[Українська Літературна Енциклопедія. — К., 1988. — Т. 1: А-Г. — С. 328-343.]

Попередня     Головна     Наступна





ВІРМЕНО-КИПЧАЦЬКА МОВА (раніше — вірмено-половецька мова) — мова більшості вірмен, які жили у вірм. колоніях на Україні. Належить до кипчацької групи тюрк. мов. Засвоєна вірменами Криму в 14 — 15 ст. від тюрк. оточення як розмовна мова. На Україні з поч. 16 ст. цією мовою стали користуватися і як писемною (з використанням вірм. графіки). Значну частину лексики В.-к.м. становлять слова, запозичені з укр. мови. У 16 — 17 ст. складено три рукописні словники В.-к.м., створено граматичні посібники. З кін. 17 ст. В.-к.м. стала мертвою мовою. Численні пам’ятки В.-к.м. зберігаються в архівах Києва, Львова тощо. Література В.-к. м. зародилася на поч. 16 ст. і розвивалася до кін. 17 ст. Поширювалася в осн. в рукописній формі. Пам’ятками худож. л-ри є вірмено-кипчацька переробка «Повісті про Акіра Премудрого», великодні вірші, хроніки — Венеціанська, Польська, Кам’янецька (в укр. перекл. її фрагменти надруковано в журн. «Жовтень», 1985, № 4). До нашого часу дійшли також тексти культового призначення, впорядковані за вірмено-григоріанським календарем — переклади В.-к.м. псалтиря, проповіді богослова Антона, житія тощо. Найчисельнішими є пам’ятки юрид. й ділового характеру — актові книги судово-адм. установ, судебник, фінансові книги, комерційне листування, духівниці. У 1618 вірм. друкарня у Львові надрукувала «Молитовник». Це єдина в світі друкована книжка В.-к. м.

Літ.: Дашкевич Я. Р. Львовские армяно-кыпчакские документы XVI — XVII вв. как исторический источник. «Историко-филологический журнал» [Ереван], 1977, № 2; Гаркавец А. Н. Конвергенция армяно-кыпчакского языка к славянским в XVI — XVII вв. К., 1979; Дашкевич Я. Р. Армяно-кыпчакский язык XV — XVII вв. в освещении современников. «Вопросы языкознания», 1981, № 5; Дашкевич Я. Р. Армяно-кыпчакский язык. Этапы истории. «Вопросы языкознания». 1983, № 1.

Я. P. Дашкевич.


ВІРМЕНСЬКА ЛІТЕРАТУРА — л-ра вірм. народу, одна з найдавніших л-р народів СРСР. Писемна л-ра виникла у 5 ст. після створення Месропом Маштоцом вірм. алфавіту. Фрагменти фольклорної творчості язичницьких часів — міфи про Гайка, Арама, Ару Прекрасного, Ваагна, епічні оповіді та ін. — зібрав у своїй праці «Історія Вірменії» (опубл. 1695) Мовсес Хоренаці. У 5 ст. творили визначні історіографи Корюн, Агатангехос, Єгіше, Павстос Бюзанд, Лазар Парбеці, Іоанн Маміконян, праці яких становлять і худож. вартість. У 5 — 7 ст. від історіографії відділилася наук.-світська проза; найбільші її представники — Єзнік Кохбаці, Давид Анахт (Непереможний), Ананія Ширакаці. В 5 ст. у Вірменії складалися духовні пісні, найпоширенішим видом яких були шаракани. Виникнення писемності сприяло розвитку перекладної л-ри. Багато творів грец. і сірійських мислителів давнини збереглися лише у вірм. перекладах. Паралельно з писемною л-рою у 5 — 8 ст. розвивалася й усна нар. творчість (міфи, легенди, оповіді, байки), вершина якої — героїчний епос «Давид Сасунський» (остаточно склався у 10 ст.). Єретичний рух павлікіан, що розгорнувся в середні віки, а в 9 ст. переріс у рух тондракійців, сприяв розвитку л-ри і мист-ва вірм. відродження. Найвизначніша постать цього періоду — Григор Нарекаці (10 ст.), який залишив багату літ. спадщину, в т. ч. монументальну поему «Книга скорботи». Ідеї відродження яскраво виявились у творчості поетів 12 — 13 ст. Нерсеса Шноралі, Фріка. В. л. розвивається і в колоніях вірмен, у т. ч. на Україні (див. також Вірмено-кипчацька мова). В 16 ст. виникає вірм. книгодрукування, спочатку у Венеції (1512), а потім в ряді ін. міст, де були вірм. колонії, зокрема у Львові (1616). Літ. процес 14 — 17 ст. характеризується поглибленням світських мотивів, зростаючим інтересом до людини. Активно розвивається поезія, насамперед лірика (Констандин Єрзнкаці, Ованес Тлкуранці, Мкртич Нагаш, Григоріс Ахтамарці, Наапет Кучак, Овнатан Нагаш). Епоху середньовічної вірм. поезії завершує поет-ашуг Саят-Нова (18 ст.), який творив вірм., груз. та азерб. мовами.

Пожвавлення вірм. громад.-культур. і літ. життя сприяло створенню періодичної преси. Перший вірм. журн. «Аздарар» («Вісник») видано 1794 в Індії. В кін. 18 — на поч. 19 ст. В. л. розвивається в руслі класицизму й романтизму. В 19 ст. в умовах загальнонац. піднесення л-ра набуває дедалі виразнішого соціального забарвлення. Прогресивний напрям очолив основоположник нової вірм. л-ри просвітитель-демократ Х. Абовян. Його патріотичний роман «Рани Вірменії» став літ. маніфестом нац.-визв. руху вірм. народу. В розвитку громадян. поезії велику роль відіграв журн. «Юсісапайл» («Північне сяйво»), що виходив 1858 — 64 у Москві за ред. публіциста-просвітителя С. Назарянца. Прогрес. сили журналу «Юсісапайл» очолював революц. демократ М. Налбандян, ідейний соратник М. Чернишевського, О. Герцена, М. Огарьова, Т. Шевченка. Вірм. поезія 60 — 80-х pp. 19 ст. у Сх. Вірменії представлена патріотичною лірикою Р. Патканяна і С. Шахазіза, у Зх. Вірменії — М. Пешикташляна і П. Дуряна. Традиції Х. Абовяна в жанрі роману продовжили П. Прошян і Г. Агаян. У прозі і драматургії з’являються реалістичні тенденції (Г. Сундукян, А. Паронян та ін.). Осн. зміст л-ри 70 — 80-х pp. — нац.-визв. боротьба (романісти Церенц, Г. Мурацан, Раффі). У 80 — 90-х pp. провідним напрямом став критичний реалізм (О. Ширванзаде, Нар-Дос, А. Арпіарян, Т. Камсаракан, Г. Зограб, Є. Отян). Новим етапом у розвитку В. л. стала творчість І. Іоаннісіана, О. Цатуряна. Синтез кращих традицій В. л. 19 ст. становить творчість О. Туманяна, в поемах якого змальовано картини рідної природи, життя народу з його глибокими соціальними протиріччями. Видатними поетами кін. 19 — 1-ї пол. 20 ст. були А. Ісаакян, В. Терян. Представники поезії поч. 20 ст. в Зх. Вірменії — М. Мецаренц, Сіаманто, Д. Варужан, Р. Севак. Піднесення на поч. 20 ст. в Закавказзі та Вірменії робітн. руху, поширення ідей марксизму-ленінізму заклали основи для створення пролет. л-ри, основоположником якої став А. Акопян. Становлення марксистської критики та естетики пов’язане з іменами С. Шаумяна і С. Спандаряна.

У формуванні вірм. рад. л-ри велику роль відіграли письменники А. Акопян, Ш. Кургінян, Аразі та ін. Видатним поетом став Є. Чаренц, творець революц. епосу і вірм. ленініани. В перші роки Радянської влади у вірм. літературу прийшли поети А. Вштуні, Г. Маарі, Н. Зарян, Г. Сарян, В. Норенц. На бік революції перейшли і кращі представники демокр. інтелігенції — І. Іоаннісіан, О. Туманян, О. Ширванзаде, Нар-Дос. Розвиткові нової л-ри сприяла марксистська літ. критика (О. Мяснікян, А. Сурхатян, А. Карінян, Г. Гюлікевхян та ін.). Осн. у В. л. стають теми революц. героїки, соціалістич. буд-ва, формування нової людини, істор. минувшини. У прозі особливе місце зайняли оповідання А. Ісаакяна і роман Є. Чаренца «Країна Наїрі». Переломні моменти в житті і психології народу, прикмети нової, соціалістич. дійсності відобразили прозаїки С. Зорян, Д. Демірчян, В. Тотовенц, К. Мікаелян, М. Армен, Аракс. Худож. відкриттям стала проза А. Бакунца, який у своїх творах передав найтонші нюанси людської душі. Визначне явище драматургії цих років — політ. комедії О. Ширванзаде. З 30-х pp. простежується тенденція до поглиблення соціалістич. ідеалів в л-рі і мист-ві. Поряд з відомими майстрами виступають молоді прозаїки (Р. Кочар, В. Ананян та ін.) і поети (О. Шираз, Т. Гурян, Сармен, Агавні та ін.). В роки Великої Вітчизн. війни яскраво зазвучали патріотичні мотиви — у поезії А. Ісаакяна, О. Шираза, С. Вауні, А. Граші, Т. Гуряна, Г. Боряна, в нарисах Р. Кочара, оповіданнях, істор. романах і п’єсах С. Зоряна, Д. Демірчяна, Н. Заряна. В л-ру влилось нове покоління вірм. поетів — А. Сагіян, С. Капутікян, М. Маркарян, Г. Емін, П. Севак, В. Давтян. Розвиток післявоєн. В. л. позначений пошуками нових засобів зображення дійсності. У прозі переважає жанр роману. Події Великої Вітчизн. війни, героїзм і дружба рад. народів відбиті в романах «Діти великого дому» Р. Кочара, «Арарат» А. Сіраса, «Люди нашого полку» С. Ханзадяна, «Солдати» М. Шатиряна. Життя тилу відтворено в романах «Війна» Х. Тапалцяна, «Шляхи-дороги» А. Саїнян, «Земля» С. Ханзадяна. Посилюється увага до недавнього минулого вірм. народу (романи «Ходедан» Х. Даштенца, «Ширак» Агавні, «Наапет» Р. Кочара), нац.визв. боротьби народів Сходу (романи «Тегеран» Г. Севунца, «В пустелі» С. Аладжаджяна). Пригоди, роман представлений у самобутній творчості В. Ананяна. Зразки лірики створили поети О. Шираз, С. Капутікян, Г. Емін, А. Сагіян, Р. Ованесян, М. Маркарян, В. Давтян, для творчості яких характерна громадян. пристрасність, загострена увага до минувшини і сьогоднішнього життя народу. Новаторські інтонації звучать у поезії П. Севака. Класичні традиції В. л. освоюють поети А. Сагіян, Л. Дурян, А. Авакян, Л. Міріджанян та ін. До сучасних поетич. форм звертаються Р. Давоян, Ю. Саакян, О. Григорян, А. Мартиросян, Д. Ованнес та ін. В 60 — 80-і pp. у В. л. виділилася т. з. сільська проза, найпомітнішим представником якої є Г. Матевосян. Досягненням л-ри 60 — 80 pp. є істор. романи. Змістом романів «Палаючі сади» Г. Маарі, «Поклик орачів» Х. Даштенца, «Мхитар Спарапет», «Книга буття», «Говоріть, гори Вірменії», «Цариця Вірменська» С. Ханзадяна є епічні події з давньої і нової історії вірменського народу, його визвольна боротьба, трагедія геноциду. М. Галшоян, З. Халафян, B. Петросян у своїх романах і повістях торкаються проблем духовного буття сучас. людини, її морального обличчя, взаємовідносин особи і суспільства. В жанрі малої прози виступають А. Айвазян, О. Мелконян, Р. Овсепян, М. Мнацаканян, В. Сірадегян та ін. Вірм. драматургію післявоєнних десятиріч розвивають Н. Зарян, Г. Борян, Г. Тер-Григорян та ін. Літературознавство і літ. критика представлені працями Е. Држбашяна, С. Саріняна, С. Агабабяна, Г. Тамразяна, В. Налбандяна, А. Закарян, С. Дароняна, П. Акопяна та ін.

Складовою частиною сучас. В. л. є л-ра вірм. діаспори за рубежем («спюрк»). Крім літераторів, що писали рідною мовою, — Амастех, Б. Нурікян, Bare-Айк, Ш. Шахнур, В. Шушанян, Луїз-Аслан (Лас), М. Манушян (останній — учасник фраші. Руху Опору), Ваге Вагян, А. Царунян та ін. — л-ра «спюрку» дала ряд відомих іншомовних письменників (В. Сароян, Л. З. Сурмелян, Д. Тер-Ованесян, В. Кача, А. Кіракосян, А. Мандалян та ін.).

