[Українська Літературна Енциклопедія. — К., 1988. — Т. 1: А-Г. — С. 302-317.]

Попередня     Головна     Наступна





В’ЄТНАМСЬКА ЛІТЕРАТУРА — л-ра в’єтн. народу, розвивається в’єтн. мовою. Найдавніший в’єтн. фольклор представлений міфами, переказами, казками, легендами. В ранніх пам’ятках в’єтн. писемності 10 — 12 ст., записаних кит. графікою [«Указ про перенесення столиці» володаря Лі Тхай То (1010); вірш полководця Лі Тхонг Кієта (1076); повчання буддійських монахів, написи на кам’яних стелах, епіграфіка 12 ст.], поєднуються риси оратор. мистецтва і форми, характерні для нар. творчості. Традиції оратор. стилю розвиваються й пізніше, напр. у «Заклику до воєначальників» (1285) Чан Куок Туана. В 13 — 14 ст. з’являються ранні форми середньовіч. новелістики, що зароджувалася під впливом оповідного фольклору (зб. «Зібрання чудес і таїнств землі В’єт» Лі Те Сюйєна та ін.). У творчості ряду поетів кін. 14 ст. звучать уже мотиви соціального протесту. В 15 ст. інтенсивно розвивається поезія розмовною в’єтн. мовою. Найдавніша її пам’ятка, що дійшла до нас, — «Збірка віршів рідною мовою» Нгуєн Чая. В 16 — 17 ст. набули поширення твори, написані ритміч. прозою. Афористична й іронічна поезія Нгуєн Бінь Кхіема порушувала тему соціальної справедливості. «Збірка дивовижних оповідань» Нгуєн Зи (16 ст.) засвідчила високий рівень розвитку жанру новели. Істор.- епічна поема невід. автора кін. 17 — поч. 18 ст. «Книга Небесного Півдня» відтворює в поетич. формі історію В’єтнаму з легендарних часів. Л-ру 18 — поч. 19 ст. характеризує посилена увага до окремої особи, її долі. Формується жанр лірич. поеми («Дружина воїна, що пішов у далекий похід» поетеси Доан Тхі Дьєм, «Скарги королівської наложниці» Нгуєн За Тхієу), розвивається жанр розповідної поеми, що змальовує приватне життя. Синтез традицій цих жанрів становить поема Нгуєн Зу «Стогін змученої душі» (або «К’єу») — видатна пам’ятка в’єтн. класич. л-ри. Вплив міської культури особливо відчутний у віршах поетеси Хо Суан Хионг. У прозі з’являються жанри роману-хроніки, нарису, опису подорожей. З 2-ї пол. 19 ст. в умовах боротьби проти франц. колонізації В. л. розвивалася в традиц. формах, але в ній дедалі виразніше звучали патріотичні мотиви (поезія Нгуєн Дінь Тьєу та ін.). Посилюється сатир. спрямування поезії Нгуєн Кхюєна, Ту Сионга. Поезія й публіцистика поч. 20 ст. пропагували ідеї просвітительства, були пройняті громадян. пафосом. На поч. 20 ст. формуються сучас. прозові жанри: новела, драма, роман. Перебудовується система віршування; в 30-х pp. виник рух «Нова поезія». Зароджується революц. л-ра, представлена худож. публіцистикою 20-х pp. і віршованим «Тюремним щоденником» Хо Ші Міна (1943), поезією То Хиу. Реалізм стає характерним для всіх жанрів. Серед реалістич. творів — оповідання і роман «Останній крок» Нгуєн Конг Хоана (1938), романи «Злодійка» Нгуєн Хонга (1938) й «Змагання в імператорському дворі» Нго Тат То (1939). Після Серпневої революції 1945 в’єтн. л-ра розвивається шляхом соціалістичного реалізму. Цьому сприяло широке знайомство з рад. л-рою. В період війни Опору, на поч. 50-х pp., були створені повісті й романи — «Вперед в атаку» (1951) Нгуєн Дінь Тхі та «Вугільний басейн» (1951) Во Хюї Тама. В 1957 засн. СП В’єтнаму. Інтенсивно розвивається жанр оповідання, а також прозові жанри, в яких відображається становлення нової людини. Гол. героєм поезії стає будівник соціалістич. суспільства. Нові люди яскраво змальовані у романах «Брукований дворик» Дао By (1959), «Руйнуються береги» (т. 1 — 2, 1962 — 70) Нгуєн Дінь Тхі, тетралогії «Морські ворота» (1961 — 76) Нгуєн Хонга, «Західний край» То Хоая (1967), «Тайфун» Тю Вана (1969). Героїчні образи захисників батьківщини в боротьбі проти агресії США створено в романі «Боєць» Нгуєн Кхая (1973), повістях «У вогні» (1966) і «Лінія фронту прокреслює небо» (1967) Нгуєн Дінь Тхі, романі «Слід солдата» Нгуєн Мінь Тяу (1972). Після перемоги в’єтн. народу 1975 і об’єднання країни формується л-ра соціалістич. В’єтнаму. Проблеми революц. перетворення суспільства порушено в романах Нгуєн Мань Туана «Нам жити разом» (1980), «Обличчям до моря» (1982), «Острів Чам» (1985), Ма Ван Кханга «Літні зливи» (1982), «Коли опадає листя» (1985), Нгуєн Кхая «Зустріч у кінці року» (1982), «Людський вік» (1985). Істор. темі присвячено роман «Загублений острів» То Хоая (1976). В поезії То Хиу, Суан Зьеу, Хюї Кана та ін. створено образ патріота — солдата і трудівника.

Після проголошення 1945 незалежності В’єтнаму і перемоги 1954 над франц. неоколонізаторами створилися умови для ознайомлення в’єтн. народу з л-рами ін. народів, зокрема українського. Одним з перших творів укр. л-ри, що вийшов у В’єтнамі під час антифранц. Опору 1945 — 54, була кн. «Підпільний обком діє» О. Федорова в перекладі Хо Ші Міна. Перекладено також п’єси «Платон Кречет» і «Фронт» О. Корнійчука (обидві не сходять з в’єтн. сцени), кіносценарії «Поема про море», «Земля», «Щорс» О. Довженка, романи «Прапороносці» і «Тронка» О. Гончара, «Кров людська — не водиця» М. Стельмаха, «Мир» Ю. Яновського, повість «Райдуга» В. Василевської, поему «Похорон друга» П. Тичини, добірку «Троянди й виноград» М. Рильського, повість «Всім смертям назло» В. Титова, «Оповідання про Олега Кошового» Д. Бедзика тощо. В 1959 в перекладі Те Ханя опубл. 10 віршів Т. Шевченка. Ширше з життям і творчістю укр. поета познайомилися у В’єтнамі 1961 і 1964, коли в багатьох періодич. виданнях друкувалися про нього статті і переклади його віршів. Зі статтями про Т. Шевченка в пресі, з доповідями перед громадськістю Ханоя, Хайфона та ін. міст виступав поет Нгуєн Суан Шань, він переклав «Заповіт», «Мені тринадцятий минало» та ін. Шевченкові твори. В 1961 і пізніше вірші укр. поета перекладали також Май Тхук Луам, Нгуєн Вієт Лам, Дао Суан Куї, Хюйєн К’єу, Суан Хоа, Нгуєн Вієт Занг, Тхюї Тоан (Тхай Тоан). В’єтн. мовою перекладено окремі твори І. Франка. Чимало укр. поетів виступили з творами, в яких виражали протест проти амер. агресії у В’єтнамі. Героїчному в’єтн. народові присвячені поема «По ранах земних іду» П. Воронька, «Балада про в’єтнамську школу» Б. Чалого, вірші Б. Олійника, В. Коротича, І. Муратова, В. Коржа, І. Кульської та ін. Деякі з творів (вірші і поема «Нгуєн Ван Чой» М. Кашель, поема «Сао» О. Лупія, вірші М. Романченка, В. Домріна) були опубл. в перекладі в’єтн. мовою. В’єтн. л-ра і фольклор широко представлені на Україні. В перекладі М. Кашель видано: збірки віршів в’єтн. поетів «В’єтнам бореться», «Слово з полум’ям» (обидві — 1972), «Літопису рядки багряні» (1979), «Дороги Чионгшону» (1984); «Поезії» То Хиу (1978); зб. новел «Очі» Нам Као (1975), «Оповідання письменників В’єтнаму» (1981), роман «Гора Хондат» Ань Дика (1976), «В’єтнамські прислів’я та приказки» (1977), «В’єтнамські народні казки» (1984) тощо. За активну діяльність у галузі перекладу і популяризації В. л. М. Кашель нагороджена літ. премією ім. М. Т. Рильського (1981). На Україні вийшли також зб. «В’єтнамський народний гумор» (1972, перекл. В. Корніенка), повість Нгуєн Дінь Тхі «У вогні» (1967, перекл. К. Скрипченка), твори для дітей. Гостями СПУ неодноразово були поети Хоанг Чунг Тхонг, Суан Зьеу, By Куан Фионг. То Хоай опублікував кн. нарисів «Чари Одеси» (1966). Під враженням від поїздки на Україну То Хну написав вірш «Україна, степовий простір...».

Літ.: Никулин Н. И. Вьетнамская литература. М., 1971; Никулин Н. И. Вьетнамская литература. От средних веков к новому времени. X — XIX вв. М., 1977; Нікулін М. Поезія: музика і думка. «Всесвіт», 1977, № 12.

М. І. Нікулін, М. Д. Кашель.


В’ЄТНАМСЬКА МОВА — мова в’єтнамців, які живуть у В’єтнамі (осн. населення), у Кампучії, Таїланді, Лаосі. Генетичні зв’язки В. м. з ін. остаточно не встановлено, одні вчені відносять її до кит.-тібетських мов, інші — до австроазіатських. У В. м. розрізняють три діалекти: північний, центральний і південний. Сучас. літ. мова сформувалася на основі пн. і центр. діалектів. Писемна літ. В. м. грунтується на звуковому складі центр. діалекту і системі тонів пн. діалекту. Найдавніші писемні пам’ятки В. м. належать до 10 — 14 ст. В них використовувалось письмо, створене на основі кит. ієрогліфів. Писемна літ. В. м. інтенсивно розвивалась у 15 — 17 ст., коли в л-рі починали формуватися різні жанри. Значний вплив на розвиток літ. В. м. мала творчість поета Нгуєна Зу (1765 — 1820). Сучас. загальнонац. літ. В. м. почала формуватися з поч. 19 ст. Сучас. в’єтн. письмо створене на основі латинського. В. м. розвивається в’єтнамська література.

Літ.: Вьетнамский язык. М., 1960.


ВЄТРОВ Давид Якович (1913, Кишинів — 22.IX 1952, там же) — молд. рад. письменник. Навчався у Тулузькому (Франція) і Ясському (Румунія) ун-тах. Писав молд. та рос. мовами. Поетичні збірки «Дорога до Молдавії» (1946) і «Дружба» (1949) — про героїзм рад. людей у роки Великої Вітчизн. війни і незламну силу дружби народів. Автор літ. портретів, зокрема «Тарас Шевченко» (1937), «Іван Франко», «Павло Тичина» (обидва — 1941). Писав і для дітей (повість «Нікушор Сирбу», 1947; кн. «Сім оповідань», 1950). Написав вірш «Україні» (1946), ст. «Тобі, Україно» (1943).

Тв.: Стихи разных лет. Кишинев, 1965.

О. С. Романець.


ВИГОВСЬКИЙ Володимир Степанович (1.I 1929 ст. Жужель, тепер Ємільчинського р-ну Житом. обл. — 16.II 1987, Київ) — укр. рад. письменник. Член КПРС з 1962. Учасник Великої Вітчизн. війни. Навчався в Укр. полігр. ін-ті. Друкувався з 1954. Автор автобіогр. повісті «Вогонь юного серця» (1955) і зб. оповідань для дітей «Незвичайна розвідка» (1967) — про участь юного покоління рад. народу у Великій Вітчизн. війні.

В. А. Герасимчук.


ВИД ЛІТЕРАТУРНИЙ — різновид родової форми, який має стійку, повторювану в процесі літ. розвитку художню структуру. Основні В. л.: в епосі — казка, дума, епопея, роман, повість, оповідання, новела, нарис; у ліриці — пісня, романс, послання, елегія, гімн, ода, сонет; в драмі — трагедія, комедія, драма. Порівняно з жанром В. л. більш стабільний. У кожному В. л. можна чітко виділити ознаки роду, до якого він належить. Зближення родів, їх взаємопроникнення відбувається на рівні жанрів (напр., ліро-епос, лірична драма). Тому В. л. у цілому можна окреслити як модифікацію роду. Склалася своєрідна ієрархія: рід, вид, жанр. В. л. може мати різні жанри (підвиди). Напр., роман як літ. вид включає в себе: роман античний, куртуазний, крутійський, пригодницький, утопічний, філософський, фантастичний, історичний, політичний, сатиричний, роман у віршах, «химерний» роман тощо. Кожен В. л. має тільки йому властиві структурно-композиційні ознаки, певний змістовно-типологічний характер, зумовлений конкретно-істор. потребами відображення дійсності; він пов’язаний з нац. худож. традицією, з творчим методом, який виражає потреби часу і в якому реалізуються внутр. закони розвитку мистецтва. Так, для класицизму, породженого л-рою доби абсолют, монархії, характерні трагедія, ода, поема; для сентименталізму, який зображував почуття звичайної людини, — епістолярна проза, щоденники, подорожі. Розвиток реалізму у 19 ст. ознаменувався розквітом роману і драми. Сформувавшись історично, кожен В. л. вирізняється об’єктом зображення і характером пафосу (трагедія класицизму, романтизму, героїчна трагедія соціалістичного реалізму). Питання нормативності родів і жанрів лишається дискусійним.

