| Попередня | Головна | Наступна |
МЕТАМОРФОЗИ ПОСТКОМУНІСТИЧНОЇ ВЛАДИ
На межі 80-х і 90-х років «спокуса демократією» в країнах Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР, у тому числі і в Україні, була такою великою, а соціальні очікування настільки завищеними, що на шляху концептуального осмислення нової посткомуністичної реальності виявилося чимало інтелектуальних оман. Йдеться передовсім про неадекватне сприйняття соціально-історичного часу в оцінках та моделюванні складних політичних процесів, а також про прихильність, часом догматичну, до методології і традицій політичних досліджень, які ґрунтуються переважно на західноєвропейському й північноамериканському матеріалі.
Ці омани зберігаються і сьогодні, — вони породжують численні утопії та паранаукові гіпотези. І хоч посткомуністичні суспільства мають уже чималий історичний вік (з огляду на масштаби й наслідки соціально-політичних перетворень, які в них здійснюються), політичній теорії ще й досі бракує продуктивного інтелектуального новаторства, а політологи, продовжуючи перебувати в полоні власних та запозичених наукових стереотипів, ніяк не можуть позбутися інерції в осмисленні сутності цих трансформацій, а надто в розумінні центральної категорії політики і політичної науки — категорії влади.
§1. Тоталітаризм і влада: потреба переосмислення
Виникає істотне питання: в якій саме системі понять та уявлень може бути результативним і має вибудовуватися політичний аналіз посткомуністичної влади?
Гадаємо, що найпродуктивніший шлях у пошуку відповіді на нього — це переосмислення поняття тоталітаризму як невід’ємної складової більш загальної проблеми — проблеми влади.
У новітній політичній теорії тоталітаризм визначається як такий тип політичного режиму, політичної та суспільної системи, якому внутрішньо притаманний всеохопний (тотальний) контроль з боку влади над суспільством і особою. При цьому увага акцентується, як звикле, на ролі ідеології (есхатологічної й телеологічної за своєю орієнтацією та революційної за змістом), яку правляча еліта силоміць нав’язує населенню як «єдино правильне вчення», а також — на репресіях або загрозі їх застосування, що й уможливлює панування влади над індивідом, над суспільством.
Існують і інші політологічні підходи до визначення поняття тоталітаризму, є різні його теоретичні моделі. Не вдаючись до докладного їх аналізу, позначимо все ж таки їхній загальний найсуттєвіший недолік — тяжіння до певної формалізованості. Переважно розглядаються зовнішні прикмети й атрибути тоталітаризму (зокрема, відсутність політичних прав і свобод), а також інструментарій, форми та механізми тотального контролю над суспільством. До того ж у поле зору дослідників потрапляють насамперед класичні варіанти тоталітаризму, що склалися у нинішньому столітті, — комуністичний (сталінський) тоталітаризм, фашизм та націонал-соціалізм.
Водночас фактично обійдені увагою сутнісні ознаки та джерела усієї множини залежностей індивіда від влади, громадянина від держави. Причому маємо на оці не тільки і не стільки ідеологічні, а й численні інші неекономічні (часто неочевидні, латентні) — соціальні, соціокультурні, правові тощо, а також економічні багатовимірні залежності, які характеризують різноманітність форм владних відносин, пов’язаних із примусом та насильством.
Зрештою, відповідь на ключове питання в осягненні сутності тоталітаризму й тоталітарної влади — чи є людина суб’єктом цих владних відносин, чи, навпаки, безправним об’єктом (пасивним або навіть активним) для тих, хто здійснює владу, — не така проста й однозначна, а надто в контексті нових, надзвичайно складних і суперечливих політичних змін на схилі XX століття.
§2. Посткомуністичний неототалітаризм:
генеза та особливості становлення 1
У політичній думці посткомуністичного періоду найбільш стійке й поширене уявлення про те, що в загальному річищі з деґрадацією і крахом комуністичної ідеології одночасно відбувалися деґрадація, делеґітимація, а потім і розпад та крах комуністично-тоталітарної влади, уособлюваної партійно-державною номенклатурою, комуністичною бюрократією. У межах цього положення, на перший погляд, логічною й переконливою постає така теоретична побудова: «антитоталітарна революція — посттоталітарна влада — посттоталітарне суспільство».