СП Вірменії — з 1934. В республіці виходять газета «Гракан терт» («Літературна газета») та літературно-художні журнали «Советакан граканутюн» («Радянська література»), «Гарун» («Весна»), «Литературная Армения». В Баку виходить літ.-худож. журнал «Гракан Адрбеджан» («Літературний Азербайджан», вірм. мовою).

Вірм.-укр. літ. зв’язки мають багатовікову історію. Паралелі можна простежити між давньорус. і давньовірм. легендами про будівництво міст Києва на Русі і Куара у Вірменії. З 13 ст. починаються взаємообмін л-рою (спочатку реліг.-церковною), взаємопереклади. Вірм. книжники переклали «Житіє Бориса і Гліба», що увійшло до Синаксаря (вірмен. Четьї-Мінеї) як оповідь про Романа і Давида, а руська правосл. церква включає в свої Четьї-Мінеї версію агіографічно-мартирологічної пам’ятки «Житіє і страждання великомученика Григорія, єпископа Вірменії...». Одна з легенд Києво-Печерського патерика (11 — 12 ст.) розповідає про Агапіта, який урятував лікаря-вірменина, це може бути свідченням того, що вірмени жили в Києві ще в 11 ст. З часом вірм. культурні осередки виникають у Львові, Кам’янці-Подільському, Снятині, Станіславі, Бродах, Замості та ін. містах, де на новому грунті почала розвиватися багатовікова вірм. культура, в т.ч. л-ра, відкривалися школи і колегії. З постановкою в школі при вірм. церкві Хачкар св. Богородиці у Львові трагедії «Мучеництво св. Рипсіме» пов’язується зародження вірм. шкільного театру. На Україні розвивались майже всі жанри вірм. середньовічної л-ри — літописи і хроніки, подорожні нариси, лірика, істор. плачі, полемічна л-ра, змістом яких стають не лише обставини життя вірмен на новій батьківщині, а й історія та життя укр. народу. Найцінніші літописні пам’ятки — «Венеціанська хроніка» (1492 — 1537) і «Кам’янецька хроніка» (1430 — 1652). Очевидець Хотинської війни 1620 — 21 Ованес Каменаці написав «Історію Хотинської війни». Протягом 17 — 19 ст. з’явилися «Дорожні нотатки» Симеона Дпіра із Замостя, «Дрібні хроніки» Хачатура Кафаєці, «Подорож до Польщі» Мінаса Бжишкяна, а також нариси і хроніки ін. авторів (Григор Воскерич, Вартан Унанян, Георг Дпір Палатаці), в яких подано важливі відомості про Україну, її міста — Київ, Львів, Кам’янець-Подільський та ін. Відомими поетами 16 — 17 ст. були Мінас, Акоп і Лазар Токатеці, автори істор. плачів, в яких оплакувалися страждання вірмен поза батьківщиною. У «Плачі про країну Валахів» Акопа Токатеці відтворена тема укр. козацтва — похід 1595 в Молдавію одного з керівників сел. повстання — Григорія Лободи. Багато цих хронік і плачів, у т. ч. Венеціанську і Кам’янецьку хроніки, зібрав поет і історик Гевонд Алішан і видав 1896 у Венеції (зб. «Кам’янець»). У боротьбі проти експансії католицизму у 17 ст. на Зх. Україні поряд з укр. полемістами брали участь і вірм. автори — Горічка-Голубович («Свідчення правдиве і коротке противної і сморідної помилки римської церкви»), Симеон Дпір («Тлумачення книги Буття Варданом») та ін. Ці памфлети ідеологічно і художньо пов’язані з відповідними творами Мелетія Смотрицького, Захарії Копистенського, Івана Вишенського. Яскравими пам’ятками дружби укр. і вірм. народів стали створювані у 17 — 18 ст. укр. лірниками і бандуристами пісні про побратимів-вірмен. У жанровому розмаїтті цих пісень (балади, елегії, жартівливі, танцювальні тощо) відобразилися всебічні взаємозв’язки двох народів. Значним є внесок в історію вірм.-укр. культур. взаємин Садока Баронча — польс. і укр. історика та фольклориста вірм. походження. Серед творчої спадщини С. Баронча (30 книг і 70 статей) виділяються дві грунтовні праці: «Життєписи визначних вірмен в Польщі» (1856) та «Нарис вірменської історії» (1869). Знавець укр. і польс. фольклору С. Баронч видав збірник фольклор. записів «Казки, фрашки, перекази, прислів’я та пісні на Русі» (1866; розширене видання — 1886). Вірм.-укр. літ. зв’язки пожвавлюються після приєднання Сх. Вірменії до Росії (1828). Певні відомості про Україну подає у «Новій теоретичній і практичній граматиці російської мови» Х. Абовян. Спільність революц.-демокр. поглядів виявляється у Т. Шевченка та М. Налбандяна, який високо оцінював творчість великого укр. поета. Починаючи з 1861 у вірм. пресі друкуються перекладені вірм. та рос. мовами твори Т. Шевченка, статті про нього, відзначаються ювілеї поета. Вірм. літ. громадськість виявляє інтерес і до творчості Марка Вовчка, І. Франка, до сходознавчих праць А. Кримського; перекладаються і публікуються окремі їх твори, вміщуються відгуки на них у періодиці. Діячі укр. культури, в свою чергу, друкують у газетах і журналах (переважно у Львові) статті і нариси про вірм. л-ру і вірмен, апокрифічні відомості з історії Вірменії, І. Франко опубл. дослідження про сатир. легенду «Про піст Вірменський Арціоурців».

У 70 — 80-і pp. 19 ст. у Вірменії майже 14 років жив і працював укр. письменник О. Навроцький, який вивчав вірм. л-ру та фольклор, написав вірш на захист самобутньої культури вірм. народу. В 1882 подорож по Вірменії здійснив укр. письменник та історик Д. Мордовець, який за- лишив цінні нариси про її природу, населення, етногр. спостереження. Його кн. «На Арарат. Нариси подорожніх вражень» у перекл. вірм. мовою вийшла 1893 в Шуші та 1895 у Венеції. Першим перекладачем творів вірм. поетів був П. Грабовський. Йому належать переклади віршів Р. Патканяна, О. Туманяна, А. Ісаакяна, С. Шахазіза та ін. У 20 — 30-і pp. немало зробила для розширення вірм.-укр. літ. взаємин Всеукр. наук. асоціація сходознавства — ВУНАС, засн. 1926 в Харкові, де в той час жила досить значна кількість вірмен, функціонували вірменські школа, б-ка, театр, літ. студія, виходила газета. Взаємозближенню сприяло і спільне відзначення ювілейних дат Т. Шевченка, О. Туманяна, епосу «Давид Сасунський» та ін. Творчі поїздки у Вірменію здійснювали П. Тичина, І. Кулик, М. Бажан, В. Мисик, О. Полторацький, а на Україну — А. Акопян, С. Зорян та ін. З’являлися вірші, статті, нариси, репортажі про соціально-культурне життя братніх народів, а також художні переклади. Велику роль у літ. взаємозбагаченні відіграли своїми перекладами, статтями, оригінальними творами П. Тичина й І. Іоаннісіан, М. Рильський і А. Ісаакян, Л. Первомайський і Є. Чаренц, В. Сосюра і Г. Сарян. Естафету літ. спілкування прийняло наступне покоління письменників — В. Кочевський, Д. Павличко, І. Драч, С. Капутікян, Г. Емін, Р. Ованесян, Л. Міріджанян та ін. Дедалі частіше письменники Вірменії темами своїх творів обирають події і факти з життя укр. народу, а літератори України — вірменського. Україні присвятили свої твори Т. Гурян, О. Шираз, С. Капутікян, Г. Емін, А. Граші, Г. Борян, Л. Міріджанян та ін. До братньої Вірменії зверталися в своїй поезії і публіцистиці Л. Дмитерко, В. Кочевський, І. Драч, Л. Костенко, Л. Горлач та ін. Укр. мовою перекладено епос «Давид Сасунський», вірм. нар. казки, байки М. Гоша і В. Айгекці, твори Саят-Нови, Х. Абовяна, Г. Сундукяна, О. Ширванзаде, О. Туманяна, І. Іоаннісіана, А. Ісаакяна, А. Акопяна, Ш. Кургінян, С. Зоряна, Є. Чаренца, А. Бакунца, Д. Демірчяна, Н. Заряна, Г. Саряна, В. Ананяна, Р. Кочара, Г. Севунца, Агавні, Х. Гюльназаряна, Г. Еміна, С. Капутікян, В. Петросяна, Г. Матевосяна, З. Халафяна, М. Галшояна, Л. Міріджаняна та ін. вірм. письменників: вони вийшли як окремими виданнями, так і в збірниках та альманахах «Севанський світанок», «Мелодії вірменського краю», «Вірменські оповідання» (усі — 1973), «Вірменська радянська поезія. Антологія» (1980), «Розквітле каміння» (1985). Вірм. мовою видано окремими книжками твори Г. Сковороди, Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, П. Тичини, М. Рильського, О. Гончара, Н. Рибака, М. Стельмаха, Л. Первомайського, Ю. Яновського, О. Корнійчука, В. Земляка, Григора Тютюнника, П. Загребельного, І. Драча, Б. Олійника, В. Кочевського та ін. Вийшли збірки укр. дитячих письменників «Зустрічаєм сонце» (1951), «Українська ліра» (1954), «Оповідання українських письменниківкласиків» (1956), «Українські оповідання», «Золоті ворота» (обидві — 1977), «Українські народні казки» (1988) та ін.

Літ.: Ганаланян О. Т. Очерки армянской литературы XIX — XX веков. Ереван, 1957; Дашкевич Я. Р. Армянские колонии на Украине в источниках и литературе XV — XIX веков. Ереван, 1962; Шубравський В. Шевченко і літератури народів СРСР. К., 1964; История армянской советской литературы. М., 1966; Кочевський В. В. Співоче серце Вірменії. К., 1969; Салахян А. Вооруженный пророк, В кн.: Салахян А. Древняя и молодая. М., 1971; Кирилюк Є. Українсько-вірменські літературні взаємини. В кн.: Чуття єдиної родини. К., 1972; Амирян С. Армяно-украинские литературные связи. Ереван, 1972; Кочевський В. В. Вічний подорожній. К., 1975; Налбандян В. С., Саринян С. Н., Агабабян С. Б. Армянская литература. М., 1976; Здравствуй, Украина! Ереван, 1977; Дзюба І. Стефан Зорян в історії вірменської літератури. К., 1982; Кочевський В. В. Ваан Терян. К., 1985; Амирян С. Армяно-украинские литературные связи. Библиография. Ереван, 1976.

С. Г. Амірян.


ВІРМЕНСЬКА МОВА — мова вірмен, які живуть в СРСР — у Вірм. РСР (осн. населення), Аз. РСР і РРФСР, а також за кордоном (Туреччина, Іран, Ліван, Франція та деякі ін. країни). Становить окрему гілку індоєвроп. сім’ї мов. В СРСР нею розмовляє понад 3,7 млн. чол. (1979, перепис). Для В.м. характерна глибока діалектна розчленованість; діалекти об’єднують у дві групи: східну й західну. Давньописемна; вірм. алфавіт створив 405 — 406 Месроп Маштоц. У розвитку літ. В. м. розрізняють три періоди: давній (5 — 11 ст.), середній (12 — 16 ст.) і новий (з 17 ст.). Давньовірм. літ. мовою, або грабарем, створено багату л-ру (Павстос Бузанд, Єгіше, Григор Нарекаці та ін.). Середньовірм. літ. мовою написано поетичні твори (Констандин Єрзнкаці, Фрік, Мкртич Нагаш), байки та новели (Вардан Айгекці та ін.), праці з історії, медицини, судебники тощо. До серед. 19 ст. поряд із середньо-, а потім і нововірм. літ. мовою продовжувала функціонувати мова грабар. Нововірм. літ. мова, або ашхарабар, існує в двох різновидах: східновірм. (базується на араратському діалекті), якою користуються в Вірм. РСР, і західновірм. (базується на константинопольському діалекті), якою користуються вірмени за кордоном. У формуванні східновірм. літ. мови важливу роль відіграли твори Х. Абовяна, М. Налбандяна, Раффі, О. Туманяна, О. Ширванзаде, А. Ісаакяна, Є. Чаренца та ін. В. м. розвивається вірменська література. На тер. України В. м. побутувала у вірм. колоніях (за писемними джерелами, така колонія в Києві існувала з кін. 11 ст.). Протягом 13 — 18 ст. вірмени оселялися в багатьох містах і містечках; усього відомо понад 70 колоній (найбільші — у Львові та Кам’янці-Подільському). Тут був пошир. вірм. фольклор, розвивалися л-ра (житія, хроніки), книгодрукування (вірм. друкарня у Львові 1616 — 18), освіта (зокрема, у Львові, 1664 — 1783 діяла Вірм. колегія, згодом — Вірм.-укр. колегія), велися ділові, фінансові, судові книги тощо, існували вірм. б-ки, шкільний театр. Мовою л-ри й діловодства була спершу давньовірм. мова (грабар), розмовною — середньо-, а пізніше — нововірм. мова, вплив якої позначився на худож. л-рі 16 — 17 ст. З поч. 16 ст. паралельно з В.м. розмовною і літературною стала вірмено-кипчацька мова. У 1904 — 39 грабар викладали у Львів. ун-ті, у Львові 1929 і 1938 видано підручники В.м. З кін. 18 ст. вірм. колонії на Україні поступово занепали. Найдовше (до поч. 20 ст.) розмовна В.м. зберігалася у вірм. колонії в Кутах (тепер смт Косівського р-ну Івано-Франк. обл.). В.м. функціонувала також у вірм. колоніях у пониззі Дністра і Дунаю — в Акермані (тепер Білгород-Дністровський), Кілії тощо. У Криму вірм. колонії існували з 11 ст.; усього їх відомо бл. 40, найбільша — в Кафі (тепер Феодосія). Тут В.м. розвивалася худож. л-ра, освіта (найвідоміше — Халібівське уч-ще в Феодосії, 1858 — 71), книгодрукування (зокрема, друкувалися підручники В.м.), виходили журнали. Літ. мовою у 14 — 17 ст. був грабар (ним робили пам’ятні записи, створювали хроніки), розмовною — середньо-, згодом — нововірм. мова. В Криму сформувався крим. діалект В. м. Мовою культу в усіх вірм. колоніях був грабар.