Літ.: Арістотель. Поетика. К., 1967; Буало Н. Мистецтво поетичне. К., 1967; Белинский В. Г. Разделение поэзии на роды и виды. В кн.: Белинский В. Г. Полное собрание сочинений, т. 5. М., 1954; Шаховський С. М. Літературні роди й види. К., 1963: Гачев Г. Д. Содержательность художественных форм. Эпос. Лирика. Театр. М., 1968; Проблеми. Жанри. Майстерність, в. 1 — 8. К., 1976 — 83.

К. П. Фролова.


ВИДАВНИЦТВА ХУДОЖНЬОЇ ЛІТЕРАТУРИ — видавництва, які випускають худож. л-ру, праці з літературознавства та літ.-худож. критики. З 11 ст. до виникнення друкарства л-ра розмножувалась у формі рукописної книги. З 16 ст. осередками книговидання на Україні стали друкарні при монастирях, культур. осередках, братствах, Ставропігійський інститут та ін. (див. Книжка). З кін. 18 ст. видавнича справа поступово відокремлюється від друкарства. Видавцями стають держ., громад., культур. і осв. заклади, книгарні, приватні особи, в т. ч. письменники. Новий етап у розвитку укр. книговидання настав з відкриттям Харків. (1805) і Київ. (1834) ун-тів, при яких були обладнані друкарні. У Харкові вийшли твори П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ’яненка, М. Костомарова, А. Метлинського. Велику роль у випуску книг укр. мовою, зокрема художніх, відіграла допомога рос. прогресивних видавців. У Петербурзі 1798 було надруковано «Енеїду» І. Котляревського. Тут же вийшли перші видання творів Т. Шевченка — «Кобзар» (1840) і поема «Гайдамаки» (1841). Книги укр. мовою виходили і в Москві, напр. фольклорні збірки «Малоросійські пісні» (1827) і «Українські народні пісні» (1834), упорядковані М. Максимовичем. У 1857 Д. Каменецький і П. Куліш заснували в Петербурзі укр. друкарню, де, зокрема, було видано серію укр. книжок «Сільська бібліотека». Книговидання укр. мовою всіляко гальмувалося цар. цензурою. Валуевським циркуляром 1863, а згодом Емським актом 1876 воно взагалі було заборонене.

На західноукр. землях видання укр. л-ри, особливо прогрес. спрямування, зазнавало систематичних обмежень та утисків з боку австро-угор. влади. Революція 1848 сприяла активізації тут видавничої справи. У 1848 засн. Галицько-руську матицю, яка випускала книги в осн. для народу. Було видано твори І. Франка, Лесі Українки, О. Маковея, М. Коцюбинського, П. Грабовського та ін. В Галичині видавничу діяльність розгорнули т-ва «Просвіти», Товариство імені Качковського, б-ка Оссолінеуму, Наукове товариство імені Шевченка, «Українсько-руська видавнича спілка», серед засновників якої були І. Франко і В. Гнатюк, на Буковині — т-во «Руська бесіда». Велику роль в орг-ції укр. книговидання відіграли громади, діячі укр. л-ри й культури: М. Драгоманов, І. Франко (див. «Дрібна бібліотека», «Літературно-наукова бібліотека»), М. Старицький, М. Комаров, О. Кониський, М. Павлик, Олена Пчілка, Б. Грінченко, Г. Хоткевич, В. Доманицький, Д. Мордовець (див. Благодійне товариство для видання загальнокорисних і дешевих книг). У другій пол. 19 — на поч. 20 ст. з розвитком у Росії капіталістки, відносин книговидавнича справа стала сферою прикладання капіталу. На Україні з’явилися друкарські і книготорг. фірми, які випускали велику кількість худож. л-ри; у Києві — С. Кульженка, В. Давиденка, Ф. Піскунова, Б. Барського, Г. Корчака-Новицького та ін., в Одесі — Є. Фесенка, В. Кірхнера, у Полтаві — Г. Маркевича та ін. Твори укр. письменників видавали в Петербурзі і Москві О. Смірдін, Ф. Павленков, І. Ситін та ін. У 1909 на Україні налічувалося 17 вид-в укр. книги, у т. ч. 13 — у Києві («Вік», «Час», «Лан», «Криниця», «Ранок», «Дзвін» та ін.). У Коломиї діяла «Українська накладня» Я. Оренштайна. Після перемоги Великої Жовтн. соціалістич. революції видавнича справа стала загальнонар. надбанням. Перші укр. рад. видавничі оргції з’явилися в кін. 1917 — на поч. 1918. Видавничою діяльністю керувало бюро Наркомосу УРСР. У 1919 створено Всеукр. вид-во (Всевидав), якому були підпорядковані всі вид-ва України. Поряд з випуском соціально-політ. л-ри, підручників Всевидав підготував до виходу в світ твори класиків укр. л-ри — Т. Шевченка, Лесі Українки, М. Коцюбинського, І. Франка та ін., переклади творів рос. письменників. З’являються перші книги П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, Г. Косинки, П. Панча. В 1922 Всевидав реорганізовано в Державне видавництво України (ДВУ). Здійснено спеціалізацію вид-в. Діяли також кооперативні та приватні вид-ва («Рух», «Сяйво», «Волошки», «Слово», «Гарт», «Грунт» та- ін.). У 1922 в Харкові засн. вид-во «Книгоспілка», 1925 — вид-во Всеукр. ради профспілок «Український робітник», які випустили велику кількість худож. творів. Для поліпшення керівництва видавничою справою 1930 створено Державне видавниче об’єднання України (ДВОУ). З підпорядкованих йому вид-в худож. л-ру випускали гол. чин. «Література і мистецтво» (1934 — 35 — «Художня література», згодом Держлітвидав України, тепер «Дніпро») та «Молодий більшовик» (тепер «Молодь»). При Оргкомітеті Спілки рад. письменників України 1933 було засновано вид-во «Радянська література» (з 1939 — «Радянський письменник»). Книги для дітей виходили у Дитвидаві України (тепер «Веселка»). Л-ру для нац. меншостей України видавав Держнацменвидав УРСР (1932 — 41). В роки Великої Вітчизн. війни укр. вид-ва були територіально перебазовані, а їхню роботу перебудовано відповідно до воєнних умов і потреб фронту. Об’єднані й реорганізовані, вони продовжували свою діяльність у Москві, Саратові, Уфі. Вид-во СПУ, яке діяло 1942 — 43 в Уфі, випустило твори Т. Шевченка, І. Франка, багатьох укр. рад. письменників. Виходила серія «Фронт і тил». Після визволення республіки від нім.фашист. загарбників вид-ва повернулися на Україну. В 1944 відновило в Києві роботу вид-во «Радянський письменник», 1946 — Держлітвидав України, який випускав твори укр. дожовтн. і рад. письменників, худож. л-ру народів СРСР і зарубіж. країн. У 1956 на базі редакції дит. л-ри вид-ва «Молодь» відновив роботу Дитвидав України.

Склалася сучас. система випуску художньої л-ри вид-вами УРСР. Вид-во «Дніпро» спеціалізується на випуску укр. класичної л-ри, зібрань і вибраних творів, критичних і літературознавчих праць, перевидає кращі твори рос. рад. прози, поезії і драматургії, л-ри ін. народів СРСР, зарубіж. країн у перекл. укр. мовою, а також твори укр. дожовтн. і рад. письменників іноз. мовами (англ., франц., нім., ісп. та ін.). Видаються тематичні і жанрові б-ки та серії: «Бібліотека української класики „Дніпро“», «Вершини світового письменства», «Бібліотека світової класики», «Перлини світової лірики», «Єднання», «Романи й повісті», «Шкільна бібліотека», «Зарубіжна новела», «Скарбниця братніх літератур». У вид-ві «Радянський письменник» виходять нові книги письменників — збірки віршів, оповідань, романи, повісті, літ.-критичні праці, а також б-ки і серії: «Бібліотека поета», «Перша книжка поета», «Перша книжка прозаїка», «Братерство» (поезія братніх л-р у перекладі укр. мовою), «Світ письменника», щорічники «Література і сучасність», «Проблеми. Жанри. Майстерність», зб. «Українські радянські письменники» (періодично).

Вид-во ЦК ЛКСМ України «Молодь» здійснює випуск худож.-докум. л-ри і публіцистики для юнацтва, сучас. поезії, прози, перекладної л-ри. Видаються серії «Перша книжка поета», «Перша книжка прозаїка», «Шкільна бібліотека», «Джерело», «Компас», «Уславлені імена», «Молода поезія країни» та ін., виходять альманахи «Вітрила» і «Гроно». Вид-во «Веселка» випускає л-ру для дітей, зокрема серії «Історико-революційна бібліотека», «Юні герої», «Казки народів СРСР», «Казки народів світу», «Для першокласника», «Шкільна бібліотека», «Пригоди. Фантастика», «Твоя майбутня професія», а також твори вітчизн. і зарубіж. класики. Крім укр. і рос. книжки друкуються нім., англ., франц., словац., рум., серболужицькою мовами. Вид-во «Наукова думка» (до 1964 — вид-во АН УРСР) здійснює академічні видання зібрань творів, випускає серію «Бібліотека української літератури», літературознавчі праці, словники. У 1986 завершився випуск 50-томного зібрання літ. спадщини І. Франка. Завершуються 20-томні видання творів П. Тичини і М. Рильського. Худож. твори, збірники худож. творів, літ.-критичні та літературознавчі праці видають «Вища школа» і «Радянська школа». Респ. вид-ва в обласних центрах («Донбас», «Каменяр», «Карпати», «Маяк», «Прапор», «Промінь», «Таврія») випускають передусім твори місцевих авторів. В СРСР худож. л-ра виходить у спеціалізованих вид-вах. Осн. з них — «Художественная литература», яка видає класичну л-ру і кращі твори рад. та сучас. зарубіж. л-ри. В 1938 створено вид-во «Советский писатгль», осн. завдання якого — випуск нових творів багатонац. рад. худож. л-ри і літ. критики. Худож. л-ру в осн. для молоді випускає вид-во ЦК ВЛКСМ «Молодая гвардия». Спеціалізовані вид-ва худож. л-ри є в усіх союзних республіках: в РРФСР — «Советская Россия», «Современник», «Радуга», «Детская литература», в БРСР — «Мастацкая література» («Художня література») і «Юнацтва» («Юність»), в Узб. РСР — видавництво літератури і мистецтва імені Г. Гуляма, «Йош гвардія» («Молода гвардія»), в Каз. РСР — «Жазуши» («Письменник») і «Жалин» («Полум’я»), в Груз. РСР — «Сабчота Сакартвело» («Радянська Грузія») і «Мерані» («Пегас»), в Аз. РСР — «Азернешр» («Аздержвидав») і «Гянджлик» («Молодість»), в Лит. РСР — «Вага» («Борозна»), в Молд. РСР — «Література артістіке» («Художня література»), в Латв. РСР — «Лієсма» («Полум’я»), в Кирг. РСР — «Киргизстан», в Тадж. РСР — «Ірфон» («Знання»), у Вірм. РСР — «Айастан» («Вірменія»), «Совєтакан грох» («Радянський письменник») і «Аревік» («Сонечко»), в Туркм. РСР — «Турменистан», в Ест. РСР — «Еесті раамат» («Естонська книга»).

У соціалістичних країнах укр. худож. л-ру випускають «Словацьке педагогічне товариство» (ЧССР), вид-во «Критеріон» (СРР) та ін. У Канаді видавничу діяльність проводить Т-во об’єднаних укр. канадців.

Літ.: В. И. Ленин, КПСС о печати. М., 1974; Издательское дело в первые годы Советской власти (1917 — 1922). Сборник документов и материалов. М., 1972: Издательское дело в СССР (1923 — 1931). Сборник документов и материалов. А., 1978; Книга и книжное дело в Украинской ССР. Сборник документов и материалов. 1917 — 1941. К., 1985; Книга и книжное дело в Украннской ССР. Сборник документов и материалов. 1941 — 1984. К., 1986; Книга і друкарство на Україні. К., 1965; Українська книга. К. — Х., 1965; Ісаєвич Я. Д. Першодрукар Іван Федоров і виникнення друкарства на Україні. Львів, 1983; Гнатюк Д. Книговидавнича справа на Україні в післявоєнні роки. К., 1965; Молодчиков О. В. Книга Радянської України. К., 1974: Кнчгоиздание СССР. Цифры и факты. М., 1982; Видавнича справа, поліграфія та книготоргівля на Україні (1917 — 1963). Бібліографічний покажчик. Х., 1964.