Іншими словами, майже аксіоматично стверджується як про доконаний факт, що тоталітарна влада вичерпала свій потенціал, а тому начебто відбулася детоталітаризація держави, соціально-політичного життя й водночас реалізувалися чи успішно реалізуються принципи організації влади відповідно до демократичного вектора політичного розвитку: людина — суспільство — держава (влада).
Втім, досвід посткомуністичних трансформацій засвідчує зовсім інше: у посткомуністичних країнах, принаймні в більшості з них, владу номенклатури ніхто й ніколи насправді повністю не скасовував і не відбирав, сама номенклатура свою владу добровільно ніколи й нікому повністю не віддавала, а комуністично-номенклатурна система влади ніколи й ніде повністю не щезала.
Натомість уже досить чітко вирізнилися певні тенденції в еволюції політичної влади у колишніх соціалістичних країнах. Окреслимо в найзагальнішому контурному вигляді головні особливості цієї еволюції.
lang=UK 1. Здійснення «революції згори», цілеспрямоване самоперетворення комуністично-тоталітарної влади і, як наслідок, поява нових, однак, «генетично», сутнісно, історично пов’язаних із попередніми, типів і різновидів владних відносин. Найважливіша особливість цих відносин — еволюційна трансформація політичної влади у новий тип власності через нелеґітимне, тіньове привласнення й розподіл тотально-одержавленої, так званої загальнонародної власності її фактичним розпорядником — колишньою партійною бюрократією (з ініціативи прагматичної «реформаторської» її частини).
З середини 80-х років розпочалися, по-перше, конверсія політичної та державної влади комуністичної номенклатури у кланово-корпоративну, номенклатурно-капіталістичну економічну владу, по-друге — інтенсивна концентрація цієї нової-старої влади за відсутності контролю з боку суспільства і, по-третє — формування нової посткомуністичної промислово-фінансової олігархії. У цьому сенсі можна констатувати виникнення нового співвідношення політики й економіки, а саме: пряме й безпосереднє перетворення привласненої власності на політичну та державну владу і навпаки. Таким чином, йдеться, зокрема, про те, що протягом останніх приблизно десяти років у посткомуністичних країнах (за винятком, можливо, деяких із них) поступово складалася самодостатня, зі значними ресурсами, тоталітарна за своєю суттю і водночас відчужена від більшості суспільства, мутантна система влади. У ній органічно асимілювалися стара комуністична номенклатура (і прагматична «реформаторська», і ортодоксальна), а згодом, з появою нових так званих «опозиційних» комуністичних партій, — і більша частина номенклатури неокомуністичної.
2. Криміналізація, корумпованість владних структур, державного бюрократичного апарату, посилення ролі тіньової групової політики, зростання владних домагань та впливу на прийняття «потрібних» політичних рішень з боку публічно неоформлених центрів влади, її «мафієзація», виникнення феномену так званої «п’ятої влади».
Багатьом посткомуністичним, у першу чергу пострадянським країнам, нині не просто властивий підкуп державних чиновників, що досяг безпрецедентних масштабів, а перетворення корупції на норму суспільно-політичного буття. Де-факто в цих країнах так чи так відбувається зрощування, виникає симбіоз державної бюрократії всіх рівнів, лідерів напівтіньового і тіньового підприємництва та ієрархів кримінального світу — «тіньової номенклатури»; здійснення на цій основі тотального контролю за розподілом і перерозподілом державної власності й економічних ресурсів («приватизацією»), сферою виробництва, ринком, зовнішньоекономічною діяльністю, економічною й соціальною політикою в цілому.
По суті, політична влада постає як універсальний товар, який залежно від попиту та пропозицій має ту чи іншу вартість. Однак цей товар стає предметом купівлі-продажу лише на «чорному», закритому для більшості громадян політичному ринку. Торги на ньому монопольно ведуть за більшу чи меншу частку влади могутні кримінально-номенклатурно-корпоратвні клани.
Нарешті, закономірними і звичними стали поступовий вихід із «тіні» на політичну авансцену і дедалі більше прагнення суспільного визнання, публічної та громадської леґітимації багатьох лідерів цих кланів (або їхніх уповноважених представників). Вони активно потяглися до політики, відкрито розпочали скуповувати для себе ключові посади у виконавчих та законодавчих, центральних і місцевих органах влади. Ясна річ, за цих обставин офіційно проголошена майже в усьому пострадянському світі боротьба з корупцією, з мафією є не більше, ніж вияв популізму. Реальних або навіть хоч трохи помітних успіхів у цій боротьбі поки що немає і, зрозуміло, найближчим часом не може й бути, адже це означало б не що інше, як ліквідацію не тільки політико-економічних умов, а й самих засад існування нинішньої посткомуністичної влади.