Літ.: Туманян Э. Г. Древнеармянский язык. М., 1971; Джаукян Г. Б. Сравнительная грамматика армянского языка. Ереван, 1982; Исторические связии дружба украинского и армянского народов, в. 1 — 3. Ереван — К., 1961 — 71; Дашкевич Я. Иван Гануш как исследователь языка западноукраинских армян. «Историко-филологический журнал» [Ереван], 1960, № 2; Шевчук В. Из истории преподавания армянского языка на Украине. «Историко-филологический журнал» [Ереван], 1968, № 1.

Г. Б. Джаукян, Я. Р. Дашкевич (В. м. на Україні).


ВІРТА Микола Євгенович [6(19).XII 1906, Велика Лазовка, тепер Токарьовського р-ну Тамб. обл. — 9.I 1976, Москва] — рос. рад. письменник. Його романи «Самотність» (1935; Держ. премія СРСР, 1941), «Закономірність» (1937), «Вечірній дзвін» (1951), становлять епічну трилогію про істор. долі рос. селянства та міських соціальних прошарків. Життю рад. села 50-х pp. присвятив роман «Круті гори» (1956, на його основі — п’єса «Далі неозорі»), освоєнню цілини — роман «Степ та степ кругом» (1960). Автор п’єс «Мій друг полковник» (1942), «Солдати Сталінграда» (1944), «Хліб наш насущний» (1947; Держ. премія СРСР, 1948), «Змова приречених» (1948; Держ. премія СРСР, 1949), кіносценарію «Сталінградська битва» (1949; Держ. премія СРСР, 1950), повістей, дит. оповідань. Укр. мовою окремі твори В. переклали М. Талалаєвський, І. Сенченко, В. Бичко та ін. П’єса «Земля» йшла на сценах театрів Харкова.

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 4. М., 1980 — 82; Укр. перекл. — Самотність. К., 1938; Земля. К., 1938; Змова приречених. К., 1949; Далі неозорі. К., 1962; Тихенька. К., 1973.

І. Г. Крук.


ВІРТАНЕН Ялмарі Ерікович (8.I 1889, с. Майніємі парафії Пада-Йокі, Фінляндія — 2.IV 1939) — карел. рад. поет, один з основоположників карел. рад. поезії. Член КПРС з 1920. Учасник Великої Жовтн. соціалістич. революції. Автор збірок «На дозвіллі» (1930), «Стрункі ряди» (1931), «Червоне кантеле» (1937), в яких оспівуються революція, дружба народів, вільна праця рад. людей, природа Карелії. Написав кілька п’єс. Співавтор сатир. комедії «Мальбрук у похід зібрався» (пост. 1935). Переклав деякі твори В. Маяковського, Янка Купали, «Пісню трактористки» П. Тичини.

Тв.: Рос. перекл. — Избранное. М., 1957; Избранные стихи. Петрозаводск, 1973; [Вірші]. В кн.: Сталью закаленная. Петрозаводск, 1976.

З. М. Кузьміна.


ВІРШ (лат. versus — повтор, поворот) — 1) Віршовий рядок, основна одиниця віршового ритму. 2) Художньо-мовна система, специфічна змістова форма поезії. На відміну від прози віршована мова має певні закономірності у внутр. ритмічній організації. В. поділяється ритмічними паузами на співвідносні й співмірні відрізки, виділені графічно й інтонаційно. В кінці рядка й перед цезурою виникає сильніший ритмічний акцент. Незмінний постійний акцент в останньому слові рядка називають константним (див. Константа). Межі рядка можуть не збігатися з синтаксичним членуванням тексту; ритмічні паузи в цьому випадку не збігаються з логічними, що веде до перенесень. Функцію ритмічної організації вірша, крім акцентів і пауз (зокрема, словоподілів) виконують також анакрузи, клаузули, рими тощо. В ролі одиниць ритмічної співмірності можуть виступати склад, група складів, слово, синтагма, піввірш, вірш (осн. одиниця), строфа. Нормою того чи іншого виду В. є метр; ритм (у вузькому значенні) — різноманітне конкретне його втілення. Як особлива система В. формувався разом з розвитком поезії, що відокремилась від мелодії. Давня, довіршова східнослов’ян. л-ра не знала в чистому вигляді ні вірша, ні прози, культивувала ембріонально змішані їх форми. Проте вже в 17 ст. внаслідок розвитку можливостей худож. ритму й рими з’явилося поняття «вірш». В сучас. л-рі проводиться чіткий поділ між віршем і прозою, але худож. проза впливає на розвиток В., що зумовлює утворення таких специфіч. форм, як вільний вірш. 3) Віршований твір малої форми.

Літ.: Томашевский Б. В. Стих и язык. М. — Л., 1959; Ковалевський В. Ритмічні засоби українського літературного вірша. Спроба систематизації. К., 1960; Сидоренко Г. Віршування в українській літературі. К., 1962; Харлап М. Г. О стихе. М., 1966; Жирмунский В. Теория стиха. Л., 1975; Гаспаров М. Л. Очерк истории русского стиха. Метрика, ритмика, рифма, строфика. М., 1984.

Н. В. Костенко.


ВІРШ ПРОЗОЮ, поезія в прозі — короткий ліричний твір, написаний прозою. В. л. має ознаки власне вірша: невеликий обсяг, особливий тип будови худож. образу, в основі якого лежить ліричне переживання, безсюжетна композиція, підвищена емоційність худож.-стильових засобів. Однак у В. п. відсутня звукова організація мови, хоч і простежується тенденція до ритмічної та фонетичної упорядкованості. В. п. є проміжною формою між поезією і прозою за тематично-стильовими і композиційними (але не метричними) ознаками. Тому його слід відрізняти від вільного вірша, ритмізованої прози тощо. За змістом В. п. — «етюд з натури», лірич. або філософський роздум тощо. Термін уперше вжито у збірці французького поета Ш. Бодлера «Малі поезії у прозі» («Паризький сплін», вид. 1869). В рос. л-рі його перейняв І. Тургенєв як підзаголовок до свого циклу «Senilia» (1878 — 82), до якого ввійшли твори, що стали класичними взірцями В. п. («Как хороши, как свежи были розы» та ін.). В дожовтневій укр. л-рі В. п. розробляли Дніпрова Чайка (цикл «Морські малюнки»), О. Кобилянська («Там, де звізди пробивались»), М. Коцюбинський (цикл «З глибини»), В. Стефаник («Поезії в прозі»), Г. Хоткевич (зб. «Гірські акварелі») та ін., в укр. рад. л-рі — Є. Гуцало («Етюди») та ін.

Літ.: Балашов Н. И. Жанр стихотворения в прозе у Тургенева и Толстого в свете новых данных. В кн.: Славянские литературы. IX международный съезд славистов. Киев, сентябрь 1983 г. М., 1983.

В. О. Хитрук.


ВІРШОЗНАВСТВО — наука про віршову форму літ. творів; складова частина поетики. Традиційно поділяється на три розділи: метрику (вчення про внутр. будову вірша, його метричну й ритмічну організацію), строфіку (вчення про сполучення віршів у єдине ритмічне, інтонаційне й смислове ціле) іфоніку (вчення про звукові сполучення у вірші з погляду їхньої естетичної й емоційної функцій).

Укр. В. бере початок із спостережень над віршовими формами в давніх поетиках та граматиках викладачів укр. шкіл 16 — 18 ст. і професорів Києво-Могилянської академії — «Київська поетика» (1637), граматики Мелетія Смотрицького, Лаврентія Зизанія, поетики Феофана Прокоповича, М. Довгалевського, Г. Сломинського та ін. У 19 — на поч. 20 ст. у зв’язку з розвитком демокр. культури на Україні увага дослідників (М. Максимовича, О. Потебні, В. Перетца, І. Франка, Ф. Колесси, К. Квітки та ін.) зосереджувалась в осн. на вивченні народнопісенної ритміки, а також вірша Т. Шевченка та ін. поетів-демократів. У розвитку укр. рад. віршознавства умовно виділяють три етапи: 20-і pp., коли велися активні пошуки сучас. теорії вірша (праці Д. Загула, Б. Навроцького, В. Поліщука та ін.); 30 — 50-і pp., коли переважали дослідження віршостилістики окремих авторів (у працях Ф. Колесси, С. Шаховського, П. Волинського та ін.); з другої пол. 50-х pp. дотепер з’явився ряд нових праць узагальнюючого й конкретного характеру (В. Ковалевського, Г. Сидоренко, Н. Чамати, Н. Костенко, М. Сулими та ін.). В окремих працях з В. застосовуються статистичні методи.

Літ.: Гончаров Б. П. Останется ли стиховедение филологической наукой? «Научные доклады высшей школьт. Филологические науки». 1977, № 4; Гиршман М. М. О специфике стиховедческого анализа. «Известия Академии наук СССР. Серия литературы и языка», 1983, № 1; Проблеми теории стиха. Л., 1984.

Н. В. Костенко.


ВІРШУВАННЯ, версифікація — сукупність норм і принципів організації вірша, яка складається у відповідності з особливостями нац. мови на грунті певних істор.-літ. традицій. Відповідно до просодичних властивостей мов існують певні віршові системи, які об’єднуються в дві групи — квантитативного віршування і квалітативного віршування. Квантитативне (кількісне) віршування, до якого належать античне віршування, аруз, укр., рос., білорус., нар. віршування, основане на кількості часу, необхідного для вимови складу й побудованих на ньому більших ритмічних одиниць. В нар. східнослов’ян. вірші важливу роль відіграють також наголоси. В квалітативному віршуванні враховується не тривалість складів, а їхня акцентна якість (наголошеність і ненаголошеність) та порядок розміщення в рядку. Квалітативний принцип поступово витіснив квантитативний внаслідок відокремлення поезії від музики і переваги писемної традиції над усною. В поезії нового часу, зокрема в укр., утвердилися три системи квалітативного віршування: силабічне віршування, найбільш характерне для мов з постійним словесним наголосом (польс., франц. та ін.), яке будується на сумірності кількості складів у рядках з чітко вираженою константою; силабо-тонічне віршування, основане на повторі сполучень складів (сильних — наголошених і слабких — ненаголошених; див. Метр у віршуванні, і тонічне віршування, основою ритму в якому є повтор слів і словосполучень зі своїм наголосом. Останні дві системи властиві мовам з рухомим наголосом (укр., рос., нім., англ. та ін.). Між системами розвиваються проміжні віршові форми; між силабо-тонічною і тонічною — дольник, тактовий вірш; між силабічною і силабо-тонічною — чотирнадцятискладовий, т. з. коломийковий вірш і т. д. Щодо вільного вірша (верлібра), то більшість дослідників включає його в число тонічних форм.

Важливу роль у ритмічній організації вірша відіграють різноманітні звукові повтори (алітерації, асонанси) і особливо рима — суголос, що позначає межі рядків і пов’язує вірші в строфи. Строфа — не тільки ритмічна і композиційна, а й певна інтонаційно-синтаксична завершена цілість; явище міжстрофічного перенесення зустрічається рідко. В сучас. поезії поширені структури без постійного строфічного поділу, а також вірш астрофічної будови (особливо у верлібрі).