В. В. Біленко, Р. Г. Іванченко.


ВИДАННЯ АДАПТОВАНЕ (від лат. adapto — пристосовую) — перероблене, спрощене і скорочене видання літ. твору, розраховане на певні категорії читачів. Найчастіше адаптуються твори іноз. мовами для тих, хто недостатньо володіє ними, а також перекладні твори для дітей (напр., численні переробки «Робінзона Крузо» Данієля Дефо різними мовами, зокрема українською — Б. Грінченка, 1891, та ін.). Гол. вимога до В. а. — збереження основного змісту й особливостей авторського стилю.

В. П. Березинський.


ВИДАННЯ АКАДЕМІЧНЕ — тип наук. видання літ. спадщини письменників-класиків. Характеризується точністю тексту, встановлюваного на основі вивчення його походження, історії та всіх рукописних і друкованих джерел; повним складом творів і повним системним зведенням редакцій і варіантів; наук. коментарем, що узагальнює наслідки дослідження текстів і подає вичерпні відомості про джерела тексту, наявність редакцій та варіантів, обгрунтовує атрибуції, вибір тексту, побудову зведення редакцій та варіантів, датування та інші прийняті рішення; наук.довідковим апаратом. Здебільшого здійснюється під назвою «Повне зібрання творів» певного автора. В. а. можуть виходити і як видання певного жанру чи одного твору. Вони служать еталоном тексту для всіх ін. видань.

Різновидами В. а. є наук. видання літ. та образотворчої спадщини (Шевченко Т. Г. Повне зібр. творів, т. 1 — 10. К., 1939 — 63).

Поняття «видання академічне» склалося в Росії у 2-й пол. 19 ст., коли почали виходити перші академічні видання творів рос. класиків — Г. Державіна (1864 — 83), І. Хемніцера (1873), К. Батюшкова (1885 — 97). Першим В. а., здійсненим у рад. час, стало «Полное собрание сочинений» О. Пушкіна (т. 1 — 16. М. — Л., 1937 — 49). На Україні перші спроби видання академічного типу пов’язані з творчістю Т. Г. Шевченка. Наприкінці 20-х pp. 20 ст. підготовку Повного зібрання його творів розпочала АН УРСР. Вийшли лише 3-й (листи) і 4-й (щоденник) томи. Незавершеним лишилося й Повне зібрання творів, що готувалося на поч. 30-х pp. Шевченка Тараса інститутом. У серед. 30-х pp. розпочато підготовку Повного зібрання творів у 10 томах — комплексного академічного видання, що мало охоплювати літ. і мистецьку спадщину Т. Шевченка. Літ. твори, листи та фольклорні записи підготував Літератури інститут ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР (т. 1 — 6), малярські та графічні твори — Мистецтвознавства, фольклору та етнографії інститут ім. М. Т. Рильського АН УРСР спільно з Шевченка Т. Г. музеєм у Києві (т. 7 — 10 у 5 книгах), 1-й і 2-й томи вийшли 1939, наступні — у післявоєнний час (т. 3 — 6, 1949 — 57, т. 7 — 10, 1961 — 63). В 1952 — 53 вийшло академічне Повне зібрання творів І. Котляревського у 2 томах. До 150-річчя з дня народження Т. Шевченка видано Повне зібрання його творів у 6 томах, в якому на відміну від 10-томного Повного зібрання творів подано не всі, а лише найважливіші варіанти автографів, авторизованих списків та прижиттєвих видань.

Літ.: Томашевский Б. В. Сочинения русских классиков в изданиях Академии наук СССР. В кн.: Томашевский Б. В. Писатель и книга. Очерк текстологии. М., 1959; Гудзий Н. По поводу полных собраний сочинений писателей. «Вопросы литературы», 1959, № 6; Гришунин А. Л. Проблема академических изданий русских писателей в советской текстологии. В кн.: Текстология славянских литератур. Л., 1973; Бородін В. С. Про основні принципи видання нового академічного зібрання творів Шевченка. «Радянське літературознавство», 1984. № 3; Афанасьев В. Про нове академічне видання художньої спадщини. В кн.: В сім’ї вольній, новій. Шевченківський збірник, в. 2. К., 1985.

В. С. Бородін.


ВИДАННЯ ДОКУМЕНТАЛЬНЕ — неперіодичний наук. збірник або моновидання, що включає переважно істор. документи, пам’ятки культури: листування, щоденники, спогади, образотворчі матеріали, а також тексти худож. творів, що є джерелами для дальших досліджень. До В. д. належать збірники: «Літературна спадщина», «Т. Г. Шевченко. Документи та матеріали до біографії» (К., 1975), «Т. Г. Шевченко в епістолярії Відділу рукописів» (К., 1966), «Павло Грабовський у документах, спогадах і дослідженнях» (К., 1965), «Іван Франко. Документи і матеріали. 1856 — 1965» (К., 1966), «Іван Котляревський у документах, спогадах, дослідженнях» (К., 1969), «Леся Українка. Документи і матеріали» (К., 1971), «Павло Тичина. Життя і творчість у документах, фотографіях, ілюстраціях» (К., 1974), «Листи до Марка Вовчка» (т. 1 — 2. К., 1979), «Василь Стефаник. Життя і творчість у документах, фотографіях, ілюстраціях» (К., 1987) та ін. Див. також Археографія.


ВИДАННЯ ПАРАЛЕЛЬНЕ — видання, яке містить однаковий текст двома чи кількома мовами, одна з яких — мова оригіналу, інша (інші) — перекладу. Зразками В. п., що вийшли на Україні, є книги «Слово о полку Ігоревім» (1983, давньорус., укр. і російською мовами), «Вибрані поезії» (1977, укр. і англ.) та «Думи мої» (1987, укр. і груз.) Т. Шевченка, «Вічний революціонер» І. Франка (1979, укр. та ісп.), «Вибрані поезії» (1983, укр. і франц.) та «Лісова пісня» Лесі Українки (1985, укр. і англ.), «Вибрані твори» П. Тичини (1979, укр. і франц.), «Голосіївська осінь» М. Рильського (1985, укр. і рос), «Євгеній Онєгін» О. Пушкіна (1974, рос. та укр.), «Моабітський зошит» М. Джаліля (1986, укр. і татар.), «Поезії» Х. Ботева (1976, укр. і болг.), «Українські прислів’я та приказки» (1978, укр. і нім. мовами). В. п. наз. також два або більше видань з однаковим текстом, які випущені одночасно кількома мовами в однаковому або різному оформленні, напр. кн. Л. Новиченка «Тарас Шевченко — поет, борець, людина» (1982 — 84, укр., рос., англ. і нім. мовами). До В. п. належать і т. з. багатомовні видання. Окремими книжечками такого типу видруковано «Заповіт» Т. Шевченка (3-є вид., 1964, 55 мовами), «Каменярі» І. Франка (1983, 67 перекладів 37 мовами), «Вічний революціонер» (1986, 64 переклади 51 мовою) та ін.


ВИДИШ Микола Якович (1.IX 1924, м. Бориспіль, тепер Київ. обл.) — укр. рад. перекладач. Член КПРС з 1961. Закінчив 1950 Київ. ун-т. У перекладі В. з рос. мови вийшли повісті «Над Тисою» О. Авдєєнка (1956), «Коротке замикання» (1963) та зб. повістей «Розплата» (1986) В. Тендрякова, повісті «Шляхи і пошуки» Г. Мединського (1974), «Надія» З. Воскресенської (1987), трилогія «Пригоди Електроніка» Є. Велтистова (1987), збірки оповідань «Квітка-семицвітка» В. Катаєва (1957), «Репортаж з дивокраю» В. Пєскова (1971), роман «Андрій Кожухов» С. Степняка-Кравчинського (1979) та ін. Переклав з латиської повість «Діти нашого двору» З. Ергле (1961) та ін.

О. І. Петровський.


ВИДІННЯ, візія (від лат. visio — видіння) — літ. жанр, особливо поширений у часи середньовіччя. Побудоване на розповіді літ. героя, — як правило, «благочестивої» людини, — про «чудесну» подію, яка з ним трапилась уві сні або наяву, зустріч з богом, ангелом, бісом, давно померлими людьми тощо. Часто В. входять як складові частини до житій святих, літописних оповідей. Жанр цей відомий з часів античності (деякі твори Платона, Плутарха). Своєї поетичної вершини досяг у «Божественній комедії» Данте. Інтерес до В. зростав у складні істор. епохи. Татаро-монг. навала викликала появу у давньорус. л-рі кількох перекладів апокрифічного «Видіння Даниїла», співзвучного трагічній добі. Хоч об’єктом зображення у В. були нереальні явища, вони прямо чи опосередковано пов’язувалися з конкретною дійсністю, відбивали життєві інтереси. В. «Києво-Печерського патерика» мали на меті піднести авторитет київ. чудотворців і, отже, возвеличити Києво-Печерський монастир як реліг. центр. зміцнити авторитет руської церкви як політ. фактора у феод. суспільстві. В. впливали на держ. політику, мобілізовували на відсіч загарбникам, під їхнім впливом приймалися законодавчі акти, з’являлися твори живопису й архітектури. У л-рі барокко В. широко використовувалися у творах проповідників. Стефан Яворський створив цикл «слів», побудованих на алегоріях В. біблійного пророка Ієзекіїля, в яких прославляв могутність Рос. держави, підтримував прогрес. ідеї Петра I. Процес звільнення л-ри від церковного впливу, що інтенсивно відбувався в країні на межі 17 — 18 ст., позначився і на цьому жанрі. Проти В. виступив уже сучасник Стефана Яворського Феофан Прокопович, який наполіг на їх забороні в «Духовному регламенті». Відмираючи як жанр, В. продовжувало існувати як форма, худож. прийом у рос. і укр. л-рі наступних періодів. Відомі «Видіння на берегах Лети» К. Батюшкова, «Видіння» К. Рилєєва та ін. У «Вечорах на хуторі біля Диканьки» М. Гоголь використав фольклорні В. Прийом видіння-сну дав змогу Т. Шевченкові у поемі «Сон» («У всякого своя доля») змалювати вражаючу сатир. картину самодержавно-кріпосницької дійсності. М. Чернишевський використав цей прийом для викладу своїх соціальних передбачень (четвертий «Сон» Віри Павлівни в романі «Що робити?»). За допомогою прийому видіння І. Франко в «Каменярах» висловив віру в світле майбутнє, здобуте шляхом революц. боротьби. У його ж драмі «Сон князя Святослава» В. відіграє роль перестороги, спонукального мотиву. До форми В. звертався М. Коцюбинський («З глибини», «Сон»). Спроби відродити В. як жанр робили рос. символісти, зокрема А. Бєлий. У сучас. л-рі прийом В. використовується у творах з етичною і сатир. проблематикою (драматургія М. Куліша, повісті В. Дрозда). Важливу худож. роль відведено В. у творі В. Шевчука «На полі смиренному», у якому порушуються філос. проблеми сучасності.

Літ.: Прокофьев Н. И. Видение как жанр в древнерусской литературе. «Ученые записки [Московского педагогического института]», 1964, № 231.

В. В. Лисиця.


ВИЛОМОВСЬКИЙ (Wyłomowski) Едвард (справж. — Іді Шорр; 1898, м. Станіслав, тепер Івано-Франківськ — після 1935, там же) — польський перекладач. Після закінчення Станіславської гімназії учителював. 1930 у Станіславі під назвою «Три поеми» видано його переклади польс. мовою творів Т. Шевченка «Утоплена», «Наймичка» і «Тополя».

Літ.: Полєк В. Виломовський Едвард. «Архіви України». 1970. № 4.

В. Т. Полєк.


ВИМИСЕЛ ХУДОЖНІЙ — одна з особливостей худож. мислення, пов’язана із здатністю письменника уявляти (див. Уява художня) те, що могло бути в реальній дійсності. Виходячи з фактів реальності, на основі власного життєвого досвіду він вдається до худож. вимислу. Вимисел і творча фантазія у реалістичних творах не протистоять дійсності, а є специфічним способом її пізнання і відображення. Процес творення худож. правди за допомогою вимислу М. Горький пояснював так: «Вимислити — значить добути з суми реально даного основний його смисл і втілити його в образ...». Худож. вимисел неодмінно присутній і в творах, де зображуються герої, які реально існували. Так, М. Островський просив не вважати його роман «Як гартувалася сталь» автобіографічним, підкреслюючи, що він використав право на худож. вимисел. У процесі розвитку худож. мислення вимисел виявлявся в найрізноманітніших формах — від міфолог., демонологічних, казково-фантастичних до сучас. реалістичних. Всі ці форми можуть органічно поєднуватися в сучас. л-рі як своєрідний сплав дійсного, ймовірного з фантастичним (романи «Майстер і Маргарита» М. Булгакова, «І понад вік триває день» Ч. Айтматова, «Козацькому роду нема переводу» О. Ільченка).