3. З огляду на вказані тенденції криза, а відтак руйнація і падіння державної комуністичної ідеології, попри очікування, не стали тим базовим чинником, завдяки якому начебто мала відбутися незворотна руйнація самої сутності тоталітарної влади.
Насправді делеґітимація і крах комуністичної політичної доктрини не призвели до делеґітимації та остаточного краху комуністичного тоталітаризму, його різновидів — від м’якого у Словаччині чи Болгарії до більш жорсткого — на теренах колишнього СРСР. Більше того, комуністично-номенклатурна влада виявила надзвичайну проникливість та спроможність адаптуватися, відчувши ще задовго до падіння комуністичної системи слабкість політичної ідеології марксизму-ленінізму щодо своєї головної функції — тотального контролю та леґітимності. Саме в цьому сенсі слід розуміти перші альтернативні елементи, сказати б, компенсаційні замінники старої доктрини («нове мислення», «пріоритет загальнолюдських цінностей» тощо), які з’явилися в офіційній лексиці 80-х років. Отож, крах державної ідеології не застав комуністичну номенклатуру зненацька. Вона підготувалася до нього заздалегідь, раніше, ніж маси, переживши деідеологізацію.
Безперечно, сказане зовсім не означає, нібито номенклатура більше не цінує леґітимізуючого значення політичної ідеології як механізму тотального контролю над суспільством або принаймні як істотної перешкоди для створення справді демократичних опозиційних партій, становлення реальної контреліти. По суті, політична ідеологія для номенклатури — це перемінна в системі влади, свого роду Мета-ідеологія, в межах якої здійснюється продукування та поширення конґломерату ідей, міфів, гасел, що розраховані на конкретну суспільно-політичну ситуацію, певні соціокультурні умови.
Посткомуністична мета-ідеологія — це не застиглий ідеологічний стан, а процес відфільтровування тих чи інших ідейно-політичних орієнтацій, апробація різних поглядів для відтворення владних відносин відповідно до тоталітарної моделі залежностей: «держава (влада) — суспільство — людина». Вона в досить широкому діапазоні може химерно поєднувати «чисті», класичні ідейно-політичні доктрини-ізми (комунізм, націоналізм, фашизм) — та гібридні суміші з елементів цих та інших, у тому числі й демократичних, політичних доктрин (соціал-демократичної, ліберальної тощо). Але за будь-яких рекомбінацій посткомуністична мета-ідеологія спрямована передовсім на збереження і культивування соціальних та націоналістичних утопій — ідеологічних домінант тоталітаризму.
§3. Геополітичні «гени» посткомуністичної влади
Влада, що утворилася в країнах колишнього комуністичного табору, має загальнотабірне походження і таким чином — суттєві спільні ознаки. Тоталітарний та надідеологізований характер попереднього суспільного ладу обумовив усебічну «комунізацію», денаціоналізацію політичної влади, а жорстка централізація міждержавних стосунків та контроль з боку Кремля — її фактичну несуверенність, несамостійність. Відсутність протягом десятиліть повноцінного національного буття й примусова соціалістична інтеґрація виховали в посткомуністичних країнах глибоко ешелоновану компрадорську правлячу верству. Звичайно, означені суспільні мутації на теренах СНД виявилися набагато глибшими, ніж у Центрально-Східній Європі чи навіть у країнах Балтії, що й позначається на логіці становлення, якісних відмінностях і геополітичних орієнтаціях новопосталих режимів.
Жорстка зовнішня залежність та інтернаціоналістська уніфікованість політичного життя довгий час унеможливлювали в принципі реалізацію національної стратегії розвитку. Стратегія була монополією Москви. Так само за умов занепаду «централізуючого начала», тобто радикальної зміни зовнішніх обставин, для всіх країн реґіону в більшості випадків поза логікою їх внутрішнього розвитку (чи то зі значним її випередженням) реальністю стали суверенітет та незалежність.