Початок літ. версифікації на Україні традиційно відносять до кінця 16 ст. (силабічні вірші Герасима Смотрицького, надруковані в Острозькій біблії 1581). Силабічна система віршування майже два століття утримувала панівні позиції в укр. поезії. Однак нові дослідження латиномовної і польськомовної укр. поезії 15 — 16 ст. дозволяють перенести час заснування укр. літ. вірша на століття раніше (латиномовний віршовий вступ у книзі першого укр. гуманістичного поета Юрія Дрогобича «Прогностична оцінка 1483 року»). В період боротьби проти католицько-польс. експансії в процесі відродження візант.-староруських традицій створюються умови для розвитку східнослов’ян. силабіки. Силабіка витіснила всі інші системи, оскільки мала в укр. поезії глибоке нац. коріння (народнопісенний складочисельний вірш) і вже на цьому грунті засвоювала досвід як давньої перекладної візант. церковної поезії, так і польс. поезії 16 — 17 ст. З 2-ї пол. 18 ст. почалось поступове перетворення силабічного вірша на силабо-тонічний, помітний уже в Г. Сковороди, але найповніше виявлений у ритміці Т. Шевченка (див. Шевченківський вірш). І. Франко і Леся Українка зробили внесок насамперед у розвиток класичного, силабо-тонічного віршування, його метрико-строфічного розмаїття. Укр. версифікація 20 ст. розвивається в складній взаємодії кількох осн. тенденцій: провідне становище посідає класичний, силаботонічний вірш, вдосконалюється і дедалі більше поширюється некласичний, несилабо-тонічний вірш (від трискладника із змінною анакрузою до верлібру), розробляються різноманітні перехідні метричні форми й поліметричні композиції, що поєднують класичний і некласичний вірш в єдину систему нац. віршування. Вільна стихія укр. некласичної версифікації особливо яскраво представлена у П. Тичини, гармонія класичних розмірів — у М. Рильського, динаміка поліметричного вірша — у М. Бажана.

Літ.: Якубський Б. Наука віршування. К., 1922; Загул Д. Поетика. К., 1923; Навроцький Б. Мова та поезія. Х., 1925; Тимофеев Л. И. Очерки теории и истории русского стиха. М., 1958; Ковалевський В. Ритмічні засоби українського літературного вірша. К., 1965; Сидоренко Г. Українське віршування. Від найдавніших часів до Шевченка. К., 1972; Сидоренко Г. Від класичних нормативів до верлібру. К., 1980; Гаспаров М. Л. Современный русский стих. Метрика и ритмика. М., 1974; Гаспаров М. Л. Очерки истории русского стиха. Метрика, ритмика, рифма, строфика. М., 1984; Сулима М. М. Українське віршування кінця XVI — початку XVII ст. К., 1985; Українські поети XVI століття. К., 1987. Див. також літ. до ст. Вірш.

Н. В. Костенко.


ВІСЕНТЕ (Вісенті; Vicente) Жіл (ісп. Хіль; бл. 1470, Гімараїнш або Лісабон — бл. 1536, Евора) — португ. драматург, актор, засновник португ. нац. театру. Писав португ. та ісп. мовами. Автор 42 п’єс (у т.ч. 12 фарсів). Ранні твори — «Ауто про відвідини, або Монолог пастуха» (1502), «Ауто про святого Мартіна» (1504) були пасторальними діалогами без розгорнутої театр. дії. З часом його ауто збагачуються алегоріями і сатир. елементами. В. викриває соціальні вади, критикує католицьке духівництво: «Священик з Бейри» (1526), «Ауто про ярмарок» (1527) та ін. Один з визначних, пройнятих ренесансними ідеями творів — «Трагікомедія про дона Дуардоса» (пост. між 1521 — 25) — про боротьбу молодих людей за своє щастя. Фарси В. — це в осн. картини життя і побуту городян, солдатів, селян, духівництва. Твори В. були заборонені інквізицією.

В. С. Харитонов.


«WÍSŁA» («Вісла») — наук. журнал з питань фольклору та етнографії. Виходив у Варшаві 1887 — 1905 та 1916 — 17 з різною періодичністю. Тут друкувалися дослідження з етнології, порівняльної фольклористики, з питань взаємодії усної нар. творчості і писемної л-ри, записи фольклору різних жанрів. З укр. дослідників виступали І. Франко, М. Стороженко, М. Сумцов, М. Янчук та ін. У журналі опубл. багато записів з укр. фольклору (легенди, перекази, казки, пісні, думи, балади, прислів’я, приказки, замовляння тощо), матеріали про укр.-польс. літ. і фольклор. зв’язки. У розділі бібліографії вміщувалися відгуки про публікації з укр. фольклористики та етнографії: огляд змісту журн. «Киевская старина-» за 1896, рецензії Ф. Равіти на 3-й том «Історії російської етнографії» О. Пипіна, присвячений розвитку етногр. науки на Україні, Г. Лопатинського на «Сучасну малоруську етнографію» М. Сумцова, С. Здзярського на «Етнографічні матеріали» В. Гнатюка та його ж ст. «Етнографічні праці В. Гнатюка», Я. Карловича на «Малоруське весілля» М. Янчука, В. Бугеля на «Матеріали з етнографії Новоросійського краю» В. Ястребова, Л. Василевського на збірку пісень М. Врабеля та «Нову збірку народних малоруських приказок, прислів’їв, помовок, загадок і замовлянь» М. Комарова тощо. Про фольклор гуцулів ідеться в рецензіях В. Сирокомлі на нарис Ю. Шнайдер (Уляни Кравченко) «З краю гуцулів» та С. Здзярського на статтю Е.Дунінського «На Гуцульщині». Характеристика та огляд змісту журналу за 1887 — 92 подані в ст. «Польський фольклористичний журнал „Wisła“» Л. Василевського (журн. «Житє і слово», 1894, т. 1).

І. Д. Бажинов.


ВІСНЕВСЬКА (Wiśniewska) Ельжбета (18.I 1931, м. Радзівілув Мазовецький) — польс. літературознавець. Закінчила 1955 укр. відділ Варшав. ун-ту. Автор монографій «Про художню майстерність Михайла Коцюбинського» (1973), «Василь Стефаник і „Молода Польща“» (1986), статей про зв’язки укр. письменників з польс. л-рою («Іван Франко як перекладач Міцкевича», 1958; «Михайло Коцюбинський у польських перекладах і літературній критиці», 1959; «Василь Стефаник у літературному середовищі Кракова в 1892 — 1900 pp.», 1974; «З проблематики генетично-типологічних і контактних зв’язків у творчості Василя Стефаника і Владислава Оркана», 1980), дослідження «Європейський вимір творчості Михайла Коцюбинського і Василя Стефаника» (1987). Брала 1986 участь у відзначенні 130-річчя з дня народження І. Франка на Україні.

Тв.: Василь Стефаник у Кракові. «Всесвіт», 1974, № 4; Перші переклади новел В. Стефаника польською мовою «Радянське літературознавство», 1974, № 8.

В. П. Вєдіна.


«ВІСНИК КИЇВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ» — щорічник філол. ф-ту. Засн. 1958. Видається укр. і рос. мовами. Висвітлює питання поетики фольклору, теорії л-ри, закономірності розвитку рос. та укр. дожовтн. і рад. л-р, історії укр. і рос. літ. критики і літературознавства, проблеми сучас. літ. процесу, зокрема питання типології і поетики, мемуарно-біогр. прози, сучас. укр. роману та ін.

В. О. Дорошенко.


«ВІСНИК ХАРКІВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ» — щорічник філол. ф-ту. Виходить з 1965. З 1978 видається укр. і рос. мовами. Вміщує статті з питань теорії соціалістич. реалізму, типології, поетики жанрів, висвітлює проблеми історії укр. та рос. дожовтн. і рад. л-р, зарубіж. л-ри, теорії та історії літ. критики. Друкуються матеріали з питань худож. перекладу, в т.ч. з античних л-р (творів Гомера, Горація, Овідія, Вергілія), досліджуються творчість дореволюц. і рад. письменників, закономірності сучас. літ. процесу. Окремі випуски щорічника присвячені вивченню спадщини Т. Шевченка, О. Потебні, М. Горького, питанням перекладу творів Т. Шевченка нім. і швед. мовами. Опубл. дослідження про творчість Панаса Мирного, Ф. Достоєвського, Р. Роллана та ін.

В. О. Дорошенко.


«ВІСТІ» — респ. щоденна газета. Видавалася з 1918 як орган Харків. Ради робітн. депутатів, з березня по серпень 1919 — орган ВУЦВК Рад робітн., сел. та червоноармійських депутатів; згодом наз. «Вісті Рад депутатів трудящих УРСР». Виходила спочатку рос., з 1921 — укр. мовою. З 1934 — в Києві. Одним з перших редакторів був В. Блакитний. «В.» висвітлювали актуальні питання соціалістич. буд-ва в СРСР, порушували різноманітні аспекти соціально-політ., екон. і духовно-культур. життя Рад. України та братніх республік. Тут з’являлися худож. твори і статті Остапа Вишні, В. Поліщука, В. Сосюри, Ю. Смолича, Г. Косинки, І. Сенченка, К. Гордієнка, В. Коряка та ін. У грудні 1922, коли широко відзначалося 200-річчя з дня народження Г. Сковороди, в газеті уперше опубл. уривки з поеми П. Тичини «Сковорода». Із шаржами, карикатурами та ін. малюнками на політ. і мистецькі теми часто виступав Сашко (О. Довженко). Про значну увагу газети до культур., зокрема літ.-мистецьких проблем свідчить видання щотижневих додатків — «Література, наука, мистецтво», «Культура і побут», «Література і мистецтво», де друкувалися нові твори укр. рад. письменників, переклади з зарубіж. і братніх рад. л-р, хроніка літ.-мистецьких подій, літ.-критичні огляди, рецензії та ін. матеріали. В 1941 «В.» об’єднано з газ. «Комуніст».

Г. Л. Вознюк.


«ВІСТІ З УКРАЇНИ» — щотижнева газета Товариства «Україна». Видається в Києві з 1960. Друкує матеріали з питань зовнішньополіт. курсу КПРС, пише про соціалістич. спосіб життя, розвиток економіки, науки і культури Рад. України, її минуле і сьогодення. Публікуються статті з питань літ. процесу, зокрема про нові надбання укр. рад. л-ри, популяризується творчість укр. письменників. Газета висвітлює братерське єднання укр. культури з культурами ін. народів СРСР, їх взаємозбагачення та взаємовпливи.

Л. Г. Стефанович.


«ВІСТНИК КУЛЬТУРИ І ЖИТТЯ» — ілюстр. журнал. Виходив у Києві 1913 (усього — 4 номери). У редагуванні брав участь Г. Хоткевич. Тут друкувалися твори Г. Хоткевича (драм. етюд «Люблю женщину»), Дж. Лондона (оповідання «Батар»), статті про скульптуру С. Коненкова, про япон. драму, живопис Андріївської церкви. Вміщено також хроніку культур. життя, повідомлення про книжкові новини тощо.

С. І. Білокінь.


ВІТА (справж. прізв. — Павлій) Вікторія Антонівна (5.VIII 1927, с. Старомихайлівка, тепер смт Мар’їнського р-ну Донец. обл.) — укр. рад. поетеса. Закінчила 1950 Донец. пед. ін-т. Автор книжок для дітей «Кульбабки» (1957), «Шахтарем росту» (1958), «Куди щезає Дід Мороз?» (1965), «Лесьчині гномики» (1968), «Чай, чай, молочай» (1969), «Про червоного коня» (1972), «Хто показує сни» (1986), а також збірок лірич. віршів «Сонячні струни» (1976), віршів і драм. поеми «Орне поле» (1983). У своїх творах В. розкриває духовний світ дітей, їхній потяг до знань, добра, зображує тяжке воєнне і повоєнне дитинство. Окремі твори В. перекладено рос., білорус., татар. мовами.

Тв.: Рос. перекл. — Про красного коня. М., 1976; Если бы вы знали. М., 1983; Металл надежды. М., 1988.

О. І. Петровський.


ВІТАЛІЙ (2-а пол. 16 ст. — бл. 1640, Дубно, тепер Ровен. обл.) — укр. поет, філософ, реліг. діяч. Був високоосвіченою людиною. Знав грец. і лат. мови. На поч. 17 ст. — один з провідних діячів Віленського братства; ієродиякон Святодухівського братського монастиря. З 1612 — ієромонах, згодом — ігумен Лубенського монастиря. Видав у Єв’є (побл. Вільно) зб. прозових і поетич. текстів «Діоптра, альбо Зерцало и выраженє живота людского на том свЂтЂ...» (1612), яка складалася з передмови, загальнофілос. і морально-етичних роздумів та висловів, власних і перекладених старослов’янською з грец. та лат. мов. У її прозовий текст В. вставив і свої віршовані епіграми морально-дидактичного змісту. Книжка перевидавалася в 17 і 18 ст., поширювалась у рукописних списках. В. — один з перших укр. поетів-епіграматистів.

Тв.: Діоптра, альбо Зерцало и вираженє живота людского на том свЂтЂ. Єв’є, 1612; [Вірші]. В кн.: Українська поезія. Кінець XVI — початок XVII ст. К., 1978; [Вірші]. В кн.: Антологія української поезії, т. 1. Українська дожовтнева поезія. Твори поетів XI — XVIII ст. К., 1984.

Літ.: Франко І. Забутий український віршописець XVII віку. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 31. К., 1981; Перетц В. Отчет об экскурсии семинария русской филологии в Житомир. К., 1910; Харлампович К. Западно-русские православные школы XVI — начала XVII в. Отношения их к инославным. Казань, 1898.