Літ.: Арістотель. Поетика. К., 1967: Горький М. Літературно-критичні статті. К., 1951; Русские писатели о литературном труде, г. 1 — 4. М., 1954 — 56; Українські письменники про літературу та мову. К., 1961; Асмус В. В защиту вымысла. В кн.: Вопросы теории и истории эстетики. М., 1968; Белецкий А. И. Вымысел и домысел в художественкой литературе, преимущественно русской. В кн.: Белецкий А. И. Избранные труды по теории литературы. М., 1964; В’язовський Г. А. Творче мислення письменника. К., 1982.

Г. А. В’язовський.


ВИНАЙ Мафтей (8.III 1898, с. Руський Крстур, Воєводина, тепер СФРЮ — 8.XII 1981, м. Суботиця) — укр. (руський) поет в Югославії. Закінчив 1924 юрид. ф-т Загреб. ун-ту. Працював адвокатом і суддею у Вуковарі, Кулі, Суботиці, викладачем укр. мови в гімназії у Руському Крстурі. Писати почав у 20-х pp. Оспівував боротьбу русинів за свободу, за краще життя, природу рідного краю. В. писав також для дітей. Автор зб. «Ровнїно моя широка. Писнї» (Нови Сад, 1973).

О. В. Мишанич.


ВИННИЧЕНКО Володимир Кирилович [26.VII (7.VIII) 1880, с. Веселий Кут Херсон. губ. — 6.III 1951, Мужен, департ. Приморські Альпи, Франція] — укр. письменник, публіцист. Народився в бідній сел. родині. Навчався 1901 — 02 на юрид. ф-ті Київ. ун-ту. Брав участь у діяльності дрібнобурж.-націоналістичної Революційної укр. партії (РУП), згодом перейм. на УСДРП (Укр. с.-д. робітн. партія). За революц. діяльність В. було арештовано й віддано в солдати, звідки він утік. У 1907 — 14 перебував в еміграції. Був співробітником журналів «Дзвін» (1913 — 14) і «Украинская жизнь» (1912 — 17). У 1917 — один з керівників контрреволюц. Центр. ради, голова її т. з. уряду — Генерального секретаріату, 1918 — 19 очолював бурж.-націоналістичну Директорію. В 1919 в еміграції написав 3-томну працю «Відродження нації», в якій містилася критика лозунгів і дій антинар. «урядів», але загалом події на Україні 1917 — 19 зображались з бурж.-націоналістичних позицій. У 1920 В., оголосивши примирення з Рад. владою, організував т. з. закордонну групу Укр. комуністичної партії (УКП), видавав газ. «Нова доба», приїздив до Москви, Харкова, Києва, клопотався про повернення до Рад. України. 1920 призначений заст. голови Раднаркому і наркомом закордонних справ республіки. Тоді ж 1920 знову виїхав за кордон, останні роки жив у Франції. Проводив антирад. діяльність. Часом критикував окремі угруповання укр. націоналістич. еміграції, особливо Петлюру і його поплічників, відмежовувався від особистих і політ. контактів з ними, закликав кращу частину еміграції до повернення на Україну, співробітництва з Рад. владою. В 1941 переслідувався нім.-фашист. окупаційною владою, був ув’язнений у концтаборі. У післявоєнний час виступав проти гонки озброєнь.

Літ. діяльність почав 1902. Оповідання, написані напередодні і під час революції 1905 — 07 («Біля машини», «Контрасти», «Голота», «Кузь та Грицунь», «Хто ворог?», «Раб краси» та ін.), відзначалися актуальною соціальною тематикою, новаторською худож. манерою письма і мали здебільшого реалістич. характер. Зображуючи процес пролетаризації села, життя наймитів, заробітчан, міської бідноти, студентства і провінційних акторів, політ. в’язнів і солдат, В. у ряді творів вдавався до критики самодерж. ладу, бурж. суспільства. Показував наростання соціального протесту в усіх верствах населення та жорстокі розправи царизму з повсталим народом. Правдиве відображення В. соціальних контрастів того часу, внутр. світу людини дістало високу оцінку І. Франка (Франко І. Новини нашої літератури. «Літературно-науковий вістник», 1907, № 4), Лесі Українки (Українка Леся. В. Винниченко. Твори, т. 12. К., 1930). Після поразки революції 1905 — 07 В. опинився серед тієї частини дрібнобурж. інтелігенції, яка, розчарувавшись у революції, поступово втрачала зв’язок з життям і боротьбою трудящих. Захоплення модними реакційними філос. й естетич. теоріями визначило ідейний зміст деяких творів В., де спотворювались гуманіст. ідеали революц. перетворення життя. Частина творів В. цього періоду сповнена мотивів індивідуалізму й зневаги до високої моралі, в них виведена галерея ренегатів, психічно ненормальних людей, еротоманів. Романи «На терезах життя», «Чесність з собою», «Заповіти батьків», драма «Щаблі життя» позначені проповіддю класового миру, прославлянням ніцшеанської моралі «чесності з собою», що виправдовувала брехню, зраду, цинізм, всесильність біол. чинників. Твори такого роду викликали різкий осуд В. І. Леніна (Ленін В. І. І. Ф. Арманд. Повне зібр. тв., т. 48, с. 294), М. Горького (Горький М. Собр. соч. в 30 т., т. 29. М., 1955, с. 177 — 180), М. Ольмінського (Ольминский М. «Беллетрист» В. Винниченко. В кн.: По литерагурным вопросам. М. — Л., 1932). Водночас у ряді творів даного періоду були наявні елементи правдивого зображення передреволюц. села, критика фальшивого народолюбства, фарисейства й угодовства укр. «панів-патріотів» — ліберальної буржуазії й дрібнобурж. інтелігенції («Співочі товариства», «Малорос-європеєць», «Зіна», «Таємність», «Терень», «Чекання» та ін.). Суперечливість світоглядних позицій В. відбилася також у його п’єсах («Дисгармонія», 1906; «Великий Молох», 1907; «Брехня», 1910; «Чорна Пантера і Білий Ведмідь», 1911, та ін.). У перші еміграційні роки В. написав цикл психол. оповідань з історії свого дитинства («Намисто», 1921 — 23), кілька соціально-утопіч. романів і повістей, драм. кіносценаріїв, займався живописом. Його соціально-утопічні романи «Соняшна машина» (перший в укр. л-рі утопічний роман, 1921 — 24), «Нова заповідь» (1931 — 33), «Вічний імператив» (1936), «Лепрозорій» (1938) та ін. містили критику капіталістичної системи. У деяких творах В. припускався хибних узагальнень щодо природи соціалізму. Його твори перекладалися рос. і багатьма західноєвроп. мовами, на Україні (1926 — 30) було видано 24-томне зібрання творів. П’єси В. ставилися на сценах театрів різних країн.

Тв.: Із ранніх оповідань. «Київ», 1987, № 12.

Літ.: Білецький О. «Сонячна машина» В. Винниченка. «Критика», 1928, № 2; Смолич Ю. Нові п’єси В. Винниченка. «Критика», 1929, № 4; Шабліовський Є. Про Володимира Винниченка. «Радянське літературознавство», 1970, № 8; Федченко П. М. Оцінюємо з класових позицій. «Київ», 1987, № 12.

П. М. Федченко.


ВИНОГРАДОВ Анатолій Корнелійович [28.III (9.IV) 1888, с. Полотняний завод, тепер Дзержинського р-ну Калуз. обл. — 26.XI 1946, Москва] — рос. рад. письменник. Закінчив 1912 Моск. ун-т. Автор істор.-біогр. і худож.-біогр. романів «Три кольори часу» (1931, про Стендаля), «Повість про братів Тургенєвих» (1932), «Осудження Паганіні» та «Байрон» (обидва — 1936), роману «Хроніка Малевинських» (1946). Досліджував творчість П. Меріме. Для В. характерна документальність з елементами модернізації історії і довільного тлумачення істор. персонажів. Написав ст. про Т. Шевченка «Співець України» (1939). Укр. мовою окремі твори В. переклали А. Коваль, Н. Головко.

Тв.: Избранные произведєния, т. 1 — 3. М., 1960; Укр. перекл. — Три кольори часу. К., 1956; Осудження Паганіні. К., 1957.

М. М. Сулима.


ВИНОГРАДОВ Віктор Володимирович [31.XII 1894 (12.I 1895), м. Зарайськ, тепер Моск. обл. — 4.Х 1969, Москва] — рос. рад. мовознавець і літературознавець, академік АН СРСР з 1946, іноз. член багатьох зарубіж. академій. Закінчив 1917 у Петрограді Істор.-філологічний та Археол. ін-ти. Професор Ленінгр. (1920 — 29). і Моск. (1930 — 69) ун-тів. Директор Ін-ту мовознавства АН СРСР (1950 — 54), Ін-ту рос. мови АН СРСР (1958 — 68). Академік-секретар Відділення л-ри і мови АН СРСР (1950 — 63). Автор праць з питань граматики рос. мови («Російська мова», 1947; Держ. премія СРСР, 1951), історії рос. літ. мови («Нариси з історії російської літературної мови XVII — XVIII ст.», 1934, та ін.), розробив основи вивчення фразеологічних одиниць і їхньої класифікації тощо. Велику увагу приділяв заг. питанням лексикографії, стилістики, поетики, теорії худож. мови. Досліджував мову і стиль М. Гоголя, О. Пушкіна, М. Лермонтова, Л. Толстого, Ф. Достоєвського, М. Горького та ін., проблему еволюції критичного реалізму в рос. л-рі. У багатьох працях використовував укр. матеріал, розробляв проблему взаємодії рос., укр. та білорус. мов у різні періоди їхнього розвитку («До питання про історичні зв’язки російської, української та білоруської мов», 1947; «Про мову ранньої прози Гоголя», 1951, та ін.).

Тв.: Избранные труды, т. 1 — 2. М., 1975 — 76.

Літ.: Проблеми современной филологии. Сборник статей к семидесятилетию акад. В. В. Виноградова. М., 1965; Академік Віктор Володимирович Виноградов. «Мовознавство», 1970, № 1.

В. М. Русанівський.


ВИНОГРАДОВА (Коваленко) Марія Олександрівна (псевд. і крипт. — Маруся Полтавка, М. Козачка, Маруся Ясна, М. П. та ін.; 1878, Харківщина — р. і м. см. невід.) — укр. поетеса. Друкуватись почала 1901 в «Літературно-науковому вістнику». Публікувалась також у газ. «Буковина», збірнику «Розвага» та антології «Українська муза». На її творчості позначився вплив Лесі Українки, якій В. присвятила вірш «До зіроньки» (1905). Вірші відзнач. соціально-загостреною тематикою [«Зісланому борцеві за робітницьку справу» (став відомою революц. піснею), «З приводу розрухів», «Орел», «Чи не час, брати, нам одпочити?» та ін.]. Під впливом революц. подій 1905 — 07 написані політ. поезії «Перед світом», «Роби й роби! Хай ниють хворі груди», «Чує серце, чує воно волю». Поряд з волелюбними, революційними у творах В. відбились і безрадісні настрої, які переважають в інтимній ліриці («О ні, не те!..», «Душа болить», «Тихо, серце»). Писала прозові етюди, оповідання. Автор переробки «Пісні про Сокола» М. Горького («На позичений у Горького мотив»), переклала його твори «Макар Чудра» і «Міщани» (обидва — 1903), а також «Записки лікаря» В. Вересаєва (1903), оповідання Л. Андрєєва «Червоний сміх» (1929). Переспівувала поезії І. Нікітіна та П. Якубовича.

Тв.: [Вірші]. В кн.: Пісні та романси українських поетів, т. 2. К., 1956: [Вірші]. В кн.: Тридцять українських поетес. Антологія. К., 1968.

Л. І. Міщенко.


ВИНОГРАДСЬКИЙ Віталій Михайлович (24.X 1925, м. Лебедин, тепер Сум. обл.) — укр. рад. письменник. Член КПРС з 1947. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1958 ВПШ при ЦК Компартії України. У 1975 — 80 працював редактором газ. «Літературна Україна». Автор повістей «Чекай мене на світанку» (1973), «Двічі народжена» (1976), «І настав світанок» (1979), «Міра життя» (1984), книжок нарисів «Глибинні шляхи» (1966), «Катрусина доля» (1967), співавтор роману «Поєдинок на переправі» (1987). У більшості творів розповідається про подвиги рад. чекістів у боротьбі з ворожою розвідкою, гітлерівцями, а також бурж.-націоналістич. бандитизмом у дні Великої Вітчизн. війни і перші повоєнні роки. Окремі твори В. перекладено рос. мовою.

Тв.: І настав світанок. Повісті. К., 1986.

Ф. К. Сарана.


ВИНОКУР Григорій Осипович [5(17).XI 1896, Варшава — 17.V 1947, Москва] — рос. рад. мовознавець і літературознавець, доктор філол. наук з 1943. Закінчив 1922 Моск. ун-т. Працював у багатьох вузах Москви, 1942 — 47 — професор Моск. ун-ту. Був з 1933 членом Пушкінської комісії АН СРСР. Автор праць з історії рос. літ. мови, стилістики, культури мови, текстології тощо. Досліджував мовностилістичну майстерність О. Пушкіна, один з редакторів багатьох видань його творів, керував укладанням «Словника мови Пушкіна». В. належать розвідки про творчість О. Грибоєдова, В. Маяковського та ін. рос. письменників. У праці «Замітки з фонетики одного українського говору» (1947) дав наук. опис укр. говірки с. Макарки на Гродненщині (БРСР).

