до ролі худож. деталі в тексті оригіналу та до муз. стихії поезії відзначаються переклади Г. Кочура (лірика Сапфо, Овідія, Ф. Петрарки, П. Верлена, О. Блока, В. Незвала, трагедія «Гамлет» В. Шекспіра). Розвиток теорії і критики перекладу в Україні у повоєнний час сприяв заг. піднесенню перекладацької майстерності. Здійснено багатотомні видання творів В. Шекспіра, Г. Гейне, О. Пушкіна, О. Бальзака, Г. Мопассана, Л. Толстого, А. Франса, Дж. Лондона, над якими працювали десятки майстрів слова. Серед перекладачів укр. діаспори найвідоміші Ю. Клен (О. Бургардт; переклав ряд п’єс В. Шекспіра), М. Орест (нім. і франц. поезія), І. Костецький (сонети В. Шекспіра), І. Качуровський (сонети Ф. Петрарки, європ. лірика 19 ст.), О. Зуєвський (твори С. Малларме та ін. франц. поетів), В. Вовк (драми Ф. Гарсіа Лорки).
Літ.: Эткинд Е. Поэзия и перевод. М. — Ленинград, 1963; Ковганюк С. Практика перекладу. К., 1968; Рильський М. Мистецтво перекладу. К., 1975; Влахов С., Флорин С. Непереводимое в переводе. М., 1980; Коптілов В. Теорія і практика перекладу. К., 1982; Зорівчак Р. Фразеол. одиниця як перекладозн. категорія. Л., 1983; Федоров А. В. Основы общей теории перевода. М., 1983.
В. В. Коптілов.