Закономірно, що різка та загалом непередбачувана зміна статусу державності наклала особливо важкий тягар на владу, яка не стільки керувала процесом суверенізації, скільки пристосовувалася до нього. Це особливо позначається на ситуації в «євразійському просторі», де унезалежнення відбулося здебільшого в формі перерозподілу влади між центральною та периферійною (республіканською) номенклатурами. Пригнічення та знищення будь-яких, тим більше національних, елементів громадянського суспільства в колишньому СРСР не залишило жодної ніші для існування конкурентоспроможної контреліти. Об’єктивних передумов для якісного оновлення партії влади, що є запорукою національного та соціального відродження, а надто для переходу до цивілізованої конкуренції альтернативних політичних сил тут ще не склалося. Таким чином, при владі в нових незалежних державах міцно тримаються сили, що генетично походять з імперського, соціал-інтернаціонального минулого і лише так чи інакше пристосовуються до ролі представників і захисників національних інтересів.
Посткомуністична влада, вища державна бюрократія пострадянських країн найбільше виграли від розпаду СРСР і мають величезні, у тому числі матеріальні, стимули до патріотизму. Проте йдеться лише про неґарантований і далеко не повний збіг корпоративних та національних інтересів. Як свідчить приклад Білорусі, така влада через відсутність у неї справжнього національного коріння та брак реальної відповідальності перед народом, може легко зіґнорувати саму ідею державності та незалежності. Своєрідний динамізм і легкість розвитку реінтеґраційних процесів у межах СНД пояснюється якраз тим, що тут являє себе не міждержавне зближення як таке, а рекомбінація варіантів розподілу впливів та взаємопідтримки національних партій влади, використання ними зарезервованих «євразійських» геополітичних механізмів владарювання, що перебувають поза безпосереднім міжнародно-правовим реґулюванням.
Водночас існує масштабніша та рельєфніша зовнішня залежність посткомуністичної влади: вона більше не може залишатися цілковито ізольованою у міжнародному просторі та відмовлятися «працювати» в умовах прозорості та вільної конкуренції. Вона має пристосуватися до певних стандартів демократії та шукати фінансової підтримки високорозвинених країн. Внаслідок цього виникає ситуація, коли через відсутність належної відповідальності влади перед власним народом виникає її зовнішня залежність чи навіть формальна міжнародна відповідальність щодо самореформування, забезпечення загальнодемократичних соціально-економічних і політичних змін. Таким чином утворюється суперечливий баланс, зумовлений непродуктивною геополітичною залежністю в межах «близького зарубіжжя» та загальними імперативами цивілізаційного розвитку. Цей баланс повною мірою відбивається на загальній логіці внутрішньополітичної боротьби та продукує унікальні зовнішньополітичні «концепції», що поєднують в різних пропорціях та за різними приводами націоналізм та інтернаціоналізм, патріотизм та проімперський сервілізм. Загальним залишається відсутність національно-державного стрижня, готовність без вагань нехтувати національними інтересами, розмінювати суверенітет заради зміцнення власної влади.
§4. Неототалітарна парадигма державотворення в Україні
У 1991 році Україна підняла свій національний прапор, не маючи реальної програми політичного та економічного унезалежнення, так само як і власної політичної філософії. І сьогодні українська держава й українське суспільство продовжують перебувати у невизначеному стані. Предметом для внутрішніх дискусій залишаються не тільки стратегія та пріоритети соціально-економічного розвитку, принципи політичного устрою, а й навіть власне державність. Поглиблення кризових явищ, стихійність суспільних процесів украй утруднюють виявлення тенденцій та найближчих перспектив. «Велика» і «європейська» Україна демонструє феномен аморфності політичного життя і з точки зору змісту, і з точки зору форм. Ця характеристика стосується не тільки нинішньої керівної еліти (партії влади), а й тих політичних сил, які сьогодні претендують на роль реальної альтернативи. За цих умов потік критики (найрізноманітнішої за вихідними позиціями, ступенем непримиренності та адресатами), пошук винуватців та ворогів, що став невід’ємною рисою українського політичного процесу, — це, за деяким винятком, спонтанний прояв незадоволення й незгоди, імпульсивна реакція на ескалацію складнощів, але аж ніяк не свідчення дійсного розуміння сутності реальних проблем, можливостей їх розв’язання. Саму українську владу означені проблеми цікавлять лише в межах завдання самозбереження.