Тв.: Критика поэтического текста. М., 1927; Маяковский — новатор языка. М., 1943; Избранные работы по русскому языку. М., 1959.

Літ.: Цейтлин P. M. Григорий Осипович Винокур. М., 1965.

О. І. Білодід.


ВИНОКУРОВ Євген Михайлович (22.X 1925, Брянськ) — рос. рад. поет, почесний член Франц. академії ім. С. Малларме. Член КПРС з 1952. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1951 Літ. ін-т ім. О. М. Горького (Москва). Побачене й пережите відобразив у збірках «Вірші про обов’язок» (1951), «Синява» (1956), «Освідчення» (1958), «Обличчя людське» (1960), «Слово» (1962), «Музика» (1964), «Видовища» (1968), «Контрасти» (1975), «Благоговіння» (1981), «Космогонія» (1983). За зб. «Буття» (1982) та «Іпостась» (1984) удостоєний Держ. премії СРСР, 1987. Для лірики В. характерні контрастність, антиномічність, неквапливе міркування вголос. В окремих віршах звертався до образу Г. Сковороди. Ряд творів В. переклали Д. Павличко і М. Шаповал. На Україні творчість В. досліджують Є. Прісовський, Н. Мазепа.

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 3. М., 1983 — 84; Укр. перекл. — 3 віршів про Г. Сковороду. «Літературна Україна», 1967, 17 жовтня.

Літ.: Михайлов А. Евгений Винокуров. М., 1975.

Е. С. Соловей.


ВИНСЬКИЙ Григорій Степанович (1752, м. Почеп, тепер Брян. обл. — 1818, Астрахань) — укр. і рос. письменник, перекладач. Навч. у Черніг. колегіумі та Київ. академії. Зловмисно звинувачений у карному злочині, був відправлений на довічне заслання в Оренб. край. Літ. діяльність почав з перекладу творів Вольтера та ін. франц. письменників. Автор записок «Мій час» (у скороч. вигляді опубл. 1914), які є одним з кращих зразків вітчизн. мемуар. л-ри з життя 18 ст. Повні списки, знайдені в Києві й Ленінграді на поч. 80-х pp., містять сторінки гнівного викриття політики Катерини II та її фаворитів. В. засуджував кріпосницькі порядки, свавілля можновладців. У творі є описи укр. нар. побуту.

Тв.: Мое время. СПБ. 1914.

Літ.: Большаков Л., Большакова Т. Винский известный и неизвестный. В кн.: Рифей. Челябинск, 1983; Большаков Л. Я истины искал. В кн.: Уральский библиофил. Челябинск, 1986; Большаков Л. Н. Возвращение из прошлого. К., 1988.

Л. И. Большаков.


«ВИР РЕВОЛЮЦІЇ» — літ.-мист. збірник. Виданий 1921 у Катеринославі (тепер Дніпропетровськ). «В. р.» певною мірою продовжив лінію зб. «Гроно» на пошук нових шляхів у мистецтві, що відповідали б духовним запитам революц. доби, декларував консолідацію літ. сил, які відкидали гасла Пролеткульту і маніфести укр. футуристів. У збірнику вміщено вірші В. Чумака, В. Поліщука, М. Терещенка, Гео Шкурупія, оповідання С. Скляренка, В. Атаманюка, В. Підмогильного, В. Гадзінського, статті про розвиток нового революц. мист-ва («Сучасне мистецтво і малярство» А. Петрицького, «Динамізм у сучасній українській поезії» В. Поліщука), твори початкуючих письменників-робітників, бібліогр. матеріали тощо. До участі у виданні були залучені художники-графіки М. Кирнарський, В. Левандовський, С. Пожарський, Г. Нарбут та ін. Незважаючи на певну претензійність, видання «В. р.» було свідченням прагнення творчої інтелігенції наблизитися до революц. мистецтва.

В. А. Бурбела.


ВИРГАН (справж. прізв. — Вергун) Іван Оникійович [19.V(1.VI) 1908, с. Матвіївна, тепер с. Кліщинці Чорнобаївського р-ну Черкас. обл. — 12.I 1975, Харків] — укр. рад. поет. Належав до Спілки сел. письменників «Плуг». Закінчив 1940 Харків. ун-т. Учасник Великої Вітчизн. війни. Друкувався з 1927. Перша зб. віршів — «Озброєна лірика» (1934). У збірках довоєнних років («Сад дружби», 1935; «Щастя-доля», 1938) визначились тематичні і стильові особливості лірики В.: поезія праці, здорова нар. мораль трудівника-хлібороба, конкретність і своєрідність, епічність стилю, позначеного глибинним зв’язком з фольклор. джерелами. Ці риси розвинулись і утвердились у наступних книгах лірики: «Поворот сонця на літо» (1947), «Квітучі береги» (1950), «Країна щастя» (1951), «В розповні літа» (1959), «Над Сулою шумлять явори» (1960), «Серце» (1969) та ін. Ідея духовного зростання людини в процесі праці й творчого оновлення землі прозвучала в поемі «Матвіївка над Сулою» (1948). Автор книжок оповідань «Василина» (1960), «Даринка з братиком (1963), «Краса» (1966). Перекладав твори О. Пушкіна, М. Лермонтова, Ф. Тютчева, І. Буніна, А. Ісаакяна, А. Церетелі, Я. Райніса, Й. В. Гете, Я. Неруди та ін. Уклав (разом з М. М. Пиликською) рос.-укр. фразеол. словник.

Тв.: Твори. К., 1983; Рос. перекл. — Цветущие берега. Л., 1955; Поворот солнца. М., 1961.

Літ.: Барабаш Ю. Багатство творчої індивідуальності. В кн.: Барабаш Ю. Поет і час. К., 1958; Полонський Р. Ф. На дужих крилах поезії. В кн.: Вирган І. О. Твори. К., 1983.

В. О. Хитрун.


ВИСІКАН Панас Захарович (22.VII 1922, с. Порожнє, тепер Світловодського р-ну Кіровогр. обл. — 4.III 1963, Київ) — укр. рад. письменник. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1951 Київ. уч-ще прикладних мистецтв. Друкувався з 1952. Писав оповідання, вірші для дітей, виявивши глибоке знання дит. психології, вміння змальовувати комедійні ситуації. Автор прозових книжок «Ігорьок Мережка» (1956), «Дві топольки» (1960), «Грудочка цукру» (1961, у співавт. з М. Гнатенко), «В печері Святої Магдалини» (1963), «Подорож на Вогняну Землю» (1967), «Страховисько з однією зяброю» (1968).

В. А. Бурбела.


ВИСЛОЦЬКИЙ Дмитро Федорович (псевд. — Ваньо Гунянка; 4.XI 1888, с. Лабова Новосанчівського повіту, тепер ПНР — 27.XII 1968, Львів) — укр. громад. і культур. діяч, письменник, публіцист. У 1910 вступив на юрид. ф-т Львів. ун-ту, але вчитися не мав змоги. Викладав історію та географію в Бучацькій руській гімназії. В 1912 видавав у Новому Санчі газ. «Лемко», 1914 в Перемишлі — газ. «Русская земля», обидві — «москвофільського» напряму (див. «Москвофіли»). За виступи проти соціального та нац. гніту зазнав переслідувань з боку австро-угор. реакції, бурж. урядів Польщі й Чехословаччини. Після 1-ї світової війни емігрував до Канади, де видавав журн. «Лемко». Сприяв об’єднанню емігрантів-лемків у прогрес. орг-ції «Лемко-Союз», був редактором її органу — газ. «Карпатська Русь». Склав і видав «Карпаторуський буквар» (1931).

У 1934 відвідав СРСР, написав цикл статей «Правда про Росію». У 1945 в Нью-Йорку вийшла зб. В. «Наша книжка» (статті з історії лемків, худож. нариси, оповідання). У 1946 повернувся на Україну.

І. Д. Красовський.


ВИСОЦЬКИЙ (Wysocki) Влодзімеж (1846, с. Романів, тепер Рожищенського р-ну Волин. обл. — 11.VIII 1894, Київ) — польс. поет. Автор істор. поем «Оксана» (1891, в якій відтворено події на Правобереж. Україні під час польс. повстання 1863 — 64) і «Ляшка» (1883, укр. перекл. 1912; про спільну боротьбу українців і поляків проти Крим. ханства). У збірках «Всі за одного» (1882), «Нові діди» (1884), «Сатири й байки» (1894) змалював побут польс. шляхти на Україні, висміяв окремі сторони її життя. Добре знав твори Т. Шевченка, був знайомий з І. Франком. Творчість В. цінували І. Франко, Леся Українка, Е. Ожешко. Його вірш «Українська мелодія» переклав укр. мовою 1887 Володимир Александров. В. відомий і як фотограф-художник (1884 виконав фото Лесі Українки в народному вбранні, 1886 — фото І. Франка з дружиною).

Літ.: Франко І. Сучасні польські поети. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 31. К., 1981.

В. Т. Полєк.


ВИСОЦЬКИЙ Володимир Семенович (25.I 1938, Москва — 25.VII 1980, там же) — рос. рад. поет, актор. Закінчив 1960 школу-студію МХАТ. Представник жанрової течії в мистецтві, що дістала назву «авторської пісні» (виконання своїх віршів під муз. ритми). Набули популярності оригінальні за формою, насичені глибоким змістом пісні В. про війну («Братські могили», «Він не повернувся з бою», «Пісня про друга» тощо) та пісні, в яких він прагнув філософськи осмислити позицію митця в суспільстві («Горизонт», «Трохи повільніше, коні», «Чужа колія» та ін.). Його стилізовані казки і балади містять сатир. замальовки сусп. і побутових явищ. Для віршів-пісень В. характерні сюжетність, строгий ритм, складні рими й своєрідні звукообрази. Один з них — «Пожежі», присвячений подіям громадян. війни на Україні. Знімався в ряді фільмів Одес. кіностудії. На Київ. кіностудії худож. фільмів ім. О. П. Довженка створено докум. фільм про В. «Спогад» (1985). Лауреат Держ. премії СРСР (1987).

Тв.: Нерв. М., 1981; Кони привередливые. М., 1987; Я, конечно, вернусь... М., 1987; Избранное. М., 1988; Четыре четверта пути. М., 1988.

Літ.: Толстых В. В зеркале творчества (Вл. Высоцкий как явление культуры). «Вопросы философии», 1986, № 7; Тодоров Г. Планета Владвисоцький. «Літературна Україна», 1987, 29 січня; Андреев Ю. Известность Владимира Высоцкого. «Вопросы литературы», 1987, № 4.

І. М. Гетьман.


ВИСПЯНСЬКИЙ (Wyspiański) Станіслав (15.I 1869, Краків — 28.XI 1907, там же) — польс. письменник, художник, театр. діяч. Належав до лівого крила групи «Молода Польща». Освіту здобув у Краків. Школі красних мистецтв (з 1904 — її професор). Лірико-філос. вірші, істор. драми «Варшав’янка» (1898), «Легіон» (1900), «Листопадова ніч» (1904) присвячено польс. нац.-визв. рухові. В драмі «Весілля» (1901; йшла й на сцені Руського нар. театру у Львові) відобразив соціальні суперечності в суспільстві, показав неможливість класової гармонії між шляхтою і простим народом. Ряд п’єс («Ахіллеїда», 1903; «Повернення Одіссея», 1907, та ін.) написано за антич. мотивами й сюжетами; зображувані В. тогочасні події подано в алегоричній формі антич. трагедій. Як художник працював у галузі графіки, живопису, театр., архіт., декор. мистецтва. Цікавився нар. мистецтвом і архітектурою Галичини. Був знайомий з В. Стефаником, укр. художником і письменником М. Жуком. Укр. мовою окремі вірші В. переклав В. Коптілов.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Антологія польської поезії, т. 2. К., 1979: Рос. перекл. — Драмы. М., 1963.

Літ.: Ростопкий Б. Театр Станислава Выспянского. В кн.: Выспянский С. Драмы. М., 1963; Булаховська Ю. Л. Леся Українка і Станіслав Виспянський. «Слов’янське літературознавство і фольклористика», 1970, в. 6; Оконьска А. Выспянский. М., 1977.

Ю. Л. Булаховська.


ВИТАВСЬКИЙ Родіон Петрович (крипт. — Р. В.; 1812, Полтава — не раніше 1871, там же) — укр. поет-байкар. Закінчив (20-і pp.) гімназію у Полтаві, працював у Полтав. губ. палаті держ. маєтностей. У 1860 — 61 належав до Полтав. громади, брав участь в організації роботи недільної школи. Опубл. 1861 у журн. «Основа» байки «Доля», «Мірошник», «Лисиця і Бабак», «Жаба і Віл», в яких викривав негативні явища кріпосницького ладу. Був знайомий з Т. Шевченком.

Літ.: Ротач П. Матеріали до українського біографічного словника. Літературна Полтавщина. «Науково-інформаційний бюлетень Архівного управління УРСР». 1965. № 2.