В. О. Шевчук.


ВІТВІЦЬКИЙ (Witwicki) Стефан (псевд. — Подолянин та ін.; 13.IX 1802, с. Янів, тепер Іванів Калинівського р-ну Вінн. обл. — 15.IV 1847, Рим) — польс. письменник і публіцист. Закінчив 1819 Кременецький ліцей, з 1820 навчався у Варшав. ун-ті. Перші книги — збірки «Балади і романси» (т. 1 — 2, 1824 — 25) та «Нотатки Подолянина» (1826). У 1832 емігрував до Франції. Пізніше жив у Римі. Автор збірок публіцистич. статей «Вечори пілігрима» (т. 1 — 2, 1833 — 35) і «Листи з-за кордону» (1832). Поетичні твори В. мали романтич. характер, були позначені впливом польс. і укр. фольклору. Низку віршів із зб. «Сільські пісеньки» (1830) поклали на музику Ф. Шопен, С. Монюшко та ін. композитори. В передмові до цієї збірки В. рекомендував перекладати польс. мовою укр. пісні і думи. В основі балад «Вечір святого Анджея» (1824), «Замкова гора в Кременці» (1825), віршів «Жених», «Втеча», «Воїн», «Лелеки» та ін. — укр. тематика. В 1852 видано зб. прозових творів В. «Галу-балу». Укр. мовою окремі вірші В. переклав О. Стаєцький.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн. Антологія польської поезії, т. 1. К., 1979.

Р. Ф. Кирчів.


ВІТИНСЬКИЙ Стефан (pp. н. і см. невід.) — укр. поет 1-ї пол. 18 ст. Жив на Слобожанщині. В 1730 був професором Харків. слов’яно-греко-латинської колегії, де викладав філософію. Автор поетичної кн. «Епиникіан» (Петербург, 1739), в якій оспівав перемогу рос. війська над турками, взяття 1739 м. Хотина і завершення рос.-тур. війни 1735 — 39. Писав старослов’ян. мовою.

Тв.: [Вірші]. В кн.: Антологія української поезії, т. 1. К., 1984.

Літ.: Багалей Д., Миллер Д. История г. Харькова, т. 1. Х., 1905.

В. О. Шевчук.


ВІТКА Василь [справж. — Крисько Тимофій Васильович; 3(16).V 1911, с. Євличі, тепер Слуцького р-ну Мін. обл.] — білорус. рад. поет. Член КПРС з 1947. Закінчив 1928 Слуцьку профтехшколу. Осн. мотиви творчості В. — подвиг рад. людини в роки Великої Вітчизн. війни, роздуми про призначення поезії (збірки «Полудень», 1946; «Вірність», 1953; «Проводи літа», 1972, та ін.). Автор оповідань, драм. поеми «Щастя поета» (1950), присвяченої життю Янки Купали (укр.. переклад — Ю. Назаренка), творів для дітей («Білоруська колискова», «Казки», «Читанка-мальованка»), статей (книги «Діти і ми», 1977; «Уроки», 1982), спогадів. Підтримував дружні стосунки з В. Сухомлинським, опубл. нариси про діяльність укр. педагога, переклав його кн. «Блакитні журавлі» (1971), деякі вірші М. Бажана, М. Рильського, М. Стельмаха, В. Бичка, П. Воронька, М. Пригари та ін. Укр. мовою окремі твори В. переклали М. Рильський, Т. Масенко, П. Воронько, Б. Чалий, Й. Струцюк, М. Познанська, В. Бичко, Л. Забашта та ін. Нагороджений міжнар. почесним дипломом ім. Г. К. Андерсена, 1978.

Тв.: Укр. перекл. — Щастя поета. К., 1953; Доріжка. К., 1968; Білоччине горе. К., 1970; Пташина школа. К., 1975; Мишка. К., 1980.

І. Д. Казека.


ВІТОШИНСЬКИЙ Іван Айталович (псевд. — Айталевич Іван, Аіфалевич, Иван В., Іван з Букової; 1828, м. Перемишль, тепер Пшемисль, ПНР — 4.III 1890, Відень) — укр. письменник. Закінчив 1853 Львів. ун-т. Працював юристом торг. палати у Перемишлі, пізніше — у Відні. В 1848 — 49 — режисер і актор укр. аматорського театру в Перемишлі. Автор п’єси «Козак і охотник» (1849) — переробки водевіля яім. письменника А. Коцебу «Козак і мисливець». За цією п’єсою М. Вербицький створив оперету, яка йшла на сцені аматорського театру. Ймовірно, В. належить також переробка п’єси А. Коцебу «Старий візник Петра III» (пост. 1849); написав оповідання «Киргиз» (1852).

Літ.: Український драматичний театр, т. 1. К., 1967.

П. К. Медведик.


ВІТТЛІН (Wittlin) Юзеф (17.VIII 1896, с. Дмитрів, тепер Радехівського р-ну Львів. обл. — 28.II 1976, Нью-Йорк) — польс. письменник. Навчався у Віден., з 1918 — у Львів. ун-тах. На поч. 2-ї світової війни виїхав за кордон. Протест проти війни — осн. тема зб. віршів «Гімни» (1920), зб. статей «Війна, мир і душа поета» (1925), роману «Сіль землі» (1935). Автор спогадів про львів. період життя «Мій Львів» (1946). Виступав і як перекладач (зокрема, переклав «Одіссею», епос «Гільгамеш», роман «Дон Кіхот» М. Сервантеса).

Г. П. Конур.


ВІТТОРІНІ (Vittorini) Еліо (27.VII 1908, Сіракузи, о. Сіцілія — 12.II 1966, Мілан) — італ. письменник, публіцист, перекладач. У 1943 був ув’язнений за антифашист. діяльність. Зб. оповідань «Міщани» (1931), повість «Сіцілійські бесіди» (1941), роман «Квартал» (1945) мають антифашист. спрямування. Роман «Люди і нелюди» (1945) присвячений героям Руху Опору. В повісті «Еріка» (1956) зобразив життя міської бідноти в період фашизму. Автор романів «Жінка з Мессіни» (1949, 2-а ред. 1964), «Міста світу» (незакінч., вид. 1969), повісті «Червона гвоздика» (1949), зб. новел «Гарібальдійка» (1950), зб. публіцистич. статей і автобіогр. есе «Щоденник для публіки» (1957). Перекладав твори англ., амер. та ісп. письменників, досліджував їхню творчість. Укр. мовою прозу В. перекладали І. Дзюб, О. Микитенко, Й. Поволоцький.

Тв.: Укр. перекл. — Еріка та інші твори. К., 1969; Рос. перекл. — Люди и нéлюди. М., 1969; Сицилийские беседы. М., 1983.

Літ.: Данченко В. Т. Элио Витторини. Биобиблиографический указатель. М., 1978.

Т. Т. Духовний.


«ВІТЧИЗНА» — літ.-худож. та громад.-політ. журнал, орган Спілки письменників України. Засн. 1933 в Харкові під назвою «Радянська література». У першому номері надруковано твори С. Васильченка, М. Рильського, В. Сосюри, Остапа Вишні, І. Кулика, І. Калинника, п’єсу І. Микитенка «Дівчата нашої країни». З 1934 виходив у Києві. З 1941 під назвою «Українська література» видавався в евакуації в Уфі. Тут було вміщено «Слово про рідну матір» М. Рильського, «Похорон друга» П. Тичини, «Воєнні листи» Ю. Яновського та ін. З листопада 1943 — в Москві, з березня 1944 — знову в Києві. Під теперішньою назвою виходить з січня 1946. Гол. ред. журналу були І. Кулик, І. Микитенко, Ю. Яновський, О. Гончар, Л. Новиченко, В. Козаченко, О. Полторацький, Д. Копиця, Л. Дмитерко. З 1985 — О. Глушко. У «В.» публікуються нові твори укр. рад. письменників. Тут уперше побачили світ повість «Райдуга» В. Василевської, романи «Прапороносці» і «Тронка» О. Гончара, «Артем Гармаш» А. Головка, «Велика рідня» М. Стельмаха, «Дикий мед» Л. Первомайського, «Розгін» П. Загребельного, «Позиція» Ю. Мушкетика, п’єси «Пам’ять серця» О. Корнійчука, «Дикий Ангел» О. Коломійця, оповідання Григора Тютюнника, Є. Гуцала, повісті А. Дімарова, вірші І. Муратова, П. Воронька, Д. Павличка, І. Драча, Б. Олійника та ін. Багато творів, вперше надр. у «В.», удостоєні Ленінської і Держ. премій СРСР та Держ. премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка, ін. літ. премій.

Журнал друкує публіцистичні статті на актуальні теми сучасності, літ.-критичні огляди та ін. матеріали про культурно-мистецьке життя, проблеми науки, моралі, права. «В.» пропонує читачам переклади кращих творів письменників народів Союзу РСР і прогресивних літераторів зарубіж. країн. Редакція журналу з 1982 щороку присуджує премію ім. Ю. Яновського за кращі твори в галузі новелістики. Нагороджений орденом Дружби народів (1983).

Б. А. Буркатов.


ВІЧНІ ОБРАЗИ, світові образи — літ. образи, які за глибиною худож. узагальнення виходять за межі конкретних творів і відображеної в них епохи. Такими є Прометей, Дон Кіхот, Гамлет, Фауст, Дон Жуан та ін. Породжені певними істор. умовами, вони водночас зосереджують у собі важливі риси людського характеру, ситуації і конфлікти, які повторюються в нових сусп. обставинах. В. о. містять у своїй худож. конкретності момент загальнолюдського, корінних основ буття, завдяки чому набули поширення у багатьох л-рах. В історії кожної нац. л-ри В. о. мають свої традиції, риси, пов’язані з історією народу, його л-рою і культурою. В укр. л-рі особливого поширення набув образ Прометея, якого К. Маркс назвав найблагороднішим мучеником і святим у філос. календарі. До цього образу зверталися Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка, П. Тичина, А. Малишко, І. Муратов, І. Драч та ін. Образ Прометея в А. Малишка (поема «Прометей») пов’язаний не тільки зі своєю першоосновою, а й трактуванням його в Шевченка, а в І. Драча — з творчістю Лесі Українки, В історії л-ри В. о. набувають щораз нової соціально-істор. конкретизації, служать засобом філос. осмислення проблем епохи, вираження безперервності розвитку культури. У сприйнятті нових поколінь, а також різних сусп. сил ці образи зазнають неоднакового тлумачення. Прогресивна л-ра підносить тираноборчу і гуманістичну суть постаті Прометея. Однак у сучас. бурж. соціології та естетиці цей же образ розглядається як уособлення вад теперішнього технізованого суспільства, руйнівної сили вогню. Переосмислення має місце також у трактуванні Дон Кіхота, Фауста, Гамлета. Так, Дон Кіхот вважався носієм нездійсненних ілюзій, туги за минулим, Гамлет — уособленням нерішучості й психічної роздвоєності. У прогрес. л-рі ці образи трактуються як втілення безкомпромісності в обстоюванні справедливості, рішучості й самопожертви, любові до людини. В. о. містять невичерпні можливості філос. осмислення проблем сусп. буття.

Літ.: Нусинов И. Вековые образы. М., 1937; Тасалов В. Прометей или Орфей. М., 1967; Тичина П. Про вічні типи у світовому письменстві. Б кн.: Тичина П. Читаю, думаю, нотую. К., 1974; Ільницький М. М. Багатогранність єдності. К., 1984; Журавська І. «Світові образи» і сучасність. «Радянське літературознавство», 1985, № 9.

М. М. Ільницький.


ВІЧНІ ТЕМИ — літературні теми загальнолюдського значення: людина і природа, життя і смерть, самопожертва, кохання, дружба, материнство, творчість тощо. Вони супроводять усю історію розвитку світової л-ри і мист-ва. У В. т. закладено глибокий моральний і світоглядний зміст, пов’язаний з конкретною істор. епохою, оскільки ліричний герой чи персонаж відбиває риси певної соціальної психології, сусп. середовища свого часу. Любовна лірика Сапфо, Овідія, Ф. Петрарки, В. Шекспіра, О. Пушкіна, І. Франка зберігає конкретно-істор. зміст і естетичну цінність, але вона впливає і на читачів ін. епох та сусп. формацій завдяки своїй людяності, гуманістич. спрямуванню. Див. також Вічні образи.

Літ.: Куницын Г. И. Общечеловеческое в литературе. М., 1980.

М. М. Ільницький.


ВЛАД Марія Миколаївна (25.VIII 1940, с. Розтоки, тепер Косівського р-ну Івано-Франк. обл.) — укр. рад. поетеса. Член КПРС з 1976. Закінчила 1968 Львів. ун-т. Працює журналістом. Автор збірок «Грають в дримби вітри» (1971), «Живиця» (1973), «Мова полонин» (1981), «Час пробудження птиць» (1982), «Віно» (1984) та ін. Провідні теми — любов до рідного народу, який під багатовіковим іноземним гнітом не втратив нац. гідності й волелюбства, становлення соціалістич. дійсності на західноукр. землях. Виступає з публіцисти., літ.-крит. статтями, нарисами. Окремі вірші В. перекладено рос., угор., рум. та ін. мовами.