Українські проблеми — це явище вимушеного чужою історією й далекого від природного, але по-своєму логічного співіснування несумісного: вкорінених ознак залежного, провінційного, несамодостатнього — та вимог незалежного існування; величезних уламків економічного, політичного й ментального більшовизму — та нагальної потреби трансформацій і побудови цивілізованого суспільства. За нормальних умов держава не може містити в собі такі суперечності й залишатися життєздатною. Ці суперечності не можуть бути згармонізовані, між ними не може бути раціонального компромісу й не може не бути конфлікту. За умов природного самостійного розвитку такий набір внутрішніх проблем міг би скластися лише в революційну ситуацію, що аксіоматично передбачало б наявність потужної політичної та суспільно-економічної динаміки. Такої динаміки українське суспільство не успадкувало. Імпульс до унезалежнення і розбудови власної держави виявився нейтральним за загальногромадським змістом і не зумовив головного — якою саме має стати самостійна Україна.
Характерною ознакою процесу унезалежнення були гіперболізовані сподівання на поліпшення соціально-економічної ситуації, швидкий суспільний поступ. Поширене ставлення до реформ як до безсумнівної справи — один із найбільш стійких і тому дивних міфів посткомуністичної України. Справді, не було (як нема й нині) жодної політичної сили, яка не декларувала б необхідність реформ. Тим часом доводиться констатувати, що жодної достатньо розробленої програми реформ так і не було запропоновано. Це стосується й економіки, і політичної сфери і є закономірним наслідком внутрішньої неготовності українського суспільства до самоорганізації, до вироблення стратегії, яка б сприяла подоланню успадкованої внутрішньої дисґармонії.
Такий стан суспільства — аномалія, свідчення його хвороби. Нездатність усвідомити, сформулювати й забезпечити базові загальнонаціональні інтереси — головна причина політичної та соціально-економічної стаґнації, невиразних перспектив розвитку.
Українському суспільству бракує насамперед певних соціальних верств, які мали б виконувати важливі суспільні функції. Особливо дається взнаки політична слабкість, несамостійність інтелектуальної еліти, кримінально-номенклатурна природа національного підприємництва. Як наслідок — слабкість, несамостійність загальнодемократичного сегменту політичного спектра, який підпрягається до контрольованого номенклатурою державотворчого процесу. Тож державному «самобуду», що ведеться партією влади без проекту, схваленого суспільством, немає реальних альтернатив і хоч трохи істотного опору. Влада діє в розрідженому соціально-політичному просторі і сповна користується цим.
Саме неструктурованість, соціально-політична аморфність суспільства навіть в умовах подальшого поглиблення економічної кризи унеможливлює будь-яку протидію та цілеспрямований вплив на владу. Ця ж причина гальмує становлення будь-якої повноцінної партійної системи і таким чином — нормального політичного процесу взагалі. Окремі елементи демократії, формально наявні, насправді не працюють і переважно взагалі нібито не потрібні, їхнє значення та цінність незрозумілі значній частині населення. Декоративна українська демократія надзвичайно зручна для партії влади і мало корисна для мас. А це своєю чергою заздалегідь дискредитує демократію реальну.
На теренах СНД Україна за роки незалежності здобула імідж найстабільнішої та позбавленої серйозних внутрішніх конфліктів держави. Це «досягнення» постійно фігурує у програмних виступах вищих керівників і використовується як свідчення реалізації певної державної стратегії. Лідери національно-демократичних сил теж залюбки звертаються до ідеї суспільної злагоди, яка, мовляв, укорінюється в національній ментальності. Взагалі внутрішня стабільність України офіційно видається та переважно сприймається як ознака «європейськості», цивілізованості і запорука успішних суспільних перетворень.
Натомість українська стабільність, як засвідчує досвід останніх років, має вельми суперечливий характер і залишається одним із чинників, що ніяк практично не впливає на політичне та економічне реформування. Ця стабільність базується переважно не на відсутності чи вреґульованості суперечностей та конфліктів, а на свідомому або «інстинктивному» самовідстороненні від них. Парадокс полягає в тому, що пасивність, індиферентність та інерційність українського суспільства — це якраз і є запорука сьогоднішної «стабільності».
Сама державна влада в Україні не перебуває в застиглому стані. Колишня вища партійно-державна номенклатура, що беззастережно домінувала в Україні 1991 року, привласнивши ідею суверенізації, повністю зосередилася на розбудові держави «під себе». Національно-демократичні сили (передусім національні, а лише потім демократичні) пішли в молодші партнери до колишніх ідейних ворогів, подарувавши їм свої гасла і значну частку свого авторитету. Ідея української державності почала зцементовувати політичну систему в неоетатистському варіанті, освячувати надбюрократизацію, встановлювати своєрідну монополію на патріотизм і водночас закономірно втрачати популярність, підтримку «знизу». Справа такої розбудови держави виявилася звичною та цілком прийнятною також і для «лівих» сил усіх відтінків, викликала закономірну «професійну» зацікавленість армії управлінців, тобто стала «загальнономенклатурною».