П. П. Ротач.


ВИТВИЦЬКИЙ Софрон (1819 — 1879, с. Жаб’є, тепер смт Верховина Івано-Франк. обл.) — укр. письменник і етнограф. Був священиком у гуцульському селі Жаб’є. Писав укр. і польс. мовами. Автор псевдоістор. драм «Братняя незгода» (1862), «Милость і згода» (1863), надрукованих польс. транскрипцією. У мелодрамі «Два голуби воду пили, два колотили» (1863) використані укр. нар. пісні і вірші Т. Падури; 1864 вона була поставлена польс. мандрівною трупою П. Лобойка під назвою «Галька Подолянка». Вірші і п’єси В. пройняті сентиментально-моралізатор. мотивами, ідеєю угодовства з польс. шляхтою. Цінними є його етногр. статті і книжка про гуцулів, написані на основі безпосередніх спостережень життя і побуту карпат. села. Був знайомий з Ю. Федьковичем, 1875 під час мандрівки по Галичині В. відвідав М. Драгоманов.

Тв.: Дещо з традиції гуцульської. «Правда», 1869, № 7 — 8; Статистически-историческое обозрение гуцулов в Коломийском окрузе с характеристикою их. «Зоря галицька», 1852, № 54 — 56.

Р. Ф. Кирчів.


ВИТЖЕНС (Wytrzens) Гюнтер (21.VII 1922, м. Орлау, тепер Орлова Пн.-Морав. обл. ЧССР) — австр. славіст, член Австр. АН з 1979. Закінчив 1950 Віден. ун-т; професор слов’ян. філології цього ун-ту з 1963. Досліджує питання історії слов’ян. л-р, бібліографії літ. славістики, проблеми укр. л-ри, австро-укр. літ. зв’язків. Автор праці «Іван Франко як студент і доктор Віденського університету» (1960), рецензії на кн. «Іван Франко. Матеріали до історії і культури України» (1963), в якій вміщено художні твори, статті, розвідки та листи І. Франка, написані нім. мовою. В «Австрійському біографічному словнику» (1983, 1984) опублікував статті про «Русалку Дністровую» М. Устияновича. Уклав покажчик «Бібліографічний вступ до вивчення слов’янських літератур» (1972), що охоплює матеріали до 1970 включно. У продовженні цього видання (1982) подано перелік праць, що вийшли 1970 — 80. На Міжнар. симпозіумі «Іван Франко і світова культура» 1986 у Львові виступив з доповіддю «Твори І. Франка німецькою мовою».

Ф. П. Погребенник.


ВИХРОВ (справж. прізв. — Зайко) Володимир Семенович (12.VI 1910, Сімферополь — 25.II 1978, там же) — рос. рад. літературознавець. Член КПРС з 1945. Жив на Україні. Автор нарисів про К. Треньова, С. Сергєєва-Ценського, П. Павленка, О. Гріна та багатьох ін. письменників (зокрема тих, чиї імена тісно пов’язані з Кримом), передмов до видань їхніх творів. Кращі нариси, літ. портрети, статті і рецензії В. ввійшли до кн. «В пошуках героя» (1972).

П. А. Дегтярьов.


ВИХРУЩ Володимир Павлович (псевд. — Володимир Українець; 4.III 1934, с. Августівка, тепер Козівського р-ну Терноп. обл.) — укр. рад. поет. Член КПРС з 1961. Закінчив 1959 Одес. кредитно-екон. ін-т, канд. екон. наук з 1969. Автор збірок «Барви сонця» (1972), «Утверджую день» (1975), «Чебрець» (1977), «Веління серця» (1979), «Подих весни» (1980), «На крилах любові» (1984) та ін. Провідні теми поезій В. — будівництво нового життя на західноукр. землях, дружба народів, любов до рідної Вітчизни. Значне місце у творчості В. посідає інтимна лірика. Багато його віршів покладено на музику (увійшли до зб. «Пісні барвінкового краю», 1984). Ряд творів перекладено рос. і болг. мовами.

Тв.: Поезії. К., 1982; Вірші та поеми. К., 1986.

Р. Т. Гром’як.


ВИШЕНСЬКИЙ Іван («Иоанн русин, реченный Вышенский», «Иоанн мних Вишенский», «Иоан инок э ВишнЂ»; серед. 16 ст., Судова Вишня, тепер місто Львів. обл. — між 1621 і 1633, Афон, Греція) — укр. полеміст-сатирик. Замолоду жив у Луцьку, потім, ймовірно, належав до Острозького літературно-наукового гуртка 2-ї пол. 16 ст. Прибл. у 80-х pp. переселився на Афон — один з центрів православ’я. У 1604 відвідав Україну, два роки жив у Львові та в ін. місцях, знову повернувся на Афон, де й помер аскетом-печерником.

Відома нині літ. спадщина В. — це 16 (17) трактатів і послань, написаних між 1588 і 1615 (1616). Десять з них В. об’єднав у рукописну «Книжку»: «Обличение диавола-миродержца»; «Писание до князя Василия» (Костянтина Острозького); «Порада»; «Писание до всЂх обще, в Лядской земли живущих»; «Писание к утекшим от православное вЂры єпископом» (дві редакції; скорочену опубліковано 1598 в острозькій «Книжиці» — єдиному прижиттєвому виданні) та ін. У 1600 — 1615 (1616) написав «Краткословны отвЂт Феодула», «Зачапку мудраго латынника з глупым русином», «Позорище мысленное», три листи-послання до стариці Домникії, Львів. братства та Іова Княгиницького. Творчість В. займає особливе місце в історії укр. л-ри. Вона відзначається величезною силою викривального пафосу, політ. сатири, що було викликано різким посиленням у Речі Посполитій нац., реліг. і соціального гноблення трудових мас укр. і білорус. народів. Письменник розкривав глибоку несправедливість існуючого сусп. ладу, гостро засуджував паразитизм і продажність панівних класів, таврував королів і царів як даних не богом, а дияволом. Боровся проти ідеологічної агресії «латинників»-єзуїтів, папства загалом, проти Брестської унії 1596 та її верховодів, полонізації та окатоличення, переконано заявляючи, що укр. трудовий народ ніколи не скориться кривавим гнобителям. «Ніколи ще до того часу сильні миру сього, світські чи духовні, не чули від простого южноруса таких гордих, рішучих і потрясаюче сильних слів» (Франко І. Іван Вишенський і його твори. Зібр. тв., т. 30, с. 104). Твори В. виражали визвольні прагнення народу. Дотримуючись гуманістично-демократичної ідеї рівності всіх людей, В., однак, позитивну сусп. програму зводив до утопічного ідеалу первісного християнства, надавав вирішального значення духовному очищенню та моральному вдосконаленню людини. Він володів неповторно індивідуальними літ. стилем і образністю, позначеними енергійністю, імпульсивністю, полемічно-викривальним запалом. Ораторський пафос поєднував з убивчим сарказмом та уїдливою іронією. В. — блискучий майстер неологізмів; мова його — суміш старослов’янської, яку він ревно обстоював, та укр. народної. Твори В., оцінені сучасниками як «книга злото», неодноразово переписувалися не лише на Україні, а й у Росії (зокрема, серед старообрядців). Серед досліджень життя і творчості В. особливу цінність становлять праці І. Франка, який створив також поему «Іван Вишенський» (1900); до образу В. звертаються і сучасні письменники, художники, скульптори.

Тв.: Сочинения. М. — Л., 1955; Твори. К., 1959; Твори. К., 1986.

Літ.: Франко І. Іван Вишенський і його твори. В кн.: Франко 1. Зібрання творів, т. 30. М., 1981; Житецкий И. П. Литературная деятельность Иоанна Вишенского. «Киевская старина», 1890, № 6; Єрьомін І. П. Іван Вишенський і його громадсько-літературна діяльність. В кн.: Вишенський І. Твори. К., 1959; Кримський А. Иоанн Вишенский, его жизнь и сочинения. В кн.: Кримський А. Твори, т. 2. К., 1972; Сумцов Н. Ф. Иоанн Вышенский (Южнорусский полемист начала XVII стА «Киевская старина», 1885, № 4; Махновець Л. Є. Сатира і гумор української прози XVI — XVIII ст. К., 1964; Яременко П. К. Іван Вишенський. К., 1982.

Л. Є. Махновець.


ВИШЕСЛАВСЬКИЙ Леонід Миколайович [5 (18).III 1914, м. Миколаїв] — рос. рад. поет, перекладач, літературознавець, критик, канд. філол. наук з 1947. Член КПРС з 1943. Закінчив 1938 Київ. ун-т. Учасник Великої Вітчизн. війни. У першій зб. «Здрастуй, сонце!» (1938) визначились елементи худож. програми письменника, реалізованої в його наступній творчості. Зб. «Чайка» (1946) увібрала кращі вірші фронтових років про мужність і героїзм рад. народу під час Великої Вітчизн. війни. Вірші повоєнного часу (збірки «Подвиг мрійників», 1949; «Молодість світу» і «Пісня з Дніпра», 1951; «Шляхами правди», 1952; «Спорідненість», 1955; «Простір», 1956; «Єдність землі», 1958; «Щедрість», 1960), відтворюють трудовий ентузіазм, героїку мирної праці, славлять мир і дружбу між народами. В книгах «Зоряні сонети» (1962), «Садівник» (1968), «Лоно» (1972), «Сковородинівське коло» (1980), «Сніжна весна» (1981) та ін. головна увага звернена на сучасність, задуми і звершення людей, філос. і моральні проблеми епохи. Постійне проживання на Україні часто визначає тематику, образну будову і стиль поезії В. Традиції укр. пісенного фольклору та поетичної класики поєднуються в його творах з високою культурою рос. класичного вірша. Для поезії В. характерні вміння перевести наук. факт у худож. образ, увага до скупої і точно вибраної деталі, особлива асоціативність, оновлення класичних строфічних побудов, вишукана ритміка. Пише також для дітей (книги «Піонерська таємниця», 1950; «Марусин букет», 1953). Автор літературознавчих досліджень про творчість В. Маяковського, статей з питань сучас. літ. процесу, передмов до зб. молодих поетів, рецензій. За двотомник віршів «Основа» (1974) і зб. «Поезії» (1974) удостоєний премії ім. П. Г. Тичини «Чуття єдиної родини» (1975), за зб. «Близька зоря» (1983) — Держ. премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка (1984). Переклав ряд творів Т. Г. Шевченка (поеми «Мар’яна-черниця», «Царі», «Псалми Давидові» та ін.), М. Старицького (вірш «Дивлюсь на тебе і минуле...» та ін.), кілька сонетів І. Франка, Лесі Українки, вірші М. Рильського, М. Бажана, П. Тичини. В перекладі В. окремими книжками вийшли твори В. Ткаченко («Благодарность земле». М., 1968), М. Гаска («Звенья жизни». М., 1971), О. Сороки («Первоцвет». М., 1972), В. Бровченка («Степная колыбель». М., 1974). Укр. мовою окремі твори В. переклали М. Рильський, П. Тичина, М. Бажан, В. Сосюра, В. Бровченко, А. Кацнельсон, О. Ющенко та ін.

Тв.: Избранные произведения, т. 1 — 2. К., 1984; Укр. перекл. — Грунт. К., 1973.

Літ.: О Леониде Вышеславском. К., 1974; Куприянов И. Леонид Вышеславский. К., 1984.

І. Т. Купріянов.


ВИШНЕВСЬКА Надія Олександрівна (27.XII 1925, с. Горенка, тепер Києво-Святошинського р-ну Київ. обл.) — укр. рад. літературознавець, канд. філол. наук з 1960. Закінчила 1949 Київ. ун-т. У 1958 — 85 працювала в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. Дослідник творчості укр. і рос. рад. письменників, зокрема П. Тичини, О. Прокоф’єва. Автор праць, присвячених текстологічному вивченню творчості укр. письменників: «Проблема канонічного тексту повістей І. С. Нечуя-Левицького „Микола Джеря“ і „Кайдашева сім’я“» (1968), «Лірика Лесі Українки. Текстологічне дослідження» (1976) та ін. За розробку наук. принципів, упорядкування, підготовку текстів Зібрання творів І. Франка у 50-ти томах та коментарі удостоєна Держ. премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка (1988).

К. М. Сєкарєва.


ВИШНЕВСЬКИЙ Всеволод Віталійович [8(21).XII 1900, Петербург — 28.II 1951, Москва] — рос. рад. письменник. Член КПРС з 1937. Учасник Великої Жовтн. соціалістич. революції і Великої Вітчизн. війни. Виступив як представник монументальної епічної драматургії в рад. л-рі. Героїчним подіям Великого Жовтня і громадян. війни присвячені п’єси «Перша Кінна» (пост. 1929) та «Оптимістична трагедія» (пост. 1933), що стала класичним твором рад. драматургії і започаткувала новий жанровий різновид трагедії. Публіцистична трагедія «На Заході бій» (1931, вид. 1933) була однією з перших рад. антифашист. п’єс В. Боротьбі проти фашист. загарбників присвятив п’єсу «Біля стін Ленінграда» (пост. 1944). У п’єсі «Незабутній 1919-й» (1949; Держ. премія СРСР, 1950) повернувся до теми громадян. війни. В. належать романфільм «Ми російський народ» (1937) і докум. художня епопея «Війна» (незакінч., опубл. 1954), над якою він працював 20 років. Розробляв жанр епічної драми. Писав також оповідання, щоденники. Творчості В. притаманні публіцистично-загострене вираження ідей, романтична патетика, майстерне зображення нар. мас, ораторські інтонації.