Літ.: Черченко Н. Пісня про сині Карпати. В кн.: Черченко Н. Час і сучасники. К., 1978.

Н. К. Черченко.


ВЛАДИМИРОВ Петро Володимирович [19(31). XII 1854, Казань — 25.VII 1908, Київ] — рос. літературознавець, мовознавець, фольклорист. Закін. 1885 Казан. ун-т. З кін. 80-х pp. — професор Київ. ун-ту. Автор праць з давньорус, староукр., старобілорус., рос. л-р та фольклору: «Доктор Франциск Скорина, його переклади, друковані видання і мова» (1888), «Огляд південноруських і західноруських пам’яток писемності від XI до XVII ст.» (1890), «Про взаємний зв’язок апокрифічної іконографії, давньоруської літератури й народної словесності» (1899), «Наукове вивчення апокрифів» (1900), досліджень про «Слово о полку Ігоревім», статей про творчість М. Гоголя, І. Крилова, О. Пушкіна, М. Лермонтова. Його монографію «Давня руська література київського періоду XI — XIII ст.» (1900) високо оцінив І. Франко. У «Вступі до історії російської словесності» (1896) В. приділив значну увагу укр. народнопоетичній творчості, у критико-істор. нарисі «Перші письменниці XVIII ст.» (1892) згадав Марусю Чурай як творця укр. пісень. Учнем В. був А. М. Лобода.

Літ.: Франко І. П. В. Владимиров. Древняя русская литература киевского периода XI — XIII веков. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 35. К., 1982; Булахов М. Г. Владимиров Петр Владимирович. В кн.: Булахов М. Г. Восточнославянские языковеды, т. 1. Минск, 1976.


ВЛАДИСЛАВЛЄВ (справж. прізв. — Гульбинський) Гнат (Ігнатій) Владиславович [2(14).VI 1880, м. Валуйки, тепер Бєлгород. обл. — 29.VI 1962, Москва] — рос. рад. бібліограф і літературознавець. Навчався у Київ. політех. ін-ті (1903 — 05). За участь у революц. діяльності зазнав переслідувань. Автор бібліогр. покажчиків з рос. л-ри 19 — поч. 20 ст. та рос. рад. л-ри 20-х pp. У 1909 видав у Бердянську короткий довідник «Російські письменники. Спроба бібліографічного посібника з російської літератури XIX — XX століття». Уклав рекомендаційні покажчики, розраховані на широке коло читачів («Що читати? Покажчик систематичного домашнього читання для учнів», 1911 — 17), «Бібліографічні щорічники» (1911 — 14, 1921 — 24), які містять чимало відомостей про укр. л-ру і культуру. Зокрема, тут зібрано дані про переклади творів укр. письменників рос. мовою та критичні відгуки про укр. л-ру в рос. пресі. В списки конфіскованих і заборонених видань, що додавалися до «Бібліографічного щорічника», включено і укр. книги (твори Т. Шевченка, І. Франка та ін.). В. написав рецензію на «Бібліографію української преси 1816 — 1916» В. Ігнатіенка (1933), на працю «Принципи критико-бібліографічної оцінки» К. Довганя (1934), уклав антологію «Україна сміється», куди включив 164 вірші І. Котляревського, Т. Шевченка, І. Франка та ін. у своєму перекладі (залишилася в рукописі).

Тв.: Русские писатели. М., 1924: Литература великого десятилетия (1917 — 1927), т. 1. М. — Л., 1928.

Літ.: Везирова Л. А. И. В. Владиславлев. М., 1978.

І. Д. Бажинов.


ВЛАДІСЛАВ (Vladislav) Ян (справж. — Бамбасек Ладислав; 15.I 1923, м. Глоговець, Західно-Словацька обл.) — чес. поет, перекладач. Закінчив Праз. ун-т. З 1972 живе у Франції. Видав збірки поезій «Голос кохання» (1944), «Незавершений образ» (1946) та ін. В. належать переклади сонетів В. Шекспіра, антологій італ. ренесансної лірики, франц. лірики, роману О. Толстого «Петро Перший»; переспіви билин, вільний переказ казок народів світу (т. 1 — 2). Переклав ряд творів до антологій укр. поезії «Перемагать і жить» (1951) та «Україна співає і розповідає» (1957), низку віршів Т. Шевченка (зб. «Вибране з творів найбільшого поета і будителя України», 1951), Лесі Українки (зб. «Досвітні огні», 1952), І. Франка (зб. «Поезії», 1956). До останніх двох видань написав супровідні статті. В перекладі В. вийшли «Буковинська повість» І. Муратова (1953) та роман «Майстер корабля» Ю. Яновського (1960). Один з перекладачів і упорядників (а також автор післямови) зб. «Україна співає» (1950), де зібрано 300 нар. пісень (у 2-му вид. 1951 — 390 пісень). Переклав і упорядкував «Козацькі думи» (1952), де представлено 29 нар. дум, додав др них післямову та примітки.

В. К. Митник.


ВЛАДКО Володимир Миколайович [26.XII 1900 (8.I 1901), Петербург — 21.IV 1974, Київ] — укр. рад. письменник. Член КПРС з 1944. Закінчив 1921 Ворон. ін-т нар. освіти. Працював педагогом, журналістом. Під час Великої Вітчизн. війни — співробітник укр. радіостанції ім. Т. Г. Шевченка в Саратові. Друкувався з 1917. Починав як нарисовець (збірки «Балахна — країна паперова», «Донбас — золота країна», обидві — 1930; «Наш радянський час», «Тракторобуд», «Чорна кров землі — нафта», всі — 1931; «Люди, кар’єри, домни», 1932, та ін.). Один із зачинателів в укр. рад. л-рі жанру наук. фантастики (повісті «Ідуть роботарі», 1931; «Чудесний генератор», 1934; зб. «Дванадцять оповідань», 1936, та ін.). Роман «Аргонавти Всесвіту» (1935) — перший в укр. л-рі твір про косміч. польоти на ін. планети (перероб. 1957 з урахуванням нових даних науки про освоєння косміч. простору). У романі «Нащадки скіфів» (1939) поєднано історію з наук. фантастикою. Автор наук.-фантаст. повістей «Позичений час» (1963), «Фіолетова загибель» (1965), романів «Сивий капітан» (1959), «Залізний бунт» (1967) та ін. Виступав як театр. критик. Окр. твори В. перекладено рос., білорус., лит., болг., чес., серб., нім., япон. мовами.

Тв.: Твори, т. 1 — 5. К., 1970 — 71; Рос. перекл. — Потомки скифов. Ростов-на-Дону, 1939; Аргонавты Вселенной. М., 1958; Фиолетовая гибель. М., 1971.

Літ.: Білецький О. Творчість Володимира Владка. В кн.: Білецький О. Зібрання праць, т. 3. К., 1966.

В. О. Мельник.


ВЛАЙКОВ Тодор Генчов [псевд. — Веселин; 13(25).II 1865, Пирдоп — 28.IV 1943, Софія] — болг. письменник і громад. діяч, член Болг. АН з 1900. Навчався 1885 — 88 в Моск. ун-ті. В повістях «Онука діда Славчо» (1889), «Тітка Гена» (1890), оповіданнях «Дядько Стайко» (1892), «Наймит» (1892), «Старости» (1897) та ін. зобразив тяжке життя селян. У 1902 — 28 редагував громад.-літ. журн. «Демократически преглед» («Демократичний огляд»). В автобіогр. кн. «Пошуки. Сторінки життя письменника і громадського діяча» (1935) згадував про роки перебування в Москві, писав про правдиве відображення нар. життя у творах Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка, Марка Вовчка і про їх значний вплив на його творчість. Автор спогадів «Пережите» (т. 1 — 3, 1934 — 42).

Тв.: Рос. перекл. — Избранное. М., 1956.


ВЛАСЕНКО Василь Онуфрійович (20.VIII 1920, с. Новомиколаївка, тепер Дніпроп. р-ну Дніпроп. обл. — 28.IX 1986, Дніпропетровськ) — укр. рад. літературознавець, доктор філол. наук з 1978, професор з 1979. Член КПРС з 1942. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1950 Дніпроп. ун-т, в якому працював з 1962. Автор монографій і статей з історії укр. дожовтневої л-ри. Досліджував укр. соціальний роман 70 — 80-х pp. 19 ст. у зв’язку з проблемами розвитку критичного реалізму. Осн. праці: «Художня майстерність І. С. Нечуя-Левицького» (1969), «Художня майстерність Панаса Мирного» (у співавт., 1974), «Український соціальний роман 70 — 80-х pp. XIX ст.» (1977), «Український дожовтневий роман» (1983).

М. С. Грицюта.


ВЛАСЕНКО Владлен Павлович (5.XII 1927, Запоріжжя — 6.Х 1963, Київ) — укр. рад. літературознавець, канд. філол. наук з 1956. Член КПРС з 1962. Закінчив 1952 Київ. ун-т. З 1956 працював в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. Досліджував історію укр. рад. л-ри, зокрема розробку в ній теми робітн. класу. Праці (у співавт.): «Робітничий клас в українській радянській прозі 20 — 30 pp.», «Мирослав Ірчан» (обидві — 1960), «Людина і труд» (1964), «Володар світу» (1965).

А. О. Ковтуненко.


ВЛАСЕНКО Іван Микитович (25.XI 1934, с. Недригайлів, тепер смт Сум. обл.) — укр. рад. письменник. Член КПРС з 1961. Закінчив 1958 Київ. ун-т. Друкується з 1953. Видав збірки байок у прозі «Залп» (1966), «Едельвейс кохання» (1971). Згодом перейшов до епічних жанрів. Роман «Остарбайтер» (1980, у співавт.) розповідає про долю в’язня гітлерівських концтаборів і боротьбу проти фашизму в самій Німеччині. В романі «Коли дозрівають каштани» (1983) В. звертається до морально-етич. проблем сьогодення; твір має гумористично-сатир. забарвлення. В центрі пригодницького роману «Розшукується безпалий» (1987, у співавт.) — протиборство чекістів з фашист. контррозвідкою напередодні та під час Великої Вітчизн. війни. Автор повістей «Дорога до себе» (1972), «Над Сулою синє небо» (1976), «Олександр Палладін» (1982).

В. В. Громова.


ВЛАСНІ НАЗВИ — слова чи словосполучення, якими виділяють іменований об’єкт з-поміж однотипних. Осн. класи В. н.: антропоніми — найменування людей; топоніми — геогр. об’єктів, гідроніми — водних об’єктів; зооніми — тварин тощо. Форма, традиції використання, соціальна, нац. належність В. н. утворюють сукупність інформації, яку використовують у фольклорі й худож. л-рі для індивідуалізації, характеристики об’єкта називання, відтворення особливостей епохи, локалізації подій. Як стилістично-образний засіб часто використовуються антропоніми (див. Антропоніміка), зооніми, топоніми тощо.

Літ.: Стрижак О. С. Про що розповідають географічні назви. К., 1967; Худаш М. Л. З історії української антропономії. К., 1977.

П. Ю. Гриценко.


ВЛАХУЦЕ (VIahuţă) Александру (5.ІХ 1858, с. Плешешть, тепер Александру Влахуце — 19.XI 1919, Бухарест) — рум. письменник, публіцист і освітній діяч, почесний член Рум. академії (посм., 1948). Навчався в Бухарест. ун-ті. Відстоював реалістич. і класовий характер мист-ва, боровся проти космополітизму, занепадницьких течій. Літ. творчість почав як поет (збірки «Старі й нові вірші», 1894; «Любов», 1896). У поемі «1907» оспівав повстання рум. селянства 1907. Автор збірок новел і оповідань: «Новели» (1886), «На гонах життя» (1892), «З болів світу» (1908), «Вирвані сторінки» (1909), «Біля запаленої грубки» (1911) та ін., у яких відтворив життя рум. суспільства кін. 19 — поч. 20 ст. Образ «духовного пролетаря», який шукає шляхи визволення трудящих, створив у новаторському романі «Дан» (1894). Оповідання В. «Сповідь» укр. мовою переклав 1923 І. Дощівник (журн. «Промінь», 1923, № 3 — 4; тут же подано коротку довідку про В.).

Тв.: Рос. перекл. — Избранное. М., 1958.

О. С. Романець.


ВЛИЗЬКО Олекса Федорович [4(17).II 1908, с. Коростень, тепер Новгород. обл. — 16.XII 1934] — укр. рад. поет. Навчався в Київ. ін-ті нар. освіти. Друкувався з 1925. Перша зб. поезій «За всіх скажу» (1927; відзначена премією Наркомосу УРСР на конкурсі до 10-річчя Жовтня) пройнята романтикою соціалістич. будівництва, оптимістичним настроєм. Був членом літ. орг-цій «Молодняк», ВУСПП, співробітничав у журналі укр. футуристів «Нова генерація». У збірках «Поезії» (1927), «Живу, працюю», «Книга балад», «Рейс» (всі — 1930), «Моє ударне» (1931), «Мій друг Дон Жуан» (1934) та ін. славив вільний труд, дружбу, мир як основу рад. способу життя, викривав капіталістич. лад. Творчість В. відзначається проникливим ліризмом і пошуками нових форм худож. вираження. Незаконно репресований 1934. Реабілітований 1958.