Завдання відродження та розбудови суспільства було підмінено цілком прагматичною та безпосередньо прибутковою для основних виконавців програмою зміцнення державних структур. Цей процес концентрує в собі практично всі зміни й суперечності, всі реальні зрушення, що відбуваються в країні. Водночас державотворення в такому загальному, неототалітарному варіанті пригнічує зачатки демократичних інститутів, загалом творчого потенціалу нації. Такий вектор розвитку склався ще в перші роки незалежності і набуває подальшого розвитку сьогодні.
Щодо структури влади, то її особливістю є неоднорідність при однотипності, цілісності; наявність внутрішньої боротьби і водночас корпоративність, здатність до ідейних метаморфоз, компромісів між носіями різних поглядів та представниками різних її угруповань. Є всі підстави говорити про існування в Україні розгалуженої та міцної партії влади, здатної обслуговувати інтереси різних загонів номенклатури за рахунок колективної експлуатації ресурсів країни. А щодо політичних сутичок та зіткнень, які сьогодні можна спостерігати в Україні, то вони відбуваються не у зв’язку з кардинальними змінами у самій системі влади, а швидше у зв’язку з перегрупуванням, ротацією інтересів тих чи тих складових нинішніх керівних політичних еліт, пов’язаних з процесом перерозподілу влади і власності. Немає сумніву, що з появою реальної загрози цьому процесу з боку нових соціальних та політичних прошарків усі ці складові, які нині начебто ворогують між собою, миттєво зінтеґруються в один загін, як це, наприклад, вже трапилося у серпні — вересні 1991 року. Проте зараз такої «загрози» з боку суспільства ще немає.
Саме порозуміння між загоном державників, що висувають гасла реформ європейського зразка, та тими, хто проголошує себе прибічниками ідей «соціальної справедливості», їх зрощування в єдиний організм партії влади породжує феномен українського застійно-розбудовного синкретизму та нового застою, але вже під національним прапором.
За таких умов вироблення довготермінової стратегії, прийняття конкретної державної програми загрожує не стільки дестабілізацією суспільства, скільки дестабілізацією партії влади. У пошуках загальної усталеності різні фракції українського істеблішменту гуртуються довкола політичного центру, який сьогодні не має жодного соціального підґрунтя. Тим самим здійснюється суто популістський маневр, приречена на провал спроба узгодити несумісні соціально-політичні концепції. Популярність ідеї особливого «третього шляху» і в лівих консерваторів, і в офіційних реформаторів якраз і відображає їхній спільний острах перед можливими принциповими змінами, намагання уникнути визначеності та конкретності, необхідних для суспільства, але ризикованих для влади.
Партія влади, користуючись пасивністю суспільства, граничною слабкістю демократичних інститутів, контролем за системами масових комунікацій, вибудувала складну, але цілком впізнавану політичну піраміду, що базується не тільки на управлінських вертикалях, а й на нагромадженні загальних обіцянок та патріотичних закликів. Це фактично найбільша, найуніверсальніша трастова компанія, що експлуатує народну довіру. Її вкладниками (і в суто фінансово-економічному сенсі, і в аспекті делеґування власної волі) — є все населення країни. Ця компанія діє монопольно та безконтрольно, не виплачуючи ось уже майже п’ять років ніяких дивідендів. Але функціонує вона цілком леґітимно. Більше того, важко собі уявити, щоб, зважаючи на стан суспільства в Україні, могли б з’явитися якісно інші лідери. За умов упровадження номінально демократичного виборчого механізму при збереженні залежності більшості населення, його тоталітарної, спотвореної політичної культури, Україна закономірно має біля керма те, що має.
Очевидним є подальше дистанціювання влади від громадян, безконтрольність, практична убезпеченість її від реальної конкуренції та відповідальності. Українська парадигма державотворення — це творення держави заради нинішньої посткомуністичної влади поза суспільством і над ним.
1 Див. також: Полохало В. Неототалітарні трансформації посткомуністичної влади в Україні / Політологія посткомунізму. — К.: Політична думка, 1995. — С.155–161.
| Попередня | Головна | Наступна |