В оповіданнях «Взяття Якимівки», «Справи минулого», «Бронепоїзд „Спартак“», «Похорон» В. відобразив громадян. війну на Україні. П’єси «Оптимістична трагедія», «Незабутній 1919-й» та ін. ішли на сценах багатьох театрів України. Укр. мовою окремі твори В. переклали Ю. Яновський, П. Дятлов та ін. Портрет с. 314.

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 6. М., 1954 — 60; Вперёдсмотрящий, Статьи, очерки, выступления. М., 1971; Укр. перекл. — Перша Кінна. Х., 1932; Незабутній 1919-й. К., 1950; Оптимістична трагедія. К., 1957.

Літ.: Бородина О. К. Всеволод Вишневский. К., 1958; Анастасьев А. Н. Всеволод Вишневский. М., 1962; Азаров В. Б. Всеволод Вишневский. Л., 1970; Хелемендик В. С. Всеволод Вишневский. М., 1983; Ангарская М. Н. Всепобеждающая жизнь. Воспоминания о Всеволоде Вишневском. М., 1984.

Т. Г. Свєрбілова.


ВИШНЕВСЬКИЙ Д[митро К.]. (1871 — р. см. невід.) — укр. історик. Досліджував культуру 18 ст. Автор кн. «Киевская академия в первой половине XVIII столетия» (1903), захистив її 1904 як магістерську дисертацію. У дослідженні зібрано багатий фактичний матеріал, висвітлено роль академії в протидії полонізації та окатоличенню України, подано відомості про її організаційну структуру і навчальні програми, проаналізовано окремі курси — поетики, риторики, філософії. В. належить також ряд статей про Київ. академію, Чернігівський колегіум тощо, опублікованих у журн. «Киевская старина».

О. М. Дзюба.


ВИШНЕВСЬКИЙ Давид Кельманович [26.XII 1909 (8.I 1910), м. Кременчук, тепер Полтав. обл. — 15.III 1977, Харків] — укр. рад. письменник. Член КПРС з 1938. У 1934 — 36 навчався в Харків. ун-ті. Учасник Великої Вітчизн. війни. Друкувався з 1930. Збірки оповідань «Брак» (1932), «Бронзовий сокіл» (1941), «Прості серця» (1948), повісті «Обрії» (1933), «Повісті про невідомих» (1956), «Риси твого обличчя» (1962), «Я люблю вас, мамо!» (1965) та ін. присвячені проблемам сучасності, зокрема вихованню молоді. В основу повісті «Сімдесят другий день» (1959) покладена хроніка роботи В. І. Леніна протягом 18 січня 1918 року — сімдесят другого дня після Великої Жовтн. соціалістич. революції. Автор роману «Три ночі» (1969) — про героїзм рад. воїнів у війні з фашизмом. Виступав як нарисовець і сценарист.

Тв.: Три ночі. Х., 1971; Майже все про Володю. Х., 1974; Рос. перекл. — Семьдесят второй день. М., 1962; Клочок земли. М., 1965.

Б. А. Буркатов.


ВИШНЕВСЬКИЙ Іван Прокопович [6(19).X 1907, с. Табори, тепер Баранівського р-ну Житом. обл.] — укр. рад. літературознавець і критик, доктор філол. наук з 1966, професор з 1968. Член КПРС з 1942. Закінчив 1939 Калінін. пед. ін-т. Учасник Великої Вітчизн. війни. З 1940 працює (з перервами) у Львів. ун-ті. Вивчає історію укр. і рос. л-р, проблеми слов’ян. літ. взаємин. Опубл. зб. статей «Цих років не змовкне слава» (1958) — про відображення Великої Вітчизн. війни в рос. рад. прозі, книги «Традиції та сучасність. Про розвиток літературного процесу на Закарпатті за 100 років (1860 — 1960)» (1963), «Нариси з історії слов’янських літературних зв’язків» (1978, у співавт.) та ін. Досліджує ленінську тематику в л-рі — праці (посібники для вузів ) «Невмирущий образ. Образ Леніна в художній прозі» (1961), «Образ В. І. Леніна в російській літературі» (1973).

Тв.: Закарпатські новелісти. Львів, 1960; Актуальні проблеми сучасного літературного процесу. Семінарій. Львів, 1974.

П. П. Хропко.


ВИШНЕВСЬКИЙ Семен Олексійович (23.V 1920, с. Помари, тепер Волзького р-ну Мар. АРСР) — марійський рад. поет, нар. поет Мар. АРСР з 1970. Член КПРС з 1942. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1952 Мар. пед. ін-т (Йошкар-Ола). Автор збірок «Вітер зі сходу» (1944), «Від серця до серця» (1957), «Люблю» (1964), «Вірю» (1970), «Пісня молодості» (1973) та ін. Багато пісень В. стали народними. Україні, її революц. минулому присвятив баладу «Скрипка» (1939). Переклав ряд творів І. Франка, Лесі Українки, П. Тичини, Д. Павличка.

Тв.: Рос. перекл. — Снова лето. М., 1959; Рождение песни. М., 1974; Память. Йошкар-Ола, 1978; Два крыла. М., 1981; Сенокос. М., 1984; Веселые стихи. Йошкар-Ола. 1986.

Літ.: Восхождение. Литературные портреты марийских писателей. Йошкар-Ола, 1984.

К. К. Васін.


ВИШНЯ Остап [справж. — Губенко Павло Михайлович; 1(13). XI 1889, х. Чечва, тепер с. Грунь Охтирського р-ну Сум. обл. — 28.IX 1956, Київ] — укр. рад. письменник-сатирик і гуморист. Закінчив 1907 Київ. військ.-фельдшерську школу. З 1917 навчався в Київ. ун-ті (не закінчив). Друкувався з 1919 (під псевд. П. Грунський, з 1921 — Остап Вишня).

В газ. «Вісті ВУЦВК», «Селянська правда», журн. «Червоний перець» та ін. виданнях виступав з фейлетонами, усмішками, сатир. нотатками з приводу найрізноманітніших явищ, подій, фактів внутр. і міжнар. життя.

У 20 — 30-х pp. видав збірки «Діли небесні» (1923), «Вишневі усмішки (сільські)» (1923), «Кому веселе, а кому й сумне», «Ану, хлопці, не піддайсь!» (обидві — 1924), «Вишневі усмішки кримські» (1925), «Лицем до села» (1926), «Вишневі усмішки кооперативні», «Вишневі усмішки літературні», «Вишневі усмішки театральні» (всі — 1927), «Вишневі усмішки закордонні» (1930) та ін. Перше 4-томне видання «Усмішок» вийшло 1928. Звертаючись переважно до тогочасної сільс. дійсності, В. то з гумором, то з іронією, а також вдаючись до сатири, висміював приватновласницьку психологію, реліг. забобони, пияцтво, недовіру до нового, колективістського буття тощо. Він викривав канцелярщину, формалізм як вияви бюрократизму в роботі сільських Рад («Пропащі люди», «Не викрутяться») і своїми творами утверджував нові, соціалістичні принципи сусп. життя, закликав селян до навчання, обстоював право жінки брати участь у громад. діяльності.

Своєрідно, по-вишнівськи дотепно написані його літ. і театр. усмішки (напр., про О. Довженка, Г. Юру), як і рецензії-пародії на окремі літ. твори. В. — майстер політ. сатири. Його фейлетони спрямовані проти контрреволюц. еміграції, зокрема укр. бурж. націоналістів, ворожих акцій імперіалістич. держав, перших лиховісних дій фашизму.

У роки Великої Вітчизн. війни широкої популярності набула гумореска «Зенітка» (1944). Зб. памфлетів і фейлетонів «Самостійна дірка» (1945) стала наслідком поїздки у зх. області України наприкінці війни, коли там ще лютували бандерівські банди. Тут, як і в пізніших антинаціоналістичних фейлетонах і памфлетах («Прем’єр-міністр», «Брехнею світ пройдеш, та назад не вернешся» та ін.), В. нещадно висміював ворогів укр. народу. У повоєнний період видав книжки «Весна-красна» (1949), «Вишневі усмішки» (1950), «Мудрість колгоспна» (1952), «А народ війни не хоче» (1953), «Великі ростіть» (1955) та ін. Сатирик змальовує образи ледарів, людей із залишками егоїстичної, приватновласницької психології («Тяжка хвороба», «Дилда»), безініціативних, байдужих до справи колгоспних керівників («Про бур’яни», «Лобогрійка», «Думало»), недбальців і формалістів («Зоре моя, вечірняя...», «У ніч під Новий рік»), з іронією оповідає про бюрократичні методи роботи в районі («Директивна нарада»). Створені письменником образи негативних персонажів (колоритні, художньо яскраві), сюжети, комічні й сатиричні ситуації здебільшого взяті з життя. Соковита, барвиста мова, лаконічні, влучні народні вислови, дотепні діалоги персонажів, ущиплива іронія, а водночас і засоби гротеску, фарсу, сатирич. перебільшення — все це визначає своєрідний худож. світ усмішок В., їхню естетич. красу й оригінальність. У повоєнні роки В. дедалі частіше виступав у жанрах гумористич. оповідання (твори для дітей, зібрані в книжці «Великі ростіть», 1955) та нарису. Він з теплим чуттям любові змалював образи передових колгоспників («Народна гордість», «У Макара Онисимовича Посмітного» та ін.) і робітників («Запорожці»), відобразив соціалістичні перетворення на західноукр. землях («Наша земля! Радянська земля!»), розповів про героїчне місто на Неві та його мужніх людей («Ленінград і ленінградці»).

Цими творами письменник започаткував новий художній жанр — нарис-усмішку. Ліричним гумором пройняті мисливські усмішки В., в яких промовляє людина, залюблена в природу, наділена високим чуттям патріотич. гордості за рідну землю, багата душею, оптимістична, кмітлива й дотепна. «Мисливські усмішки» (1954) відкривають читачеві щедротний світ природи, вчать берегти її красу, множити її багатства. В. перекладав М. Гоголя, А. Чехова, О. Сухово-Кобиліна, В. Маяковського, Є. Петрова, В. Овечкіна, Я. Гашека, Б. Нушича, Марка Твена, О’ Генрі та ін. Твори В. перекладені багатьма мовами народів СРСР, зарубіж. країн. Незаконно репресований 1934. Реабілітований 1955. Іл. див. на окремому арк., с. 128 — 129.

Тв.: Усмішки, т. 1 — 4. Х., 1928; Твори, т. 1 — 2. К., 1956; Твори, т. 1 — 7. К., 1963 — 65; Твори, т. 1 — 5. К., 1974 — 75; Фейлетони. Гуморески. Усмішки. Щоденникові записи. К., 1984; Вишневі усмішки. К., 1985; Рос. перекл. — Ярмарка. Л., 1927; Избранное. М., 1958; Думы мои, думы мои... М., 1959; Избранные произведения, т. 1 — 3. М., 1967; Вот так и пишу. М., 1984.

Літ.: Бурляй Ю. Народний письменник. «Радянське літературознавство», 1957, № 5; Дзеверін і. О. Остап Вишня. В кн.: Літературні портрети, т. 1. К., 1960; Рильський М. Остап Вишня. В кн.: Рильський М. Твори, т. 9. К., 1962; Дузь І. Остап Вишня. К., 1965; Живий Остап Вишня. Збірник спогадів про письменника. К., 1966; Журавський А. Ф. Ніколи не сміявся без любові. Сторінки життя і творчості Остапа Вишні. К., 1983; Зуб І. Остап Вишня. В кн.: Вишня Остап. Фейлетони. Гуморески. Усмішки. Щоденникові записи. К., 1984; Гончарова І. С., Дорошенко В. О., Шапіро Е. М. Остап Вишня. Бібліографічний покажчик. Х., 1959.

І. В. Зуб.


«ВИЩА ШКОЛА» — видавниче об’єднання системи Держкомвидаву УРСР, яке випускає навч., навч.-методичну, довідкову, монографічну л-ру та наочні посібники для вищих і середніх спец. навч. закладів і профтехучилищ. Засн. 1973. До складу об’єднання ввійшли респ. спеціалізоване вид-во «Вища школа» (створене 1968, тепер Головне), вид-ва при Київ., Львів. і Харків. ун-тах, книжкова редакція при Одес. ун-ті. Л-ра видається укр., рос., англ., франц., нім., ісп. мовами. Серед видань «В.ш.» велике місце займають навч. і наук. праці з літературознавства і мовознавства. З часу заснування об’єднання вийшли підручники і монографії: «Українська дитяча література», «Українська усна народнопоетична творчість», «Історія української дожовтневої журналістики», «Літературне редагування» (усі — 1983), «Русская литература XX века», «Лінгвістичний аналіз художнього тексту» (обидві — 1984), «Основи літературно-художньої критики» (1985), «Мистецька спадщина Івана Федорова» (1974) тощо. Видано семінарії «Марко Вовчок», «Юрій Федькович» (обидва — 1981), «Іван Нечуй-Левицький», «Павло Тичина» (обидва — 1984), два вип. зб. «Мова В. І. Леніна та її відтворення в українському перекладі» (1980, 1985). Випускається навч. і довідкова л-ра для вивчення іноз. мов у вузах.