Тв.: Вибрані поезії. К., 1963; Вогонь любові. К., 1968.

Літ.: Новиченко Л. Поет недоспіваної пісні. В кн.: Влизько О. Вибрані поезії. К., 1963.

С. А. Крижанівський.


ВНУТРІШНІЙ МОНОЛОГ — в худож. прозі розмова про себе і з самим собою. Див. Діалог і монолог внутрішній.


ВНУТРІШНЯ РИМА — співзвучність слів усередині віршового рядка, які римуються між. собою або з кінцевими римами. Часто зустрічається в нар. піснях:

Ой у полі дві тополі

Одна одну перехитує...

Як різновид звукових повторів В. р. переважно служить евфонії худож. твору (див. також: Звукова організація вірша). Якщо В. р. збігається з цезурою (т. з. цезурна рима), вона, як і кінцева рима, виконує важливу композиційну функцію, зміцнюючи ритмомелодичну будову строфи:

Прилетіли коні — ударили в скроні.

Прилетіли в серпні — ударили в серце»

Ударили в долю, захмеліли з болю,

Захмеліли з болю, наіржались вволю,

Отакі-то коні — сльози на долоні.

(М. Вінграновський).


ВНУТРІШНЯ ФОРМА СЛОВА — такі особливості морфонологічної будови або семантичної структури слова, які вказують на значеннєвий зв’язок його з ін. словами. Напр., В. ф. с. мастило — це, з одного боку, його смисловий зв’язок з дієсловом мастити, аз другого — словотвірна подібність до слів типу точило, кадило, запинало, яка зводиться до спільного значення: «те, чим щось роблять (мастять, точать, кадять, запинають)». В. ф. с. містить у собі також вказівку на співвіднесеність з ін. словами, на можливості метафоричного вживання (пор. хмара — «щось велике, темне»: хмара ворон; світло — «те, що розсіює пітьму»: світло правди). Такі приховані додаткові значення слова («обмеженість чиїхсь можливостей» — у слова «теля», «опецькувата людина» — у слова «пухир», «хитра людина» — у слова «лисиця») розкриваються тільки в худож. контексті. За визначенням О. О. Потебні, В. ф. с. — це відношення змісту думки до свідомості; вона показує, як уявляється людині її власна думка, як уявлення перетворюється на значення. В. ф. с. нерідко визначає характер змін у його семантичній структурі. Напр., слово «лЂто», що означало в давньорус. мові «рік», звузило в укр. мові своє значення переважно до «літня пора року». Історія кожного слова — це послідовність змін у його внутр. формі, його етимологічна структура.

Літ.: Потебня О. Естетика і поетика слова. К., 1985.

В. М. Русанівський.


BO (Waugh) Івлін Артур (28.X 1903, Лондон — 10.IV 1966, Тонтон, Сомерсет) — англ. письменник. Закінчив 1924 Оксфорд. ун-т. У романах «Занепад і руйнація» (1928), «Мерзенна плоть» (1930), «Чорна біда» (1932), «Жменя праху» (1934), «Сенсація» (1938), «Повернення до Брайдсхеду» (1945), повісті «Незабутня» (1948) виявився його сатир. хист, схильність до гротеску й іронії при змалюванні сусп. дійсності. Негативне ставлення до мілітаристських кіл Англії відбилося в романі «Більше прапорів» (1942) і особливо у трилогії «Шпага честі» («Чоловіки при зброї», 1952; «Офіцери й джентльмени», 1955; «Беззастережна капітуляція», 1961). Майстер новели (зб. «Коротенька відпустка містера Лавдея», 1936, та ін.). Укр. мовою окремі твори.В. переклали О. Васильєва, О. Хатунцева.

Тв.: Укр. перекл. — Жменя праху. К., 1979; Учта Бели Фліс. «Україна», 1983, № 23; Рос. перекл. — Мерзкая плоть. — Возвращение в Брайдсхед. — Незабвенная. — Рассказы. М., 1982; Упадок и разрушение. — Рассказы. М., 1984.

Літ.: Ганиева Е. Ю. Ивлин Во. Биобиблиографический указатель. М., 1981.

Р. І. Доценко.


ВОАПП, Всесоюзне об’єднання асоціацій пролетарських письменників. Утворене в травні 1928 (замість ВАПП — Всесоюзної асоціації пролет. письменників) на І Всесоюзному з’їзді пролет. письменників. Об’єднало асоціації пролет. літераторів Росії (РАПП), України (Всеукраїнську спілку пролетарських письменників), Білорусії, Закавказ. Федерації, Татарії, Казахстану, ін. республік, а також авт. областей. ВОАПП сприяло розвитку рад. нац. л-р, виступало за зміцнення ідейно-естетич. позицій і взаємодію л-р народів СРСР, проти ідеології бурж. націоналізму. У своїй діяльності допускало хиби: сектантську замкненість, недовіру до т. з. попутників, адміністрування, вульгарний соціологізм. Припинило діяльність після постанови ЦК ВКП(б) «Про перебудову літературно-художніх організацій» (1932).

Літ.: Шешуков С. Неистовые ревнители. Из истории литературной борьбы 20-х годов. М., 1984.

А. В. Кулінич.


ВОВК Віра (справж. — Селянська Віра Остапівна; 2.I 1926, м. Борислав, тепер Львів. обл.) — укр. письменниця, літературознавець і перекладач у Бразілії. Вивчала германістику в ун-тах Тюбінгена й Мюнхена (ФРН). Закінчила ун-т у Ріо-де-Жанейро. Доктор філософії, професор, з 1957 керує кафедрою порівняльного літературознавства цього ун-ту. Пише укр., нім. і португ. мовами. Поезія В. переважно філос.-ліричного спрямування, в ній стверджується життя, доцільність і гармонія в природі, прагнення до миру і щастя. На деяких віршах позначився певною мірою ідеалістич. світогляд автора. Автор поетич. збірок «Зоря провідна» (1955), «Чорні акації» (1961), «Мандри» (1979), «Мандаля» (1980) та ін. Пише також прозові й драм. твори. Популяризує укр. л-ру в португаломовному світі — видала «Антологію української літератури» (1959), зб. віршів сучас. укр. поетів «Соняшник» (1966), три збірки укр. оповідань (1959, 1972, 1973). Нім. та португ. мовами переклала «Тіні забутих предків» М. Коцюбинського, португ. мовою — «Мойсея» І. Франка, «Камінний хрест» В. Стефаника, «Камінний господар» Лесі Українки, укр. мовою — вірші португ. і браз. поетів, Пабло Неруди, Р. Тагора, Ф. Гарсіа Лорки та ін. Двічі приїжджала на Україну (1965, 1967), друк. у газ. «Літ. Україна».

Тв.: «Бо людину міряють ізсередини...». «Літ. Україна», 1988, 7 липня.

Літ.: Драч І. Бджола з-за океану. «Літературна Україна», 1967. 26 листопада.

Г. П. Кочур, І. Я. Красовський.


ВОВК (Волков) Федір Кіндратович [літ. псевд. — Кондратович Ф., Сірко Ф., Яструбець та ін.; 5(17).III 1847, с. Крячківка, тепер Пирятинського р-ну Полтав. обл. — 30.VI 1918, м. Жлобин, тепер Гом. обл.] — укр. етнограф, фольклорист, антрополог і археолог. Навчався в Новорос. (Одеса) та Київ. ун-тах. Був 1873 — 76 співробітником Пд.-Зх. відділу Рос. геогр. т-ва у Києві. Брав участь (як один з упорядників) у зарубіжних укр. виданнях творів Т. Шевченка («Кобзар», т. 1 — 2. Прага, 1876; «Кобзар», Женева, 1878), де було вміщено безцензурні твори поета. Написав статтю «Т. Г. Шевченко і його думки про громадське життя» (1879). Зазнав переслідувань з боку цар. уряду. Перебував 1879 — 1905 в еміграції у Франції. З 1907 — приват-доцент, з 1917 — професор Петрогр. унту. Автор праць з етнографії та фольклору: «Весільні обряди в слов’янських народів» (1890 — 94; болг. мовою), «Шлюбний ритуал та обряди на Україні» (1891 — 92; франц. мовою); досліджував похоронні звичаї, побратимство на Україні, повір’я тощо. В. здійснив багато археол. експедицій по Україні, був одним з перших дослідників пам’яток палеоліту. У ряді праць з антропології та етнографії припустився істотних помилок, які ще за його життя були піддані передовими вченими гострій критиці. Архів В. зберігається в Ін-ті археології АН УРСР та ін.

Літ.: Стельмах Г. Ю., Приходько М. П. Ф. К. Вовк. «Український історичний журнал», 1967, № 3.

В. Ф. Горленко.


ВОВК-КАРАЧЕВСЬКИЙ Василь Никодимович [псевд. і крипт. — Волк, Гуменний, К-без-о, В. К., К., ZZZ; 26.IV (8.V) 1834, с. Британи, тепер с. Дуболугівка Ніжинського р-ну Черніг. обл. — 24.II (8.III) 1893, Київ] — укр. громад.-культур. діяч, публіцист, перекладач. Закінчив 1856 мед. факультет Київського ун-ту. Був мировим посередвиком, мировим суддею, секретарем «Сільськогосподарського товариства». У 60-х pp. активно співробітничав у журн. «Основа», згодом у журн. «Правда» та ін. галиц. періодич. виданнях. Автор публіцистич. статей, істор. дослідження «Канів і його коротка історія» (1889). Вмістив у серії «Руська історична бібліотека» Ол. Г. Барвінського свої переклади праць: М. Костомарова — «Дві руські народності», «Думки про федеративні начала в Стародавній Русі», «Нариси народної українсько-руської історії» (останню перекл. спільно з М. Комаровим): Д. Іловайського — «Розвідка про початок Русі» та «Історія Росії» (кілька розділів, що стосуються історії України); М. Дашкевича — «Галицький князь Данило»; В. Антоновича — «Історія Великого князівства Литовського...». Окремим виданням вийшов переклад кн. Дж. Кеннана «Сибір» (1893). Спогади В.-К. опубл. журнал «Киевская старина» (1901).

Літ.: Сердешний І. М. Василь Никодимович Карачевський-Вовк. «Правда», 1893, в. 47; Барвінський Ол. Спомини з мого життя, ч. 2. Образки з громадського життя і письменницького розвитку русинів від 1871 — 1888 р. Львів, 1913.

І. Д. Бажинов.


ВОВЧКА МАРКА БУДИНОК-МУЗЕЙ — літ.-меморіальний музей. Відкритий 1956 в м. Нальчику Каб.-Балк. АРСР як музей-бібліотека ім. Марка Вовчка, у будинку, де письменниця жила останні місяці. З 1978 — будинок-музей. У фондах музею — бл. 1300 експонатів, у т. ч. понад 770 одиниць осн. фонду (фотографії, документи про перебування Марка Вовчка в Орлі, за кордоном, у Петербурзі, Долинську; ксерокопії титулів перших видань творів, «Кобзаря» з дарчим написом Т. Шевченка, твори Дж. Грінвуда і Ж. Берна в перекладі Марка Вовчка, численні видання творів письменниці мовами народів СРСР і світу, у т.ч. прижиттєве видання її творів у 7-й томах, «Українські народні оповідання» у перекладі І. Тургенєва тощо). Експонується картина худож. С. Кириченка «Зустріч Марка Вовчка та І. Тургенєва з Т. Шевченком». Відтворено мемор. кабінет, в якому зібрані особисті речі письменниці (стіл, старовинний рояль тощо). На подвір’ї — могила Марка Вовчка, пам’ятник письменниці (1978, скульптор В. Фещенко).

С. С. Ахматова.


ВОВЧОК Василь Юрійович (8.VII 1933, с. Нижній Бистрий, тепер Хустського р-ну Закарп. обл.) — укр. рад. письменник. Член КПРС з 1953. Закінчив 1962 Ужгород. ун-т. З 1983 очолює Закарпатську організацію СПУ. У низці поетич. збірок (перша — «Добрий день», 1956), повістях та романі-дилогії «Горяни» (1983) відтворив образ свого сучасника, будівника нового життя на Закарпатті. Автор п’єс «Вернигори» (1979), «Чардаш над Амуром» (1984), поставлених на сцені Закарп. укр. муз.-драм. театру, зб. худож. публіцистики «Подорожники» (1987). Окремі твори В. перекладено рос., угор., словац., чес. мовами.

Тв.: Горяни. Ужгород, 1983; Вірність. К., 1985.

О. В. Мишанич.