Видаються респ. міжвідомчі наук. збірники «Вопросы литературы народов СССР», «Русское языкознание», «Українське мовознавство», «Українське літературознавство», «Іноземна філологія», «Проблеми слов’янознавства», «Теория и практика перевода», «Журналістика», «Бібліотекознавство і бібліографія», «Поліграфія і видавнича справа». Перевидаються кращі твори вітчизн. і зарубіж. класичної та сучас. літератури.

Літ.: Михайленко Ф. И. Литература издательского объединения «Вища школа». 1981 — 1985. Библиографический указатель. К., 1986.

Р. Г. Вишневський.


ВИЩИЙ ЛІТЕРАТУРНО-ХУДОЖНІЙ ІНСТИТУТ імені В. Я. Брюсова (ВЛХІ) — вищий навч. заклад для підготовки прозаїків, поетів, критиків, літературознавців, перекладачів. Ств. 1921 у Москві на базі літ. студій і кол. Палацу мистецтв з ініціативи В. Брюсова, який став першим його ректором. У 1924 ін-ту присвоєно ім’я В. Я. Брюсова. Велика увага у ВЛХІ приділялася вивченню історії і теорії л-ри, мов, антич. історії, культури, мистецтвознавства (зокрема, музики й театру), філософії та суспільствознавства. Осн. формою навчання були лекції, а також диспути на семінарах, якими керували письменники, літературознавці, критики, мовознавці, мистецтвознавці, фольклористи. В ін-ті викладали В. Фріче, П. Сакулін, М. Розанов, О. Пєшковський, Л. Гроссман, Б. та Ю. Соколови, С. Бугославський, М. Ейхенбаум, Я. Зунделович, поети Г. Шенгелі, С. Соловйов, А. Адаліс. Студентами ВЛХІ були С. Бородін, М. Свєтлов, Артем Веселий, Іван Приблудний, М. Голодний, Г. Берьозко, С. Злобін, О. Благініна, Л. Тимофеєв, І. Кашкін та ін. В 1925 ін-т переведено в Ленінград і включено до філол. ф-ту ун-ту. За характером і структурою ВЛХІ є попередником Літературного інституту ім. О. М. Горького.

І. Д. Бажинов.


ВІАНУ (Vianu) Тудор (27.XII 1897, Джурджу — 21.V 1964, Бухарест) — рум. літературознавець, член Рум. академії з 1955. Закінчив 1920 Бухарест. ун-т, професор з 1944. Досліджував питання естетики, стилістики, письменницької майстерності. Автор численних праць з історії світової і рум. л-р, статей про О. Герцена, Ф. Достоєвського, Л. Толстого, А. Чехова, М. Горького. В 1961 побував у СРСР, зокрема в Києві, виступав з лекціями в ун-ті та Респ. бібліотеці УРСР ім. КПРС. Враження від подорожі та зустрічей з рад. людьми залишив у своєму «Щоденнику» (вид. 1970).

Тв.: Рос. перекл. — Исследования по эстетике. Бухарест, 1972.

С. В. Семчинський.


ВІВІАНІ (Viviani) Раффаеле (10.I 1888, Кастелламмаре-ді-Стабія — 22.III 1950, Неаполь) — італ. драматург, актор, режисер. Один з основоположників сучасного італ. реалістич. нар. театру, попередник Е. Де Філіппо в жанрі соціально-побутової п’єси. Автор понад 60 п’єс (написаних переважно неаполітанським діалектом). У комедіях «Рибалки» (1924), «Цигани» (1926), «Музика сліпих» (1927), «Останній вуличний бродяга», «Шахрай мимоволі» (обидві — 1932), «Муляри» (1942) та ін. колоритно змалював життя мешканців Неаполя 20 — 30-х pp. з його різкими соціальними контрастами і складними психол. колізіями. Театр В. мав демократичну орієнтацію. «Комедія по-італійськи» В. 1978 поставлена на сцені Донецького драм. театру ім. Артема.

Тв.: Рос. перекл. — Пьесы. М., 1962.

О. Є.-Я. Пахльовська.


ВІГАНО (Viganò) Рената (17.VI 1900, Болонья) — італ. письменниця. Член ІКП. Учасниця Руху Опору. У 1950 побувала в Рад. Союзі. В романі «Аньєзе йде на смерть» (1949; у рос. перекл. — «Товариш Аньєзе») відтворила героїчну боротьбу італ. народу проти фашизму. Автор нарисів та репортажів про події часів Опору, новел про життя простих людей (зб. «Прилітає лелека», 1954, та ін.).

Тв.: Рос. перекл. — Товариш Аньєзе. М., 1951; История двух девушек. М., 1964.

О. Є.-Я. Пахльовська.


ВІГУРСЬКА Галина Василівна [15(28). VI 1909, с. Люлинці, тепер Калинівського р-ну Вінн. обл.] — укр. рад. перекладачка. Закінч. 1936 ін-т педагогів дошкіл. виховання при Київ. ун-ті. Працювала в редакціях респ. газет. У перекладі В. вийшли: з білорус. мови — трилогія «На розстанях» Якуба Коласа (1958), романи «Коли зливаються ріки» П. Бровки (1961), повість «Альпійська балада» В. Бикова (1969), тетралогія «Тривожне щастя» І. Шамякіна (1975), а також окремі твори Я. Бриля, К. Крапиви (п’єса «Хто сміється останнім», 1953) та ін.; з болг. — роман «Любов» А. Гуляшки (1958); з польс. — п’єса «Моральність пані Дульської» Г. Запольської (1957) та ін. Автор статей з питань укр.-білорус. культурних зв’язків, спогадів про Якуба Коласа.

В. А. Герасимчук.


ВІДА (Vida) Марко Антоніо (чернече ім’я — Джіроламо; між 1480 і 1485, Кремона — 27.IX 1566, Альба) — італ. неолат. поет. Єпископ альбський. У творах, здебільшого реліг. або дидактичного змісту (поема «Життя Христа», «Буколіки»), відчутні вплив антич. міфології, орієнтація на антич. зразки (зокрема, на Вергілія). Трактат В. «Про поетичну майстерність» (кн. 1 — 3, 1525) — визначна пам’ятка літ.- теор. думки італ. Відродження — вивчався в курсах поетики Києво-Могилянської академії.

О. Є.-Я. Пахльовська.


ВІДАЛ (Vidal) Гор (3.X 1925, Вест-Пойнт, шт. Нью-Йорк) — амер. письменник, критик. Автор романів «Вілліво» (1946), «Юліан Відступник» (1964), «Майра Брекенрідж» (1968), «Майрон» (1974), «Сотворіння світу» (1981), «Дулут» (1983), «Імперія» (1987). Деякі позначені впливом модернізму. Визначне ідейно-художнє досягнення В. — реалістична істор.-політ. тетралогія («Вашінгтон, округ Колумбія», 1967; «Віце-президент Берр», 1973; «1876», 1976; «Лінкольн», 1984), в якій В. деміфологізує амер. історію, піддаючи гострій критиці держ.-політ. інститути США. Пише кіносценарії, драми, радіо- і телеп’єси («Найдостойніший», 1960, та ін.), есе на літ. теми («Друга американська революція», 1981, та ін.), політ. памфлети («Реквієм американській імперії», 1986, та ін.).

Тв.: Рос. перекл. — Вице-президент Бэрр. М., 1977; 1876. М., 1986.

Літ.: Денисова Т. Н. Современный американский роман. Социально-критические тенденции. К., 1976.

Т. Н. Денисова.


ВІДАЛЕС (Vidales) Луїс (1904, м. Каларка) — колумб. поет, політ. діяч. Один із засновників Компартії Колумбії (1930). В зб. «Дзвенять дзвоники» (1926) відтворив соціальні контрасти великого міста, життя робітників у бурж. суспільстві тощо. В. звертався до гротескно-гумористич. жанру т. з. грегорій. Експериментував у галузі форми: відкидав традиц. вірш, відмовився від музичності і рими. Став провісником авангардизму в колумб. поезії. Автор зб. віршів «Обреріада» (1979), книжок есе і публіцистики «Трактат з естетики» (1946), «Соціальний фактор у мистецтві» (1973). Лауреат Міжнар. Ленінської премії «За зміцнення миру між народами» (1985). В перекл. С. Борщевського опубл. вірш В. «Партія Леніна в ногу крокує з часом...» («Всесвіт», 1986, № 1).

В. С. Харитонов.


ВІДЛУНЮВАННЯ (від луна) — віршова форма; двовірш, другий рядок якого — вкорочений і складається з одного слова, що повно і точно римується з останнім словом попереднього рядка. Утворений у такий спосіб звуковий повтор, що нагадує луну, може мати виразне змістове навантаження. Форма В. відома в укр. книжній поезії 17 — 18 ст. (напр., «Ехо» у зб. «Млеко» І. Величковського, 1691), її використовували також поети пізніших часів:

Я Дуже сміливий: я не боюсь нікого

Слабого;

За правду битися готов я до загину

З-за тину.

(В. Самійленко).

В основі В. лежить гра слів і змісту, ця форма часто застосовується в сатир. творах.

Н. П. Чамата.


ВІДМАН (Widmann) Йозеф Віктор (20.II 1842, с. Івановіце біля Брно, Чехія — 6.XI 1911, Берн) — швейц. письменник, доктор філософії. Навчався в ун-тах Базеля, Гейдельберга, Ієни. Був помічником пастора, але порвав з церквою. Писав нім. мовою. Автор збірок «Вірші юності» (1862), «Вірші» (1912), романів «Редактор» (1884), «Патриціанка» (1888), драм «Еразм Роттердамський» (1865), «Королева Сходу» (1878), «Поза добром і злом» (1893, містить критику філософії Ф. Ніцше), а також оповідань, фейлетонів тощо. Деякі твори В. мали антибурж. характер, були спрямовані проти загарб. воєн, реліг. фанатизму. Співчував рос. революції 1905.

Г. П. Кочур.


ВІДМАР (Vidmar) Йосип (14.XI 1895, Любляна) — словен. літературознавець, перекладач, громад. діяч; з 1952 — президент Словен. академії наук і мистецтв. Під час 2-ї світової війни брав участь в організації Визв. фронту Словенії. Вивчав філософію і філологію в ун-тах Відня, Праги, Кракова, Парижа, Любляни. Автор досліджень про чільних представників словен. л-ри («Отон Жупанчич», 1935; «Доктор Франце Прешерн», 1954; «Іван Цанкар», 1976), кн. спогадів «Портрети» (1980) і великої кількості статей про творчість В. Шекспіра, Мольера, Й. В. Гете, Стендаля, О. Пушкіна, Ф. Достоєвського, Л. Толстого та ін., що ввійшли до книг «Культурна проблема словенства» (1932), «Літературна критика» (1951), «Медитації» (1954), «Драматургічні сторінки» (1962), «Полеміка», «Зустріч з історією» (обидві — 1963), «Думки» (1964), «Літературні нариси» (1966) та ін. Деякі праці теор. характеру позначені суперечливими тенденціями і піддавалися критиці. Перекладав твори Л. Толстого, М. Горького, М. Гоголя, західноєвроп. письменників.

Г. П. Кочур.


ВІДОРТ (Widort) Гжегож (Григорій Адамович; 12.III 1764, с. Небещани, тепер ПНР — 1834, с. Кузьмин, тепер Красилівського р-ну Хмельн. обл.) — польс. та укр. поет, співак-торбаніст. Учасник польс. повстання 1830 — 31. У репертуарі В., крім польс. і укр. пісень, були його власні («Спів Ревухи», «Подорож Вацлава Жевуського», «Пісня Відортова», «Золота борода» та ін.) та пісні В. Жевуського (Ржевуського) на слова Т. Падури й Я. Комарницького. «Спір, Ревухи» М. Лисенко вважав найкращою піснею В., його вражав у ній «епічний настрій, молодецтво, міцний, гартований дух степового лицаря». В активі репертуару В. були пісні з життя низового козацтва. «Пісня Відортова» — автобіогр. характеру — довгий час була популярною в Галичині. Традиції В. продовжили його син Каетан В. (1804 — 52) і онук Франц В. (1831 — після 1890), від якого М. Лисенко записав слова і мелодії кількох пісень з репертуару його діда.

Літ.: Лысенко Н. В. О торбане и музыке песен Видорта. «Киевская старина», 1892, №. 3; Русов А. А. Торбанисты Грегор, Каэтан и Франц Видорты «Киевская старина», 1892, № 3; Лисенко М В Народні музичні інструменти на Україні. К., 1955.

М. С. Грицюта.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.