ВОВЧОК Марко (справж. — Вілінська Марія Олександрівна; ін. псевд. — Я. Канонин, Украинка; 10(22).XII 1833, маєток Єкатерининське, побл. нинішнього с. Казаки Єлецького р-ну Липец. обл. — 28.VII (10.VIII) 1907, х. Долинськ, тепер у межах м. Нальчика] — укр. і рос. письменниця революц.-демократичного напряму. Батько — О. О. Вілінський був армійським офіцером, мати — П. П. Данилова походила із збіднілого дворянського роду. В 1846 — 48 виховувалася у приватному пансіоні в Харкові. Потім оселилася в Орлі в сім’ї багатої тітки К. Мардовінової, де познайомилася з відомими культур. діячами, письменниками, знавцями фольклору — П. Якушкіним, П. Киреєвським, М. Лєсковим та О. Марковичем, який з 1847 відбував в Орлі заслання за участь у Кирило-Мефодіївському товаристві. В 1851 В. одружилася з ним і виїхала на Україну. Жила в Чернігові (1851 — 53), у Києві (1853 — 55), Немирові на Вінниччині (1855 — 58). В атмосфері вільнодумних настроїв оточення, безпосереднього спілкування з українським народом, а також під впливом його фольклору, творів Т. Шевченка, М. Некрасова, М. Салтикова-Щедріна та ін. передових письменників формувалися антикріпосницькі, революційно-демократичні погляди В. На поч. 1859 жила в Петербурзі, перебувала в товаристві Т. Шевченка, І. Тургенєва та багатьох ін. діячів укр. й рос. л-ри, культури. На пам’ять про першу зустріч з письменницею Т. Шевченко написав вірш «Марку Вовчку» (1859). Протягом 1859 — 67 жила за кордоном: спершу в Німеччині (Дрезден, Гейдельберг), а з 1860 — в Парижі. Тут зустрічалася з О. Герценом, М. Добролюбовим, І. Тургенєвим, Л. Толстим, Д. Менделєєвим, І. Сєченовим, В. Боткіним, О. Бородіним, М. Бакуніним та ін. рос. письменниками, вченими, митцями й політ. емігрантами. Брала діяльну участь у поширенні в Росії видань О. Герцена, передала до редакції «Колокола» ряд матеріалів від таємних кореспондентів з Росії та України. Підтримувала дружні стосунки з чес. революц. поетом Й. В. Фрічем, учасниками польс. повстання 1863 — 64 Е. Желіговським і Й. Лелевелем. Знайома була також з широким колом франц. літераторів (П. Меріме, Жюлем Берном та ін.), митців (П. Віардо) і вчених, зокрема тих, які групувалися навколо «Magasin d’Education et de Récréation» («Журнал виховання та розваги»). Багато років В. входила до складу редколегії цього журналу, надрукувала в ньому 9 казок і оповідань, дружила з його видавцем П. Ж. Сталем (Етцелем).

Після повернення в Росію (1867) В. разом з Д. Писарєвим, М. Некрасовим, М. Салтиковим-Щедріним та ін. письменниками брала участь у виданні журн. «Отечественные записки». У 1871 — 72 видавала за своєю редакцією журн. «Переводы лучших иностранных писателей», навколо якого об’єднала значну кількість жінок-перекладачів. У 1878 В. виїхала з Петербурга, жила в Ставрополі, Абрау-Дюрсо, Новоросійську, в селах Кубані, в містечку Богуславі та с. Хохітві на Київщині, в Саратові, в Долинську під Нальчиком.

Наприкінці 1857 у Петербурзі за ред. П. Куліша вийшли «Народні оповідання» В., в яких глибоко реалістично показано страждання укр. народу, загострення класових суперечностей між селянами і поміщиками, надії на визволення. В центрі уваги автора була доля жінки-селянки, найбільш приниженої і зневаженої в суспільстві. В ряді оповідань збірки на перший план виступають реальні драматичні конфлікти між селянами і кріпосниками («Горпина», «Одарка», «Козачка»), в оповіданнях романтично-баладного плану розробляються родинно-побутові мотиви в дусі укр. нар. пісень і казок («Свекруха», «Чумак», «Сон»), зображуються вольові, горді характери часів козацтва («Данило Гурч», «Максим Тримач»); наголошується на соціальних причинах важких побут. конфліктів. У своїх оповіданнях — «ліро-епічних поемах в прозі» (Білецький О. І. Зібрання праць, т. 2, с. 177. К., 1965) В. створила привабливі типи героїв з нар. середовища, розкрила їхнє непереборне прагнення до волі, майстерно показала залежність характеру і поведінки персонажів від соціальних обставин. Демократизм і народність оповіді, музикальність і лаконізм фрази, сатирично-викривальні інтонації «Народних оповідань» більшою чи меншою мірою були сприйняті укр. прозаїками 60-х pp. як ідейно-естетич. урок. В 1859 окремим виданням вийшли «Украинские народные рассказы» у перекладі і з передмовою І. Тургенєва, а також «Рассказы из народного русского быта». В оповіданнях «Надежа», «Маша», «Игрушечка», «Саша» та ін. перед читачем поставали образи рос. селянок, їхня висока людська гідність, відраза до рабства, прагнення до волі. Новаторство письменниці в рос. оповіданнях виявилося в посиленні індивідуалізації характерів, у майстерному змалюванні складних психол. конфліктів. Спрямовані проти основ кріпосницької системи оповідання В. стали визначним явищем укр. і рос. л-р. Вони були високо оцінені Т. Шевченком, О. Герценом, М. Чернишевським, М. Добролюбовим, Д. Писарєвим та ін. М. Добролюбов відзначив антикріпосницьке спрямування творчості письменниці. «Народні оповідання» В. мали величезний революціонізуючий вплив на визвольний рух, особливо на Україні, на розвиток соціальної і нац. самосвідомості укр. народу, його культури, л-ри і літ. мови. Соціальна повість «Інститутка» (1860), присвячена Т. Шевченку, доповнює цикл творів В. з укр. нар. життя. В ній викриття кріпосницької дійсності набуло особливої сили, ширшою і розмаїтішою стала галерея нар. образів, рельєфніше окреслені людські індивідуальності. І. Франко зазначив, що цей твір проникає «найглибше в суть кріпацького лихоліття» і належить до «найкращих перел нашої літератури» (Зібрання творів, т. 26, С. 354). В 1860 посість вийшла в журн. «Отечественные записки» в перекладі І. Тургенєва. У 1862 вийшла друга збірка «Народних оповідань» В., де вміщено психол. повість «Три долі» та оповідання «Не до пари», «Ледащиця», «Два сини» і «Чари». Ці твори, дуже близькі до оповідань першої збірки, відзначалися глибшим розкриттям психології героїв, більшою увагою до морально-етичних проблем. За кордоном В., за давнім побажанням Т. Шевченка, написала ряд творів, які назвала казками: «Дев’ять братів і десята сестриця Галя» (1863), «Невільничка» (1865), «Кармелюк» (1865). Тоді ж письменниця розпочала істор. повість «Сава Чалий». В істор. минулому увагу В. привертала насамперед боротьба нар. мас проти іноз. загарбників та панівних верхів. Вона створила також цикл нарисів-репортажів «Листи з Парижа», де показала трагічну долю людей соціального дна. У зображенні картин і явищ нар. життя творчість В. набувала романтичного пафосу, як це виразно видно, зокрема, в істор. повісті «Маруся» (1871). У ряді романів і повістей — «Червонный король» (1859), «Тюлевая баба» (1861), «Жили да были три сестры» (1861), «Глухой городок» (1862) та ін. — В., продовжуючи гоголівські критично-реалістичні традиції, часто з використанням засобів сатири й гумору, показувала тупість, обмеженість, духовну злиденність провінційного панства, викривала антинар. суть бурж. лібералізму. В романі «Живая душа» (1868), повісті «Тёплое гнёздышко» (1873), романі «В глуши» (1875) відобразила характери і настрої різних класів і соціальних груп рос. суспільства пореформеної доби. Фальшивим уболівальникам за нар. інтереси вона протиставила образи нових, революційно настроєних людей, які, не лякаючись труднощів і жорстоких переслідувань з боку царизму, наполегливо шукали шляхів до кращого життя для трудящих. Особливе місце в спадщині В. посідає антиклерикальний роман «Записки причетника» (1869 — 70), де викривається реакц. роль релігії, церкви та її служителів. У 1874 вийшла збірка сатиричних творів В. «Сказки и быль», змістом близьких до казок М. Салтикова-Щедріна. Багато зробила В. для вітчизн. культури як перекладач і видавець. Перекладала з нім., франц., англ., польс. л-р (твори Еркмана-Шатріана, Жюля Берна, Г. К. Андерсена, Дж. Грінвуда, Б. Пруса та ін.). Разом з Д. Писарєвим переклала рос. мовою «Життя тварин» А. Брема і «Походження людини» Ч. Дарвіна. Живучи в Парижі, написала ряд творів франц. мовою для дітей та юнацтва, у співавт. з П. Ж. Сталем створила повість «Слизький шлях» (1871). Добре знаючи укр. фольклор і мову, В. використала у своїй творчості багато пісень, казок, легенд. У 1865 разом з нім. композитором Е. Мертке упорядкувала зб. «Двісті українських пісень», записаних з її голосу. Друком вийшов лише перший зошит, у якому вміщено 25 записів. На поч. 900-х pp. написала казки «Чортова пригода» і «Як Хапко солоду відрікся», чисту й багату мову яких відзначив І. Франко. Вже з другої пол. 19 ст. твори В. стали широко відомі за кордоном, де перекладалися чес., словен., польс., болг., сербохорв., утор., франц., нім. і датською мовами. Повість «Маруся» в інтерпретації П. Ж. Сталя стала класичним твором франц. дит. л-ри, витримала майже двадцять видань. У світовій л-рі про селянство, особливо про тяжку долю трудящої жінки-селянки в умовах кріпосн. системи творам В. належить чільне місце. Діяльність В. сприяла розширенню і зміцненню контактів укр. л-ри з л-рами ін. європейських народів. У Нальчику, де минули останні місяці життя письменниці, є Вовчка Марка будинок-музей і б-ка її імені, споруджено пам’ятник (1978), садиба оголошена літ.-меморіальним заповідником. На Україні створено музеї В. у Немирові Вінн. обл. і в Богуславі Київ. обл. Життя В. стало темою роману О. Іваненко «Марія» (1973). Іл. див. на окремому аркуші, с. 256 — 257.

Тв.: Полное собрание сочинений, т. 1 — 7. Саратов. 1896 — 99: Твори, т. 1 — 7. К., 1964 — 67; Твори, т. 1 — 2. К., 1983; Рос. перекл. — Собрание сочинений, т. 1 — 3. М., 1957.

Літ.: Добролюбов Н. А. Черты для характеристики русского простонародья. В кн.: Добролюбов Н. А. Собрание сочинений, т. 3. М., 1952; Писарев Д. И. Народные украинские рассказы Марко Вовчка. В кн.: Писарев Д. И. Полное собрание сочинений, т. 1. СПБ, 1909; Писарев Д. И. Мысли по поводу сочинений Марко Вовчка. В кн.: Писарев Д. И. Полное собрание сочинений, т. 1. Дополнительный выпуск. СПБ, 1909; Герцен А. И. «Библиотека» — дочь Сенковского, В кн.: Герцен А. И. Собрание сочинений, т. 14. М., 1958; Франко І. Марія Маркович (Марко Вовчок). Посмертна згадка. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 37. К., 1982: Марко Вовчок. Життя і творчість у документах, фотографіях, ілюстраціях. К., 1981; Марко Вовчок в критиці. Збірник статей. К., 1955; Марко Вовчок. Статті, дослідження. К., 1957; Засенко О. Марко Вовчок. Життя, творчість, місце в історії літератури. К., 1964; Хоменко Б. В. Народні джерела творчості Марка Вовчка. На матеріалах української прози. К., 1977; Крутікова Н. Є. Сторінки творчого життя (Марко Вовчок в житті і праці). К., 1965; Листи до Марка Вовчка, т. 1 — 2. К., 1984; Лобач-Жученко Б. Б. Літопис життя і творчості Марка Вовчка. К., 1983; Брандіс Є. П. Марко Вовчок. К., 1975; Марко Вовчок. Статті і дослідження. К., 1985; Недзвідський А. В. Марко Вовчок. Семінарій. К., 1981; Дорошкевич О. К. «Народні оповідання» Марка Вовчка — том 1 (1858). В кн.: Дорошкевич О. К. Реалізм і народність української літератури 19 ст. К., 1986; Дорошкевич О. К. «Народні оповідання» — том 2 (1862). В кн.: Дорошкевич О. К. Реалізм і народність української літератури 19 ст. К., 1986; Лобач-Жученко Б. Б. О Марко Вовчок. К., 1987; Иваненко О. Д. Мария. М., 1985; Ільницька Л. І., Лобач-Жученко Б. Б. Марко Вовчок у колі сучасників. Бібліографічний покажчик... Львів, 1983.

О. Є. Засенко.











Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.